Дочка Чарівниць

Розділ 5

Дівчинка і Друга Чарівниця подолали довгий шлях, перш ніж зупинилися на узбіччі однієї гори, на якій ріс молодий Ліс. Це був Ліс, якого Дівчинка ще не знала, це була інша, ніж досі, частина давнього Великого Королівства.

— Там знову починаються людські оселі, — мовила Чарівниця, вказуючи рукою на розлогу долину. — Але поки що залишимося тут, у Лісі. Так безпечніше. Я знаю одну глибоку й суху печеру, у ній ми поки що замешкаємо.

Невдовзі, просуваючись увесь час узбіччям гори, густо порослим лісом, мандрівниці побачили могутню скелю. Вхід до печери ховався у густих колючих кущах, тож без допомоги Чарівниці Дівчинка його би не помітила. Печера і справді була суха, зручна, долівку її всипано м’яким жовтим піском. А за мить — як тільки Чарівниця заходилась поратись у печері — в одній із заглибин з’явились дві широкі постелі з сухого листя, вкриті чистим лляним покривалом; чималий овальний камінь замінив стіл, а теплі пломінці невеличкого вогнища освітлювали печеру золотавим світлом.

— Тут нам буде добре, — позіхнула Чарівниця, стомлено потягуючись. — Тепер можемо спокійно перепочити і навіть виспатись після цієї довгої і виснажливої дороги з Високих Гір. Напевно, ти втомилась, моя мала…

Дівчинка широко позіхнула і відчула, що їй неймовірно хочеться спати. Вона заснула майже відразу, втискаючись у легке лляне полотно, під яким шелестіло, заколисуючи її, сухе листя.

З обличчя Чарівниці сонну млявість відразу як рукою зняло. Вона присіла над ложем Дівчинки і почала уважно її роздивлятися.

— Гм… горіхова мазь приховує риси, але цього вже не досить. Бо ж вона вже не Дитя, а Дівчинка, і її обличчя стає все виразнішим, — мурмотіла про себе Чарівниця. — Надто багато у цьому личку розуму й гордості. Їй треба ходити серед людей з опущеною головою і часом не піднімати очей, щоб ніхто не бачив цього гордовитого погляду. Це волосся… щось потім з ним треба буде зробити, ще не знаю що. Хоча би весь час ховати його під відлогою… Торкнімось твоєї голівки і перевіримо, чи справді вона, як казала моя Сестра, вміщає вдвічі більше, ніж можна було сподіватися…

Ніжними, але сильними пальцями Чарівниця обхопила голівку Дівчинки, що спокійно спала, і на якусь хвилю завмерла, ніби душа її витала десь-інде. За мить прошепотіла:

— Голівка у тебе вразлива і містка, моя маленька, дуже багато можна у неї вкласти — навіть без твого відома. Бачу тут також ще щось… невеличка випуклість, що приховує не знати що… У тебе великі й незвичайні можливості. Хтозна, може, справді послали тебе добрі Боги, хоча ти лише Дівчинка. Аби тільки ніяких несподіванок не було від цієї дивної невеличкої випуклості на потилиці…

Дівчинка прокинулась із глибокого сну, зі смаком з’їла трохи хліба із сушеним м’ясом і запила джерельною водою.

— Що будемо робити? — спитала по-діловому своєї Опікунки, сівши — сита й бадьора — на великому камені біля входу до печери.

Весна підкоряла землю все швидше, з усім своїм нестримним завзяттям. Промені призахідного сонця все ще були теплі, а сніг уже всюди розтанув. Однак молоденькі зелені галузки дерев і кущів згортали назад крихітні листочки в очікуванні холодної ще ночі, що западала на землю.

— Будеш далі вчитися. Ти ще небагато вмієш, — відповіла Чарівниця.

— Я знаю напам’ять усю Велику Книгу, — обурилась Дівчинка. — Можна було би навіть сказати, що тепер я — ця Книга!

— Велика Книга — це лише початок твого навчання.

— А звідки взялася Велика Книга? — зацікавилася Дівчинка.

— Я не відаю цього напевно — все про Книгу знають Перші Чарівниці. Моя Сестра, на жаль, — остання з них. — Обличчя Чарівниці на мить спохмурніло, але вона відразу продовжила: — Однак гадаю, що Велика Книга виникла так само, як Менша Книга, яку переписували Другі Чарівниці. Вони почали її переписувати давно — півтори тисячі років тому. За часів короля Люіля XIII і пізніших королів з цієї династії то були основні книги, за якими навчались обдаровані дівчатка в Магічній Академії. З плином часу наше знання розвивалося і вдосконалювалося, і тоді до них дописували нові розділи або ж переписували старі, куди додавалося все найновіше.

— Виходить, ці Книги не мають кінця? — здивувалася Дівчинка.

— Не мали би кінця, — поправила Чарівниця. — Коли прийшли Загарбники, Магічну Академію знищили, а Чарівниць, які не змогли втекти, спалили на вогнищі…

…очі нової Опікунки застигли і Дівчинка подумала, що та воскрешає у пам’яті страхітливу долю своїх Сестер. Однак Чарівниця не воскрешала її, а бачила. Ще раз перед її очима палахкотіли багаття, вона знову бачила прив’язаних до високих жердин своїх Сестер і перші язики полум’я, що лизали їм підошви. Бачила, бо сховалась у натовпі. А потім утекла у Високі Гори. І було це рівно сімсот шістдесят п’ять років тому.

— …ні, ні, — відповіла мимоволі думкам Дівчинки. — Це все в мене перед очима стоїть.

— Ти прочитала мої думки? — поцікавилася Дівчинка.

— Так, — мимохідь відповіла Опікунка. — І пам’ятай про те, що Загарбники і досі спалюють на вогнищах кожну жінку, яку підозрюють у чарах. Рідко, справді дуже рідко, раз на сто або більше років, це справжні Чарівниці, бо залишилось їх лише декілька і вони добре переховуються. Найчастіше жертвами стають безневинні бідолашні жінки й дівчата, що не знають нічого про магію і не вміють чарувати. Лише кільком нашим Сестрам вдалося тоді у День Біди втекти, прихопивши вцілілі Магічні Книги, у Високі Гори. Книги переходили потім із рук в руки, і вдалося зберегти лише дві: Велику Книгу і Меншу Книгу. Мені належить Менша Книга.

— То нам також доведеться її спалити, коли я вже знатиму її?

— Так, моя маленька, — сумно мовила Чарівниця. — Мені також шкода. Її так довго писали, і цінність того не передати словами. Вже стільки років мені вдавалося її ховати… Але краще, щоб ти сховала її у своїй пам’яті, аніж вона мала би потрапити у руки ворогів, і хтозна, як вони би нею скористалися.

— Покажи хутчій цю Книгу! — попросила зацікавлена Дівчинка. Вона досі пам’ятала прегарні довгі вечори з Великою Книгою і сподівалася, що Менша Книга також буде цікава, а то й цікавіша.

Чарівниця всміхнулася і зникла на мить у печері. За мить повернулася з пошарпаною Книгою, оправленою у м’яку чорну шкіряну палітурку. Дівчинка шанобливо взяла її з рук своєї Опікунки і взялася гортати пожовклі ламкі сторінки. Книга була значно тонша за попередню і мала лише три розділи. Перший називався «Як читати думки», другий — «Як читати по Зорях», третій і останній — «Продовження історії Великого Королівства».

— З чого почнемо? — спитала спокійно Чарівниця.

— Ох, почнімо із Зірок! — вигукнула Дівчинка з радісною цікавістю. — Відколи себе пам’ятаю, їхнє сяйво наповнювало мене дивним неспокоєм. Так ніби я передчувала, що колись зможу збагнути їхню мову! Отож почнімо з них, бо гадаю, що мистецтво читання думок доволі легке і ми швидко з ним упораємось…

Чарівниця розсміялася — добродушно й ледь глузливо. «Справді, — подумала про себе, — ця дитина була би дуже кумедна, якби не була саме тією дитиною».

— Гаразд, — промовила вголос, а її вузькі вуста усміхнулися. — Але можеш бути певна, що ані перше, ані друге нелегко. І не сподівайся від Зірок надто багато. Наше мистецтво не полягає у тому, що ми собі вільно розмовляємо із Зорями, як оце я з тобою. Доклавши багатьох зусиль, здобувши складні й глибокі знання, ми можемо з розташування Зірок розпізнавати їхні дуже мінливі провіщення про наше майбутнє, ближче і далеке.

— …і що, це все? — прошепотіла Дівчинка розчаровано. — Але ж це зовсім мало! Трошечки! Я би хотіла розмовляти із Зорями!

— Не будь вперта і зарозуміла, — скартала її Друга Чарівниця. — Зорі — не для розмов, а щонайбільше для того, щоб захоплюватись їхнім блиском і оцінювати те, що віщує нам їхнє розташування.

— Якщо я можу розмовляти з дубом, із птахом, з мишкою, то чому я не могла би розмовляти із Зорями? — тупнула ногою Дівчинка.

Чарівниця докірливо похитала головою:

— Твоя перша Опікунка, моя Сестра, казала, що ти здібна, причому вдвічі більше, ніж можна було сподіватися, але не згадувала, що ти зухвала й затята. Це недобрі риси характеру. Ну, але твій характер, це, на щастя, — не моє завдання. Добре, якщо хочеш почати із Зірок, то розгорни Книгу на другому розділі.

— Поглянь… — шепнула у захваті Дівчинка. — Ген там, на краю темно-синього неба, якраз сходить перша Зоря. Починаймо…

Відтоді майже кожну хвилину, що не була призначена на їжу, сон і прогулянки в Лісі, Дівчинка читала сторінки другого розділу Меншої Книги. Там було безліч химерних малюнків, математично-магічних прикладів і складних назв. Вона замріяно вдивлялась у всіяне зорями небо, а потім роздратовано поверталась до читання, докладаючи всіх зусиль, щоб увібрати в себе складне і мало ким ціноване знання. Хоча вона й відчувала нетерплячку, всі приклади, навіть найважчі, засвоювала легко, назви ж запам’ятовувала заввиграшки. За кільканадцять днів посиленого навчання, ще з певними сумнівами, але вже могла показати й назвати на синьому небі сузір’я зірок і окремі великі Зорі. Надзвичайно цікавили її вони — величезні самотні Зорі, що пульсували могутнім світлом. Уночі Дівчинка часто дуже довго вдивлялася у них з великою напругою.

Минуло майже три місяці, коли вперше, спостерігаючи за взаємним розташуванням Зірок, за відстанями між ними, за силою їх сяйва і частотою миготіння, Дівчинка прочитала перше зоряне послання:

— …доки Зорі будуть розташовані ось так, як зараз, ми будемо у нашій печері в цілковитій безпеці. Але якщо та велика самотня Зірка пересунеться ближче до скупчення тих п’ятьох менших, ймовірно, нам загрожуватиме якась небезпека. Однак вона не буде надто велика. Ми маємо впоратися з нею без особливих зусиль.

— Добре, — похвалила її Чарівниця. — Тепер щоночі будеш вправлятися й читати послання зірок. А ще зверни увагу на оце сузір’я з восьми Зірок з лівого боку небосхилу. Їхнє розташування гарантує, що небезпека, про яку річ, не прийде надто швидко.

Дівчинка нетерпляче кивнула головою.

— А тепер іди спати. Останнім часом ти надто довго просиджуєш уночі перед печерою. Літо, щоправда, вже незабаром, але ночі ще холодні, — зауважила їй Чарівниця, та вихованка непокірно відповіла:

— Я ще трошки залишусь. І не заважай мені.

Відтоді кожної безхмарної ночі, попри докори Опікунки, Дівчинка сиділа на великому камені перед печерою, закутавшись у свій грубий бурий плащ, який випадало носити маленькій жебрачці, і вдивлялася у Зорі. Якби Чарівниця її зараз бачила — а вона спокійно спала у глибині печери — вираз обличчя вихованки змусив би її замислитись. Здавалося, що Дівчинка не бачить нічого довкола себе, опріч Зірок. А особливо однієї з них. Це була самотня велетенська зоря. Видавалося, що між нею і Дівчинкою зав’язалася невидима нитка порозуміння. На темно-синьому небозводі вона виглядала, як велика самітниця, що подорожує своєю орбітою через безмежний Космос, — і відбивалася двома сріблястими цяточками у широко розплющених сіро-блакитних очах Дівчинки. І всі три цятки — одна на небі, і дві, віддзеркалені в очах, — пульсували в одному ритмі. За наступні кільканадцять днів і ночей велика самотня Зоря перемістилася до маленького скупчення п’яти зірок. Дівчинка покликала Чарівницю, що спала в печері:

— Оникрс каже, що небезпека прийде завтра, але нам не треба від неї тікати. Нам досить сховатися у нашій печері, а тобі — трішечки вдатися до чарів, — шепнула вона Опікунці, вказуючи на срібну самітницю.

— Яка Оникрс? — спитала недовірливо Чарівниця. — Якщо ти маєш на увазі оту велику Зорю, то ти добре знаєш із Меншої Книги, що вона зветься Архедип…

— Архедип — це назва, яку їй дали люди, астрономи і ви, Чарівниці, — нетерпляче шепнула Дівчинка. — Це так, ніби чужого пса називати Дунай, хоча насправді його звати Джура, і він добре це знає. Тільки ти цього не знаєш — ну бо звідки? — і вигадала йому нове ім’я. Насправді її звати Оникрс, і всім в Космосі це відомо.

Чарівниця уважно подивилась на свою вихованку. Та сиділа непорушно і не зводила очей з темно-синього неба. Здавалося навіть, що вона вся перетворилась на Слух, Зір, Зосередженість й Увагу.

— Хто тобі сказав, що насправді ця Зоря зветься Оникрс? — повільно спитала Чарівниця.

— Та ж вона сама, — нетерпляче відповіла Дівчинка, ніби не розуміючи, що тут може бути незрозумілого. — Якщо хочеш знати, ця зірка — сонце для трьох планет. Дві з них великі й цілком зручні, але незалюднені. Життя на них немає. Зате третя напрочуд маленька і, уяви собі, що саме на ній розвинулося життя, на жаль, у жахливій як на тамтешні умови формі: там живуть самі лише велетні! Їх стає все більше й більше, і невдовзі їм не вистачатиме місця. А тягар їхніх тіл взагалі стане загрозливим для існування планети! Вона зійде зі своєї орбіти і помчить у глибини Космосу. А тоді на велетнів чекає смерть….

— Моя маленька… — почала Чарівниця докірливо, але відразу урвала, бачачи серйозність і зосередженість Дівчинки.

— Ми вже доволі довго розмовляємо із зорею про те, які є шанси врятувати велетнів, — гарячково говорила вихованка. — І ти тільки уяви собі: така можливість є. Отож якщо ми обидві будемо напружено думати про одне й те ж, то хвилі наших думок через Оникрс дійдуть до велетнів! Оникрс обіцяє, що допоможе нам у цьому, прийме від нас хвилі наших думок і відіб’є їх з усією силою до схованої за нею планети. Велетні не знають, що майже в зоні досяжності їхніх летючих кораблів є аж дві великі планети, на яких можна жити і які цілком відповідають їхнім потребам. Їм тільки треба буде трохи вдосконалити летючість, щоб кораблі могли полетіти далі, — і вони зможуть переселитись на ті планети, і позбавити тягаря власну планету, якій загрожує загибель!..

Чарівниця уважно придивлялася до своєї вихованки, а її чоло прорізала повздовжня зморшка. За мить вона поклала на чоло Дівчинки свою велику теплу долоню.

— Цікаво… — прошепотіла сама до себе. — Вона не бреше. Отож все-таки, всупереч нашому навчанню, здійснила одну зі своїх мрій. Вона вміє розмовляти із Зорями, розуміє самобутню, геть незрозумілу для людей мову Зірок… Дивна ця дитина, справді… Коли мені тобі допомогти? — запитала вголос.

— Оникрс сама це скаже, — відповіла Дівчинка, не спускаючи очей з неба. — Не кожна ніч в цьому допоможе, але невдовзі надійде найсприятливіша з ночей, коли не тільки Оникрс перебуватиме ближче до нас, але й ті три планети, і саме Планета Велетнів — також будуть ідеально розташовані, щоб сприймати і відбивати наші думки.

— А чому Оникрс не перекаже велетням, як їм рятуватися? — спитала недовірливо Чарівниця.

— Та ти справді нічого не розумієш! — обурилася її вихованка. — Велетні не знають мови Зірок, отож думки світил не можуть до них дійти. Вона намагається, але нічого не вдається. Натомість думки інших живих створінь, що живуть у космосі, скажімо, наші, Велетні зрозуміють. Вони блискавично промчать через Космос, як коротка хвиля, дійдуть до Оникрс, що відіб’є їх від свого диска, вони полетять далі, ще й примноживши свої сили.

— Добре, коли прийде час, я допоможу тобі, — сказала поважно Чарівниця. — А тепер поміркуймо про небезпеку, що загрожує нам уже завтра.

— Вона зовсім мала, невеличка, — легковажно відповіла Дівчинка. — Тож нащо над нею думати? Почекаймо.

— Але що це буде? Яка саме небезпека?

— Зірка цього не знає. Ти забагато від неї вимагаєш. Із наших людських справ вона розуміє тільки найзагальніші, та й то не всі. Зараз можемо йти спати, а завтра з’ясуємо, що нам загрожує.

Удосвіта, ще до того, як сонячні промені потрапили всередину печери через вузеньку щілину у її склепінні, обох розбудило люте пронизливе валування собак. За мить до нього додалися спершу поодинокі, а потім численні й все гучніші людські голоси.

— Зараз буде облава, — озвалась Чарівниця, прислухаючись.

— Облава? Це як?

— Це цілком новий звичай, який принесли зі собою Загарбники, — пояснила Чарівниця. — Він називається «полювання». Ми у Великому Королівстві шанували життя кожного лісового звіряти. Зате Загарбники полюють на звірів лише тому, що їм приємно вбивати. Не з голоду, а задля розваги. Небезпека, про яку казала твоя Оникрс, це не Загарбники, бо їм було би важко потрапити до нашої печери, а пси. Пси нас винюхають. Доведеться вдаватись до чарів…

І Чарівниця вибігла з печери, вхопивши Дівчинку за руку:

— Бачиш оту шишку на землі метрів за двадцять від входу до нашої печери?

— Бачу, — відповіла Дівчинка.

— Перетвори її на лисеня і накажи йому побігти отуди праворуч, між дерева, оминаючи вхід до нашої печери, розумієш? І скажи йому, що Чарівниця ручається за його життя. Пси побіжать за ним і загублять наш слід. Так що працюй, а я йду до печери, маю там ще дещо зробити…

Дівчинка взялась магічно рухати обома руками і щось тихенько шепотіла — і за мить з місця, де щойно на моху спокійно лежала велика суха шишка, зірвалося невеличке руденьке лисеня. Воно помчало, розмахуючи довгим пухнастим хвостом праворуч, а потім униз. Незабаром собачий дзявкіт змінив напрямок, тепер його було чути набагато нижче. Пси подались за лисячим слідом.

Тим часом Чарівниця у печері підійшла до вогнища. Спершу воно ледве жевріло, але зненацька його тоненькі язички жваво вистрелили до самого склепіння.

— Тепер покличемо лісових стриг. Очевидно, цей Ліс не лякає наших ворогів… — пробурмотіла Чарівниця до вихованки, що повернулася, і схилилась над багаттям так низько, як тільки можна було, й прошепотіла кілька слів, схрестивши перед собою простягнуті руки.

Пломінці — Дівчинка явно це бачила — лизали їй пальці, але Чарівниця не відчувала болю, і на її руках не видно було жодних слідів опіків. У печері раптом стало похмуро й моторошно. Освітлені раніше теплим блиском вогню, що зненацька погас, скалисті стіни почорніли. З глибини печери почулося тихеньке глумливе хихотіння — здавалося, що цими звуками озвались кількадесят, а то й більше створінь. Можна було відчути їхню присутність — холодну, зелено-сіру. Але годі було їх побачити.

— Ідіть до Лісу і чиніть те, що маєте чинити супроти одвічного ворога Лісу, Загарбника, — шепнула Чарівниця. У ту ж мить увага Дівчинки роздвоїлась. Її вуха ловили близькі звуки знадвору — гавкотіння собачої зграї віддалік і то радісні, то розлючені крики мисливців, що лунали все ближче. У той же час з глибини до виходу печери війнув могутній крижаний вітер — з такою силою, аж Дівчинці здалося, що не тримайся вона за руку Чарівниці, впала би на землю. Тривало це частку секунди, і відразу потому пролунали панічні вигуки, тріск поламаних сполоханими людьми галузок і завивання нажаханих псів.

Чарівниця всміхнулася. Вогонь знову освітив житло теплими відблисками. Похмуру сувору печеру огорнуло рожеве світло, вона знову стала такою, як була, — домашньою, затишною. Скавуління псів і зойки мисливців віддалялись тепер усе швидше.

— Ну що ж, вони тепер ще довго сюди не поткнуться, — шепнула Чарівниця, і її вузькі вуста глузливо посміхнулися. — Мабуть, думали, що у цьому Лісі немає привидів. Тепер вони думатимуть інакше, і тут справді будуть привиди. Либонь, наші стриги занехаяли свої обов’язки або Загарбники вирішили, що коли їх буде багато і вони вдеруться сюди з псами, то їм нічого не загрожуватиме.

Дівчинка вдоволено всілась біля вогнища. Дивилась на його теплі пломінці й думала, що все-таки розмова із Зорями — річ набагато приємніша, ніж викликання стриг, не кажучи вже про упирів.

— Цікаво, однак, що Перша Чарівниця мене цього не навчила, — промовила вголос.

— Чого?

— Викликання стриг і упирів.

— І правильно. Ти маєш навчитись трохи чарувати, але не забагато. Ти не Чарівниця, і не йдеться про те, щоб ти нею стала. Залиш нам спілкування зі стригами й упирями. До того ж навіть ми викликаємо упирів дуже рідко і не надто це любимо. Часом нам самим доводиться спускатись у їхнє Підземне Царство, але так буває тільки тоді, коли ми з якихось причин втрачаємо свою чарівну силу і мусимо її повернути. Але годі вже, бо це справи не твої, а Чарівниць.

— А хто ж я тоді, якщо не Чарівниця? — спитала Дівчинка.

— Ще не настав час про це сказати, — відповіла їй Опікунка. — Крім того, ми ще не знаємо напевно, чи ти справді та, на яку ми покладаємо стільки сподівань…

Дівчинка стенула плечима і знову втупилась у полум’я. Досвід перебування під опікою Першої і Другої Чарівниць навчив її, що не треба наполягати, коли наполягає Чарівниця.