Дочка Чарівниць

Розділ 24

Айок і Люелле були в тумані безпорадні, як сліпі кошенята. Перейшовши розвідний міст, провалились в імлу, як у молоко, і якби не тримались весь час за руки, ніколи би не знайшли одне одного.

— Це робота моєї Опікунки, — гордо мовила Люелле. Айок ледве розчув її слова, хоч був поруч з нею. Молочна вата приглушувала і поглинала всі звуки. — Якби не туман, погоня схопила б нас за якісь чверть години.

— Але тепер ми не знаємо, куди йти. Хтозна, може, ми крутимось по колу і зовсім не віддаляємось від Замку? — боязко зауважив Айок.

— Я знаю, куди йти. Мене веде Голос Чарівниці, — похвалилась Дівчина.

Айок легенько здригнувся. Все-таки це щось одне — захоплюватись Чарівницями з Пісні Єдиної, істотами, створеними з поезії та чарів, і зовсім інше — йти на зустріч з однією з них. Дівчина відчула його страх і розсміялася:

— Ох, так, вона перетворить тебе на маленьку мишку — коли їй тільки заманеться. А замість пальців у неї такі гострющі кігті!

Однак зрозуміла, що її супутник переляканий не на жарт, і підбадьорливо стиснула його за руку.

— Ми — твої боржниці, ти нам допоміг. І тобі не треба боятися ані мене, ані її, моєї Опікунки. І кігтів у неї немає. Вона навіть по-своєму гарна…

Хоч туман і огорнув все навколо, Люелле йшла тепер швидко й легко, ведучи Айока за собою. Однак хлопець на кожному кроці спотикався і тремтів від страху й холоду.

— Ну, не будь таким розтелепою, — нетерпляче скартала його Люелле, коли хлопець знову спіткнувся і вони змушені були йти повільніше. Айок засоромився і, щоб це приховати, завів розмову:

— Не збагну, що це сталося з Буду? Досить йому було раз крикнути — і нас би затримали. А тут він падає на землю непритомний!

— Це я таке зробила, — вдоволено пояснила Дівчина. — Я поранила його моїм Внутрішнім Голосом. Мій Голос, як казала Чарівниця, може вбити!

— Але ж ти його не вбила! — перелякано скрикнув Айок. Густий туман, що поглинав звуки, приглушив паніку в його голосі.

— А якщо навіть так? — легковажно спитала Люелле.

— Як ти можеш це так спокійно казати! Та ж ти тоді порушила б один із Законів Пісні! У ній зрозуміло сказано, що ніхто нікого не вбиватиме, що з убивствами буде покінчено. А визволення принесуть чари, а не смерть!

І хлопець мимоволі продекламував відповідні слова:

Люелле благословляла туман, в якому Айок не міг побачити, що її обличчя пашіє рум’янцем сорому.

— Я його не вбила, — сказала нарешті, відчуваючи клубок у горлі. — Я його тільки ненадовго знешкодила.

У той же час у серці Люелле запанувала тиха злість. Відчула легку заздрість: він, цей худорлявий хлопець, знає слова Пісні Єдиної і ще й повчає її. А вона не може сама уникнути помилок. Однак це почуття тільки легенько шкрябнуло її серце і відразу зникло. А Дівчина знову засоромилась і зрозуміла, чому потребувала, щоб Чарівниці були поруч. Досі вони застерігали її від помилок — тепер, на щастя, поруч з нею цей хлопець, що так міцно любить Пісню, що знає кожне її слово.

— Як ще далеко мені до досконалості! — сказала сумно.

— О ні, ти досконала! — заперечив палко Айок. — Не може не бути досконалим той, кого породила Пісня Єдина!

Люелле з вдячністю вислухала його слова і згодилась з тим, що в них правда. Вони вже йшли через туман кілька годин. Нарешті Айок призвичаївся до туману і перестав щомиті спотикатись — завдяки впевненій руці своєї товаришки. Однак в якусь мить обоє відчули таку втому, що у них не було інших бажань, як тільки відпочити. Лягли на землю, притулились одне до одного і поснули.

Розбудило їх сонце, промені якого розтопили сніг навколо. На свій подив, обоє зовсім не замерзли, бо їх вкривав товстий бурий плащ Чарівниці. Вона ж сиділа на камені неподалік.

— Треба йти далі! — озвалась. — Що швидше будемо у найближчому Лісі, то краще. Хоча туман ще клубочиться біля Замку Урґха, я не зможу довше його втримати, і він зараз розвіється. А тоді за нами рушить погоня. У Лісі ми будемо в безпеці.

Айок був вражений. Жодне слово в Пісні не описувало Чарівниць — тільки їхні дії. А дії свідчили про те, що Чарівниці наділені могутньою силою. Тимчасом на камені сиділа стара жінка. У неї було звичайне, найзвичайніше симпатичне обличчя і трохи згорблена спина. Тільки очі на цьому обличчі, засмаглому від мандрівок, були дивні: сірі, глибокі, холодні. Вузькі уста Чарівниці всміхнулися до Айока.

— Тобі не треба мене боятись, — сказала так, що страх раз і назавжди зник з його серця.

До лісу добралися доволі швидко — і тоді настав час хлопцеві знову здивуватися. Ніколи, за все своє життя, він не бував далі батьківського Замку чи у сусідніх селах та містечках. Видавалося, що зелень там скрізь умирає, і було її навдивовижу мало. Тому Ліс — хоча й була зима — приголомшив хлопця своїм багатством.

— Я не знав, що Ліси такі гарні. Я думав, вони страшні, — промовив несміливо.

— Страшні вони для людей з роду Урґха і його вояків. Але в тобі тече кров твоєї матері, доброї красуні Арлін, нашої співвітчизниці, тож Ліс буде до тебе привітний, — потішила його Чарівниця.

Ліс справді був привітний. Вони хутко знайшли теплу суху печеру, в якій розташувались надовше.

— Ми перебудемо тут до кінця зими, дочекаємось весни, — пояснила Чарівниця. — А за два дні до твого сімнадцятиліття, Люелле, підемо у Високі Гори на зустріч з моєю П’ятою Сестрою.

Люелле в Лісі ожила, вітаючи його, як свого доброго друга. А Лісові, здавалося, була приємна її присутність. Хоча вона вже перестала бути дитиною і входила у вік молодої жінки, вони з Айоком бавилися, як малі дітлахи. Тут нарешті Дівчина, що прагнула похвал, показала хлопцеві трохи чарів, яких навчили її Чарівниці. Перетворювала шишки на лисиць і навпаки, розмовляла з птахами, навіть покликала ведмедя. Той, однак, обурений був безцеремонністю, з якою Дівчина вирвала його із зимової сплячки. Від Чарівниці їй також дісталось на горіхи. Вона знову нагадала Дівчині, що магія — не для розваг, а для важливіших справ. Дівчина хотіла навчити Айока хоча би чогось з цих маленьких хитрощів, але виявилося, що це неможливо. Айок пильно вдивлявся у жучка, що мандрував лісовою стежиною, і відчайдушно, з усіх своїх сил, думав про те, щоб жук перетворився на жолудь. Виконував усі рухи, які показала йому Люелле, вимовляв відповідні слова заклять, але жучок і далі залишався жучком і спокійно мандрував своєю власною дорогою.

— Не розумію, — казав засмучено. — Не розумію, як це робиться…

— Цього не треба розуміти, — терпляче пояснювала Чарівниця. — Це в людині є, і досить цей дар розбудити — воно само приходить. Але у тебе немає цього дару. Чарівною силою наділені лише жінки. А ти хлопець. І цей дар тобі зовсім не потрібен, Айоку. У тебе в житті інша мета, і ти її досягнеш.

— Я буду поетом і напишу найкращу з книг. Її всі читатимуть, і кожне її слово змінюватиме людей, і вони ставатимуть кращими? — спитав, затамувавши подих, Айок.

— Ти вже поет, — відповіла Чарівниця. — І напишеш свою книгу, можеш бути певний.

Тепер Айок вже не заздрив Люелле за її дари. Часом тільки, коли спостерігав, як вона перетворювала маленьку руду вивірку на великий кольоровий м’яч і високо його підкидала, запитував:

— Люелле, їй від цього не боляче?

Однак Люелле сміялася і повертала вивірці її подобу.

— Дурнику, — казала, — ти замислюєшся над тим, що мені ніколи би не спало на думку! Ти ж бачиш, що ця вивірка далі собі стрибає з гілки на гілку!

Весна надходила поволі, однак впевнено, і завойовувала все більші простори. Глибоко під деревами ще лежав сніг, але на гілочках смерек уже з’являлися дрібненькі ясно-зелені свіжі голочки й тягнулись до сонця. На деревах набрякли бруньки, чекаючи тільки, коли одного дня сонце сильніше припече — тоді вони набубнявіють ще більше й луснуть, випускаючи на волю молоденькі листочки. Птахи, позбувшись зимової нудьги, із самого ранку виспівували свої пісні.

— Я й не знав, що буває так прегарно! — дивувався Айок.

— Як же радісно жити! — гукала тим часом Люелле і танцювала у ясній плямі сонця, що оселилась на дотепер сірій галявині.

Чарівниця похмурніла з кожним днем. Люелле цього не помічала, бо всю її поглинула переможна весна. Лише Айок занепокоєно позирав на Чарівницю.

— Ти сумна, — врешті сказав він одного дня. — А коли ти сумна, відчуваю, що й у мені росте смуток…

— Мене вже якийсь час переслідують непевні, але погані передчуття. Але ти про це не думай. У Чарівниць бувають такі дні, — коротко відповіла Чарівниця і відвернула від нього обличчя. Відтоді вона стежила за тим, щоб її вузькі губи часто усміхались і намагалась не виявляти свого занепокоєння.

— Завтра ми вирушаємо в дорогу, — сказала нарешті того дня, коли перші білі й жовті квітки вистромили свої маленькі голівки прямо біля снігових кучугур, що танули на очах.

Люелле з Айоком заснули в печері майже відразу непробудним сном молодих людей, що весь день ганяли лісом. Вони не бачили, як Чарівниця довго й неспокійно крутиться з боку на бік на своєму ложі з листя. Не помітили, коли вона нарешті заснула. Не помітили, що вона раптом прокинулась серед ночі, сіла, притиснувши руки до серця, що калатало з усіх сил.

— Хтось мене кликав, — шепнула. — Хтось?.. Хто?.. Я не зрозуміла слів, але це були недобрі слова. А зараз я нічого не чую…

Не спала вже до ранку. А вдосвіта треба було рушати в далеку дорогу до Високих Гір.

Люелле тішилася цією дорогою. Вона могла тепер показувати приголомшеному Айокові все, що було їй так добре знане й близьке, а для нього зовсім нове. Це була найпрекрасніша частина Великого Королівства. Тут не було людських осель, а отже, і всюдисущих Загарбників, тому ця земля видавалася вільною — вільною споконвіків.

Що ближче мандрівники були до Гір, то більше зростав захват хлопця. Величаві нерівні гірські пасма суворо даленіли на видноколі. Проте хлопець вже не боявся. Бачив, що Чарівниця з Дівчиною почуваються тут вільніше, ніж де-інде. Тут була їхня справжня вітчизна, де жило безліч рослин, птахів і звірят, в яких ніхто не стріляв із луків, не позбавляв їх життя. Тому тварини підходили зовсім близько, приглядаючись до мандрівників. Захоплений хлопець побачив стада оленів, гірських косуль, зграї зайців та диких кроликів, вовків та навіть самотніх ведмедів. Птахи щебетали все радісніше, бо весна вже остаточно перемогла зиму, розбивалися на пари, шукаючи місця для гнізд.

Зайняті собою і краєвидами, що їх оточували, юнак і юнка, здавалося, не помічали все більшої тривоги Чарівниці. Однак Айок бачив цю тривогу. Напрочуд чутливий до настроїв інших людей, він весь час відчував смуток, який струменів від Чарівниці. І не почувався вже так безпечно, як тоді, коли на її вузьких губах блукала легка усмішка.

— Щось трапилося? — спитав тихо, коли Люелле відбігла, радісно погнавшись за маленькою сарною.

— Не знаю. Але відчуваю, що щось не так, як має бути. Уночі хтось мене кликав. Однак я не встигла ні відповісти на цей Голос, ані не впізнала його, — так само тихо відповіла Чарівниця.

Вони йшли далі, час до часу відпочиваючи. Вночі трохи дрімали, вкрившись плащем Чарівниці. Однак втоми не відчували. Свіже повітря з Гір додавало сил, холодна вода з джерел та потічків повертала їм на світанку ясність розуму. Коли умивались цією водою, відчували, як вона змиває з них увесь бруд часу рабства. Айокові також усе його життя у Замку раптом видалося рабством — коли побачив, як можна жити тут, біля підніжжя Високих Гір або у Великих Лісах.

До серця Високих гір добралися на третій день мандрів.

— Ніхто на нас не чекає, — здивувалася Дівчина. — Але ж тут завжди була якась з твоїх Сестер…

— Може, ми прийшли зарано, — відповіла Чарівниця, неспокійно стиснувши губи. Лише зараз Люелле помітила її страх. Слова Опікунки заспокоїли її, тож мало минути ще трохи часу, щоб вона зрозуміла: обличчя Чарівниці сповнене напруги і все більшого смутку, а вона усміхається лише тоді, коли вони з Айоком на неї дивляться.

Уже ніхто не кричав, щоб випробувати луну Високих Гір, ніхто не бігав радісно. Усіх мандрівників огорнув понурий настрій їхньої провідниці.

— Ходімо, покажу тобі Великий Храм, — врешті озвалась Люелле до Айока. Їй хотілось перервати мовчанку, що так затягнулася.

— Великий Храм? — очі хлопця розширились і від захвату, і від страху. — Адже це тоді тут… — і замовк.

— Що тут?

— Ох, нічого. Це мені треба тобі читати нові куплети Пісні, а ти сама просила, щоб я цього не робив. Ну то покажи мені цей храм…

— Покажу, тільки дивись, щоб у тебе жодного слова з Пісні не вирвалось, — різко кинула Люелле.

— Ти що, боїшся її? — спитав Айок.

— Боюся. Мені, звісно, трохи цікаво… але, мабуть, більше боюся. Не хочу знати своєї майбутньої Долі…

Руїни колишнього Святого Місця справили на хлопця неймовірне враження. Люелле також — чи то на неї так подіяв настрій Айока, чи то вона вже настільки виросла, щоб відчувати більше й інакше, хоча й була тут уже двічі — вперше збагнула, що це місце не лише було, а й залишається Святим, що з цих руїн струменить дух незвичайної гідності, поважності і навіть трепету.

Від стін кам’яного храму небагато залишилось: де-не-де шматок стіни або тільки лінія широкого фундаменту, який тягнувся далеко, аж до того місця, де стояла така висока стрімка скеля, що важко було побачити її вершину. У центрі руїн там-сям ще залишились сліди від кам’яних лав чи їх рештки. На деяких видно було вирізані різцем орнаменти — рослини чи тварини. Також доволі добре збереглась частина широких стрімких сходів, що, певно, вели до головного входу у храм.

Оглядаючи руїни, Айок і Люелле про все забули, зокрема й про похмурий настрій Чарівниці. А та сиділа непорушно, наче викута з каменю, і невидющими очима дивилась ген удалину, ніби виглядала мандрівника, що ось-ось має надійти. Але ніхто не приходив, хоча день хилився до вечора.

— Може, мій день народження завтра? — врешті сказала Люелле. — Ти ж могла неправильно порахувати, і твоя П’ята Сестра прийде тільки завтра або навіть післязавтра?

Чарівниця тільки позирнула на неї своїми сірими очима й не промовила ні слова. У Дівчини раптом виникло незрозуміле бажання обійняти її, але вона стримала цей порив і навіть засоромилась його. За все сімнадцятирічне життя її ніхто ніколи не обіймав. Чарівниці не звикли виявляти ніжність, тож і вона, Люелле, не вміла бути ніжною. Цей сердечний порив навіть видався їй смішним. Проте Айок, якого колись давно обіймала мама, а пізніше рабині на кухні в Замісу, ще пам’ятав, що таке сердечна близькість, коли сумуєш. Він сів біля Чарівниці і схилив на її плече свою ясноволосу голову. Ту спершу здивував цей жест щирості, але за мить — на радість хлопця — уста її легко затремтіли і слабо всміхнулися. Люелле спостерігала за цим всім з певним полегшенням і водночас ревниво. Однак вчинити, як Айок, вона не спромоглася.

«Та ж Чарівниці не для того, щоб їх любити!» — подумала раптом і нетерпляче стенула плечима.

Люелле з Айоком хотіли лягти спати серед каміння Великого Храму, але Чарівниця заборонила.

— Могли би до вас прийти уві сні кошмари, — застерегла. — Пам’ятайте, що це місце, яке навідують духи, а духи бувають різні — і добрі, й злі. Уві сні ви би могли піддатися їм і прокинутись інакшими, ніж були. Може, й кращими, але хто ж може ручитись, що не причепиться до вас якийсь злий дух?..

Айока слова Чарівниці злегка налякали, але побачивши, що Дівчина слухає її спокійно, зрозумів, що не слід боятися наперед. Отож обоє лягли спати внизу біля старих кам’яних східців, за межею фундаменту храму. Однак хлопець спав неспокійно, часто прокидався і щоразу бачив непорушну Чарівницю, що сиділа неподалік на великому камені й дивилась кудись далеко невидющими очима. Над їхніми головами висіло весняне, ясно-синє небо, засипане миготливими золотими зорями, на які хлопець дивився цілком інакше, відколи Люелле розповіла йому про свої з ними розмови і про те, як зорі врятували її та попередню Опікунку від вірної смерті. Донедавна Айок гадав, що зорі — мертві і що вони виблискують золотом лише тому, щоб людям було приємно на них дивитись.

Над Високими Горами розпочинався новий світанок. Яскраво-червоний сонячний диск уже випливав з-за стрімкої скелі, що височіла за храмом.

Люелле прокинулась раптово і, протираючи очі, сказала Чарівниці, що сиділа непорушно:

— …я ж могла би спитати зірок…

— Не треба, — відповіла смутно її Опікунка. — Я вже все знаю. Погляньте…

На гладенькому камені біля неї сидів невеличкий сірий птах. Його чорні випуклі очі дивились на трьох людей без страху, і хоча Айок інстинктивно простягнув руку — той не втік.

— Ти хочеш сказати, що… — почала спроквола Люелле і вп’ялась своїм ясним поглядом у чорні очі птаха. Але побачила в них тільки пустку. Ці очі, хоча й бачили, були німі. Не було в них жодної думки.

— Цей птах не говорить, — доказала Дівчина те, що почала. — Він не хоче мені нічого сказати, хоча я вмію спілкуватися з усіма птахами.

— Цей птах не скаже тобі жодного слова, — промовила Чарівниця, а очі її затягнула тоненька імла, що підозріло блищала. — За звільнення від смерті у страшному полум’ї вогнища Мати-Природа забирає мову у моїх Сестер-птахів. Адже дар життя безцінний і їм має бути його досить. Вони живі, вільні й решту відведеного їм часу живуть тут, у Високих Горах, неподалік від Святого Місця. Але не можуть з нами розмовляти. І не зможуть ніколи.

Зблідлий Айок слухав ці слова, і його вразлива натура відчувала глибший їх сенс. Він знав, що десь у жорстокому й немилосердному королівстві його батька згоріла на вогнищі якась жінка, одна із сотень, яких спалювали щороку. Але цим разом це була дійсно справжня Чарівниця.

— Справжня П’ята Чарівниця?.. — усвідомив раптом зі страхом. Мимоволі прошепотав сам до себе тихенько, одну зі строф Пісні:

Його слова слухав лише маленький, німий сірий птах. Люелле раптом огорнув неспокійний холод, а завмерла Чарівниця вся поринула в смуток за втраченою Сестрою, яку не міг замінити безголосий птах.

— О Боги… — зітхнула вона з ледве прихованим страхом. — Якби ж це сталося з кимось із нас. Із Другою, Третьою чи зі мною. Тільки не з цією, бо вона ж не доведе справу до кінця, і один Бог знає, як вона мала б чинити…

Минали години, і жоден з мандрівників не поворухнувся, кожен занурений у свої думки. Нарешті Люелле урвала мовчанку:

— І що тепер? — спитала дзвінким, агресивним голосом. — Хто знає, куди я мала піти з П’ятою Чарівницею і що я мала робити? Чого навчитися?

«Я знаю. І Чарівниця також знає», — подумав Айок, але нічого не сказав.

— Ти мала залишитись тут, у цих руїнах, на весь рік до твого наступного, вісімнадцятого дня народження, — відповіла Чарівниця, зібравши у собі всі сили. — Тож ми залишимось тут, усі втрьох, без моєї Сестри. Щоправда, вона тут є, але так, наче її тут немає.

— Але що вона мала робити? — знову спитала Люелле.

— Я не знаю, — як відрубала Опікунка. — Кожна з нас знала, яке її завдання, але не розпитувала про це своїх Сестер. Кожна у кількох словах розповідала твоїй наступній Опікунці, як їй вдалося виконати свою місію. Але жодна не випитувала, що робитиме наступна. Ми знаємо, що мала чинити П’ята Сестра, але жодна з нас того не сягне.

— Але все-таки, якби тобі стало дуже цікаво і ти би спитала про це у П’ятої Сестри перш ніж вона стала птахом, то… — почала Люелле, але Чарівниця урвала її:

— …могло би виявитися, і, до речі, цілком напевно, що у мене немає дару, який був у нашої П’ятої Сестри. Якби це було не так, нам би не треба було розподіляти наші місії, виховуючи тебе.

— Але хто визначив, що Опікунки змінюватимуться саме так, а не інакше? — не відступала Люелле.

— Доля, — відповіла Чарівниця. — Ми кинули чарівні кості — і вони визначили, хто і як тебе виховуватиме. Чарівні кості ніколи не помиляються.

З її безбарвного голосу видно було, що вона дуже хоче завершити цю розмову.

— А за рік?.. — хотіла було спитати Люелле, але слова застрягли у горлі. Вона не хотіла знати, що буде за рік. Хтозна, мабуть, Айок міг би їй це сказати, бо ж він знає напам’ять всю Пісню Єдину, кожне її слово, і на льоту розгадує всі її загадки і потаємний зміст. Однак вона сама його просила, щоб він їй нічого не казав. А з Чарівниці не дуже витягнеш відповідь. Самій же Люелле було цікаво, що має статися далі, куди веде Пісня Єдина. Але вона боялася про це дізнатися.

«Якщо так, — подумала вона з образою, гнівом і страхом водночас, — треба прожити цей рік якнайприємніше. Хто знає, що станеться першого дня наступного року?»

…може, впаде тягар, якого її вісімнадцятилітні плечі не зможуть підняти?