Екст

Початок

Вони якось проґавили виникнення Вулика, занадто багато інформації йшло з Землі. З появою інтернету стало простіше отримувати новини, але було складніше шукати потрібне.

Виникнення крихітної компанії, що займається вантажопідйомними роботами, помітити було неможливо. На Землі стільки всього будувалося і перевозилося. Невеликі збурення гравітаційного поля були в межах природного шуму. А примітивну активність у підшумових радіодіапазонах Кет і Семмі просто не помітили. Але в одну місячну літню ніч, 5 травня 2023 року, п’ятдесятиметрова сталева ферма, що лежала без діла на космодромі Танегасіма, почала спливати. Тихо, плавно, непомітно.

Кет знову пропустила цю подію, але військові на Землі помітили відразу. Різкий спалах радіообмінів, розвороти РЛС, супутників і чергових АВАКСів. Щось відбувається біля східних кордонів Росії? Кет і Семмі були в цей час над Канадою. Пара хвилин, і вони над місцем події. На моніторі звичайна на вигляд сталева каркасна ферма із звичайної конструкційної сталі. Підвішена на чотирьох стропах до блакитного циліндру з ілюмінаторами. Збоку якийсь малюнок. Жодних ознак ракетного двигуна. Але тягач з вантажем підіймається, по незвичайній траєкторії, нормально до екватора, з маленьким стабільним прискоренням в 0,1 g. Треба роздивитись уважніше. Під грубуватою зовнішньою оболонкою циліндра виявився сталевий зварний каркас зі стандартного земного прокату, нескладне зв’язкове і навігаційне обладнання, проста система життєзабезпечення. Екіпаж — три людини.

Погляньмо ближче на розподіл гравітаційного потенціалу. Ага, ось воно. Простісінький гравіконфігуратор з ручним керуванням? Звідки?! І ще один в холодному резерві?!

Бедлам в ефірі різко припинився, японці пояснили, що проводять свої випробування. Але безліч РЛС продовжували супроводжувати об’єкт, така відповідь нікого не влаштувала.І раптом Кет закричала:

— Семмі!

Тягач якраз виповз із зони тіні, і стало видно жовтий трайдент з номером K0 на торці і малюнок на борту. Вогняно-червоний крилатий пес пікірував зверху вниз, скидаючи з кінчиків крил і хвоста фіолетову плазму. Якби Кет мала щелепу, то вона б випала. У Семмі щелепа була.

Кет почекала кілька хвилин, доки Семмі приходив до тями.

— Дорогоцінний мій, я вже нічому не дивуюся. Не дивуюся тому, що ці двічі сапієнси роблять зі своєю планетою. Не дивуюся тому, що у них неповторне мистецтво. Вже не дивуюся тому, як вони розвиваються. Мене вже нічим не здивувати. Але! Але! Але! Звідки у них майже твій портрет? Чи це вже ікона?!

— Не знаю, Кетті. Треба подумати. В принципі схоже, але не зовсім те. Художник мене явно не бачив, і, клянуся, я нікому не позував.

— Гаразд, малявко. Потім обговоримо.

Підлетіли ближче, розглядаючи і обговорюючи екіпаж. Явно не профі!

— Ти диви, вони вже виповзли на низьку орбіту і йдуть далі. Дві з половиною години і півтора оберти, але справа зроблена.

Ще три години розстикування і півтори години на спуск. На орбіті 700 км залишилася залізна ферма. Що далі?

— Сем, у них дуже слабкий і повільний привід. Його майже не чутно, тому ми й проґавили подію.

Як з’ясувалося пізніше, це був демонстраційний політ, ферма масою 50 тонн, виведена на орбіту 700 км, довела дієвість технології новачків. Після цього польоту К0 почав спочатку щотижня, а потім тричі на тиждень виводити на орбіту по 10-20 тонн вантажів. Японська орбітальна станція росла на очах і за півроку перевершила за розмірами імениту МКС, викликаючи відверту лють конкурентів. Не в останню чергу приватних перевізників, що вже поділили космічне руно на десятиріччя вперед. Однак на Танегасіма застою власної діяльності не спостерігалося, традиційних стартів стало не набагато менше. Очевидно, не всі вантажі довірялися новому перевізнику.

Одночасно на верфі «Міцубісі дзюкоге» заклали кілька кубічних п’ятдесятиметрових залізобетонних коробок зі стінкою метрової товщини. Перші чотири спустили на воду, відбуксирували на рейд, зістикували, підняли японський прапор і цей гектарний острівець потихеньку поплив у південну частину Тихого океану. Таким же чином була побудована і доставлена наступна четвірка. Збірка залізобетонного острівця в океані була схожа на чергову примху чергового шейха, який не знає, куди подіти гроші. А на вивчення подібних примх Кет і Семмі свого часу не витрачали. А даремно, як з’ясувалося.

У Тихому океані виникло те, що увійшло в історію під ім’ям Острів.

На цей час у компанії додалося ще чотири тягачі К1/1, К1/2, К2/1 і К2/2.

Вони були вже схожі на цивілізовані космічні апарати, мали якісні японські системи життєзабезпечення, навігації та зв’язку. Вантажопідйомність зросла до 110 тонн і зрівнялася з можливостями кращих ракетоносіїв. У цей же час Острів стрімко наповнювався життям. Фінансове становище дозволяло купувати новітню апаратуру, матеріали та обладнання. Так само швидко будувалася власна орбітальна станція. Єдина неурядова. Перша ферма, яку вивели в демонстраційному польоті, була використана як частина каркасу станції. Що це, данина пам’яті чи просто хазяйновитість?

Станцію назвали Паросток (Sprout) і швидко розгорнули на ній лабораторії та дослідні виробництва. Замовлень від університетів і приватних фірм вистачало. Працювали на Паростку самі й возили фахівців замовників. М’який режим злету й можливість швидкої евакуації знизили вимоги до стану здоров’я, що відразу ж розширило коло претендентів на польоти. Літати змогли імениті вчені, а вік, на жаль, часто є супутником наукового рівня.

Однак у Острова були свої маленькі (і не дуже) секрети. Природньо, що найбільшою таємницею був привід кораблів. Полювання за цією технологією почалося ще в ніч першої демонстрації і з того часу не припиняється ні на хвилину. Це цікаво всім: державам, спецслужбам, бізнесу, терористам і навіть зеленим. І на самому Острові далеко не все було відкрите й демократичне. Досить велика ділянка палуби відгороджена височенною глухою стіною. Це зона М, або МД (монтажно-випробувальний дивізіон), де проходить складання та випробування нових тягачів. Доступ туди закритий, працюють там веселі й товариські на дозвіллі люди. Але абсолютно неговіркі про роботу. До речі, переважно українці та японці. І взагалі, мало хто знав, що в надрах Острова є великий відсік, де працює зовсім небагато людей. Вони роблять і передають нагору приводи. Це зона К.

Ще більше конфіденційності на Паростку. Тут є окремий блок із вкрай обмеженим доступом, навіть з окремою шлюзовою камерою. На блакитному борту хизуються трайдент і велика жовта грецька буква р. Цей блок поступово наповнюється якимись розрізненими незрозумілими пристроями. Острів’яни не люблять говорити на цю тему, найчастіше відбуваються жартами. Подальші події показали, що про справжнє призначення блоку знали максимум п’ять чоловік. Кет зуміла розібратися в роботі закритих відділів Острова, але зв’язати те, що знаходилось в блоці р, якоюсь розумною ідеєю не змогла. Гаразд, життя покаже.

У належний час блок був повністю укомплектований. І одного звичайнісінького дня 2025 року був відстикований від Паростка і відведений на немислимо далеку навколосонячну орбіту радіусом 5 а. о., перпендикулярно екліптиці. Екіпаж розгорнув величезні сонячні панелі й почав обживати станцію, яку назвали просто Бета.

На цей час Острів уже мав чотири нових тягачі КЗ по 1200 тонн, що залишили далеко позаду всю ракетну технологію. Потім був вивід корпусу місячної станції, що став причиною конфлікту з урядами деяких країн. Склалася така ситуація, що встежити за всім, що відбувається на Землі і в просторі стало фізично неможливо. Тому Семмі повністю сконцентрувався на Вулику і його стрімко зростаючому господарстві, а Кет моніторила основні події науки і політики, не забуваючи й грінів, використовуючи їх же локаційних систему.

Сіро-зелені трохи принишкли після декількох прямих збройних сутичок з землянами, в яких втратили кілька малих катерів. Люди зібрали уламки, рештки екіпажів і вже півсотні років ретельно вивчають здобич. Результати, природно, нульові. Занадто великий технологічний розрив.

Семмі теж вдалося роздобути уламок корпусу, і Кет провела повний аналіз матеріалу. Результати були цікаві: моно-ізотопний склад усіх елементів, структура матеріалу являє собою набір взаємопроникаючих незалежних підструктур типу нейронних мереж. Матеріал явно вирощений. Кет сказала, що їй усе зрозуміло, за винятком деяких, але істотних деталей.

Гріни не обійшли увагою і станцію Бета. Вони побували поблизу станції, поглянули здалеку, прозондували і втратили інтерес.

Головний привід

2026 року сталася подія, що принесла чергову несподіванку від невгамовних людей.

— Малюче, є серії якихось слабких імпульсів на першому вакуумному рівні. Трохи вище шуму. Ідентифікувати не можу, але, можливо, це хтось із наших?

— Та ти що, Кетті? Може бути й наші. Хоча пам’ятаю з курсу прикладних польових технологій, що зараз використовуються рівні не нижче четвертого. Перший рівень — сива давнина. Втім, чим чорт не жартує, як тут кажуть.

— У тебе, як на білкового, непогана пам’ять. А казав, що точні науки тобі не даються.

— Бурчиш?

— Гаразд, почекаємо.

На наступний день.

— Сюрприз, Кудлатику! Знову перший вакуумний, а джерело — станція Бета.

— Шато, це неможливо! У землян немає навіть пристойної теорії. Вперлися в суперструни, які нікуди не ведуть, і симфонію не зіграють. Хоча були світлі голови років сто тому. Загалом, я візьму модуль і збігаю, подивлюся на місці. До речі, а що гріни?

— Ніякої активності. Чи то проґавили, чи то не чують цей рівень.

За кілька годин модуль був на місці, в повному захисті, і Семмі підійшов упритул, метрів на сто.

Просканував станцію. Нічого незвичайного. Екіпаж, як зазвичай, над чимось чаклує.

— Щось не те, сестричко. Роззирнись, будь ласочка, навколо станції.

Через пару годин стало ясно, що навколо стерильно чисто. Жодних штучних тіл. Семмі вже збирався йти, аж тут на станції почалася якась активність. Пристикований новенький К5 відійшов і рушив майже по дотичній до орбіти Бети. Заінтригований Семмі пішов за ним паралельним курсом.

К5 зупинився на відстані приблизно мільйон кілометрів. Набрав необхідну швидкість і застиг на ідеальної круговій орбіті (як і Бета). Потім вивантажив невеликий метровий супутник, який тут же розгорнув панелі, антени, позиціонувався і застиг. К5 вивантажив ще 3 супутники в різних місцях і в результаті вийшла система з чотирьох супутників, що утворила правильний тетраедр з ребром приблизно 100 км, звернений основою до Бети.

Потім К5 повернувся до станції і, не доходячи, розгорнув такий же тетраедр.

— Кетті, це схоже на пару воріт для футболу. Поле, щоправда, завелике. Однак вони збудували дуже точну конструкцію. Всі супутники встановлені з точністю до метра. Що ж вони будуть робити?

— Подивимося, Семмі, у що вони зібралися грати. Нам поспішати нікуди.

Кілька днів йшов інтенсивний радіообмін між Паростком і станцією. Нарешті все заспокоїлося. І ось К5 відчалює від Бети і заходить у центр ближнього тетраедра. Застигає, щось вивантажує і дуже повільно, майже навшпиньки, йде до станції.

— Кетті, швидко фокус на точці вивантаження! Що там?

Дзеркально полірований малесенький елліпсоїдик, майже куля, діаметром 120 мм.

На далеких воротах всі супутники увімкнули локаційну підсвітку.

— Сестричко, інтуїція підказує, що ми повинні дивитися на об’єкт, не відриваючись.

— Логіка говорить про те ж. У будь-якому випадку це цікавий футбол!

Еліпсоїд зник, а Кет меланхолійно прошелестіла:

— Є імпульси на першому вакуумному.

— Фокус на далекі ворота, швидше! Шукаємо м’яча!

— Скористаємося їх підсвічуванням, Сем. Ось і м’ячик. Тепер подивимося.

Еліпсоїд нітрохи зовні не змінився. Перебував за 150 кілометрів від центру далеких воріт, швидкість незначна, 50 м/с. Начебто нічого незвичайного. Якщо не брати до уваги, що цього м’ячика тут бути не повинно. К5 зірвався з місця, як спринтер, і помчав до далеких воріт. Семмі, звісно, за ним.

М’яч був надзвичайно обережно упакований у контейнер і повернений на Бету.

— Кетті, що робиться на Беті?

— Божевілля людського тріумфу. Іншими словами — стоять на вухах.

Розбірки з грінами

Гріни нарешті зацікавилися хаотичними, на перший погляд, переміщеннями К5. Цього разу Кет помітила їх вчасно.

— Малюче, три малих модулі грінів йдуть до Бети з Марса. Йдуть, не поспішаючи, будуть годин за десять. Що робитимемо?

— Прийшов наш час, Шато. Мчи сюди, треба їх зупинити. Якщо вдасться, розберемося тихо, щоб люди не помітили. Не вдасться, воюємо відкрито.

Кет примчала в максимальному захисті. Перевантажили на модуль Антигрін, встановили і підключили. Семмі перейшов у катер. Кет взяла модуль у пряме управління і направила його навперейми колоні грінів.

До Бети залишалося небагато, приблизно половина а. о., коли гріни помітили модуль. Колона відразу зупинилася і взяла стелс-захист. Ймовірно, екіпажі сподівалися залишитися непоміченими. Однак Кет зупинила модуль точно на курсі колони. Виміряла відстань від модуля до колони — 400 тисяч кілометрів. Небагато.

Через якийсь час гріни всі раптом почали зміщуватися перпендикулярно попередньому курсу. Можливо, просто захотіли обійти перешкоду. Кет мовчки перемістила модуль, залишаючись чітко навпроти колони. Гріни зробили ще два аналогічних маневри. Кет теж. Тоді гріни розділилися. Один залишився на місці, а решта розійшлися в різні боки. Кет негайно випустила з модуля два невеликих зонди і поставила їх навпроти бічних грінів. Все, момент істини. Будь-яка машина зрозуміє, що її не пускають. Тоді центральний грін вистрелив. Яскравий імпульс пройшов поруч з модулем. Малоймовірно, щоб вони промахнулися, тим більше, що потужність імпульсу невелика. Значить, просто лякають.

— Лякаєте? Покажемо, як треба лякати!

Модуль огризнувся відразу двома короткими вузькими імпульсами гамма-квантів. Один пройшов трохи вище, другий трохи нижче середнього гріна. Відразу ж пара імпульсів на правого і пара на лівого. І миттєво модуль зник з електромагнітного діапазону, це Кет взяла повний захист. Залишилися тільки два зонди, що нерухомо стояли навпроти бічних грінів.

Ті оцінили ситуацію адекватно. Розвернулися й пішли. Більше на Бету вони не ходили, спостерігали здалеку. Але, як з’ясувалося пізніше, їхня техніка була все ж слабкуватою, так що до ладу розібратися, що відбувається на станції і чому її охороняють старі знайомі, так і не змогли.

Постріл грінів був направлений у бік, протилежний Землі і не прямо на Бету, тому залишився непоміченим людьми. Постріли Кет теж. Маленька сутичка в просторі не знайшла місця в історії людства.

Вулик. Альфа

Тим часом на Беті кипіла робота. Кулі запускалися вже з точністю до ста метрів щодо центру далеких воріт. Потім К5 не полетів за черговою посилкою. Цей м’яч повернувся сам таким же чином. А на першому вакуумному каналі з’явилося реальне життя: імпульси приводів перемежовувалися цифровими інформаційними потоками. Люди навчилися повзати в просторі й побудували зв’язок, званий іншими цивілізаціями прямим. Земляни відкрили розривну технологію. Для Кет і Семмі це не просто чергова гра розуму, це надія повернутися додому заради Лео. І для цього вони будуть захищати цих незбагненних істот, які називають себе людьми без застережень і без тіні сумніву. Хоча вголос цих слів не вимовили. А навіщо говорити?

Кет негайно почала вивчати конструкцію пристроїв. Для цього розмістили поруч з Бетою і обома воротами непомітні «жучки». Такий же зуміли провести і в монтажно-випробувальний відсік Бети.

Перша серія м’ячів була дуже простою. Не дуже складна електроніка, простий акумулятор. Але деякі вузли були незнайомі, тому спосіб досягнення розриву поки що був незрозумілий.

— Малюче, вони знайшли власний метод, несхожий на наш.

— Хто знає, сестричко. Ми й свого до ладу не знаємо.

Після першої серії експериментів м’ячі збільшилися до півметра. Усередині з’явилася безліч якихось датчиків і кілька потужних процесорів.

— Кет, тепер, як я розумію, вони вивчають внутрішній простір при розриві?

— Думаю, так.

А потім К5 злітав на Паросток, привіз досить об’ємний контейнер, і в монтажно-випробувальному відсіку змонтували шестиметрову кулю. Тип M3. Кет вдалося зафіксувати весь процес складання. У кулі, окрім традиційних (але збільшених) блоків, розмістили гравіпривід, три телескопи і кілька кліток з дрібними тваринами.

К5 відвів об’єкт на стартову позицію, в центр ближніх воріт і повернувся. П’ять виснажливих хвилин очікування — і куля зникла. Жучок на далеких воротах показав, що об’єкт вистрибнув дуже точно і відразу ж скинув швидкість. Відкрився і змістився досить великий люк, з якого вийшла платформа з апаратурою. Потім куля розвернулася до Бети й завмерла. Хвилин десять нічого не відбувалося, потім розворот до Землі. Нарешті платформа увійшла всередину, люк м’яко зачинився. Мить — і куля повернулася в центр ближніх воріт. К5 тут же помчав за нею.

Об’єкт — в станцію, а тварин відразу відправили на Паросток. Два тижні люди ретельно вивчали кулю і всі системи. На Паростку бідним тваринам теж добряче перепало.

У вересні 2026 року в M3 змонтували троє пілотських крісел, системи життєзабезпечення і ручного управління. Троє людей одягли скафандри, сіли в крісла, і К5 відвів кулю на старт.

Стрибок. На далеких воротах відчинили люк, двоє вийшли і витягли якийсь контейнер, пововтузилися з годину, втягли контейнер, зачинили люка, повернулися. Просто, прозаїчно, буденно. А насправді ця трійця перша з раси людей побувала поза цим Всесвітом. Побувала, але ще не зрозуміла цього. Та й ніхто поки що не усвідомив. Це зрозуміють пізніше, але вже зараз стало зрозуміло головне: вони відчинили замок на дверях у Великий Космос, у Всесвіт. І що тепер робити з цими дверима? Хто і з чим переступить їх поріг? І що візьме з собою?

— Кетті, давай подивимося, що робиться на Беті, Паростку й Острові.

Кет вивела на монітори командну рубку Бети, рубки прямого зв’язку Паростка і Острова. Вони знали, що суть роботи Бети і факт існування розривних технологій відомі далеко не всім людям. Тому й дивилися тільки три значущих місця.

На Беті панувала ейфорія. Наука почувалася чудово, і група купалася в променях локально! слави. Це не жарти, створено і випробувано надшвидкісний привід! На Паростку за наглухо зачиненими дверима перед монітором сиділи тільки капітан і командир дивізіону К, люди прагматичні. Ейфорії тут було менше. Зможемо літати швидко й далеко. Але відомо, що від дослідного зразка до робочої машини шлях неблизький, та й вантажопідйомність невідома. А як бути з негабаритом? Так що поки будемо ходити по-старому.

На Острові в невеликій каюті перед монітором сидів тільки Шеф. Нерухомо, з примруженими очима і стиснутими губами. На худих щоках перекочувалися жовна.

— Вітаю всіх, — тихо мовив він.— Можна розслабитися. Кінець зв’язку.

— Малюче, подивися на Шефа. Він ніби не радий?

— Кетті, він один розуміє, що зроблено. І який тягар впав на їхні плечі.

Потім на Беті наступило відносне затишшя. Зібрали кілька нових, двометрових куль типу М4 і ретельно ганяли їх між воротами. Це були автомати. Кілька разів викочували M3 і доводили до тями. З Паростка передали черговий контейнер. У ньому виявився прототип реактора холодного синтезу. Кет просканувала пристрій і вкотре здивувалася:

— Хвостатику, та це ж прадід нашого власного реактора! Паливо — теж літій. Такий же п’єзоактиватор. Відмінність у потужності, звичайно, і у відсутності прямого перетворювача. І захист, звичайно, важкуватий.

— Мадам, не такий вже він і прадід. З їх темпами через пару років буде виглядати цілком пристойно.

Реактор зібрали, закрили доступним землянам багатошаровим захистом і підключили досить оригінальний генератор. К5 відтягнув установку подалі і почалася рутинна пусконалагоджувальна робота.

Ганяли реактор довго, до двох місяців. Посилили деякі вузли й додали захисту. Вийшов компактний генератор приблизно на 10 МВт. Потім змонтували його в М4, який вже був заповнений різною апаратурою. Заповнений щільно, майже без порожнеч, з великим люком, на чверть поверхні. Викотили й випробували. Наближався час старту.

— Кет, куди вони відправлять цей м’ячик, не знаєш?

— Знаю. Подивися вчорашню нараду в Шефа на Острові.

На моніторі з’явилися Шеф і його заступник з наукових питань Олександр Павлович, немолодий, у тілі чоловік. Розмова йшла українською.

— Як ся маєте, Павловичу? Як наша наука?

— Ейфорія, Шефе. Такі результати! Але... З одного боку, машини М4 і M3 повністю прокачані і маємо повну експедиційну пару. М4 як зонд-розвідник, і пілотований M3.

— А з другого?

— Ще не встигли протестувати M3 і М4 на потрібних дистанціях. До того ж рятувального борту ще не бачили, який, до речі, теж треба тестувати.

— Не треба бурчати. Маємо програму, ви ж самі її писали. Чи як? А рятувальний борт M3 буде за два тижні.

— Шефе, у всіх зуби цокотять від нетерплячки, навіть у японців. І їх можна зрозуміти.

— Спокійно, друже. Швидко тільки... сам знаєш. Так що працюємо згідно програми, тестуємо пару M3 та М4 у автоматичному режимі на півпарсека. Другий M3 теж. Потім обидва M3 з екіпажами.

— Все буде добре, Шефе.

— Не сумніваюсь, Павловичу. Давай глянемо на список цілей.

— Маємо зміни. Астрогрупа додала п’ятий об’єкт. Усі добре відомі, з екзопланетами. Альфа Центавра, відстань 4.36 світлових років. Епсилон Еридану — 5,22, Тау Кита — 11,88, Дельта Павича — 19.91, Бета Південної Гідри — 24,4.

— Логічно, Павловичу. Перелік та послідовність цілей затверджуємо.

— Ось так, братику. Для них півпарсека вже дрібниця. Я не знаю, що додати.

— Цього не може бути, бо не може бути ніколи. Але це є. Особисто у мене, Кетті, мізки вивертає.

За чотири тижні люди закінчили технічну підготовку і зганяли M3 і М4 на півпарсека в автоматичному режимі. Привезли першу зйомку Сонячної системи збоку. А тим часом на Острові відібрали шістьох кандидатів у пілоти. Шеф провів із кожним співбесіду, особливо підкресливши небезпеку місії. Відібрав чотирьох: два в основний екіпаж, два на рятувальний борт. Два з України, двоє американців. Підписали якісь папери.

Четвірка вилетіла прямо на Бету, минаючи Паросток. Обидві пари на двох бортах успішно злітали на півпарсека. Підготовка завершена.

Нарешті розвідник М4 пішов до першої цілі. За 4,5 години почала надходити інформація. Вивчили дані й призначили старт за добу. Кет і Семмі спостерігали за тим, що відбувається, затамувавши подих (якщо можна так сказати). І коли МЗ/1 стартував, то Кет усі 4,5 години уважно слухала політ на четвертому вакуумному діапазоні, землянам поки що недоступному. А коли він закінчив перехід і вийшов у звичайну метрику, то Кет раділа, як дитина.

— Зубастику, цей Вулик просто диво! Нічого не бояться! А як ризикують — чотири з половиною години в розриві! Чи не час познайомитися?

— У мене є кілька суттєвих запитань, сестричко. Чому в списку тільки сонцеподібні зірки? І чому Вулик тримає в таємниці свої розробки? Про розривну технологію знають максимум 7 осіб. Решта причетних працюють наосліп! Де демократія? І з поточною земною політикою в Острова проблеми. Питань виникає більше, ніж відповідей. Так що давай зачекаємо зі знайомством, добре?

— Любий, я пожартувала. Хоча, як кажуть люди, в кожному жарті є частка жарту. До речі, за списком цілей польотів. Ми були на Центаврі, Еридані й Гідрі. Нічого незвичайного, планети нецікаві.

— Я пам’ятаю, навіть політати було ніде. Нудьга. Але люди про це не знають. Нехай пошукають, що хочуть.

За два тижні МЗ/1 і М4 повернулися. Щось швидко. Звичайно, залишили там автоматичну станцію, яка справно гнала інформацію. Але чому так швидко? Невже відвідини першої зовнішньої зоряної системи залишили їх байдужими? Їх, молодих, веселих і ще напівдиких! Ні, це неможливо. Значить, не знайшли те, що шукають. Інформація про політ за межі Бети не вийшла.

Два тижні обстеження і відпочинку першому екіпажу. Йде другий екіпаж на МЗ/2. Сценарій події такий же.

Знову йде перший екіпаж на МЗ/1. Результат такий же.

— Сестричко, та ти знаєш, що вони шукають? — нарешті дійшло до Семмі. — Планету! Планету, придатну для життя! Готовий посперечатися! Повір мені, я такий же, як вони!

— Можливо. Забраковані зірки об’єднує одне: відсутність землеподібних планет.

— Кетті, я весь час намагаюся розібратися в місцевій політиці. Здається, у мене з’явилася тінь примари розуміння головної мети Шефа. Скоро розповім. Але треба сформулювати таким чином, щоб ти не сміялася з недолугого хвостатого.

Рейд четвертий, жовтень 2027 року, Дельта Павича. Ось тепер все по-іншому! Повернулися лише через місяць, скинувши величезну кількість інформації. Кет переглядала все.

— Семмі, вони таки знайшли планету! Практично копія Землі і, схоже, не зайнята розумними! Як же ми її проґавили?

— Кетті, ми ж не шукали щось певне. Як і належить за Регламентом, вивчали всі підряд. Хоча, звісно, шкода.

Подальший пошук зупинили, і всі зусилля кинули на будівництво бази на планеті в системі Дельти Павича, яку назвали Альфа. Обидва M3 постійно працювали на цьому маршруті. Вантажооб’єм невеликий, тому рейсів було багато. Зберігати режим таємності ставало все важче.

Кет і Семмі вперше опинилися в ситуації, коли їх технічні можливості виявилися нижчими людських. Оперативно потрапити на Альфу стало неможливо. Звичайно, жучок зуміли провезти на борту M3 і тепер знали, що там робиться. Батареї жучка вистачить років на п’ять. Але що робити, якщо знадобиться екстрена допомога? Кет своїм ходом дійде до Альфи років за сорок.

Проблема постала на повний зріст. Йти від Землі не можна. Треба стримувати грінів, поки люди не підростуть. Та й людей від людей захищати треба. Чому Острову не вдалося встановити станцію на Місяці? Немає лиха без добра і на Марсі вона, безперечно потрібніша, але все ж чому? Доведеться поки залишитися.

Модернізація зв’язку

— Кетті, як гадаєш, скільки часу знадобиться людям для виходу хоча б на третій вакуумний рівень?

— Я вже намагалася робити прогнози. Але ця справа невдячна. Ти ж знаєш, малюче, що з людьми все не так. Їхні дії і темпи розвитку не піддаються ні чіткій, ні нечіткій логіці. Якщо виходити з фактичного стану їх фундаментальної теорії з урахуванням наявних принципових помилок, то років п’ятсот.

— Угу, а я вже подумував про те, що можна було б піти додому, використовуючи техніку людей. Нам треба витягувати Лео. Невідомо, скільки часу він ще протримається. Та й 400 років перельоту ми якось витримаємо. Більше тримаємося. Але куди нам повертатися, сестричко? Чи вцілів наш дім і чи зможуть там підняти Лео?

— Навряд, як це не сумно. За весь час я жодного разу нічого не чула. На жодному рівні. Відчуття таке, що колишнє розумне життя загинуло скрізь. Але дальність наших приймачів тільки 50 парсеків і, можливо, ми просто не чуємо.

— А як можна підвищити чутливість?

— Для другого й наступних рівнів тільки з використанням технологій Батьківщини.

Для першого рівня, який вдома використовується вкрай рідко, теоретично можна виготовити підсилювачі тут, земна технологія вже дозволяє. Але в супермаркеті такі речі не купити. Потрібно робити замовлення, платити гроші й отримувати. Хвостатий, у тебе є гроші й паспорт? А гроші потрібні чималі. Тієї дрібниці, що у нас є, не вистачить.

— А паспорт навіщо?

— А як ти отримаєш готовий виріб? Зараз такі закони.

— Якось усе складно. Шато, ти ж любиш місцеві бойовики? Там усе розписано, як обходити закони. І в кримінальних колах у тебе є зв’язки. Давай поміркуємо.

Довго чи коротко, але Семмі зміг через інтернет відкрити анонімний банківський рахунок. Потім так само анонімно виставив на Сотбіс кілька старих китайських порцелянових дрібничок зі сховища Кет. Незабаром на рахунку була пристойна сума, чим Семмі дуже пишався. Кет спостерігала за цим з певною іронією.

— Семмі, люди борються з тероризмом і посилюють банківські правила. Скоро офшорів і анонімних рахунків може не залишитися. Тоді плакали твої грошики.

— Дорога шпигунко, ти мені заздриш, чи маєш запасний план?

— Маю, дорогоцінний мій. Треба придумати, як роздобути якесь пристойне громадянство.

— Навіщо?

— Бо треба.

На черговій гонці стрітрейсерів переговорила зі своїми друзями і дізналася, як швидко й безпечно зробити паспорт у будь-якій країні, і хто може допомогти.

Свіжий день, рання осінь. У пристойний швейцарський банк увійшла добре вдягнена піддана Британії і відкрила цілком легальний нерезидентний рахунок. Кет віталася з усіма за руку, мило посміхалася, пила каву й зачарувала весь менеджмент банку. На питання, чим леді займається, відповіла, що займається підводною археологією.

— О, леді шукає галеони?

— Чому б і ні! Треба ж якось боротися з нудьгою!

Знайти невеликий галеон проблем не було. Кет знову з’явилася в банку, і правила фінансового моніторингу не встояли перед тонною золота. На рахунку з’явилися гроші. Через інтернет Семмі замовив окремі блоки підсилювачів у Японії та Німеччині, фірми виконали замовлення на малозрозумілу апаратуру, а Кет спокійно її отримала. Підсилювачі підключили й дальність зв’язку збільшилася до 2 мегапарсеків, впевнено дістаючи до Батьківщини. Однак перший рівень, як і раніше, був порожній. Повертатися, схоже, було нікуди. Але вони набули досвіду співпраці з земною промисловістю, що теж непогано.

А Вулик вивчав Альфу без поспіху, дуже обережно й гранично секретно. Змонтована база вивчала в першу чергу мікробіологію. Місцеву флору і фауну возили на Бету і Марс, сумісність земних зразків вивчали на Альфі. Паралельно жила і розвивалася Республіка Марс.

У той же час відносини Вулика з земною владою псувалися. До того ж багаторічні сепаратні спроби кількох країн створити гравіпривід почали приносити результати. Скоро цю перевагу Вулик втратить. Закономірно, бо на вирішення проблеми були кинуті величезні ресурси. На щастя для Вулика це були засекречені кожною країною дослідження. Всі держави прагнули випередити інших й отримати стратегічну перевагу.

У 2031 році у двох основних політичних гравців визріло рішення про відправку військового патруля до Марсу. Офіційно для вирішення по суті спірних питань у справі «LE». Відправили два звичайних шаттли з експериментальними гравіприводами і зі змішаною російсько-американською командою. Для можливого залякування негласно взяли чотири боєголовки.

Кет і Семмі відразу виявили наявність ядерної зброї в експедиції. Особливо не переживали, карибська криза навчила. Проте втручання не знадобилось. Вулик зустрів патруль на півдорозі і зажадав від імені Республіки Марс огляду шаттлів. Командири, звісно, відмовилися. Але і самогубцями не стали, не запустили зброю в бік Марса й не активували самоліквідацію на місці. Відправили запит на Землю й отримали дозвіл повернутися.

Марсіани допомогли розвернути шаттли й розігнали до потрібної швидкості. Від пропозиції залишитися в Республіці Марс відмовилися всі шістнадцять членів команди. Але через рік п’ятеро, звільнившись зі своїх армій, прийшли до консульств Республіки. Трьох американців узяли. Цей інцидент за домовленістю сторін не отримав ніякого розголосу.

Йшов час, наповнений подіями. Але головне для Кет і Семмі питання залишалося без відповіді: що робити далі? Рішення залежало не від них. Рішення залежало від намірів Вулика, які досі залишалися неясними.

Але все незрозуміле має свій кінець. Одного разу Кет і Семмі проаналізували Регламент Республіки і співставили з конституціями основних держав Землі. Відразу ж стало зрозуміло, що принципи життя соціумів Землі й Марса несумісні. Точніше, для основної маси населення Землі принципи Марса зрозумілі й прийнятні, але для владного крихітного прошарку вони смертельні. Але цей прошарок контролює практично все.

Кет і Семмі дійшли логічного висновку: мирне співіснування двох настільки різнорідних систем неможливе; воювати з Землею марсіяни не хочуть, та й не зможуть; отже, марсіяни рано чи пізно підуть з Сонячної системи. Усі факти підтверджують такий висновок. До того ж, Вулик здобув другу стратегічну перевагу — кораблі серії М. Розробка тримається в найсуворішій таємниці й одночасно ретельно вивчається Альфа. Отже, це і є новий дім. Крапка.

Привід для Кет

— Малюче, за останні роки у мене з’явилося якесь нове відчуття. Найімовірніше, це почуття неповноцінності. Прикро, що я, продукт могутньої цивілізації, старшої за земну на мільйони років, не можу наздогнати місцеву машинку. Відчуваю себе старою тупою черепашкою.

— Люба моя черепашко! Як кажуть, усе буває, і все проходить. Пройде і твоя неповноцінність. Обіцяю.

— Як?

— Не поспішай. За пару днів дізнаєшся.

— Не питай, будь терплячою.

За два дні.

— Леді, чи готові ви вислухати деякі міркування вашого відданого шанувальника?

— Кошлатий, та ти просто садист. Хіба можна п’ятдесят годин мордувати невідомістю жінку, хай і літню?

— Не п’ятдесят, а сорок вісім. Ти зовсім рахувати розучилася, дівчинко?

— У мене нечітка логіка. Зовсім забув? А за дівчинку дякую.

— Останнє слово чомусь завжди за тобою. Тепер серйозно. Ось тут інформація про всіх підрядників Вулика, що мають відношення до проекту кораблів типу М. А тут документація на всі комплектуючі, виготовлені цими фірмами. А тут техпроцес на крітрони приводу першого вакуумного, але робляться вони тільки на Беті. Тепер щодо Кет. Що з усього цього ти зможеш синтезувати в наших стареньких лабораторіях?

Відповідь пролунала майже миттєво:

— Великі комплектуючі не зможу, а крітрони без проблем. А навіщо це тобі?

— Це не мені, а тобі.

Настала Тиша. Невже Кет втратила акустику?

— Ти хочеш сказати?..

— Так, руденька. Я хочу сказати, що настав час придбати тобі простенький прямий привід. Дама ти заможна, гроші маєш.

— Семмі, є ще проблема обшивки. Моя не підходить.

— Я вже думав. Доведеться зробити зовнішню активну оболонку потрібної форми. Я розумію, що діаметр буде мінімум 120 метрів. Навіть Вулик такого корабля поки що не має. Так що, робимо?

— Ти ще питаєш?!

Проект закрутився. Ця детективно-пригодницька історія гідна окремої книги за кількістю подій і залучених персонажів. Семмі наполіг, щоб усе було за наукою, тобто, спочатку малий зразок, потім його випробування і налаштування. Потім повномасштабний виріб і випробування. І тільки після цього Кет одягне нову оболонку, як нове плаття.

— Сестричко, не поспішай. Ти одна така, не можна ризикувати.

І Кет слухняно виконала всю процедуру. Прийшов день, нічим не примітний, один і багатьох в низці днів їхнього довгого життя.

— Кет, пам’ятаєш, що сказав землянин Гагарін?

— Поїхали.

І поїхали. Тихо, приховано, подбавши про маскування. Вулик не помітив ретельно заглушених імпульсів приводу. П’ятнадцять хвилин давно забутих, майже стертих з пам’яті відчуттів переходу. Через ілюмінатор Семмі побачив інше небо і яскраву зірочку — Сонце. Випливла платформа апаратури, і Кет роззирнулася.

— Дякую, брате. Я б до такого не дотумкала.

— Ми обоє молодці. Такі речі не зробити поодинці. І при нагоді скажемо спасибі людям.

Кет ніяк не могла насититися новою можливістю. Її рідний привід, який загинув під час Катастрофи, був зовсім іншим. Якщо можна порівнювати, то колишній був лімузином, а цей — справжній байк. Свої принади є у кожної машини, але байк більш живий. І техніка водіння геть інша, тому Кет скакала поблизу Сонячної системи, як пустотлива дитина, вживаючись в нову оболонку і стару іпостась. Отримуючи при цьому масу задоволення і, звичайно, дещо змінюючи і покращуючи в земній розробці.

Неможлива, здавалося б, проблема була вирішена. Неможлива спочатку, неможлива з моменту катастрофи. Але вирішена! У дикому полі чужої галактики, за допомогою раси, яка щойно піднялася з колін невігластва.

Чи випадково? Зате тепер можна захищати й оберігати Вулик, де б він не був. Ейфорія не завадила їм реконструювати маскувальні системи для нової форми Кет. Подумали про головний привід для модуля Семмі, але вирішили зачекати. Вже можна було й стартувати додому. Але що там?

Стан Лео зараз стабільно важкий, як кажуть медики. Минуло п’ятнадцять тисяч років, але завдяки хорошій системі анабіозу й постійній турботі Кет денатурації білка не відбувається, і тіло зберігається. А ось що з мозком, невідомо.

— Сем, мені здається, що люди швидше просунуться в біології, ніж ми доберемося додому з такою черепашою швидкістю. Був би крейсер. Можливо, там більш потужний реанімаційний блок. Звичайно, якщо він не на спінтроніці.

— Кетті, крейсер, якщо вцілів, то попрямував на Батьківщину на гравіприводі. Так підказує логіка. Вляжуться в анабіоз, залишиться тільки невелика вахтова команда. Далеко за цей час не пішли, максимум на 3-4 кілопарсека. Добре, якщо вийшли з галактичного диску.

— Спробуємо наздогнати?

— Кетті, наздогнати їх реально, але все одно знадобиться більше року. А далі що? У них зараз майже світлова швидкість. Знадобиться ще років п’ятсот, щоб зрівняти швидкості. А за п’ятсот років тут може змінитися дуже багато.

— Здаюсь, Семмі. Все-таки давай пошукаємо крейсер для самозаспокоєння.

— А як?

— Якщо у них субсвітлова швидкість, то обов’язково є ударна хвиля в міжзоряному газі й помітна локальна деформація метрики. Електромагнітні ефекти ударної хвилі повзуть зі швидкістю світла і сюди ще не дійшли. А ось деформацію метрики, точніше релаксацію деформації, ми можемо побачити на першому вакуумному. Чутливості вже вистачає.

Знайшли досить швидко. Відстань 3,47 кілопарсека, тягнуть за собою вузький конус газопилового збурення, схожий на джет, що невідомо звідки взявся. Швидкість 0,91с — трохи нижча, ніж припускали. Добре, що цей феномен люди ще не виявили. А то почнуть переписувати всю нажиту непосильною працею космологію.

— Братику, давай зберемо невеликий модуль з прямим і гравітаційним приводами. Апарат витримає прискорення в десятки тисяч g, тому зрівняє швидкості дуже швидко. Запишемо повідомлення, копію звіту, змонтуємо прямий зв’язок і відправимо навздогін.

— Сестричко, це багато інформації. А ми не знаємо точно, хто її отримає. І чи це «Спіраль»?

Тому відправимо необхідний мінімум.

— Не хвилюйся, Семе. Регламент приписує діяти саме так.

Модуль зібрали, запрограмували і відправили. Відповідь отримали лише за довгих шість років.

Крейсер. Контакт з Кет і Семмі

Розгін крейсера йшов повільніше, ніж припускали. Але відступати було нікуди, і «Спіраль» йшла вперед. Інформації з Батьківщини за весь час жодної. Весь Всесвіт поступово викривлявся, стягуючись в яскраву пляму прямо по курсу. Позаду — аспидно-червоний морок.

На крейсері вже промайнуло понад десять тисяч років. План Рут давно виконано, і життя на борту йде усталеним порядком. Але особиста втрата часу в кожного з членів першого екіпажу в середньому 200 років.

І раптом з темряви за кормою з’являється крихітний триметровий еліпсоїд, наздоганяє і на штатному електромагнітному каналі просить шлюзування, використовуючи реєстраційну форму єдиного відсутнього на борту катера — десантованого і втраченого КР5-430. Сказати, що чергова вахта була вражена — не сказати нічого.

Екстрено піднімаються з анабіозу Улісс і всі головні фахівці першого екіпажу. Після дистанційного огляду і перевірки об’єкт приймається на борт. Попередній висновок: об’єкт виготовлений не на Батьківщині, проте всі внутрішні протоколи і зовнішній інформаційний інтерфейс не відрізняються від стандарту. Переглянули коротке повідомлення, присвячене здебільшого стану Лео, і не зрозуміли, хто його відправив. Хто, якщо Лео в глибокому анабіозі? Хто побудував головний привід незнайомої конструкції? Як може біологічний організм Семмі жити стільки часу? Як може функціонувати КР5-430, якщо запасу палива повинно було вистачити років на п’ятдесят? Як все це перевірити, адже Регламенту ніхто не відміняв? Що все це може означати?

Коли ж оглянули підсилювачі прямого зв’язку, то шок повторився. Невідома конструкція, заснована на доісторичних монолітних технологіях мільйонолітньої давнини, з маркуванням невідомими символами. Але вона працює! І захищена, критрони головного приводу разом з системою контролю розплавилися, тільки-но еліпсоїд увійшов у шлюз крейсера. До того ж прохання відповісти через доставлений пристрій і переконати КР5-430, що на зв’язку дійсно крейсер. Питань виникло більше, ніж відповідей.

Що б там не було, екіпаж отримав потужного психологічного стусана, і крейсер збуджено загудів. Є контакт, невідомо з ким і невідомо де. Головне, що Космос вже не порожній!

Що відповісти гіпотетичному КР5-430? Мозковий штурм тривав кілька днів. Зупинилися на найпростішій фразі: «Бірк, Кет, Ллі. Ангар 15». Це аватари трьох катерів, що стояли поруч в ангарі крейсера при перельоті з Батьківщини. А які дати рекомендації щодо Лео? Головний реанімаційний блок працював на спінтроніці, якої немає. Тому основа медицини на борту, лікарі, які користуються особистими знаннями, лабораторним обладнанням і вцілілою частиною бібліотеки. Вони досить швидко проаналізували інформацію і сказали, що консервація тіла виконана грамотно, навіть використання технічного гелю схвалили. Але рекомендували деякі корисні дрібниці. Відповідь відправили. Скільки чекати зворотного зв’язку, невідомо. Але це вже несуттєво. У крейсері прокинулася надія. Поки незрозуміло на що.

Кет і Семмі. Контакт з крейсером

Отримана обережна відповідь принесла Кет і Семмі радість навпіл з сумом. Кодова фраза підтвердила, що крейсер і екіпаж вціліли, нехай і частково. Але підняти Лео там не зможуть. Рекомендації медиків крейсера виявилися корисними, але фактично нічого не додали. Все ж Кет ними скористалася. Як кажуть люди, одна голова добре, а дві краще.

Семмі помітно засмутився. Все-таки сподівався на медичні можливості крейсера. Лежачи біля прозорого саркофага Лео, симур аналізував ситуацію. До невеселих думок примішувалося почуття провини.

«Я живий тільки завдяки тобі, Лео. Чуєш? Надії на допомогу з крейсера вже немає. Надія на допомогу Батьківщини залишається, але коли це буде? Лео, що нам робити?»

— Семмі, не рви душу. Крейсер цілий, і це вже непогано. Тепер можна провести з ними сеанс прямого зв’язку. Нехай порадіють.

Сеанс провели з рубки катера, де переробки під Семмі не було. Викликали крейсер. На моніторі з’явилася незнайоме Кет і Семмі приміщення — командна рубка крейсера. Просто Семмі там жодного разу не був, а Кет було не потрібно.

На тому боці був Улісс і частина екіпажу — 45 ханнів. Виникла тягуча пауза, Улісс ніяк не міг почати розмову. До кого звертатися і з ким говорити? З аватарою у формі пілота? Тоді простіше швидкий міжмашинний обмін. З симуром? Але він нехай недурна, але все ж тварина.

Ситуацію зрозуміла і розрядила Кет.

— Бажаю здоров’я, командоре.

— Бажаю здоров’я, Кет. Здрастуй, Семмі.

— Бажаю здоров’я, командоре.

Це було перше потрясіння для екіпажу. Настала мертва тиша.

— Бажаю здоров’я екіпажу, — обізвався Семмі. — Ми раді всіх бачити.

— Дякую, Семмі, — оговтавсь Улісс. — Я відчував, що ти не такий простий.

— Це заслуга Кет. Вона мене виходила і дечому навчила.

— Командоре, — додала Кет, — за минулий час Семмі засвоїв повний курс навігації та пілотування, беручи до уваги вивчення суміжних наук. З огляду на тимчасову відсутність Лео Семмі виконує обов’язки капітана катера.

— Як же Семмі пілотує?

— Командоре, катером керує Кет, а я пілотую тільки планетарний модуль. Погляньте на рубку модуля.

Улісс і екіпаж ошелешено дивились на картинку з перебудованою рубкою модуля.

— Непогано. Як давно ти літаєш, Семмі?

— Почав через сто років після катастрофи.

— Вітаю, капітане. Як не дивись, ти зараз найдосвідченіший пілот галактики.

— Так вийшло, командоре.

— Гаразд. Тепер показуйте Лео.

Медики оглянули тіло у всіх ракурсах, завантажили інформацію за динамікою радіології і ще щось.

Після цього Кет і Семмі з годину відповідали на запитання.

— Командоре, — сказав Семмі, — ніхто не поставив питання про походження нових технічних засобів. На сьогодні досить, а з наступного сеансу ми почнемо звіт про нашу роботу і почнемо з кінця, з планети Земля і раси людей.

— Добре, капітане. Наступний сеанс за п’ятдесят годин за вашим часом.

Утворилася постійна ниточка зв’язку, що значно додала життя екіпажу крейсера. Але не зменшила смутку в маленької команди.

— Семмі, а ти помітив, що екіпаж не такий вже й сумний?

— Помітив. Щось вони не договорюють. А постаріли неабияк...

Думки про контакт

Але життя триває, і повсякденні проблеми відволікають від невеселих думок. До цього часу Вулик вже освоїв Альфу. Побудував два збільшених кораблі типу М10 на 5000 і 15000 осіб, які назвали просто Бус-1 і Бус-2. Відкрили на Землі мережу консульств і перевезли за п’ять років 15 мільйонів переселенців. Але на цьому не зупинилися, навіть не затрималися. Створили КВП (Корпус вільного пошуку) і побудували для нього десять катерів-розвідників абсолютно нового типу М6 з хорошим центральним керуючим мозком. Керуючі машини катерів побудовані практично за типом Кет, нечітка логіка як базовий принцип плюс потужна розподілена процесорна мережа. У дечому ці машини перевершили Кет, вони контролювали не тільки всі пристрої і системи катера, а й сам корпус. Оболонка, всі елементи каркасу й переборки були пронизані своєрідною електронною нервовою системою.

Кет оцінила конструкцію і схвалила.

— Зовсім непогано, Семмі. У цих дівчаток є перспективи. Треба б, звичайно, збільшити пам’ять і потужність асоціативного блоку. Це в майбутньому, зараз і так на межі доступного технологічного рівня.

Використовуючи Альфу як основну базу, М6 розсипалися віялом у пошуку навколо Альфи. Через два роки знайшли другу підходящу планету, потім ще і ще. Виникли нові колонії-світи і оформилася Федерація.

— Я ось про що думаю, малюче. Як довго ми ще зможемо залишатися непоміченими? Наша технологічна перевага тане швидше, ніж можна було очікувати. Ще років двісті, і люди відкриють все, що є у нас. Вони розвиваються, а ми стоїмо на місці.

— Кет, я не раз намагався розібратися в нашій зонній теорії простору. І знаєш, що виявилося? У ханнів, на Батьківщині, ця теорія й відповідні технології були засекречені. Доступні лише найзагальніші описи, розташування дозволених і заборонених зон. Трохи сказано про їхню структуру, але нічого про потенціали і виродження рівнів. Але ж між зонами величезні розриви. І нічого про прикладні методи і технології. Люди навчилися переходити з основної зони в першу дозволену. Навіть не в зону, а на якийсь рівень поза основною зоною. Незрозуміло навіть, чи не вироджений цей рівень, але точно відомо, що він метастабільний. А на Батьківщині використовували рівні п’ятої та шостої зон! Згідно курсу історії технологій, на опанування кожного наступного рівня у ханнів йшло від 10 до 15 тисяч років. Ось і вся інформація. Ні теорії, ні математичної моделі, ні принципів дії.

— Так, це правда. Щоб стати фізиком простору і отримати доступ до інформації, ханн мав багато працювати і багато чим жертвувати. Таких фізиків завжди було небагато. Можливо, тому розвиток у них ішов повільніше, ніж на Землі. Це вкрай небезпечні технології, як для раси, так і для простору.

— Тоді ми не маємо іншого виходу, як залишатися тут і чекати, коли люди зможуть працювати хоча б на третьому рівні. Ми зможемо повернутися і прихопити з собою крейсер.

Семмі помовчав.

— Знаєш, я вже довго думаю про різні речі. І ці думки досить крамольні. Що я знаю про ханнів і скільки ханнів я знаю? Близько знаю тільки Лео, трохи знаю його друзів-пілотів. А що я знаю про людей? Незрівнянно більше. Ми спостерігаємо їх цивілізацію від багаття в печері до Альфи. Скільки їх пройшло перед нашими очима! Багато з них викликали симпатію і повагу, скільком хотілося допомогти! Але Регламент! Мені подобається ця раса. Мені подобаються люди Вулика, багатьох з них я відчуваю ментально. А скільки разів хотілося порушити інкогніто! І мені здається, що я ще повернуся сюди коли-небудь. Після того, як витягнемо Лео і побуваємо у мене в домі.

— Малюче, ці думки не крамольні. Ти живий і тобі не вистачає спілкування з живими. Я не сліпа і бачу, що твій тонус завжди підскакує після кінологічних посиденьок. У мене теж бувають крамольні думки, і мені теж подобається тутешній народ. Але не тільки це, мене дуже бентежать відчуття, які спробувала на Землі повного аватарою. Розповім, але не зараз.

— Ловлю на слові!

— А якщо серйозно, Семе, то контакт потрібний. Давай подумаємо, як порушити інкогніто. Потрібна легенда, хто ти, що ти, звідки взявся, як влаштований, чи безпечний, навіщо прийшов. Аж надто ти відрізняєшся від усього відомого людям. До того ж тобі треба зберегти можливість зникати на певний час. Розумієш?

— Звичайно. Ми знайдемо спосіб, як бачитися, сестричко Кет.