Дочка Чарівниць

Розділ 14

…нарешті надійшла весна, а радше — провесінь. Тут, у понурому Містечку, не дуже її було видно. Зелень майже не росла. Загарбники за сотні років поступово повирубували дерева, а на місці дерев, на спорожнілих площах будували свої бараки, де зберігали зброю, інструменти, а часом навіть у них ночували. Завдяки голосу крові колишнім кочівникам дах над головою був не конче потрібний. Часом його могло зовсім не бути — і їм також було добре. Згідно з традиціями прадавнього життя у Великих Степах — розлогій порожній рівнині, порослій висохлими травами й низенькими кущами, кочовики вважали, що дерево потрібно лише для будівництва, кущ — тоді, коли він родить їстівні ягоди, а квіти взагалі були зайві.

…отож зелені не було. Разом із зеленню непомітно, але остаточно з Містечка зникли птахи і навіть комахи. Залишились тільки мухи й павуки. Тому про початок весни не сповіщали ні бруньки на деревах, ні жваве радісне щебетання птахів чи шум комашиних крилець — лише небо, все блакитніше, з білими, прояснілими від сонця хмарами. А ще повітря пахло цілком інакше — цей запах вітер приносив аж сюди з далеких лісів та полів. Окрім передвесняного неба, все у Містечку було понуре, брудне, занедбане.

— Ах, оце би зараз до Лісу… — зітхала Панянка. — Там весна — це весна…

Коли врешті настала остання ніч перед останнім днем роботи на будівництві мосту, Чарівниця спитала свою вихованку:

— Ти вже навчилась розуміти цих людей і співчувати їм?

— Так, мабуть, так. Але не всім, — нетерпляче відповіла Панянка.

— Ти вже вмієш бачити у їхньому стражданні гідність і гордість? Хіба ж не повинні вони колись бути вивищені — взамін за їхнє теперішнє приниження?

— Ох, так, але не всі, — покрутила головою Панянка.

— Ти полюбила цих людей за їхню нужденність, вбогість, за їхнє тяжке життя?

— Не знаю, — неохоче відповіла Панянка. — Я би хотіла їх полюбити, але не знаю, чи я здатна охопити всіх любов’ю. Не зможу. І не хочу! Не вдасться мені! А якщо чесно — то я вже ними сита по саме нікуди і не можу натішитись думкою, що вже завтра нас тут не буде.

Чарівниця зітхнула наче засмучено. За мить обидві заснули, стомлені важкою працею.

Останній день перебування у Містечку надійшов разом із похмурим світанком. Небо було буре, а сонце сховалося за густими хмарами. Накрапав дрібний дощик. Якби не сподівання, що вже сьогодні ввечері вони залишать це сумне місце, встати було би набагато важче. Проте Панянка радісно зірвалася на ноги, і навіть думка про кільканадцять годин тяжкої роботи, що чекали на неї, не псувала їй настрою.

Уже за мить вони поволі брели у мовчазній сумній юрмі робітників до Ріки. У ритмі вереску наглядачів розділилися на три великі гурти. Один з них почав підійматись на каменоломню, другий залишився внизу, а третій мав працювати на мості. До протилежного берега Ріки залишалося щонайбільше півметра. Засвистів батіг — просто так, без жодної причини, Загарбник, аби розім’яти руку, опустив його на спину чоловіка, що стояв найближче, — і розпочалася виснажлива праця.

Час тягнувся для всіх надто повільно — як усі дні останнього року. Кожна година аж до болю чітко ділилась на шістдесят хвилин, а кожна хвилина складалась із шістдесяти дуже добре відчутних секунд. Тільки Панянці сьогодні працювалося легко й швидко, а кожна хвилина наближала її до миті, коли вони разом із Чарівницею накинуть на плечі свої жебрацькі плащі — і по новому мості вирушать ген далеко, до свободи, яку дає самотність і безмежність Лісів.

Люди працювали, як завжди, у тиші. Не була це праця під спів чи балачки — як це Панянка часом бачила в Селі. Чорні постаті Загарбників затуляли всім роти. На обличчях не з’являлась навіть тінь усмішки. Ніколи не можна було передбачити, що могло би роздратувати жорстоких наглядачів, отож кожен із робітників намагався якнайменше потрапляти їм на очі. А сміх… о, так, сміх був чимось ну вже зовсім підозрілим.

Опівдні, як звичайно, роздали першу порцію хліба, і після короткого перепочинку люди знову взялися до праці. Коли сонце почало хилитись на захід, слабо пробиваючись променями крізь товсті шари хмар, Панянка шепнула своїй Опікунці:

— Ще тільки година чи дві, і ми вільні…

Чарівниця мовчки кивнула головою і далі схилилась над своїм величезним каменем. Панянка інколи підозрювала, що вона вдається до чарів і полегшує свої камені, але напруження, що відбивалося на обличчі Чарівниці, заперечувало ці підозри.

— Цікаво, чому вона не хоче полегшити свою і мою долю? Вона ж заввиграшки може це зробити. Трошки чарів — і наші кам’яні брили стали би легесенькими, як пір’їни. Я ніколи її про це не питаю, але, гадаю, що якби спитала, вона би на мене розсердилась, — міркувала Панянка, мордуючись зі своїм каменем. Вона поволі котила його пораненими руками з каменоломні до Ріки. З вдячністю прийняла скибку хліба, яку непомітно всунув їй до кишені високий чоловік, прошепотівши:

— Рости, хлопче, рости їм на шкоду…

Вона радше прочитала ці слова з його думок, аніж з руху губ, але знала, що не йдеться тут саме про неї. Адже всі старші люди думали, що якщо навіть не за їхнього життя, то за життя їхніх синів та внуків — так як співається у Пісні — у лихій долі рабів настане переміна. Кожному з цих молоденьких хлопців і кожній з дівчат тоді знадобиться чимало сил, щоб відбудувати зруйновану країну.

Панянка відкусила шматок хліба і в цю мить почула крик. Голосний і відчайдушний. Таким криком кричать тоді, коли біду годі відвернути. Оглянулася і побачила, що з високої стрімкої стіни каменоломні котяться велетенські брили, і саме туди, де сиділа вона у гурті інших дітей. Глянула на тих, що кричали, — вони стояли зблідлі, втупившись у кам’яну лавину, й не рухалися. Нібито готові були відразу втікати, і водночас закам’яніли від жаху. Глухий сильний гуркіт каменів, що котились додолу, наближався з кожною миттю, і видно було, що куди б не відбігла жменька наймолодших робітників, — камені наздоженуть. Панянка зблідла, стала як вкопана, гарячково шукаючи в пам’яті якесь закляття, яке могло би зупинити страхітливу лавину, що несла їй та її товаришам кам’яну смерть. Однак такого закляття вона не знала, а камені котилися все швидше…

…наглядачі вирячили очі, не так перелякані неминучою трагедією, а радше зацікавлено, на всяк випадок відвівши своїх коней на безпечну віддаль.

Але в ту мить, коли кам’яний каскад, що котився вниз із несамовитим гуркотом, уже мав би упасти на дитину, яка стояла найближче, кам’яні брили… застигли нерухомо. Усі. Кілька десятків могутніх каменюк у найнеймовірніший, найдивовижніший спосіб завмерли на узбіччі гори — і тільки їхнє легеньке, майже непомітне тремтіння свідчило, що вони щойно мчали на шаленій швидкості, та зненацька, не з власної волі, зупинились на півдорозі. Це було справжнє чудо або…

— Тікайте, — почувся знайомий голос, і Панянка побачила Чарівницю, що стояла навпроти кам’яної лавини, широко розпростерши руки. — Тікайте, бо я їх довго так не втримаю!

Від її долонь до гігантських брил тягнулись ледве помітні сріблясті ниточки, флюїди магічної сили. Панянка інстинктивно припала до Чарівниці. Однак Опікунка нетерплячим і шпарким рухом відштовхнула її від себе і звідти, куди мали падати камені. Вони знову легенько затремтіли. І раптом всі кинулись тікати. А коли вже жодної живої душі не лишилось у небезпечному місці, Чарівниця опустила руки, і камені знову покотились додолу, ніби й нічого не трапилося, ніби оце щойно вони не застигали у своєму шаленому бігу. Скотилися з гуркотом до гирла річки і завмерли — тепер вже без втручання надприродних сил.

Натовпом прокотився тихий, а далі все гучніший стогін здивування й полегшення. Зате чорні наглядачі на величезних конях вражено залементували.

— Схопити її! — голосно заверещав один із них. За кілька секунд Чарівницю й Панянку, що притиснулась до неї, оточило шестеро вершників з довжелезними канчуками в руках.

— Відьма! Відьма!.. — захихотів радісно їхній ватаг. — Нарешті потрапила нам до рук справжня, найсправжнісінька відьма!

— О пане, цей хлопець Кісбе тут ні при чім, — поспішно прошепотіла Чарівниця, покірно згинаючи спину. Проте — о диво — батіг на неї не опустився. В очах Загарбників до задоволення від того, що вони схопили-таки Чарівницю, домішувався побожний переляк. Адже — вони самі в цьому пересвідчились — це була справжня Чарівниця. Вони боялись її магічного дару і хоча й оточили жінку, все одно Чарівниця видавалась їм страшною. Тим більше щойно вона засвідчила свою величезну силу.

— Пане, відпусти цього хлопчака, — просила далі Чарівниця. — Я його не знаю. Він перелякався і підбіг до мене. Дозволь йому повернутись до рідних.

Ватаг, здається, завагався на якусь мить. Коли помахом руки він наказав відірвати хлопця від Чарівниці й відпустити — невеличкий худий обшарпаний чоловічок із натовпу, запобігливо кланяючись, пролебедів:

— Ой, паночку, не вір цій відьмі. Цей хлопчисько нетутешній і прибув сюди разом із нею. Я це дуже добре пам’ятаю. Напевно, це її помічник. І не забудь, пане, що я був тобі вірний!

Юрма, що спостерігала за цим, безсловесно загойдалась і завирувала. Маленький чоловічок розпачливо обвів поглядом своїх сусідів і додав благально:

— …моя дружина й діти з голоду помирають…

Натовп тяжко зітхнув зітханням милосердя й зневаги. Чарівниця зиркнула на чоловічка і блиском сірих очей та легенькою усмішкою вузьких уст дала йому знати, що вона його прощає. Лише Панянка дивилась на донощика зі зневагою й ненавистю. Ватаг Загарбників лунко засміявся і, кинувши невеличкому чоловічкові дрібну монету, крикнув:

— У в’язницю! Обох у в’язницю! Але обходьтесь із ними в міру лагідно — вони ще можуть нам знадобитись!

Вершники завернули своїх високих коней, і оточивши Чарівницю з Панянкою, погнали їх до Містечка. Обидві бігли, з останніх сил хапаючи повітря й калічачи ноги, а їхні зв’язані руки притримував довгий мотуз, прив’язаний до сідла одного з коней. Вони падали, вставали і знову бігли. Так добігли до Ринку, де за мить обох заштовхнули у підземелля Ратуші, захряснувши за ними могутні залізні двері.

Панянка роззирнулась: вони опинились у тісній похмурій комірці, сирій і брудній, із стінами з каменів, скріплених глиною. Єдиним джерелом світла було крихітне віконечко з густими ґратами майже під самою стелею. Комірчина хоча й видавалася порожньою, була наповнена тихими звуками, шкряботінням, шурхотом та писком.

— Щурі, — буркнула Чарівниця. — Сподіваюсь, ти їх не боїшся.

— Ні, — байдуже відповіла Панянка, роздивляючись приміщення.

— Чого ти підбігла до мене, а не втікала? — спитала Чарівниця. — Ти вчинила так, бо… бо хотіла бути зі мною?

— Мабуть, це несвідомо, — мовила Панянка, оглядаючи в’язницю. З однієї з невеликих щілин вибрався чималий щур і поліз їй на ногу. Панянка схопила його і, дивлячись йому в очі, спитала мовою тварин:

— Чи звідси можна якось вийти не через двері?

— О, ти знаєш нашу мову, — шанобливо озвався щур. — Немає тут виходу. Через наші ходи ти не протиснешся, та й зрештою, вони не ведуть надвір. І як така велика людина могла би зменшитись до розмірів навіть найбільшого щура?

— Ти знаєш таке закляття? — спитала Панянка у Чарівниці.

— Ох, звісно, але я ним не скористаюсь. Ти сама чула, що їхні ходи не виведуть нас надвір.

— Але це завжди якийсь шанс!

— Я цього не робитиму. Кожна з нас, Чарівниць, має право впродовж цілого свого життя тричі вдатись до магічних перетворень, щоб врятувати себе. А я вже встигла використати всі три рази. Отож себе врятувати вже не можу, і саме міркую, як бути з тобою.

— То чому ти відмовилась взяти одну можливість перетворення у своєї сестри, Другої Чарівниці? Я це чудово пам’ятаю! — вибухнула Панянка.

— Бо вона повинна мати такі самі шанси, як я, — відповіла холодно Чарівниця.

— А ти не думаєш, що я сама могла би перетворитись на щура і вийти через щурячі ходи десь у Ратуші, а потім вибратись назовні?

— Могла би, — підтвердила Чарівниця. — Але не можна знати напевно, чи ти була би здатна відчарувати себе назад. Бачиш, коли загрожує справді велика небезпека, буває так, що деякі закляття, ніби на зло, не діють. Саме тоді, коли вони служать тобі, а не іншим людям. І коли їх проказує учениця Чарівниці, а не вона сама.

— Але чому?!

— Наші чари з’явились тисячі років тому, щоб з їхньою допомогою чинити добро іншим. Такими були також традиції Академії, її учениці виховувались саме такими. Там також навчали — згідно з тисячолітнім досвідом, що чари, які використовуються лише для власної користі, часто підводять. Отож є ризик, що ти залишишся у подобі щура до кінця життя, бо досі тобі не випало нагоди сплатити Великій Магії свій борг, чинячи щось добре іншим. Мене з тобою не буде — а тільки я могла би тебе відчарувати, бо я робила би це не задля власної вигоди, а задля тебе. Ти це розумієш?

— З такої магії жодної користі! Вона тупа й безглузда! — прошипіла Панянка, а щурик, якого вона весь час тримала у руках, раптом вкусив її за палець.

— Ти що робиш? — розгнівано вигукнула вона і кинула маленьке звірятко на землю.

— Я відчув, що у тобі багато зла, і боявся, що ти мені щось заподієш, — відповів щурик. — А ти кинула мене на землю, і, здається, вивихнула мені пальчик на задній лапці. Це боляче…

— Забирайся нарешті геть, — нетерпляче мовила Панянка.

Чарівниця, дивлячись на свою вихованку, звела брови і мовчки кинула на землю половину своєї вечірньої скибки хліба, яка досі лежала у неї в кишені. Щурик жадібно схопив її і побіг підземним ходом у свою нірку.

— Ти надто легко і необачно піддаєшся гніву, — застерегла Панянку Чарівниця. — І твій гнів вихлюпується не на винних, а на випадкових істот. Ти повинна це змінити, — додала вона суворо.

— Якщо перед смертю встигну, — муркнула Панянка у відповідь.

— Я пошлю щурика розвідати, які у Загарбників щодо нас плани, — прошепотіла Чарівниця і покликала сіре звірятко чарівним закляттям.

Щурик прибіг і завмер вичікувально на двох лапках, впившись у Чарівницю своїми чорними очицями, схожими на дві намистини.

— Скажи, хтось із твоїх братів і сестер знає людську мову? — спитала.

— Еге ж. Сестриця Уймкс. Вона сидить у тутешній кухні, тож вивчила їхню мову.

— Ти міг би попросити її підслухати, що Загарбники кажуть про нашу майбутню долю?

— Для тебе радо це вчиню, шановна пані. Бачу, що ти любиш і шануєш усіх живих істот, не лише свій людський вид, — відповів щурик, водночас зиркаючи скоса на Панянку.

Коли щурик зник, Чарівниця спитала свою вихованку:

— І що, чогось варта була твоя злість, яку ти вихлюпнула на безневинне звірятко? Цей щур твого прохання ніколи би не виконав, а моє охоче виконує.

— Якби він не виконав мого прохання, я би його покарала. Перетворила би його… перетворила би його на блощицю!

— І чого б ти досягнула цим перетворенням? Після такого ніхто з його братів чи сестер не приніс би тобі жодних звісток.

Панянка на мить змовкла, а потім шепнула неохоче:

— Ти правду кажеш. Мені самій не подобається те, що я зробила.

Вузькі вуста Чарівниці ледь помітно усміхнулися. Вона полегшено зітхнула, однак повздовжня зморшка, що перетнула її чоло, не розгладилась. Чарівниця міркувала над тим, як врятувати свою вихованку. Для себе вже не бачила жодного шансу, окрім Великої Таємниці Чарівниць, але вона починала діяти лише у полум’ї багаття.

— Не можу повірити в те, що ти розповідала про заборони і святі Закони Магії, — раптом озвалась Панянка. — Адже одного разу, коли я ще була з твоєю другою Сестрою, я перетворилась на кицьку і без жодних труднощів повернула собі подобу людини.

— Мабуть, тобі тоді не загрожувала справді велика небезпека, — відповіла Чарівниця. — І я не раджу тобі робити це вдруге, особливо тоді, коли жодної з нас біля тебе не буде. Навіть якби ти перетворилась на щура і бігла не знати як швидко, ти би не добігла до Високих Гір до заходу сонця. Сама знаєш, що після того ти би назавжди залишилась щуром. Я от все думаю, що можу для тебе зробити. Так, щоб це було і мудро, і безпечно.

— Тоді думай. Я теж над цим голову ламаю. І все-таки я би хотіла нас обох визволити з цієї темниці. Бажано до того, як стане запізно.

— Може, ти мене любиш? — усміхнулася Чарівниця.

— Мабуть, так, я про це не думала, — відповіла вихованка, не зауваживши, як пересмикнулось обличчя Опікунки. — Проте відчуваю, що ти мені ще будеш потрібна. Я не можу тебе втратити.

— Перепочиньмо трохи. Якийсь час у нас ще є, — кинула Чарівниця і сіла в кутку похмурої комірчини. Запала довга мовчанка. За годину почулось делікатне шкряботіння кігтиків, і перед Чарівницею з’явилось двоє щурів.

— Це моя сестра Уймкс, — мовив більший зі щурів. — Вона розповість тобі, що їй вдалося почути.

— Ох, пані, — охоче залебеділа щуриха. — Я чула від мого брата, що ти знаєш нашу мову, отож, здається, ти справді Чарівниця. Понад тисячу років традиція свідчить, що Чарівниці ніколи не завдали кривди жодній тварині. Навпаки, вони їм допомагали при потребі. Тому дійшла висновку: ота інша людська істота — не Чарівниця…

— Це правда, — згодилась Чарівниця.

— Якби вона була Чарівницею, то ніколи не кинула би нашого брата на землю так, що він побив собі задні лапки, — вела далі Уймкс. — А раз вона не чарівниця, а лише людська істота, сповнена слабкостей і вад, тож ми з братом вибачаємо їй те, що вона не вміє себе опанувати.

Хоча у в’язниці було темно, Чарівниця краєм ока зауважила рум’янець, що розлився на обличчі її вихованки. «Мабуть, щуряча наука була краща за мою», — подумала вдоволено. Панянка різко сіпнулась, а щуриха спитала:

— Може, це бідне людське створіння хоче перепросити мого брата?

— Так, я хочу перед ним вибачитись, — шепнула Панянка. — І скажу тобі, Чарівнице, що зараз… що лише зараз починаю розуміти людей з Містечка… І знаю… тобто я хотіла сказати, що вже знаю, що я більше схожа на них, ніж мені здавалось. Я почувалась кращою за них, але я не така… не маю права почуватись кращою.

— Зате ти не дурна, — мовила щуриха. — І вмієш визнавати свої помилки. А тепер послухайте: ваші вороги дуже довго сперечались про те, що ж із вами робити. Одні — і таких, на жаль, більшість — вимагали відразу спалити вас на вогнищі. І не чекати, поки ви вигадаєте якісь чари і вони вас врятують. І вже, вже здавалось би, що ця думка переважить, коли всю суперечку обірвав їхній ватаг. Він сказав таке: «Ви ж знаєте, що наш володар і пан Урґх XIII вимагає кожну схоплену Чарівницю привести перед спаленням перед його очі». Інші зарепетували на це: «Ну й що з того?! Потім завжди виявляється, що Урґх суворо нас карає, а не нагороджує, бо чарівниці несправжні! Спалімо цих двох відразу і буде спокій!». На це ватаг заперечив: «За справжню чарівницю Урґх обіцяв мішок золота». Тоді вони заревіли: «А за несправжню — плаха чи батоги!». Тоді ватажок знову озвався: «Ви нічим не ризикуєте, мішок золота вже наш, я на власні очі бачив, що зробила ця жінка. Можливо, разом з отим хлопцем. Вона на кілька секунд зупинила лавину могутніх брил, що котилися з гори!» Почувши ці слова, всі заверещали, але таки вирішили, що ти — справжня Чарівниця і золото з мішка вже в їхніх кишенях. Якщо однак я добре зрозуміла їхні слова, коли ви опинитесь перед Урґхом, це не врятує вам життя. Щонайбільше — трошки його продовжить. Володар поговорить з вами, а потім вас все одно спалять. Не збагну лишень, чого оті верескливі люди думають, що ця дівчина — це хлопець. Невже тому, що у неї коротке волосся? Таки справді у них немає жодного інстинкту. Бо ми вважаємо, що ця істота — дівчина. Кожна тварина це відразу відчує.

— Дякуємо, тобі Уймкс, і тобі також, брате-щуре, — мовила Чарівниця. — Хтозна, може, ми й вигадаємо, як врятуватись. Трохи часу ми ще маємо…

— …навіть цілком чимало, — додала щуриха. — З того, що я почула, зараз до Урґха вирушить на коні посланець, аби повідомити його про те, що сталося, і спитати, що з вами зробити. Перш ніж посланець повернеться з відповіддю, напевно, мине ця ніч, а може, й ранок. Але тоді вже не буде вам порятунку.

— Дякую вам ще раз, — спокійно відповіла Чарівниця. — Залиште тепер нас самих, щоб ми могли подумати про нашу долю і про шанси на втечу.

— Нічого ви не вигадаєте, — покрутила голівкою щуриха. — Стіни цього льоху товсті і його добре стережуть. А ми не зможемо вам допомогти. Однак бажаємо вам щастя. Заглянемо ще сюди на світанку, щоб із вами попрощатись. Ручусь головою, ви ще тут будете.

Чарівниця знову сіла у своєму кутку й глибоко замислилась. Панянка якийсь час спостерігала за нею з надією, але оскільки Опікунка не звертала на дівчинку уваги, поринула у власні невеселі думки. Ще ніколи в її майже шістнадцятилітньому житті небезпека не була така близька.