Дочка Чарівниць

Розділ 22

З глибокого сну Айока розбудив довірливий шепіт Буду. Слуга його батька схилився над ним і з фальшивою запобігливістю лебедів:

— Мій молодий пане і володарю, пора вставати. На тебе чекає неабияка несподіванка. І складне завдання.

Айок хутко отямився й широко розплющив очі. Раптом згадав події минулої ночі, розмову Буду з батьком, шалені плани і метушню власних думок.

— Мабуть, тобі відомо, що я спіймав Істоту з Пісні Єдиної, — шепотів далі Буду захоплено. — За це твій шляхетний батько призначив мене міністром, і тепер вже на цій найвищій посаді служитиму йому найкращими порадами, на які тільки спроможуся. А потім, мій пане, коли корона з його чола перейде на твоє, стану твоїм найвірнішим слугою. І міністром. Уже зараз, завдяки моїм порадам, ти будеш найславнішим серед усіх володарів Імперії. Ти будеш такий же славний, як твій прапрапрадід Урґх І, що завоював цю чудову землю. Він її завоював, але ти, мій молодий, гордий пане, врятуєш її від загибелі…

— …від загибелі? — промурмотів Айок.

— Так, від загибелі, яку їй віщує клята Пісня Єдина, вигадана жорстокими Чарівницями, що несуть зло цій країні. І лише ти можеш відігнати примару загибелі, одружившись зі справжньою спадкоємицею королівського роду Люілів. Пророцтво буде сповнене, бо ж цей рід повернеться на трон. І в той же час ніхто з вас влади не втратить.

— Вона не захоче вийти за мене, — прошепотів Айок у розпачі, — коли довідається, що це я її зрадив, бо я єдиний зрозумів слова Пісні… Вона мене зненавидить!

— А ти не мусиш їй цього казати, мій пане. Хто ж тебе до цього змушує? А ніхто з нас тебе не викриє. Зараз ти підеш до її нових покоїв і натякнеш, що твій батько хоче спалити її на вогнищі, але ти готовий врятувати їй життя, взявши з нею шлюб. Завдяки одруженню вона посяде трон, що належить її родові.

Айок приголомшено слухав. Слова Буду перегукувалися з його думками і мріями минулої ночі, з тією часткою його єства, що виросла з Урґхової крові, з його сімені. Водночас та частка його особистості, яку хлопець успадкував від матері, здригалася як від брехні, так і від інтриги, що мала не дати сповнитись Пісні. Водночас Айок відчував: беручи участь в цій інтризі, він віддає себе в руки Буду — і його охопила огида.

— Пісня Єдина понад усе, — врешті пробелькотів він з безпорадною щирістю, коли після короткої боротьби дух покійної матері переміг понуру, але живу тінь Урґха XIII.

— Якщо ти бовкнеш таке батькові, він не тільки спалить відразу на вогнищі цю дівчину, але хтозна, чи й ти не горітимеш разом з нею. Тоді Пісня Єдина і так не сповниться, бо Чарам не вистачатиме цієї Істоти — злісно зашипів Буду. — Її життя у твоїх руках. Тож подумай, що ти вибираєш. На другій шальці терезів — довге і щасливе панування роду Урґхів на цій землі. Хочеш ти цього, чи ні, але ти з роду Урґхів, і Пісня Єдина загрожує найближчій для тебе людині — твоєму батькові. Також вона загрожує і тобі! І тебе, і його чекає смерть!

Айок подумав, що це неправда. У нього у вухах ще звучали слова:

Однак хлопець вирішив уже нічого не казати про Пісню Єдину, не видавати її сенсу — тим паче, якщо так мало хто його розуміє. Один раз він сказав — і наслідки виявилися фатальні. Тепер мусить виправити зло, до якого сам спричинився. І хай там не знати які гарні обіцянки дає йому Буду, брехливий слуга його батька і зрадник свого народу.

— Добре, веди мене до Люелле, — наказав напрочуд рішучим, як на нього, голосом.

— Люелле? — здивувався Буду.

— Бачу, ти зовсім не знаєш Пісні, з якою борешся. Ім’я Люелле мали всі королівські дочки у роді Люілів. Якщо так, то і її так звуть, — сухо пояснив Айок.

Буду стенув плечима. Йому було байдуже, як звати Істоту, яку він спіймав, аби тільки здійснилися плани і надії, що з нею пов’язував. А про всяк випадок він не хотів наближатися до Істоти. Мабуть, у ній є щось від Чарівниць, якщо її виховали саме Чарівниці. Якщо вона захоче похизуватися своїми магічними силами, нехай хизується перед цим хлопчиськом. Нехай навіть перетворить його на скунса — значить, тоді її чоловіком буде скунс!

Дівчину перенесли у нову кімнату, звільнивши від сітей, майже в останню мить: вона вже почала задихатись від нестачі повітря і вже повірила, що надійшла її смерть. Тоді раптом двері скарбниці відчинились, у темряву ввірвалося денне світло, що на мить осліпило її. За якийсь час, коли вона знову їх розплющила, побачила, що опинилася у світлій, оббитій деревом кімнаті. Дошки пахли свіжою деревиною — і лісом. Тому запах у кімнаті такий близький їй. Однак це була в’язниця. Вікно щільно зачинене, а шибки в ньому такі товсті, яких вона ніколи не бачила. За вікном Дівчина побачила невелике подвір’я, потім мур, а за муром… Так, за муром, трошки далі від Замку, у ясному світлі дня видно було обриси руїн Арджани. Дівчина аж затремтіла від радості. Але коли обвела поглядом кімнату, збагнула, що втекти звідси не можна. З цього місця навіть невеличка мишка не вислизне. Вона припадала до всіх кутків, але скрізь її нетерплячі руки натрапляли на гладеньке дерево без жодних шпарин. Почала роззиратись: може, знайдеться щось гостре — але в кімнаті був тільки порожній стіл, два стільці, застелене шкурою ложе і маленька вбиральня, також вся викладена деревом. А двері?.. У дверях також не було жодної шпаринки, окрім густо заґратованого віконця. Врешті Дівчина стенула плечима. Що би їй дало, якби вона перетворилась на мишку і втекла через нірку? Якби вона не зустріла жодної Чарівниці до заходу сонця, могла би залишитись мишею до кінця життя. Як там казали їй Опікунки? Якщо вдаєшся до чарів тільки для власного, а не для чужого добра, вони можуть підвести…

Дівчина ходила від стіни до стіни у своїй в’язниці. І хоча вона була розкішна порівняно з льохом у Містечку, проте у тому льоху були якісь шанси. А тут… Арджана була близько — і водночас далі, ніж будь-коли. А її Опікунка мовчала.

«А може, ті, хто мене схопив, убили її? — думала тривожно Дівчина. — Може, тоді, коли я знепритомніла, вони схопили її і спалили, а я нічого про це не знаю?»

Вона знову зосередила всю свою волю і розум на тому, щоб прикликати Чарівницю. Але знову їй відповідала тільки тиша. Раптом почулися кроки. Хтось підійшов до дверей її кімнати і притулився обличчям до маленького, заґратованого віконця:

— До тебе гість, о пані. Син нашого пана й володаря Урґха XIII, принц Айок…

Лише ці слова нагадали їй всі події минулої ночі. А вона про них уже майже забула. Світло сотень смолоскипів на подвір’ї замку, юрма грізних Загарбників, вона — замотана в сітку, і якийсь страхітливий чоловік, з голови до ніг в обладунку, з головою лева. Він верещить, що треба її вбити. Із сотень горлянок виривається крик: «На вогнище! Убити її! На вогнище!». Хтось каже про те, що вона — дівчина, хоча має бути хлопцем, але королівська дочка Люелле… тож, може, і вона?..

Дівчина затремтіла і ніби лише зараз по-справжньому прокинулась.

— Королівська дочка Люелле?… — прошепотіла, раптом зрозумівши. Перш ніж двері відчинились і до кімнати зайшов тендітний, блідий хлопець — її одноліток, за частку секунди у свідомості Дівчини пролетіло тисячі думок. Вони пояснювали так багато загадок і відповідали на стільки запитань, на які Опікунки уникали відповіді. Отже, вона, Дівчина, — це…

— Добрий день, Люелле, — несміливо пробурмотів блідий хлопець.

— Люелле? — спитала вона мимоволі, не приховуючи подиву. Ще ніколи за все її життя ніхто так не звертався до неї. А цей хлопець вітається з нею і називає її ім’я, до того ж це традиційне ім’я королівських дочок з роду Люілів.

«О Боги», — простогнала вона у глибині душі, сповнена страху, непевності й водночас — щастя.

— Вітаю тебе, Айоку, — відповіла голосно, твердо й з гідністю. У той же час у її мозку і далі вирувала сила-силенна думок.

— Дивлюсь на тебе і… — хлопець замовк. Сіро-блакитні очі Дівчини поглянули на нього серйозно, що дуже його бентежило. — Коли подумаю, що саме ти — це Істота, про яку співається у Пісні Єдиній, що ти її головна героїня. У мене аж ноги від цього підгинаються. І я справді не знаю, як з тобою розмовляти…

Дівчина мовчала з гідним виразом обличчя, але її серце знову забилося швидко-швидко. До попередніх загадок додалася ще одна: я і Пісня Єдина? Тобто між нами є якийсь зв’язок? Це тому вони так не хотіли, щоб я зарано дізналась слова Пісні Єдиної? Але що можу відповісти, якщо навіть не знаю Пісні Єдиної? І не розумію, як це я, саме я, можу бути її героїнею?..

— Виходить, ти знаєш Пісню Єдину? — спитала стримано, весь час дбаючи про істинно королівський вираз обличчя — хоча насправді не знала, який він має бути. Однак вражений Айок цього не помітив. Бо він якраз думав, що Люелле вродлива. Надто вродлива, і що її мають оспівувати у піснях і віршах. І що не можна бути її чоловіком, коли ти — Айок — тендітний слабкий хлопець, що вміє лишень писати вірші. «Я міг би їй присвятити вірш, навіть не один, але не можу бути її чоловіком», — подумав він зі смутком і водночас з певним полегшенням. Бо насправді думка про шлюб його лякала. Лише зараз він зрозумів це і, прийнявши рішення, що напевно не проситиме руки цієї дивовижної принцеси, казкової Істоти з Пісні Єдиної, відчув себе вільним. Вільним і щасливим, бо в той же час він був поруч із нею.

Раптом хлопець побачив, що у сіро-блакитних очах Люелле щось заблищало, і перелякався. Сльози?..

— Ти плачеш? — спитав проникливо. — Плачеш, що ти у неволі? Я тобі допоможу, клянуся! Ось побачиш, мені це вдасться, і ти звідси втечеш! А Пісня Єдина здійсниться! До самого кінця!

Так, Дівчина плакала. Не з відчаю. Чарівниці навчили її не здаватися навіть у складних ситуаціях. Плакала, бо на її шістнадцятилітні плечі раптом звалилось надто багато. З безтурботної здібної учениці таємничих Чарівниць вона стала спадкоємицею великого королівського роду — і відчула величезну не відому досі відповідальність, пов’язану з Піснею Єдиною. А тим часом вона про це нічого не знала. І далі, по суті, нічого не знає. Що вона має сказати цьому хлопцеві? Правду — чи й далі вдавати гордовиту й сповнену гідності королівську дочку, якій нічого не страшно?

— Айоку… — прошепотіла раптом, йдучи за якимось таємничим імпульсом. — До сьогодні я не знала, хто я і не знаю Пісні Єдиної, окрім кількох куплетів про історію Великого Королівства і його рабства. Я не знаю, про що ти говориш, і не знаю, що мені робити. Я вперше почула, що Пісня Єдина і я пов’язані якось між собою. Те, ким я є, так зненацька впало на мене… і це прекрасно… але… але в той же час… це жахливо! Я лише зараз починаю боятися, та ще й дуже! Ще вчора я боялася тільки смерті, а сьогодні знаю, що йдеться про щось набагато більше, ніж просто про мою смерть чи моє життя. Допоможи мені це збагнути, Айоку…

— Ти не знала, що ти — Люелле? — здивувався Айок. — І не знаєш Пісні Єдиної? Як таке може бути?

— Я не знаю, хто мене народив, не пам’ятаю моєї матері, не пам’ятаю майже нічого зі свого дитинства. Мені здається, що завжди, від самого малечку, я була дочкою Чарівниць, хоча довго не знала, що вони — Чарівниці. До семи років мною опікувалася Перша Чарівниця, потім Друга Чарівниця, у тринадцять років — Третя. А зараз у серці Арджани залишилася моя передостання Опікунка, Четверта Чарівниця. Мабуть, є ще П’ята, яку я мала побачити цієї весни. Жодна з Опікунок не хотіла назвати мені мого імені, ні слова не сказала про моє покликання, хоча зараз, коли згадую деякі їхні слова, вони ніби натякали на те, що я довідалась сьогодні, але то були лише натяки, дуже туманні… Досить довго я думала, що також маю стати Чарівницею. Скільки разів під час нашої мандрівки країною десь співали Пісню Єдину — і жодного разу мої Опікунки не дозволили, щоб я почула, як вона закінчується, — говорила Дівчина. Із цією розповіддю, яку вбирав у себе піднесений Айок, їй додавалось сміливості й висихали перші у її житті сльози. — В Арджані, у Палаці Королів, я була на диво щаслива, навіть більше, ніж у Лісі, і в той же час неспокійна. Я відчувала, що зі мною щось незбагненне відбувається, щось таке, яке пов’язує мене з кожним каменем Палацу й цілої Арджани, з кожним збереженим шматочком міста. Так, ніби колись, дуже давно, я вийшла з міста і знову сюди повернулась. А я ж ніколи раніше його не бачила!

— Це були Чари, — сказав Айок схвильовано й тихенько заспівав:

Дівчина слухала всім своїм єством, вбираючи кожне слово. Айок же і далі наспівував цю дивну Пісню з мінливим ритмом:

«Це я», — подумала раптом Дівчина перелякано, але відразу опанувала себе. Айок починав новий куплет:

— Годі, — раптом шепнула Дівчина. — Більше ні слова. Не хочу знати, що буде далі.

— Боїшся? — також пошепки спитав Айок.

— Так. Боюся. Бо це все таке неправдоподібне…

— Вони, Чарівниці, — почав з несподіваним натхненням Айок, — добре знали, що роблять. І не обтяжували тебе цими знаннями. А тепер ці знання лягли тягарем на тобі, як камінь, бачиш?

— Так. Я теж подумала те саме. Якщо Чарівниці не хотіли, щоб я знала Пісню Єдину до кінця, то, мабуть, вони мали рацію. Вони, майже завжди мають рацію, знаєш? Із цього уривку Пісні я, на щастя, почула тільки те, що вже довідалась у цьому Замку. Адже всі так голосно кричали на подвір’ї, хто я така і що мене треба спалити… А решту… решту правди довідаюсь, якщо мене не спалять і якщо прийде Час, — закінчила різко.

— Тебе не спалять, — сказав схвильовано Айок. — Тільки… тільки бачиш… вони поставили одну умову… Мені соромно сказати… Я тут справді не винен!

Дівчина засміялася, побачивши, як хлопець несподівано засоромився.

— Та кажи вже! Невже це щось таке страшне?

— Страшне. Для тебе, — зізнався Айок. — Я… я… би вчинив так, якби ти хотіла врятувати своє життя такою ціною. Я тепер можу для тебе все зробити, що тільки схочеш. Бо ти — Пісня, а ця Пісня — це все, що я люблю…

— Ти скажеш нарешті? — квапила його Дівчина.

— Мій батько не спалить тебе на вогнищі, якщо ти станеш моєю дружиною, — вигукнув Айок так швидко, що йому здавалося (принаймні він на це сподівався), що ці слова зовсім не прозвучали. І тоді почув сміх. Люелле сміялася. І було в її сміху трохи жорстоких кпинів і трохи щирих веселощів. Айок відчув раптом величезний смуток. Люелле, мабуть, помітила, як змінилось його обличчя, бо споважніла, а її сміх урвався.

— Не гнівайся, — сказала вибачливо. — Ти, мабуть, сам знаєш, що це неможливо. Чарівниці, напевно, не виховували мене для того, щоб я стала твоєю дружиною, а я… я хотіла би здійснити їхні сподівання. Я тільки тепер побачила, що це не лише їхні власні сподівання. Вони вели й ведуть мене стежками Пісні Єдиної. А я маю просто йти і ніде не збочувати, розумієш?

— Так, — прошепотів Айок. Щось і далі стискало йому горло, а очі в нього наповнені були смутком. Відчував більший біль, ніж тоді, коли з нього глузував батько за те, що він такий миршавий. Вона, Люелле, безперечно, мала рацію, але невже треба було доводити це саме так? Глузливим сміхом? Тим більше, що він, Айок, сам чудово розуміє, наскільки пропозиція смішна.

— То ти допоможеш мені втекти? — спитала Люелле.

— Так, — хлопець відігнав сумні думки. — Тільки нам треба вигадати якийсь розумний спосіб, а на це ще в нас є трохи часу. Наш шлюб має відбутись за тиждень. До того ми повинні вдавати, що обоє його хочемо. Тож у нас є рівно п’ять днів, аби вигадати, як тобі втекти, — так, щоб це було напевно і надійно. Пам’ятай: якщо нас схоплять, то вже ніщо не врятує… Я… що ж, я небагато значу, але ти повинна жити.

— Ти також повинен жити, — шепнула Люелле, усміхнувшись, і поклала руки на руки хлопця, образа якого розтанула від цього дотику. — І тому ми повинні втекти разом.

— Так, але куди? — розсудливо спитав Айок. — До Арджани немає сенсу, якщо тебе спіймали там… — і раптом замовк, згадавши, що це лише його провина. Бліде обличчя залляв яскраво-червоний рум’янець. Дівчина вдала, що не бачить цього, хоча, дивлячись в очі хлопця, вже давно читала з них все, як з розгорнутої книги.

— Ми втечемо у Високі Гори, — запропонувала. — І там ти відчуєш смак справжньої свободи.

— Але… але у Високих Горах привиди, — пробурмотів хлопець. — І здається, там ще живуть воскреслі упирі! Краще ходімо у Пустелю до Пустельника. Він добрий і лагідний — так мені мама колись казала.

Люелле глузливо засміялась:

— У Високих Горах привиди лякають тільки Загарбників! А ти йдеш туди зі мною, з королівською дочкою! — сказала, гордо випроставшись. Очима уяви вже побачила на своєму чолі корону й усміхнулась. Не помітила, що хлопець перелякався.

— Я також… я також Загарбник… до того ще й син короля Загарбників.

— Не бійся, я тебе захищу, — ласкаво сказала Дівчина. На зміну першому відчуттю величезного обов’язку, який їй випав разом зі знанням про те, хто вона така, прийшло марнославне вдоволення. Думка про те, що вона, мала жебрачка, яка разом з Опікунками блукала дорогами й бездоріжжями цієї країни, — королівна, чиїх прав на Велике Королівство ніхто не сміє заперечити, почала їй подобатись.

Тим часом хлопець думав, що навіть якби з ним мало щось трапитись, навіть якби він мав віддати життя у цій несподіваній пригоді — він на це готовий. Він допоможе Пісні й заразом спокутує свою зраду.

Коли Айок вийшов, настрій Люелле змінився, і вона знову почала ходити своєю кімнатою-в’язницею. У втечі не була впевнена. Хоча в очах хлопця прочитала щирість і бажання допомогти їй, не вірила, що він це зможе. Адже побачила також непостійність характеру, слабкість та лякливість. Боялась, щоб він не підвів в останню мить. Проте іншого порятунку не було. Її Опікунка досі мовчала. Або сталося щось дуже погане — або Люелле занадто рано повірила у свої здібності. Може, Чарівниця зараз в Арджані чекає на неї, а вона, Люелле, не вміє з нею порозумітися у цей таємничий спосіб?

Ах, якби у цій кімнаті шибки були не такі товсті, вона могла би покликати якогось птаха, навіть здалеку. Хай би він полетів до Палацу Королів і приніс вісті! На жаль, впоратись із таким товстим склом могла би тільки справжня Чарівниця. Вікно також спотворювало те, що було надворі, й руїни Арджани видавалися понурими й зловісними. Спроквола надходила ніч. Друга ніч у неволі в замку Урґха XIII. І четверта ніч далеко від Чарівниці.

Ніч запала також у руїнах Арджани і прокралась до Тронної Зали у Палаці Королів. Зелено-жовті змії спали на кам’яних лавках і тихо сичали у напівсні. Одна з них, що обвила кам’яну голову лева, раптом завмерла і голосно, мелодійно зашипіла: щось заворушилося під троном.

Чарівниця, що досі лежала непорушно, підвела голову, а її заплющені повіки легенько затремтіли. Обличчя поволі ставало смаглявим — як завжди. Ось Чарівниця розплющила очі, і тут же змія, що спала разом із нею, виповзла зі сховку під троном. Виповзала мляво, бо хоча й це тіло відгонило карадормом, воно також зберегло запах лісів, полів і гір — а ці запахи у холодну зимову пору були для змії приємними.

Чарівниця потягнулася і з певними зусиллями почала отямлюватися. За мить вона вже стояла посеред Тронної Зали і роззиралась довкола. Коли побачила на підлозі своїх зелено-жовтих супутниць, одразу оговталася.

— Я спала чарівним сном, — пробурмотіла сама до себе. — Боюся, що набагато довше, ніж завжди. А де ж вона?

Очі Чарівниці легко подолали пітьму й заглянули в кожен закуток Палацу. Вона тепер могла вільно дивитись через стіни, руїни і нетрі, у цю зимову пору голі. Її Дух, що зміцнів у криниці Прадавніх Сил, полинув над Арджаною. Але Дівчини не було. Ніде. Тоді Чарівниця викинула з себе сильний, хоча й німий, телепатичний крик: «Ти де?!» Але відповіді не було.

— Може, вона ще не навчилась користуватись телепатією? — потішила сама себе і спробувала ще раз. — «Це я» — мандрував землями колишнього Великого Королівства її німий поклик. — «Відгукнись!»

— Зараз ніч, — подумала вона раптом тверезо. — Може, вона спить? Не чує? Але ж цей Голос долинає навіть до тих, хто спить.

Чарівниця втретє зосередила всю свою волю, всі сили, які вона повернула, і беззвучно закричала:

«Де ти?! Відгукнись!»

Дівчина, що спала на постелі зі шкур у своїй в’язниці в замку, здригнулась. Її очі розплющились, заплющились, і знову розплющились.

«Хтось мене гукає, — подумала напівпритомно. — Айок? Стражники? Сам великий Урґх?»

Поклик знову долинув до її мозку. Раптом Дівчина зірвалась зі свого ложа. Збагнула, що її кличе Опікунка. Мимоволі підійшла до вікна, наче руїни Арджани, які звідти було видно, наближали її до Чарівниці, і, зосередивши всі свої сили, подумки відповіла:

— Я тут. Жива. Я в полоні в Урґха…

Чарівниця скрутилась у клубок від болю. У її мозок, ніби гострий стилет, врізався голос вихованки.

— О Боги, — простогнала. — Вона не усвідомлює своєї сили. Її Голос може вбити…

Тримаючи руками голову, що тряслась від гострого болю, Чарівниця в думках закричала:

— Говори тихо! Говори спокійно! Ти мене вбиваєш! Твій голос гострий, як бритва!

Незважаючи на біль, її очі усміхалися. Дівчина жива, а це було найважливіше. Крім того, вона наділена ще одним даром, про який досі обидві не знали, — даром Голосу, причому наймогутнішого, такого Чарівниця ще ніколи не чула. Колись він їй знадобиться, коли сповниться Пісня, подумала. Якщо сповниться…

— Я у полоні в Урґха, — повторила Дівчина тихіше, але її Голос все одно ранив мозок Чарівниці. — Мене хочуть видати заміж за його сина або спалити на вогнищі. Іншого вибору не маю.

— Тобі не можна виходити заміж та ще й за Урґхового сина! — прийшло послання Чарівниці. — Тоді обірветься ланцюг Пісні. Не можна!

— Ти не хотіла мені розповідати про Пісню, не хотіла мені сказати, хто я, — отримала Чарівниця відповідь, яка з несамовитою силою вдарилась об її вуха. Біль цього разу був такий нестерпний, що Чарівниця впала на кам’яну підлогу.

— Ти мене вб’єш, — повторила лагідно. — Стиш свій Голос.

У її думки закралась підозра, що Дівчина свідомо хоче завдати їй болю, — мстить за те, що Опікунка раніше не пояснила, хто вона і яке її покликання.

— Себто ти вже знаєш, — говорила Чарівниця лагідно й тихо. — Раніше ти не мала цього знати. Спершу ти була для цього надто маленька, це все тебе тільки перелякало би. А зараз… ти надто швидко піддаєшся гордині. Це знання — камінь на твоїй шиї, а не причина для погорди.

За мить їй відповідала тільки тиша, що вібрувала німим, хоча й нетерплячим гнівом. Потім гнів розчинився у тремтячих хвилях Голосу:

— Я не вийду заміж, не бійся, — почула відповідь. — Цей хлопець теж не хоче шлюбу і допоможе мені втекти.

— Добре, — відповіла Чарівниця. — Повідом мене, коли і як ви тікатимете, тоді я вам допоможу. А тепер завершуймо, я втомилась. Я щойно повернулась із Підземного Царства.

Опустилась на кам’яну лавку і стишувала убивчий біль голови. За мить вийшла на подвір’я перед палацом. Було холодно, але свіжо. Чарівниця закуталась добре у свій товстий плащ і, дивлячись у темно-синє небо, задумалась про свою вихованку. На її губах то блукала ледве помітна усмішка, то вони застигали у гіркому неспокої.

— П’ята Сестро, — шепнула сама до себе. — Важке на тебе чекає завдання. Наша учениця надто рано довідалася, що вона — королівна…