Дочка Чарівниць

Розділ 6

Відлякавши Загарбників з допомогою стриг, Чарівниці з вихованкою доволі довго жилося спокійно. Були в Лісі самі зі створіннями, що там мешкали. А ще були Зорі… Щоночі Дівчинка вдивлялася в них, розмовляла з ними, а потім розповідала Чарівниці те, що довідалася.

— Як вони до тебе говорять? — цікавилась Чарівниця.

— Моргають, пульсують світлом, тремтять — така їхня мова. Я її розумію. На це пішло багато часу, спершу я не могла збагнути, що вони кажуть, хоча помічала, що Зорі пульсують у певному ритмі. І нарешті однієї ночі зрозуміла перше слово-сигнал. Бо Зорі не говорять так, як ми, поєднуючи літери в слова. Вони розмовляють сигналами, розумієш?

Чарівниця мусила визнати, що таки не розуміє.

— Оникрс саме попереджає нас, що вже за дві доби настане ніч, найкраща для пересилання новин на планету Велетнів, — вела далі Дівчинка. — А ще я розмовляла з кількома невеличкими зірочками — отими, що на лівому боці небозводу… бачиш їх? Вони розташовані так, немов утворюють хрест…

— І що вони тобі сказали?

— Розповіли мені про незвичайний досвід, який пережили мешканці планети Ящерів, дуже розумні, вони розумніші за нас, і настільки вдосконалили свою техніку, що можуть здійснювати космічні польоти навіть на дуже далекі планети. Уяви собі, що під час одного польоту вони приземлилися на невеличкій прегарній планеті — на їхню думку, цілком позбавленій життя. Тож вони не вагаючись провели там усілякі досліди, збудували складні лабораторії, щоб вивчити хімічний склад ґрунту і рослинність. А якого неймовірного вони зазнали розчарування, коли невдовзі, на жаль, переконалися, що на тій планеті все-таки існує своя форма розумного життя. Це були рослинні мікроорганізми. Вони будували свою цивілізацію — таку мініатюрну, що Ящері не помітили їх і… все розтоптали. Несвідомо знищили також оригінальні споруди мешканців планети і повбивали мільйони з них, лише ступаючи по землі своїми могутніми лапами! Коли врешті один із Ящерів виявив, що вони несамохіть знищили чудову розвинену мирну цивілізацію, між ними запанував смуток і жалоба. Добродушні за натурою створіння не могли собі вибачити нехай і ненавмисного акту насильства у Космосі. І донині, хоча минуло кількасот років, на Планеті Ящерів панує смуток і жалоба, бо ці могутні створіння, навіть якби дуже хотіли — а хочуть — неспроможні виправити те, що знищили. Надто вже крихітна була та цивілізація.

— Тепер собі думаю, з ким би я більше хотіла мати справу, — зітхнула Чарівниця, заслухана в оповідь вихованки. — 3 отакими добрими від природи Ящерами, що несвідомо знищили чиюсь цивілізацію, чи із Загарбниками і їхньою свідомою жорстокістю. І справді не знаю відповіді…

— Якщо хочеш знати, у Космосі є безліч випадків, подібних на історію Великого Королівства і Загарбників: наскільки я розумію, вони напали на Королівство і підкорили його, правда? — спитала Дівчинка, вдивляючись у небо, на якому миготіли золотаво-сріблясті Зорі. — Неподалік від Сонячної системи зорі Оникрс є три планети, яких ми звідси не можемо побачити. На двох із них розвинулися багаті, але дуже спокійні цивілізації істот з кремнію. Їм вдалося створити держави, що живуть у добробуті, вони досягли висот у науці, техніці, мистецтві, але їх ніколи не цікавили космічні польоти і не приваблювали інші планети. Цілком навпаки — вони одне про одного нічого не знали. На жаль, на третій планеті також мешкали кремнієві істоти, але такі, для яких єдиним сенсом були завоювання і життя чужим коштом. Мешканці цієї планети не дбали про свій розвиток, не займались як слід землеробством, не будували фабрик і цілковито занехаяли мистецтво і культуру — це все було їм геть ні до чого. Зате всі свої сили й таланти вони пустили на створення могутніх космічних військових кораблів. А коли вони були готові — напали на дві сусідні планети, підкорили їх собі і почали жити, користуючись здобутками сусідів. Тепер шукають, кого б їм ще загарбати, бо тих двох планет їм уже замало, вони все там понищили. На щастя, наша планета їх не цікавить, бо тут для них немає відповідних умов для життя. А то хто його знає: чи одного дня нам не впали би з неба на голову їхні кораблі…

— Ти ба, це тільки так здається, що небо таке щасливе і гарне у своїй синяві, блакиті, золоті й сріблі? — здивувалася Чарівниця. — Отже, Космос такий самісінький, як і наша Земля? У ньому є краса й радість, а також смуток і гнів, ненависть і насильство, правда й фальш…

— Думаю, що інакше бути не може, — сказала зовсім по-дорослому Дівчинка. — Мені вже майже вісім років, і я прийшла до такої гадки, що радості у чистому вигляді не буває, вона має перемішуватись із смутком, так як близька сусідка правди — брехня, а любові — ненависть.

— Бідна Дівчинко, — прошепотіла зі співчуттям Чарівниця. — Ти зарано пізнала світове Зло. У тебе ніколи не було справжнього безжурного дитинства і сумніваюся, що тебе чекають радісні дівочі літа.

Дівчинка нічого не відповіла, а Чарівниця подумала, що це правда — її вихованка десь утричі переростає сподівання всіх Сестер Чарівниць, але як немає радості без смутку, а правди без брехні, так немає досконалості без вади.

— На щастя, у нас ще є П’ята Сестра, а вона на цьому знається, — шепнула Чарівниця сама до себе.

Коли минуло дві доби, про які згадувала Оникрс, Чарівниця з Дівчинкою всілися серед ночі на камені перед входом до печери і зосередили всі свої думки, всю увагу, ба, навіть все своє єство на Планеті Велетнів. Заплющили очі й з усіх сил посилали в Космос до Оникрс думку, щоб Велетні вдосконалили свої летючі кораблі настільки, аби можна було долетіти до двох сусідніх планет і дізнатись, що там — прекрасні умови для життя. Їхні думки відлітали в Космос, а оскільки саме у цей час Космічний Шлях не був зайнятий жодними іншими сигналами — пучок космічних хвиль швидко ніс їх до Оникрс. Лише за кілька годин, коли темно-синє небо на сході почало рожевіти, готуючись до сходу Сонця, Оникрс, що поволі блідла, переказала: їхні думки якраз до неї дійшли, і тепер вона відбиває їх у напрямку Планети Велетнів.

— Завтра вночі… завтра вночі… — встигла ще сказати Оникрс своїм миготінням, блиманням і змінною пульсацією, перш ніж світло дня сховало її світло у глибині неба, що хутко ясніло. Наступної ночі велика космічна самітниця справді переказала Дівчинці, як і обіцяла, що їхні думки дійшли до Планети Велетнів, які не стали гаяти часу і думати, звідки такі думки взялися, а одразу почали перебудовувати свої сонячні кораблі (які літали у Космосі за допомогою сонячної енергії, зі швидкістю сонячного світла). Дехто з Велетнів однак невдовзі почав казати, що ця прекрасна й рятівна для них ідея зродилася у їхніх власних головах. Бо ж хоча більшість розумних думок приходить до істот, що живуть у Космосі, від Зірок, вони одразу сприймають їх за свої власні. Часом лишень згадують про «натхнення» або стверджують, що ці думки «осінили їх уві сні».

— Велетні таки врятовані, а я зовсім не чекаю від них подяк. І Оникрс також, — сміялася Дівчинка.

Ось так у всяких приємних справах сплив для Дівчинки ще один рік, і Чарівниця одного дня спокійно заявила, що її вихованці сповнилося вісім років.

— Зорі відкрили тобі більшу частину своїх таємниць, — почала вона серйозно, але Дівчинка перебила її:

— Тільки маленьку частинку, вони зовсім не хочуть відкривати все…

— Так чи інакше, з Другим розділом Меншої Книги ми впоралися, а ти самостійно зробила значно більше, ніж те, про що в ньому йшлося. Отож цей рік присвятимо читанню думок…

— То я таки буду Чарівницею? — спитала нетерпляче Дівчинка.

— Ні.

— А ким же?

— У слушний час ти дізнаєшся.

— А ти не думаєш, що я могла би спитати у Зірок про моє майбутнє і про те, хто я насправді така?

— Не думаю. Навпаки, я певна, що зараз навіть Зорі цього не знають.

— Але якщо ти навчиш мене читати чужі думки, тоді я у твоїх думках прочитаю все, що захочу!

— Ой ти ж моя мудрагелько! По-перше, з очей справжніх Чарівниць ніхто не може нічого прочитати.

По-друге, ця думка схована дуже-дуже глибоко, а до того ж — це незавершена думка. Повір мені: зараз ще ані я, ані мої Сестри, ані Зорі не маємо певності щодо того, ким ти будеш. А мрій читати не можна.

— То я — тільки твоя мрія? — спитала напівдошкульно, напіввичікувально Дівчинка.

— Так. Ти Мрія. Ти Надія. І не тільки моя, — відповіла поважно Чарівниця.

— Якщо це залежить від мого навчання у вас, Чарівниць, то я думаю, що вчуся старанно! — вигукнула докірливо Дівчинка.

— Так, але у всьому є своя таємниця. Навіть у тому, що, як нам здається, знаємо досконало.

Відтоді кожну мить вони присвячували мистецтву читати думки. Дівчинка прочитала у першому розділі Меншої Книги, що для цього потрібно всю свою силу й волю зосередити на очах людини, думки якої хочеш прочитати. Очі Чарівниць для цього не найкращі, з них не можна прочитати хоча би щось, бо вони нерухомі. Чарівниця поволі й ретельно навчала вихованку, які цяточки зіниць про що кажуть, як зі зміною кольору райдужної оболонки, розширення і звуження кольорових цяточок змінюється зміст думок. Є також думки, які взагалі неможливо прочитати, бо вони дуже невизначені й миттєво зникають. А думки чіткі, емоційно забарвлені — гнівом, любов’ю, ревнощами чи ненавистю — прочитати неймовірно легко.

— Та ж не йдеться про те, щоб прочитувати всі чужі думки, — наголошувала Чарівниця. — Нас цікавлять тільки найважливіші. Скажу тобі ще більше, але пам’ятай, що тебе це також стосується, бо так сказано в одвічних Правилах Магічних Законів: взагалі не можна читати чужих думок, бо це само по собі погано. Бо ти, чужинка, береш і вриваєшся, не питаючи, у чиєсь серце й розум, як непрошений гість. Натомість бувають ситуації, коли можна врятувати життя — своє власне або чиєсь, хто живе у давньому Великому Королівстві. Тоді й тільки тоді ти маєш право скористатися своїм даром. Не можна вдаватись до нього задля розваги, бо тоді його у тебе взагалі відберуть. А тепер для навчання будемо скликати до себе різних тварин, щоб ти, дивлячись їм в очі, могла дослідити можливості свого хисту.

Спершу Чарівниця чарами прикликала Лисеня. Як не дивно, це було саме те Лисеня, вичаруване з великої сухої шишки, яке відвело псів від входу в печеру.

— Прочитай в його очах, чи воно хоче залишитись Лисеням, чи воліє знову стати шишкою. Закони магії велять повернути його первісну подобу, але оскільки воно зробило нам величезну послугу, хай саме вибирає…

Дівчинка уважно зазирнула в очі звірятка, що, зовсім не перелякане, присіло біля її ніг.

— Ти тільки уяви собі, воно саме ще цього не знає, — мовила вона врешті, не відводячи погляду від примружених бурштинових зіниць. — Воно думає, що є миті, коли прекрасно бути шишкою і відпочивати донесхочу на м’якенькому моху. Проте не менш прекрасно бігати Лісом. Тоді, коли воно голодне, коли йому доводиться тікати від більших за себе хижаків, або коли мисливці вийшли на полювання, або коли селяни ставлять на нього капкани — воно мріє про те, щоб знову стати шишкою. Але не знає, чи якщо нею стане, то не засумує за безмежним Лісом і свободою. Воно дуже розгублене… — повідомила Дівчинка Чарівниці.

Чарівниця замислилася.

— Воно допомогло нам врятуватися, — вирішила вона врешті. — У моїх силах наділити його рідкісним даром перетворюватись на шишку тоді, коли воно цього захоче, а потім знову ставати Лисеням. Однак скажи йому, що у житті воно матиме право лише на три такі перетворення. Коли воно їх використає, то вже назавжди залишиться тим, ким у той час буде…

Дівчинка передала це все Лисеняті, що вдячно махнуло пухнастою трубою хвоста і ще раз заглянуло їй в очі.

— Лисеня дуже тобі дякує, Чарівнице. І каже, що якщо йому вдасться, то в миті небезпеки воно двічі перетвориться на шишку, а третю спробу збереже на пізню старість, коли вже не могтиме швидко бігати Лісом. Тоді воно знову стане шишкою, чиє життя довше, бо з її зерняток колись може вирости гарне молоденьке дерево. Воно, Лисеня-шишка, буде тоді якоюсь його часточкою.

За мить рудий хвіст Лисеняти зник між дерев. Наступного дня Чарівниця чарами прикликала Орла з Високих Гір. Могутній і гордий птах спокійно опустився на камінь і взявся чистити пір’я. На поданий Чарівницею знак Орел милостиво, хоча й неохоче, дозволив Дівчинці заглянути у свої випуклі очі.

— Не люблю, коли мені щось наказують. Я сам собі володар, — прочитала Дівчинка його горду думку. — Шкода мені людей, що постійно прив’язані до землі і не можуть здійнятися догори — народжуються на землі і вмирають, живучи марно й по-рабськи. Вони ніколи не бувають вільні по-справжньому. Хоча, щоправда, я чув про такі планети у Космосі, мешканці яких навчилися літати не за допомогою крил, а за допомогою машин…

— Скажи йому, що, живучи на землі, також можна бути вільним, і що, можливо, такі дні знову настануть і для мешканців давнього Великого Королівства, — промовила Чарівниця.

Дівчинка передала цю думку королівському птахові, що у відповідь знову впився у неї своїми випуклими очима.

— Він каже, що зичить нам цього, але знає: нас чекає ще багато бід, а наше майбутнє непевне. Каже, що читає це в хмарах, коли ширяє над ними. І ці хмари, важкі й чорні, ще довго висітимуть над Великим Королівством.

Коли гордий Цар птахів полетів, Чарівниця сиділа якусь мить, понуро замислившись, але враз відігнала від себе сумні думки і прикликала ще по черзі: мишей, сарн, маленьких барвистих пташок і навіть величезного Ведмедя, царя всякої лісової звірини.

Ведмідь нехотя переступав з лапи на лапу і заглядав маленькими бурими очицями в очі Дівчинці, яка раптом розсміялася:

— Він каже: «Дайте мені спокій, недобрі малі людиська, у мене досить власних клопотів, не хочу ще вашими займатися. Зима насувається, а я ще досі не знайшов підходящого безпечного барлога, в якому зможу проспати до весни. А мене вже на сон хилить і я натомився…»

— Скажи йому, що він може безпечно перезимувати у нашій печері. Ми не завдамо йому ніякої шкоди, якщо і він нам нічого злого не зробить. І ніколи не смійся з ведмедів, навіть якби вони і справді були смішні, бо царі лісів дуже цього не люблять, — звеліла Чарівниця. Дівчинка переказала Ведмедеві запрошення у печеру. Той і далі нервово переступав з лапи на лапу і Дівчинка знову прочитала його думки:

— …він каже, що не хотів би прокинутися маленьким мишеням, і вимагає, щоб ми заручились словом честі Чарівниць, що не перетворимо його, коли він спатиме… Я вже дала йому слово честі від нас обох, хоча, повір, Чарівнице, мене дуже веселить думка про те, що він міг би раптом прокинутись маленьким мишеням!

Чарівниця суворо зиркнула на Дівчинку без сліду усмішки і дала Ведмедеві слово честі, а той, вдоволено сопучи, подався до печери. Коли її мешканки знову туди зайшли, Ведмідь уже голосно хропів на постелі Дівчинки. Однак була вона досить широка, отож Дівчинка, все більше відчуваючи зимовий холод — притулялася відтоді до його густого теплого хутра — і засинала з відчуттям повної безпеки.

Зимові місяці — зазвичай такі монотонні, незатишні й меланхолійні — цим разом минали швидко, і коли одного ранку Ведмідь смачно позіхнув, витягуючись на повну довжину всім своїм важким тілом, сопучи і постогнуючи, Дівчинці здавалося, що він тільки вчора заснув. Однак те, що він прокинувся, свідчило: знову прийшла весна.

Ведмідь так само охоче розпрощався з Дівчинкою і Чарівницею, як і погодився перезимувати у печері. Пішов, не попрощавшись — вільний, дикий і незалежний — цар лісових звірів. Ночі стали тепліші, і Дівчинка знову могла довше розмовляти із Зорями. Коли на деревах з’явились перші молоді бруньки, а сніг — чи радше його рештки — танув просто на очах, Чарівниця озвалася:

— Тобі сповнилося дев’ять років. Цей рік навчання присвятимо останньому розділу Меншої Книги.

— А потім? — спитала Дівчинка.

— Трохи перепочинеш.

— А після того?

— Побачимо…

Останній, третій, розділ Меншої Книги зовсім не був довгий, отож Дівчинка мала вдосталь часу і присвячувала його своїм улюбленим заняттям. Розмовляла з птахами, деревами та лісовими звірятами, ночами слухала мову Зірок і їхні напрочуд цікаві оповіді про долю планет — минулу, майбутню і ту, що є зараз. Перетворювала для розваги маленьких польових мишок на великих левів, які — перш ніж встигали на неї кинутися — знову ставали крихітними мишками; довідувалась з очей птахів, що прилітали звідти, де були людські оселі, як живеться людям у Селах і Містах. Жилось бідно. У давньому ситому Великому Королівстві панували голодні дні. Проте це не Загарбники голодували, а народ, підкорений ними. У багатьох домівках — щоправда, тишком-нишком і тільки впівголоса — співали Пісню Єдину. Пісню про Велике Королівство, горде і вільне, про його занепад і про його відродження. Однак жоден із птахів не міг повторити Дівчинці слова Пісні.

— Ти знаєш Пісню Єдину? — спитала Дівчинка Чарівниці.

— Усі її знають, — відповіла Опікунка. — Хоча ніхто не знає всіх її куплетів і слів. Бо їх не злічити. Але всі вони про одне й те саме: що надійде День Визволення.

— Заспівай мені одну з Пісень, — попросила Дівчинка.

— Ще не час, — мовила Чарівниця зі спокійною твердістю, а із твердістю Чарівниць нічого не вдієш. — Але знай: перші три-чотири куплети Пісні оповідають історію Великого Королівства, яку ти вже частково знаєш. У наступних ідеться про його занепад. Якщо з Великої Книги ти дізналась історію Королівства, то з Меншої Книги дізнаєшся, чому воно потрапило у неволю до Загарбників. А потім… ну що ж… Пісню Єдину почали співати, коли минуло перші сто років панування Загарбників, а з кожним новим роком з’являлися нові й нові рядки. Сьогодні вже здається, що ця пісня не має кінця, вона все змінюється і заново народжується…

— А хто її склав і хто далі складає?

— У таких пісень, пророчих пісень, ніколи не буває одного автора. Вони самі складаються: з шуму дерев, щебету птахів, завивання вітру, дзюркотання струмочків, пристрасного співу бурхливих річок чи гірських потічків. Деякі рядки Пісні сняться людям — вони після таких снів зненацька прокидаються і з подивом чують її — і повторюють своїми словами. І так — строфа за строфою — народжувалась Пісня Єдина і приходила до людей, поневолених Загарбниками. Спершу у ній співалося лише про історію величі Королівства, щоб ніхто ніколи про це не забув. Коли додалися нові строфи, виявилося, що вони нагадують про страхітливий День Біди і про те, як згодом Велике Королівство швидко занепало — щоб кожне з наступних поколінь живило у серці ненависть до Загарбників. Ці слова у той час були конче потрібні, адже багато людей вирішило, що підкорившись Загарбникам і перейшовши до них на службу, вони житимуть краще, не в голоді, і нехай собі батіг свистить над спинами частіше. А потім, не знати звідки, почали з’являтися нові слова про свободу, яку можна здобути знову, нехай і за сотні років неволі. І лише тоді все більше людей почало співати Пісню Єдину, навіть під загрозою смертної кари. Часом її співають лише впівголоса, зовсім тихо, тихенько, але буває і так, що від цього співу дрижать тюремні мури, — вела Чарівниця замислено. Раптом перервала свою оповідь, замовкла, а за мить сказала своїм звичайним заклопотаним тоном: — Чи так, чи сяк, а ще не час тобі вчити Пісню Єдину. Ти не встигла вивчити Меншу Книгу, а наш час помалу добігає до кінця…

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала Дівчинка.

— А ти не помітила, що вже минуло шість років від того дня, як я забрала тебе від Першої Чарівниці? Ще кілька місяців тобі лишилося до тринадцяти років.

— І що тоді?

— Побачиш сама. Вчися бути терплячою, це тобі у житті знадобиться, — буркнула Чарівниця.