Дочка Чарівниць

Розділ 19

Трохи поспавши вночі у руїнах Будинку Здоров’я, мандрівниці рушили далі. Ось вони опинилися на місці колишньої Академії Наук, яку заснував Люіль XI. Спершу скромна Академія з року в рік розширювалася, і нарешті, за панування Люіля XIX, стала майже містом у місті.

— Кожен новий король цінував науки у своїй державі, — вела Чарівниця, поволі бредучи серед руїн. — Однак Люіль XIX перетворив своїх вчених і митців на аристократію духа. Це за його часів нижче кланялися вченому чи митцеві, аніж найславнішому лицареві або королівському урядовцеві, чи навіть найбагатшому купцеві. Не думай, що це сталося раптово. Треба було, щоб чимало часу минуло, перш ніж люди зрозуміли, що багатство розуму вище за матеріальні багатства і багатство влади. Збагнули також, що набагато легше опанувати мистецтво битви у лицарському турнірі, аніж майстерність створити вчені книги чи писати картини, від яких очей не можна відвести.

Академія Наук займала величезний простір, який мандрівницям довелось долати майже цілий день.

Лабіринти кімнат, коридорів, сходів, повалених стін постійно перешкоджали йти вперед. Отож вони мандрували — як у лабіринті — то пробираючись уперед, то повертаючись, часом навіть на сотні метрів, щоб потім знову пройти кількадесят метрів далі.

Наступна ніч застала їх у руїнах останньої будівлі Академії Наук. За нею цілком і повністю панували густі чагарі, лякаючи подорожніх оголеними колючками розмаїтих кущів.

— Це, вочевидь, колишній Палацовий майдан, — зітхнула Чарівниця. — Майдан цей був на диво широкий, його майже неможливо було обвести поглядом. Можна було це зробити лише з найвищої палацової вежі. Прегарне місце, що вирувало життям, — у самому центрі майдану стояв Палац Королів. Сюди приїжджали купецькі каравани з цілого світу, щоб показати королеві, його родині й підданим свої товари. По цьому майдані прогулювались у вільний від праці час мешканці столиці й прибулі, тішачи око красою Палацу. Там, де закінчувався майдан, починалися великі парки із зеленими газонами і могутніми деревами, що росли подекуди. То тут, то там можна було побачити пам’ятники різним королям, видатним лицарям, ученим та митцям. Зелень газонів зрошували сотні фонтанів, які найбільше любили діти, що з радісним вереском купалися у них у спекотні дні зі своїми собаками. На майдані щороку відбувалися лицарські й поетичні турніри. Часто траплялося так, що поет, увінчаний лаврами, одягав на себе лицарський обладунок і ставав на герць. Звісно, турніри на мечах, луках чи сокирах були безкровні, бо вже Люіль VI заборонив поєдинки до першої крові. Ах, чудове було життя на палацовому майдані. Я дуже добре його знаю, бо ж Магічна Академія була розташована неподалік…

Чарівниця розстелила свій плащ на камені, порослому мохом. Вона сиділа на ньому, вдивляючись у непроникну гущавину зелені так, ніби бачила там Палацовий майдан у всій давній красі. А по майдану серед натовпу перехожих йшли вони всі — Тринадцять Старших Сестер часів Люіля XXIII, великих і всемогутніх володарок Магічної Академії. Їх любили люди, шанував король. А сьогодні?.. Сьогодні восьмеро з них живуть життям невеличких німих сірих птахів, що вилетіли з палаючого багаття. Німі, хоча й надалі пильні сторожі руїн Великого Храму і Святого Місця…

— О, мої дорогі Сестри, — зітхнула Чарівниця, вкладаючись спати. Після цілого дня мандрівки обидві були втомлені.

— А як ми перейдемо через ці чагарі? — промурмотіла сонно Дівчина, проганяючи золотаво-зелену змію, що намагалася зайняти її місце.

— Можливо, доведеться вдатись до особливих чарів, — прошепотіла Чарівниця, відштовхуючи від себе спомини.

За мить обидві вже спали — єдині людські істоти серед могутніх руїн колишньої великої столиці. Тихе співоче сичання змій було їм замість колискової.

Коли вранішнє сонце розбудило Дівчину, вона побачила Чарівницю в ритуальній позі. Та стояла на одному коліні, простягнувши вперед руки, і шепотіла якісь закляття. Вихованка напружено спостерігала за її рухами. Це тривало довго-довго, і коли здавалося, що вже нічого не станеться, Дівчина помітила, що між широко розкритими долонями Чарівниці починає щось поблискувати — немов вузька довга срібляста нитка. Нитка? Чи радше, смуга світла? Поволі, поволі ця смуга ставала чіткішою, і тепер нагадувала місячний промінь, який можна помацати. Однак на небі світило сонце. Промінь дрижав, пульсував світлом і далі змінював форму — і хоча день уже давно переміг і відігнав ніч, оте щось, що матеріалізувалося у руках Чарівниці, народилося у пітьмі ночі. У тиші минуло ще кілька напружених хвилин — затихло навіть дзижчання комах, спів птаства і сичання змій. Уся природа навколо завмерла в очікуванні. І ось на розкритих долонях Чарівниці лежав Меч. Це таку форму прагнуло прибрати сріблясте світло, що змінювалося у ритмі заклять могутньої Чаклунки, яка тепер полегшено зітхнула й обережно поклала його у траву. Меч лежав там, виблискуючи сріблом, і здавалося, що він може у будь-яку мить зникнути.

— Це Чарівний Меч, — нарешті пояснила Чарівниця, а руки її тремтіли. — Він проторує нам вільну дорогу, не ранячи дерев, квітів чи кущів, нічого, що тут живе. Це зайняло багато часу, і мені довелося використати всю свою силу. Бо найважче створювати Щось із Нічого. Боюся, що незабаром мені доведеться спуститись у Підземні Світи, щоб зміцнити свій магічний дар у Прадавніх Сил. Бо творення Меча мене виснажило.

— А чому я такого не вмію? — спитала Дівчина ображено. — Ви вчили мене перетворювати Щось на Щось. І ніколи не показували, як створювати Щось із Нічого! А я би хотіла це вміти. Це набагато цікавіше, ніж перетворення шишок на вивірок.

Чарівниця заперечливо покрутила головою.

— Але я хочу! — тупнула ногою Дівчина. — Мушу й хочу! Чому ти не згоджуєшся?!

— Не підвищуй голосу біля Чарівного Меча, щоб не накликати на нас біди, — суворо відповіла Опікунка. — Ти не Чарівниця, і ніколи нею не будеш. Тобі варто було вивчити трохи чарів, хоча би для того, аби краще давати собі раду у навколишньому світі, повному небезпек. Але справжні чари залишаються тільки для найбільш утаємничених. Ними володіло лише Тринадцять Старших Сестер. А в Магічній Академії цих чарів навчали лише вибраних учениць, вартих найвищої довіри. Для того, щоб створити Щось із Нічого, треба покликати на допомогу Прастарі Сили, що дрімають глибоко під землею, Сили Найдавнішого Світу, і горе тому, хто зробить це надто різко і розбудить їх. Бо колись ці Сили царювали у нашому світі, тоді, коли ще не було людини. Цілком може бути, що це вони створили людину. Якби вони прокинулись, могли би знову захотіти запанувати над землею, і тоді людина мала би з неї зникнути. Бо тут немає місця для двох сил, розумієш? А якби навіть людям вдалося врятуватись, вони потрапили би у рабство набагато жорстокіше, ніж рабство у примітивних Загарбників-варварів. Загарбники панують лише над тілами своїх рабів. Підземні Прадавні Сили поневолили би людський розум, а таке рабство — можеш мені повірити — найстрашніше. З нього немає жодного виходу, жодної втечі, від нього ніяк захиститися.

Дівчина якийсь час мовчала, пильно дивлячись на Чарівний Меч, що сріблом виблискував серед трав, а потім тихо шепнула:

— Якби ти сказала мені, ким я буду, може, я би тоді згодилася з тим, що не всі Чари будуть мені доступні…

— Уже зовсім швидко, — заспокоїла її Чарівниця. — Коли тобі сповниться сімнадцять років, наша П’ята Сестра все тобі розповість…

— Це майже цілий рік.

— Тільки десять місяців, — промовила лагідніше Опікунка. — За цей час ти вивчиш кожен камінь Арджани і кожну кімнату давнього Палацу Королів. Ти справді почуватимешся тут, як удома. І на тебе зійдуть Чари, набагато важливіші, ніж Чари, що перетворюють Ніщо на Щось. Це будуть Чари Минулих Віків, що видаються далекими й нереальними, але насправді вони — вічно живі. Людина мертва без свого минулого. Її сьогодення мертве.

Чарівниця вклякла на одне коліно й обережно взяла до рук Чарівний Меч, що заіскрився сріблястим внутрішнім світлом. Мандрівниці рушили вперед у такі густі нетрі, у які не вдасться зайти без сокири. Годі зайти, не повирубувавши на своєму шляху всі рослини. Могутні дерева стояли впритул одне біля одного, між ними все було поросле густими колючими кущами. І все це — і дерева, й кущі — було обвите гнучкими стеблами, творячи щільну зелену стіну, через яку годі було продертись.

Нетрі співали. Виспівували голосом мільйонів комах: бджіл, ос і джмелів, голосом майже всіх видів птахів, тихим і мелодійним шипінням змій, дрижанням листя на вітрі. Цей спів — дикий і вільний — навівав Дівчині думки про Прачаси, про добу панування на землі Прадавніх Сил. У цих заростях, що займали простір колишнього Королівського Палацу, ніколи ще не ступала нога людини. Вони були тут перші. Вони перші за сотні років мали потрапити у Палац Королів. Або туди, що від нього залишилось.

Блискучий клинок Чарівного Меча наблизився до густої зеленої стіни — і безболісно пробив її. Ні, не пробив… Скрізь там, куди доторкалося вістря Меча, зелена стіна покірно розступалась. Чарівниця і Дівчина стали на вузеньку стежку, а стіна відразу зімкнулась за ними. Йшли повільно й схвильовано. Зусібіч мандрівниць оточувала непрохідна стіна зелені, і лише там, де її торкався Меч, знову й знову з’являлась вузенька стежинка.

Спершу Дівчина роздивлялась довкола з неспокійною цікавістю, але незабаром, ніби на чийсь поклик, перевела погляд на блискучий Меч — і відразу втратила відчуття часу. Їй здавалося, що минають століття і що вона сама поволі заходить у незвичайне зачароване Королівство, невидиме для людських очей. Спершу вона думала, що це Королівство Пітьми, бо ж втрачаючи з-перед очей зелень, побачила, що її оточує цілковита темрява, глибока і чорна. Проте коли погляд вже з нею освоївся, почала розрізняти легенькі тремтливі, хоча й могутні обриси. Видавалося, що вони пливуть у мороці — як у воді — у якомусь лінивому сповільненому ритмі. Вони були темніші за Темряву, що їх оточувала. Дівчина напівсонно подумала, що їй хочеться злитися в Єдине ціле з отим найчорнішим і наймогутнішим невизначеної форми і попливти разом із ним у Незнане. Через доторк цієї нематеріальної, але явно реальної форми, відчула себе безмежно щасливою.

— Я йду, — голосно промовила, не усвідомлюючи, що каже. — Я йду до вас…

Раптом Чарівниця шарпнула Дівчину за плече, грубо й боляче впившись нігтями у її тіло:

— Не дивись на Меч… Негайно відвернись від Нього! Подивись на зелень… швидко… Тобі загрожує величезна небезпека!… швидко… швидко!

Спершу Дівчина не відчувала болю, хоча нігті Чарівниці впивались їй у тіло і не чула її голосу. Однак поволі, помалу почала відчувати біль і чути слова. З величезними зусиллями відвела очі від Чарівного Меча і подивилась на зелену стіну нетрів. Але не бачила її. Зелене було сірим. А Дівчина була хвора. Поволі ледве-ледве почала розрізняти форми дерев і кущів. Ще довго-довго вони були сірі, поки нарешті не перетворились на зелені. Спершу вона відчула величезну тугу за Королівством Пітьми, з якого так несподівано вийшла, а згодом — таке ж величезне полегшення, що вона знову тут, поруч зі своєю Опікункою. Та весь час ішла вперед, але неспокійно спостерігала за обличчям вихованки. Врешті заспокоїлась.

Обидві саме стояли під високою стіною з білого каменю, яка раптом перегородила їм дальшу дорогу. Нетрі вже не були тут такими всемогутніми, тож Чарівниця опустилась на коліно, тримаючи Меч у простягнутих перед себе руках, і знову почала шепотіти свої закляття. Її обличчя, неймовірно зосереджене, поблідло і вкрилось крапельками поту. Сріблястий клинок помалу почав бліднути. Спершу поволі зникло світло, що наповнювало його. Потім почали зникати його обриси. За мить від Меча залишився лишень вузький срібний промінь. А ще за одну мить і він розтанув. Чарівний Меч повернувся у своє Ніщо.

Лише тепер Чарівниця полегшено зітхнула і стомлено опустилась на землю:

— Це з моєї провини тобі загрожувала найбільша небезпека. Я забула тебе попередити, що в жодному разі не можна дивитись на Чарівний Меч. Взагалі не можна дивитись на те, що сотворене з Нічого. Підземні Сили справді сплять, але все одно вони набагато могутніші, ніж ми, навіть сплячі. І в своєму сні вони можуть підкорити твій розум. Вони чинять це майже несвідомо, мимоволі… Ти задивилась на Чарівний Меч і втратила відчуття часу. Це був твій перший крок до них. Ти ще була зі мною, але частиною твого розуму ти вже була по їхній Бік, у їхньому Царстві. Якби ти дивилась на Меч ще довше, твоє тіло і далі би йшло тут, біля мене, але насправді ти була би вже там, і я би вже ніяк не могла тебе прикликати назад. Їхня Сила набагато могутніша за нашу. Вона також походить звідти, але це лише крихітна частка всіх їхніх можливостей. Якби ти залишилась розумом там, то стала би Арґхілом — істотою, яку шанують як святу, хоча насправді це нещасне створіння, що випадково потрапило у полон Прадавніх Сил. Душа Арґхіла ніколи не повернеться у земний світ, хоча його тіло таке, як наше, людське, і перебуває серед людей. Арґхіл блукає без мети Підземним Царством і не може знайти дороги назад. Бо її немає. Лише ми, Чарівниці, її знаємо.

Дівчина здригнулась.

— Я вже не мрію створювати Щось із Нічого, — мовила Опікунці. — А ще там, на руїнах Академії Наук, я дала собі слово навчитись цього всупереч твоїй волі. Сама. З їхньою допомогою. Тепер я знаю, що ти мала рацію. Я була за крок від Них, і це було страшно, хоча водночас прекрасно. Якби не ти, я би вже була Арґхілом…

— Бачу, що Стіни Арджани перетворюють тебе. Ти вперше визнала помилку. Здається, ти не любила цього.

— Не любила, — згодилась Дівчина.

— Так, але зараз тобі вже більше шістнадцяти років. Ти дозріваєш, дорослішаєш, а рисою дорослості є вміння визнавати помилки. Інакше навіть у п’ятдесят років ти й далі будеш дитиною. А ось одна зі стін Палацу Королів. Ми повинні знайти ворота. Я би хотіла, щоб це були головні ворота…

Вони йшли вздовж високого муру з білого каменю. Праворуч тяглися нетрі. Мур на диво дуже добре зберігся. Здавалося, що він веде неустанну війну з природою і виграє її. Він не дозволив себе знищити, і — про що все свідчило — не підпустив чагарі у глибину подвір’я палацу. Чарівниця на ходу розповідала Дівчині історію Палацу Королів. Почав будувати його вже Люіль І після того як жерці й племінні князі коронували його. Раніше рід Люілів був одним із численних князівських родів у країні, в якій жило кілька тисяч невеличких племен. Це були осілі племена, що будували свої поселення й обробляли землю. Вони мали також лицарські загони. Однак, на противагу до кочових диких племен Великих Степів, не воювали між собою, а намагались жити у гармонії.

— Щиро кажучи, Велике Королівство утворилось завдяки Загарбникам, — засміялась Чарівниця. — Їхні войовничі предки постійно нападали на мирні племена нашої країни, забирали у полон дітей, жінок, рабів, зброю і майно. Щоб дати їм належну відсіч, маленькі племена об’єднувалися у більші, ті, своєю чергою, єдналися з іншими — і так утворився великий сильний народ, пов’язаний духом спільних інтересів: потребою захищати своє спокійне життя. Тоді й вирішили обрати короля. Князі з’їхались у Високі Гори, де з прадавнини стояв Великий Храм, в якому було Святе Місце. Навіщо воно, тоді ще ніхто не розумів. Тільки найбільш утаємничені жерці підозрювали, що воно якось пов’язане із вибором короля. Спершу князі сварились між собою, але врешті найстаріший жрець, якому привидівся таємничий сон, наказав кожному князеві ставати на Святий Камінь, який сам мав показати, кому бути королем. Запальні князі так і чинили. Але Камінь або міцно спав, або скидав декотрих майже зі злом. Чимало князів тоді заявило, що це звичайнісінька нісенітниця, що жоден Камінь, навіть найсвятіший, не може визначити короля! Але тоді, коли на Камінь одним із останніх ступив нащадок роду Люілів, Святий Камінь легенько затремтів, немов з полегшею, і замерехтів теплим посвітом. Отож ніхто не був проти, аби на голову саме цього князя покласти корону і назвати його Люілем І. Усі, навіть найбільш спраглі влади, збагнули, що боги сприятимуть тільки владі Люіля. І так воно й сталося.

Уяви собі тепер, що замок, перший замок у Великому Королівстві, існує й понині! Може, він лежить у руїнах, але існує! Він став серцем Замку Королів, який збудували пізніше наступні королі цього роду. А той замок — це просто велика біла кам’яна світлиця, посеред якої стоїть кам’яний королівський трон. Згодом її назвали Білою Залою. Вона мала овальну форму, якої ніде більше не побачиш. Збудована була, як амфітеатр — кам’яні широкі сходи-лави спускались усе нижче і нижче довкола. А у самому низу у широкому округлому просторі стояв трон. Наступні королі добудовували у Замку нові світлиці, але у Білій Залі короля Люіля І нічого не змінювали. А коли затих відгомін війни із сусідніми кочовими племенами нинішніх Загарбників, замок почав перетворюватись на Палац. Він уже не був місцем оборони й битв, а місцем відпочинку. Тут приймали гостей, вчилися і розважалися. Мешкала в ньому не лише королівська родина, а також багато вчених, письменників, художників, музикантів та майстерних ремісників. Палац завжди був відчинений для будь-кого з підданих. Тому до нього і вело сімдесят сім брам — одна головна широка, оздоблена, з великими кутими залізними дверима, і сімдесят шість широко прочинених півкруглих таких же широких брам.

— Навіщо аж стільки брам? — засміялася Дівчина.

— Щоб не було натовпу, коли хтось хотів відвідати короля з родиною чи інших мешканців, — також розсміялася Чарівниця. — У Палаці зранку до ночі вирувало життя. Королям також було зручно, що брам так багато. Бо коли вже їм набридав надмір гостей та прибульців з усіх країв, вони непомітно виходили й вирушали до Замку — того, в якому зараз мешкає Урґх XIII. Або йшли у свої любі Ліси.

— Тобто вони любили Ліси, — зітхнула Дівчина.

— Так. Рід Люілів виріс у Великих Лісах, і ніколи, у жодному поколінні, не згасала любов до лісової гущавини. Справді вільними й незалежними вони почувалися саме там. А ось, мабуть, і головна брама…

Від головної брами якимось чудом уціліла велика вирізьблена з каменю верхня дуга і чималий шматок бічних стін. На розхитаних завісах висіли могутні залізні двері, на яких були викувані тепер ледве помітні звірята й рослини. Дві великі клямки, ніби за іронією, у формі тонких вигнутих змійок. Щоб відчинити двері, треба було взятись за зміїні голівки.

— Ця брама вела на широкий головний двір, що оточував Палац. А сам Палац оточував стародавню Білу Залу Люіля І — оту, що була найпершим королівським Замком, — вела Чарівниця, роздивляючись довкола.

Від подвір’я залишилось небагато. І воно заросло зеленню, хоча й не такою буйною. Їй не давали розростися високі стіни палацу й товсті, щільно викладені мармурові плити блідо-рожевої підлоги.

Дівчина зупинилась у головній брамі й у захваті вбирала в себе те, що відкрилось перед її очима. Всупереч усьому, палац майже не був поруйнований. І ось зараз посеред подвір’я, оточеного легким, хоча й високим муром з білого каменю, краї якого тонули в зелені, височів Палац Королів, зведений зі сліпучо-білого каменю, з дахом, що виблискував смарагдами. Якимось чудом збереглися майже непошкодженими невеличкі тонкі вежі, яких було не злічити, а також балкончики, просторі тераси і галереї другого поверху, що тримались на тонких колонах. У самому палаці також було багато входів, але все-таки вдвічі менше, ніж зовнішніх брам. Найгарніше оздоблена була центральна брама, до якої вели широкі сходи з рожевого мармуру. Решта тридцять сім бічних брам, вигнутих дугою, так само як у мурі навколо палацу, не мали дверей. Все стояло відчинене навстіж, ніби ті, хто багато віків тому у поспіху покидав Палац, забули позачиняти двері. На подвір’ї у гарячому промінні сонця вигрівалися цілі табори змій. Побачивши мандрівниць, вони з шипінням порозповзалися і зникли у дірках та шпаринах.

— Нам треба знову випити карадорм, — мовила Чарівниця. — Їх тут набагато більше, ніж у місті. Вони ніби відчули, що Палац — це королівська оселя. А тепер спробуймо зайти всередину…

Дівчина, на яку краса цього місця діяла сильніше, ніж все, що вона досі бачила, відчула дивне тремтіння від самої думки про те, що переступить поріг Палацу Королів. Раптом, не знати чому, відчула тягар багатовікової історії, величі й занепаду Королівства. Тягар цей був то важкий і болючий, то легкий і наповнений радістю.

— Арджана, — шепнула вона тихенько сама до себе. — Мабуть, я люблю її так само сильно, як Ліс і Високі Гори. Є в ній дивна гідність, гордість і краса. Як у Лісі. Але Ліс породжений Матір’ю-Природою, а місто створили люди. І якщо це витвір людських рук, то вони гідні пошани, якщо зуміли створити таку зачаровану у камені красу…

Примружила очі, і їй здалося, що чує луну звуків битви, що точилася сім століть тому. Очима уяви бачила безпорадно підняті догори дерев’яні мечі, неспроможні чинити опір сталі й залізу нападників. Чула стогони розпачу, безсилля, передсмертний плач. Здригнулася від думки про насильство, якого зазнало це місце, ця країна, ці люди…

…розплющила очі. На палацовому подвір’ї стояла промовиста тиша, яку немовби поглиблювало дзижчання ос, бджіл і джмелів, сичання змій та шелестіння листя на вітрі.

— Уперше за сімсот сімдесят п’ять років на цьому подвір’ї чути людський голос, — промовила Чарівниця ніби у відповідь на її думки. — Ходи-но вже…

І обидві ступили на широкі кам’яні східці головної брами палацу.