Дочка Чарівниць

Розділ 25

Якби Люелле хотіла повернутись у пам’яті назад, вона не могла б описати, як минув той незабутній рік. Можливо, сказала би тільки:

— Він був надто короткий…

Адже це був єдиний рік у всьому її попередньому (та й пізнішому) житті, коли видавалося, що на ній не лежать жодні обтяжливі обов’язки. У свої сімнадцять літ вона почувалася ніби дитиною, завжди охочою до ігор та веселощів — тим більше, що тепер у неї був приятель-ровесник. Довгі роки сам на сам із чотирма Чарівницями по черзі вона не мала товариства інших людей, не кажучи вже про ровесників. Отож не зазнала не лише смаку любові, до якої не допускали холодна стриманість і могутній розум Чарівниць, зосереджений завжди на найважливіших справах, а також і смаку дружби. Лише тепер почала осягати її закони.

Якби спитати Айока про той рік, хтозна, чи він би не відповів:

— Рік був прекрасний, але задовгий…

Прекрасний — бо ж Айок лише зараз, на вісімнадцятому році життя, пізнав глибину дружби з іншою людиною і мало не повернувся у часи дитинства, якого не мав після материної смерті. Водночас той рік видавався йому надто довгим, бо ж хлопець рахував місяці, що відділяли їх від того часу, коли мало збутися пророцтво, і не міг цього дочекатись. Адже з тієї миті, коли він почув Пісню Єдину, полюбив її й жив лише нею.

Те, на що він нетерпляче очікував, Люелле мимоволі відштовхувала від себе, її мучив внутрішній неспокій. Однак скільки би разів не з’являлась у її сіро-блакитних очах тінь тривоги й усвідомлення тягаря отого нового обтяжливого знання про Призначення, вона проганяла ці відчуття всією своєю волею, всім своїм єством, бо думки про майбутнє все більше її лякали.

Для Чарівниці цей рік був одним з найгірших у її житті. Вона ж втратила одну зі своїх чотирьох улюблених Сестер. На додачу до всього, це була П’ята Сестра, що тільки тепер мала наділити Дівчину своїм даром, аби здійснилися Чари.

Увесь той рік Чарівниця напрочуд пильно спостерігала за своєю вихованкою, і те, що вона бачила, переважно її тішило. Люелле була вродлива, рухалася граційно і з вродженою гідністю, що з’явилась у неї в руїнах Арджани. Була напрочуд розумна. У загрозливі моменти не розгублювалася, вміла дивитись у лице небезпеці. Була наділена магічним даром, але невеликим — якраз таким, щоб не втратити людських рис і не перетворитися на Чарівницю. Адже не Чарівниця мала сісти на прастарий трон Люілів, а справжня Королівна.

У тому, що Дівчина досконала, Опікунку переконував Айок. Для нього Люелле була найсправжнішою принцесою з плоті й крові, принцесою по духу, Істотою з Пісні. Чарівниця не сумнівалася, що її вихованка має риси лідера. Однак вагання не полишали її, тож пішла у Високі Гори порозмовляти з Ведмедем:

— Які риси повинен мати володар, щоб добре й мудро правити своїм народом?

— Силу, — відповів Ведмідь, переступаючи з лапи на лапу.

Орел, якого Чарівниця покликала, прилетів неохоче, але не задумуючись ні трохи, мовив:

— Гордість, — оце найважливіша риса володаря…

Тоді Чарівниця покликала лиса:

— Хитрість і спритність, о пані, без них володаря можна ошукати…

Стрункий олень з прегарними рогами, нетерпляче б’ючи копитом об землю, відповів:

— Володар має бути вільний. Коли він стає від когось залежний, перестає бути володарем…

Навіть горобця Чарівниця не оминула і його спитала те саме.

— Володар має бути радісний! — зацвірінькав той і пурхнув на найближче дерево.

— Усі ці риси моя вихованка має, — полегшено зітхнула Чарівниця. — Отож, якщо моя П’ята Сестра мала оцінити наслідки нашого виховання і знайти в Дівчині ваду, яку треба усунути, то, напевно, не знайшла би її. Адже ця дрібка впертості і те, що Люелле так легко впадає у гнів, притаманні тим, що мають владу, часом ці риси навіть корисні… Ні, впертість — це не вада, тільки нехай вона виявляється у слушний час, а розум, яким Дівчина наділена, вбереже її від хибного вибору…

Так що цей рік всі оцінювали по-різному. У колишньому Великому Королівстві рік часу також переживався напрочуд бурхливо, здавалося, що він не такий, як всі інші. Відчувалося: дух напруженого очікування зростає. Очікування на Щось, що має прийти, у Загарбників перетворилося на забобонний страх, який то паралізував їх, то додавав жорстокості. Зате поневолені піддані все більше — з кожним днем і місяцем — випростовували згорблені, завжди схилені перед батогом спини. У їхніх очах загоралась надія. Ба, іноді навіть чути було їхній сміх, а серця наповнювались відвагою. По селах і містах, особливо вночі, все частіше було чути тихеньку мелодію Пісні Єдиної. А Загарбники, замість карати співаків і рубати їм голови, воліли вдавати, що нічого не чують. Мелодія ця відбирала у них рештки сміливості. Бували ночі, коли видавалося, що ціле село чи місто співає. А Загарбники, позасідавши у своїх схованках, ніби нічого не чули й не знали.

Здавалося, що Пісню Єдину співає також вітер, що вона тече у водах річок, що її несуть хмари на небі, її мелодія лунає у щебетанні кожного птаха і її чути у краплях дощу, що дзвенять об шибку. Тоді Загарбники, ошалілі від страху, затикали вуха і намагалися поринути в сон, або забутись у хмелю, аби тільки не згадувати про Пісню.

У Замку Урґха панував настрій понурого очікування, а радники ламали собі голови, силкуючись знайти якийсь вихід.

— Треба озброїтись і стояти напоготові у всіх містах та селах, нехай на всіх дорогах аж чорно буде від наших вояків… — радились ті, хто вірив у силу меча.

— Повбивати всіх до одного мешканців старого Великого Королівства. Не щадити ні жінок, ні дітей, — підказували ті, у кого страх відібрав розум.

— Чкурнути з цієї країни, тут і так уже немає нічого цінного, і повернутись у Великі Степи. Там ми будемо в безпеці, — пропонували найобережніші.

— Залишимось тут до самого кінця, — відповідав із понурим запалом Урґх XIII. — Ми цю землю підкорили багато віків тому — і вона належить нам. Ніхто у нас її не забере! Жоден з наших рабів не може нас звідси прогнати. А самих тільки слів Пісні не досить.

Однак Урґх не висловлював власних думок, а повторював слова свого радника Буду — вночі його мордував страх перед покарою, а вдень нашіптував своєму панові зовсім інші поради. Буду не бачив себе у безмежних степах, не розумів кочового життя, не терпів їздити на коні і волів смерть, аніж таке життя. Переконував себе, що в останню мить щось станеться — таке, що пророцтво Пісні не здійсниться. Або що Пісня — це звичайнісінькі собі віршики, і її магічне значення — це брехня.

— Невже якась безглузда Пісня може протистояти вашим мечам, лукам, силі й числу вашого війська? — хитро питав Буду Урґха, а той кивав головою, мовляв, він також у це не вірить.

— Невже Істота, яку ми схопили, змогла би — разом із Айоком — щось проти тебе вдіяти? — далі вів Буду, а Урґх понуро кивав головою, мовляв, обоє слабкі й безсилі, втекти їм вдалося, але вони не переможуть!

— …а як же Чарівниці? — допитувався занепокоєно.

— Даю голову на відсіч, що Чарівниця, яку нещодавно спалили у сусідньому містечку, — це та, що переховувалася в Арджані. І це вже справді остання Чарівниця Великого Королівства, — шепотів палко Буду. — Ти ж сам переконався, пане, що справжніх Чарівниць немає. Скільки вже їх приводили перед твоє лице, а вони нічого не вміли.

Буду не визнав перед своїм володарем, що він сам особисто посилав на вогнище безневинних жінок, аби тільки Урґх вірив, що спалили Чарівницю та ще й схопили завдяки його спритності і вірності. Та жінка, яку нещодавно спалили в одному з містечок, мабуть, була справжня. Про це у Замку багато розповідали ті, хто був присутній при її смерті. Схопили її дуже легко: вона якраз лікувала хвору дитину, матір якої кинули у в’язницю і засудили на смерть за те, що та співала Пісню. І коли Чарівниця зосередила всю свою волю на хворобі, і та почала піддаватись, і вже було видно, що дитина виживе, — у руки Загарбників віддав Чарівницю не хто інший, як батько дитини — взамін на обіцянку випустити на волю його дружину. Чарівниця, коли лікувала дитину, втратила пильність і не помітила, що в душі у батька гніздиться думка про те, щоб її викрити.

— Дурні… — вдоволено зітхнув Буду. — Чарівницю схопили й відразу спалили, не давши їй шансів на вияв чаклунства. А матері дитини все одно відрубали голову. Дитиною також зайнявся кат — оскільки до неї доторкалась Чарівниця, їй могли передатись якісь магічні таланти…

Ото тільки один із лицарів Урґха бачив на власні очі, як між язиків полум’я раптом випурхнув невеличкий сірий птах. За легендою, Чарівниці саме у такий спосіб уникають смерті. Коли полум’я починає огортати їхнє тіло, перетворюються на птахів. Тож чого тоді дивуватися, що Урґхові вояки вправляються у стрільбі з лука і стріляють переважно у птахів? І що ненавидять птахів і ретельно рахують кожну пташку, яку вдалося підстрелити?

— Якби вмів, я би сам їх перестріляв, — мурмоче Буду затято. Він блідий і втомлений: вдень заспокоює страхи свого господаря, а вночі йому допікають примари.

— У день, про який сказано у цій клятій Пісні, у сімсот сімдесят сьому річницю нашого панування, всі мої вояки стоятимуть зі зброєю у руках. А їх майже стільки, як і мешканців Великого Королівства, якого вже нема, — хвальковито заявляє Урґх. — Мій воїн стоятиме на кожній п’яді землі. І що мені хтось зробить?!

«На кожній п’яді землі, за винятком Великих Лісів, Високих Гір і Пустелі, — понуро думає Буду. — Туди твоя влада не дійшла дотепер, і боюсь, що ніколи не дійде. Але там також живуть лише ведмеді, орли та олені. А над ними нам не треба панувати. Вони нас не переможуть. І отой безумний дід, Пустельник, що живе у Пустелі й лікує вмираючих, нас також не переможе. Він сам врешті помре від смертельної болячки, яку підхопить від своїх хворих…»

Часом Урґх розмірковує про свого сина, але не сумує за ним.

«Мені з нього не було би жодної користі. Та й нащо мені, зрештою, син? Якщо ця клята Пісня має здійснитись, то я нікого перед смертю не посаджу на трон…»

Часом перед його очима з’являється вродливе обличчя матері Айока. Але тоді злість спотворює його риси — злість і гнів на власну слабкість, за яку його покарали таким недолугим нащадком.

«Добре, що колись мої предки суворо забороняли мішані шлюби. Інакше вся ця країна була би повна таких, як Айок, а наша Імперія впала би, втративши дух боротьби. Я один зламав цю заборону, і що з цього вийшло?»

Пустельник не думає про Пісню і про те, чи здійсняться Чари — мабуть, один-єдиний на всю країну. З усіх міст і сіл уже сотні років до нього поспішають хворі, що ніде не знаходять допомоги. Йому часто вдається зіллям і Силою, що живе у його долонях, врятувати чиєсь життя. Часом на це запізно, і єдине, що він може зробити, — допомогти вмираючому перебороти страх, переступаючи Браму Вічного Краю, а пізніше поховати тіло у сухому піску. Ціла Пустеля — це пісок — і поховані у ній кості. А також життя, яке вдається врятувати і яке потім повертається до людей, у світ рабів — а він водночас є світом надії, яку не знищить навіть найважче рабство. Пустельник не знає, що наближається День Пісні Єдиної, не знає навіть її слів і не має часу їх дізнатись, хоча вмираючі та хворі інколи наспівують її. Пустельник зосереджений лише на тому, щоб урятувати чиєсь життя. Так чинить кожен лікар, навіть якщо саме смерть була би порятунком недужому.

Цей незвичайний сімсот сімдесят шостий рік рабства минає так, як всі інші, у своєму ритмі, від буяння літа до жовтої сонної осені, щоб нарешті покрити землю білим снігом, який сховає людську нужду і багатство природи. А після того сніг починає танути, поступаючись місцем молодим паросткам життя. Цей рік минає, як всякий інший рік, у своєму незмінному ритмі, але для людей він неповторний, для кожного — інакший. Для одних він спливає надто швидко, для інших — заповільно. Загарбники найбільше хотіли би зупинити Час, але він невпинно рухається вперед.

Чарівниця стояла на сходах, що вели до руїн прадавнього Храму, і дивилась униз, у долини. Ген там, удалині, рухаються три невеличкі коричневі фігурки. Здавалося, що вони наближаються напрочуд повільно, хоча й не спиняються. На обличчі Чарівниці, що спостерігала за ними, занепокоєння і нетерпіння. Біля неї сидів невеличкий сірий птах і випуклими очима без жодного виразу дивився у той самий бік, що й вона.

Айок стояв біля Чарівниці, марно намагаючись вгамувати серце, що калатало, як шалене. Ось незабаром на його очах здійсниться Пісня Єдина. Завтра минає чергова річниця рабства — цього разу та, про яку йшлося в Пісні, — сімсот сімдесят сьома. І це також день народження королівни з роду Люілів, що непорушно стоїть поруч із ним зі спокійним обличчям, і жодна рисочка на її обличчі не виявить, що вона насправді відчуває. Айок знає: Дівчина боїться — але завдяки цьому Святому Місцю у ній ожив дух її королівських предків і тому вона не піддасться страху. Але він є — страх перед обов’язком. Надто великі сподівання безлічі людей лягли тягарем на її дівочі плечі. І хоча Люелле стоїть, випроставшись, Айокові видається, що тягар зараз пригне її до землі.

Бурі постаті трьох Чарівниць на очах ростуть, і незабаром усі три ставні сильні жінки стоять поруч із ними. Так, Четверта Чарівниця також уже давно скинула свою жебрацьку маску, але це сталося так непомітно, помалу, що Айок лише тепер зауважив: четверо Сестер — це зрілі жінки, жодна з них не була старою, а Четверта Сестра нещодавно виглядала саме так. Тепер вони справді схожі на Чарівниць: високі, стрункі, зі смаглявими обличчями і незвичайними очима, з чорним довгим і прямим волоссям.

— Завтра День Чарів, — кажуть по черзі, вітаючись, одна за одною, і ці слова лунають, як закляття. Їхні вузькі вуста всміхаються до Люелле, їхні обличчя спокійні, незворушні, тихі, і лише сірі очі, коли дивляться на Храм, зраджують напругу, і смуток — коли дивляться на свою Сестру-птаха.

— Завтра День Чарів… — раптом розгнівано гукає Люелле, — а я не знаю, що мені робити! Ви ніколи мені цього не пояснювали. Весь час, поки я жила з вами, ви ні слова не сказали про те, що знаєте. Айок знає набагато більше, ніж я! Хоча це про мене йдеться і про мою Долю!

А тоді Айок несвідомо, ніби мимоволі, змушений якоюсь силою, що від нього не залежить, починає тихенько співати. За мить до нього приєднуються голоси чотирьох Чарівниць, а луна повторює за ними слова Пісні, зміцнюючи їхню силу:

Луна з Високих Гір повторила останні слова Пісні.

— Себто я завтра маю стати на Святий Камінь? — шепнула Люелле.

— Так, — відповіли Чарівниці урочисто. — Через вісімсот років на Святому Камені знову стане хтось із роду Люілів.

— Останній раз на ньому стояв король Люіль XXIV, ще перед тим, як став королем, — додала Друга Чарівниця.

— А завтра станеш ти, єдина Дівчина у всьому королівському роді, у всій прадавній історії Великого Королівства і ще прадавнішій історії Святого Каменя.

— Ти станеш на нього як остання з королівських законних нащадків свого роду, — докинула Третя.

— А чому саме я? — спитала Дівчина, і в її голосі Чарівниці почули легке тремтіння.

Якусь мить панувало мовчання, і врешті Четверта Чарівниця відповіла:

— Бо у нас немає іншого вибору. Із довгого ланцюга королівських нащадків з часів Люіля XXIV у нас залишилась тільки ти.

— Мабуть, ніхто з нас не засне цієї ночі, — озвалась Перша Чарівниця. — Часу в нас багато, тож можемо тобі розповісти історію твого роду…

…у сутінках, що западали у Високих Горах, попливла — як дим із багаття — тиха оповідь Чарівниці, яку Дівчина з Айоком слухали, затамувавши подих.

— …принцеса Люелле і її чоловік, Придворний Маг, єдині передбачили майбутню біду, однак даремно намагалися попередити королівський двір. Вони втекли вчасно, хоча втеча легкою не була. Королівна носила під серцем свою першу дитину. Інстинкт підказав їм тікати у Високі Гори, ближче до Великого Храму. Там також зібрались усі Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер, знаючи, що Святе Місце не підпустить ворога до себе. І справді, могутній землетрус зруйнував Великий Храм, поховавши під руїнами Святий Камінь, але назавжди відлякав Загарбників — вони вже не зважувались потикатися в ці краї. Один із каменів, що впав додолу, поранив королівну. Вона народила сина, якого прийняли Чарівниці, й померла від ран. Королівський Маг не пережив смерті дружини й помер від журби за кілька тижнів. Немовлям заопікувались Чарівниці. Вже тоді вони усвідомлювали, що це єдиний законний живий нащадок роду Люілів. Усі інші з королівської родини загинули. Чарівниці опікувалися хлопцем до семи років, а пізніше подалися з ним до людських осель. Там віддали його на виховання побожній шляхетній родині — однак ні словом не прохопились, хто він такий. Залишили тільки невеличкий мішечок із золотом. Водночас стерли з пам’яті хлопця все, і він цілковито забув, ким був. Відтоді — щоб зберегти безпеку королівського роду — всі його нащадки із покоління в покоління жили, нічогісінько не знаючи про те, хто вони такі. Хлопець, скажімо, вважав, що він справжній син цих добрих людей. Він виріс серед них, змужнів, одружився і мав власних дітей. Ніхто не знав, що очі Чарівниць неустанно стежать за долею кожного з королівських правнуків.

Докладаючи багатьох зусиль та вдаючись до чарів і магії, Чарівниці намагалися вберегти королівських нащадків від смерті, якої хотіли завдати їм Загарбники. Старалися з усіх сил, але жорстокість Урґхових вояків була така безмірна, що у нових і нових поколіннях роду Люілів Чарівницям не вдавалося врятувати більше, ніж одне життя. Це були хлопці.

Сімсот сімдесят років Чарівниці незмінно чували, щоб Доля була ласкавою і в кожному поколінні виживав хоча би один королівський нащадок. Проте, дбаючи про королівських дітей, Чарівниці постійно ризикували власним життям, бо ж перебували неподалік від людських домівок. Отож незабаром із могутніх тринадцяти Сестер залишилося п’ятеро, втомлених вічною втечею та іграми зі смертю, вимучених постійним неспокоєм — чи вдасться їм врятувати хоча би одне життя, що продовжить королівський рід.

Минав час і минали нові покоління. Чарівницям вдалося зберегти тяглість роду. Жоден з тих, хто належав до нього, нічим не вирізнявся — бо тільки це могло врятувати їм життя. А жили вони у нужді, рабстві й страху — як і всі мешканці колишнього Великого Королівства. Хтось працював на землі, інші губили здоров’я у страшних золотокопальнях або животіли, як всі спрацьовані й перелякані мешканці міст і містечок.

Нарешті прийшло на світ передостаннє покоління королівського роду — те, в якому мала народитись Істота з Пісні Єдиної. Останній королівський нащадок встиг одружитися й народити трьох дітей. Помер за те, що співав Пісню Єдину, — про це доніс сусід. Загарбники ввірвались у його дім на світанку, жорстоко й несподівано. Діти — двоє хлопців і маленька дівчинка, якій був лише рочок, спали. Чарівниці, хоча й чували, але були безпорадні. Дивились зі сховку, як Загарбники підпалювали дім, бачили вояка, що відрубав голову батькові родини, і другого, що випустив із лука стрілу, яка прошила груди матері. Беззвучним могутнім голосом Чарівниці закликали дітей прокинутись. Однак хлопці спали міцно, а поклик — на подив Чарівниць — почуло лише однорічне дитинча. Дівча злізло зі своєї постелі, підповзло до вікна, видряпалось на підвіконня і впало у сад. Там, не відаючи, що робить, слухаючи лише Голосу Чарівниць, непомітно пробралось між копитами коней, поповзло далі й дісталось до Чарівниць, що ховалися у глибині саду. Там чиїсь руки загорнули його в бурий плащ і понесли із собою. Відтоді аж до нинішнього дня маля перебувало під їхньою опікою. Опікунки по черзі змінювалися — так, як це визначили Магічні Кості, щоб виховати дівчинку на майбутню володарку Великого Королівства.

— Ми були щасливі, що ти жива, що нам вдалося тебе врятувати. І водночас перелякані, — визнала Перша Чарівниця. — Ми не сподівалися, що Істота з Пісні буде дівчинкою. У Пісні справді не сказано, якої вона буде статі. Однак нам видавалося, що це має бути хлопець, майбутній Люіль XXV.

— Та Доля обрала тебе. Ти обдарована Голосом і вмієш слухати Голос. Він врятував тобі життя у день смерті твоїх батьків. Твоїх братів смерть застала вві сні, — додала Четверта Чарівниця.

— Ви були розчаровані, що я дівчинка, і не позбулись цього розчарування донині, — процідила твердо, майже жорстоко Люелле.

— Неправда, — заперечила Третя Чарівниця. — Незабаром після того Мати-Природа створила нові рядки Пісні, де було сказано, що Істота має бути саме Дівчиною. Все почалося з королівни Люелле, і на ній скінчиться доба рабства.

— Мої батьки й брати померли…

— Померли. Ти ніколи їх не знала. Ти була надто маленька, аби щось запам’ятати…

«І не пам’ятаю, — подумала Люелле. — А коли не пам’ятаю, то й не сумую за ними…»

Сходило сонце, і в його червоному світлі розпочинався новий день. Промені не були пурпурові, а ніби криваві. Всі дороги, села й міста цілого колишнього Великого Королівства, за винятком Високих Гір, Великих Лісів та Пустелі, були аж чорні від лицарів та вояків Урґха. За королівським наказом вони мали цілий день стояти напоготові зі зброєю і чекати. Ніхто не спитав, на що чекати, бо ніхто цього не знав. Але єдине, що Урґх міг протиставити Пісні, — це сила.

Удосвіта повставали піддані, і їхні очі не виглядали ворогів та поневолювачів, а дивились у далечінь, сповнені очікування й сподівань. Кривавий колір сонця їх не здивував. Видався одним зі Знаків. Отож вони стояли у вікнах своїх домівок або перед оселями, завмерлі, готові на все, не звертаючи уваги на Загарбників. Біля вікон своїх домівок стояли також зрадники, і кров у сонячному промінні видавалася їм власною кров’ю, що проллється карою за зраду.

Удосвіта прокинувся Урґх XIII і став у вікні свого покою. Він збирався так стояти цілий день, чекаючи Незбагненних Чарів. Незбагненних і невідомих, отож тим страшніших.

Не прокидався удосвіта, бо взагалі не лягав спати, Пустельник. Надто багато було хворих, і щомиті хтось із них просив води, допомоги чи доброго слова або ж втамувати біль. Лише він не знав, що вся країна — вільні й невільні — завмерли в передчутті Чарів. А дні й ночі Пустельника минали у безперервній праці порятунку людських життів або лагідного проводжання їх у Край Вічності.

На світанку Чарівниця з Айоком та Люелле піднялися східцями Храму, пройшли через його руїни і стали обличчям до гладенької стіни скелі. Простягнули перед себе руки і зосередили всю свою Силу. За якийсь час скеля задрижала — і в ній з’явились щілини у формі прямокутника. Руки Чарівниць випромінювали Силу, й кам’яні ворота затремтіли, а за мить розчахнулися. За ними зяяла чорна безодня. Всі затамували подих. Однак ворота й далі рухалися, немов на невидимих завісах. Люелле побачила, що у безодні щось блищить. Десь у її глибині яріло зеленаве світло. Чарівниці разом з Люелле, бліді, хоча й спокійні, ступили в глибину, відразу за ними йшов тремтячи вражений хлопець.

Зелене світло било від величезного, порослого мохом каменя дивної форми, що лежав посеред похмурої печери. У печері панував такий холод, що серце Люелле також скрижаніло. Чарівниці неспокійно перезирнулись, Айок же відчув, що від каменя струменіє якась похмура, недобра сила. З-під нього віяло крижаним холодом, і хоча надворі була весна, стіни печери покрились сіруватою памороззю. У зеленавому світлі Святого Каменя було щось грізне — і Люелле аж здригнулася від думки, що вона має на нього стати. Одна з Чарівниць подала їй руку — суху й холодну. З її допомогою Дівчина ступила на Камінь — і раптом відчула, як все її єство огортає страхітливий відразливий холод, а тіло ціпеніє. Побачила, що її ступні покриваються інеєм.

Іній — смертельні, крижані обійми Святого Каменя піднялися вище, до її колін, огорнули морозяним подихом стегна і почали підійматись до серця, що билося все повільніше. Серце у крижаних лещатах сповільнило свій ритм і майже завмерло. Останнім зусиллям волі Люелле застогнала — а разом з нею застогнали Чарівниці. Раптом ворота скелі почали самі зачинятися, і тоді одна із Чарівниць закричала, ледве дихаючи:

— Тікаймо! Камінь її вб’є! І нас вб’є!

Напівпритомна Люелле відчула, що її хапають сильні руки Опікунок. В останню мить, перш ніж ворота скелі щільно зачинились, перш ніж зникли навіть їхні сліди, Чарівниці разом із непритомною Дівчиною та Айоком проскочили крізь вузьку щілину й вибігли назад на сліпуче світло дня.

Люелле не бачила й не чула, як Чарівниці поклали її у траві, нижче від сходів Храму, як розтирали їй руки й ноги, масували грудну клітку навколо серця. Не бачила теж маленького сірого птаха, що сів біля її голови й дивився байдужими очима. Була непритомна.

Коли Дівчина прийшла до тями, був вечір. Побачила схилені стривожені обличчя Опікунок й лице Айока, залите сльозами.

— Жива, — почула повне полегшення зітхання Чарівниць.

— Я боялась, що Камінь її вбив, — похмуро пролунав голос Другої Чарівниці.

— Але чому? Чому? — гукав голос враженого Айока. — Чому Святий Камінь таке зробив? Чому не сповнились Чари Пісні Єдиної? Там же люди… скільки людей… весь народ чекає…

— Чому? — повторили луною Чарівниці.

— Хто ж нам тепер відповість?

— Тільки П’ята Сестра, якби вона вміла говорити, — мовила Четверта Чарівниця. Айок же голосно заспівав, ковтаючи сльози:

Доспівавши, сказав засмучено:

— Цих слів не було раніше. Їх народила Мати-Природа тоді, коли Люелле була ув’язнена в Замку. Мені підказав ці слова вітер, а потім дощ, що видзвонював їх об шибки, і птахи у Великому Лісі, коли я опинився там уперше…

— Мовчиш, П’ята Сестро, — з болем промовила Перша Чарівниця.

Сірий птах, що весь час сидів поруч з ними, раптом зірвався вгору. Чарівниці сумно дивились, як він тріпоче крилами. Птах облетів навколо них коло і знову сів в узголів’ї Люелле. Однак за мить знову злетів у повітря, змахнувши крилами…

— Вона кличе нас встати й піти за нею, — раптом шепнула Третя Чарівниця. — Бачите?

— Але навіщо? — кинула похмуро Друга Чарівниця. — Пісня не здійснилася, Святий Камінь не прийняв Люелле. Куди нам іти й навіщо? У нас є інший нащадок королівського роду? У нас є тільки Люелле. А у ній — хто його знає, може, і з нашої провини, є якась пляма, якої ми не можемо виявити, а тим більше, не зможемо позбутись…

— Друга Сестро, — суворо промовила Четверта. — Не можна втрачати надії. Та ще й тоді, коли це не тільки наша надія, а сотень тисяч поневолених людей, її співвітчизників. Може, цю пляму можна знешкодити? Може, є якийсь спосіб…

— Цей птах усе намагається нас переконати, щоб ми пішли за ним, — озвався Айок, що не відводив очей від сірої невеличкої грудочки, яка тріпотіла крилами.

Раптом Люелле підвела голову й сіла. Її обличчя і далі було надзвичайно бліде, але очі вже почали оживати.

— Розкажіть мені, що трапилося, — попросила слабким, але рішучим голосом.

— Ти стала на Святий Камінь, і якби постояла на ньому ще трохи довше, Камінь би тебе вбив. Ворота скелі почали зачинятися, і ми всі також могли би назавжди залишитись у крижаній пастці, — сказала одна з Чарівниць.

— То виходить — все пропало? Я вас підвела, так? — нетерпляче допитувалась Дівчина. — Я чула, наче в тумані, слова Пісні, яку співав Айок, і знаю, що сталося. У мені є якась вада, тому Камінь мене не прийняв. Мабуть, це серйозна вада, якщо він навіть хотів мене вбити. Ваша П’ята Сестра, що могла би побачити цю ваду й позбутися її, стала птахом…

— …а цей птах, яким вона є тепер, кличе нас іти за ним, — закінчив Айок, дивлячись на Люелле співчутливо. — Ваша Сестра-птах справді німа, але вона хоче вам щось повідомити…

— Тоді ходімо за нею, чого чекаєте? Якщо можна щось врятувати, треба діяти. Сподівання, яких я не сповнила, тепер лежать на мені як важкий, твердий камінь. Я не зможу носити такого тягаря все своє життя…

…тож Люелле, хоча ще ослабла, звелась на ноги й рушила туди, куди летів птах, — у глибину Високих Гір. Чарівниці з хлопцем подались за нею.

Криваве сонце, що зійшло на світанку, незабаром сховалось за чорними, грізними хмарами. А потім усю країну пронизав порив такого сильного і холодного вітру, що весь обладунок Загарбників покрився інеєм, хоча надворі була весна. Цей вітер обдав морозом серця всіх мешканців колишнього Великого Королівства. Разом із цим вітром країну огорнула глибока й грізна пітьма.

Здалося, що ніч, яка вже давно минула, поступившись місцем ясному дневі, повернулась і знову збирається запанувати на землі. Коли однак всі — піддані й Загарбники — завмерли від жаху, ясний день повернувся. Знову засяяло гаряче весняне сонце, однак у серцях людей іще надовго залишився холодний страх.

Лише за кілька годин холод почав виходити з їхніх сердець і тіл. В одних він перетворився на жваву, грубу радість, в інших — на понуру, безнадійну журбу. Лицарі Урґха взялися бучно святкувати день, що хилився до вечора, — День, У Який Не Здійснились Чари.

— Ця клята Пісня завжди брехала! — реготали, спорожнюючи все нові кухлі пива й дзбанки вина.

— Хтось її вигадав — думав, що ми перелякаємось і повтікаємо в степи! — ревіли інші.

— Наша Імперія, Імперія роду Урґхів, всемогутня. Її навіть Чари не беруть, — заявив Урґх XIII і приязно поплескав по плечі свого слугу Буду.

— Я ж тобі казав, пане, що треба почекати, а Доля сама все вирішить. Ти, о пане, могутніший за всі Пісні й за всіх Чарівниць разом узятих, — жебонів догідливо зрадник, у глибині душі трясучись зі страху, який досі його не покинув.

У серцях підданих запанувала жалоба.

— Ошукала нас Мати-Природа, коли створила цю Пісню, — казали одні з похмурою образою.

— Обдурили нас Чарівниці. Добре чинять ті, що палять їх на вогнищах, — додавали інші, які потайки чи явно служили Загарбникам.

— Ця Пісня давала нам надію і сили жити, — лише небагато хто намагався захищати Пісню, чиє пророцтво не збулося.

— Що тепер даватиме нам надію, щоб витримати? Чи варто далі жити у цій страшній недолі? — лунали питання.

Слабші відбирали у себе життя, бо такі безмежні були їхні розчарування й смуток, така велика віра у Пісню. У багатьох оселях запанувала жалоба. Пісню проклинали за те, що вона зрадила людські надії.

Коли розпочався новий день і сімсот сімдесят восьмий рік рабства, обличчя підданих були сповнені розпачу. Бо це був перший день рабства, якого не полегшувало жодне сподівання, і ніхто у всьому колишньому Великому Королівстві вже не співав тихенько Пісні Єдиної…

— …хай вона буде проклята, — казали наймолодші, найнетерплячіші, покірно гнучи спини під батогом Загарбника.

— Пісні вже немає, нам залишилась тільки смерть, хай би вже швидше вона приходила, — шепотіли старші, що вже не мали сил навіть на гнів.