Дочка Чарівниць

Розділ 16

Зелені ворота Лісу… Поріг витканий з густих кущів брусниці й моху. Одвірки з товстих дубових гілляк, верх воріт — з крони дерев. Одразу за воротами ледве помітна вузенька стежечка, що в’ється ген-ген у гущавину. Вона, вочевидь, веде до води, бо ж витоптали її легкі ноги сарн, зайців та лисиць.

— Лісе, коханий мій Лісе! Вітаю тебе, свободо! — гукала Панянка, притуляючись обличчям до білих березових стовбурів, і відразу ж кинулась на мох. Качаючись по ньому, обтрушувала з себе міський порох і бруд, який, хоча ніби й невидимий, проникнув за останній рік їй глибоко під шкіру.

Чарівниця дивилась на неї з усмішкою, сповненою поблажливості, але видно було, що і її тішить безпечна зелена глушина.

— Ненавиджу міста і людей, ув’язнених там! — кричала Панянка так голосно, як тільки могла, — бо ж цілий довгий рік доводилось неспокійно шептати, роззиратись довкола, боятись, чи хтось не підслухав їхніх слів, тривожних думок і страшних снів.

— Ті міста й люди були колись зовсім інакші, — докірливо нагадала їй Чарівниця. — Ти ж сама про це читала у Великій і Меншій Книзі. Не вони винні в тому, що їхні оселі перетворились зараз на нужденні вбогі клітки, а вулиці міст стали пастками, на яких чигає сила ворогів. Я цілий рік навчала тебе співчувати їхній долі. Невже нічого в тобі вже не залишилось?

— Ох, дай мені спокій! Нарешті я знову вільна, і навіть не хочу згадувати того, що було! — нетерпляче гукнула вихованка. — Краще ходімо хутенько до джерела і змиймо в ньому всі жахливі сліди тамтешнього життя!

Чарівниця зморщила лоба, а на її обличчі з’явився вираз смутку й сумнівів. Не проронивши ні слова, вона подалася слідом за Панянкою, що мчала вперед. Уже десь за годину стежка привела їх до струмочка, що жебонів поміж замшілими кам’яними брилами. Обидві скинули свої довгі прості сукні, випрали їх у джерельній воді й розклали сушитись на сонці. Хоча поперечна довга зморшка не зникала з чола Чарівниці, видно було, що вона, обмившись у крижаному прозорому потічку, відчула велику полегшу. Відрослі кучері Панянки знову засяяли пшеничним золотом. Потемніле від горіхового соку обличчя проясніло, порожевіло, а сіро-блакитні очі засяяли такою сильною радістю, що вже не скидалися на небо перед грозою. Були як небо після грози.

У погляді Чарівниці, що спостерігала за вихованкою, змішувалися то захоплення її красою, здоров’ям і буянням життя, то неспокій разом із дивним смутком.

— Ми надовго тут залишимось? — раптом спитала Панянка. — Я би хотіла якнайдовше!

— На все життя? — поцікавилась Чарівниця.

Панянка ненадовго замислилась.

— Так… мабуть, так… Ні… Не знаю… Може, все життя — це надто довго, але… півжиття?

Чарівниця зітхнула. Довга зморшка не зникала з її чола, додаючи очам смутку й гніву.

— Ти не лисиця, не сарна і не вовк, щоб завжди жити у лісі. Ти людина і маєш навчитись жити серед людей. Мусиш розуміти їхнє горе, клопоти, турботи…

— Навіть якщо люди, що живуть спільно у Селах та Містечках — раби, а ви, Чарівниці, виховали з мене вільну істоту?! І я така і є?!

— Тим більше, — відповіла Чарівниця. — Саме тому, що носиш у собі іскру свободи, ти повинна жити серед цих бідних, поневолених людей. Саме тому.

Панянка замовкла. За якийсь час спитала з удаваною байдужістю:

— Що далі? Куди ми тепер підемо?

— За три дні настане твій новий день народження. Тобі виповниться шістнадцять. Ти перестанеш бути Панянкою, яка щойно виросла з Дівчинки — тієї, що була раніше Дитям. Даю тобі один день і одну ніч на радість спілкування з Лісом, а потім помандруємо у Високі Гори на зустріч із моєю Четвертою Сестрою.

— Скільки ж вас є, цих Сестер… — зітхнула вередливо Панянка. — Невже я все своє життя буду переходити з рук однієї Сестри до другої і це ніколи не скінчиться? Невже я ніколи сама не вирішуватиму своєї долі?

— Нас лише п’ятеро, — холодно відповіла Третя Чарівниця. Взяла свій коричневий плащ і пішла собі в глибину Лісу.

Панянка сиділа мовчки, дивлячись, як вода швидко стікає межи камінням все нижче й нижче.

…це маленьке джерельце перетворюється на цівку води, цівка на струмочок, а той — на річку. Річка, вбираючи у себе сусідні струмки, перетворюється на ріку, аби потім на низинах розіллятися широко-широко… Здається, цієї води тут у джерелі зовсім мало, а скільки ж у ній сили, яка могутність… — думала й бубоніла сама до себе. Їй було прикро. Відчула, що завдала болю своїй Опікунці.

«Я могла би, неначе та вода, залишитись у цій маленькій заглибинці на все життя. Мені було би добре, джерельно чисто і безпечно. Але я можу також вибрати інший шлях, як ота водяна цівка, що стікає все нижче і нижче по каменях, розливається все ширше й ширше, невпинно пливе вперед і вперед, все далі, не знати куди, прокладаючи все ширший і глибший слід. Колись я муситиму вибирати — уже без їхньої допомоги. Але я ще не знаю, що виберу», — прошепотіла Панянка до себе.

Її слова слухав лише невеличкий сірий птах. Він сидів на найближчому камені й вертів голівкою то ліворуч, то праворуч. Однак коли Панянка захотіла щось прочитати з його очей, їй це не вдалося.

Здивована своєю поразкою, дивилась, як птах змахнув крилами й зник.

— Це могла бути одна із Сестер, одна з тих, які встигли перетворитись на пташку і не згоріти на вогнищі. Вони вже ніколи не повернуть собі людської подоби. До того ж вони — німі птахи, — промурмотіла Панянка.

— Так, — озвалась у неї з-за спини Чарівниця. — Аби тільки це не була Четверта чи П’ята Сестра. Тоді могла би статись біда, набагато більша за смерть.

— Яка ще біда?

— …але це не була жодна з них, бо я би це відчула. Значить, це була одна з тих Чарівниць, що загинули сто, триста чи навіть сімсот років тому, — вела далі Чарівниця.

— Я питала, яке нещастя? Те, що ти би втратила Сестру?

— Набагато більше, — відповіла Чарівниця. — Я би втратила надію. І не лише я. Всі, хто живе у цій похмурій країні. — Змовкла так різко, що Панянка не наважилась розпитувати далі.

Увесь день і частину ночі — скільки могла витримати без сну — Панянка присвятила радісному спілкуванню з Лісом. Ганялась за вивірками на деревах і перетворювала їх на мить на невеличкі шишки, і тут же знову хапала у руки пухнасту руду кульку і бачила її радість, коли та знову могла шмигати між дерев. Обіймала грубі стовбури смерек, сосен, беріз та дубів, слухаючи, як у них пливуть живлющі соки. Розмовляла з птахами, розпитуючи їх, що вони бачать, коли злітають високо до хмар. Ба, викликала навіть стриг, намовляючи їх погратись разом, але ті лишень захихотіли й щезли. Коли лягала на мох, притуляючи вухо до землі, чула як Земля стогне й зітхає, як у ній вирує життя, не менш насичене за те, що на поверхні.

— Там, під землею, є цілі світи, такі ж великі, як наш, — розповідала Чарівниці. — Є менші світи, такі, як світ мурашок, кротів чи полівок. Однак відчуваю, що глибше також існують величезні похмурі світи, яких ніколи не слід пробуджувати і викликати на поверхню Землі. Мені видається, що це саме вони, на прохання Зірок, викликали землетрус у Містечку. Якби я тоді знала, які ті Сили могутні й страшні, я би ніколи на таке не відважилася…

— Ти повинна подякувати Зіркам за порятунок. Ще цієї ночі, — нагадала їй Опікунка. — А похмурий світ Підземелля — це те, чого справді краще не чіпати. Ми, Чарівниці, принаймні раз у житті мусимо — не тілом, а духом — спуститись туди, у Підземне Царство, до Прадавніх Сил, які колись єдині правили цим світом і багатьма іншими світами. Наш дух спускається туди, коли наш Магічний Дар слабне — після того, як ми довго надуживали його чи розтринькували. Тоді єдиний шанс відновити його — зійти у Підземне Царство і напитися з криниці мудрості Прадавніх Сил — так, щоб їх не розбудити. Але це страшна мандрівка… Ще раз тебе прошу, пам’ятай про Зірки.

І справді: коли тільки запала ніч і на небі з’явились перші золотаво-сріблясті цяточки, Панянка сіла на замшілому камені і, вдивляючись у темно-синє небо, послала Зорям слова вдячності.

— Так… так… так… — пульсували Зірки. — Так… так… ми зробили це для тебе, маленького людського створіння, бо це не загрожувало першооснові Землі. Адже Закони Космосу святі й нікому не можна їх порушувати. Ми настільки можемо впливати на долі людей, наскільки ця зміна не порушує долі планет. Отож можемо виконувати маленькі прохання, такі як твоє, але нам не можна виконувати таких прохань, які могли би змінити долю Всесвітів…

«Шкода, що я не можу бути астрологом, — розмірковувала Панянка. — Спілкування із Зірками цікавіше, ніж перебування серед людей. Але коли виросту і визволюсь від них, буду астрологом. І крапка».

Цієї ночі вона спала дуже мало, бо їй було шкода кожної миті в Лісі після довгого, важкого року життя у Містечку. Вдосвіта Чарівниця і Панянка вирушили далі — до Високих Гір. Мандруючи, Панянка зауважила, що цього разу вони наближаються до них з іншого боку.

— Щоразу з іншого боку, — пояснила їй Опікунка. — Ти, мабуть, не запам’ятала, але вже була у трьох різних частинах давнього Великого Королівства. Коли ми доберемось до серця Гір, то цим разом ти підеш у четвертий бік — на Північ.

— Я би хотіла залишитись у Горах, — зітхнула Панянка. — Велике Королівство таке нудне, весь час тільки села і Загарбники, містечка і Загарбники, міста і Загарбники, і рабство, рабство, рабство. Свобода у давньому Великому Королівстві є тільки у Лісах та у Високих Горах.

— Сімсот сімдесят п’ять років тому свобода була скрізь, у кожному куточку країни, як у найбільшому місті, так у найменшому сільці. Вона жила у серцях чоловіків, жінок, дітей і старих. Її не треба було шукати в Лісах і Горах, — суворо мовила Чарівниця. — І хтозна, може, надійде день, коли свобода вийде з Лісів і Гір, розійдеться по всьому краю й знову відродиться Велике Королівство.

— А хто ж, цікаво, зробить таке чудо? — спитала глузливо Панянка. — Зірки? А може, ти чи я?

— Може, Зірки, а може, ти чи я? — усміхнулася Чарівниця.

Тепер вони мандрували все вище і вище. Окрім звірів, не траплялося їм жодної живої істоти. Чорних постатей Загарбників не видно було — куди не кинеш оком, навіть найдалі. Їхня нога ніколи тут не ступала. Вони боялися похмурих лісових хащів і так само відчували забобонний страх перед Високими Горами. У них, у нащадків чергових Урґхів і їхніх васалів, у крові жив степ і довгі мандрівки кіньми по рівнинах, де вже здалеку було видно кожну небезпеку, яка могла їм загрожувати. Вічні кочівники — хоча й жили у завойованому Великому Королівстві майже вісім довгих століть — і далі воліли їздити кіньми по рівнинах і дорогах захопленої країни, ніж осісти десь на постійно чи наблизитись до Грізних Лісів і Високих Гір. Вони забороняли це також своїм поневоленим підданим — і час до часу переселяли цілі громади, цілі села чи містечка зі старих осель у нове місце. Ніби боялися, що Ліси й Гори знайдуть із рабами спільну мову…

…отож Панянка з Чарівницею, не боячись жодної погоні, вільно мандрували все дикішими горами. Зустрічали дорогою лише лисиць, сарн, вовків та ведмедів. Але жодна з тварин не звертала на них уваги і не намагалась на них напасти. Навіть найбільші хижаки, що жили у найдикіших гірських хащах, відчували здалеку особливий запах Чарівниць і залишали їх у спокої. Звісно, вони приходили на перший поклик — але без страху й з гордістю. І про всяк випадок воліли оминати їх далекою дорогою, щоб не почути якогось прохання, яке могло би порушити їхню свободу.

Мандрівниці йшли два дні й дві ночі. Часом перепочивали, вночі лягали поспати на кілька годин під деревами, закутавшись у товсті плащі. Харчувались, як завжди, лісовими ягодами й плодами, сушеним м’ясом і хлібом, які Чарівниця виймала скільки завгодно із бездонного мішка. Траплялось їм підживитись навіть кусниками меду, які чаклунка часом брала у лісових бджіл.

— Хліб і м’ясо у ваших мішках ніколи не закінчуються, але після них майже відразу знову хочеться їсти, — зауважила насмішкувато Панянка.

— Слушно кажеш! — засміялась Чарівниця. — Лише незначна частка наших харчів справжня і по-справжньому заспокоює голод. А решта — це чарівні сухарики і чарівне м’ясо. Я створюю їх для нас із нічого, отож, хоча ми їх жуємо і відчуваємо смак, вони насичують лише на коротку мить. Справжньої ситості не дають. Однак було би небезпечно харчуватись тільки чарами, тому в моєму мішку завжди є трошки справжньої їжі. От стілечки, щоб ми не померли з голоду. Так що медовий щільник — це для нас багатство!

Панянка зауважила, ще й таке: що ближче вони підходили до гір, то більше змінювалась постать Опікунки. Майже щогодини спина її рівнішала, погляд яснішав, а з обличчя зникали зморшки.

— А скільки тобі насправді років? — спитала замислено. — Хоча на це питання, певно, немає відповіді?

— Немає. Чарівниці не мають віку. Їхнє тіло зношується, як всі інші тіла, але набагато повільніше за тіло звичайної людини. Однак їхня пам’ять і розум бездонні, ніяк не обмежені часом і не старіють ніколи.

— Тоді що робить Чарівниця, коли її тіло все-таки остаточно постаріє і врешті має померти? — нетерпляче допитувалась Панянка.

— Значно раніше, ніж це має статись, кожна з нас знаходить ученицю, обдаровану магічними здібностями. Звісно, вона має дати згоду на те, що обирає долю Чарівниці. Бо ж не кожна дівчина прагне такого життя, хоча й воно у кілька разів довше. Адже це дуже самотнє життя, пам’ятай. У жодної з нас немає чоловіка, дітей, родини. Жодна не має права полюбити лише одну людину чи іншу істоту. Ми маємо любити всіх однаково й однаково наділяти своїми дарами. А якщо ми любимо всіх, нас не любить ніхто. Люди хочуть, щоб чиясь любов належала лише їм і тільки тоді відповідають на неї взаємністю.

— Себто тоді, коли настає смерть твого тіла, твоя душа і розум входять у тіло молодої дівчини? — здивувалась Панянка, а в її очах промайнула тривога і водночас вдоволення.

— Так. Моє тіло вмирає довго, холоне поволі, а все холодніші руки тримають живі теплі долоні обраної дівчини. Ми так довго й пильно дивимось в очі одна одній, поки нарешті у мить повної смерті мого тіла я стаю нею. І тоді її очі, якого би кольору вони не були, стають сірими. Моє мертве тіло, що живе у середньому триста років, в одну мить розсипається на порох і зникає, бо вітер розвіває його по світі. Якісь часточки потрапляють до людських осель, часом потрапляють порошинкою комусь в очі. Якщо це дівчинка, порошинка проростає у ній, стаючи зародком майбутніх магічних обдарувань. Але це трапляється вкрай рідко. Тому знайти талановиту ученицю-наступницю дуже важко, а деколи й зовсім неможливо. Тоді Чарівниця по-справжньому вмирає, а разом з нею безповоротно зникають усі її знання й магічні таланти. А ці знання й таланти не однакові у всіх Сестер, вони завжди чимось відрізняються.

Панянка з розумінням усміхнулась:

— …розумію. Ви цілий час мене обманювали. Але як бачу, твоєму тілу ще далеко до трьохсот років? Може, ти зарано вибрала мене на свою наступницю?

Чарівниця розсміялась.

— Ні, я не вибрала тебе для себе. Так само, як і жодна з моїх Сестер, які, до речі, по черзі тобою опікувались! Запевняю тебе, що у кожної з нас ще є щонайменше сто років на пошуки наступниці!

— А як же тоді я?… Коли я довідаюсь, навіщо вам потрібна?

— Для того, щоб дещо сповнилось, — буркнула Чарівниця і прискорила ходу. Панянка знала, що тепер не дізнається ані слова більше.

Краєвид тим часом ставав усе дивовижніший у своїй суворій природній красі, яку не порушувала рука людини. Не порушувала?.. Панянка прибувала сюди вже втретє. Спершу вона була семирічним Дитям, потім тринадцятилітньою Дівчинкою і нарешті, Панянкою. Зараз їй було шістнадцять. Але очі Панянки вже не були очима Дитини чи Дівчинки і бачили більше. Країну Високих Гір вона сприймала тепер інакше. Несподівано Панянка відкрила, що у цих диких краях все-таки помітні сліди прадавньої діяльності людини. Те, що свого часу видавалося їй просто каменями, хаотично зваленими один на одного, сьогодні в її очах виглядало як руїни. Ще можна було побачити рештки округлої вежі, обриси широких сходів, сліди від фундаментів якогось величезного, надзвичайно просторого приміщення, яке висока самотня скеля буцім розділила навпіл.

…отже, це тут, високо в Горах, колись давним-давно стояла якась будівля. Дивна будівля, певно, не звичайна людська оселя, оскільки чиїсь руки спорудили її віддалік від людей, лугів, пасовиськ та полів зі збіжжям. А тепер це тільки руїни. Ні… не тільки. Панянка відчуває, що ці руїни — це не звичайне звалище каменів, що ця чудна будівля і досі живе, хоча вона цілком знищена, а у формі цього життя є щось незбагненне. Вона дихає якимось сильним, майже зимовим холодом і водночас буйними, палкими вічно живими пристрастями, які чаяться десь, глибоко сховані.

— Мабуть, тут був храм, — голосно каже Панянка, а луна їй відповідає:

— Тут і є храм.

Ні, не луна. Це висока зріла жінка зі смаглявим обличчям і сірими, майже сталевими очима. На ній такий самий бурий жебрацький плащ, як і на Третій Чарівниці, й виглядає вона майже так само, як її сестра. Вона є її Сестрою.

— Вітаю Тебе, дорога Четверта Сестро! — каже Третя з явною радістю. — Ти жива, здорова, у людському тілі. Як це добре!

— Мені не довелося ставати птахом, хоча дійшла до мене сумна звістка, що наша Друга Сестра, прагнучи рятувати цю істоту, позбавила себе цього безцінного дару, перетворившись на орла, — мовила Четверта Чарівниця. — Але тебе, дорога Сестро, бачу такою, якою завжди хотіла би бачити. А це, виходить, моя вихованка…

— Так, це я, Панянка, — каже та зверхньо, хоча сама не знає, чому.

— Ти вже не Панянка. Ти Дівчина, — поправляє її спокійно Чарівниця. А зверхності вона немовби й не помітила.

— А яке моє ім’я? — хутко питає Дівчина. — Адже кожна людська істота у Великому Королівстві носить якесь ім’я! Імена мають Загарбники, ба, імена мають пси й коти, якщо вже вони прибились до людей. Чи не пора і мені врешті дізнатись своє ім’я? Дитя… Панянка… Тепер Дівчина. Мені вже це набридло!

— Ти дізнаєшся своє ім’я за рік, — спокійно відповідає Четверта Чарівниця. — Коли заслужиш на нього.

— Ну, то йдіть собі туди, у ті похмурі руїни й обговорюйте мене! Обмовляйте! Бо ви завжди це робите! Бурмочете без кінця-краю свої таємниці, дивитесь на мене підозріливо, а у ваших очах видно то гнів, то підозри, то розчарування! — розкричалась Дівчина. Як тільки її назвали Дівчиною, вона раптом відчула себе дорослішою, впевненішою і розгніваною, просто лютою через оту кляту таємницю, якої жодна з Чарівниць не хотіла їй відкрити. Її ім’я? Її майбутня Доля, якщо вона не має бути їхньою Наступницею? Слова Пісні Єдиної? І врешті, чому саме вони цілий час займалися нею, як власною дочкою.

— У наших очах видно не підозри, а смуток, коли ти так поводишся, — шепнула Четверта Чарівниця.

— Не знаю, чия це провина, може, і моя? — зітхнула стурбовано Третя Чарівниця. — А може, і Першої, і Другої, і моя? Або вона вже така є, і жодна з нас не помилилася. Просто це Доля наклала свій відбиток на її характер?

Дівчина перелякалася. Гнів Чарівниць вона прийняла би з піднятим чолом. А їхній смуток її гнітив.

— Вибачте, — прошепотіла. — Порозмовляйте собі спокійно, а я походжу по цих дивних руїнах…

Дві високі постаті у бурих довгих плащах дивились їй услід з глибокою тривогою у сірих прозорих очах.