Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 14: ДЕВ'ЯТЬ ПАЛИЧОК

ПОКИ Фоулі біг, у нього в голові ще не склався план дій. Він твердо знав тільки одне: йому потрібно якнайшвидше опинитися поряд із Кабалліною, і не важливо, як саме він це зробить. Не важливо, чого це буде коштувати.

«Ось що робить кохання»,— подумав він і в цей момент зрозумів, чому Артеміс викрав ельфа, щоб добути гроші на пошуки свого батька.

«Поруч з коханням усе інше не має значення».

Навіть зараз, коли світ розвалювався на шматки, Фоулі міг думати тільки про одне — про Кабалліну.

«Гобліни-кримінальники сходяться до нашого будинку».

Опал знала, що, працюючи консультантом у ЛЕП, Фоулі обов’язково зажадає, щоб уся кореспонденція, яку доставляли йому в будинок, проходила стандартнупроцедуру сканування. Тому вона послала красиву коробку, яка для сканерів здавалася порожньою, хоча насправді жодна коробка не буває порожньою абсолютно.

Ця коробка, наприклад, була набита мікроорганізмами, що вібрують із високою частотою, і виробляють ультразвуковий сигнал, який заважає спостереженню і буквально зводить гоблінів з розуму настільки, що вони стають готові на все, аби тільки припинити його.

Гобліни — тупі створіння, навіть найкращі з них. За весь час лише один гоблін виграв приз на науковій олімпіаді, та й той у нього відібрали, тому що цей гоблін, як виявилося, був отриманий у результаті генетичного експерименту і сам себе вніс у список учасників конкурсу.

Ультразвуковою бомбою Опал повністю придушувала у гоблінів вищі функції мозку і перетворювала їх на хижих, вивергаючих полум’я ящерів. Фоулі добре знав про це, оскільки пропонував свого часу ЛЕП міні-версію ультразвукової бомби як засоба індивідуального захисту, що відлякує злочинців, але Рада відхилила його заявку через те, що така бомба могла викликати сильні кровотечі з носа у її власників.

Вісімдесят відсотків поліцейського управління було перетворено на руїни, вцілів лише верхній поверх, що зачепився за край утвореної ями, як мушля молюска. Нижні поверхи обрушилися на розташовані нижче майданчики, зарезервовані для паркування, і тепер перетворилися на недбало складену з битих каменів піраміду, яка диміла та іскрилася. На щастя, критий міст, що вів до прилеглої парковки, хоча й постраждав, але не дуже сильно. Фоулі пробіг по цьому мосту, намагаючись не дивитися на зяючі дірки, в яких можна було зламати копито, і намагаючись не чути плачучий скрип металевих розпірок, провислих під власною вагою.

«Не дивися вниз. Тільки на дальній край моста».

Коли Фоулі біг, секції моста складалися в нього за спиною, і, немов фортепіанні клавіші, що відвалилися, з дзвоном обрушувалися в безодню. Автоматичні двері на іншому кінці мосту заклинили скрученим шматком рейки, і тому вони смикалися то вперед, то назад. Фоулі вистачило щілини, щоб протиснутися крізь двері і, ледве зводячи дух, розтягнутися на підлозі четвертого поверху.

«Ну й ну,— подумав він.— І такі ось штуки Холлі доводиться проробляти щодня?»

Трохи відсапавшись, Фоулі поспішив через стоянку до свого фургона, припаркованого із самого краю, біля виїзду на шосе. Фургон був давній, пошарпаний, навіть не вірилося, що він належить кентаврові, який розробив для міста стільки технологічних удосконалень. Якщо хтось дізнавався, що фургон належить Фоулі, він думав, що кентавр просто

замаскував свою машину, щоб збивати з пантелику викрадачів. Але ні, його фургон справді був старовинним мотлохом — це страховисько слід було б поміняти ще років двадцять, а то й тридцять тому. Але як декоратори ніколи не прикрашають свої будинки, так і Фоулі, який придумав купу удосконалень для автомобілів, завжди було байдуже до того, на чому їздить він сам. Звичайно, ця колимага щодня завдавала Фоулі прикростей, шум двигуна перевищував установлені законом обмеження, а ще клаксон цього фургона любив ні з сього ні з того подавати хрипкі звукові сигнали. Але сьогодні такі антикварні здохляки виявилися єдиними у всьому місті автомобілями, що залишилися в русі, до того ж незалежними, що дуже важливо, від існуючої у Небесному місті автоматизованої системи магнітних напрямних рейок.

Фоулі відчинив біпером передні дверцята, повернувся спиною до кабіни і почекав, поки еластична збруя не висунеться і не пристебне його кінський торс. Безперестанку пікаючи, збруя обернулася навколо кентавра, а потім утягнула його в кабіну. Коли схожі на крила жука дверцята склалися вниз, сенсори фургона розпізнали присутність Фоулі й автоматично запустили двигун. Зазвичай посадка в автомобіль займає кілька секунд, проте потрібно трохи більше часу, якщо у вас шість кінцівок і хвіст, який деякі учені вважають сьомою кінцівкою чи, як мінімум, придатком.

Фоулі витягнув зі слота на щитку автомобіля металевий руль, поклав на нього своє копито і голосно крикнув у підвішений на рівні голови екран навігатора:

— Додому!

На екрані з’явилося обличчя самого Фоулі. Свого часу кентавр установив у навігатор чіп, запрограмований на всі параметри власної особистості. У нападі самозакоханості, напевно.

— Звичайним шляхом, красунчику? — поцікавився навігатор голосом самого Фоулі, дружелюбно підморгуючи господареві.

— Ні,— відповів Фоулі.— Ігнорувати обмеження швидкості та параметри безпеки. Рухатися максимально швидко. Під свою відповідальність знімаю всі інші обмеження.

Якби в навігатора були руки, він, безсумнівно, потер би їх від радощів.

— Як довго я мріяв почути це,— сказав навігатор, приймаючи на себе керування автомобілем.

Щось не так було з красивим інкрустованим ящичком, який тримала в руці Кабалліна. їй здалося, що в середині нього кружляє якась маленька хмарка, вібруюча як бджолиний рій, але при цьому не видає жодного звуку. Потім у Кабалліни занили зуби, засльозились очі, і виникло таке відчуття, немов невидимі нігті дряпають у неї всередині черепа.

«Дико, звичайно, але відчуття саме таке».

Кабалліна відкинула ящичок, але маленька темна хмарка вже встигла вислизнути з нього та оповитися навколо її зап’ястка. Ящичок закотився під мармуровий кавовий столик — скам’янілу гігантську поганку, яку Холлі одного разу назвала «настільки стереотипною, що кричати хочеться»,— і тепер лежала там, випускаючи щось таке, що примушувало нерви Кабалліни клекотіти.

— Що це, любий? — повернулась вона, щоб поставити це питання маленькому АРК-лайтс, але бабка лежала мертвою на підлозі, і від її голови піднімався крихітний завиток диму.

«Уся справа в цьому ящику»,— здогадалася Кабалліна. Чим би не була ця штуковина, її явно надіслав не Фоулі. З ящиком щось було не так, і тепер це щось приліпилося до її руки. Кабалліна була не з полохливих, проте відчула, як від чуття наближення небезпеки у неї німіють ноги.

«Щось має статися. Щось найжахливіше із того, що вже відбулося сьогодні».

Чимало ельфів зламалися б під вагою таких зловісних обставин, але якщо світ очікував такої реакції від Кабалліни Вандерфорд Педдокс Фоулі, то він помилявся, оскільки однією з рис характеру, яка найбільше подобалася Фоулі в його дружині, був неприборканий бійцівський дух.

І цей дух Кабалліна підтримувала не лише за допомогою одних позитивних роздумів. У неї був блакитний пояс майстра давнього кентаврійського бойового мистецтва дев’яти паличок. У цьому бою зброєю служили не тільки кінцівки, але також голова і хвіст. Кабалліна часто займалася у спортзалі Поліцейської академії разом із Холлі Шорт і одного разу ненароком так брикнула Холлі, що та пролетіла крізь обтягнуту рисовим папером ширму. Це сталося, коли Кабалліні ні з сього ні з того раптом згадався один її старий бойфренд.

Кабалліна риссю підбігла до замкненого високого комоду в спальні і наказала йому відкритися. Усередині лежав блакитний пояс, який Кабалліна швидко надягла поперек грудей. Сам пояс у бою був марний, інша справа — цей довгий гнучкий бамбуковий прут, що лежав поряд із ним. Кабалліна змахнула прутом, зі свистом розтинаючи повітря. В умілих руках такий прут легко міг здерти навіть товсту шкіру зі спини троля.

Дотик прута до долоні заспокоїв Кабалліну, і вона навіть подумала, що, напевно, має безглуздий вигляд, стоячи тут при всіх регаліях майстра дев’яти паличок.

«Нічого поганого не відбувається. Я просто перенервувала».

І тут вхідні двері будинку вибухнули.

Навігатор гнав машину Фоулі, немов маніяк, хрипко горланячи при цьому якісь дикі пісні. Фоулі щось не пригадував, що заносив їх у пам’ять навігатора. Як би кентавр не був поглинений кошмарними видіннями Кабалліни, яка потрапила в лапи гоблінів, вивергаючих вогонь, він не міг не фіксувати краєчком свідомості картини моторошного руйнування, що відкривалися за вікном.

Усюди над містом піднімалися густі клуби диму і танцювали блакитні язички полум’я. Офіцери ЛЕП пробиралися через завали, відшукуючи вцілілих, а десятки міських визначних пам’яток перетворилися на руїни, що димілися.

— Спокійно,— сказав Фоулі, шльопнувши долонею по навігатору.— Я мало користі принесу Кабалліні, якщо приїду до неї мертвим.

— Не бійся, чуваче,— розв’язно відповів навігатор.— Не факт, що твоя допомога взагалі знадобиться. Кабалліна володіє мистецтвом дев’яти паличок. А ти що можеш? Будеш махати клавіатурою?

«Чуваче?» — подумав Фоулі, шкодуючи про те, що встановив експериментальний чіп, який наділив навігатор індивідуальністю. Однак навігатор мав рацію. Що, власне, він, Фоулі, збирається робити? Буде справжньою трагедією, якщо Кабалліна загине, намагаючись урятувати його. Несподівано Фоулі відчув себе охоронцем, який страждає водобоязню. Дійсно, чим він може бути корисний у ситуації, що склалася?

Навігатор немов читав його думки, що було в принципі неможливо, проте Фоулі вирішив про всяк випадок запатентувати свій чіп, а раптом йому випадково вдалося винайти робота-телепата?

— Зберися на силі, чуваче,— сказав навігатор.

«Зрозуміло,— подумав Фоулі.— На силі. І які ж мої сили? І де вони?»

А були його сили в задній частині фургона, куди Фоулі звалював сотні незакінчених і напівлегальних моделей і запчастин.

Згадавши про них, Фоулі подумав, що в нього у фургоні є штуковини, які навіть від простого зіткнення один з одним здатні пробити дірку в потоці часу. Про це він давно вже вирішив забути, інакше довелося б звільняти від мотлоху весь фургон.

— Продовжуй вести машину,— наказав Фоулі навігатору, відстібаючи ремені і задкуючи по маленькому переходу, що з’єднує кабіну із задньою частиною фургона.— Мені потрібно подивитися ззаду.

— Усе зрозумів, чуваче,— життєрадісно відповів навігатор за секунду перед тим, як промайнути но горбатому містку, що був розташований поряд зі стоматологічною клінікою, збудованою у вигляді гігантського корінного зуба.

«Цей чіп, мабуть, пошкоджений,— подумав Фоулі.— Я ніколи не був таким безрозсудним і абсолютно точно нікого й ніколи не називав чуваком».

Коли вхідні двері вибухнули, Кабалліна оскаженіла. По-перше, двері були зроблені з рідкісного рожевого дерева, що доставляється з поверхні в Бразилії. По-друге, двері були відчинені, і тільки останній ідіот став би підривати те, що і так не зачинено. Тепер двері доведеться відновлювати, але такими, як раніше, вони вже не будуть, навіть якщо вдасться знайти і зібрати всі тріски до єдиної.

Кабалліна бурею примчала в хол і знайшла тут гобліна, який з’їхав з глузду і повз рачки до вітальні, випускаючи зі своїх пласких ніздрів цівки диму. Гоблін так мотав своєю схожою на голову ящірки довбешкою, немов у нього всередині черепа дзижчала набридлива муха.

— Як ти міг! — крикнула Кабалліна, завдаючи влучного удару по голові створіння, що нагадувало ящірку. Удару, який буквально витрусив гобліна з його шкури, що перебувала у стадії линяння.

«Справу зроблено»,— подумала Кабалліна, вважаючи, що битву закінчено, але тут у темному дверному отворі з’явився другий гоблін, що метляв головою так само, як попередній. Ще два гобліни зашкребли у вікно, і щось іще задряпало у сміттєвому ящику.

— Не може бути. Ще один.

Кабалліна повернулася спиною до дверного отвору і завдала гобліну подвійного удару задніми копитами, від якого він виплюнув з пащі хмарки диму і відлетів назад, через паркан, немов утягнений не видимим тросом. Потім вона двома блискавичними ударами бамбукового прута проробила дві дірки у вікні, збивши з підвіконня двох гоблінів. Вікно недавно було пофарбовано, тепер у ньому скрізь з’явилися пробоїни, і Кабалліна побачила ще десятки гоблінів, що наближалися до будинку. Її охопило почуття, близьке до паніки.

«Сподіваюся, Фоулі не з’явиться сюди? — подумала вона, згинаючи коліна, щоб прийняти бойову стійку. — Не думаю, що мені вдасться врятувати нас обох».

Тим часом Фоулі возився в задній частині фургона, шукаючи хоч щось, здатне врятувати його кохану дружину.

«Навіть якщо я покличу когось на допомогу,— думав кентавр,— то він, як кажуть, потрапить із вогню та в полум’я. Ні, хай уже це буду тільки я».

Фургон був забитий усіляким сміттям, корпусами для роботів, банками для зразків, інкубаторами, джерелами живлення і частинами біомеханізмів.

— І ніякої зброї. Хоч би один пістолет.

Він знайшов банку з біогібридними очима, які витріщалися на нього, і банку, повну якоїсь рідини. Що це за рідина, Фоулі вже не пам’ятав.

— Пощастило? — запитав голос навігатора з настінного динаміка.

— Не зовсім,— відповів Фоулі.— Скільки нам ще їхати?

— Дві хвилини,— негайно відгукнувся навігатор.

— Зможеш украсти, хоча б хвилинку?

— Зможу, якщо переїду двійко-трійко пішоходів.

— Ні, краще не треба,— подумавши, відповів Фоулі.— Ти не пам’ятаєш, чи не завалялася тут, іззаду, плазмова гармата?

— Ні. Ти подарував її дитячому будинку.

Фоулі не став витрачати час на роздуми про те, навіщо йому знадобилося дарувати плазмову гармату дитячому будинку, натомість він продовжив копатися в купі мотлоху.

— Якби в мене була година часу, я б устиг зібрати що-небудь, але за дві хвилини?

Оптоволоконні кабелі. Перемикачі. Ляльки вуду. Камери.

— Нічого вартого.

У найдальшому кутку фургона Фоулі знайшов стару літієво-іонну магічну батарею, яка давно мала розрядитися, і з гордістю поплескав по ній долонею.

— З твоїми подружками ми колись зробили знамениту зупинку часу в маєтку Фаулів.

Фоулі завмер. Зупинка часу!

Він може зупинити час і змусити все живе, що ви явиться всередині сфери, застигнути на місці. Але тільки якщо батарея іще працює. Щоправда, зупинка часу вимагає складних розрахунків і точного виставляння векторів. Без них час у передмісті не зупинити.

— У нормальних умовах — ні. Але ж теперішні умови не можна назвати нормальними.

Потрібно зосередитися. Діаметр сфери не повинен бути ширше за діаметр ділянки, на якій стоїть будинок. Майже чиста магія.

— Я бачу, що ти дивишся на цю магічну батарею,— заговорив навігатор. — Хочеш улаштувати зупинку часу, чи не так, чуваче? Але для цього потрібно отримати не менше дюжини дозволів з різних місць.

Фоулі синхронізував таймер батареї з комп’ютером навігатора — трюк, який Холлі не засвоїла б і за мільйон років.

— Ні,— сказав він.— Це зробиш ти.

Шкура Кабалліни вкрилася опіками, на її задніх ногах з’явилися позначки від зубів, але вона не здавалася. Тепер її оточувало не менше десятка гоблінів, що скреготали зубами, шалено обертали очі та явно чомусь божеволіли. На даху ще були гобліни, вони прогризалися всередину будинку, а всі вікна і двері були забиті купою тіл, що без упину ворушилися.

«Ніколи не думала казати “прощавай”»,— подумала Кабалліна і твердо вирішила знищити якомога більше цих ящірок до того, як виявиться похованою під купою їхніх тіл.

«Прощавай, Фоулі, я кохаю тебе»,— подумала вона, сподіваючись, що це уявне послання якимось чином досягне її чоловіка. А наступної секунди його фургон з тріском проломився крізь стіну будинку.

Навігатор моментально зрозумів усі інструкції Фоулі.

— План для божевільних,— безапеляційно заявив навігатор,— але я його виконаю.

— Чудово,— сказав Фоулі, перебираючись у крісло і пристібаючись. — І ти зробиш це.

— Я люблю тебе, чуваче, — вимовив навігатор, і по обличчю Фоулі на екрані скотилася віртуальна сльоза.

— Заспокойся, залізяко,— наказав Фоулі.— Побачимося через хвилину.

Усе, що відбувалося далі, Кабалліна сприймала як крізь серпанок, настільки швидко розгорталися події. Робочий фургон її чоловіка протаранив стіну будинку і влетів усередину нього, роздавивши при цьому із півдюжини гоблінів. Двері кабіни були відчинені, і з них звисала захисна збруя, але у Кабалліни не було часу на те, щоб усвідомити все це, вона відскочила назад і закрила обличчя долонями.

— Привіт, люба,— сказав Фоулі, намагаючись здаватися безтурботним, але його нервову напругу видавав піт, що виступив над бровами.

Від удару фургон розвалився навпіл, його задню частину заклинило, а передня, нахилившись, протаранила протилежну стіну.

— Мій будинок! — вигукнула Кабалліна, звертаючись до сидінь фургона. На його дверцята сипалася штукатурка зі стін, а по екрану на лобовому склі бігли іскри.

Фоулі хотів вручну відігнати передню частину фургона і зупинити її на безпечній відстані від будинку, але розбиті автомобілі часто поводяться найбільш непередбаченим чином. Цей фургон, наприклад, наполіг на тому, щоб проїхатися на боці по всьому двору, і уткнувся колесами в сімейний склеп, у якому спочивали останки кількох предків Фоулі.

На якийсь час гобліни зніяковіли, але потім їхні змучені органи чуття знову стали сприймати ненависне ультразвукове випромінювання, яке йшло від руки Кабалліни, і вони повернули голови в бік передньої частини фургона. Гоблінів тепер зібралося стільки, що вони нагадували одну гігантську тварину, укриту зеленими лусочками. І кожен гоблін при цьому роздував свої груди, готуючись видихнути із себе вогненні кулі.

— Чудовий порятунок. Шкода, що він не увінчався повним успіхом,— сказала Кабалліна.— Але я гідно оцінила твій учинок.

— Почекай трохи,— вимовив Фоулі, допомагаючи дружині підвестися.

І перш ніж ви летіла перша вогняна куля, із задньої частини фургона блиснув блакитний магічний промінь. Він піднявся на шість метрів заввишки, потім

сплюснувся, як шапинка гриба, у півсферу драглистої ектоплазми і накрив будинок і ділянку Фоулі.

— Беру свої слова назад,— промовила Кабалліна.— Це був уражаючий порятунок.

Фоулі ледь устиг помістити руку Кабалліни в захисну рукавичку і сказати сусідам, які збіглися, що небезпека минулася. Аж тут зупинка часу закінчилася, і перед їхніми очима постала велика група покірних гоблінів.

— Фоулі! — крикнула Кабалліна.— Блакитне силове поле погасло.

— Не хвилюйся,— заспокоїв її Фоулі.— Вони божеволіли від твоєї руки, але я заглушив сигнал. Тепер ми в безпеці.

Коли приголомшені гобліни стали вибиратися з руїн, які зовсім недавно були будинком Кабалліни, вона прикрила собою, як щитом, свого чоловіка.

— Вони як і раніше злочинці, Фоулі.

— Їхній час минув,— відповів він.— Це була концентрована зупинка часу. Майже стовідсотково чиста. П’ять секунд для нас були п’ятьма роками для них.

— І вони виправилися? — запитала Кабалліна.

Фоулі пробрався через вогники і купи щебеню, на які перетворився його будинок, до приголомшених гоблінів.

— Виправилися,— сказав він.— Наскільки можливо.

Прямуючи до стовпів, які донедавна були Братами, він звернувся до гоблінів:

— Ідіть геть. Додому, до своїх родин.

Від задньої частини фургона залишилося зовсім небагато, тільки обгорілий остов й понівечене шасі. Але коли Фоулі просунув голову у дверну раму, знайомий голос промовив:

— Чуваче, я за тобою скучив. Давно не бачилися. Як наші справи?

Фоулі посміхнувся і погладив коробку комунікатора.

— Справи нормально,— сказав він і додав після невеличкої паузи: — Чуваче.