Дочка Чарівниць

Розділ 8

…коли рожево-помаранчеві пломінці вогню ласо лизнули пожовклі сторінки Меншої Книги, а потім взялися жадібно її поглинати, розгораючись пурпуром, Дівчинка відчувала такий самий смуток, як тоді, коли на попіл перетворилася Велика Книга. Щось невблаганно закінчувалось і в той же час розпочиналось. І було в цьому багато неспокою й мало радості. Так, наче незбагненне магічне знання, що жило всередині Дівчинки, вся правда про долю Великого Королівства і невідома причина, задля якої її виховують Чарівниці, були важчі, ніж це видавалося на перший погляд. Усе більш незбагненні — тим-то й важчі. Обидві її опікунки — перша й друга Чарівниці — всесильні й премудрі, знали, що Дівчинка, яка перед тим була Дитям, ніколи не мала справжнього дитинства, не відчула смаку ігор з ровесниками, не пам’ятала тепла й безпеки материнських обіймів. Проте обидві Чарівниці — попри всі свої великі знання — не усвідомлювали, наскільки тяжкий той тягар, що ліг на плечі їхньої вихованки.

— Завтра вирушаємо, — повідомила Чарівниця. — За три дні тобі сповниться тринадцять. І приблизно стільки ж часу будемо в дорозі, нас чекають три дні довгої мандрівки. На місці зустрічі, яке вже тобі відоме, там, у Високих Горах, ми маємо бути саме у день твого народження.

— …народження, — пробурчала Дівчинка. — Раз я вже народилася, то маю, як кожна дитина, щось знати про свою матір. Ким вона була і яка була?

— Була… це ти добре сказала. Була і вже її немає, — відповіла сухо Чарівниця. — Загинула, коли тобі ще й року не виповнилось. Померла, так як померло безліч рабів жорстокого володаря — Загарбника. А єдиною провиною цих людей було те, що вони жили, що їхніми далекими предками були вільні громадяни Великого Королівства і що вони знали слова Пісні Єдиної. Вони й загинули за цю Пісню. Тебе врятувала кмітливість наших Сестер Чарівниць. У кожному разі тепер тобі небагато дасть те, що можеш дізнатись про матір, бо ж ти і так її ніколи не побачиш. Тобі досить знати, що вона була вродлива, розумна й добра. А тепер гарно виспись, бо нас чекає довга і небезпечна дорога. Нам доведеться проходити повз одне з містечок. А там порожні поля, яких ніхто не обробляє, і ніде сховатись. Тож радій, що шість довгих років ми справді жили у спокої.

Ніч промайнула швидко. Холодного й росяного ранку Дівчинка зі своєю Опікункою назавжди залишила зручну й безпечну печеру. Перш ніж вийти з лісу, Чарівниця пильно роздивилася довкола, прислухаючись до шуму високих дерев — їхні крони, що тягнулися до сонця, вже бачили на далекому небокраї обриси найближчих будиночків у Містечку.

— Небезпечно, — зітхнула.

— Там великий загін Загарбників, — додала Дівчинка, також прислухаючись до співучого шелесту крон.

— І вони заберуться звідти нешвидко. Принаймні не цього тижня. А ми не маємо часу. Моя Сестра почне непокоїтись, якщо ми прийдемо пізніше. Тож мусимо ризикнути. Якщо раптом Доля нас розділить — ти зможеш сама добратись до Високих Гір, там, де вперше мене побачила? — спитала Чарівниця.

— Якщо ти покажеш мені, в якому напрямку йти, то певно так, — відповіла Дівчинка.

— Ти маєш туди потрапити. Цілий час будеш орієнтуватись на північ. Зірки допоможуть тобі в цьому. Подолаєш кілька менших гір, порослих лісом, і відразу потрапиш у дике царство природи, яке тобі вже знайоме. А звідти здалеку вже видно найвищу скелю, біля підніжжя якої чекатиме наша третя Сестра. Вирушаймо…

І мандрівниці подались вниз полониною, що полого спускалась до Села.

— У Селі, либонь, немає нікого чужого, — мовила Чарівниця, вдивляючись у маленьку різнобарвну пташку, що сиділа на приземкуватому кущі. — Заховай волосся під каптур і не забувай, що ти маленька дурненька жебрачка, яка разом зі своєю тіткою мандрує до містечка. Не дивись нікому в очі, бо твій погляд каже надто багато. Малі жебрачки не бувають такі гордовиті й такі впевнені у собі. А ще вони не довіряють перехожим…

Село виглядало так, буцім вимерле. Де-не-де лишень хтось стояв на порозі хати і без надмірної цікавості поглядав на подорожніх. Чарівниця брела, згорбившись і шкандибаючи, а її обличчя — коли Дівчинка крадькома зиркнула на неї — зненацька стало, як у старої жінки.

— Жебраєте, матінко? — байдуже озвалась до неї якась Селянка. — Тут нажебраєте небагато, бо ми й самі голодні й бідні. Кусень сухого хліба, кухоль води — ото й все, на що можете сподіватись…

Чарівниця мовчки кивнула головою і промурмотіла щось незрозуміле.

— А ця Дівчинка — то ваша дочка? — далі розпитувала жінка доволі мляво, радше знічев’я, ніж з цікавості.

— Німенька, вона, пані, — прошепотіла Чарівниця. — Я сирітку пригорнула, як сестри моєї не стало. Від чуми, бідолашна, померла…

Селянка відсахнулась з мимовільним переляком.

Мандрівниці йшли далі і більше вже ніхто їх не зачіпав. Лишень за селом озвався до них пастушок, що пас корови:

— До Містечка йдете?

— Еге ж, — відповіла Чарівниця старечим хрипким голосом.

— Краще не йдіть, — порадив хлопець. — Учора на ринку спалили Чарівницю, і там ще й зараз Загарбники сидять. Не думаю, щоб ви їм сподобались…

— Чарівницю спалили? — спитала Опікунка, стискаючи руку своєї вихованки. — А що ж вона такого зробила? Якими чарами себе видала?

— Та наче зачарувала коня пана Бургомістра. Він, коли сідав на нього, то ногу зламав…

Дівчинка почула, що Чарівниця ледве помітно й приглушено полегшено зітхнула.

— Це справді, мабуть, була велика Чарівниця, — пробубоніла й прискорила крок. Коли вже вони вийшли з села, Дівчинка запитала:

— Ти не оплакуєш свою спалену Сестру?

— Оплакую в глибині душі, але не мою Сестру, а бідолашну безневинну жінку, — відповіла Чарівниця. — Мої Сестри таких дурниць не роблять і зовсім не прагнуть виставляти напоказ свій чарівний дар або розтринькувати його на те, щоб когось зурочити. Кінь Бургомістра, мабуть, просто перелякався, а тій бідній жінці, яка зазнала такої страшної смерті, не поталанило, що вона опинилась десь поряд. Однак мусимо бути обачні, бо це означає, що Загарбники не просто сидять у Містечку, а ще й прагнуть крові і винюхують Чарівниць там, де ними зовсім не пахне…

Перед Містечком, що вже виднілося на обрії, мандрівниці зупинилися трохи перепочити у затінку великого дерева.

— То ми справді не можемо це Містечко якось обійти? — спитала стривожено Дівчинка, поглядаючи на перші будинки Містечка.

— Тільки там, за Містечком, — єдиний у цих краях міст, по якому перейдемо річку. Вона дуже глибока й стрімка, тому інакше переправитись на другий берег нам не вдасться. Та я про дещо інше думаю: може, нам все-таки треба розділитися. Самотня мала жебрачка, така як ти, не має викликати ні в кого підозри. Зате ми обидві разом, ой-ой-ой… це саме те, чим вони цікавляться і чого шукають.

— Чому?

— Колись дізнаєшся. А тепер слухай сюди: зараз підеш далі сама і спробуєш якомога швидше пройти Містечко так, щоб тебе не помітили. Тільки не біжи, бо це одразу привертає увагу. Іди в міру швидко, а коли когось побачиш, зупиняйся і простягай руку, жебрай. Але не чекай, бо тобі й так нічого не дадуть — для цього вони надто вбогі, бідніші за селян. Йди одразу далі, а коли минеш Ринок, зверни донизу, в бік мосту через ріку. Перейди міст і тільки коли вже будеш далеко за Містечком, добре сховайся у кущах і чекай на мене. Коли мене не буде до заходу сонця, більше не чекай, йди до отієї гори, що видніється далеко на обрії. За нею побачиш наступну, а з її вершини легко побачиш дикі краї, де ніхто не живе і які ти вже знаєш. Біля підніжжя найвищої з Високих Гір, серед старезних руїн, нас чекатиме наша третя Сестра.

— А якщо тобі буде потрібна допомога? — спитала Дівчинка. — Раптом так станеться, що тільки я зможу тобі допомогти?

Чарівниця гірко засміялася:

— Якщо я сама, справжня Чарівниця, не врятуюся, то як ти мені можеш допомогти? Із Зірками поговориш?!

— Можеш глузувати, якщо тобі це до вподоби, — буркнула гнівно її вихованка і різко підхопилась. — Якщо ти так хочеш, то я вже йду…

Дівчинка хутко пішла вперед і за мить зникла з очей Чарівниці за першим поворотом дороги, що вилася серед дерев. Чарівниця підвелася і поволі пішла слідом за нею, волочачи ноги і згорбившись. Виглядала вона безпорадною бабусею, що загубилася на дорогах Імперії, — підстаркувата самотня жебрачка. Проте час до часу вона наддавала ходи, щоб не згубити з очей невеличкої стрункої фігурки у пошарпаному бурому плащі, у каптурі на голівці, що віддалялася все швидше. Незабаром дівчинка увійшла в передмістя.

Так вони обидві йшли на безпечній віддалі, крадькома поглядаючи одна на одну. Вулиці Містечка були майже порожні. Видно, вражені жорстокістю вчорашньої страти, мешканці воліли поховатися у своїх домівках.

— Тим гірше для нас, — подумала Чарівниця. — Тим швидше нас помітять.

Загарбники снували вулицями ніби без діла, знудьговані й сонні. Але навіть так вони, здавалось, були втіленням небезпеки. Їхні здоровенні вороні коні, припнуті біля Ратуші, неспокійно били копитами, а лискуча збруя сліпила очі. Їх було багато, так багато, що годі було прошмигнути непомітно. Дівчинка йшла швидко, схиливши голову, крадучись майже під самими стінами кам’яниць, так ніби хотіла втиснутись у їхню сіру поверхню.

— Агов, мала чарівнице! — гаркнув раптом, глумливо зареготавши, один з озброєних вояків і кінчиком довгого залізного меча зачепив краєчок плаща втікачки. — Куди це ти так мчиш? Кого надумала зачарувати?

Його побратими підійшли ближче і також голосно зареготали.

— Всі Чарівниці в цих краях дали дуба зі страху, як тільки довідались, що сталося з їхньою сестрицею, — весело загиготів ще один солдат. — Ця мала жебрачка нам не зашкодить.

— То хай тоді покаже личко. Хочу побачити страх на її личеньку… — вперся перший і ще одним помахом меча скинув з голови Дівчинки каптур. Її довге золоте волосся розсипалося по плечах і засяяло у променях сонця, що саме тої миті виглянуло з-за хмар.

— Я візьму собі трохи цього золота! — крикнув солдат і кінчиком меча обтяв одне довге лискуче пасмо волосся.

— У неї волосся як… як збіжжя цього краю…. — пробурмотів раптом другий. — Тямиш, хлопче, що я кажу? Як збіжжя цього краю, а очі… очі в неї мають бути, як небо перед грозою…

— Що ти плетеш! Ти зовсім від цих нісенітниць здурів, — засміявся перший. — Якби це була вона, то сумніваюся, що Чарівниці дозволили би їй волочитися самій по цьому містечку. А зрештою — а чому це вона, а не він? Як на мене, то це має бути хлопець!

— Дівчина теж могла би бути, — вперся другий.

Дівчинка наче заклякла попід стіною, а гострий меч цілий час доторкався її голівки.

— Ну, скажи ж щось, ти, німото, бо тебе цим мечем глибше штрикнемо! — вереснув другий вояк.

Дівчинка похитала головою мовчки і показала пальцем на рот.

— Та воно й справді без’язике… — здивувався перший. — Хай собі йде, куди хоче…

Але тут до них швидкими кроками підійшов ще один Загарбник. Його обладунок відрізнявся від інших великими сріблястими ґудзиками.

— Підозріла? Чим? — гаркнув він. Двоє солдатів виструнчились запобігливо. Очі новоприбулого вп’ялися у нерухомо застиглу Дівчинку.

— Волосся як збіжжя цього краю, а очі… — почав він, повільно збираючи думки докупи. — Чи не думаєте, що…

І тоді, коли Дівчинка лише силою волі стримувалась, щоб не перетворити когось із переслідувачів у маленьку мишку або свиню, що вдоволено рохкає, — хоча це, як вона добре знала, її би не врятувало — неподалік пролунав жахливий, божевільний, нелюдський крик. І ось троє Загарбників, оголивши мечі, помчали до бабусенції, що смикалася в якомусь шаленому танці й наближалася до них, розмахуючи над головою своїм коричневим плащем.

— Перетворю вас на віслюків і шакалів! — гукала вона, здіймаючи догори руки, а її плащ тріпотів, мовби крила велетенського кажана. — Ваших коней зроблю гусінню! А потім я, велика Чарівниця, перекинусь на гігантське пташисько і їх проковтну! Абра! Абрі! Абре! Абронабра!

…і вже ось зусібіч поспішали бігом Загарбники, багато хто скакав на конях, нетерплячі копита жеребців вистукували на бруківці голосний ритм смерті.

— Вона дає мені час утекти, — подумала Дівчинка. — Але сама що зробить? Не врятується. Не зачарує більше, ніж двох-трьох Загарбників, а решта схоплять її… і спалять. Але якщо я не втечу, то ця її жертва буде даремною…

…і вона вже мчала дорогою додолу, до мосту. Ніхто за нею не гнався, і навіть не оглянувся на неї. Всі Загарбники кинулись туди, звідки лунав божевільний голос. Однак що ближче вони підходили до старої, тим більше сповільнювали крок, переглядаючись перелякано і невпевнено.

— Давай! Бери її! — верещав злісно їхній отаман, однак жоден із вояків не поспішав підійти ближче до Чарівниці.

— Голови вам постинаю, бевзі! — репетував отаман. — Ослами ви ще проживете, але без голови, кажу вам, довго не протягнете! Вперед!

І тоді зграя Загарбників рушила вперед. Дівчинка, вибігши на міст, на мить оглянулась. Із щільного натовпу постатей у блискучих обладунках, за яким уже не було видно знавіснілої старої, раптом зірвався догори могутній орел, і перш ніж його встигли наздогнати стріли лучників, здійнявся високо, майже попід хмари, і зник з-перед очей.

— Вона перетворилася на птаха, — прошепотіла Дівчинка. — Попри все вона стала птахом, хоча саме цього їй не можна було робити. Хто відривається від землі, може на неї не повернутися — так кажуть святі магічні закони. Це ж вона мене їх навчала…

Однак у таких роздумах Дівчинка ані на мить не сповільнила бігу і тепер вже подолала чималий шмат дороги від мосту.

Загарбники на мить остовпіли від несподіванки, а очі їхні неспокійно блукали по небу. Аж ось їхній отаман вереснув:

— А та мала? Де та мала жебрачка з волоссям, як збіжжя цього краю, й очима, як небо перед грозою?! Недоумки! Ви й досі нічого не второпали?! Та це ж якраз була та істота, а Чарівниця тільки її прикривала! За нею!!!

Коли дикі вороні коні затупотіли по мосту й переїхали його, біля найближчих густих чагарів проминули маленьку сіру кицьку, що дивними блакитними очами дивилась на вершників. Але жоден з них навіть не звернув на неї уваги.

— Вона врятувала мене, порушивши священні закони магії, — муркотіла до себе кицька, облизуючи одну лапку. — Чи зможе вона тепер повернутися на землю? Чи вона вже ніколи її не побачить…

Кицька поволі пробралась глибше в кущі й зачаїлась у них. Десь за годину міст знову задуднів під кінськими копитами. Загарбники поверталися ні з чим.

— Бовдури! Вона може бути ще в місті! — репетував той, що їхав на чолі. — Обшукати кожен дім! Негайно! Вигнати на ринок всіх світловолосих дівчаток! Негайно, вже!

— Дуже вчасно, — муркнула кицька і потягнулася, а з кожним плавним котячим рухом знову перетворювалася на Дівчинку. — Священні закони магії не дозволяють жодній людині перебувати у подобі тварини довше, ніж до заходу сонця, — муркала вона сама до себе. — Ще трошки, і я могла би на все життя залишитись кицькою. У неї вже також небагато часу. Сонце ось-ось сховається за тією горою…

Зненацька з лопотінням великих крил прямо біля неї на землю впав могутній орел. У його випуклих очах Дівчинка побачила страх. Поглядом своїх очей вона додала орлові відваги.

— У тебе вже немає часу, — прошепотіла. — За три-чотири хвилини зайде сонце… поквапся…

Орел безпорадно затріпотів крилами раз… другий… і ще раз… Час минав, а його крила безсило бились у повітрі.

— Не можеш, — прошепотіла Дівчинка. — Мабуть, я все-таки маю тобі допомогти…

— Нічого не вдасться, — відповіли холодні сірі орлині очі, і їх повила пелена смутку.

— Може, вдасться, треба тільки спробувати… — прошепотіла Дівчинка і простягнула перед собою руки.

У сірих очах побачила переляк, але тепер вже вони дивились не з голови гордого царя птахів, а з дещо меншої голівки канюка… Ще один помах руки — і канюк перетворився на куріпку… Перш ніж в очах куріпки зблиснув страх і благання — перед маленькою знавчинею магії вже топталась на місці невеличка чорна курка.

— Я би воліла бути орлом, — сказали сумні очі курки. — Цей величний птах живе у Високих Горах. Літає високо, високо…

— …а курка, як людина, ходить по землі й рідко від неї відривається, — додала Дівчинка хитро. — Тепер у тебе тільки три секунди, щоб повернути собі свою подобу!

Курка затріпотіла крилами, і врешті перед Дівчинкою стала Чарівниця. Вона відразу опанувала себе і стримано й холодно глянула на свою підопічну:

— А якби я вже назавжди залишилася куркою? Подумай, наскільки це було б для мене небезпечніше, ніж якби я була орлом! Орлом я могла би літати далеко від людських осель, а куркою…

— Курку Загарбники могли би закинути в горщик! — засміялася Дівчинка, але бачачи, що погляд її Опікунки суворий, відразу споважніла:

— Ти ж казала, що хто відривається від землі, може на неї не повернутися, правда? Але ж курка, хоча вона також птах, ходить тільки по землі! Тому кількома такими перетвореннями я все більше наближала тебе до землі, поки не полегшила тобі повернення до власної подоби! А ти замість того, щоб мені подякувати, нарікаєш і чогось невдоволена!..

— А якби твій план не вдався? Бо ж могло нічого не вийти, знаєш, як воно з чарами буває. Крім того, ти не справжня Чарівниця.

— Тоді ти залишилась би куркою, — ще холодніше за Чарівницю мовила Дівчинка.

У сірих очах Чарівниці на мить блиснула якась неспокійна думка, але перш ніж Дівчинка встигла її прочитати, зникла.

— Ти щойно подумала про мене щось погане, — мовила Дівчинка понуро. — Але я не встигаю читати твоїх думок. Ти дуже вміло їх стережеш.

— Ходімо, — озвалась Чарівниця спокійним голосом. — Незабаром западе ніч, а нам треба добратись до он того далекого Лісу. Знайдемо там собі якийсь нічліг. Далі дорога вже має бути спокійною. Післязавтра — твій день народження. Гадаю, ми якраз встигнемо.