Артеміс Фаул. Останній хранитель

глава 5: АРМАГЕДДОН

БЕРСЕРКИ, поховані у вигляді висхідної спіралі навколо замку, рухалися все більше, оскільки у світлі нагорі магічна сила вирвалася на свободу.

— Щось наближається,— зрозумів Оро, капітан берсерків.— Незабаром ми станемо вільні, і наші мечі знову випробують на смак людську кров. Ми спопелимо їхні серця і викличемо до життя давні сили зла. Ми змусимо людей тріпотіти і бігти від нас. Вони не зможуть убити нас, тому що ми вже мертві, і нас утримують тільки магічні нитки.

Наш час буде недовгим. Лише одна ніч після такого тривалого небуття, але ми встигнемо вкрити себе славою і кров’ю перед тим, як назавжди з’єднаємося в посмерті з богинею Дану.

— Ви відчуваєте зміни? — гукнув Оро своїх воїнів. — Будьте готові рвонутися вперед, як тільки відкриються Врата.

— Ми готові, — відповіли його воїни. — Як тільки світло впаде на нас, почнемо захоплювати всіх — собак, борсуків і людей.

«Я б уважав за краще борсуків, чим людину»,— мимоволі подумав Оро.

Він був начальником, і його гордість коштувала йому життя, десять тисяч років тому.

Гобдоу, який лежав ліворуч від нього, відгукнувся на це зловісним жартом.

«Згоден,— подумки просигналив він.— Але борсук кращий за щура».

Якби в Оро було серце із плоті й крові, воно б затріпотіло від гордості — цього разу за своїх воїнів.

— Мої солдати готові до війни. Вони битимуться до тих пір, поки не розсиплються на порох їхні тіла, і вони нарешті потраплять в обійми світла. Наш час близько.

Форт захищала Джульєтта Батлер, і не тому, що наглядала за всім, поки батьки Артеміса виїхали на екологічну конференцію в Лондон. Вона захищала його в буквальному сенсі слова.

Форт, про який йде мова, був старою сторожевою вежею Мартелло на пагорбі, що виходив на Дублінську затоку. Стіни форту потемнішали від часу і місцями вкрилися дивним чорним плющем, що тягнув свої вусики так, немов намагався втягнути камені, з яких були складені стіни, назад, у землю.

Крім плюща форт регулярно намагалися захопити брати Артеміса Фаула: чотирирічний Майле і його брат-близнюк Беккет. Хлопчики кілька разів налітали на вежу зі своїми дерев’яними мечами, але Джульєтта відбивала їхні атаки і відправляла перекидатися у високій траві. Беккет заливався сміхом, а от Майле, як зауважила Джульєтта, з кожною новою невдалою спробою осадити вежу засмучувався все сильніше.

«Зовсім як Артеміс,— подумала Джульєтта.— Ще один кримінальний геній».

Останні десять хвилин хлопчики вовтузилися за кущем, напевно задумуючи нову атаку. Джульєтта чула приглушене хихикання і чіткі команди, які віддавав Майле, очевидно, наставляючи Беккета.

Джульєтта посміхнулася. Вона легко могла уявити сценарій майбутньої битви.

Напевно, Майле говорить зараз приблизно таке: «Ти нападаєш з одного боку, Бекке, я з іншого. Це називається оточення».

На що Беккет може відповісти як-небудь абсолютно несподівано, на кшталт: «Я люблю гусениць».

Не помиляючись, можна було сказати, що кожен з братів любить іншого більше, ніж самого себе, але Майле постійно відчував роздратування від того, що Беккет не міг чи не хотів виконувати його найпростіші інструкції.

«У будь-який момент Беккету може набриднути це тактичне заняття,— подумала молодша сестра

Батлера, — і він піде геть від куща, розмахуючи своїм іграшковим мечем».

Через кілька секунд Беккет дійсно виринув із-за куща, але розмахував він аж ніяк не мечем. Джульєтта перекинула ногу через низький парапет і підозріло запитала:

— Бекке, що це в тебе?

— Трусики,— чесно відповів той і помахав ними в повітрі.

Джульєтта придивилася. Дійсно, цей трикутний предмет був трусиками. Одягнута на Беккета довга, до колін, і неабияк протерта за останні сорок вісім днів футболка не давала можливості точно сказати, свої трусики тримає він у руці чи ні, але, мабуть, що свої, бо крізь дірки у футболці просвічувало тільки голе тіло.

Беккет відрізнявся неслухняним характером. За кілька місяців няня-охоронець Джульєтта побачила речі крутіші від трусиків, наприклад, ферму черв’яків, яку Беккет спорудив у нижньому туалеті й особисто «удобрював».

— ОК, Бекке,— крикнула вона з башти, — Поклади трусики, малюче, я дам тобі чисті.

Беккет рішуче наближався.

— Ні. Беккета вже нудить від дурних трусиків. Це тобі. Подарунок.

Обличчя хлопчика променіло безневинним захопленням, переконуючи в тому, що Беккет дійсно

вважав найкращим подарунком для дівчини ці трусики — між іншим, із захованою всередині них пригорщею жуків.

— Але сьогодні в мене не день народження,— спробувала відбутися жартами Джульєтта.

Беккет був уже за півметра від вежі і продовжував похитувати трусиками, немов прапором: «Я люблю тебе, Джуле, візьми подарунок».

«Він любить мене,— подумала Джульєтта.— Діти завжди знаходять у дорослих їхнє слабке місце».

І таки вона зробила ще одну відчайдушну спробу.

— А ти не боїшся застудити сіднички?

У Беккета була відповідь і на це: «Ні. Їм зовсім не холодно».

Джульєтта ніжно посміхнулася. Цьому легко повірити. У маленькому тільці Беккета було стільки енергії і жару, що їх вистачило б, щоб закип’ятити воду в озері. Обіймати його було все одно що обіймати гарячу батарею.

У такій ситуації уникнути зіткнення з трусиками Джульєтта могла тільки за допомогою невинної брехні.

— Старі трусики люблять кролики, Бекке. Чому б тобі не зарити їх у подарунок Тату Кроликові?

— Кролям не потрібні трусики,— зловісно вимовив голос у неї за спиною.— Вони теплокровні ссавці, і їхнього хутра їм цілком вистачає в нашому кліматі.

Джульєтта відчула притиснутий до свого стегна дерев’яний меч Майлса і зрозуміла, що він використовував Беккета як маневр, що відволікає, а сам підкрався ззаду.

«А я нічого не почула,— здивувалася Джульєтта.— Майле добре навчився підкрадатися».

— Відмінно, Майлсе,— сказала вона.— Як ти змусив Беккета виконувати твої інструкції?

Майле самовдоволено посміхнувся, ставши цієї миті дуже схожим на Артеміса.

— Я не змушував. Просто повідомив, що надаю йому як слід.

«І цьому хлопчику ще немає п’яти,— подумала Джульєтта.— Подивимося, що скаже світ, коли йому явиться Майле Фаул».

Краєм ока вона помітила схожий на вітрило трикутник, що летів позаду неї, схопила його і тільки тоді зрозуміла, що вона тримає в руках.

«Приголомшливо,— подумала вона.— Мене обвели круг пальця двоє чотирирічок».

— Гаразд, хлопці,— вимовила вона вголос.— Час іти додому, обідати. Що хочете на обід?

— Я хотів би бутерброд крок-мадам,— сказав Майле, засовуючи свій меч у піхви.— 3 охолодженим виноградним соком.

— Жуків,— повідомив Беккет, стрибаючи на одній ніжці. — Жуків у кетчупі. — Джульєтта посадила Майлса до себе на плече і пішла стежкою, що вела вниз від башти. — Отже, те саме, що і вчора, джентльмени.

«І не забути всім вимити руки»,— додала вона про себе.

Коли вдалині почався хаос, хлопчики вже зайшли по пояс у траву. Беккет не звернув на далекий шум ніякої уваги, бо в голові у нього і так постійно гриміли уявні вибухи і крики, але Майле відразу зрозумів: щось не так. Він кинувся назад, до башти Мартелло, і виліз нагору по кам’яних сходах, демонструючи гаку ж спритність, як і в Артеміса. Ця спритність дуже захоплювала Беккета, більш міцно складеного, ніж його брати.

— Армагеддон,— оголосив зверху Майле. — Кінець світу.

— Хоч не Діснейленд! — злякано промовив Беккет.

— Ні,— сказала Джульєтта, поправляючи його вигоріле на сонці волосся.— Схоже, це не Діснейленд.— Вона відчула холодок під серцем. Звідки йде цей галас? Таке відчуття, що він виник поблизу зони військових дій.

Джульєтта піднялася слідом за Майлсом на вершину вежі. Звідси можна було чітко розгледіти вдалині сусіднє містечко. Зазвичай вітром звідти, з півночі, доносило тільки рідкісні гудки автомобілів, що пролітали по окружній дорозі. Але сьогодні шосе на Дублін походило на пекло. Навіть здалеку було видно, що на всіх смугах рух повністю зупинився. Двигуни декількох машин вибухнули, а один пікап відкинуло вперед. Ще далі, у самому містечку, над будівлями виростали гриби більш потужних вибухів, і клуби диму все густіше затягували передвечірнє небо. Один маленький літак буквально звалився на стадіонне поле, а на дах готелю впав із космосу супутник зв’язку.

Беккет теж виліз на вежу і взяв Джульєтту за руку.

— Це Армагеддон,— тихо сказав він.— Світ валиться.

Джульєтта сильніше притиснула хлопчиків до себе. Хоча руйнування здавалися занадто великими, щоб бути спрямованими спеціально проти сім’ї Фаулів, та список людей, які охоче знищили б усе графство Дублін заради того, аби тільки дістатися Артеміса, був загрозливо великим.

— Не бійтеся, хлопчики,— промовила Джульєтта.— Я зумію захистити вас.

Вона сунула руку в кишеню. У ситуації, подібній до цієї, коли становище стає відчайдушним, перше, що вона повинна зробити,— це зателефонувати Артемісу.

Джульєтта пробіглася за списком мереж на своєму телефоні і була сильно здивована тим, що єдиною доступною залишалася ФОКС — система, яку Артеміс сам установив для невідкладних дзвінків.

«Уявити тільки, Артеміс — єдиний підліток у світі, який зміг сконструювати і запустити свій власний супутник»,— промайнуло у неї в голові.

Джульєтта вже готова була вибрати ім’я Артеміса в списку контактів, коли за якісь три метри від неї звідкись виникла мускулиста рука, що тримала ельфійським бластер.

— Ну привіт, бридке дівчисько,— сказав голос нізвідки, і зі ствола бластера з тріском вирвався синій промінь енергії.

Джульєтта була досить добре знайома з ельфійською зброєю, щоб знати, що переживе удар синього променя, але при цьому напевно отримає опіки і згорнеться в клубок від болю.

«Вибачте, мої хлопчики,— встигла подумати вона.— Я підвела вас».

Потім промінь із бластера Піпа вдарив Джульєтту в груди і звалив дівчину з вежі.

Берсерка Оро на секунду охопив сумнів.

— Може бути, що передчуття свободи — це лише міраж? — подумав він.

Ні. Це був не міраж. Ключ наближався. Оро відчував, як хвиля сили котиться до їхньої могили.

— Приготуйтеся,— послав він наказ униз, своїм воїнам.— Коли Врата відкриються, хапайте всіх. Усе живе має стати нашою здобиччю.

Оро відчув, як затряслася земля від захопленого реву його воїнів.

А може, просто від їхнього пристрасного бажання мститися.