Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 16: ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНІ ПОСТРІЛИ

МУЛЬЧ Діггумс не був мертвий, але виявив межу своїх здібностей перетравлювати їжу — скільки ж кроликів він зжер за одним разом? Гном лежав на спині в наполовину обрушеному тунелі з животом, готовим луснути, як перезрілий персик.

— О-о-о-х,— простогнав Мульч, випускаючи із себе такий потужний заряд газів, що сам просунувся, немов ракета, метри на три уздовж тунелю.— Тепер стало трохи легше,— пробурмотів він.

Мульча завжди було майже неможливо відірвати від їжі, але після того, як гном обдер і з’їв останнього кролика, він зрозумів, що не зможе дивитися на цих звірків як мінімум тиждень.

— Хіба що на соковитого такого кролика. З пастернаком.

Ці кролики з’явилися до нього самі, голосно вередуючи, кидаючись гномові прямо в зуби, наче в них не було часу чекати, поки він розтрощить їм черепушки.

Чому всі кролики такі нетерплячі? Тоді полювати на них було б одне задоволення.

— Адже мене не від самих кроликів нудить,— зробив для себе відкриття Мульч. — Це від того, що всередині них були берсерки.

Душам берсерків було не дуже затишно в животі у Мульча. З одного боку, руки Мульча були вкриті витатуйованими рунами, оскільки гноми фанатично побоюються проникнення в них бісів. З іншого боку, слиз гномів з прадавніх часів використовували як засіб для вигнання злих духів. Таким чином, як тільки загинули їхні кролики-носії, душі воїнів почали свій перехід у післясмертя, яке виявилося для них дуже непростим. Вони не могли легко і стрімко здійнятися в небеса. Ектоплазма переливалася і хлюпала в кишках Мульча, викликаючи напади печії, різі в животі та кислий присмак у роті.

Полежавши хвилин із десять, шкодуючи себе і невпинно випускаючи гази, Мульч відчув, що готовий рухатися далі. Для початку він помахав руками і ногами. Живіт відреагував на це досить спокійно, і тоді гном перекинувся і став на карачки.

«Потрібно забиратися звідси,— подумав він,— І подалі, подалі від поверхні, поки Опал не випустить на свободу сили Дану, якщо така штуковина справді існує».

Мульч знав: варто йому опинитися поблизу від місця, де сталося щось жахливе, як ЛЕП неодмінно постарається повісити на нього всіх собак.

— Дивіться, тут же Мульч Діггумс! Давайте заарештуємо його і викинемо чіп доступу. Справу закрито, Ваша честь!

Гаразд, може, все відбувалося і не зовсім, так, але Мульч знав, що саме на нього завжди указуватимуть пальцем, коли потрібно буде знайти винуватця. Чудово сказав колись його адвокат на суді: «Три або чотири відсотки часу мій клієнт не був стовідсотково замішаний у злочинах, у яких його звинувачували. Можна сказати, що була значна кількість випадків, участь у яких містера Діггумса була просто нікчемною, навіть якщо він технічно міг бути залученим до правопорушень, які відбулися в строк, час трохи відрізняється від указаного в ордері на його арешт».

Ця заява призвела до того, що три аналітичних комп’ютери перегоріли, а вчені мусили кілька тижнів задумливо чесати у себе в потилицях.

Мульч посміхнувся в темряві, і його зуби освітили тунель. Адвокати. У кожного обов’язково має бути хоча б один свій власний адвокат.

— Що ж,— із патетикою в голосі сказав Мульч хробакам, що копалися в глині,— час вирушати.

— Прощавайте, старі друзі. Ми зробили все, на що були спроможні, але перемогти ви не змогли. Боягузтво — ось ключ до виживання, Холлі. Боюся, що цього тобі ніколи не зрозуміти.

Мульч глибоко і важко зітхнув, ригнув у кінці та подумав про те, що зараз намагається обдурити самого себе.

— Я не можу втекти.

Тому що ставка була вищою, ніж його власне життя. На кону стояло все життя на цій планеті, котру збиралася знищити якась піксі, у якої поїхав дах.

— Не буду давати собі ніяких геройських обіцянок, — утішав себе Мульч.— Просто швиденько гляну на Брата берсерків, щоб зрозуміти, наскільки глибока та дупа, в якій ми опинилися. А може бути, Артеміс уже врятував усіх, і я можу спокійно повернутися до своїх тунелів. І, можливо, не один, а з парою-трійкою цінних штучок. Хіба я не заслужив на це?

Мульч поповз тунелем. Як і раніше, роздутий живіт гнома волочився по землі, і з нього лунали дивні, ні на що не схожі звуки.

— У мене вистачить сил прорити ще метрів двадцять,— вирішив Мульч. — Більше не подужаю, інакше мій живіт лопне.

Але, як виявилося, Мульчу не потрібно було піклуватися про риття тунелю. Подивившись угору, він побачив перед собою пару очей, що світилися червоним. Трохи нижче слабо поблискували потужні ікла, і все це трималося на величезній кудлатій голові.

— Граффффф,— прогарчав троль, і все, що міг зробити Мульч,— це розсміятися у відповідь.

— І це теж мені? — сказав він.— Чи не забагато буде після такого дня?

— Граффффф,— повторив троль, важко просуваючись уперед. З його іклів стікали краплі паралізуючої отрути.

Мульч подолав страх, проскочив момент паніки й опинився у стані, середньому між гнівом і обуренням.

— Це мій дім, троле! — крикнув він, угвинчуючись уперед.— Тут я живу. Думаєш, ти спроможний упоратися з гномом? У тунелі?

Графф, схоже, дійсно так і думав, бо рушив уперед ще енергійніше, хоча і був стиснутий з усіх боків стінками тунелю.

«А він буде трохи більшим, ніж кролик»,— подумав Мульч, а наступної миті вони зіткнулися, змішавшись у загальну купу кісток, плоті й шерсті саме з тим звуком, який і можна очікувати при зіткненні важкої туші троля з кремезним гномом, страждаючим від скупчення газів у кишечнику.

У сараї, де сиділи Артеміс і Холлі, ситуація здавалася абсолютно безнадійною. Усе, чим вони во

лоділи,— це два патрони в пістолеті, який Холлі ледве змогла підняти, а Артеміс із нього не влучив би і в двері сараю, хоча вони і були зовсім близько.

Вони забилися у хвостову частину глайдера, очікуючи, коли ж берсерки почнуть свою атаку. Батлер лежав непритомний упоперек задніх сидінь, і з його вух у буквальному сенсі йшов дим — цей симптом, як правило, не віщує нічого хорошого.

Холлі обхопила голову Батлера, обережно притиснула свої великі пальці до його очниць і направила всередину черепа охоронця останні залишки своєї магічної сили.

— Він у порядку,— важко дихаючи, сказала Холлі.— Хоча цей промінь ненадовго зупинив його серце. Якби не кевларовий бронежилет на грудях...

Вона ще не договорила, а Артеміс уже знав, що його охоронець зумів уникнути смерті в енний раз, а енний є абсолютною межею числа додаткових життів, що відпускаються Всесвітом будь-якій окремо взятій особі.

— Його серце ніколи не буде таким, як раніше, Артемісе. Більше ніяких дурниць. Він виведений з ладу на кілька годин,— вимовила Холлі, перевіряючи амбразуру у фюзеляжі глайдера.

— А берсерки вже готові почати наступ. Який наш план, Арте?

— У мене був план,— мляво відповів Артеміс.— Але він провалився.

Холлі різко труснула його за плече. Артеміс знав, що наступного разу вона уліпить йому ляпаса.

— Ходімо, гидкий хлопчисько. Думай, як нам вибратися. Переживати потім будеш.

Артеміс кивнув. Це була його робота — завжди все планувати.

— Добре. Зроби попереджувальний постріл. Вони не знають, скільки у нас патронів. Постріл на якийсь час зупинить їх, і в мене з’явиться хвилинка на роздуми.

Округлі очі Холлі краще за всякі слова сказали, що в неї зараз на думці: «Попереджувальний постріл! Як же я сама до цього не додумалася?»

Але зараз не було часу на те, щоб висловлювати Артемісу своє захоплення, тому вона, прикинувши в руці вагу батлеровського «зігзауера», відкрила бійницю у вікні й поклала ствол на її раму.

«Який великий і непідйомний цей пістолет,— подумала вона.— Мене не можна буде дорікнути, якщо я ненароком зачеплю що-небудь».

Стандартний прийом обложників фортеці — це вислати вперед розвідку. «Вислати вперед» — це просто тактичний спосіб сказати «принести в жертву». Так само вчинили і берсерки, наказавши одній із собак Фаулів у буквальному сенсі все пронюхати. Великий сірий пес виник у місячному світлі у відчинених дверях сараю, сподіваючись непоміченим проникнути всередину і загубитися в тіні.

«Не квапся, друже»,— подумала Холлі і один раз натиснула курок «зіга». Куля, немов молотом, ударила пса в плече і відкинула назад, до приятелів, що чекали на нього біля сараю.

«Упс! — подумала Холлі.— Адже я цілилася йому в лапу».

Коли глайдер перестав тремтіти, і під черепною коробкою Артеміса стихло відлуння пострілу, він запитав: «Попереджувальний постріл, еге ж?»

Холлі було шкода ні в чому не винного пса, але якщо він виживе, вона зуміє вилікувати його.

— Тепер вони попереджені по повній програмі. У тебе є хвилинка, щоб подумати.

Пес вилетів із сараю набагато швидше, ніж прослизнув у нього. Белліко і її магічне оточення вхопили заздрощі, коли душа берсерка вилетіла з трупа собаки, коротко посміхнулася і зникла в блакитному спалаху, відправившись на той світ.

— Нам не можна входити,— сказав пірат Селтон, обережно причиняючи двері сараю.— Усе, що від нас вимагається,— не випустити їх звідти.

— У нас наказ убити їх,— не погодилася Белліко.— Звідси нам цього не зробити, згодні? Крім того, в сараї може виявитися щось невідоме моєму носієві, Джульєтті. Наприклад, підземний хід або надута гарячим повітрям куля. Ми йдемо всередину.

Опал досить своєрідно відреагувала на інформацію Белліко про «Хуфу».

— Мій носій охороняє дітей Фаула,— сказала тоді Белліко.— Хлопчисько на ім’я Майлс дуже цікавий і простежив за Артемісом до самої секретної майстерні на пагорбі. Джульєтта простежила за Майлсом. У сараї є літальний апарат, що використовує сонячну енергію. Можливо, там також є і якась зброя.

Опал помовчала, підбираючи підходяще заклинання.

— Артеміс вирушить за зброєю, у нього немає вибору,— мовила вона нарешті.— Візьми людей і вийми з апарату батарейку, а потім дочекайся, поки вони не увійдуть у майстерню.

Опал схопила Белліко за передпліччя і стискала його до того часу, поки не занурила свої нігті в плоть. Заряд енергії витік із серця Опал і по її руці перелився в Белліко. Та відчула легке запаморочення і зрозуміла, що магічна сила була отруйною,

— Це чорна магічна сила, і вона роз’їдатиме твою душу,— як про щось само собою зрозуміле сказала Опал.— Тому постарайся вивільнити її якомога швидше. І врахуй: енергії вистачить тільки на один-єдиний розряд.

Белліко піднесла свою долоню до обличчя і побачила магічне кільце, що оберталось навколо її пальців.

«Один розряд,— подумала вона.— Досить, щоб укласти Великого».

Холлі схвильовано тупцяла навколо Артеміса. Вона знала, що він не терпить, коли його відривають від роздумів, але за зачиненими дверима сараю вже відбувалася якась метушня, за вікном було видно, як миготять у місячному світлі тіні — все говорило про те, що ось-ось почнеться штурм.

— Артемісе,— вимогливо запитала вона.— Артемісе, ти що-небудь придумав?

Артеміс розплющив очі й відкинув назад чорне пасмо, що впало на лоба.

— Нічого. Якщо Опал удасться відімкнути другий замок, немає жодної можливості врятуватися хоча б одному з нас.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, повертаючись до вікна.— Тоді, для початку, зробимо другий попереджувальний постріл.

Белліко наказала лучникам вишикуватися в лінію перед розсувними дверима сараю.

— Коли двері відчиняться, стріляйте з усього, що у вас є, по машині. Потім ми вриваємося. У ельфійки буде час на те, щоб зробити два постріли, не більше. Коли навіть при цьому хтось буде убитий, перемога залишиться за нами.

Берсерки, що сиділи в китайцях, говорити не могли, оскільки їхні носії — муміфіковані останки — були щільно укладені усередині теракотових саркофагів. Вони мовчки кивнули і потягнулися до своїх масивних луків.

— Пірати,— покликала Белліко.— Станьте позаду лучників.

— Ми не пірати,— похмуро відповів Селтон Фіннакр, чухаючи свою оголену гомілкову кістку.— Ми жителі піратів, хлопці, чи не так, тисяча чортів?

— Йу-ху, кеп! — відгукнулися інші пірати.

— Визнаю,— зніяковівши, промовив Фіннакр,— звучить трохи по-піратськи, але що поробиш: сидячи в тілі, просочуєшся його носієм. Ще кілька днів у цій шкурі, і я зможу однією рукою управляти вітрильним бригом.

— Розумію,— сказала Белліко.— Ну, нічого, скоро ми возз’єднаємося з нашими предками. Нашу вахту буде закінчено.

— У-уф,— із почуттям сказав уцілілий пес, відчайдушно опираючись бажанню свого носія обнюхати тих, хто стояв поруч. Белліко обхопила пальцями Джульєтти ручку дверей, прикидаючи її вагу.

— Ще один переможний штурм, мої бійці, і з людьми буде покінчено назавжди. А наші нащадки вічно житимуть на світі.

Холлі відчула, що атмосфера стає все більш напруженою, і зрозуміла, що берсерки піднімають свій бойовий дух перед вирішальною сутичкою.

«Тепер уся відповідальність лежить на мені,— подумала вона.— Я маю врятувати нас».

— Добре, Артемісе,— безцеремонно сказала вона.— Піднімемося на антресолі, і тоді берсеркам доведеться шукати нас. Це дасть тобі ще трохи часу на роздуми.

Артеміс подивився на амбразуру через плече Холлі та промовив:

— Запізно.

Двері сараю м’яко відкотилися вбік на добре змазаних роликах, і в осяяному місячним світлом прямокутнику виникли моторошні силуети шести китайських воїнів.

— Лучники,— визначила Холлі.— Лягай.

Артеміс, здавалося, був уражений тим, що його плани рухнули. А все тому, що він діяв занадто передбачувано. І коли це він устиг стати таким передбачуваним?

Холлі побачила, що її слова не дійшли до Артеміса, і подумала, що в нього є два найбільш уразливих місця. По-перше, це фізична безпорадність, причому не тільки від недостатнього розвитку, а й через погану координацію, яка в нього гірша, ніж у чотирирічної дитини. По-друге, він настільки впевнений у незрівнянності його інтелекту ні на землі, ні під землею, що ніколи не турбується про те, аби розробити запасний план, і якщо основний план провалюється, резервних шляхів до відступу не передбачено.

— Як зараз.

Холлі кинулася на Артеміса, збила його з ніг і притиснула до підлоги у вузькому проході між сидіннями глайдера. Секундою пізніше почулася команда ззовні.

— Вогонь!

Це був голос Джульєтти. Вона наказувала вбити свого брата.

Як добре відомо всім бойовим ветеранам, бажання поглянути на знаряддя, яким тебе вб’ють, буває майже непереборним. Зараз таке бажання опанувало й Холлі, яка підвелася, спостерігаючи за стрілами, що дугою опускалися до своїх мішеней. Наступної миті вона подолала свою моторошну цікавість і втиснулася в прохід поруч з Артемісом, відчуваючи, як упивається в її щоки сталева гофрована підлога.

Метрової довжини стріли легко пробили фюзеляж, хитнувши глайдер на його ресорах, і глибоко ввійшли у м’яку оббивку крісел. Одна стріла пройшла так близько від Холлі, що прошила наскрізь її погони і заодно пришпилила саму Холлі до крісла.

— Д’арвіт,— вилаялася ельфійка, звільняючись і від стріли, і від погона.

— Вогонь,— іззовні знову пролунав той самий голос, і повітря наповнилося дзвінким свистом.

— Ніби птахи співають,— подумала Холлі.

Але це були не птахи. Це був другий залп. Усі стріли точно лягали в глайдер, розриваючи на шматки сонячні панелі. Одна стріла навіть чисто пройшла через дві амбразури. Глайдер хитнувся і завалився на бік.

І знову пролунала та сама команда: «Вогонь!»

Але цього разу дзвінкий свист не пролунав. Замість нього почувся сухий тріск. Холлі не змогла втриматися і підтяглася до похилої підлоги амбразури, щоб глянути на неї. Джульєтта підпалювала стріли китайців.

— О,— подумала Холлі.— Ось який вогонь цього разу.

Белліко кинула швидкий погляд усередину сараю і була рада побачити, що крилата машина звалилася на бік. Пам’ять її носія стверджувала, що цей апарат дійсно міг літати по небу, використовуючи енергію сонця, але Белліко було надто важко в це повірити. Напевно, в мозку носія сни переплуталися зі спогадами настільки, що Белліко ці фантазії стали здаватися реальністю.

«Чим швидше я розлучуся із цим тілом, тим краще»,— подумала вона.

Белліко сплела з пучків сіна факел і підпалила його кінчик запальничкою, взятою з кишені дівчини-носія.

«Однак ця запальничка цілком реальна,— подумала вона.— І не так уже далеко пішла від простого кресала».

Солом'яний факел горів недовго, але його вистачило, щоб підпалити стріли її воїнів. Белліко йшла вздовж їх шеренги, ненадовго торкаючись вогнем до кінчиків стріл, вимочених у горючій суміші, яка виявилася в пробитій каністрі.

Несподівано пес підняв свою гладку морду і завив на місяць.

Белліко зібралася запитати пса-воїна, що це з ним, але тієї ж секунди відчула те саме, що й він.

«Мені страшно,— зрозуміла вона.— Але чого мені боятися, якщо я мрію про смерть?»

Факел почав обпалювати пальці Белліко, і вона кинула його, але за секунду до того, як затоптати його згасаючі іскри, їй здалося, нібито вона бачить дещо дуже знайоме, що мчить полем на схід. Цю фігуру неможливо було сплутати.

«Ні,— промайнуло в голові у Белліко.— Це неможливо».

— Це?..— заїкаючись, запитала вона, указуючи пальцем.— Чи може це бути?

Пес напружив свої голосові зв’язки і протяжно завив:

— Троуууль! Тррр-роуууль!

І не просто троль, як з’ясувала Белліко. Троль із вершником на спині.

Мульч Діггумс улаштувався за величезною головою троля, тримаючи в кожній руці пасма кудлатої

шерсті. Позаду гнома при кожному стрибку величезними шестернями піднімалися й опадали плечові м’язи троля, що біг підстрибом через поле до сараю.

Втім, говорити «біг підстрибом» тут навряд чи доречно, оскільки це дієслово передбачає деяку поважність або навіть незграбність. А троль і справді здавався неповоротким, якщо дивитися на нього збоку, і дійсно летів із запаморочливою швидкістю. Уміння приховувати свою справжню швидкість було одним з численних вивертів в арсеналі тролів. Якщо здобич, яку намітив собі троль, побачить, як він незграбно рухається вдалині, вона неодмінно подумає про себе: «Ну, троле, і що? По тому, як цей здохляка рухається, можна вважати, що він за мільйони миль звідси. Ось дожую цей листочок і піду собі тихесенько... І тут — бац! — і він уже не жує листочок, а троль дожовує її задню ногу.

Однак Белліко багато разів бачила загони наїзників на тролях у дії і чудово знала, наскільки стрімко можуть рухатися тролі.

— Лучники! — крикнула вона, витягаючи свій меч.— Нова мета. Повертайтеся! Повертайтеся жвавіше!

Теракотові китайці з хрускотом почали повертатися. При кожному руху з того місця, де в них були передбачені суглоби, сипався червоний пісок. І як же повільно вони поверталися!

«Вони не впораються,— зрозуміла Белліко і подумки спробувала вхопитися за останню, дуже слабеньку соломинку.— А може, цей троль і його вершник на нашому боці?»

Але, на превеликий жаль берсерків, наїзник троля абсолютно очевидно був не на їхньому боці, а троль... що троль? Він робитиме те, що накаже йому вершник.

Що й казати, несподівана поява Граффа серед нічних тіней на залитому блідим місячним світлом полі була ефектною і вселяла жах. Хоча троль і сам по собі був немаленький, близько трьох метрів на зріст, через кудлате волосся, що стирчало, він здавався ще майже на півметра вищим. Товстий непробивний лоб був потужним тараном, укріпленим над парою червоних очей, що фосфоресціювали. З висунутої вперед потужної нижньої щелепи стирчали два величезних загнутих ікла з гострими, як кинджали, кінцями. Заросле кудлатою шерстю людиноподібне тіло являло собою тугий клубок сталевих м'язів і сухожиль. Що стосується рук троля — або його передніх лап, якщо хочете,— то ними тролі без особливих зусиль можуть розтерти в пил як дрібні камені, так і великі черепа.

Мульч, який сидів на шиї у троля, з натхненням відродив давню техніку управління тролями — пришпорювати їх ударами ніг у нервові сплетіння під ребрами, повертаючи в потрібному напрямку.

Сидячи біля вогнища зі світного слизу, дідусь Мульча часто розповідав легенди про великих наїзників тролів, які буйствували і грабували всю країну, робили все що їм заманеться, і ніхто навіть не смів пискнути їм у відповідь. Мульч немов почув протяжний говір діда: «У ті добрі старі дні ми, гноми, були королями. Навіть демони підгинали хвости, побачивши гнома, що спускається по схилу пагорба на змиленому тролі».

«Не сказав би, що сьогодні якийсь особливо добрий день,— подумав Мульч. — Швидше, він схожий на кінець світу».

Мульч вирішив діяти по-простому, без усякої гри у кота й мишки, і направив Граффа просто в скупчення берсерків.

— Не гальмуй! — прокричав він на вухо тролю.

У Белліко перехопило подих.

Вона хотіла крикнути своєму загону: «Розсіятися! В укриття!», але було вже запізно.

Помахами своїх могутніх рук троль косив китайців одного за одним, і вони валилися перед ним, як олов’яні солдатики. Троль стусаном відправив пса літати десь у нижніх шарах атмосфери і недбалим рухом, мимохідь, звалив Белліко в діжку з водою. За кілька секунд від декількох піратів залишилися самі спогади, яких не вистачило б навіть щоб кішку нагодувати. Правда, Селтон Фіннакр устиг проткнути стегно троля, але той цього ніби й не помітив, продовжуючи молотити руками, виблискуючи тепер сталевою шаблею, що стирчала у нього з ноги.

Орудуючи п’ятами, Мульч направив троля всередину сараю.

«Я — наїзник троля,— з гордістю подумав Мульч. — Я народжений для того, щоб скакати на тролях, красти та їсти від пуза».

І Мульч вирішив, що знайде спосіб об’єднати всі ці три покликання, аби тільки пережити сьогоднішню ніч.

Усередині сараю стояв завалений на бік літак, із фюзеляжу якого, як голки у їжака, стирчали стріли, а до скла притискалося обличчя Холлі з ротом, здивовано розкритим у формі букви «о».

«Не розумію, чому вона дивується,— подумав Мульч. — Могла б уже звикнути до того, що я її весь час рятую».

Мульч чув за своєю спиною крики ворогів, які шикувалися рядами, і розумів: іще секунда, і лучники випустять залп по тролеві.

— Навіть такого великого верхового троля, як мій, не врятувати, якщо його проткне дюжина стріл.

Часу на те, щоб відчинити дверцята глайдера і забратися в нього, не було, тому Мульч міцніше вхопився за патли троля, вдарив його під ребра п’ятами і прошепотів йому на вухо слова, сподіваючись, що ті будуть почуті.

Усередині глайдера Холлі скористалася перепочинком для того, щоб заштовхнути Артеміса в пілотське крісло. Потім вона сама пристебнулася поруч із ним.

— Я лечу? — запитав Артеміс.

— Ні, я не дістаю до педалей,— помахала ніжками в повітрі Холлі.

— Бачу,— сказав Артеміс.

Це було банальне, але необхідне пояснення, оскільки незабаром уміння Артеміса керувати глай-дером буде затребувано.

Графф вирівняв глайдер, підперши його своїм плечем, і підштовхнув машину до відчинених дверей сараю. Глайдер неохоче покотив уперед на розбитому шасі, накульгуючи при кожному повороті колеса.

— Такого розвитку подій я не передбачав,— вимовив Артеміс крізь зціплені зуби, швидше самому собі, ніж своєму другому пілотові. Холлі сперлася обома долонями об щиток, готуючись до удару, до якого вони котилися на повній швидкості.

— Bay,— сказала Холлі, спостерігаючи за стрілами, які встромлялися в ніс і крила глайдера.— Отже, ти не передбачав того, що з’явиться гном верхи на тролі, і вони підштовхнуть твій глайдер. Утрачаєш хватку, Артемісе.

Артеміс намагався взяти себе в руки, але все, що відбувалось, здавалося йому занадто неймовірним. Фігури берсерків наближалися, він бачив їх крізь подвійну рамку лобового скла і дверного отвору, і це тільки посилювало відчуття, що він дивиться кіно. Дуже реалістичний такий ЗD-фільм із віброкріслом, але все ж таки фільм. Це відчуття відчуженості в поєднанні з відомою всім уповільненою реакцією Артеміса ледь не коштували йому життя, бо він сидів і мрійливо дивився на те, як довгі стріли берсерків націлюються йому просто в голову.

На щастя, реакція у Холлі була чудовою, і вона встигла штовхнути Артеміса в плече, доволі сильно, щоб він відкинувся вбік настільки, наскільки дозволяли ремені безпеки. Стріла пробила лобове скло, залишивши в ньому напрочуд маленький отвір, і встромилася в підголовник прямо в те місце, де щойно перебувало обличчя Артеміса. У цей момент Артеміс нарешті включився в реальність.

— Я можу запустити двигун у повітрі,— сказав він, швидко клацаючи тумблерами на приладовій дошці.— Якщо тільки ми взагалі відірвемося від землі.

— Це вимагає узгоджених дій?

— Так, з точністю до часток секунди.

Холлі зблідла. Покладатися на координацію Артеміса — це все одно що повірити в Мульча, який тримає піст. Глайдер проломився крізь шеренгу берсерків, трощачи крилами теракотових китайців. Сонячні панелі дзвеніли, ламаючись, а колеса шасі котилися підстрибом. Графф продовжував штовхати глайдер, не звертаючи уваги на свої рани, з яких потоком юшила кров.

Белліко обсипала своїх воїнів прокльонами, підганяючи їх, але ніхто з них не міг устигнути за тролем. Ніхто, крім пса, який стрибнув на спину Мульча, намагаючись скинути його з троля.

Мульч розлютувався від того, що якась шавка може зірвати такий чудовий план порятунку, кращий у всій історії! Тому він прикрив голову зігнутою в лікті рукою і закричав прямо в морду пса:

— Відвали! Я сьогодні непереможний! Я їду верхи на тролі, бачиш, дурню? Ти коли-небудь бачив таке? Ніколи. Отже даю тобі дві секунди, щоб ти забрався геть, або мені доведеться зжерти тебе.

Дві секунди стекли. Пес похитав головою, даючи зрозуміти, що йти не збирається. І тоді Мульч зжер його.

— Звичайно, було до сліз шкода кидати майже половину собаки,— розповідав він пізніше своєму приятелеві, гномові на ім’я Барнет Ріддльс, колишньому біглому злочинцеві, а нині власникові бару «П’яний папуга» в Маямі.— Але сам поміркуй, хіба можна виглядати героєм, коли у тебе з рота звисає шматок собачої туші з хвостом?

Через кілька секунд після того, як ще живий пес говорив словами Мульча, він же, тепер уже мертвий, вступив у суперечку зі шлунком гнома. Чи то нетравлення у Мульча почалося через те, що до нього в живіт потрапила душа берсерка, чи то пес з’їв щось невідповідне перед тим, як з’їли його самого, але що б там не було, у Мульча виникло таке відчуття, що його кишки раптово стиснув гігантський кулак, одягнений у сталеву лицарську рукавицю.

— Потрібно скинути баласт,— процідив гном крізь зціплені зуби.

Якби Графф знав, що збирається зробити Мульч Діггумс, він, напевно, побіг би, волаючи, як дворічна піксетка, щоб скоріше заритися абикуди під землю і перечекати, поки закінчиться виверження, але троль не розумів гномського сленгу і тому продовжував виконувати останню з отриманих ним команд: «Штовхай зі схилу».

Опинившись на глинистій стартовій доріжці, глайдер став набирати швидкість, усе більше відриваючись від переслідувань берсерків.

— Нам не вдасться,— сказав Артеміс, стежачи за приладами.— Шасі пробито.

Кінець стартової доріжки вигинався перед ними, як край лижного трампліну. Якщо глайдер не набере достатньої швидкості, то завалиться в озеро, і тоді всі його пасажири опиняться в ролі качок, плаваючих поряд зі справжніми качками. Хоча хтозна, справжні це качки чи ні. Якщо всередині них сидять берсерки, ці качки можуть і до смерті заклювати.

Артеміс майже примирився з тим, що в найближчому майбутньому йому доведеться померти, але як прикро було б покинути цей світ із прокльованим дикою качкою черепом! «Смерть від агресивного водоплавного птаха» стрімко піднялася в уявному «Списку найменш бажаних смертей» Артеміса на перше місце, потіснивши давнішнього лідера — «Смерть від газів, випущених гномом», яка вже не один рік ввижалася йому в кошмарних снах.

— Тільки не качки,— сказав він.— Будь ласка, тільки не качки. Я ще не отримав Нобелівську премію.

Під фюзеляжем глайдера почалася якась метушня: рохкання, крякання, скрип металу, що деформовувався. Якщо глайдер зараз не злетить, то трохи пізніше він просто розвалиться на шматки. Тим більше що глайдер не міцний, а Артеміс ґрунтовно обдер його, щоб полегшити зліт.

А із зовнішнього боку глайдера страждав Мульч, який скорчився від болю. Він знав, що зараз має статися. Його шлунок вирішив розквитатися з ним від разу за все: і за стрес, і за неправильну дієту. Скупчених у кишечнику Мульча газів було зараз стільки, що вони, напевно, становили третину ваги його тіла Деякі гноми, що практикують йогу, можуть виконувати намічену процедуру в потрібний їм час і своєю волею. У них вона делікатно називається «регулярною детоксикацією». Ну, а прості гноми називають це «скинути баласт». І я не побажав би вам опинитися на лінії вогню, коли гном скидає свій баласт.

Глайдер досяг нижньої точки схилу і за мить мав покинути стартову доріжку.

— Посадка на воду,— подумав Артеміс,— Смерть від качок.

Потім щось сталося. Ніби глайдер звідкись отримав гігантське прискорення, ніби чийсь величезний вказівний палець недбало підкинув машину в повітря. Хвіст задерся, і Артеміс узявся орудувати педалями, прагнучи опустити його.

— Що це було? — гадав Артеміс, спантеличено дивлячись на прилади.

— Прокинься! — вдруге за кілька хвилин труснула його за плече Холлі.— Запуск у повітрі!

Артеміс випростався в кріслі.

— Запуск у повітрі! Зрозуміло.

На глайдері був установлений невеликий двигун, який використовувався при зльоті та під час вимкнення сонячних панелей, але без батареї двигун був марною залізякою, і звичайно ж не заводився, як Артеміс не рухав заслінкою дроселя. Глайдер незабаром почне втрачати висоту, але в них ще залишався шанс піймати висхідний повітряний потік і піднятися хоча б на кілька сотень метрів, і в цьому випадку вони могли перелетіти озеро й убезпечитися від стріл.

Артеміс упіймав момент, коли глайдер виявився у вищій точці дуги, і на всю ширину відкрив заслінку дроселя.

Белліко із залишками свого війська мчала стрімголов по стартовій доріжці, стріляючи по глайдеру всім, що було в їхньому арсеналі. Чумова ситуація навіть для повсталої душі, яка захопила людське тіло.

— Я женуся за літальною машиною, яку штовхає по доріжці гном, що сидить верхи на тролі. Неймовірно.

Але тим не менш це було дійсністю, в яку краще повірити, інакше бажана здобич вислизне.

— Ну, далеко вони не пішли.

Коли б тільки цей глайдер літав так само, як усі нормальні літальні апарати.

— Він не повинен летіти. Ми зруйнували його батарею. Однак ця штуковина, виявляється, може літати і без мотора. Мій носій каже, що бачила це на власні очі.

Здоровий глузд підказував Белліко, що потрібно зупинитися і дати апарату впасти в озеро. Якщо пасажири при цьому не потонуть, їх доб’ють у воді лучники. Але важко прислухатися до голосу здорового глузду в таку ніч, коли на землю прийшли примарні воїни, а гноми знову їздять на спинах тролів, і Белліко вирішила спробувати зупинити глайдер до того, як він відірветься від землі.

Вона прискорила свій біг, випереджаючи інших берсерків завдяки своїм довгим і сильним людським ногам, і кинулася на троля туди, де в нього передбачалася талія, однією рукою хапаючись за кошлату шерсть троля і розмахуючи піратською шаблею в іншій.

Графф забурчав, але продовжив штовхати глайдер.

«Я нападаю на троля, — подумала Белліко.— У своєму власному тілі мені це ніколи не вдалося б».

Белліко підняла очі вгору і крізь переплетіння рук, ніг і кудлатої шерсті побачила в небі повний місяць.

Нижче вона розгледіла гнома, якому явно було недобре. Тепер він тримався вже не за шерсть троля, а за якісь дужки, що стирчали з глайдера, і притискався до фюзеляжу.

— Іди,— сказав гном тролеві. — Повертайся до своєї печери.

«Це погано,— подумала Белліко.— Це якось зовсім погано».

Глайдер підскочив у повітря. У той же момент Графф, як і наказав господар, відпустив машину і разом з Белліко плюхнувся в озеро. Обидва вони поскакали поверхнею озера, як кинуті млинчиком камінчики. Граффу пом’якшила удар його густа шерсть, а ось Белліко пропахала більшу частину дистанції обличчям, і ця подорож залишила на її шкірі пухирі, які тепер доведеться лікувати не один тиждень.

А там, у небі, Мульч більше не міг стриматися і випустив із себе потужний реактивний струмінь із газів, водянистого слизу і неперетравлених шматків їжі, і цей струмінь допоміг глайдеру набрати кілька дорогоцінних метрів висоти, які дозволили йому перейти в ширяючий політ над озером.

Белліко пощастило менше — ледь вона виринула з води, як її по лобу вдарив собачий череп, що звалився з неба.

«Про це краще не думати»,— сказала собі Белліко і попливла назад, до берега.

Артеміс ще раз хитнув дросель, і двигун глайдера запрацював. Пропелер на носі знехотя провернувся раз, другий, потім закрутився все швидше і нарешті перетворився на прозоре коло.

— Що трапилося? — розмірковував уголос Артеміс.— Що це був за шум?

— Потім будеш гадати,— сказала Холлі.— А зараз керуй глайдером.

Це була слушна думка, оскільки ситуація, як і раніше, була далеко не ідеальною. Так, двигун запрацював, це так, але в сонячній батареї не було енергії, і вони могли лише якийсь час ковзати на цій висоті.

Артеміс потягнув на себе штурвал, піднімаючи глайдер ще на тридцять метрів, і чим ширше відкривався огляд, тим видніше ставали руйнування, викликані діями Опал.

Дороги, що ведуть до Дубліна, були у вогні — це горіли кинуті на шосе машини. Сам Дублін був занурений у темряву, з якої пробивалися лише окремі плями помаранчевих вогнів, там, де вже встигли полагодити генератори або розвели багаття. Артеміс розгледів два великих судна, що зіткнулися в гавані, і ще одне, викинуте на берег і схоже на кита. Пожеж у місті палало стільки, що не злічити, і дим, що піднімався від них, завис над містом, як грозова хмара.

— Опал бажає успадкувати цю нову Землю,— подумав Артеміс.— Я не дозволю їй зробити це.

Ця думка несподівано перетворилася в голові Артеміса на чіткий план, здатний зупинити Опал Кобой. Остаточно.

Вони летіли над озером, але це був потужний політ, швидше схожий на тривале падіння. Артеміс бився з педалями і важелями, і, мабуть, успішно, тому що хоча вони і втрачали висоту, але дуже повільно.

Глайдер пролетів над сосновою алеєю і попрямував просто до Врат берсерків, де працювала Опал у своїй магічній короні. Холлі займалася під час польоту тим, що підраховувала сили противника.

Опал оточувало кільце берсерків.

Тут були пірати, теракотові китайці та інші різномасті істоти. Інші берсерки патрулювали стіни маєтку. Тут, на стінах, переважали тварини — дві лисиці і навіть кілька оленів. Вони цокали копитами по каменях і нюхали повітря.

«Ніде не проникнути,— подумала Холлі,— А небо от-от почне світлішати».

На те, щоб упоратися з другим замком, у Опал був час до світанку.

«Може, вона не впорається, і тоді сонячне світло зробить усю роботу за нас,— думала Холлі.— Але малоймовірно, щоб Опал промахнулася у своїх розрахунках. Занадто довго вона просиділа за ґратами, щоб упустити хоч якусь дрібницю».

— Ми не можемо покладатися на випадок. Якщо план Опал узагалі може провалитися, ми повинні зробити так, щоб він провалився.

Артеміс, що сидів поруч із нею, думав приблизно про те саме, з тією лише різницею, що вже загальними рисами уявляв, як можна буде зупинити Опал.

Якби зараз він розповів про свій план, Холлі була б дуже здивована. Не тим, наскільки геніальний цей план — це вона сприйме як належне,— але самовідданістю самого Артеміса. Він вирішив атакувати Опал Кобой тією єдиною зброєю, на яку вона аж ніяк не очікує,— гуманністю.

Щоб випустити цю невидиму торпеду, Артеміс намагався переконати двох людей зізнатися в їхніх особистих недоліках.

Фоулі завжди поводився як параноїк, бо був ним.

А пишний нарцисизм Опал Кобой розрісся настільки, що вона вже не здатна зруйнувати світ без того, щоб поруч із нею не було її ворогів, які засвідчать її славу.

Холлі не могла більше сидіти і стежити за незграбними спробами Артеміса вдавати із себе авіатора.

— Віддай мені штурвал,— сказала вона.— Перед приземленням випустиш усі закрилки. Це станеться вже незабаром.

Артеміс поступився їй штурвалом без найменшого опору. Зараз було не до того, щоб розігрувати перед нею мачо. І пілотом, і мачо Холлі була вдесятеро кращим, ніж він. Одного разу Артеміс бачив Холлі в кулачному бою з іншим ельфом, який сказав, що в неї гарна зачіска. Холлі сприйняла це як насмішку, оскільки саме того дня зробила собі нову зачіску — коротку, чоловічу.

Зрештою, вона не часто ходить на побачення.

Холлі легко штовхнула штурвал зворотною стороною зап’ястя, і глайдер став плавно опускатися на засипану гравієм під’їзну доріжку маєтку.

— Доріжка занадто коротка,— вимовив Артеміс.

Холлі встала на сидіння колінами, щоб поліпшити собі огляд.

— Не хвилюйся. Шасі все одно забуксує або взагалі відлетить.

— Велике спасибі, що попередила,— промовив Артеміс і скривив губи, чи то намагаючись іронічно

посміхнутися, чи то від страху.— Гадаю, нам загрожує реальна небезпека.

Холлі билася зі штурвалом так, немов проводила операцію з його затримання.

— Небезпека? Саджати покалічені літаки — нормальна справа для нас, гидкий хлопчисько. Рутинна робота.

Артеміс подивився на Холлі, відчуваючи до неї величезну вдячність. Йому хотілося б закільцювати останні десять секунд, а потім, у більш спокійній обстановці, знов і знов переглядати їх, щоб помилуватися, наскільки рішуча і красива його найкраща подруга. Холлі ніколи не мала такого квітучого вигляду і не була настільки сповнена життям, як у моменти, коли вона перебувала на межі між життям і смертю. Її очі сяяли, а розум залишався ясним і гострим. Там, де інші розклеювалися або здавалися, Холлі продовжувала боротися з енергією, яка буквально змушувала її світитися.

«Вона справді чарівниця,— думав Артеміс.— Можливо, всі ці її якості стали для мене особливо помітними зараз тому, що я вирішив пожертвувати собою».

Потім він зрозумів ще одне: «Я не можу розкрити перед нею свій план. Якщо Холлі дізнається, вона постарається зупинити мене».

Артемісу було боляче від того, що його остання розмова з Холлі з потреби буде приправлена недомовками і брехнею — «для вищого добра».

Артеміс Фаул, людина, що колись ставилася до брехні як до чогось само собою зрозумілого, з подивом виявив, що зараз «брехня на добро» так йому огидна.

— Прибули! — крикнула Холлі, намагаючись перекрити свист вітру.— Пристебніть ремені!

— Готово! — відгукнувся Артеміс, затягнувши свій ремінь.

Земля, здавалося, падала на них і швидко росла, закриваючи все небо. Вони приземлилися зі страшним скреготом, піднявши хмару з гравію, що розлітався навсібіч. Квітки з довгими стеблами падали на лобове скло, як похоронні букети, а лопаті пропелера, противно заскрипівши, розлетілися на шматки. Артеміс недарма за командою Холлі затягнув ремені, вони спинили його і не дали завалитися ліворуч, інакше його голова виявилася б саме в тому місці, де зараз із підголівника стирчав уламок пропелера.

Ковзаючи по доріжці, маленький глайдер утратив свої крила, потім перекинувся на дах і зупинився прямо перед сходами під’їзду.

— Могло бути гірше,— сказала Холлі, клацаючи пряжкою свого ременя.

«Справді, — подумав Артеміс, косячись на подряпаний кінчик свого носа».

1 тут щось схоже на гігантський розлючений персик ковзнуло по лівому боці того, що було лобовим склом, пролетіло далі і ткнулося в нижню сходинку.

«Мульче. Він зробив це. Відмінно», — подумав Артеміс.

Мульч буквально поповз угору ґанком будинку, відчайдушно мріючи з’їсти хоч що-небудь, аби заповнити втрачене після скидання баласту.

— Ви можете повірити, що супермоделі проробляють із собою таке щомісяця? — простогнав він.

Артеміс відчинив біпером двері, і гном зник усередині будинку, рвонувши знайомою дорогою через хол прямо на кухню.

Мульч зник, тому Артемісу і Холлі довелося волочити Батлера по сходинках удвох — у несвідомому стані його тіло було важким, як ковадло.

Вони дотягли Батлера до третьої сходинки, коли надзвичайно сміливий червоногрудий снігур спікірував Батлерові на обличчя і сів, поклавши свої лапки на перенісся охоронця, як на жердинку. Це саме по собі було дуже дивним, але прикріплена до дзьобика птаха записка зробила появу снігура ще більш зловісною.

Артеміс відпустив руку Батлера.

— Швидко вона зреагувала,— сказав він.— Опал даремно часу не гає.

Холлі відліпила записочку від дзьоба снігура.

— Думаєш, це вона?

— Так. Можеш навіть не витрачати часу на читання, Холлі. Слова Опал не варті паперу, на якому вони написані. І хочу зауважити, що це дешевий папір.

Зрозуміло, записку Холлі розгорнула, і тепер її щоки червонішали все більше з кожним прочитаним словом.

— Опал вимагає, щоб наша компанія доставила їй задоволення своєю присутністю під час великої зачистки. Якщо ми з’явимося — тільки ти і я — вона обіцяє залишити живими твоїх братів. А також готова помилувати навіть Фоулі, коли оголосить себе імператрицею.

Холлі скрутила записку і встромила її в пір’я на голові снігура.

— Лети і передай Опал, що її прохання відхилено.

Пташка агресивно просвистіла і загрозливо затріпотіла крилами.

— Хочеш поборотися зі мною, берсерку? — запитала Холлі у маленької пташки.— Добре, і хоча я тільки-но вибралася з авіакатастрофи, у мене вистачить сил, щоб вищипати тобі хвіст.

Снігур злетів, глузливо щось процвірінькав і відлетів до своєї хазяйки.

— Тобі ведмідь на вуха наступив, паскуднику крикнула йому вслід Холлі, дозволивши собі непрофесійний виплеск емоцій, після чого відчула себе набагато краще. Коли птах зник за кронами дерев, Холлі повернулася до своїх обов’язків.

— Нам треба поспішати,— сказала вона, підхоплюючи Батлера під руку.— Це підступ. Опал посадила нам на хвіст набагато більше берсерків, ніж ми думаємо. За нами можуть спостерігати... наприклад, хробаки. Причому прямо зараз.

— Ні,— не погодився Артеміс.— Зараз для неї найважливіше — Брата. Вона не стане ризикувати новими бійцями, щоб вистежувати нас. Але поспішати нам необхідно, це правильно. Незабаром розвидниться, і в нас залишається часу лише на одну атаку.

— Отже, начхаємо на цю дурепу?

— Звичайно. Опал намагається грати з нашими почуттями для власного задоволення. І більше нічого. Вона намагається затвердити свою емоційну перевагу.

Сходинки були вкриті кристаликами першого осіннього льоду, що мерехтіли в місячному світлі, як іній, красиво знятий у кіно. Нарешті Артемісу та Холлі вдалося перекотити Батлера через поріг і покласти на килим, на якому вони поволокли важкого охоронця під сходи, де для зручності підклали йому під голову кілька подушок, які Ангеліна Фаул любила розкладати по всіх кріслах.

Холлі випросталась і з хрускотом розігнула спину.

— ОК. Смерть ми ще раз надули. Що тепер, розумнику?

Слова Холлі звучали легко і грайливо, але її очі залишалися розширеними, і в їх глибині читався відчай. Вони опинилися так близько до краю немислимої катастрофи, що, здавалося, людство не врятувати навіть Артемісу з його вмінням в останній момент виймати чарівних кроликів зі свого капелюха.

— Мені треба подумати,— просто сказав Артеміс, швидко піднімаючись угору сходами, — Знайди собі що-небудь поїсти і, якщо зможеш, поспи трохи. Це займе як мінімум дев’яносто хвилин.

Холлі пішла слідом за Артемісом, пристосовуючи свої кроки до великих людських сходинок.

— Постривай! Стривай хвилинку! — вигукнула вона й обігнала Артеміса на одну сходинку, щоб опинитися врівні з ним. — Я знаю тебе, Артемісе. Ти любиш тримати свої карти притиснутими до грудей, поки не прийде час відкрити їх. 1 це спрацьовувало, раніше. Зараз ситуація інша, і ти маєш увести мене в курс справи. Я зможу допомогти. Отже, скажи правду, у тебе є план?

І тоді, дивлячись прямо в очі своїй кращій подрузі, Артеміс збрехав їй.

— Ні,— промовив він. — У мене немає плану.