Розділ 21

Під час виснажливого переходу через руїни Арджани Дівчина двічі опритомнювала і двічі непритомніла знову. Коли вона цілком повернулась до тями й розплющила очі, навколо якраз запала темрява. Лише тепер вона відчула, що її тіло сковує міцна густа сітка, через яку навіть миша не прошмигне.

Тепер її несли вояки — сильні, брутальні, галасливі. Адже люди Буду нарешті добрались до місця, де руїни закінчились і де їх хвацькими окриками вітали гвардійці Урґха.

— До короля, мерщій! — наказав Буду, передаючи їм безцінний тягар. Один із вояків кинув здобич на коня і галопом помчав попереду. За ним скакав другий кінь, осідланий Буду. На всяк випадок вершників зусібіч оточило майже все військо. У Замку світилося, а Урґх стояв в одному з вікон. Кілька днів і ночей, довго і нетерпляче, майже без сну, він виглядав, коли ж повернеться його слуга, аж нарешті почув звіддалік тупіт численних коней. Зведений міст упав, і за мить знову піднявся, надійно зачинивши єдиний вхід на замкове подвір’я. Вершники вже знімали з коня свою бранку.

— Ви спіймали його? — заревів Урґх, голосом ошалілим від хвилювання.

— Ми спіймали її, — відповів Буду пихато. Його згорблене тільце цього разу було цілком випростане, хоча й він не став набагато вищим. Очі його дивились просто в лице Урґхові з похмурою радістю й гордістю. Це він, Буду, сьогодні герой дня. Він, кого завжди вважали за хитрого боягуза й зрадника, на відміну від лицарів, що йшли на герць із ворогом лице в лице. А тепер він був справжнім богатирем.

— Тобто як її? — здивувався Урґх, з дивною боязню торкаючись тіла, обплетеного сіткою. — Чого це її? Ти про Чарівницю кажеш? А де ота Істота з роду Люілів? Вона ж для нас небезпечніша?

— Так це і є вона, — відповів вдоволено Буду, насолоджуючись здивуванням свого володаря.

— Бути такого не може!!! — гаркнув зненацька Урґх. — Яке це дівчисько може бути для мене небезпечним?! Для мене?! Для лицаря?! Що ти плетеш, Буду! Здається, ти знову помилився, та ще й не на жарт! Якщо це не Чарівниця, то тоді це їхня служниця, але не отой хтось.

Буду зблід. Тепер його мозок гарячково працював. Якщо той хтось, завдяки кому мала впасти імперія Урґха, перебував в Арджані під опікою Чарівниці, то це не міг бути ніхто інший, як тільки Істота, про яку співалося в Пісні. А може, Урґх таки мав рацію? Може, у Палаці Королів перебувало троє людей: ця Істота, її Опікунка і їхня служниця?.. Або якась дівчина, що випадково туди заблукала? Якщо так, то все пропало, бо ж невдала спроба викрадення стала попередженням для Чарівниці. І вдруге вона не дасть себе застати зненацька…

— Пане, твій син добре знає Пісню Єдину, — відповів він, трошки подумавши. І приховавши свій страх: а що, як справді помилився? — Він нам це засвідчив. Запитай його, чи може це бути дівчина!

Айока не треба було далеко шукати. Тремтячий і переляканий, він стояв зовсім поруч, у натовпі лицарів і вояків, вдивляючись у нерухому постать, якої майже не можна було роздивитись — лишень обриси фігури. Його серце переповнював відчай. Чи не сталося через нього, Айока, так, що віщим чарам Пісні Єдиної настав край? Тепер його батько Урґх позбавить життя цю Істоту, якій було призначено повернути свободу поневоленим співвітчизникам його матері. Хто може замінити цю Істоту? Та вже ж не він — слабак і боягуз. Крім того, ця Істота має походити з прадавнього роду Люілів, законних владарів Великого Королівства.

— Айоку! — почув він раптом суворий і грізний батьків голос. — Це може бути дівчина?

— Не розумію… — пробелькотів Айок, якого цей голос несподівано вирвав із його думок.

— Я питаю тебе, чи у Пісні Єдиній сказано, якої статі має бути ота Істота? Чи це може бути дівчина?

Айок раптом подумав, що він міг би збрехати, але зрозумів, що це і так не врятувало би життя Істоті, замотаній у сіті. Хтозна навіть, чи це би його не вкоротило — через розчарування і лють його батька.

— Так, — промовив він несвідомо. — Може бути дівчина, і навіть багато що про це свідчить. У Пісні ніде й ніколи не сказано, але… — і хлопець майже мимоволі прошепотів:

…у цієї Істоти буде волосся золотої барви,

пшениці цього краю,

очі, як небо перед грозою, і невеликий

магічний дар вона має

від дочки Люілів, останньої з цього роду,

що втекла від ворога…

— Та що ти знов бубониш якісь дурні вірші? — заверещав Урґх, схиливши своє величезне червоно-синє лице до дрібного, блідого обличчя сина.

— Він декламує рядки Пісні, які все пояснюють, — тріумфально озвався Буду. — У Істоти в сітях, у дівчини, волосся кольору золота і такі самі очі, як сказано у Пісні. Подумай, пане! Ніхто з нас ніколи над цим не замислювався, бо нас паралізував страх, надто сильний, щоб уважно прислухатись до слів Пісні. Це не просто може бути дівчина, це має бути дівчина, а не хлопець. І це довів твій чудовий розумний син, о пане…

Брат Урґха та його рідні неспокійно перезирнулися. Шанси їхнього сина, Варґхра, отримати престол після смерті дядька почали зменшуватись.

— Чого це? — спитав приголомшений Ургх. — Чого це дівчина?

— Ця Істота в Пісні описана так, що це напевно має бути дівчина. А крім того, пане, хіба ти вже забув власні родові легенди? — тріумфально допитувався Буду вже не писклявим, а рівним голосом. — Остання дочка Люіля XXIV, Люелле, наділена магічним даром, дружина Придворного Мага, втекла від погоні Урґха І і ніяких слідів від неї не залишилось. Твій прапрапрадід переслідував її по всій країні, але даремно. Його наступника довго непокоїла думка: а що як у цьому шлюбі народилась дитина? Бо ж ця дитина мала би всі права на трон. І могла би колись стати для вас небезпечною. Вояки твоїх предків вбили безліч вагітних жінок з ясним золотим волоссям, їхніх чоловіків та дітей. Але серед них не було Люелле. На жаль, твої предки, які жили пізніше і вже не відчували, що їхній владі щось загрожує, забули: десь у цій країні, вочевидь, і далі живуть справжні нащадки королівського роду. Нехай тільки по материнській лінії, але зате народжені від жінки, наділеної магічним даром. Вони забули про це, о пане. Лише Пісня Єдина, яка поширилась по всій країні і нарешті дійшла до вух Урґхів-королів, нагадала нам, що привид королівського роду, роду Люілів, цілий час десь блукає. Але сотні років від них не було ні слуху, ні духу, і вистежити спадкоємців Люіля XXIV було неможливо. Та якщо все почалося з дівчини, королівни Люелле, що близько зналася з Чарівницями, то і закінчитися все має на Дівчині. Цей магічний дар, про який ідеться в Пісні і яким має бути обдарована також та Істота, у роді Люілів успадковували лише дочки. Синам він ніколи не передавався. Отож, о пане, перед тобою — остання жива й справжня спадкоємиця роду, роду справжніх королів цієї підкореної країни…

Тіло, обплетене сіттю, різко сіпнулося. Лицарі, що зібралися навколо, перелякано сахнулися з криками:

— Вбити її!

— Вбий її! Не зволікай! — підхопили голоси лицарів і вояків, що зібрались на дворі замку.

— Убий її і хай настане кінець тій клятій Пісні! — проревів брат Урґха, могутній лицар із такою, як у брата, кучмою, схожою на лев’ячу гриву, і низьким чолом.

Урґх, що раптом сп’янів від тріумфу, нарешті вільний від усіх страхів і нічних кошмарів, що мучили його майже з колиски, підняв догори свій меч, коли тишу, що раптово запала, прорізали водночас два голоси:

— Не роби цього! Не вбивай її! — майже в один голос закричали Буду з Айоком. У голосі першого звучали нотки перестороги, а в голосі другого — лише безсилий відчай.

— А це чого? — понуро поцікавився Урґх, в останню мить стримавши свій удар.

— Батьку, благаю тебе… — почав Айок, але Урґх відштовхнув його і впився маленькими чорними очима у Буду:

— Ще раз питаю: чого?

— Я відповім, коли ми залишимось наодинці, — прошепотів Буду, неспокійно глипаючи довкола.

— Убий її! — знову заревіло військо і лицарі з братом короля на чолі. — Інакше вона тебе вб’є: чи так, чи інак!

— То що мені зробити? — спитав майже безпорадно Урґх. У битві йому не було рівних — там він завжди йшов за інстинктом своєї дикої натури, що прагнула крові. Але там, де треба було думати, він губився. Тому з часом Буду став для нього незамінним, навіть коли й помилявся.

— Зараз, пане, її треба сховати, — прошепотів на вухо слуга своєму володареві. — Потім я тобі все поясню…

— Але де? Де мені її сховати? У льохах? А той землетрус у Містечку, пам’ятаєш? — безпорадно допитувався Урґх.

— На вогнище! На вогнище! — гукали вояки. — Або проштрикни її мечем! Та не тягни ж!

— Якщо вона королівського роду по материнській лінії, то успадкувала магічні таланти, про що також сказано у Пісні Єдиній, — хутко шепотів Буду Ургхові. — Тому ти маєш замкнути її в приміщенні без жодних отворів, навіть найменших. Інакше вона перетвориться на мишу чи на павука і втече…

— То де мені її замкнути?! — закричав майже у відчаї Урґх. Будь-які перешкоди завжди викликали у ньому гнів, до якого домішувалась ще й образа на обставини, що викликали ці перешкоди.

— Вбий її і не слухай цього лиса! — викрикнув брат. — Якщо вона також Чарівниця, ти ніколи з нею не даси ради! Розпалімо вогнище — і хай вона там згорить!

— Розпалімо вогнище! — підхопили вояки, вже передчуваючи радість такого видовища.

— Пане, раджу тобі вислухати мене, — знову прошепотів Буду. — Тобі це буде дуже вигідно. Тільки замкнеш її у приміщенні без вікон і з дверима з литого металу.

— Ти про мою скарбницю кажеш? — занепокоївся Урґх. — А золото я куди діну?

— Нікуди. Хай разом з нею буде. Вона, о пане, набагато цінніша за все твоє золото.

— Гаразд. Із вогнищем ми завжди встигнемо, — заявив Урґх. — Гей, замкнути її у скарбниці…

Юрбою, що стояла у дворі, прокотився невдоволений гул, який, проте, відразу стих, коли Урґх обвів усіх диким поглядом.

— …твої майстри, о пане, за ніч підготують кімнату, яка відповідатиме нашим намірам, і вранці туди перенесемо Істоту, бо у скарбниці вона швидко задихнеться, — закінчив Буду. Урґх нічого не розумів і тільки бездумно кивав головою.

Вояки слухняно рушили до скарбниці, несучи Дівчину, обплетену сіткою. За прочиненими на мить залізними дверима у світлі смолоскипа замерехтіли скарби: золоті злитки й монети, діадеми, персні, браслети й намиста, коштовні камені, коралі, срібні прикраси. Все це колись належало родам Великого Королівства. А тепер на золотих скарбах лежала, обплутана сітями, остання спадкоємиця роду Люілів, що й була власницею цих багатств.

* * *

Урґх поспіхом подався до своїх покоїв. За ним, ледве встигаючи, біг Буду. Ніхто не зауважив Айока, який прошмигнув туди ще перед ними і скулився у темному кутку за завісою. Він і сам не знав, як це він спромігся (на його думку) на таку велику відвагу. Зате знав одне: остання жива Істота зі справжнього королівського роду Люілів потрапила сюди з його вини. Від милості чи немилості його батька залежало її життя. В очах всіх лицарів Урґха Айок бачив язики вогнища. Тепер він прагнув довідатись, як і чому могло статись те, що видавалося неможливим: від негайної смерті цю дівчину врятував не хто інший, а її найзавзятіший переслідувач — Буду. Чому він так вчинив? Чого він хотів цим домогтися? Айок не сумнівався у тому, що Буду, напевно, мав якусь темну і, безперечно, лиху мету. Він врятував Люелле — бо таке в неї мало бути ім’я, за традицією роду, — не тому, що у нього добре серце, і не тому, що відчув докори сумління або внутрішній голос підказував йому: він, Буду, — мешканець цього краю, а не Загарбник. Ні, Буду, напевно, вигадав щось жахливе…

Урґх зі своїм слугою зайшли в покої. Айок завмер за завісою, весь перетворившись на слух, бо ж Буду зазвичай говорив пошепки. Урґх зате, як завжди, гримів на всю кімнату.

— Що це ти вигадав, Буду, чортове насіння? — рикнув він з неприхованою цікавістю.

— Тихіше, пане, у твоєму замку є також і недобрі вуха… — прошепотів Буду.

— Жартуєш ти чи що? — проревів Урґх. — У моєму замку наймогутніший я і всі бояться мого гніву!

— Так, пане. Але дехто радіє, що у тебе є гризоти…

— Пісня Єдина і її пророцтва? — зареготав Урґх. — Та ж вони також небезпечні для всіх мешканців Замку!

— Так, пане. Але в тебе є ще інша біда. Твій син… — і Буду затих.

Урґх трохи помовчав і понуро відповів:

— Так, мій син не гідний імені Великих Урґхів, і навіть якби та клята Пісня нам не загрожувала, то у мене, Урґха XIII, немає спадкоємця…

— …але ти міг би його мати, — швидко додав Буду.

— Дурню! Я вдівець і застарий. Куди вже мені плодити нових синів!

— А тобі й не треба, пане. Твоїм наступником, що принесе щастя цій країні, буде не хто інший, а твій єдиний син, Айок, майбутній Урґх XIV…

— Що ти верзеш, Буду! Ти прекрасно знаєш, що він на таке не здатен. Мені від цього боляче, але що ж із того? Тут уже нічого не поробиш. Мої лицарі слушно вимагають, щоб моїм спадкоємцем став мій небіж, Варґхр. Айок на троні приніс би моєму родові тільки ганьбу. Та він навіть не зміг би втримати цього трону! Тепер, коли Пісня Єдина…

— …якраз про це я й кажу, пане, — тріумфально промовив Буду. — Твій син — єдиний, хто може змінити долю цієї країни, яку їй провіщає Пісня, і водночас — долю цілого твого роду, — прошепотів Буду.

Коли його володар здивовано роззявив рота й замовк, Буду мовив далі:

— Треба тільки, пане, щоб твій син одружився з цією дівчиною.

Урґх в німому здивуванні ще ширше роззявив рот, проте його брови грізно насупилися. Здавалося, король вибухне зараз шаленим гнівом. Однак за мить чоло його розпогодилося, а злість змінило зацікавлення.

— І чого ти хочеш цим домогтись?

— Твій син через шлюб із останньою дочкою з роду Люілів, володарів і засновників цієї країни, здобуде право владарювати над цим народом, моральне й дійсне право. Бо він врятує їй життя і посадить на трон. І таким чином пророцтва Пісні Єдиної сповняться. Ти тільки подумай: за пророцтвами Пісні Люілі повернуться на свій трон, причому без крові. І водночас ти, пане, і твій рід не втратите престолу. Ми перехитримо Пісню! А народ цієї країни, з яким у нас одні клопоти, повірить, що Пісня повністю здійснилася, що, зрештою, герольди оголосять відразу після шлюбу Айока з цією Істотою. І народ перестане бунтувати!

Урґх спершу втратив здатність розмовляти і, поки слухав Буду, на його обличчі відбивалися все нові й нові почуття. Врешті він зареготав — голосно й радісно:

— А щоб його!… Оце головешка у тебе, Буду. Даю тобі лицарський пояс у нагороду за те, що ти вигадав. Хоча можеш бути певен: на лицаря ти не схожий. І я тебе озолочу, Буду! Ти справді наймудріший у цій країні. Тепер вони хай собі співають Пісню Єдину, але Вона вже нам не загрожує! Нехай собі затівають змови, щоб мій син віддав Варґхрові свої права спадкоємця трону! А от і не віддасть! Я вже знаю, Буду, що зроблю тебе моїм першим міністром. І даю тобі мішок золота на добрий почин!

Лисяче личко Буду засвітилось. Справді, сьогодні найзнаменніший день його життя. Задля цього дня зрадник ціле своє життя трудився. І нарешті отримав нагороду. З пахолка, що притримував повіддя Урґхового коня, він став служником у покоях, потім — дорадником. А зараз?.. Він, що народився рабом — бо хто ж пам’ятає ті небилиці про давнє Велике Королівство — стане міністром і даватиме лицарям накази свого володаря!

— А тепер, хоча вже ніч, вели збудити майстрів, — сказав Буду своєму панові зовсім новим, рішучим голосом. — Пам’ятай, що у скарбниці дівчина без повітря невдовзі задихнеться. Треба швидко оббити деревом одну з менших кімнат, у вікна вставити найтовстіші шибки. Ніде не мусить залишитись жодної шпаринки, крізь яку могла би прослизнути миша. Зробимо міцні дубові двері з маленьким віконечком з найгустішими ґратами, через яке будемо подавати їй їжу… Крім мене, тебе і… — тут Буду захихотів, — нареченого, ніхто не матиме права туди заходити. Ця кімната матиме подвійну роль: звідти наша безцінна здобич не втече, перекинувшись, скажімо, на мишу, і водночас там до неї не доберуться ті, що хотіли би бачити на троні Варґхра, і не вб’ють. А під дверима буде стояти подвійна сторожа.

— А нащо йому, цьому дурневі, моєму синові, туди заходити? — вереснув Урґх. — Вистачить з нього, коли побачить наречену у день шлюбу! А шлюб влаштуємо цього ж тижня!

— Мій пане, до твого сина, який так дуже тобі нелюбий, напрочуд приязно ставляться всі твої раби. Ніхто про це, крім мене, не знає, але він підкорив серця всіх твоїх слуг на кухні…

— Єдиний королівський син водився з рабами на кухні?! — заревів Урґх. — Усім зрубати голови, щоб ніхто про це не довідався!

— Не кричи на нього, пане, і залиш слуг із кухні в спокої. Я стежив за кожним його кроком, на всяк випадок, і знаю, що тільки завдяки приязні з рабами він зміг повністю вивчити цю кляту Пісню, а коли вивчив, виявилося, що лише він може її тлумачити. Ці раби, самі того не хотячи, нам прислужилися, і хтозна, чи вони ще на щось не згодяться. Завдяки ним і Айокові ця дівчина лежить тепер у твоїй скарбниці, наче найцінніша її перлина…

— Правду кажеш, Буду, — неохоче згодився Урґх.

— Та це ще не все. Це ж тільки Айок зможе завоювати приязнь цієї дівчини. І вона не опиратиметься шлюбу. Зрозуміє, що це для неї єдиний шанс врятувати життя. Скажемо їй так: або шлюб, або вогнище.

— У тебе є голова на в’язах, Буду! — ласкаво визнав Урґх. — Сам би я до такого не додумався. Ані тим паче ніхто з моїх лицарів чи міністрів… Тож іди, видай накази майстрам, а я нарешті посплю. Після стількох безсонних ночей вперше спатиму без кошмарів!

Урґх голосно позіхнув раз і вдруге, а потім як став, так і впав на широке, вкрите шкурами ложе і майже відразу захропів. Він не бачив, як Буду, низько кланяючись, вийшов із кімнати. Тим паче не бачив він стрункої фігурки Айока, що безшумно вислизнув з-за завіси. Ніхто з вартових, які стерегли покої владаря вдень і вночі, не здивувався, побачивши сина, що виходить з батьківських покоїв. Хіба це дивина?

Урґх голосно хропів уві сні. Буду, переповнений завзяттям, хоча й була ніч, стежив за приготуванням дерев’яної кімнати-клітки, що на ранок уже мала бути готова. Айок же…

Айок не спав, а голова в нього аж кипіла від мінливих, на диво бентежних думок.

«Таки цей Буду розумний, — думав він. — Люелле, бо ж таке ім’я має носити ця дівчина, напевно, вродлива. У неї золоте пшеничне волосся, а очі глибокі, сіро-блакитні, як небо перед грозою. Я, напевно, її покохаю… Сяду на трон разом з нею, чом би й ні? Але ще в день шлюбу або навіть раніше шепну їй, що це саме вона, спадкоємиця роду Люілів, буде справжньою володаркою. А я буду поруч з нею тільки для годиться, щоб заспокоїти грізних лицарів мого батька. Насправді ж взагалі не керуватиму, бо мене це не цікавить. Я писатиму вірші й книжки, а потім оздоблюватиму їх найкращими візерунками. Буду щасливий… так, я, напевно, буду із Нею щасливий."

Золотий серп місяця, що досі ховався за хмарами, знову виплив на темно-синє небо — і думки Айока змінилися. Так, як притаманно поетам, Айок був схильний до змінних, нетерплячих, примхливих настроїв і думок.

…а що як Вона буде зі мною нещаслива? Якщо вона не схоче, щоб я був її чоловіком? Якщо вона хоче тільки, щоб Пісня Єдина сповнилась до кінця? Що тоді?.. — Айокове обличчя раптово проясніло. — Тоді я допоможу їй звідси втекти!

Хмари знову затулили місяць. Ніч стала сувора, похмура, майже чорна.

…і як я зміг би допомогти їй втекти з нашого Замку? Та ж це неможливо! Навіть миша звідси не вибереться без відома мого батька! Всюди стоять дві пари стражників, або навіть чотири! Ні, це ніколи не вдасться, а якщо так… Тоді шлюб, який врятує її від вогнища, — найкращий вихід… Але якщо вона не хоче ніякого шлюбу? Якщо єдине, чого вона хоче, — це свобода?.. А чи я взагалі хочу якогось шлюбу? По щирості кажучи, не дуже. Навіщо мені дружина, навіть із найкращого роду і найвродливіша? Адже я звик до самотності, і мені вистачить, якщо ця незнайома дівчина з Пісні буде моєю приятелькою. У мене ніколи не було друзів. Окрім слуг із кухні, які мене любили, у мене нікого такого не було, хто би… ну такого, хто би мене любив не з жалю чи співчуття, а задля мене самого, таким, яким я є. Це було би так добре, якби вона захотіла стати мені другом…

Коли Айок так бився сам на сам зі своїми думками, Дівчина у скарбниці лежала нерухомо, скована сіткою, з широко розплющеними очима, хоча й навколо було цілком темно. Безсловесно кликала Чарівницю — з усіх своїх сил, цілим своїм єством зосередившись на цьому німому поклику. І була майже впевнена, що хоча вона ніколи так не діяла раніше — її думки телепатично мають дійти до Опікунки. Однак у відповідь вона чула тільки похмуру глибоку тишу скарбниці. І в її серце вперше закрався справжній страх. Відчула, що ця небезпека справді серйозна.

* * *

Тіло Чарівниці, заклякле, нерухоме, на перший погляд мертве, лежало у таємному сховку під кам’яним троном у Білій Залі Палацу Королів. Її Дух перебував далеко — і глибоко — у Підземному Царстві, неподалік Прадавніх Сил. Він кружляв навколо них тихо, беззвучно, п’ючи з невичерпної криниці їхньої Могутності, набираючись нових сил. Він не чув жодних покликів із землі й тихенько доторкався до сплячих Прадавніх Сил — так, щоб їх не збудити. Бо ж від них походять всі таємниці й незвичайні Дари, якими наділені деякі люди. Це від Прадавніх Сил пішли вогонь і вода, життя й смерть, дар зцілювати й умертвляти, любов і ненависть, усе світове Добро й Зло. Дух Чарівниці вирішив не виходити звідси доти, доки до нього не повернуться всі сили, які він вже використав. Без них Чарівниця не могла би допомогти своїй вихованці, а Пісня Єдина ніколи би не сповнилась…

У Палаці Королів панувала непорушна тиша. Тихе мелодійне сичання змій також не могло її порушити. Навпаки, ця мелодія впліталась у тишу, якій міг покласти край лише людський голос. А зрештою, змії також спали, і мелодійне сичання було лише відгомоном їхніх кольорових, зелено-золотих снів.

Загрузка...