Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 2: ВБИТИ МИНУЛЕ

КОЛИ за нею прийшли охоронці, Опал Кобой робила марні спроби левітувати. Це вона вміла робити в дитинстві, поки не стала злочинницею, після цього порушилися тонкі магічні зв’язки між її нервовими клітинами, що, як уважають фахівці, є джерелом магії. Її магічні сили могли повернутися, якби не гіпофіз, людська залоза, яку ненадовго вживили в гіпоталамус Опал. Левітація — мистецтво непросте, особливо для піксі з їхніми обмеженими можливостями. Зазвичай цього стану досягають тільки ченці Хей-Хей Третього рівня, але Опал опанувала левітацією ще з пелюшок, і саме тоді її батьки вперше зрозуміли, що їхня дочка — дитина незвичайна.

«Отже,— думала вона,— я хотіла стати людиною. Це було помилкою, і я знаю, хто винуватець. Кентавр Фоулі, це він винен. Сподіваюся, він загине під час вибуху».

Опал самовдоволено хихикнула. Був час, коли вона, убиваючи час у в’язниці, обмірковувала все нові й нові страти для кентавра, але тепер великодушно була згодна на те, щоб Фоулі просто загинув разом з усіма під час майбутніх вибухів. Для дружини кентавра в неї теж були на оці кілька сюрпризів, але це так, річ другорядна, яка не займе багато часу.

«Це показник того, як далеко я зайшла,— продовжувала думати Опал.— Мабуть, я подорослішала. Тепер полуда з очей спала, і я бачу своє істинне призначення».

Колись Опал була просто наполегливою і безжальною до конкурентів бізнес-леді з батьковими грошима, але в якийсь момент, у роки занять забороненими експериментами, вона дозволила чорній магії заволодіти її душею і стала безсердечною настільки, що готова була тепер знищити своє власне місто. Вона хотіла покласти до своїх ніг увесь світ і готова була ризикнути всім та пожертвувати ким завгодно, лише б виконати це бажання.

«Тепер усе буде інакше, оскільки зі мною будуть безстрашні воїни, покірні моїй волі. Стародавні бійці, готові померти за мене».

Опал зосередилася і спробувала встановити уявний зв’язок зі своїм другим «я». Але у відповідь отримувала лише білий шум — випромінювання страху.

«Вона знає,— вирішила Опал.— Бідолахо».

Але співчуття до своєї молодшої половинки тривало в неї недовго, оскільки ув’язнена Опал не цікавилася минулим.

«Я просто стираю пам’ять,— думала вона,— і більш нічого».

Дуже зручний спосіб поглянути на все це.

Двері її камери перетворилися на газ, і Опал не здивувалася, побачивши в ньому Доглядача Тарпона Вінйайу, запеклого чиновника, що провів, до речі, не одну ніч під Місяцем в оточенні двох кремезних охоронців-піксі.

— Доглядаче, — сказала Опал, припиняючи свої спроби левітувати. — Разом з вами стало моє помилування?

Тарпону було не до люб’язностей.

— Ми переміщаємо вас, Кобою. Ходімо, і без питань.— Він зробив знак охоронцям. — Зв’яжіть її, хлопці.

Кремезні піксі стрімко увійшли в камеру і без єдиного звуку зв’язали руки Опал. Ці піксі були особливим видом, який еволюціонував тільки в Атлантиді з її високим тиском водного середовища та очисними спорудами на основі водоростей — усе це поступово збільшувало кількість таких істот. Вони відрізнялися сильними м’язами, але це, очевидно, йшло на шкоду їхнім мізкам — такі піксі ставали ідеальними тюремними наглядачами, що не зважали на дрібніших за них, хоча самі ледве вміли ставити свій підпис.

Перш ніж Опал розкрила рот, щоб заперечити, охоронці натягнули на неї антирадіаційний скафандр і обмотали навколо талії три міцні мотузки.

Доглядач полегшено зітхнув, немов побоювався, що Опал зможе якимось чином знешкодити його охоронців.

— Добре, добре,— сказав він, промокаючи свій високий лоб хусткою.— Відведіть її вниз. Не торкайтеся до труб і постарайтеся рідше дихати.

Піксі схопили Опал, немов згорнутий килим, і швидко поволокли з камери через вузький місток, що з’єднував коридор з камерами та основним приміщенням в’язниці, до службового ескалатора.

Опал посміхнулася за товстим свинцевим віконцем свого шолома.

Сьогодні дійсно був день, коли чоловіки носять її на руках.

Потім вона відправила уявне послання своєму молодшому «я» на поверхні нейтронної зірки.

— Я відчуваю тебе, сестро.

Кабінка підйомника опустилася крізь сотні метрів м’якого пісковика в маленьку камеру, викладену з надміцних матеріалів, здобутих з поверхні нейтронної зірки.

Опал зрозуміла, куди вони прибули, і хихикнула, згадавши дурненького ельфа, який запитав на лекції в інституті, із чого зроблені нейтронні зірки.

— З нейтронів, мій хлопчику,— гаркнув тоді професор Легумінус. — Із нейтронів! Це випливає з назви!

Камера була найдорожчою спорудою на планеті, хоча зовні більше походила на піч для випалювання цементу. На одному її кінці були двері підйомника, а на іншому — щось на зразок чотирьох труб для запуску ракет, а посередині камери стояв неймовірно товстий похмурий гном.

— Що за жарти? — пробурчав він, невдоволено трясучи животом.

Величезні піксі жбурнули Опал на сіру підлогу.

— Наказ, друже,— сказав один із них.— Засунь її в трубу.

Гном заперечливо похитав головою.

— Я нікого не засовуватиму в трубу. Ці труби призначені для стрижнів.

— Нам відомо,— вимовив другий охоронець, дуже гордий тим, що зумів запам’ятати інформацію, яку мав передати,— що один із реакторів вимкнено, тому труба має бути порожньою.

— Звучить непогано, здорованю, за винятком «має бути» наприкінці,— промовив гном, якого звали Колін Озкопі.— Але навіть якщо і так, мені потрібно знати, чи будуть наслідки того, що я засуну когось у трубу, гірші, ніж коли я його туди не засуну.

Щоб осмислити таку довгу і складну пропозицію, охоронцям знадобилося кілька хвилин. Але й тоді вони навряд чи змогли б щось відповісти, однак на допомогу їм прийшов дзвінок телефону Коліна.

— Хвилинку, — сказав Колін і глянув на вхідний номер. — Це Доглядач.

Колін зобразив на обличчі усмішку і ввічливо сказав у слухавку:

— Алло. Інженер Озкопі слухає.

Слухав Озкопі досить довго, іноді вставляючи «ага», а потім відключився.

— М-да, — вимовив він, тицьнувши носком черевика в антирадіаційний скафандр. — Мабуть, краще запхнути її в трубу.

Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

Піп помахав перед камерою своїм телефоном.

— Ти чуєш що-небудь? Тому що я — ні. Ніхто не відповідає, хоча в мене п’ять смужок — зв’язок, доступний по всій планеті. Прокляття, спробую зателефонувати на космічний корабель.

Холлі торкнула сенсор мікрофона.

— Ми все робимо настільки швидко, наскільки можливо. В даний момент Опал Кобой у камері підйомника. Нам потрібно ще тільки десять хвилин.

Піп проспівав противним голосом:

Ніколи не бреши, просто йди,

Не розповідай казки, або загримиш за ґрати.

Фоулі піймав себе на тому, що тихенько підспівує — це була пісенька з заставки мультика про Піпа та Кіпа. Холлі зиркнула на нього.

— Пробач,— знітився кентавр і замовк.

Артеміс починав утрачати терпіння від марних переговорів.

— Вони просто водять нас за носа, і зовсім не збираються звільняти Опал. Нам потрібно ушиватися, хоча б у зали шаттлів. Вони збудовані так, щоб витримувати навіть викиди магми.

— Ми й тут у безпеці,— заперечив Фоулі.— Реальна небезпека загрожує Атлантиді. Саме там інша Опал. Ти говорив, і я з тобою згоден, що серйозні вибухи, теоретично, можуть траплятися тільки з живими істотами.

— Теоретичні вибухи залишаються теоретичними, поки не підтверджені на практиці,— відповів Артеміс.— А з настільки багатьма...

Він обірвав фразу на середині, що було зовсім на нього не схоже, оскільки Артеміс не виносив неправильної мови і поганих манер. Він зблід як крейда і ляснув себе долонею по лобі.

— Дурню. Дурню. Фоулі, ми з тобою — два ідіоти. Я не очікував нестандартного мислення від офіцерів ЛЕП, але ти, ти...

Холлі впізнала цей тон. Вона чула його під час попередніх пригод, і, як правило, перед тим, як справа котилася до катастрофи.

— Що таке? — запитала вона, заздалегідь побоюючись, що відповідь може виявитися жахливою.

— Так,— ображено підхопив Фоулі,— Чому це я ідіот?

Артеміс провів указівним пальцем по діагоналі вниз і на південний захід, у напрямку клініки Ж. Аргона.

— Киснева камера притупила мої почуття,— сказав він.— Клоне. Непаль. Вона — жива істота. Якщо вона вибухне, усім буде непереливки.

Фоулі із шаленою швидкістю заходився шукати в комп’ютері файл клону на веб-сайті Аргона, а потім гарячково проглянув його.

— Ні,— промовив він.— Гадаю, все буде гаразд. Опал віддала свою ДНК до темпоральної розвилки.

Артеміс раніше злився на себе за те, що забув про клон.

— Ми були на краю загибелі,— промовив він.— Якби Непаль створили пізніше, моя тупість багатьом коштувала б життя!

— Нам ще є кого рятувати,— заспокоїв його Фоулі.— І ми повинні врятувати всіх, кого зможемо.

Кентавр підняв плексигласову кришку на стіні та натиснув червону кнопку, розташовану під нею. Тієї ж секунди по всьому місту тривожно завили сирени. їхній звук нагадував ридання матері, що отримала кошмарну звістку.

— У нас немає часу чекати санкцію Ради,— сказав він Трабл Келпу, кусаючи ніготь.— Багато хто встигне сховатися в залах шаттлів. Але нам треба про всяк випадок привести в готовність бригади реаніматологів.

Батлера жахала думка про те, що він може втратити Артеміса.

— Смерть нікому не загрожує,— насупився він.

— Технічно смерть загрожує всім! — не погодився його бос.

— Заткни пельку, Артемісе! — крикнув Батлер, забуваючи про власну професійну етику. — Я обіцяв твоїй матері зберегти тебе, а ти знову ставиш мене у становище, коли моя хоробрість і майстерність нічого не варті.

— Справа складна,— сказав Артеміс,— і я не хочу, щоб мене звинуватили в останній витівці Опал.

Таким червоним обличчя Батлера Артеміс ще ніколи не бачив.

— Ти думаєш, що тебе можуть звинуватити, що ж, тоді я теж тебе звинувачую. Ми ледь позбулися від наслідків твоєї останньої халепи і тут же по шию зав’язли в новій.

Здавалося, що цей вибух гніву Батлера потряс Артеміса сильніше, ніж смертельно небезпечна ситуація.

— Батлере, не розумію, звідки такі сумні думки. Охоронець потер свою коротко стрижену голову. — Сам не знаю,— зітхнув він.— Але останнім часом постійно щось трапляється, одне за одним. Гобліни, подорож у часі, демони. Тепер це місце, де все таке-таке... дрібне. Він знову глибоко зітхнув. — ОК. Забудемо все, що я сказав. Зі мною знову все гаразд. Отже, вперед. Які наші плани?

— Евакуація,— сказав Артеміс.— Більше ніяких переговорів із цими тупицями, що захоплюють заручників: вони виконують свої інструкції. Зачиніть двері — вони приймуть на себе частину ударних хвиль.

— Ми робимо свою справу, людино, — вимовив Трабл Келп.— Усе населення міста через п’ять хвилин буде перебувати в точках зборів.

Артеміс розмірковував, міряючи кімнату кроками.

— Накажіть своєму народу кинути всю зброю в колодязі з магмою. Киньте туди все, що могло бути зроблено на підприємствах Кобой,— телефони, іграшки, все.

— Усю зроблену Кобой зброю вилучено,— промовила Холлі.— Але в деяких старих нейтринних рушницях могли залишитися кілька чіпів.

— Частину зброї Кобой вилучено,— винувато поправив Трабл Келп. — Урізаний бюджет, ви самі знаєте.

Піп перервав їхні приготування, буквально всунувшись в об’єктив камери.

— Гей, поліціє. Мені це набридло. Скажіть же що-небудь. Навіть можете збрехати, нам це по барабану.

Артеміс спохмурнів. Йому не подобалася така розв’язність у ситуації, коли на карту було поставлено стільки життів. Він указав на мікрофон.

— Можна мені?

Трабл, не перестаючи кудись телефонувати, зробив рукою невизначений жест, який можна було витлумачити як завгодно. Артеміс вирішив уважати його підтверджувальним.

Він наблизився до екрана.

— Слухайте мене, відморозки. Це Артеміс Фаул. Напевно, ви чули про мене.

Піп посміхнувся, і маска повторила його гримасу.

— О, Артемісе Фауле. Вундеркінде. Так, ми чули про тебе, еге ж, Кіпе?

— Артеміс Фаул, ірландський хлопець, який ганявся за Лепреконом,— кивнув Кіп, перебираючи ногами.— Упевнений, що всі чули про цього розумника.

«Ці двоє — тупиці,— подумав Артеміс.— Вони недотепи і занадто багато базікають. Я повинен скористатися їхніми слабкостями».

Він спробував застосувати хитрість.

— Я вважаю, що говорив вам, щоб ви зачитали свої вимоги і більше не базікали.

Маска Піпа зобразила збентеження.

— Ти казав нам?

Артеміс додав у голос жорсткості.

— Мої інструкції, ідіоти, були такі: зачитати вимоги, вичекати належний час і потім пристрелити піксі. Не пам’ятаю, щоб згадував щось про торгівлю.

Маска Піпа насупилася. Як міг Артеміс Фаул знати інструкції, які вони отримали?

— Твої інструкції? Ми їх від тебе не отримували.

— Справді? Тоді поясніть мені, звідки я знаю їх до дрібниць?

Маска Піпа не впоралася з гримасами, які швидко змінювалися на його обличчі, і застигла.

— Я... е-е... я не...

— І скажіть, звідки я точно знаю частоту хвилі, по якій тримати зв’язок з вами?

— Так ти не на Поліцейській Плазі?

— Звичайно, ні, ідіоте. Я в точці зборів і чекаю на Опал.

Серце Артеміса прискорено забилося. Він почекав секунду, даючи своїй свідомості з’єднатися з підсвідомістю і розповісти їй про те, що він розпізнав на екрані.

Щось на задньому плані.

Щось дуже знайоме.

Стіна позаду Піпа та Кіпа була невизначеного сірого кольору. І грубо обштукатурена. Звичайна

обробка для стін на фермах у всьому світі. Схожі стіни були і в маєтку Фаул.

Бу-бум.

Це гуркотіло його серце.

Артеміс зосередився на стіні. Одноманітно-сіра, за винятком мережі по штукатурці тріщин, які розбіглись.

Пам’ять намалювала картинку: шестирічний Артеміс гуляє з батьком по їхньому маєтку. Вони проходять повз стіни сараю на верхньому пасовищі, юний Артеміс показує на цю стіну і каже: «Бачиш, тато? Ці тріщини утворюють карту Хорватії, яка колись входила до складу Римської, Оттоманської та Австро-Угорської імперії Габсбургів. Ти пам’ятаєш, що Хорватія оголосила про свою незалежність від Югославії у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році?

Це була вона. На стіні позаду Піпа та Кіпа. Карта Хорватії, хоча у свої п’ятнадцять років Артеміс знав, що зараз берегова лінія Далмації дещо змінилася.

«Вони в маєтку Фаулів», — здогадався Артеміс.

Але чому?

У пам’яті спливли слова доктора Аргона.

— Кількість залишкової магічної сили тут зашкалює. Колись у маєтку Фаулів сталося щось грандіозне — з погляду магії.

Артеміс вирішив довіритися своїй інтуїції.

— Я чекаю Опал у маєтку Фаулів,— сказав він.

— Так ти теж у маєтку Фаулів? — вигукнув Кіп.

Піп моментально обернувся і вистрілив своєму напарнику прямо в серце. Гнома відкинуло назад, на стіну, і від удару осипалася хмарка пилу. Струмінь крові хлинув з отвору в грудях гнома і, злегка пульсуючи, стікав по ребрах, нагадуючи витікаючу з перекинутої банки фарбу. Маска на обличчі Кіпа карикатурно зобразила здивування, потім шкіра на обличчі гнома стала остигати, і пікселі маски завмерли.

Несподівана смерть вразила Артеміса, однак пригадані слова Аргона зачепили його ще більше.

Отже, він мав рацію двічі: за цією справою стояла Опал, а місцем зустрічі був маєток Фаулів.

Але чому? Що тут сталося?

— Бачиш, що ти наробив, людино? закричав Піп у камеру.— Якщо ти, звичайно, людина. Якщо ти дійсно Артеміс Фаул. Але неважливо, що ти міг дізнатися, все одно тепер запізно.

Піп приставив усе ще паруючий ствол автомата до голови Опал. Та здригнулася, коли гарячий метал обпік їй шкіру, і благально замичала. Було видно, що Піп хоче натиснути курок, але ніяк не може зробити це.

«Він виконує інструкції,— думав Артеміс.— Йому наказано чекати до вказаного часу. Інакше він не може бути впевнений, що Опал уже надійно захована в ядерному реакторі».

Артеміс вимкнув мікрофон і попрямував до дверей, коли його за лікоть вхопила Холлі.

— Немає часу,— сказала вона, правильно зрозумівши, що Артеміс прямує додому.

— Я повинен спробувати врятувати мою сім’ю від нового пункту плану Опал,— коротко відповів Артеміс. — Залишилося п’ять хвилин. Якщо я встигну жбурнути те, що потрібно, у колодязь із магмою, ми, можливо, уникнемо вибухів на поверхні.

Командор Келп швидко прикинув варіанти. Він міг наказати Артемісові залишатися під землею, але стратегічно було вигідніше мати на поверхні того, хто зможе вистежити Опал, якщо їй удасться втекти з Атлантиди.

— Ідіть,— промовив він.— Капітан Шорт проводить вас і Батлера на поверхню. Залишайтеся на зв’язку, якщо...

Він не договорив, але всі присутні в кімнаті здогадалися, що він збирався сказати: «Залишайтеся на зв’язку, якщо... буде з ким тримати зв’язок».