Дочка Чарівниць

Розділ 18

Мандрівниці наближалися до мети. Арджана приголомшила Дівчину. Хоч спливло багато часу і той час понищив місто, воно все ще зберігало сліди колишньої величі.

Вітер, час, дощі й сніги надали Арджані особливого вигляду. Будівлі, що колись зводилися з білого, гладенького каменю, дійсно були міцніші за дерев’яні. Однак всюди там, де вода розмила розчин, що скріплював скальні брили, каміння осипалося, і цілі стіни поволі розвалювались. Інші споруди стояли непорушно, огорнуті лише виткою зеленню, і виблискували білизною своїх стін. Отож Арджана нагадувала місто, яке збудував шаленець. Або поруйнував шаленець. А серед тих стін, що напівстояли, напівлежали, серед високих тонких колон, що тримали балки, яких вже не було або які ще добре збереглися, серед високих гір білого каменю, невеличких палаців без даху або серед численних широких чи вузьких крутих сходів, що тягнулись до розвалених палаців та веж, — все заполонила густа буйна дика зелень. Дерева, кущі, квіти, виткі рослини — їх було стільки, як буває у Нетрях, а не у містах. Тож Арджана і справді стала Нетрями зелені й каміння. А у цих Нетрях лунав пташиний щебіт — цілі зграї птахів пурхали з дерева на дерево. Каміння тихенько пошурхувало під тілами величезних змій, що звили собі гнізда в покинутих руїнах. Заливались гавкотом зграї здичавілих собак, яких, проте, не боялися зграї таких самих здичавілих котів.

— Я не бачу тут людей, — шепнула здивована Дівчина.

— Бо їх тут і немає, — відповіла Четверта Чарівниця, усміхаючись тонкими вустами. Вона побачила повний полегшення подив своєї вихованки.

— Тут немає людей щонайменше п’ять століть. Пам’ятай, що найсильніша атака війська Урґха була на Арджану. Але після перемоги жоден із наступних Урґхів не збирався жити у Королівському Палаці з сімдесятьома сімома дверима — попробуй їх всі встережи. Тож Урґхи вирішили осісти у мисливському замку-фортеці неподалік Арджани. Жоден підкорений народ не хоче жити під боком у ворога, отож Арджана поволі порожніла. Водночас сила колишнього Великого Королівства найочевидніша була саме в Арджані, у її прекрасних палацах, перлиною серед яких був Королівський Палац, у величезних книгозбірнях, театрах, стадіонах, академії наук та будинках здоров’я. Віками кочуючи у Великому Степу, племена Урґха ненавиділи міста, бо не вміли їх будувати. Зате вони чудово вміли нищити й грабувати. Все своє зло й ненависть вихлюпнули на Арджану, звідки хутенько повтікали всі мешканці. Коли розграбоване місто спорожніло, Загарбники залишили його у спокої.

— Виходить, ми будемо в Арджані зовсім самі? — очі Дівчини заблищали цікавістю й вдоволенням. — Так близько від табору ворога і все одно…

— …все одно у безпеці, — доказала Четверта Чарівниця. — У ці руїни ніхто не потикається.

— Але що ми будемо тут робити? І як довго?

— У нас є рік. Цілий рік, щоб вивчити кожен закуток Арджани і те, що залишилося від Королівського Палацу. Ми будемо в ньому жити, — відповіла Чарівниця. — Досі ти вчила історію цієї країни лише з книжок і наших розповідей. Пора тобі побачити її на власні очі. Тут кожен камінь — це хроніка дев’ятнадцяти століть величі і восьми століть неволі Великого Королівства. Це місто, на перший погляд, мертве, на повний голос розповідає про себе, і той, хто хоче чи може, почує Його розповідь.

Обидві на мить зупинились. Тепер вони стояли на добре помітній межі між зеленою, порослою конюшиною лукою і околицею міста, на яку вказувала вціліла стіна якогось будинку. Збереглись навіть оздоблені залізні ворота на міцних завісах, прикутих до каменя. Ворота заскрипіли, коли їх поволі прочинили, і Дівчина з Опікункою ступила на землю столиці. Після рожевих сутінків опинились у похмурих, широких сінях, які, однак, знову привели їх до відблисків призахідного сонця — бо ж від будинку залишилась лише половина. А там, де була друга половина без даху, височіли зелені Нетрі.

— Перш ніж рушимо далі, ковтнеш зернятко карадорму, — мовила Чарівниця. На її простягненій долоні біліла кулька завбільшки з квасолину.

— Що це?

— Коли ти це проковтнеш, твоє тіло матиме запах, якого не люблять змії. Нинішня Арджана — це царство змій. Їх разів у сто більше, ніж колись було мешканців Королівства! Карадорм тебе від них захистить. Насправді вони не будуть від тебе тікати, і тобі доведеться звикнути до того, що вони близько. Але жодна тебе не вкусить, не отруїть, бо твоя кров могла би їх убити. Вони надто мудрі, щоб ризикувати життям. А зрештою, наша присутність їм не заважатиме. Вони нам також. Навіть навпаки — це завдяки зміям Загарбники оминають Арджану. Бо укус саме цих змій — смерть у страхітливих муках. Ліків від цієї отрути немає…

Хоча Дівчина й повірила словам Опікунки, їй не вдалося не затремтіти, побачивши теперішніх мешканок колишньої столиці. Три звинні круглясті тіла, що виблискували зеленим, якраз виповзли з-під гори каміння і, погойдуючи плоскими голівками, вп’ялися у прибулих маленькими пронизливими очицями. За мить одна з них спритно обплелася навколо ноги Дівчини — і зразу ж зникла.

— Бачиш, — засміялася Чарівниця. — Вони не можуть терпіти запаху карадорму. А до завтра, сподіваюся, ти звикнеш до нового товариства так, щоб не тремтіти, коли вони виявлятимуть до тебе прихильність і обплітатимуть твою шию чи плечі…

Дівчина змовчала, але зашарілася, зла, що Чарівниця помітила її страх.

— Страху не треба соромитись, — шепнула їй Опікунка. — Людина, зовсім позбавлена страху, перестає бути людиною. Відвага, яку здобуваєш, не подолавши страху, — це ніяка не відвага. А тепер ходімо далі. Наближається ніч, і нам треба знайти собі місце для ночівлі. Арджана величезна, і до Королівського Палацу ми доберемось хіба що завтра…

Досі Дівчині здавалося, що найбільше вона любить у цій країні Великі Ліси й Високі Гори. І тут раптом збагнула, що її великою любов’ю стає Арджана. Колишня столиця Люілів хоча й лежала у руїнах, все одно залишалася могутньою, і тут відчувалась королівська велич. Білі тесані камені, щільно обвиті зеленню, що панувала всюди, творять, здається, якусь третю незбагненну і водночас прекрасну цілісність: витвір рук людських і водночас — Матері-Природи, що дивним чином існує у гармонійній єдності, не в протистоянні.

На руїнах подвір’їв і маленьких палациків уціліло лишень те, на що не стали зазіхати вояки Урґха. І те, що випадково найбільше гармоніювало з каменем: залізні, мідні й бронзові оздоби, дерев’яні та кам’яні барельєфи, побляклі, але все одно гарні фрески на стінах. Золото, срібло, коштовні камені й усілякі предмети розкоші зникли. Дівчині не шкода було втрачених багатств, бо вони би тут тільки відштовхували.

Золотом тут було сонячне проміння, що вільно проникало крізь стіни і світлими плямами лежало на буйній зелені. Сріблом були краплі роси, що іскрились щоранку, а пуп’янки пурпурових, жовтих, сапфірових та рожевих квітів були замість коштовного каміння. Тонкі тіла змій, що звивалися між руїнами, мінились смарагдовим блиском.

У той же час досить було на мить заплющити очі, щоб уявити собі Арджану у її колишній, королівській пишноті: рівні широкі вулиці, повні багато вбраного люду, карети, що тихо котяться бруківкою, будівлі з білого каменю, що вражають своєю красою, фонтани, парки з безліччю скульптур, амфітеатри й Палац Королів.

Поки Дівчина і Чарівниця добралися нарешті до Палацу, минуло три дні. Адже треба було долати не лише лабіринти руїн, а й дикі нетрі. Вони не раз губилися, бо не могли знайти виходу з гущавини. І саме це було чудово. Вони то спиналися на якісь високі сходи, що вели у нікуди, в чому можна було переконатись, лише вибравшись на останню сходинку, бо ж унизу зяяло лише провалля. Звивиста мозаїка кімнат маленьких палаців виводила мандрівниць раптом до глухої стіни — і їм доводилось повертатися туди, звідки прийшли, шукати іншої дороги.

Проте часу у них було багато — цілий довгий рік — і таке безмежне почуття свободи, безпеки, незалежності, що все почало видаватися пригодою.

— Мені не шкода Арджани, — заявила одного дня Дівчина.

— Чому? — поцікавилась Опікунка. — Колись місто було прегарною гордою столицею, а сьогодні — це лише руїна, заросла нетрями.

— Так, зате вона вільна. Справді вільна, хіба не бачиш? Вона не така, як села і містечка. У ній немає панів і рабів. Загарбників, донощиків. Арджану так і не вдалося перемогти, якщо Загарбники не наважуються сюди потикатись. Вона залишилась собою, хоча лежить у руїнах.

Чарівниця подумала, що її учениця найбільше за все любить свободу, і задоволено всміхнулася вузькими губами.

Вони минали напіврозвалені будинки, і Чарівниця згадувала, як вони називалися і що у них колись було:

— …тут здається, був палац Браянів, одного з найславніших лицарських родів у Великому Королівстві. У кожному поколінні чоловіки й жінки прекрасно володіли мечем, і перш ніж Люіль XXIII видав наказ закопати зброю, рід Браянів заснував Лицарську Академію. Вона існувала понад чотириста років і виховала тисячі чудових лицарів. До неї міг вступити кожен, хто вмів тримати у руках меч. Браяни довго не могли згодитись із наказом короля, вони навіть мали намір підняти бунт і не дати Люілеві XXIII втілити його задум. Вони переконували своїх співвітчизників не закопувати зброї. Бо колись доведеться жорстоко поплатитись за те, що залізні мечі було замінено на дерев’яні. Але Люіль XXIII не слухав порад, а його піддані вірили, що досить закопати зброю — і вже ніколи не буде війни. Браянам довелося скоритись, однак вони таємно від короля заховали свої мечі. Вони єдині у День Завоювання поклали силу-силенну ворогів і загинули в битві. Інші були зовсім безборонні…

Колишній палац Браянів видавався будівлею, суворішою за інші. Не було на ньому оздоб, маленьких колон і веж — так, ніби любов до військової справи ставила зовсім інші щоденні вимоги.

— …а це, мабуть, Будинок Здоров’я, оцей найбільший, — показала Чарівниця, коли вони потрапили у величезний лабіринт невеличких кімнаток, з якого, здавалося, немає виходу. — У Будинках Здоров’я перебували хворі з невиліковними хворобами. Перші Будинки Здоров’я заснував Люіль X під час великої епідемії, що прокотилась всією країною. Занесли її з Далеких Степів торговці. За часів Люіля X медицина чудово розвинулася, з’явилося багато лікарів-цілителів, що могли впокорити найважчі недуги. Згодом, коли за Люіля XIII до Чарівниць знову почали ставитись прихильно, вони також лікували людей у Будинках Здоров’я. Бо і далі залишаються такі хвороби, перед якими медицина безпорадна. Це хвороби душі й розуму. А ніхто не може так глибоко заглянути у душу й розум людини, як Чарівниця.

Однак доки Люіль XIII збирався визнавати наші здібності, його попередники спалили на вогнищах багато Сестер. Особливо жорстоким у цьому був Люіль III, кохана дружина якого померла молодою, а злі радники переконали його, що це зурочили Сестри.

Не думай, однак, що Люіль XIII сам виявив таку мудрість і почав шанувати Чарівниць. Значно раніше мудрість явив народ. Від помсти королів нас захищали селяни і міщани, ремісники і навіть вояки. Бо вони чудово знали, що ми можемо і хочемо їм допомагати. Вони знали про наш дар лікувати хвороби, відвертати небезпеки і лиху долю, охороняти від справжніх злих сил, які час до часу пробуджуються і з’являються на землі в дивовижних подобах. Люіль XIII лише пішов назустріч бажанню всього народу. Але зробив це переконано. Він був настільки мудрий, що заснував Магічну Академію. Відтоді ми вже не мусили тишком-нишком, під страхом смерті, навчати магії. Кожна дівчинка, батьки якої виявили, що вона наділена надзвичайними дарами чи силою, могла потрапити у нашу Академію. Чарівниці з’ясовували, чи це справді незвичайна сила, чи тільки невеличкий дар магічних навиків, що забавляють натовп, або знахарські здібності. По-справжньому обдаровані дівчатка ставали нашими ученицями. Але самих обдарувань не досить. Багато разів нам доводилось виганяти з Академії дуже здібних учениць, бо вони не могли або не хотіли збагнути, що магія має служити добру людей, а не добру Чарівниць або обраних ними істот. Справжня Чарівниця ніколи би не відвернула лихої долі, якби знала, що взамін ця доля випаде іншій людині. Адже буває неминуче зло, і тоді треба змиритись або подолати його в якийсь інший спосіб. Що з того, що ти відженеш люту хворобу від однієї людини, якщо вона перейде на іншу?

Обидві проходили нові й нові кімнати Будинку Здоров’я. Дівчина слухала мовчки. Ще сьогодні видно було, яка величезна ця споруда і для чого вона була призначена.

Нарешті мандрівниці вибралися з руїн і побрели зеленими нетрями, які вкривали колишні широкі й зручні вулиці. Ще де-не-де у самій середині зеленої гущавини виднілись гладенькі кам’яні плити, що були колись бруківкою, або раптом із зелених чагарів вигулькував кам’яний пам’ятник комусь, хто тут жив і заслужив собі на вдячну пам’ять співвітчизників. Ці — часом цілком добре збережені — кам’яні зображення живих свого часу людей, обплетені тепер зеленню, справляли дивне й бентежне враження.

— Скільки ще століть має минути, щоб від Арджани залишились лише ці зарості і рештки білого каменю, загублені в них? — уголос міркувала Дівчина. — Коли минуть ще вісім століть рабства, може, вже ніхто у всьому Великому Королівстві не пам’ятатиме й не повірить, що колись тут процвітало одне з найпрекрасніших міст на світі?

— А може, не мине навіть двох-трьох років — й Арджана знову стане столицею Великого Королівства? — пробурмотіла Чарівниця.

— Яким це чудом? Хто б це міг таке зробити? — спитала недовірливо вихованка.

Чарівниця напівговорила, напівспівала, а Дівчина слухала, ніби приголомшено.

— Пісня Єдина… — прошепотіла. — Коли я нарешті повністю її почую?

— Уже зовсім швидко, — відповіла поважно Чарівниця.