Артеміс Фаул. Останній хранитель

ГЛАВА 4: ОСТАННЄ СЛОВО ІНЖЕНЕРА ОЗКОПІ

НА щастя для капітана Холлі Шорт і пасажирів «Срібного Купідона», Фоулі був настільки підозрілим до всього, що мало відношення до Опал, і настільки пихатим, коли справа стосувалася його власних винаходів, що наполіг на тому, щоб під час переробки шаттла використовувалися тільки придумані ним самим пристрої, і ретельно уникав будь-яких компонентів, виготовлених на підприємствах Кобой або компаніями їхніх партнерів. Але навіть незважаючи на цю параною, Фоулі все ж таки пропустив наповнювач в амортизаторі бампера, який містив адгезив «Кілер Філер», розроблений у лабораторіях Кобой. На щастя, коли цей адгезив зашипів і вибухнув, його реактивний струмінь просто вилетів в отвори бампера по шляху найменшого опору, розсипавши іскри, що нагадували рій розлючених бджіл. Жодна з операційних систем при цьому не постраждала, тільки залишилася непрозора пляма ґрунтовки на спойлері, але будь-хто із сидячих у шаттлі охоче підтвердив би, що це набагато краще, ніж бути мертвим.

У висхідних повітряних потоках шаттл піднімався вгору, немов насіннячко кульбаби всередині Великого Каньйону всупереч посухам. Холлі намагалася тримати шаттл по центру великого кратера, оскільки за відсутності відблисків магми був шанс ударитися об стіну. Сидячий позаду Артеміс гукнув її, але Холлі не почула його через ревіння вітру.

— Навушники,— показала вона, постукуючи по пристрою на своєму шоломі. — Одягни навушники.

Артеміс потягнув пару громіздких навушників, що висіли під стелею, і приладнав їх до вух.

— Чи є повідомлення від Фоулі про попередню оцінку руйнувань? — запитав він.

— Нічого.— Холлі про всяк випадок ще раз глянула на дисплей бортового комп’ютера.— Геть нічого. Навіть перешкод від статичних зарядів.

— Добре, ось ситуація, як я її бачу. Оскільки наші комунікації відмовили, я вважаю, що вбивство молодшої Опал повалило всю планету в хаос. Мабуть, такої плутанини світ не знав із часів останньої світової війни. Наша Опал, без сумніву, має намір повстати і попелу цієї світової пожежі на зразок якоїсь піксі-фенікса. Як вона збирається зробити це, я не знаю, але це якось пов’язано з моїм будинком, маєтком Фаулів, тому нам потрібно направлятися саме туди. Скільки це займе часу, Холлі?

Вона глянула на датчики візора.

— За звичайних умов п’ятнадцять хвилин, але зараз, мабуть, займе годин зо дві.

«Дві години,— подумав Артеміс.— Сто двадцять хвилин на те, щоб виробити сприятливий спосіб, як нам утрьох розладнати плани Опал».

Батлер увімкнув свій мікрофон.

— Артемісе. Я знаю, тобі на думку спало те саме, що й мені.

— Я передбачав, друже,— сказав Артеміс,— що ти маєш рацію, кажучи про те, що ми мчимо стрімголов туди, де Опал найсильніша.

— Точно, Артемісе,— підтвердив охоронець.— Або, як ми говорили в Дельті: сунемося із зав’язаними очима у смертельний капкан.

Обличчя Артеміса спохмурніло. У смертельний капкан?

Холлі пронизала Батлера спопеляючим поглядом.

— Люб’язно сказано, велетню. У цьому капкані живе сім’я Артеміса.

Вона розім’яла пальці, а потім міцно взялася за рукоятки управління.

— Можливо, мені вдасться виграти хвилин двадцять,— вимовила вона, вмикаючи датчики шаттла на пошук най сильніших повітряних потоків, які допоможуть їм дістатися до поверхні раніше, ніж божевільна Опал Кобой переробить світ на свій лад.

Опал витратила кілька секунд, щоб привітати себе з тим, що її теорія знову виявилася правильною, а потім завмерла, щоб подивитися, чи зможе вона вловити хвилі паніки, які просочуються зверху.

— Хтось щось відчуває,— вирішила Опал.— І це виразна хвиля страху з домішком відчаю.

Звичайно, було приємно просто полежати трохи ось так, накопичуючи силу, але вона не могла надовго затримуватися, адже їй належало стільки зробити.

«До роботи, до роботи,— подумала Опал, повертаючись обличчям до гирла тунелю.— Час іти».

Легким зусиллям думки вона створила навколо своєї голови ореол інтенсивного світла і жару, пропалюючи з його допомогою шлях в антирадіаційній піні, що оточувала її, і левітувала до кришки труби, крізь яку пройшла так само легко, як крізь піну. Тепер вона могла змінювати молекулярну структуру будь-якої речовини.

— Сили вже покидають, — помітила вона. — Я втрачаю магічну силу, і моє тіло незабаром почне дезінтегрувати.

Гном стояв у камері біля шиплячої кришки люка і здавався незворушним, незважаючи на чудеса, що розгорталися перед ним.

— Дім для навіжених,— проголосив Колін Озкопі, висуваючи вперед своє підборіддя.— Справжня божевільня. Спочатку вимкнувся мій телефон, і тому я не знаю, хто виграв матч із гандболу, а тепер у мою камеру залетіла ця золота піксі. Скажіть мені, піксі-леді, що відбувається? І де ваші нігті?

Опал з подивом відзначила, що відповісти на останнє запитання, виявляється, не так і просто.

— Виростити нігті важко, гноме. Я вирішила відмовитися від них, щоб не витрачати час.

— Так, напевно, в цьому є сенс,— сказав Озкопі, абсолютно не відчуваючи, на думку Опал, достатнього благоговіння перед нею.

— Хочете знати, в чому мої труднощі? Стояти тут, обпалюючись вашою аурою,— ось що важко. Для цього на мені має бути жаротривкий скафандр.

Правду кажучи, Озкопі насправді не був таким уже загальмованим. Він перебував у шоці і прекрасно розумів, хто така Опал і що він, швидше за все, незабаром помре, і тому намагався дурника клеїти.

Опал нахмурила свою золотисту брову, яка стала від цього схожою на хвилю лави.

— Тобі, гноме, випала велика честь: останнім, що віддрукується на сітківці твоїх очей, буде мій блискучий образ.

Опал не дуже сподобалося, як вона закінчила фразу,— знову вийшло занадто бундючно, але гном усе одно зараз помре, і ніхто про ці її слова не дізнається. Озкопі ж був не дуже щасливий померти, зафіксувавши на своїй сітківці блискучий образ Опал.

— Мої бідні сітківки! — забурмотів він, — їх дав мені мій батько... ні, не те щоб він прямо-таки вийняв їх зі своєї голови, але передав... ну, ви розумієте, — тепер Озкопі вирішив розбавити свою заплутану мову крапелькою розбещеності. — До речі, раз уже ми почали ображати одне одного, то зауважу: по-перше, мені здавалося, що ви вища. А по-друге, у вас стегна обвислі.

Опал гнівно наїжачилася, і зовні це передалося в тому, що її радіоактивна корона збільшилася до трьох метрів у радіусі, розкладаючи на атоми все, що опинилося всередині її сфери, включаючи Коліна Озкопі. Але хоча сам гном і зник, його останні слова болем засіли в пам’яті Опал і збережуться там до самого кінця її життя.

Якщо в Опал і був один недолік, який вона готова була визнати, то це звичка поспішно нищити тих, хто заважав їй. Ось і цей гном помер дуже легко і зірвався з гачка, помститися йому по-справжньому нона не зможе вже ніколи.

«Усе він збрехав, цей мерзенний гном,— заспокоювала вона саму себе, їдучи з величезною швидкістю до поверхні. — Мої стегна бездоганні, і зовсім вони не обвислі.

Зовні поява Опал виглядала сліпуче і божественно, вона походила на вибух наднової зірки, що вирвалася з глибин на поверхню океану. Шалений жар чорної магії Опал пронизав з однаковою недбалою легкістю і стіни Атлантиди, і товщі океанської води, змінюючи атомну структуру будь-якої речовини, що опинилася на шляху піксі.

Вона спрямувала ореол своєї чорної магії вперед і вгору, в напрямку маєтку Фаулів. Їй не треба було стежити за дорогою, Опал летіла на поклик замка, ключем до якого була вона сама.