Вона перевела погляд і подивилася в кошмарні очі.

— Ні, не уявляю. Просто роби свою справу, і визволь мене від порожньої балаканини. Мені нема про що з тобою розмовляти.

Вона знову відвела погляд. Келен хотіла показати йому свою байдужість. Вона дозволила свідомості блукати десь далеко. Це було не просто, враховуючи ту обставину, що Джеган навалився на неї. Але вона доклала всіх зусиль, щоб ігнорувати його, думаючи про інше. Вона не збиралася дарувати йому задоволення від боротьби, яку програє. Вона думала про гру Джа-Ла, не тому, що хотіла, а тому, що це було свіже в пам'яті і було легко пригадати всі подробиці.

Джеган різко підхопив її ноги під колінами і задер майже до самих грудей. Це ускладнило дихання. Вивернуті таким чином ноги, віддалися болем з суглобах і зв'язках. Але вона придушила крик і постаралася не звертати уваги на спосіб, яким він намагається контролювати її, щоб приборкати, коли опанує нею.

— Якби він знав… це вбило б його.

Очі Келен звернулися на нього. Вона ледве могла зітхнути під величезною вагою.

— Про кого ти говориш?

Вона подумала, може це її батько, якого вонане пам'ятає? Можливо, її батько був командиром армії, і від нього вона навчилася боротися ножем. Вона не могла уявити, про кого ще міг говорити імператор.

Вона хотіла сказати ще щось уїдливе, але подумала, що краще байдуже промовчати.

Рот Джегана знаходився біля її вуха. Груба щетина боляче дряпала щоку і шию. Його дихання було частим і нерівним. Він втратив хіть, якій був готовий дати вихід.

— Якби тільки ти знав… це вбило б тебе, — промовив він, явно дуже задоволений цією думкою.

Ще більше спантеличена, вона залишалася тихою. Тривога наростала: що він може мати на увазі?

Вона подумала, що Джеган відновить свою явно розпусну потребу, але він залишався спокійним, утримуючи її розсунуті ноги в колишньому положенні. Джеган дивився на неї. Все його волохате тіло давило на неї, на межі його бажання. Під його вагою, Келен ледве могла дихати, але знала, що будь-яке заперечення було б зустрінуте з байдужістю до її незручностей.

У певному сенсі, вона бажала, щоб він поквапився і покінчив з цим. Очікування зводило її з розуму. Вона хотіла закричати, але не дозволила собі це зробити. Вона не могла втриматися від страху, який біль він заподіє, як довго це триватиме — і не тільки сьогодні вночі, але й наступні. Але його вага бика вдавлювала її в ліжко; вона здригалася від очікування жахливого.

— Ні, — сказав він собі. — Ні, це не те, чого я хочу.

Келен була збита з пантелику. Вона не була впевнена, що вірно розчула. Він відпустив її ноги, дозволяючи їм опуститися на ліжко, коли він розтиснув долоні. Вона не хотіла, щоб він лежав між її ногами, щоб можна було їх зрушити разом.

— Ні, — повторив він. — Тільки не так. Ти не хочеш цього, і це було б обтяжливо. Тобі б це не сподобалося, але не більше того. Хочу, щоб ти знала, хто ти, коли я зроблю це. Хочу, щоб ти знала, що я про тебе думаю, коли зроблю це. Бажаю, щоб ти ненавиділа це більше, ніж що-небудь ще в житті. Хочу бути тим, хто зробить це для вас обох. Коли я залишу своє сім'я в тобі, я посію пам'ять про те, що це для тебе означає. Я хочу, щоб ці спогади відвідували тебе, скільки б ти ще не прожила, відвідували і його кожного разу, коли він на тебе подивиться. Хочу, щоб він навчився ненавидіти тебе за це, ненавидіти те, якою ти станеш перед ним. Ненавидіти твою дитину, яку я подарую тобі.

Щоб зробити це, для початку, ти повинна знати, хто ти. Якщо я зроблю це зараз, це буде занадто незначно, зіпсує гостре страждання, яке могло спіткати тебе, якби ти знала хто ти, в той момент, коли це трапиться.

— Ну так скажи мені, — відповіла Келен, майже готова винести насильство, щоб все дізнатися.

Він повільно, підступно посміхнувся.

— Якщо я скажу, це буде не по-справжньому. Слова будуть порожні без розуміння, без емоцій. Ти повинна знати. Ти повинна згадати, хто ти, повинна знати все, лише тоді це буде справжнім насильством… І я бачу, що це буде найгіршим насильством, яке ти випробуєш. Він буде бачити твою дитину, як нагадування, як монстра.

Дивлячись на Келен, він повільно похитав головою, задоволений розміром своїх намірів.

— Це станеться, коли ти повністю усвідомиш, хто ти, і тоді це буде мати для тебе значення. Все це буде зачіпати тебе за живе, поранить і зганьбить назавжди.

Раптово він відкотився вбік. Келен нарешті змогла нормально зітхнути.

Він зціпив зуби, і схопив величезною ручищами її праву грудку.

— Не думай, що ти уникла цього, дорога. Ти нікуди ні дінешся. Я простежу, щоб все було для тебе набагато гірше, ніж могло бути сьогодні.

Він тихо засміявся, стискаючи її груди.

— Так само гірше, як і для нього.

Келен не могла зрозуміти, як щось може бути ще гірше, ніж могло б бути. Вона могла припустити, що він насильно міг вселити жертві почуття провини. Так вважав Джеган, так думав Орден, що жертва винна завжди.

Він несподівано зіпхнув Келен з ліжка. Вона боляче вдарилася об підлогу, але падіння трохи послабив м'який килим.

Джеган подивився на неї.

— Будеш спати на підлозі, прямо тут, біля ліжка. Пізніше, я візьму тебе в постіль. — Він посміхнувся. — Коли твоя пам'ять повернеться, коли це знищить тебе. І тоді я дам тобі те, що заслуговуєш, то, що лише я можу дати тобі, що тільки я можу зробити, щоб зруйнувати твоє життя… І його.

Келен лягла на підлогу, боячись поворухнутися, боячись, що він змінить своє рішення. Вона відчула сильне полегшення, що цієї ночі не доведеться терпіти насильство.

Джеган влаштувався на краю ліжка, ближче до Келен і став розглядати її неспокійними чорними очима. Він раптово просунув свою велику долоню їй між ніг, і так несподівано, що жінка скрикнула. Він усміхнувся:

— І якщо обдумуєш, як би втекти, або ще гірше, що-небудь зробити зі мною, поки я сплю, то краще забудь про це. Нічого не вийде. Ти надовго опинишся в наметах, пізніше, після того, як я осоромлю тебе. Я буду дивитися, як всі ці люди будуть мати тебе там, де зараз мої пальці. Зрозуміла?

Келен кивнула, відчуваючи, як сльоза скочується по щоці.

— Якщо зрушиш з килима сьогодні вночі, сила нашийника зупинить тебе.

Бажаєш перевірити?

Келен похитала головою, боячись, що голос не послухається її. Він прибрав руку.

— Добре.

Вона чула, як Імператор перекинувся на бік, відвернувшись від неї. Келен лежала зовсім тихо, ледве дихаючи. Вона не зовсім зрозуміла, що відбулося сьогодні і що це означало. Тільки тепер вона була ще більш самотня, ніж коли-небудь в житті — принаймні, в тій його частині, яку пам'ятала.

Дивним чином вона бажала, щоб Джеган згвалтував її. Якби це сталося, вона не тремтіла б зараз від страху, розмірковуючи, що імператор мав на увазі. Тепер вона буде прокидатися щоранку, не знаючи, чи повернеться до неї пам'ять у цей день. Коли вона все згадає, то це якимось чином зробить насильство гірше, зробить гірше всю ситуацію, набагато гірше.

Келен вірила йому. Він жадав, бажав володіти нею, і вона знала, як пристрасно він хотів цього. Він не зупинився б, якби все сказане ним не було правдою.

Келен усвідомила, що більше не хоче знати, ким вона є. Її минуле тільки що стало надто небезпечним, для того, щоб пам'ятати його. Якщо вона дізнається, то буде гірше. Краще залишатися в забутті і захистити себе від цього. Почувши рівне дихання імператора, а потім низьке гучне хропіння, вона потягнулася і тремтячими пальцями одягла труси і решту одягу.

Незважаючи на те, що було літо, вона тряслася від крижаного жаху. Келен накрилася найближчим килимом, лежачим біля ліжка. Вона знала, що слова Джегана про наслідки спроби втечі краще не перевіряти. Порятунку не було. Таке її життя. Зараз вона лише сподівалася, що все залишиться похованим і забутим.

Якщо коли-небудь вона дізнається, ким є, то життя стане нескінченно жахливішим. Не можна дозволити цьому статися. Вона залишиться за чорною пеленою. З цієї ночі вона стане новою людиною, вже не тою, якою була. Той чоловік помер назавжди.

Її цікавило, ким була людина, про яку говорив Джеган. Страшно було навіть уявити, що збирається зробити з ним імператор, і як можливо через неї знищити цю людину.

Вона відігнала ці думки геть. Це її минуле. Той чоловік пішов назавжди, і нехай так і залишиться. Від глибокої самотності і відчаю, Келен згорнулася в клубочок і заплакала, здригаючись від ридань. *** Річард ошелешено роздивлявся освітлену місяцем місцевість. Лише єдиний промінчик світла здатний був пробитися крізь туманну темряву. Келен. Він сумував за нею. Він так втомився від цієї смертельної боротьби, від своїх нескінченних старань, від безуспішних спроб. Він жадав повернути її, знову жити з нею поруч. Знову обійняти її… хоча б обійняти. Річарду згадався один давній вечір. Тоді Келен змушена була тримати в таємниці від нього те, що вона Мати-сповідниця, і від цього відчувала себе відчайдушно самотньою і нещасною. Того вечора вона попросила його обійняти її. Просто обійняти. Він пам'ятав біль в її голосі, коли вона відчайдушно потребувала когось, хто заспокоїв і захистив її. І тепер він віддав би все, що завгодно, щоб зробити це знову.

— Стій, — прошипів десь всередині нього дивний голос. — Чекай.

Річард зупинився. Він насилу намагався зрозуміти, що відбувається. У позі відьми ясно читалася напруга — вона нагадувала птаха, завмерлого з підкинутою вверх головою і напруженими крилами. Річарда охопило важке заціпеніння, яке не дозволяло міркувати ясно. У поведінці людини відчувалася неймовірна агресія, прихована, але вселяюча страх.

Нарешті Річарду вдалося позбутися від занепокоєння в достатній ступеня, щоб спробувати розібратися що відбувається. У місячному світлі він почав розрізняти те ж, що бачила Сікс: вся долина перетворилася на один величезний табір. Зараз, в середині ночі, там було відносно спокійно. Тим не менш, навіть тепер табір випромінював отруйні випаровування, вселяючи неймовірне занепокоєння.

Але було там щось ще. Вдалині, за табором височів замок. Річарду навіть здалося, що він впізнає його.

— Ворушись, — прошипіла Сікс, ковзнувши повз нього.

Річард поплентався слідом, знову занурюючись в туман байдужості, де міг думати лише про одне — про Келен. Здавалося, вони вже кілька годин йдуть по лісу в мертвій тиші ночі. Сікс рухалася безшумно, мов змія: рух, зупинка, знову рух, орієнтуючись на ледве помітні їй знаки в цьому дивному лісі. Запах ялиці і ялинки діяв на Річарда заспокійливо, а мох і папороть будили спогади дитинства.

Радість від перебування в лісі швидко випарувалася, щойно вони ступили на бруковані міські вулиці і пішли між темних будівель і замкнених крамниць. На шляху їм пару раз попалися дозорні, озброєні списами. У Річарда виникло відчуття, що все це — сон, вигадка, гра уяви. Він майже очікував, що якщо спробувати уявити собі ліс, навколо тут же з'явиться ліс.

Він спробував уявити Келен. Вона не з'явилася.

З провулка вискочили двоє солдатів в блискучих металевих обладунках і впали на коліна, цілуючи поділ чорного шати Сікс. Відьма трохи сповільнила кроки, насолоджуючись їх приниженням, потім рушила далі; тіні солдатів слідували за нею, супроводжуючи, немов ескорт.

Річард відчував, що повинен чинити опір цьому сонному стану, але нічого не міг з ним зробити. У нього залишилася тільки одна турбота — виконувати все, що наказує Сікс. Плавні рухи відьми, її погляд і голос знову і знову зачаровували його — вона заповнювала ту порожнечу в його душі, яка утворилася після зникнення його власного дару. Її присутність робила його цільним, давала йому мету.

Двоє супроводжуючих обережно постукали в залізні дверцята в високій кам'яній стіні. Відкрилося вузьке віконце; з'явилися очі. Побачивши бліду тінь, очі злегка розширилися, і Річард почув по той бік дверей чоловічий голос, який наказував негайно відсунути важкий засув.

Двері відчинилися, і Сікс прослизнула всередину, тягнучи за собою Річарда. Кам'яна стіна була міцною, але це було неважливо — його більше цікавила ковзаюча попереду нього крізь ніч чорна фігура. Ледве вони минули перші двері, охоронці помчали попереду, відкриваючи двері і голосно наказуючи принести ще смолоскипів.

— Сюди, — вказав якийсь чоловік, проводжаючи їх кам'яними сходами.

Вони довго йшли вниз по крутих гвинтових сходах. У Річарда виникло відчуття, що їх все глибше заковтує величезне кам'яне чудовисько. Але оскільки поруч була Сікс, Річард був щасливий бути проковтнутим. Чим глибше вони спускалися, тим все більш сирими і похмурими робилися коридори. Ослизла підлога тут була застелена соломою, а десь вдалині лунали звуки падаючих крапель, віддлунюючи від всіх кутів.

— Ось місце, про яке ви говорили, — показав охоронець.

Важкі іржаві двері заперечливо завищали, коли їх спробували відкрити. Усередині на маленькому столі стояла запалена свічка.

— Ось тобі кімната на ніч, — сказала Річарду Сікс. — Це ненадовго. Я скоро повернуся.

— Так, пані, — відповів він.

Відьма схилилася до нього; легка посмішка розрізала навпіл її безкровне лице.

— Наскільки я знаю королеву, вона захоче негайно приступити до справи. Вона дуже нетерпляча, якщо не сказати, імпульсивна. Безсумнівно, вона запросить міцних чоловіків з батогами. Думаю, ще до ранку на твоїй спині жодного живого місця не залишиться. Річарду залишалося тільки дивитися. Його розум ніяк не міг повністю усвідомити все це.

— Пані?

— Наша королева не просто порочна, вона ще й дуже мстива. І тобі належить відчути все це на собі. Але не варто хвилюватися: ти потрібен мені живим. Тебе чекають страшні муки, але ти не помреш.

Відьма з тріумфальним виглядом розвернулася і зникла за дверима — тінь, проковтнута темрявою. Охоронці слідом за нею покинули камеру. Двері зі стуком зачинилися, і Річард почув, як клацнув, замикаючись, замок. Раптово виявилося, що він стоїть абсолютно один в порожній кам'яної комірчині.

У тиші на нього накотив жах, проникаючи до самих кісток. Чому королева хоче, щоб він страждав? І для чого Сікс потрібно, щоб він залишався живим?

Річард зажмурився. Час йшов, і він відчув, що його розум починає працювати ясніше. Немов, чим далі відходила Сікс, тим легше йому ставало думати.

Після того, як забрали факели, його очі поступово стали пристосовуватися до світла єдиної свічки. Він уже міг озирнутися в своїй кам'яній обителі. Тут були тільки стіл і стілець. Кам'яна підлога. Кам'яні стіни. Важкі балки стелі.

Його немов громом вразило. Денна.

Та сама кімната, в якій його тримала Денна. Він упізнав стіл. Він пам'ятав, як Денна сиділа на цьому самому стільці. Праворуч він знайшов те, що шукав — залізний гак.

За нього Денна чіпляла кінець ланцюга, інший кінець якого кріпився до Наручників у нього на зап'ястках. Тут він і висів, поки Денна мучила його своїм ейджем. Жахливі сцени нічних забав Денни спливли в його пам'яті. В ту ніч вона думала, що зламала Річарда, і йому теж так здавалося. Він чудово пам'ятав, що вона робила з ним тієї ночі.

І пам'ятав причину такої жорстокості. Він висів на ланцюзі, коли в камеру увійшла принцеса Віолетта. Вона бажала взяти участь в тортурах. Денна дала маленькому чудовиську ейдж і показала, як ним користуватися.

Річард пам'ятав, як Віолетта розписувала те, що збирається зробити з Келен, перш ніж уб'є її. У той день Річард з такою силою штовхнув Віолетту, що роздробив їй щелепу і відірвав мову. Ось тут. У цій самій кімнаті.

Річард сперся об кам'яну стіну і опустився на підлогу. Потрібно було подумати, щоб зрозуміти, що відбувається.

Він нахилився, підняв мішок і прилаштував його у себе на колінах. Витягнув і відклав убік одежу бойового мага і золотий плащ. Потім дістав книгу, залишену йому Барахом, і перегорнув її. Сторінки далі були порожніми. Якби він не втратив дар, він міг би прочитати цю книгу. Якби він знав, як користуватися своїми здібностями, він міг би врятуватися. Якби…

Раптова думка була, як удар. Він не може дозволити їм знайти цю книгу, адже Сікс володіє даром. Не таким, який був у нього, але все ж даром. Він не повинен дозволити Сікс побачити її. Барах приховував це знання три тисячі років! Книга призначена тільки для його очей, і більше нічиїх. Він не може зрадити таку довіру — ніхто не повинен знати про цю книгу.

Він піднявся, і почав нишпорити по кімнаті в пошуках місця, де можна було б заховати книгу. І не знаходив. Це була порожня кам'яна кімната — ніяких секретних закутків, ніяких ніш, ніяких вийнятих каменів. Тут ніхто не міг би нічого заховати.

Річард встав посеред кімнати і роздумував, дивлячись на залізний гак. Потім пройшовся, розглядаючи балки — одна з них проходила паралельно стіні і досить близько від неї. З часом дерево висохло і пішло тріщинами. Глибокими тріщинами. Ось і ідея.

Він швидко встав на стілець — занадто низько. Підтягнув стіл, поставив стілець на нього і, нарешті, дотягнувся до гака. Річард спробував розхитати гак, але той сидів міцно. А якщо він хоче надійно заховати книгу, йому потрібна ця залізяка. Вхопившись обома руками, він прийнявся розгойдувати гак вгору-вниз, поки той не почав злегка рухатися в своєму гнізді. Зібравши всі сили, Річард наліг знову і знову рухав і рухав його, поки не витягнув гак зі стіни.

Потім Річард підтягнув стіл до самого темного кутка кімнати і знову заліз повище. Він оглянув поздовжню тріщину в одній з балок і втиснув туди своє знаряддя, поки воно щільно не застрягло в дереві. Він склав мішок, засунув у щілину між стіною і балкою трохи вище залізного гака і заштовхав його, як можна щільніше. Потім спробував витягнути мішок, але він тримався досить надійно — не повинен з'їхати.

Зістрибнувши на підлогу, Річард поставив стіл і стілець на колишнє місце. Мішок був приблизно того ж кольору, що й старе дубове дерево, та й розташовувався він у темному кутку. Якщо не знаєш, що потрібно шукати, помітити його було неможливо. У будь-якому випадку, це було найкраще, що він міг зробити.

Впевнений, що ні чарівна книга, ні вбрання бойового мага не потраплять в чужі руки, він улігся на холодну підлогу навпроти дверей, збираючись хоч трохи поспати.

Незабаром він виявив, що обіцянки Сікс не дають йому заснути. Його терзав страх, примушуючи думки мчати наввипередки. Він знав, що трохи відпочити необхідно, але все ніяк не міг заспокоїтися.

Тепер, коли Сікс була далеко, він і справді відчував полегшення. Він зовсім втратив лік часу ще коли був серед Мерехтливих в ночі. А коли він покинув стародавні дерева, Сікс вже була там. Поруч з відьмою він не міг думати, не міг нічого робити — вона підпорядкувала собі його свідомість. Його свідомість…

Він не забув, що вже бував у цій кімнаті раніше. З Денною. Морд-Сіт часто повторювала, що тепер, коли вона зламала Річарда, він — її домашня тварина. Він пам'ятав, що дозволяв їй робити все, що вона захоче. Але частину себе він заховав, не допускаючи туди нікого, навіть самого себе. До тих пір, поки він не опинився в безпеці і не отримав можливість знову стати самим собою.

Тепер він повинен виконати це знову. Він не дозволить Сікс підпорядкувати його свідомість повністю. Вплив відьми на його розум все ще відчувався, але тепер, далеко від неї, він було значно менше, і Річард міг думати. Міг міркувати, приймати рішення, розуміти, чого він хоче. А хотів він звільнитися від відьми.

І тепер, як колись, він створив у своїй свідомості потайний куточок, в якому заховав частину самого себе, як заховав свій мішок у темному кутку, де його ніхто не знайде. Тепер, коли він знову отримав можливість думати і розробити план дій, Річарду здавалося, що він отримав допомогу. Нехай отруйні зуби відьми все ще встромлюються в нього, вона вже не контролює його в тій мірі, як вважає. Тепер він може трохи розслабитися. І подумати про Келен.

При цьому спогаді він сумно посміхнувся. Він примусив себе згадати про ті щасливі дні, що у них були. Він згадував про те, як тримав її в обіймах, як цілував, як вона шепотіла йому про те, як багато він для неї значить. Він так і задрімав з думками про Келен.

Річард прокинувся від звуку відкривання дверей. У сні Келен була поруч з ним, і пробудження грубо повернуло його в дійсність. Він ніколи не міг згадати своїх снів, але точно знав, що вона була в його снах, завжди була, постійно. Але варто було прокинутися, і відчуття її присутності тануло. Холодне відчуття втрати заповнювало свідомість, світ реальності ставав сумовитим і тьмяним. Навіть притому, що він не міг згадати своїх снів, вони здавалися солодкими, немов віддалена музика. І цього відчуття було достатньо, щоб він волів світ снів грубій дійсності.

Річард підвівся на кам'яній підлозі, неохоче вибираючись з сну. Судячи з того, наскільки невиразними були його думки, спав він всього пару годин, не більше — з тих пір, як охоронці кинули його на підлогу в тісній комірчині. Річард потягнувся, намагаючись розім'яти затерплі м'язи.

Сікс увірвалася в камеру, немов погибельний вітер. Мертвотно бліда, з темним, жорстким, як дріт, волоссям, у чорних шатах, відьма нагадувала привид. Блакитно-білясті очі втупилися на Річарда, немов у світі не існувало більше нічого, і Річард відчував тяжкість цього погляду, немов він був важчий гори. Присутність відьми і її погляд немов трощили всю його волю.

Це відчуття немов захлеснуло Річарда з головою, він плавав у ньому. Відьма зробила крок ближче, і він напружився, немов намагаючись тримати голову над поверхнею темної води. Він ніби боровся з шаленим потоком, який потужно тягнув його в свої темні глибини.

— Йдемо. Нам потрібно потрапити в печери. У нас мало часу.

Він зібрався з силами, щоб запитати, про що це вона говорить і чому у них мало часу. Але несподівано поставив зовсім інше питання. Те саме, яке найбільше займало його думки.

— Ти знаєш, де Келен?

Сікс призупинилася на півдорозі і озирнулася.

— Звичайно, знаю. Вона у Джегана.

У Джегана… Приголомшений Річард і зовсім перестав міркувати. Сікс не тільки пам'ятає Келен, але знає, де вона зараз. І, здавалося, відьмі доставив задоволення той біль, який вона тільки що заподіяла Річарду.

Сікс повернулася і попрямувала до дверей.

— А тепер ворушись. Нам треба поспішати.

Щось було не так. Вона володіла якимось дивним впливом на нього. Відьма немов тримала його на прив'язі — невидимій магічній прив'язі, яка міцніше залізного ланцюга. І все ж теперішня зустріч дечим відрізнялося від колишньої — в поведінці відьми відчувалося щось подібне до страждання.

Втім, його це не стосується. Головне — Келен, яку захопив Джеган. Він не знав, звідки Сікс знає, хто така Келен, та й не замислювався над цим. Річард був занадто приголомшений словами відьми: Келен — у Джегана.

Якби Сікс не тягнула його до виходу, Річард просто звалився б на підлогу. Гіршого кошмару і уявити собі було неможливо — Келен у Джегана. Сліпа паніка переплутала всі думки Річарда, пока він слідував за відьмою по лабіринту темних кам'яних коридорів. Потрібно щось робити. Він повинен допомогти Келен, адже вона не просто в руках Сестер Тьми — Сестри у змові з лютим ворогом Річарда і Келен.

Нарешті з виру думок на поверхню пробилася одна — він же знає, де знаходиться Джеган. Імператор направляється в Д'хару, в Народний Палац. Значить і Келен буде там.

Глибоко занурившись в роздуми, Річард навіть не зрозумів, що вони вже вибралися назовні. Зате він зауважив, що Сікс чимось сильно схвильована. На всі боки тягнувся один великий військовий табір. Судячи з усього, це були ті самі війська, які він бачив учора в долині, коли вони розташовувалися на ночівлю.

Сікс, пошепки чортихаючись, намагалася знайти спосіб пробратися через внутрішній двір. У ворота вливалися все нові солдати. Щоб пройти по кам'яних сходах до замку, необхідно було пробратися крізь натовп військових, що заповнював замковий двір.

Всі вони були брудними, одягненими в шкіряну броню, зрідка прикрашену металевими пластинами. Але частіше це були прості обладунки з темної шкіри. На важких шкіряних ременях, що перетинали груди, висіли мішки з припасами, на поясах напоготові висіли піхви з вкладеними в них ножами. Крім ножів, солдати були озброєні важкими булавами, ціпами, мечами і сокирами. Це було саме грізне видовище з того, що доводилося бачити Річарду, і намагатися зупинити таких людей було б найбільшою дурістю. І королівська варта в червоних туніках поверх кольчуг напевно гіршою не була. Особливо серед армії такого розміру. В ворота замку нескінченним потоком вливалася армія Імперського Ордена.

— За угодою, — оголосив якийсь м'язистий чоловік, — війська Ордену прибули в Тамаранг, щоб забезпечити його безпеку.

— Ну, звичайно, — промовила Сікс. — Але… ви прийшли трохи раніше, ніж ми очікували.

Людина, не прибираючи руки з руків'я меча, ретельно оглядала все навколо. Річард оцінив якість його зброї та прекрасні обладунки. А впевненість, з якою той розпоряджався всім навколо, явно видавала в ньому офіцера, старшого над всіма цими людьми.

— Вчасно, — відповів він. — Вдало вийшло, що міста по шляху не надали нам ніякого опору, і ми добралися сюди зараз, а не в кінці зими, як збиралися.

— От і добре… Дозвольте вітати вас від імені королеви, — вимовила Сікс. — Я як раз… загалом… я тільки що збиралася розшукати її.

Збруя коммандера, схоже, добре йому служила, як і прикрашений візерунками нагрудник з пресованої шкіри — на ній чітко були видні подряпини, отримані в бою. У задній частині лівого вуха офіцера бовталося кілька кілець, а праву частину обличчя покривало татуювання, від чого він виглядав наполовину людиною, наполовину рептилією.

— Благо Ордена тепер і ваше благо, адже Тамаранг тепер частина Імперського Ордена. Упевнений, ви всі просто щасливі стати підданими Ордена?

Стукіт підборів по камінню двору заглушав спів птахів у ранковому небі. Неможливо було побачити нічого, крім потоку людей, текучого через всі входи внутрішнього двору.

— Зрозуміло, — відповіла командеру Сікс. Здавалося, їй вдалося відновити самовладання. — Ми з королевою вважаємо, що ви теж будете дотримуватися нашої угоди, і в замку не буде нікого з людей Ордена. Замок залишається в розпорядженні королеви, її радників і слуг.

Офіцер на мить заглянув в очі відьми.

— Мені все одно. Замок для нас непотрібний. — Він моргнув, немов його самого здивували власні слова, потім розправив груди і зітхнув. — Але по тій же самій угодою, вся інша частина Тамаранга належить тепер Імперському Ордену.

Сікс схилила голову на знак згоди. Тонка усмішка повернулася на її обличчя.

— Так, все у відповідності з угодою. Річард відзначив для себе, що чув цю розмову. Судячи з усього, Сікс змушена була дещо послабити свій магічний вплив на нього. Скориставшись тим, що відьма відволіклася, Річард різко відштовхнув від себе невидимі пазурі. Виявляється, достатньо було вирватися на свободу його розуму. Тепер він зможе зробити що-небудь для себе і Келен. Нехай він втратив Меч Істини, але уроки, отримані від своєї зброї, залишилися з ним. Можливо, він і не мав таланту, але значення символів він пам'ятав. Він не забув танець зі смертю. Він сам був зброєю. Залишилося лише роздобути клинок.

Сікс і офіцер захоплено обговорювали кордони між володіннями королеви і військами Ордену. Річард огледівся і побачив дерев'яні руків'я солдатських мечів і шкіряне руків'я меча за спиною у офіцера. Прямо перед ним, трохи правіше.

Річард посміхнувся, витягнув з кишені мідну монетку і недбало покатав її між пальців. Потім, підкреслено незграбно дозволив монетці впасти на землю. Присівши навпочіпки, Річард зробив вигляд, що шукає в піску монету, спираючись другою рукою в землю нібито для рівноваги. Відшукавши монету, Річард непомітно набрав в руку жменю піску. Офіцер ліниво спостерігав, як Річард витирає бруд з монети і ховає її в кишеню, розмова з Сікс цікавила його значно більше. Річард зробив вигляд, що очищає руки, і непомітно розмазав пісок по долонях.

Його рука не повинна зісковзнути. Не обертаючись, він відкинувся назад, туди, де стояв один з молодших офіцерів. Сікс використовувала магічну мережу, щоб змусити солдатів робити те, що потрібно їй, тому увага офіцера було повністю сконцентрована на відьмі. Бічним зором Річард бачив руків'я меча, що висів у того на стегні. Хороша зброя. Краща, ніж у більшості солдатів.

Сікс і командер продовжували розмовляти. Річард трохи повернувся, немов потягуючись. У ту ж мить його рука лягла на руків'я меча. Ще мить і клинок був вільний.

Відчуття зброї в руці сколихнуло спогади, розбудило навички, відпрацьовані довгими тренуваннями. Нехай магічна частина його вмінь була зараз недоступна, але досвід магією не був. Досвід багатьох Шукачів, які жили до Річарда, залишився з ним. У нього не було Меча Істини, але залишалося знання. Офіцер, очевидно, мав Річарда за дурника. Він спробував повернути свою зброю, але Річард розвернув меч і зворотним рухом проткнув його наскрізь.

Інші солдати зреагували швидко. Прохолодне світанкове повітря наповнилося дзвоном оголюваних мечів. Солдати озброювалися не тільки мечами, до бою готувалися сокири, знімалися з поясів булави та ціпи. Річард був спритнішими, туман пішов з його розуму. Якась частина його свідомості закликала до обережності, але час ішов, і необхідно було діяти. Це був його останній шанс. Тепер він знав, де Келен і мав дістатися до неї. А всі ці люди стояли у нього на шляху. Річард хитнувся і відрубав руку, озброєну сокирою. Бризнула кров, а від крику болю здригнулися поблизу стоячі солдати. Новий стрімкий рух, і меч пронизав ще одного солдата, який намагався оголити власний меч. Він помер перш, ніж встиг до кінця підняти руку.

Річард ухилився від націленого на нього клинка. Річард вже не чув ні різкого брязкоту металу, ні криків поранених. Він зосередився, повністю занурившись в світ тиші. Ці люди могли б виставити проти нього цілу армію, але перевага була б на його боці. Він бився не проти армії — він бився проти людей. Вони сприймали себе, як частину загальної маси, як шматочки одного цілого. Немов намагалися всі разом стати єдиним бойовим організмом. І в тому була їхня помилка, якою Річард скористався, щоб замішатися між ними. Поки солдати коливалися, очікуючи, що сусід почне діяти першим, Річард вже рухався крізь їхні лави, рубаючи все на своєму шляху. Він дозволяв їм витрачати сили на випади і удари, а сам лише плавно ухилявся від смертоносної сталі.

Кожен його удар досягав мети. І з кожним ударом він просувався вперед. Там, де він проходив, немов утворювалася широка просіка. Замість того, щоб витрачати сили і час на окремі удари, він використовував інерцію меча і підтримував цей безперервний рух. Завдавши удару, Річард використовував один рух меча, щоб вразити ще одного ворога. А всі ці мечі, сокири, ціпи досягали лише того місця, де він був мить назад. Це був плавний, текучий танець посеред хриплячих, падаючих і скачучих тіл і голів.

Удар, ще удар, ще… Ранкове повітря, наповнилося криками. І дехто вже починає відчувати тривогу, тому що ніяк не виходить зупинити його. І страх від того, що ще станеться з ним. А Річард не випускав з поля зору свою мету — відкритий прохід в стіні. Яким би звивистим не був його шлях між нападниками, він неухильно просувався туди. Це — свобода. Це — шлях до Келен. Річард скосив ще кілька людей на своєму шляху, ще від декількох ухилився. Важливо було не вбити якомога більше ворогів, важливо дістатися до відкритого проходу.

Навколо нього хтось вигукував накази, гнівно кричали нападники, волали від болю поранені, затискаючи розпороті животи і відкриті рани. А у свідомості Річарда панувала тиша, з якої він і наносив удари. Він вибирав ціль, стрімко атакував і настільки ж стрімко просувався вперед. Жодного руху, жодного зусилля, витраченого даремно.

Помітивши в натовпі солдата, який рухався впевненіше за інших, він починав прорубуватися в його бік. І при цьому неухильно просувався до виходу. Рубаючи ворога, Річард не дозволяв собі ні єдиної миті перепочинку. Він бився без всякого милосердя, пторощачи будь-кого, хто опинявся на його шляху — нападала ця людина, чи намагалася втекти. Солдати очікували, що Річарда злякає їх кількість, бойові кличі або бойові навички. Не лякало. Він бився без жодної пощади. Ось, нарешті, і вихід. Двома ударами Річард убив часових праворуч і ліворуч від дверей, рвонувся назовні і різко зупинився. Його зустріла стіна лучників з піднятими луками і приготованими стрілами. Солдати вишикувалися півколом, заманюючи Річарда в пастку і чорні шпичаки стріл були направлені прямо на нього. Річарду було занадто добре відомо, що проти сотні стріл у нього немає ні найменшого шансу. Особливо на настільки близькій віддалі.

Коммандер з'явився в дверному отворі.

— Вельми вражає. Ніколи не бачив нічого подібного.

Офіцер дійсно здавався здивованим. Але все було скінчено, і Річард із зітханням кинув меч на землю. Коммандер ступив ближче і оцінююче оглянув Річарда з ніг до голови. Позаду нього з дверей з'явилася Сікс — чорний силует на тлі сходячого сонця.

Офіцер склав на грудях м'язисті руки.

— Ти вмієш грати в Джа-Ла?

Річарду прийшло в голову, що це найдивніше питання з тих, що він міг би очікувати в цей момент. У дверному отворі він бачив внутрішній двір, де стогнали, кричали, просили про допомогу поранені.

— У Гру життя? — Річард не став приховувати правди. — Вмію.

Коммандера, здавалося, зовсім не хвилює втрата, нанесена Річардом його воїнству. Офіцер посміхнувся і здивовано похитав головою. Річарда теж мало цікавила кількість убитих і поранених. Вони хотіли стати частиною армії завойовників. Хотіли грабувати, гвалтувати і вбивати людей, які жили, на їхню думку, неправильно. Людей, вся вина яких полягала в тому, що вони хотіли жити вільними, жити своїм власним життям.

Сікс зупинилася біля коммандера.

— Я високо ціную ваші зусилля по затриманню цієї дуже небезпечної людини. Він — засуджений до ув'язнення, і я відповідаю за нього. Королева особисто призначить йому покарання.

Коммандер озирнувся. т— Він тільки що вбив купу моїх хлопців. Тепер він мій вязень.

Сікс виглядала так, немов збиралася вивергнути вогонь.

— Я не дозволю…

Сотні стріл, як одна, повернулись на відьму. Вона застигла, оцінюючи загрозу. Мабуть, вона теж усвідомлювала, що її дар не зможе протистояти безлічі солдатів, озброєних луками, стріли яких могли бути випущені в будь-який момент. Досить одного точного попадання, щоб її життя закінчилося.

— Ця людина — мій в'язень, — тихо і наполегливо повторила Сікс. — Я повинна відвести його до королеви, щоб…

— Тепер він мій вязень. Повертайся в замок, адже ця територія тепер належить Ордену, не королеві або комусь там ще. І ця людина тепер теж наша.

— Але я…

— А ти вільна. Чи може, ти побажаєш порушити нашу угоду? Хочеш, щоб ми тут усіх вирізали?

Бляклі очі Сікс огледіли сотню солдатів, що націлили на неї луки.

— Зрозуміло, наша угода залишається в силі, командер. — Відьма перевела погляд на офіцера. — Ми будемо її дотримуватись, як і ви.

Коммандер злегка схилив голову.

— От і добре. А тепер залиши нас робити свою справу. У відповідності з угодою. Ти теж можеш зайнятися своїми справами. Ти можеш іти, куди хочеш. Мої люди не будуть приставати ні до тебе, ні до іншої прислуги в замку.

Кинувши на Річарда лютий погляд, відьма повернулася й пішла геть. Річард, разом з рештою солдатами спостерігав, як вона прослизнула в хвіртку в стіні, пройшла до входу в замок по залитому кров'ю двору, переступаючи через поранених і мертві тіла. Люди на її шляху розступалися.

— Як твоє ім'я? — Повернувся до Річарда командер.

Зрозуміло, справжнього імені назвати було не можна. Навіть ім'я, яке він носив колись у дитинстві — Річард Сайфер — використовувати було неможливо, це б означало признатися, хто він такий насправді. Його думки заметушилися, він намагався придумати ім'я, яким можна скористатися. Коли Зедду потрібно було назвати вигадане ім'я…

— Мене звуть Рубен Рибнік.

— Гаразд, Рубен. Ось твій вибір. Ми можемо розпороти тобі живіт і змусити дивитися, як стерв'ятники будуть пожирати твої кишки і битися за свою здобич.

Річард був упевнений, що така доля йому не загрожує. Досить зробити всього один рух, і лучники тут же його прікінчать. Але вмирати він не хотів. Мертвий, він не допоможе Келен.

— Ця можливість мені не дуже подобається. У вас іншої не знайдеться?

Хитра посмішка розповзлася по обличчю офіцера, роблячи його дійсно схожим на рептилію.

— Взагалі-то, є. Бачиш, кожен армійський підрозділ має свою команду Джа-Ла. Ми зібрали нашу команду з кращих людей, яких тільки могли відшукати. Творець благословив їх винятковим талантом. Те, як ти пробивався до своєї мети, виглядало досить переконливо. На шляху до виходу ти не дозволив нікому зупинити тебе, незважаючи на силу, яка тобі протистояла. Ти — природжений гравець.

— Гра — заняття небезпечне.

Коммандер знизав плечима.

— Це Гра Життя. Зараз у нас якраз не вистачає одного гравця, тому що він загинув в останній грі. Він намагався заблокувати гравця супротивника, і броц вдарив його по ребрах. Зламані ребра прокололи легкі — це була брудна і болісна смерть.

— Не надто спокуслива робота.

Очі офіцера загрозливо блиснули.

— Зрозуміло, ти завжди можеш поспостерігати, як стерв'ятники будуть пожирати твої нутрощі…

— А у мене може з'явитися шанс грати за команду імператора?

— Команду імператора? — Перепитав офіцер. Він втупився на Річарда, зацікавлений таким питанням. — Ти і правда, незвичайний тип.

Нарешті він кивнув.

— Багато гравців мріють потрапити в імператорську команду Джа-Ла. Якщо ти доведеш свою цінність, допоможеш нам перемогти на турнірах, проявиш свої навички гравця — тоді, мабуть, це можливо. У тебе є дуже хороший шанс потрапити в команду імператора. Якщо проживеш досить довго.

— Значить, я буду грати у вашій команді.

Коммандер посміхнувся.

— Ти мрієш стати героєм, вірно? Знаменитим гравцем Джа-Ла? Прославленим гравцем?

— Можливо.

Коммандер нахилився ближче.

— Думаю, тебе зацікавлять жінки, яких ти зможеш заробити, перемагаючи. Захоплення в очах гарних жінок, їх посмішки, їх увагу…

Річард подумав про зелені очі Келен, про її посмішку.

— Так, така думка мене приходила.

— Приходила, значить? — Офіцер весело пирхнув. — Гаразд, Рубен. Ти повинен засвоїти одне: ти — не гравець, який добровільно прийшов вступити в команду. Ти — полонений, і притому дуже небезпечний. Гравці такого роду містяться у нас в особливих умовах. Ти будеш сидіти в клітці на колесах. Тебе будуть випускати на час гри або тренування. В інший час ти — лише тварина. Дика тварина в клітці. Тобі доведеться наполегливо працювати, щоб навчитися грати в команді, навчитися використовувати їх сили і слабкості. Тепер ти — частина команди, а не окрема людина.

Вибору у Річарда не було.

— Я зрозумів.

Коммандер глибоко зітхнув і засунув великі пальці за пояс з піхвами.

— Добре. Якщо ти будеш добре грати, викладатися до кінця в кожній грі, а особливо, якщо нам вдасться перемогти команду імператора, я дозволю тобі вибрати жінку. З тих, яким просто не терпиться забратися в ліжко гравця Джа-Ла.

— З переможцями, — поправив Річард.

Коммандер кивнув.

— З переможцями. — Він скинув палець. — Один невірний крок і ти будеш убитий.

— Домовилися, — промовив Річард. — У вас є новий гравець.

Коммандер махнув рукою, підкликаючи ближче інших гравців. Вони підійшли і вишикувалися перед офіцером.

— Підженіть фургон. Той, з кліткою — для нашого нового гравця. Думаю, ви вже бачили, наскільки він небезпечний. Поводьтеся з ним відповідно. Я хочу використовувати його талант проти наших суперників.

Коммандер подивився на Річарда оцінюючим поглядом.

— Було б зовсім непогано перемагати при кожному зручному випадку.

Кивнувши, командер взявся віддавати накази.

— Розставте часових у місті і навколо замку — нам не потрібні неприємності від жителів Тамаранга. Потім зберіть робітників, щоб обладнати склади продовольства. Потрібно знайти зручне і досить велике місце для цього. Тільки не в місті. За містом, біля річки.

— Літо скоро скінчиться. Не встигнете озирнутися, як прийде зима, і тоді повз нас буде проходити безліч обозів. Війська, що стоять в Новому Світі, до зими повинні бути забезпечені всім необхідним.

Тамаранг забезпечить нас усім, що необхідно для будівництва. По річці прибуватиме деревина, тому потрібно прокласти туди нові дороги. І нам знадобиться безліч казарм, щоб розмістити всі війська, розквартировані тут.

— Всі плани вже готові, — кивнув один з молодших офіцерів.

Як Річард і припускав, Орден збирався використовувати Тамаранг, як перевалочний пункт з безліччю складів. Набагато легше було мати справу з тими, хто погоджувався примкнути до Ордена, замість того, щоб, зруйнувавши все, будуватися заново.

— Сам я поїду звідси разом з військами і обозом, — оголосив командер. — Імператор збирає всіх, кого можливо, для нападу на Д'хару. А вождь Д'харіанськой Імперії спокійно стояв і слухав, як готується заключний бій, напад на останній оплот свободи Нового Світу, для того щоб вирізати всіх, хто залишився. І тільки він знав, що ніякого заключного бою не буде.

* * *

Рейчел прокинулася через те, що почула кроки Віолетти по спальні. Через невелику щілину в її залізному скрині Рейчел могла бачити високе вікно поперек стіни. Незважаючи на те, що важкі королівські сині штори були запнуті, вона змогла розгледіти в проникаючому світлі, що був тільки світанок.

Королева Віолетта зазвичай не вставала так рано. Рейчел прислухалася, намагаючись зрозуміти, що робить Віолетта. Королева смачно позіхнула, потім зашаруділа, мабуть дістаючи одяг.

Ноги Рейчел затекли від того, що вона пробула в скрині всю ніч. Їй хотілося вилізти і розтягнутися. Але про це бажання вона не наважувалася просити. Принаймні, їй не наділи затискач на язик попередньої вночі; часами Віолетта не відчувала подібного занепокоєння.

Раптово пролунало БАМ-БАМ-БАМ, від якого Рейчел підскочила і від якого її серце шалено забилося. Це був стукіт підборів взуття Віолетти по кришці скрині.

— Прокидайся, — сказала Віолетта. — Сьогодні великий день. Вночі посильний просунув записку під двері. Сікс повернулася — за кілька годин до світанку.

Одяг королеви зашелестів, коли вона почала одягатися. Це було якось незвично, оскільки зазвичай королева викликала прислугу, яка діставала їй одяг і одягала її. На цей раз вона одягалась сама, тому і шелестіла. Рейчел рідко чула, як Віолетта шарудить одягом. Було очевидно, що вона була в гарному настрої через повернення Сікс.

Серце Рейчел впало від розуміння того, що все це означало.

Вузька смужка світла в щілині кришки спальної скрині затемнилася і разом з тим з'явилися очі Віолетти.

— Вона призвела Річарда з собою. Заклинання, які я намалювала, спрацювали. Сьогоднішній день буде найгіршим днем його життя. І я буду свідком його криків. Сьогодні він почне розплачуватися за свої злочини проти мене.

Очі Віолетти зникли. Шелест одягу продовжився, коли королева перетнула кімнату і закінчила одягатися, надягати панчохи і зашнуровувати черевики. Через кілька митей вона повернулася і заглянула знову.

— Я збираюся дозволити тобі спостерігати, як солдати будуть шмагати його, — вона підняла голову, — що ти повинна сказати?

У кутку своєї скрині Рейчел сковтнула.

— Спасибі, королева Віолетта.

Віолетта захихотіла і випросталась.

— У нього не буде ні дюйма на спині без знаків батогів до того часу, коли сьогодні зійде сонце, — вона пройшла коротку відстань до столу в кутку і повернулася. Рейчел почула поворот ключа в замку. Відкриваючись, замок видав металевий брязкіт об стінку залізної кришки. Віолетта витягнула замок з засува. — І це — тільки початок того, що я збираюся зробити з ним. Я збираюся…

Пролунав швидкий стук у двері. Приглушений голос вимагав відкрити двері. Це був голос Сікс. — Почекайте, я вже йду, — крикнула Віолетта через кімнату.

Рейчел присунулася ближче до щілини і побачила Віолетту, яка квапливо втягала замок назад в засув. Вона вділа його в той момент, коли Сікс знову постукала в двері.

— Зараз, зараз, — вимовила Віолетта, і як тільки відпустила замок, помчала поперек кімнати. Вона повернула клямку на великих, важких дверях, і тут же двері відчинилися. Сікс увірвалася в кімнату, похмура, як грозова хмара.

— Ви захопили його, адже так? Він тут і замкнений там, куди я сказала його посадити? — Запитала Віолетта тремтячим від хвилювання голосом, як тільки Сікс закрила важкі двері, — Ми можемо почати його покарання негайно. Я накажу, щоб охоронці зібралися…

— Військо захопило його.

Рейчел присунулася ближче до залізної кришці і обережно дивилася в щілину. Сікс стояла біля дверей. Королева була спиною до Рейчел. Віолетта стояла під пильним поглядом відьми в білій атласній сукні з довгим синім поясом, взута в черевики поверх білих панчіх. т— Що?

— Імперські війська Ордена вторглися на світанку. Вони заповнюють місто, і, поки я це вимовляю, захоплюють замок. Може — їх тисячі, або десятки тисяч, а можливо — сотні тисяч, — хто знає.

Віолетта виглядала засоромленою, не бажаючи вірити тому, що вона почула, намагаючись підібрати слова.

— Але цього не може бути. У повідомленні, яке Ви надіслали, сказано, що він був замкнений, як я і проінструктувала, в камері, де він понівечив мене.

— Був — правильне слово. Ми прийшли вночі, і я замкнула його так, як Ви і бажали. Тоді я послала Вам повідомлення і зробила деяку роботу до настання ранку.

— Я вела його за собою тільки що. Я супроводжувала його, щоб він постав перед Вами, коли ми зіткнулися з підходячими солдатами. Це була одна з великих частин підкріплення. Їх мета не різанина і грабіж; вони хочуть створити базу в Тамаранзі для інших підкріплень, що надходять з Старого світу. Я їм запропонувала…

— Що відносно Річарда?!

Сікс зітхнула.

— Я запізнилася. Не було нічого, що я могла б зробити. Війська йшли з усіх боків. Наші захисники не мали жодного шансу зупинити їх. Ті, хто пробував, були зметені. Я сильно намагалася використати шанс домовитися з солдатами Ордена і спробувати знайти спосіб забезпечити безпеку для Вас і ваших придворних.

Поки я обговорювала з їхнім командером сприятливі умови для нас, на зразок допомоги для встановлення маршрутів їх поставок, Річард раптово вихопив меч.

Віолетта вперлася кулаками в стегна.

— Що Ви маєте на увазі, під — «він схопив меч»? — Її дратівливість, поряд з її голосом, підскочила в одну мить, — Ви прослідкували, щоб він не мав свого меча?

— Це був не Меч Істини. Це був інший меч. Тільки простий меч. Він, мабуть, вихопив його у якогось солдата, коли ніхто не дивився на нього. Але хоча це був простий меч, він знав, як використовувати його. Раптово спалахнув бій. Річард був схожий на саму відпущену смерть. Він вбивав солдатів Ордена дюжинами. Це було божевілля. Солдати вирішили, що вони виявилися в сьогодні битві. Кожен йшов у бій, навіть не знаючи, проти чого вони боролися. Всі зійшли з розуму в одну мить. Я не змогла б впоратися з таким рівнем стовпотворіння. Було занадто багато солдатів, було занадто багато шаленства. Мені потрібен було деякий час, щоб взяти під контроль те, що відбувається, але цього часу не було. Річард пробрався за стіну…

— Він утік! Після всього зробленого, він втік!

— Ні. За стіною його чекали сотні лучніков. Вони піймали його в пастку і захопили його.

Віолетта зітхнула з полегшенням.

— Добре. На якусь мить я вирішила, що…

— Ні, не добре. Коммандер не віддав його мені. Оскільки Річард убив так багато його солдатів, командер заарештував Річарда. Вони, ймовірно, мають намір стратити його. Я сумніваюся, що він доживе до завтра. В одному з місць замку по дорозі сюди, через вікно я побачила, як вони заштовхнули Річарда в залізний фургон. У супроводі колони військ, його повезли на північ.

Віолетта закліпала в обуренні.

— Ви дозволили йому піти? Ви дозволили цим брудним нікчемам забрати його, забрати мій приз?

У тиші, Рейчел розгледіла чорний блиск у погляді Сікс. Вона ніколи не бачила, що б відьма метала подібні погляди на королеву раніше, і вона подумала, що Віолетті краще б бути трохи більш розсудливою.

— У мене не було ніякого вибору, — вимовила Сікс з крижаною інтонацією в голосі. — Сотні стрільців направили на мене зброю. Вони не залишили мені жодного вибору. Але не було нічого схожого на те, що я хотіла віддати їм Річарда. Занадто багато праці пішло на це.

— Ви повинні були запобігти цьому! Ви володієте силою!

— Її недостатньо для…

— Ти дурна ідіотка! Ти дурна, дурна, нічого не варта, тупа ослиха! Я довірила тобі важливу задачу, і ти навіть не переживаєш за мене! Тебе будуть шмагати неспинно все твоє життя за це! Ти — не краща, ніж інша частина моїх нічого не вартих, безглуздих радників! Щоб провчити, тебе відшмагають там, де повинні були відшмагати Річарда!

Рейчел здригнулася від лункого звуку удару. Це вдарилося об підлогу тіло Віолетти. Задом вона шубовснула на підлогу.

— Як ти смієш торкатися до мене таким чином, — сказала Віолетта, потираючи свою щоку. — За це я тебе страчу. Варта! До мене!

Майже відразу пролунав стукіт у двостулкові двері.

Сікс відкрила одну з них. Два солдати з піками подивилися на королеву, що сиділа на підлозі, потім у блідо-сині очі жінки, що тримала ручку дверей.

— Якщо ви посмієте постукати в ці двері ще раз, — зашипіла Сікс, — я з'їм ваші сирі печінки на сніданок і вмиюсь вашою кров'ю. Двоє чоловіків стали такими ж блідими, як Сікс.

— Жалкуємо, що потурбували Вас, Господиня, — сказав один з них, — так-так, шкодуємо, — вимовив інший, вони кинулися навтьоки і вискочили із залу.

З гнівним гарчанням Сікс схопила Віолетту за волосся і поставила її на ноги. Відьма вибухнула таким ударом, що Віолетта, перекидаючись по підлозі, залишила на килимах смуги крові.

— Ти невдячна маленька докучлива дитина. Я терпіла все, що діставалося мені від тебе. Я терпіла це досить довго. З цього моменту ти будеш тримати язик за зубами, або я вирву те, що я тобі виростила.

Її довгі, кістляві пальці схопили Віолетту за волосся і поставили її знову на ноги, щоб жбурнути королеву в стіну. Рейчел примітила, що руки Віолетти безвольно висіли. Вона нічого не робила, щоб захиститися, коли Сікс била її раз за разом. Кров, що бігла з носа Віолетти і з її рота, забризкала стіну. Пляма крові, схожа на нагрудник, яскраво виділялася на білій атласній сукні Віолетти.

Коли відьма, нарешті, зупинилася, королева звалилася на підлогу і безпорадно заридала.

— Заткнися! — Заревіла Сікс, вибухнувши новим гнівом. — Перестань! Встань зараз же або ніколи не встанеш знову!

Віолетті довелося прикласти масу зусиль над собою, і коли, нарешті, вона встала перед Сікс і підняла на неї свій погляд, її очі були наповнені не тільки сльозами, але й жахом.

Віолетта підняла підборіддя. Вона явно придушила свій страх і замість цього, була охоплена обуренням.

— Як ви смієте торкатися вашої королеви таким способом. Я буду…

— Королева? — Сікс презирливо усміхнулася. — Ти ніколи не була чимось більшим, ніж маріонетковою королевою. Тепер ти більше не королева. На цей момент, ти вже у відставці. Тепер королева — я. Не як ти, пихата маленька кретинка, яка вважає себе важливою через нісенітниці власних істерик, а реальною королевою. Королевою з справжньою силою. Королевою Сікс. Засвоїла це?

Коли Віолетта почала ридати від обурення, Сікс шльопнула її досить сильно, щоб її голова відкинулася в сторону і додала свіжих бризків крові до зеленувато-блакитного узору на стіні. Знову випробувавши руки розгніваної відьми, Віолетта, тим не менш, не опиралася насильству.

Сікс вперлася кулаками в свої опуклі стегна і нахилилася до Віолетти.

— Я запитала, чи зрозуміла ти це?

Віолетта, перебуваючи на межі паніки, кивнула, відчувши смертельну загрозу в голосі Сікс.

— Скажи це! — Сікс шльопнула її знову, — Відповідай своїй королеві належним чином!

Ридання Віолетти ставали все голосніше, як ніби одне тільки це могло врятувати їй трон.

— Скажи це, або я зварю тебе живою, нарубаю і згодую свиням.

— Так… Королева Сікс.

— Дуже добре, — прошипіла Сікс з отруйною посмішкою. Вона випросталась. — Тепер, яку користь можна отримати з тебе? — Вона підняла погляд до стелі, торкаючись пальцем її підборіддя королівським жестом. — Чи повинна я потурбуватися залишити тебе в живих? Так, я вирішила — ти будеш придворним художником. Дрібний член моєї прислуги. Будеш виконувати свою роботу належним чином, і тоді будеш жити. Підведеш мене якимсь чином — будеш зварена і згодована свиням. Зрозуміла?

Віолетта кивнула під зблиснулим поглядом Сікс.

— Так, королева Сікс.

Сікс посміхнулася з деспотичною гординею від того, як швидко вона довела задачу до Віолетти. Вона схопила її за комір за шиєю колишньої королеви.

— Тепер, у нас термінові справи. Ми все ще можемо навести порядок.

— Але як? — Запхикала Віолетта, — Без Річарда…

— Я підрізала йому ікла. Його дар поки що у мене, і він залишиться відрізаним від нього. Я вирішу сама, коли прийде час для угод з ним. Що стосується всього іншого, є інший спосіб, але він, на жаль, набагато важчий. Використовувати Річарда в основних напрямках було б найменш складним шляхом. Це також дозволяло керувати твоїми діями легко і без скарг, в той час, як я керувала тобою, як маріонеткою. Інший шлях набагато більш складний, тому що, на відміну від Річарда, потрібно втягнути в роботу безліч інших людей, і тому ми повинні приступити негайно.

— Що за інший шлях?

Сікс видавила удавану усмішку.

— Ти намалюєш ще деякі картини для мене. — Однією рукою вона відкрила двері, а іншою поволокла Віолетту в зал. — Мені потрібно, щоб ти намалювала одну жінку. Жінку з залізним нашийником навколо шиї.

— Про яку жінку Ви говорите? — Запитала Віолетта тремтячим голосом. Рейчел встигла ще побачити їх у передпокої, коли Сікс торкнулася ручки дверей.

— Ти її не пам'ятаєш. Через це буде важче виконати роботу, але я буду вказувати тобі, як завершити деталі, які мені будуть потрібні. Однак, це буде набагато важче ніж що-небудь з того, що ти робила раніше. Я боюся, що це буде перевіркою не тільки твоєї здатності, але і твоєї сили і витривалості. Якщо ти не хочеш закінчити в помийному кориті свиней, то ти викладешся повністю. Тобі ясно?

— Так, королева Сікс, — сказала Віолетта голосом, здавленим сльозами.

Як тільки Сікс, тягнучи Віолетту, рушила далі, вона грюкнула дверима спальні, закриваючи за собою. Від раптової тиші, Рейчел, затамувавши подих, задалася питанням, коли вони згадаютьпро неї і тоді повернуться. Вона чекала, але, нарешті, дозволила собі дихати. Віолетта накинула замок, тому ймовірно вона не буде згадувати про Рейчел. У Віолетти малися проблеми набагато серйозніші, ніж хвилюватися про звільнення Рейчел.

Рейчел боялася, що їй доведеться померти в проклятій скрині. Визволить її хтось зараз? Чи повернеться Сікс і вб'є Рейчел? Врешті-решт Рейчел була призначена для розваги Віолетти. А тепер у Сікс не було ніякої причини далі підтримувати високий статус Віолетти. Головною тепер була Сікс.

Рейчел знала більшість людей, які працювали в замку. Вона знала, що жоден з них не посміє сказати ані слова, коли Сікс скаже їм, що тепер вона їх королева. Кожен боявся Віолетти, тому що вона карала людей і страчувала, але ще більше кожен боявся Сікс, тому що вона була тим, хто змушував їх виконувати забаганки Віолетти. Крім того, коли Сікс говорила про щось людям, то здавалося, вони втрачали здатність робити що-небудь інше, ніж те, що вона говорила їм робити. Ті, хто сперечався з Сікс, як з'ясовувалося потім, кудись зникали. Рейчел прийшло в голову, що свині напевно виглядають досить добре вгодованими.

Рейчел зауважила, що в той момент, коли Сікс била Віолетту, та не робила ніяких спроб захиститися. Рейчел знала, що Сікс була відьмою. Відьми володіли можливістю змусити людей забути, як боротися проти того, що відбувалося. Вони робили тільки те, про що вона говорила, незалежно від того наскільки сильно вони не хотіли цього. Як ті два охоронці. Вони бачили королеву на підлозі з розбитим носом, волаючою про допомогу, але швидко вибрали те, що наказала їм зробити Сікс, а не Віолетта.

Рейчел продовжувала сидіти в залізній скрині вся в роздумах і переживаннях про те, що ж станеться з нею. І раптом у неї з'явилася думка.

Обережно і тихо, навіть притому, що нікого не було в кімнаті, а двері були закриті, вона щільно притиснулася до кришки. Одним оком вона заглянула в щілину. Спочатку, вона озирнулась, побоюючись, що відьма, так чи інакше, могла спостерігати за нею. Іноді відьма була до неї по ночах… в її снах. Рейчел ніяк не була б вражена, якби раптом Сікс матеріалізувалася в центрі кімнати. Було багато чуток серед придворних про дивні речі, які почали відбуватися в замку з появою Сікс.

Але кімната залишалася порожня. У кімнаті нікого не було, не було високої постаті в чорних шатах. Упевнившись, що вона одна, Рейчел подивилася на замок. Вона вдивлялася деякий час, оскільки не була впевнена, що те, що вона бачила, було можливо. Замок, що висів у засуві, не був закритий.

Рейчел пам'ятала, як Віолетта намагалася закрити його, коли Сікс стукала у двері, але, швидше за все, в поспіху вона не замкнула його. Якби Рейчел вдалося витягнути замок з засуву, вона змогла б відкинути кришку і вилізти.

Сікс відвела Віолетту в печеру. Віолетта і Сікс пішли. Р ейчел пробувала дотягтися до замку через щілину, але він висів надто далеко. Потрібна була паличка або щось схоже, щоб дістати до нього. Вона пошукала всередині спального скрині, але нічого схожого не було. Усередині не було палок, зате зовні — були розкидані всюди. Зовні було багато чого, чим вона могла б скористатися, але це були поза скринею.

Замок був перекинутий через сталеві петлі, що проходили через прорізи в засуві, і іншого способу відкрити кришку не було. Можливо, що замок був замкнений. Вона сіла на ковдру, пригнічена тим, як тане її надія.

Вона втратила Чейза. Якийсь час її життя було втіленою мрією. У неї була сім'я, чудовий батько, який доглядав за нею і вчив дуже багатьом речей. Рейчел смикала кінець грубої нитки, якою була прошита кромка ковдри. Чейз був би розчарований, побачивши, як легко вона здається, побачивши її похмурість, але що вона може зробити? У скрині немає нічого такого, що вона могла б використати для відкриття замку. На ній було плаття і черевики. Її черевики не пролізли б через щілину. Єдине, що було ще, — її ковдра. Все інше Віолетта забрала. У неї більше нічого не залишилося.

Оскільки вона продовжувала намотувати нитку, розплуталося більше грубої нитки. Рейчел глянула на нитку, намотану навколо кінця її пальця, і несподівано надихнулася.

Вона почала тягнути нитку, виводячи стібки з ковдри, витягаючи все більше і більше. Незабаром вона дісталася до іншого кінця нитки зіпсованої ковдри, і тепер у неї була довга нитка. Здвоївши її, вона натягнула її між долонями і ногою, закручуючи її в більш пружну нитку. Пішло досить багато часу на те, щоб зробити це кілька разівів і скачати щільну мотузку. Вона зробила петлю на кінці і потім присунулася до щілини.

Вона акуратно почала накидати петлю на замок, намагаючись накинути її так, щоб вона зачепила його і витягнути з засува. Сказати було легко, а ось на ділі все виявилося складніше. Нитка не була достатньо пружною, щоб накинути її влучно. Рейчел перепробувала кілька різних способів, але жоден з них або не увінчувався успіхом, або навіть якщо вдавалося накинути край петлі на замок, нитка зісковзувала в сторону. Ніяк не вдавалося її накинути на дальній край гака дужки замку. Нитка була надто легкою, щоб накинути її добре, але, в той же час, була занадто жорсткою для затягування замку, коли вона накидала її туди, куди хотілося.

І все ж, вона зуміла змусити кінець нитки зачепити замок. Однак кінець нитки завис під кутом, а зовсім не так, щоб нитка могла зісковзнути по стрижню замку.

Вона втягнула нитку назад і намочила її слиною, потім спробувала ще раз. Мокра нитка була трохи важчою. З'явилася можливість кинути петлю трохи точніше. На руці з'явилася ранка, крім того, вона втомилася від спроб — щоб накидати нитку, вона повинна була згинатися набік. Здавалося, що весь ранок вона провела за цим заняттям. Нитка висохла.

Рейчел поклала нитку в рот, даючи їй добре просочитися. Вона притулилася до щілини і кинула нитку. З першого ж разу нитка впала на замок. Тільки петля виявилася нижче кінця стрижня замку.

Рейчел застигла. Ще жодного разу їй не вдавалося потрапити так близько. Було важко тримати руку в щілині і дивитися в простір, що залишився. Але все ж, вона змогла побачити, що, якщо потягнути, нитка не зачепить гак там, де потрібно.

Оскільки нитка була мокрою, вона прилипла до довгого бруска, який фіксувався на клямці, коли був замкнений. У Рейчел з'явилася ідея. Вона обережно почала покручувати нитку між пальцем і виступом. Нитка, прилипнувши до металу її слиною, прокручувалася, поки кінець нитки не зірвався. Рейчел примружилася і придивилася. Схоже, петля була там, де вона і повинна була бути. Вона боялася поворухнутися, побоюючись зробити помилку, втратити цей, можливо єдиний, шанс, зробити невірний рух, не продумавши все до кінця.

Чейз завжди говорив їй, що вона повинна користуватися головою — ретельно обміркувати, як це він називав — а потім діяти, як обдумала.

З усіх боків виглядало так, що петля була в правильному місці. Якщо вона потягне, а нитка залишиться приклеєною до стрижня замку її слиною, то петля зачепиться за кінець бруска. Її серце, шалено закалатало в грудях. Вона відчувала, що задихається. Затамувавши подих, Рейчел почала вкрай обережно тягнути нитку. Петля захопила торець металу. Якби вона потягнула з більшим зусиллям, то все б провалилося.

Петля туго натягнулася і зісковзнула за кінець стрижня замку. Їй ледь вірилося в це. Обережно й монотонно, вона тягнула нитка вгору, витягуючи замок з засуву. Коли він майже був за металевими петлями, зазубрина на кінці бруска зачепилася за засув. Вона спробувала потягнути трохи посильніше, але замість того, щоб підніматися, замок відхилявся під кутом. Рейчел боялася тягнути занадто сильно. Нитка могла порватися.

Вона склала нитку в кілька разів, зробивши її грубою.

Вона вважала, що напевно нитка вийшла досить міцною. І все ж, вона не могла відповісти на питання, наскільки міцною була нитка і як сильно для такої міцності вона може потягнути. Злегка послаблюючи натяг і дозволяючи замку опуститися нижче, а потім смикаючи знову, швидко чергуючи руху то вгору, то вниз, вона намагалася витягти металевий стрижень з обода.

Несподівано замок вискочив з засува і випав. Він повис на нитці, гойдаючись назад і вперед під рукою Рейчел, що стирчала в щілині. Вона штовхнула, і кришка зі скрипом відчинилися. Тильною стороною рук, Рейчел стерла сльози, текучі по щоках. Вона визволила себе. Якщо б тільки Чейз міг бачити, як вона цього домоглася!

Тепер, їй потрібно вибратися з замку перш, ніж Віолетта або Сікс повернуться. Рейчел не знала, чи Віолетта в курсі того, що не закрила замок. Якщо вона згадає, що не замкнула замок і скаже про це Сікс, то вони повернуться.

Рейчел попрямувала до великих дверей, але тут згадала дещо важливе. Вона розвернулася і побігла в кут до столу. Вона розвернула кут кришки в положення, яке Віолетта використовувала, коли писала вказівки про те, кого повинні покарати або стратити. Рейчел схопила золоту ручку в основі шухлядки в центрі і висунула поличку. Вона відклала її в бік, потім руками пролізла до задньої частини і помацала навколо. Її пальці торкнулися чогось металевого.

Вона витягнула руки назад. Це був ключ. Віолетта так і не взяла його. Він був там же, куди його клали на ніч. З полегшенням, Рейчел просунула ключ в черевик, потім повернула дверцята на місце.

Не забувши про свою спальну скриню, вона закрила кришку і просунула замок через засув. Вона смикнула за замок, переконуючись, що він замкнувся. Вона потягнула тільки для того, щоб підстрахуватися від того, що не зробила Віолетта. Якби хтось увійшов би в кімнату, то продовжували б думати, що Рейчел як і раніше благополучно замкнена в скрині. Якщо їй пощастить і Сікс або Віолетта навіть не заглянуть у нього, то Рейчел вдасться далеко втекти.

Вона підбігла до великих двостулкових дверей і прочинила їх рівно на маленьку щілину, щоб виглянути. У залі нікого не було видно. Вона ковзнула за двері, тихо зачинивши їх за собою.

Озираючись навколо, вона дісталася до сходів, а потім помчала, намагаючись робити це настільки непомітно, наскільки вона могла. На наступному поверсі, в передпокої, обшитому деревом і без вікон, Рейчел попрямувала до кімнати, яка завжди закривалася. Смолоскипи все ще горіли. Їх тримали запаленими протягом всієї ночі, якщо раптом королева захоче піти в свою кімнату дорогоцінних каменів. Оскільки вона поспішала, то перетинаючи зал, вона застрибала на одній нозі, дістаючи з іншого черевика ключ.

Тримаючи ключ у руці, Рейчел дісталася до дверей, як бажала і подивилася через плече. І тут вона побачила чоловіка на сходах, який спускався в зал. Це був один з дворецьких. Рейчел знала його в обличчя, але не знала його по імені.

— Господиня Рейчел? — Сказав він хмурячись, як тільки підійшов до неї.

Рейчел кивнула.

— Так, а що?

— Точно, — він подивився на двері, — Що це?

Чейз вчив її речам, що дозволяли ухилитися від питань людей, які задають питання, на які вона не хоче відповідати. Він також вчив її, як уникнути підозр іншої людини через те, що вона ухилилася від відповіді. Часто у них була така гра в таборі. Вона знала, що повинна скористатися цим зараз. Але на цей раз це була не гра. Все було смертельно серйозно.

Вона зобразила свій кращий похмурий вигляд. Чейз цього теж її навчив. Він говорив, що потрібно тільки уявити, що хлопчик хоче її поцілувати.

— На що це схоже? Чоловік вигнув брову на неї.

— Це схоже на те, що ти збираєшся увійти в кімнату коштовностей королеви.

— Ви збираєтеся відняти у мене коштовності королеви, за якими мене послали і які я повинна принести їй? Тому ви сховалися за рогом, очікуючи когось, кого пошлють в кімнату коштовностей королеви? Щоб ви могли викрасти їх? — Сховатись — пограбувати тебе — ну, звичайно ні, звичайно ні. Я просто хочу знати…

— Ви хочете знати? — Рейчел вперлася руки в стегна. — Ви хочете знати? Ви відповідаєте за коштовності? Чому ви не підете і не запитаєте королеву Віолетту, про те, що Ви хочете знати? Я впевнена, що вона не буде заперечувати проти дворецького, який розпитував її. Можливо, вона тільки відшмагає Вас, але не стратить. Я перебуваю на службі, і дещо виконую для неї. Чи потрібно мені піти і привести частину стражників для свого захисту і коштовностей королеви, які я повинна доставити їй?

— Стражників? Ну, звичайно ні…

— Тоді, які справи привели вас сюди? — Вона подивилася в одну сторону, потім в іншу, але не побачила нікого. — Варта! — Заволала вона, але не занадто голосно. — Стража! Злодій хоче коштовностей королеви!

Чоловік запанікував, намагаючись заспокоїти її, але потім залишив спроби і помчав геть без всяких слів. Він навіть не оглянувся. Рейчел швидко відкрила двері, знову перевірила зал, і потім прослизнула всередину. Вона не думала, що хто-небудь її почув, і не хотіла витрачати часу більше, ніж потрібно.

Навіть боковим зором вона не звернула ніякої уваги на блискучу, відполіровану стіну з невеликих дерев'яних скриньок. Безліч і безліч невеликих скриньок були заповнені намистами, браслетами, брошками, діадемами і кільцями. Замість цього вона тут же попрямувала до химерної білої мармурової тумби, яка стояла окремо в протилежному кутку кімнати коштовностей. Зверху на ній колись стояв улюблений предмет королеви Мілени — прикрашена дорогоцінними каменями шкатулка, яку вона роздивлялася при будь-якій можливості.

Тепер на цьому місці була скринька, яка, здавалося, була зроблена з найчорніших думок Володаря. Вона була настільки чорною, що кімната, заповнена коштовностями, представлялася непідходящою для присутності чогось такого монументально зловісного.

Рейчел дуже не хотілося торкатися оздобленої дорогоцінним камінням шкатулки королеви Мілени. Але їй була ненависна навіть сама думка про те, щоб торкнутися цієї. І все ж, вона повинна зробити це.

Вона знала, що їй потрібно поспішити, щоб мати хоч який-небудь шанс на втечу. Не кажучи про те, що буде, якщо Віолетта згадає, що залізна скриня залишилася незамкненою. Вона може сказати Сікс, або Сікс може прочитати це в її думках. Рейчел підозрювала, що Сікс була здатна на таке. Якби вони дізналися, що Рейчел залишилася не замкнутою в скрині, то вони б неодмінно повернулися.

Рейчел зняла чорну скриньку з білої мармуровоі тумби і поклала її в шкіряну сумку, яка лежала біля протилежної стіни. Це була та ж сама сумка, яку Самуель використовував, щоб принести скриньку Сікс.

По дорозі до дверей Рейчел зупинилася перед високим, облямованим деревом дзеркалом. Їй було огидно дивитися на себе в дзеркало, противно бачити своє волосся, яке було знову обрубане Віолеттою. Коли раніше вона жила в замку, в минулому, коли вона була іграшкою принцеси Віолетти, Рейчел не дозволяла їй відрощувати волосся, тому що вона була ніким. Як тільки Віолетта роздобула Рейчел назад, перше, що вона зробила — вона взяла великі ножиці і обрізала довге, красиве і світле волосся Рейчел. Це була перша її можливість добре розгледіти себе, хоча й надто близько. Вона стерла сльози зі щік.

Чейз говорив їй, коли вона вперше йшла з ним, що якщо вона хоче бути його дочкою, вона повинна дозволити своєму волоссю відрости. Її волосся стало довгим і блискучим за останні роки, і вона почувала, ніби вона дійсно росте, як його дочка. Зараз вона не виглядала так само, як і в попередній раз, коли стояла в цій кімнаті і дивилася на себе в це ж дзеркало, коли вона допомогла Чарівникові Джіллеру вкрасти скриньку Одена. З'явилися відмінності. Вона більш подорослішала, стала… неприваблива.

Тепер вона вступила в незграбний перехідний вік, як називав його Чейз, перед тим, як одного разу, як Чейз обіцяв, вона розквітне красивою жінкою. Цей день здавався неймовірно далеким. Крім того, без Чейза, ніхто не буде дбати, щоб вона росла або оберігати її.

Чейз мертвий, а її волосся було обрізане знову. Віолетта не просто обрізала його, вона обрубала його клаптями. Після цього вона виглядала, як зла собака, яка спить біля купи гною. Але було ще щось, що Рейчел примітила в дзеркалі. Вона побачила жінку, якою вона стане одного разу, як і обіцяв Чейз. Що подумав би Чейз, якби побачив її зараз, з обкромсаним волоссям?

Рейчел відкинула свої думки і перекинула шкіряну сумку через плече. Вона злегка прочинила двері, щоб оглянути зал, потім відкрила побільше, щоб оглянути іншу сторону. Все було вільно. Вона поспішно вийшла в зал, закрила двері і замкнула її. Вона пам'ятала зали та проходи замку, так само, як вона пам'ятала вигин посмішки Чейза, коли їй вдавалося змусити його посміхнутися, коли він намагався не зробити цього. Найкраще це виходило, коли він сміявся, намагаючись бути сердитим на неї.

Вона скористалася сходами прислуги, щоб уникнути більшості стражників. В основному, вони стояли ближче до головних залів, таких, як цей. Люди чергували без перерв. І все ж, жоден з них ще не знав, що у них нова королева. Вона не знала, що люди подумають про цю новину. Рейчел знала, що люди ненавиділи Віолетту, але Сікс наводила на них жах.

Прачки, несучі зв'язки, повернулися до своєї балачок, після того як Рейчел пробігла повз них. Чоловіки, що несли провіант, не звертали на неї ніякої уваги. Рейчел ні з ким не зустрічалася очима, щоб вони не могли запитати її про що-небудь.

Вона дісталася до дверей з іншого боку залу, які вели до виходу з замку. Вона обігнула кут і вперлася обличчям в двох вартових. Вони були одягнені в червоні туніки під кольчугою і тримали піки з блискучими наконечниками. На поясах висіли мечі.

Рейчел відразу зрозуміла, що у них немає ні найменшого наміру дозволити їй пройти, не дізнавшись, що вона тут робить і куди збирається йти.

— Ви повинні зникнути! — Крикнула їм Рейчел. — Поспішайте! — Вона повернулася і вказала позаду себе. — Імперські війська Ордену входять в замок — тим шляхом!

Один з чоловіків стиснув піку обома руками і наліг на неї всією вагою.

— Нам нічого боятися цих людей. Вони — наші союзники.

— Вони мають намір стратити всіх вартових королеви! Я чула, як командувач роздавав накази! Страчуєте їх усіх — він сказав! Як можна більше — він сказав. Всі солдати витягли великі бойові сокири. Їм було сказано, що вони можуть робити все, що завгодно з засудженими до страти. Поспішайте! Вони вже йдуть! Рятуйтесь!

В обох стражників відвиснули щелепи.

— Цим шляхом! — Крикнула Рейчел, вказуючи на сходи прислуги. — Вони не здогадаються шукати там. Поспішайте! Я піду попереджати інших!

Чоловіки закивали в подяку і побігли до дверей на сходи прислуги. Коли вони зникли з виду, Рейчел знову почала швидко пробиратися до дверей, що вели із замку. Вона вибрала шлях, яким прислуга користувалася для походів в місто за різними речами для потреб замку. Солдати — вселяючі страх великі чоловіки, які патрулювали усюди, здавалося, не турбували прислугу, тому Рейчел приєдналася до декількох теслярів і пішла поруч з високим колесом їх ручного візка. Потімона сховалася позаду навантажених дощок. Солдати не звертали особливої уваги на прислугу, що виконувала свою роботу, в основному розглядали більш симпатичних жінок. Рейчел опустила голову і продовжувала йти. З її обрубаним волоссям вона виглядала, як прислуга, і жоден з солдат не зупинив її.

Далі, після великої кам'яної стіни, вона продовжувала йти разом з прислугою, поки вони не пройшли ділянку лісу, який підходив близько до дороги. Вона озирнулася через плече і не побачила, що б хто-небудь з солдат дивився їй услід. Швидко, як кішка, Рейчел ковзнула в ліс. Як тільки вона виявилася серед товстих кленів і сосен, вона побігла. Вона пробиралася оленячими стежками через ожину так, щоб будь-який переслідувач не міг виявити точно, пішла вона на захід чи на північ. Як тільки вона побігла, звідки не візьмись, з'явилася паніка і охопила її ноги. Все, про що вона могла думати — це бігти. Це був її шанс. Вона повинна бігти.

Якби солдати Імперського Ордена спіймали її тут — бути біді. Вона не була впевнена щодо того, що вони зроблять з нею, але вона досить ясно представляла картину. Чейз дав їй цей урок в одну темну ніч перед похідним багаттям. Він розповів їй дещо з того, що чоловіки зроблять з нею.

Він наказав їй не потрапляти на очі чоловікам, схожим на цих. Він говорив їй, що, якщо вона виявиться перед такими чоловіками і буде захоплена, то вона повинна буде боротися з ними всім тим, що буде здатна використовувати. Чейз говорив, що він не хоче лякати її, а навпаки, хоче застерегти. Однак вона розридалася, і відчула себе краще, тільки коли він обійняв її своєю величезною рукою.

Вона зрозуміла, що у неї немає нічого, чим вона змогла б боротися. Її ножі у неї відняли. Вона шкодувала, що не була більш кмітливою, і перш, ніж покинути замок, не окинула швидким поглядом кімнату Віолетти в пошуках будь-якого з її ножів. Вона так прагнула втекти, що не додумалася до цього. Принаймні, проходячи через кухню, коли була там, вона могла вхопити якийсь ніж. Вона настільки була поглинена своїм успішним трюком з ниткою, що пішла, так і не подумавши про необхідність мати зброю. Чейз, ймовірно, сердився б за таку її безпечність до свого життя. Її обличчя горіло від сорому.

Вона зупинилася, коли побачила міцну гілку, яка лежала на землі. Вона підняла її і перевірила на міцність. Вона здавалася міцною. Ударившись об ялину, гілка видала твердий звук. Це буде трохи важче, ніж їй хотілося б нести, але, принаймні, у неї буде хоч дещо.

Після бігу вона сповільнилася до швидкого кроку і продовжувала рухатися, намагаючись відійти на найбільшу відстань від замку, наскільки могла. Вона не знала, коли виявиться її зникнення, і вона не знала, чи може Сікс вистежити її. Рейчел мучило питання, чи могла Сікс вдивитися в чашу з водою і визначити, де Рейчел знаходиться. Ці думки змусили її знову побігти швидше.

До початку полудня вона натрапила на слід. Було схоже, що сліди вели приблизно на північ. Вона знала, що Ейдіндріл був десь на півночі. Вона не знала, чи знайде що-небудь так далеко, але не могла придумати чого-небудь іншого. Якби вона змогла повернутися в Замок Чарівників, назад до Зедда, то він допоміг би їй.

Вона настільки була поглинена думками, що навіть не помітила людини, поки майже не зіткнулася з ним. Подивившись, вона зрозуміла, що це був солдат Імперського Ордена.

— Так-так, що у нас тут?

Оскільки він почав наближатися до неї, Рейчел розмахнулася кийком і з усієї сили вдарила його поперек коліна. Мужик скрикнув і впав на землю, стискаючи своє коліно і викрикуючи прокльони на її адресу.

Рейчел стрімко пустілась бігти. Вона знову повернулася до оленячих стежок, оскільки раз вона була менша, то їй легше буде пробиратися через них, ніж для великих солдатів. По звуках погоні було схоже, що дюжина чоловіків почала продиратися за нею через кущі. Вона чула крики солдата далеко позаду, якого вона вдарила дрючком, що все ще збуджено лаявся і волав до своїх приятелів, щоб вони спіймали її.

Як тільки вона вискочила на розчищену, що обдувалася вітрами і практично відкриту ділянку, вона побачила, що спереду були солдати, які перегородили їй дорогу. Всі вони кинулися до неї.

Рейчел взяла вбік і побігла. Було схоже, що скрізь навколо були солдати. Її охопила паніка від нерозуміння, як втекти від них. Вона почула, як один з них впав. Вона не стала оглядатися назад і продовжувала бігти. Вона почула інше падіння і короткий зойк, потім знову все стихло. Вона сподівалася на диво, що при такій запаморочливій швидкості, переслідувачі будуть спотикатися на ямах або вивертати щиколотки об низьку виноградну лозу.

Ще один солдат замугикав. Цього разу Рейчел зупинилася і обернулася тільки для того, щоб швидко подивитися. Це не було падінням або переломом щиколотки. Це був передсмертний зойк. Очі Рейчел широко розчинилися, коли вона це побачила. Мужик волав так, як ніби з нього здирали шкіру.

Рейчел задалася питанням, що це за ліс в якому вона зараз перебуває, і які монстри водяться тут. Вона повернулась і побігла геть. У неї не буде ніяких шансів, якщо чоловіки доберуться до неї. Вона не знала того, що було ще таке навколо, але в першу чергу її не повинні спіймати, інакше вони переріжуть їй горло за отримані неприємності.

Раптово троє чоловіків, які продиралися крізь кущі, заревли в шаленстві. Вона скрикнула, і понеслася від страху з усіх ніг. У солдатів, тим не менш, ноги були довші і вони наздоганяли її.

Але несподівано один з них зупинився. Озирнувшись через плече, Рейчел побачила, що його спина вигнулася, немов у нападі страшного болю. Потім вона помітила, фут сталі, що стирчав з його грудей. Двоє інших повернулися до несподіваного нападу ззаду.

Солдат, проткнутий мечем на бігу, почав падати, і Рейчел була вражена тим, кого вона побачила позаду нього. Це був Чейз. Власною персоною. Це не піддавалося осмисленню.

Обидва мужини накинулися на нього. Чейз атакував швидкими, потужними ударами, розібравшись з ними так, як ніби відмахнувся від докучливих паразитів, але з-за дерев все більше і більше солдатів оточувало їх. Вона нарахувала, принаймні, півдюжини великих солдатів Імперського Ордена проти одного величезного Начальника прикордонної варти.

Рейчел підбігла, оскільки Чейз боровся з усіма солдатами відразу. Коли він убив одного солдата, солдат з іншого боку спробував скористатися цим. Але Рейчел сильно вдарила його під коліна. Його ноги підкосилися. Чейз розвернувся і проткнув його, але на нього продовжували жорстоко насідати все більше солдатів, всі вони стогнали від зусиль в спробі убити здорованя. Крізь зціплені зуби, вони гарчали в спробі відібрати зброю у Чейза, для того щоб інші змогли убити його. Рейчел била по них з усієї сили, але все марно.

Коли ще один із солдатів впав замертво, Рейчел вихопила клинок з піхов убитого і тут же полосонула по ногах солдата, заходив до Чейза зі спини. Він скрикнув і обернувся. Чейз тут же його розрубав.

Все раптово затихло, чути було тільки важке дихання Рейчел і Чейза.

Всі солдати лежали мертвими.

Рейчел стояла, втупившись на Чейза. Вона не могла повірити тому, що бачила, не могла повірити своїм очам. Вона боялася, що він зникне, як фантом. Він дивився на неї зверху вниз, і сама чудова посмішка була на його обличчі.

— Чейз, ти що тут робиш?

— Прийшов подивитися, чи все з тобою в порядку.

— Чи все в порядку? Та я була полонянкою в замку. Я думала, що ти помер. Я повинна була вирватися на свободу. Що затримувало тебе так надовго?

Він знизав плечима.

— Не хотів перешкоджати твоїм власним досягненням. Хіба не краще, що ти робила все самостійно?

— Ну, — сказала вона, трохи спантеличена, — я, можливо, скористалася б деякою допомогою.

— Це як? — Він вдавав, що нерозчулений її словами. — Ти ж впоралася.

— Але ти не знаєш як. Це було жахливо. Вони замкнули мене в скрині знову, і вони затискали мій язик, щоб я не могла говорити.

Чейз скоса подивився на неї.

— Я припускаю, що ти не захопила цей зажим з собою, адже так? Мені видається, це корисний пристрій.

Рейчел розсміялася і обняла його за талію. Коли вона вперше зустріла його, то могла обійняти його тільки за ногу, вище вона б не дотяглася. Вона насолоджувалася умиротворенням від того, що його величезна рука лежала на її спині. Вона відчула, що все в світі знову встало на свої місця.

— Я думала, що ти помер, — сказала вона і розплакалася.

Він роздратовано скуйовдив її волосся.

— Так я б не зміг поступити з тобою, малятко. Я обіцяв піклуватися про тебе і маю намір це робити.

— Я вважаю, що залишилася вашою дочкою. — Правильно думаєш. Твоє волосся знову понівечене. Тобі потрібно буде відростити його назад, якщо хочеш залишитися зі мною. Ти не повинна надалі так обстригати своє волосся, якщо хочеш бути моєю дочкою. Я тобі говорив уже про це.

Рейчел посміхалася крізь сльози. Чейз був живий. *** Кара, разом з наступаючою їй на п'яти Ніккі, пройшла через величезні оббиті міддю двері, покриті складними вигравіруваними символами. Мерехтливий спалах блискавки, що пройшов через дюжину вікон, розташованих по верхньому колу між високими колонами з червоного дерева, освітив полиці, що стояли ряд за рядом по периметру круглої кімнати. Вони встигли полагодити тільки серйозні пошкодження високих двоповерхових вікон, сподіваючись, що цього буде достатньо, щоб кімната могла і далі служити сховищем. Деякі з важких темно-зелених оксамитових драпіровок із золотою каймою промокли, оскільки дощ залітав в ще незасклені дірки від деяких найбільш сильних поривів вітру.

Згадавши, як одного разу тут все опинилось у воді і побачивши те, що плавало в центрі кімнати поверх великого столу, Ніккі сподівалася, що тільки зовсім очманілі краплі дощу зможуть тепер потрапити сюди через відсутні частини вікон. Кинувшись до неї, Зедд схопив її плечі. В його очах ясно читався відчай.

— Ви знайшли його? Він живий, адже так? З ним все добре?

Ніккі зітхнула.

— Зедд, він вижив після подій в Сильфіді, принаймні, я зрозуміла це так.

Сильфіда також сказала їм, що це так. Рікка чергувала там, коли Сильфіда несподівано повернулася. Вони були вражені тим, що Сильфіда взагалі повернулася, не кажучи про те, що вона розповіла їм про те, що відбулося.

Срібне створіння несподівано пристрасно розповіло в подробицях про те, що сталося з Річардом. Сильфіда зробила це не тому що хотіла розповісти, де вона була з одним з її мандрівників, а швидше тому, що Річард, її господар, попросив Сильфіду розповісти їм, що він в безпеки і куди він попрямував. Вона прагнула виконати його наказ.

На жаль, за природою своєю Сильфіда була скритною, і їм не вдавалося в більшості випадків отримати прямі відповіді від неї. Зедд сказав, що Сильфіда не вперта; вона просто не може допомогти іншим способом, окрім, як тим, який їй був даний при її створенні. Вірність — це її природа. Він сказав, що їм залишається тільки змиритися зі способом Сильфіди повідомляти інформацію та докласти всіх зусиль, щоб зрозуміти те, що вони отримають від неї.

Зедд також виявив в Сильфіді сліди, залишені відьмою. Тепер вони були точно впевнені, що це була Сікс. Вони не були впевнені в тому, для чого Сікс це зробила, але, принаймні, вони дізналися від Сильфіди, що Річард, так чи інакше, уникнув її кігтів.

— Але де він? Сильфіда перенесла вас туди? Потрапили ви туди, де, як вона сказала, вона залишила його?

— Так, вона перенесла, — Ніккі подивилася на Морд-Сіт і поклала руку на плече Зедда. — Після того, як ми дісталися до місця, куди доставила його Сильфіда, вона сказала нам, куди він пішов: до землі Мерехтливих в ночі. Нам довелося пройти невеликий шлях, щоб дістатися туди.

Зедд подивився здивовано.

— Мерехтливі в ночі?

— Так. Але Річарда там не виявилася.

— Принаймні, він живий. Схоже, він діяв по своїй власній волі, а не під примусом відьми, — сказав Зедд, вимовляючи це з полегшенням. — Що вони сказали? Що змогли розповісти вам Мерехтливі в ночі?

Ніккі зітхнула.

— Мені шкода, що ви не зможете поїхати туди, Зедд. Можливо, вам вони сказали б більше, ніж вони сказали нам. Вони навіть не дозволили нам вступити в той дивний, мертвий ліс.

— Мертвий ліс? Який мертвий ліс?

Ніккі відмахнулася.

— Я не знаю, Зедд. Я не знавець того, що лежить за межами міста. Це обширний простір, зарослий дубами, але всі дерева були мертві.

— Дубові дерева мертві? — Зедд нахилився ближче до неї. — Ти це серйозно? Мертві дуби?

Ніккі знизала плечима.

— Я лише припускаю що дерева були дубами. Річард пояснював мені, як виглядає дуб. Але вони всі були мертвими.

Зедд глянув в далечінь, і почухав брову.

— Чи були серед цих дубів кістки?

— Так, дійсно, — киваючи, сказала Кара. — Кістки, розкидані всюди серед тих мертвих дерев.

— Чур! — Видихнув прокляття Зедд.

— Чому? — Запитала Ніккі. — Що це означає?

Зедд озирнувся.

— Але ви поговорили з Мерехтливими в ночі?

Ніккі кивнула.

— Тарн — так він назвав своє ім'я.

Зедд тер підборіддя, поки обмірковував почуте.

— Тарн… ні, не знаю його.

— Ще був інший і назвався Жесс, — додала Ніккі.

Зедд скорчив гримасу, намагаючись пригадати ім'я.

— Боюся, його я не знаю теж.

— Жесс сказав, що Річард шукав жінку, яку Мерехтливі в ночі повинні були знати.

— Це напевно про Келен, — сказав Зедд і з розумінням кивнув.

— Те ж саме представили і ми, — сказала Кара.

— Але навіщо він пішов до Мерехтливих в ночі в її пошуках? — Запитав він швидше себе, аніж Ніккі, але вона все одно відповіла.

— Сильфіда не говорила нам ні про яке інше місце, тільки про те, куди вона доставила його. Очевидно, Річард не дав ніяких інших інструкцій Сильфіді, про те, у що ще можна нас посвятити. А сама вона не буде виходити за рамки явних вказівок. Як ти і підмітив, це — її природа.

— І Мерехтливі в ночі теж не сказали нам, навіщо він був там. Вони сказали, що у нього були на те свої причини для того, щоб бути там, і немає ніякої необхідності знати про це іншим. Вони сказали, що вони не можуть розкривати подібні речі, пов'язані з його ім'ям.

— Не для інших, але, але… — Її голос перервався в неспокійному бурмотіння.

Зедд глянув на них:

— Але хіба вони не розповіли вам нічого про те, що Річард робив там? Взагалі нічого? Ми повинні з'ясувати, навіщо він пішов до Мерехтливих в ночі. Його шлях проліг через них, а потім щось сталося, що для нього, можливо, виявилося сюрпризом під час його подорожі, можливо в це втрутилася Сікс, поки він ішов до Мерехтливих в ночі? Чому? Що вони йому сказали? Що сталося, поки він був там?

— Мені шкода, Зедд, — сказала Ніккі. — Як ми не намагалися, ми дійсно нічого не могли дізнатися. Сильфіда дійсно розповіла нам частину з того, що трапилося з Річардом, куди вона його доставила, і що він пішов до Мерехтливих в ночі, але вона або не знає більшого, або вона просто не хоче розповідати нам решту з деяких міркувань. Річард більше не повертався до Сильфіди, оскільки він більше не може подорожувати. Цілком можливо, що Сильфіда дійсно не знає більше нічого.

— Річард, ймовірно, пішов пішки. Я припускаю, що він направився сюди, до нас. Зрештою, саме сюди він прямував, коли щось пішло не так, як повинно було пройти в Сильфіді. З якихось міркувань він пішов до Мерехтливих в ночі, але це, можливо, більше відноситься до географії, ніж до чого-небудь ще, він був набагато ближче до них, ніж до нас, і тому, можливо, він вирішив зробити коротку зупинку там перед поверненням до нас. Йому нічого іншого не залишалося.

Що стосується Мерехтливих в ночі, вони не розкажуть нам нічого лишнього. Вони не дозволили нам вийти за межу мертвих дерев, в ті величезні, стародавні дерева, які були за ними. Але у всьому цьому є й деякі хороші новини. Ми, принаймні, знаємо напевно, що Річард живий, і що він пішов в країну Мерехтливих в ночі. Все це трапилося з Річардом, значить, він живий. Знаючи Річарда, можна передбачити, що він спробує знайти якомога швидше коня, і, ймовірно, з'явиться тут, перш ніж ми дізнаємося про це.

Зедд стиснув її руку.

— Ти права, моя дорога.

Це був жест, від якого Ніккі стало спокійніше, майже так само, як ніби це був зв'язок із самим Річардом. Так чинив і Річард в подібні моменти неспокою.

Зедд раптово спохмурнів.

— Ви сказали, що Мерехтливі в ночі не дозволили вам пройти у великі сосни?

Ніккі кивнула.

— Так і було. Вони не дозволили нам пройти хоч трохи далі лісу мертвих дубів і дозволити побачити інших Мерехтливих в ночі.

— Крім усього іншого, це має сенс. — Зедд водив пальцем по скроні в задумливості. — Мерехтливі в ночі — потайні істоти, і взагалі не дозволяють нікому пройти в їх землі, але це, як мені здається, виглядає дивно — при таких обставинах не запросити вас туди.

— Вони вмирають.

Очі Зедда вп'ялися в неї.

— Що?

— Тарн сказав, що Мерехтливі в ночі вмирають, і тому вони не хотіли, щоб ми увійшли. Він сказав, що зараз — час великої боротьби серед Мерехтливих в ночі, важкий час печалі і тривог. Вони не хочуть присутності незнайомців серед них зараз.

— Добрі духи, — прошепотів Зедд. — Річард був правий.

Всі нутрощі Ніккі напружилися в тривозі.

— Про що ви говорите? У чому Річард правий?

— Смерть дубів. Вони захищають землю Мерехтливих в ночі. Мерехтливі в ночі теж вмирають. Це — частина каскаду подій. Річард вже сказав нам, чому, у цій самій кімнаті. На відміну від нього, мені потрібно було більше доказів, щоб повірити йому.

— Більше доказів? Що ти цим хочеш сказати?

Він узяв Ніккі за лікоть і повернув її до мережі заклинання, яка плавала над столом.

— Подивися сюди.

— Зедд, — застережливо сказала Ніккі, — це — мережа для перевірки Вогняного ланцюга, і це підозріло схоже на внутрішню проекцію.

— Правильно.

— Я знаю, що я права. Питання в тому, що відбувається? Що ви зробили?

— Я знайшов спосіб активувати свого роду моделювання внутрішньої проекції без твоєї участі всередині. Це не те саме в усіх аспектах, — сказав він, вільно жестикулюючи, — але для тих цілей, які я переслідував, цього було достатньо.

Ніккі була здивована, що він в змозі виконати таке. Було тривожно знову бачити цю саму річ, яка майже відняла у неї життя. Але це було не те, що її стурбувало в черговий раз. — Чому їх там дві? — Запитала вона. — Є тільки одне заклинання Вогняного ланцюга. Чому тут дві мережі?

Обличчя Зедда освітилося скривленною посмішкою.

— Ах, тут є хитрість. Бачиш, Річард стверджував, що шими присутні в світі живих. Якщо б це було так, їх присутність забруднила б світ життя, забруднилося б і чарівництво. І все ж, жоден з нас не побачив ніякого свідчення цього. Це — парадокс такого забруднення; воно руйнує нашу здатність виявити його присутність. Я хотів знайти спосіб побачити, чи правий був Річард.

— Річард Рал правий.

Зедд знизав костистими плечами на її рішучу заяву.

— Але мені потрібно було переконатися, чи існує насправді хоч якесь підтвердження. Я нічого не зрозумів про дію символів, про які нескінченно повторював Річард. Я теж вірю йому, Ніккі, але я не розумію, як своїм способом він може зрозуміти мову символів, яким чином він прийшов до тих висновків, до яких він прийшов. Мені потрібно бачити доказ, який я зрозумію.

Склавши руки, Ніккі втупилася на здвоєну мережу заклинання.

— Припускаю, що знаю, як ви це з'ясували. Я вірю тому, що він відчуває, але я іноді відчуваю розгубленість, це коли, як новачок, здаєш екзамен з того, що пропустив на заняттях. Коли Річард…

Ніккі затихла і опустила руки.

— Зедд, ці дві проекції не однакові.

Його посмішка знову стала хитрою.

— Я знаю це.

Ніккі підійшла ближче до столу, і наблизилася до двом форм, витканих з палаючих ліній. Вона вивчила їх більш уважно. Вона вказала на одну.

— Ця — заклинання Вогняного ланцюга. Я розпізнала її. Інша ідентична, але вона — не те ж саме. Це дзеркальне відображення істинного заклинання.

— Я помітив, — він виглядав дуже гордий собою.

— Але це неможливо.

— Я подумав так само, але потім я згадав про книгу, що називається «Книга інверсій і дуплексів».

Ніккі повернулась до старого чарівника.

— Ти знаєш, де «Книга інверсій і дуплексів»?

Жести Зедда були невизначеними.

— Ну так, я зумів заволодіти копією.

Ніккі подивилася на нього з підозрою.

— Заволодіти копією?

Зедд прочистив горло.

— Справа в тому, — сказав він і, взявши її під руку, повернув до палаючих ліній і предмету під рукою, — що читаючи цю книгу багато-багато років назад, я згадав, що в ній говорилося про методи дуплексу у форм заклинання. У той час для мене це зовсім нічого не значило. Навіщо комусь знадобляться дуплексні форми заклинання? Але в ній було більше. Книга містила і інструкції про те, як інвертувати форму заклинання, яка спочатку була дуплексною. Сама чокнута річ, яку я коли-небудь чув. На деякий час я відкинув книгу і її невиразну методику. Для чого могла служити така річ? Кому знадобиться робити таке? Нікому, подумав я.

Він підняв палець.

— І потім, обдумуючи можливість забруднення, залишеного шимами, і пробуючи думати про спосіб довести теорію Річарда, я раптово згадав про те, що прочитав в тій книзі одного разу, і що вразило мене. Я зрозумів, навіщо комусь знадобиться дублювати і інвертувати форму заклинання.

Ніккі розгубилася.

— Гаразд, я здаюся. Так чому?

Зедд схвильовано зажестикулював на плаваючі дві форми заклинання.

— Ось чому. Дивись. Це — оригінал, дуже схожий на той, в якому ти була, але без деяких з найбільш складних і непостійних елементів. — Зедд махнув рукою, підкреслюючи, що це не відноситься до справи. — Які нам не потрібні для цього дослідження. А ось це — те ж саме заклинання, дубльоване, а потім Інвертоване. Це — копія.

— Здається, я зрозуміла, — сказала Ніккі, — але я все ще не зрозумію, до чого може послужитися виконання такого дивного аналізу.

Посміхаючись зі знанням справи, Зедд торкнувся пальцями її плеча.

— Пошкодження.

— Пошкодження? А як щодо… — Ніккі мало не задихнулася від осмислення. — Коли ти вивернув заклинання навиворіт і назад, пошкодження не інвертувалося!

— Саме так, — сказав Зедд, пустотливо підморгнувши, і повчально похитав пальцем. — Пошкодження не захочуть інвертуватися. Вони не зможуть. Форма заклинання — тільки демонстрація заклинання, замінник чогось реального. Тому ними можна маніпулювати і інвертувати їх. Це — не реальне заклинання; реальне заклинання не можна інвертувати. Але пошкодження не впливають на магію якось виразно або направлено. Пошкодження ж реальні. Пошкодження впливають на все.

Зедд став надзвичайно серйозним, поглинутий предметом проблеми.

— Коли форма заклинання активувалася, вона вже несла в собі пошкодження. Коли ти дублюєш форму заклинання, пошкодження дублюються разом з нею, але коли ти інвертуєш її, пошкодження не можуть інвертуватися, оскільки вони реальні, але реальні не там, де існує тільки форма заклинання. Не забудь, що забруднення було причиною того, що ще трохи і воно могло вбити тебе.

Ніккі перевела погляд від напружених горіхових очей Зедда на дві палаючі форми заклинання. Вони були дзеркальні. Вона почала вивчати структуру, розглядаючи кожну лінію, кожен елемент, порівнюючи з іншою формою заклинання, яка була такою ж, але перевернутою.

І раптом вона помітила.

— Там, — вона шепнула, показуючи, — Ця частина є тотожна у обох. Вона не перевернулася. Вона відображається не дзеркально, як все інше. У цієї частини лінії абсолютно співпадають, у той час, як все інше інвертоване.

— От-от, — тріумфально виголосив Зедд. — Отже, призначення «Книги інверсій і дуплексів» в тому, щоб виявити недоліки, які не можна помітити іншими способами.

Ніккі втупилася на старого, який постав у новому світлі. Вона знала про «Книгу інверсій і дуплексів», але, як і всі інші, хто вивчав її, вона ніколи не розуміла її призначення. Про це сперечалися, звичайно, але ніхто ніколи не зміг би запропонувати такий спосіб застосування цієї таємної книги магії. Теорія цієї книги кидала виклик традиційним знанням про призначення та застосування магії. У підсумку, після деякого часу, її відкинули, як просту дивину. По суті, її представляли на заняттях тільки як примху, реліквію давнини, марну, але, тим не менш, згадувану хоча б тому, що вона продовжувала існувати.

Зедд, як і Річард, ніколи не відкидав ніяких крихт знання. Як і всі зібрані знання, він фіксував їх десь у куточках своєї свідомості, на випадок якщо вони зможуть стати в нагоді. Коли було важко знайти відповідь, він звертався до своєї пам'яті про забуті речі, ніби перебираючи каталог в якомусь курному кутку своєї пам'яті.

Річард поступав так само. Знання, одного разу придбане, залишалося в його арсеналі. Це дозволяло йому використовувати речі новими способами, придумувати дивовижні рішення, які часто кидали виклик старим, загальноприйнятим методам чарівництва. Багато людей приходили до такого способу мислення, особливо коли це мало відношення до магії, що межує з єрессю.

Ніккі ж бачила його справжню цінність. Правильні відповіді на проблеми були отримані саме завдяки такому методу думки, логіки, і розсудливості, повністю використовувати все, що знаєш. Це була сутність Шукача, основа того, як він шукав правду. Це теж була одна з основних якостей Річарда, який так зачарував Ніккі. Він був учнем без формального навчання, який інтуїтивно знаходив вихід із найскладніших ситуацій способом, яким ніхто б більше не зміг.

Зедд пригнувся, потягнувши Ніккі за собою.

— Подивися сюди. Бачиш це? Можеш розпізнати це? Цю частину, яка не інвертувалася?

Ніккі струснула головою.

— Ні. А що це?

— Це — забруднення, залишене шимами. Ось так я його і розпізнав. Це — павук в павутині магії.

Ніккі випросталась.

— Це лише доводить, що Річард тоді був правий.

— Хлопчик зрозумів це інтуїтивно, — погодився Зедд. — Хоч я дійсно не розумію, як, але він був абсолютно правий. Як тільки воно виділилося, я розпізнав забруднення, залишене шимами, так само, як впізнав би червонувато-коричневий осад іржі. Він був здатний бачити це на мові ліній, і він був правий. Заклинання забруднено; і джерелом цього забруднення були шими. Це — механізм, яким шими стирають і руйнують чарівництво. Так само, як і це заклинання, вони могли заразити і інші магічні потоки.

— Це те, що вбиває Мерехтливих в ночі? — Запитала Кара.

— Боюся, так і є, — відповів Зедд. — Дуби навколо їх житла також наділені захисним чарами. І те, що і дуби, і Мерехтливі в ночі вмирають разом, особливо примітно.

Ніккі пішла до вікон, спостерігаючи неясні спалахи блискавок через непрозоре скло.

— Чарівні істоти вимруть. Те, що і говорив нам Річард.

Приступ туги за ним защемів у серці так сильно, що ця біль пройшла через неї, як тінь смерті, що віднімає душу. Вона відчувала, що висохне і помре, якщо вони не знайдуть його скоро. Вона відчувала, що не зможе вижити, якщо ніколи не отримає шанс побачити його знову, побачити життя в його сірих очах.

— Зедд, як ти думаєш, він правий і відносно всього іншого? Ти думаєш, що ми насправді билися на драконах, і що ми забудемо про те, що подібні речі існували в світі? Ти думаєш, що Річард виявиться правий, і світ який ми знаємо, перетвориться з реального в царство легенд?

Зедд зітхнув.

— Я не знаю, моя дорога, я дійсно не знаю. Хотів би думати, що хлопчик неправий по більшій частині, але я навчений давним-давно не тримати парі проти Річарда.

Ніккі посміхнулася про себе. Цієї ж самої речі вона була навчена теж.

— Ніккі, — сказав Зедд, невизначено жестикулюючи, намагаючись підібрати слова, — ти… добре, що хтось, відноситься до Річарда так само, як і я, і відчуває подібну пристрасність і лояльність до нього. З якого боку не глянь, ти чи не єдина, яка йому підходить… — Він скинув руки вгору і ляснув ними по боках. — Ну, я не знаю.

— Зедд — ти, Кара, я — ми всі любимо Річарда, якщо це те, що ти пробуєш висловити.

— Я вважаю, що це і є сама суть. У мене немає ніяких спогадів про Келен, але мені бачиться, що якщо уявляти її такою ж, як можна було б представити тебе в цій ролі, то я повинен думати про неї більше ніж про його соратницю, що розділила з ним ту ж боротьбу.

Ніккі відчула себе так, ніби її тільки що пронизала блискавка. Вона не наважилася дозволити собі навіть почати оцінювати емоційний заряд його слів. З величезним зусиллям вона змогла утримати своє самовладання і на довершення просто смикнула бровою і сказала:

— Що ти маєш на увазі?

— Так само, як Кара і Річард, я прийшов до висновку про твою величезну роль в що відбувається, особливо враховуючи те, що я думав про тебе спочатку. Я почав довіряти тобі, як дружині мого онука.

Ніккі сковтнула, але не відповіла поглядом на його пильний погляд.

— Дякую тобі, Зедд. Беручи до уваги те, звідки я прийшла, і те, що являла собою спочатку, сказане тобою значить для мене набагато більше, ніж ти можеш уявити. Сприймати людей такими, які вони є, тобто, щиро…

Вона прочистила горло і, нарешті, подивилася на нього. Незважаючи на те, наскільки вона була вражена його словами, вона подумала, що ці слова не значили чогось іншого, як просто були передмовою до чогось важливого.

— Ти хочеш мені щось сказати?

Він кивнув.

— Я дізнався дещо ще. Вкрай тривожне. Про це я б не сказав нікому, але, ну, в загальному, крім самого Річарда немає нікого, кому б я довіряв більше ніж тобі і Карі. Ви обидві стали більше, ніж друзями в повному розумінні цього слова. Я тільки пробую знайти спосіб виразити вам наскільки…

Коли його слова затихли, він дивився кудись убік. Ніккі м'яко поклала руку на його плече.

— Ми повернемо його, Зедд, я обіцяю тобі це. Але ти правий в тому, що ми відчуваємо до нього. Річард повністю змінив моє життя. Якщо є щось, про що ти повинен сказати, мені хотілося б думати, що ти можеш довіряти Карі і мені так само, як зміг би довіритися Річарду. Мені здається, ти це мав на увазі? Всі ми відчуваємо одне й теж по відношенню до нього, і наші відносини… Я… ну, — вона стулила кінчики пальців разом, — загалом, ти знаєш, що я маю на увазі.

Боячись, що вже сказала занадто багато, Ніккі відчувала, як її обличчя почервоніло. — Що я намагаюся вимовити, — сказав Зедд, нарешті, — так це те, що мені потрібна ваша допомога, і я хочу, щоб ви знали, що ви обидві значите для мене — що тепер мені ці речі не здаються безтурботними або примхливими. Все своє життя я зберігав таємниці, оскільки їх потрібно було зберігати. Це не найлегша річ, яку можна виконати, але так було потрібно. Ситуація змінилися, тому я більше не можу тримати певні знання тільки в собі. Зараз зав'язалося докупи стільки всього, як ніколи раніше.

Ніккі кивнула, і всю свою увагу звернула на чарівника.

— Я розумію. Я зроблю все, що зможу, щоб виявитися гідною твоєї довіри.

Зедд стиснув губи.

— Та книга, «Книга інверсії і дуплексів», була прихована в місці, про яке ніхто крім мене не знає, і не здогадується, що воно взагалі існує. Це місце в підземеллях Замку Чарівників.

Ніккі і Кара перезирнулися.

— Зедд, — запитала вона, — ти хочеш сказати, що є кістки і під Замком? І там є книжки?

Зедд кивнув.

— Багато книжок. Якраз там я і знайшов «Книгу інверсії і дуплексів».

Він зробив кілька кроків убік, щоб подивитися на вікна, мерехтячі від спалахів грози, бушуючої зовні.

— Ніхто не здогадувався про те, що я знаю, що місце кісток є також там внизу. Я знайшов його, коли був ще хлопчиком. Я зрозумів, що ніхто не ступав туди впродовж цілої вічності. Ні один слід не торкав пил на тих поверхах впродовж тисячоліть. Я був першим, хто залишив слід в тому віковому пилу. Мені не було потрібно пояснення значимості цього факту.

Оскільки я був хлопчиськом, я сильно злякався, увійшовши в те древнє підземелля. Я і так був наляканий, оскільки потрапив туди, намагаючись знайти дорогу назад в Замок. Коли я знайшов підземеллч, я інстинктивно відчув, що це місце не було б заховано, не будь на те серйозних підстав, тому, наскільки це було можливо до цієї пори, я ніколи нікому не розповідав про це. І ще я відчув, наче це місце само дозволило мені увійти, натомість вимагаючи зберегти його таємницю.

Я не тільки поставився до цієї відповідальності серйозно, я відчув себе під захистом цього недослідженого місця. Крім того, там спочивали останки дуже багатьох людей — можливо навіть моїх власних предків. Я знав, що були завжди ті, хто неодмінно скористається такою знахідкою, і я не хотів, щоб це трапилося з цим місцем, яке приховали ті, хто дбайливо намагався зберегти священне місце в спокої.

До цього можна лише додати, що я відчував себе дуже винуватим через те, що порушив спокій цього місця поховання з нікчемної причини — прокрастися назад в замок, щоб, в першу чергу, уникнути неприємностей через те, що пішов без дозволу. Я вислизнув з Замку, щоб піти на ринок в Ейдіндріл і передивитися всі захоплюючі дрібнички, які розпродавалися там. Це заняття було набагато більш захоплююче, ніж нудні заняття, яким я повинен був присвячувати свій час.

Після мого випадкового відкриття, я став обережно задавати завуальовані питання і з'ясував, що навіть старі чарівники, яких я знав, не мали жодного уявлення про це місце під Замком чарівноїика. Через довгий час, я прийшов до висновку — ніхто не підозрював про існування такого місця, не було навіть чуток про нього.

У ті хлоп'ячі роки у мене було багато занять, які займали майже весь мій час. В ті часи в Замку жило ще багато людей, і з моїм навчанням у мене ніколи не з'являлося можливості провести в підземеллі — за весь цей час — більше декількох годин. Я швидко виявив, що багато таких же самих книг були і нагорі в Замку, і так як я був хлопчиськом, я прийшов до висновку, що вважати, що це була важлива знахідка, було неправильно.

Він відсторонено посміхнувся.

— Я уявляв себе великим дослідником, який виявив стародавні скарби. Але цими скарбами, головним чином, виявилися кістки і книги. Була нескінченна кількість старих книг в Замку, по яких я повинен був вчитися, і більшість з них не були такими, які представлялися в захоплюючих душу мріях книгами про складання заклинань, одягненими в обкладинки з бурштином або інкрустовані дорогоцінними каменями книги проклять. Але там не було нічого подібного. Тільки розкришені кістки і такі ж старі книги.

Є зали під залами внизу в підземеллі, заповнені запиленими старими книгами. У мене ніколи не було багато часу, щоб досліджувати ті кімнати. Я не можу навіть висловити припущення про ту кількість книг, що поховані там. Ніколи не було часу, більше ніж окинути поглядом невелику вибірку. Як я сказав, багато з них я бачив у бібліотеках замку, були і такі, які мені не зустрічалися, і в такому молодому віці жодна з них не справила на мене належного враження для того, щоб запам'ятати її, за винятком тих небагатьох, на зразок «Книги інверсії і дуплексів».

Коли я підріс, я закохався в саму чудову жінку, і незабаром вона стала моєю дружиною. Народження дочки відкрило мені новий світ мого життя, і ця дочка виросла, щоб потім стати матір'ю Річарда. Роботи для молодого чарівника в Замку, було завжди більше, ніж годин, відведених дню. Не було ніякої можливості викроїти час, щоб провести його внизу серед старих кісток.

А потім світ був кинутий у жахливу війну з Д'харою. Це був похмурий час жахливої боротьби. Я став Першим Чарівником. Битви були жахливі, наскільки бій сам по собі може таким бути. Я повинен був посилати чоловіків на смерть. Я повинен був дивитися в очі чарівників, молодих і старих, які не будуть оскаржувати рішення йти в битву і я знав це, і говорив їм докладати всіх зусиль, хоча знав, що це не принесе відчутної користі, і вони, ймовірно, помруть від непомірних зусиль. Серцем я відчував, що були речі, які, якщо б я зробив безпосередньо сам, то вони могли б спрацювати, але були й багато інших завдань, які ніхто крім мене зробити не міг.

Час від часу я приходив до висновку, що відповідальність, знання, і дар були моїм прокляттям. Дивитися на всіх невинних людей, які розраховували на мене, як на Першого Чарівника, і знати, що, якщо я зазнаю невдачі, вони помруть, було трохи більше, ніж я міг винести. В цьому відношенні я точно знаю, що доводиться переносити Річарду. Я був на його місці. Я тримав світ на своїх плечах.

Зедд зробив жест, і відвів погляд, повний смутку від предмета під рукою.

— Так чи інакше, з усіма моїми іншими обов'язками, катакомби лежать головним чином забутими. У мене просто не було ніякого часу, щоб вивчити те, що могло знаходитися там. Після моїх хлоп'ячих нетривалих оглядів, в мені зміцнилася думка, що нічого там не знайти більш суттєвого, ніж старі і порівняно незначні книги, що поховані поряд із забутими кістками. Тоді мені здавалося, що було дуже багато інших більш нагальних справ життя і смерті.

Загрузка...