Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 8. Гірський шлях

Уперше, відколи я покинув палаючий Маранагар, я опинився в сідлі. І вперше в подорожі не мусив вдавати когось іншого. Наш амітрайський одяг, подорожні коші й узагалі все, що ми дотепер використовували, опинилося на спині в’ючного онагра. Таких було два — великі, понурі тварини, які могли йти на рівні з конями.

Ми не відрізнялися від вивідників. У нас було таке ж буре вбрання кольору землі й сухої трави з безформними сітчастими плащами, накинутими зверху, такі самі мечі, широкі й короткі ножі та каптури на головах зі смужкою потона, що закривало ніс і рот.

Із табору людей Ґнота ми виїхали вчвал і мчали скільки було сил, щоб від’їхати якнайдалі й віднадити роіго від наших людей. Я залишав за собою слід. Кілька разів змочив сечею кущі та скелі, кілька разів зіскочив майже на льоту, щоб вивалятися в дорожній пилюці.

Я порізав собі долоню й періодично вичавлював на землю кілька крапель крові, а потім викинув шматки скривавленої тканини, якою перемотував рану.

Ми могли лише сподіватися, що примара рушить за нами й залишить табір у спокої.

Ми мчали в такому поспіху, що не було можливості говорити. Брус не пам’ятав нічого, що сталося після того, як нас завели в фортецю. Ні зустрічі з архіматроною, ні того, де він перебував і навіщо. Він не пригадував також нічого, відколи нас підпоїли мертвецькою водою.

Він лише дізнався про існування примари, а також що ми рушаємо в Нагільґил у супроводі чотирьох вивідників зі зненацька посталої піренейської армії. Усе впродовж кількох хвиль, поки ми поспіхом збиралися в дорогу. Також він довідався, що його катували і що в нього від цього затуманилось у голові, що лікували його екзорцизмом і кебірийськими голками. Довідався, що я — Носій долі і що недобитки нашого народу мандрують у пошуку нової землі. Усе нараз. Я або збожеволів би, або не повірив. Брус же просто довідався. Мовчки вислухав із незворушним обличчям, відсалютував кулаком Ґноту, схилився перед Споглядачем Творця. Усе, що він мав сказати, це: «Аґіру кано!». Жодних запитань — солдат.

А тепер нам лишалося тільки поспішати. Якийсь час ми мчали так швидко, як тільки могли, щоб за нами встигали онагри. Ніколи раніше мені не доводилося бачити таких швидких в’ючних тварин. Вони були почварні, але страшенно витривалі. Наші коні теж радше не вирізнялися красою: низькі, жилаві й кудлаті, але швидкі і, здавалося, безутомні.

Вивідники намагалися вибирати дорогу через кам’янисті пустища, щоб там було якомога менше куряви, але й так за нами залишалася руда хмара, що тягнулася на багато кроків назад. У ту мить не було нічого важливішого, ніж поспіх. Ми гнали вперед, а пагорб, на якому кірененці розбили свій табір, досі здіймався на горизонті. Гори, які стали нашою метою, здавалися такими ж далекими й затягнутими туманом, як і на початку шляху.

Я відвик від сідла й дуже швидко віддавив собі сідниці, але того дня я не знав утоми, так само, як і наші тварини. Навколо нас простягалося скелясте запилюжене пустище, зрідка поросле сухими кущами й пучками гострої трави, але я всюди бачив Воду. Воду, доньку Ткалі.

Вона була нестерпна. Мудрагелька й хамка. Усе знала краще й без упину ображала. Та попри це я всюди бачив її обличчя. Куди б я не повернувся, на мене дивилися великі, схожі на горіхи, очі, звідусіль я чув її голос.

Наше прощання тривало дуже коротко. Не набагато довше, ніж кілька ударів серця, коли ми сплелися в розпачливому поцілунку. Наші губи торкнулися геть несподівано, я відчув її тіло, ніби вона хотіла втиснутись у мене. А потім раптом відштовхнула мене, зупинилася на мить, вдивляючись мені в очі, торкнулася долонею моїх губ і тільки мовила: «Ох, їдь уже. Їдь і знайди ту свою кляту долю. Я знатиму, коли мені вдасться знайти дім і когось, із ким я перейду через міст. Я знатиму, що ти впорався. А тепер іди вже. У мене купа роботи в лазареті».

Тому я мчав, мов божевільний, і залишав за собою сліди. Це було як ворожіння. Я відчував, що коли мені вдасться віднадити від неї примару Міраг, що якщо вона отримає шанс дістатися до нового Кіренену, то і я матиму шанс зробити те, що мені призначено. Вона ж навпаки вірила, що якщо вдасться мені, то й вона знайде дім. Ми були одне для одного ворожбою. Це по-дурному, але у важкі часи люди знаходять надію у найбезглуздіших забобонах.

Тому я мчав уперед, ковтаючи пил, із відчуттям, ніби сідло розсікає мене навпіл. У мене була мета в житті. Я хотів, щоби десь серед кланових садиб, що пахнуть свіжою деревиною, серед скель і лісів, у краю, що дихає солоним запахом моря, краю, про який я навіть не знав, чи він існує, одна дівчина перев’язала з кимось руки молитовною стьожкою, обмінялася ножами й перейшла через місток, щоб у павільйоні молодят кохатися зі своїм обранцем у світлі ламп, запалених від двох трісок. У мене була мета.

Настав час вола, коли один із вивідників порівнявся зі мною і схопив за плече.

— Риссю! — закричав він приглушеним через тюрбан голосом. — Ще дві години риссю, потім привал.

— Ні! Надто близько! — закричав я. Час для мене плинув інакше, і мені здавалося, що ми щойно вирушили.

— Риссю ми заїдемо далі, ніж на дохлих конях, хлопче, — мовив він. — Це живі істоти.

Тоді це вперше хтось озвався.

Далі знову панувала мовчанка, пирхання коней, тупіт копит і клуби куряви.

Потім один із вивідників виїхав наперед, зупинився й простягнув руку.

— Це означає «з коней», — буркнув Брус, нахиляючись у мій бік. Провідник схрестив випрямлені долоні перед своїм обличчям і махнув ними у сторони, ніби щось відрізав.

— «Розсідлати, привал», — пояснював Брус. — Вони озиваються тільки через нас.

Ми розсідлали коней і нарвали сухої трави, щоб їх витерти, потім треба було якийсь час вести їх повільно, тримаючи за кантари. Це тривало досить довго, нарешті ми могли дати тваринам пити й відпустили їх із прив’язаними ногами.

Лише після цього всього ми самі змогли попити.

— Це короткий постій, — озвався приглушеним голосом командир. Це звучало так, ніби він відвик говорити, ніби в нього заніміло горло. — Ми не будемо їсти, тільки вип’ємо відвару. Кому треба відпочити, хай лягає в тіні.

Двоє інших вивідників обмінялися швидкими жестами руки, один із них захихотів. Брус, так само мовчки, показав їм піднятий кулак і накрив його другою рукою. Один із вивідників стенув плечима й відповів кількома швидкими жестами.

— Жодних суперечок! — гаркнув командир. Між камінням палало мініатюрне вогнище, у жаринах стояли металеві, щільно закручені тиглі. Я сів на каміння, дивлячись на захід. Пагорб залишився далеко, я не міг відрізнити його від інших, що розтинали горизонт у підсвіченій сонцем імлі.

— Тохімоне, — мовив командир. Я підскочив. Я навіть не помітив, коли він підійшов до моєї спини. — Роіго не переміщається удень. Він розчиняється, як туман, і повертається в землю. Але вночі відчує сильний слід і вирушить за ним. Він швидкий, але перед ним буде довга дорога. І він точно піде за нами, бо ніщо його так не манить, як кров того, хто його прокляв.

Я тільки зітхнув:

— Сподіваюся.

— Я — Сніп, син Теслі. Отой — Шип, син Бондаря, є ще Бенкей Гебзаґал і Н’Деле Аліґенде.

— Амітрай і кебіриєць? Вони на нашому боці?

— Не всі амітраї хочуть повертатись у ярмо Праматері. Бенкей обожнює все те, що там заборонено, і воліє бути чужим серед кірененців, ніж жити серед своїх. Кебірийські ж найманці і дивляться на все по-своєму. Аліґенде до перевороту найнявся на службу в підрозділ, де було багато кірененців. Кебірийці дивні, важко зрозуміти їхню мову та звичаї. Здається, їх не обходить особливо ніщо, що відбувається з того боку Внутрішнього моря. Але я ще не зустрічав настільки гордовитих і вірних людей. Кебірийці не зраджують. Ніколи. Якщо вже найнявся на службу в нашому загоні, то буде йому вірний. Ба більше, коли він прийшов, ще правив імператор. Тож Аліґенде може ще бути вірним імператору. Такі речі, як перевороти та зміни на тронах, поза їхнім розумінням. Його дім — десь у пущах і степах Кебіру, от і все.

Він поплескав мене по плечу.

— Відпочинь. Посидь у тіні, випий миску відвару, а потім трохи холодної води. Залиш іще один слід для нашого демона. Цей привал буде коротшим, ніж тобі здається.

І ми знову їхали швидко, але вже не в такому шаленому темпі, як раніше. Лише пізнім пообіддям ми дісталися струмка і там зробили все, що наказав нам Морок.

— Роіго не може подолати потік води, — сказав він. — Але це не затримає його назавжди. Він розшукає якесь каміння чи міст і рушить далі, бо вони ніколи не відступають. Тому коли дістанетеся до струмка, для нього ви зникнете.

Ми зробили, що він велів. Зняли одяг і викупались у крижаній воді, потім запалили в мисках ароматні палички з різким запахом і докладно обкурили тіла, коней і весь багаж. Далі намалювали собі по всій шкірі знаки святих формул і лише тоді перейшли через річку.

У цьому місці ми не натрапили на брід, річка, хоч і не надто широка, була рвучкою і повною скель. У багатьох місцях вода могла накрити вершника на коні з піднятим списом, і ніхто не побачив би нічого, окрім вістря над хвилями й вирами.

Однак вивідники поводилися так, ніби в цьому не було нічого особливого. Якийсь час я дивився на те, що вони роблять, нічого не розуміючи. Один із них надував спеціально вичинені шкіряні мішки й розкладав їх біля себе, другий пройшовся уздовж берега, збираючи посірілі довгі палиці, принесені водою, ще інший приготував довгу мотузку і обв’язався нею в поясі, а потім, не задумуючись, зайшов у бурхливу воду й поплив.

Кусаючи губи, я дивився, як його голова з’являється серед піни і скель, а потім знову зникає. Я був переконаний, що в нього немає шансів вижити. Вивідники, які стояли на березі, спокійно попускали мотузку, поки людина, яку все далі відносило течією, якимось дивом цілою дісталася на другий берег і бігом повернулася на місце навпроти нас.

У результаті річку перетинала мотузка, але я не знав, чим це мало допомогти. Однак виявилося, що для вивідників перекинула через потік мотузка — це вже міст. Вони обв’язали її навколо скель, а потім із кількох палиць і надутих бурдюків утворився пліт, на якому на інший бік попливли наші речі. Він тримався на мотузці петлею ременя, а вивідник лежав навзнак і його щомиті заливало спіненою водою, поки він пересувався уздовж шнура сильними рухами рук. Він узяв із собою ще один ремінь, завдяки якому порожній пліт повернувся на наш бік. Коли вже не було багажу, надійшла черга тварин. В’ючні онагри, очевидно, вже знали, що їх чекає, бо сахалися й поревували, але дали прив’язати свою упряж до мотузки й зайшли в воду.

— Ви попливете за кіньми, — сказав Сніп, вручаючи мені слизький мокрий мішок, шкіру цілого ягняти, наповнену повітрям, з якої на чотири боки стирчали ніжки.

— Мішок прив’язується під животом і грудьми, — пояснював він. — Петля також буде прив’язана до головної мотузки, тож ти не підеш на дно, навіть якщо мішок проб’ється. Треба тільки триматися за кінський хвіст і дихати. Навіть дитина впорається.

Тоді я зрозумів, що вже не був дитиною. Щойно я міцно схопився за кінський хвіст, як тварина потягнула мене в крижану воду. Вона була пекельно холодною, мені здавалося, що мене ошпарило. Мішок гойдався й метався піді мною, ніби був живою істотою, яка за будь-яку ціну прагне звільнитися, бурхлива й люта вода заливала вуха й очі, вдиралася в рот і ніс, коли я намагався дихати, і я захлинався піною. Мішок трохи пересунувся і я опинився в льодяній, пронизаній сонячним світлом глибині, серед безлічі повітряних бульбашок, чуючи лише булькіт і химерно різке постукування кінських копит, що часом натрапляли на скельні виступи.

Мої легені здригалися в агонії, але очі дивилися на дивний, прихований світ, який здавався мені якимось прекрасним.

Мені вдалося перевернутися й на мить винирнути, але я не набрав повітря, тільки зайшовся кашлем, поки знову не опинився у смарагдовій сяйливості ріки, а мій власний крик звучав, немов завивання морських потвор.

Я не випустив із рук кінського хвоста, навіть коли тонув.

З відчуттям жалю, я так по-дурному помирав у річці, а разом зі мною вмирали всі кірененці, а Вода вже не зможе перейти через міст.

Смерть була безкінечною миттю болючої мокрої пітьми.

А в наступну секунду я знову був живий, перекинутий через коліно одного з вивідників, блював і викашлював із себе цілі відра води.

— Якщо ти хотів пити, можна було просто сказати, — приязно зауважив Сніп. — Не слід випивати всю річку.

Я хотів щось йому відгаркнути, але досі не міг віддихатися.

Я підводився на ноги, але був такий ослаблений і замерзлий, що просто сів без сил. Останній із вивідників, який чекав на тому березі, відв’язав мотузку, обв’язався нею, зайшов у воду й дав перетягнути себе на інший бік.

Відколи ми доїхали до берега скелястої рвучкої річки без мосту і броду, до моменту, коли ми знову осідлали коней, не згоріло б і дюйма свічки.

Однак перш ніж вирушити в подальшу дорогу, ми пройшли той самий ритуал. Обкурили тіла, від стоп до голови оздобили їх знаками святих формул і лише тоді змогли вдягнути брунатно-буре вільне вбрання вивідників, обшите шматками сітки й обтріпаним чорним і коричневим дрантям.

Потів знову був рух. Сонце заходило, а ми брели кам’янистими стежками серед скель, що відкидали довгі тіні, серед чудернацьких, ніби неохайно насипаних гір, які огортали нас, стискали у своїх обіймах.

Я гадав, що ми йтимемо всю ніч, тим часом один із вивідників знайшов приховане місце в заглибині скель і там ми розсідлали коней.

— Поки що зупиняємося на відпочинок, — повідомив Сніп. — В основному, через роіго й тому, що тут немає людей. Маленький вогонь має горіти до самої зорі. Перша варта — Бенкей, друга — я, третя — Н’Деле, четверта — Шип. Розпаліть трави. Знову треба все обкурити.

Швидко надходили сутінки, сповнені таємничих шелестів, тіней і звуків нічних птахів.

Навколо табору Шип розтягнув мотузок і повісив на ньому молитовні прапорці, які дав нам Морок.

Лише коли ми сіли навколо маленького вогню, вивідники скинули каптури, розтираючи спітнілі червоні обличчя.

Один із них, здається, амітрай Бенкей, розшнурував мішок і видав кожному по дві смужки сушеного м’яса, шматок сиру і чверть буханця хліба. Бурдюк розбавленого пальмового вина почав кружляти від рук до рук, у жарі булькотіли тиглі з відваром. Усе відбувалося в цілковитій тиші.

Ніколи раніше я не боявся нічної темряви. Може, хіба що, як був дитиною. Однак зараз я почувався так, ніби мені знову було кілька років. Але я боявся не історій про примар. Цього разу я знав, що може ховати морок. Я бачив, що там чаїться справжня примара, і сумнівався, що її могли би зупинити наші вкриті знаками жовті й червоні прапорці чи запах паличок.

Сніп не призначив варти ні мені, ні Брусові, але я думав, що мені й так не вдасться зімкнути очей. Я помилявся. Одразу ж після скромної вечері кебіриєць видобув зі свого багажу маленький барабанчик і, тримаючи його між колін, почав делікатно вистукувати ритм, мугикаючи носом монотонну приспівку. Це був дуже тихий спів, гадаю, що за пару кроків від нас, за скелями, ніхто вже не відрізнив би його від відголосів нічних птахів.

— Це молитва до його надаку, — прошепотів Шип. — Вона проганяє примару. Роіго — це одна з небагатьох речей у світі, яких ми боїмося. Кожен із нас уже вбив надто багато людей.

Я простягнувся, закутаний у плед, намагаючись випрямити зболілі ноги, потім задивився на невеличкі пломені. Вистачило дослівно кількох ударів барабана, щоб жевріюча пляма світла почала двоїтися у мене перед очима, і я геть несподівано заснув, ніби потонув у чорній ріці.

Це був неспокійний сон, сповнений кошмарів, крові і страху. Я бачив у ньому потвору, яку інші називали роіго, а я знав, що її ім’я — Міраг, і колись я пригортав її до себе. Ба гірше, за її синьо-білим тілом я бачив інші постаті. Бачив їхні забризкані кров’ю, бліді, як папір синюваті обличчя, вуста, немов криваві дірки, очі, залиті застиглою кров’ю. Вони стояли пліч-о-пліч із примарою на межі світла від вогнища. Хлопець, якому я грав на флейті. Двоє вартових, які стерегли табір. Вивідник, якого я знав як Ґюльдея і якого звали Колос, син Гончара. Він усміхався роздертими губами й простягав до мене закривавлену руку, в якій тримав пучок водяної капусти й рибу. Руку, на якій бракувало двох пальців. Ті, хто загинули, бо опинилися між мною і породженою урочищем і спраглою помсти примарою. З-за їхніх спин почали з’являтися й інші вбиті мною, а я не міг поворухнутися, знаючи, що за мить побачу й Воду, доньку Ткалі. Я бачив її дрібну похилену постать. Не бачив обличчя. А потім вона поволі підняла голову і коли світло місяців упало на її лице, я прокинувся з приглушеним криком.

Панували тиша і темінь. Я довго лежав, боячись знову заснути. Вогнище згасло, і було видно тільки обриси скель і колючих кущів. Я не міг розгледіти навіть нікого з тих, хто спали поруч. Нерухомі, закутані у пледи, у своєму вільному одязі, обшитому потріпаним ганчір’ям, вони скидалися на купи каміння й піску.

Цей сон не нагадував того з попередньої ночі, коли я дивився очима примари, хоча не знав, як це працює. Я відчував, що в мене був звичайний кошмар, хоча через нічний жах я був увесь мокрий від тривоги й практично впевнений, що Води вже немає серед живих. У ту мить я навіть хотів побачити примару Міраг, щоби бути впевненим, що вона пішла за нами, але попри те, що я вибалушував очі, бачив тільки ніч, скелі й пісок.

Нарешті я видивився Бруса, який ніби від доторку мого погляду розплющив очі й пильно на мене подивився. Коли він поправляв на собі плед, я побачив, що він не випускає з руки ніж. Потім сховав його під клунком, на якому лежала його голова, й по-змовницьки мені підморгнув.

Наступного разу я прокинувся, коли один із вартових змінював іншого, попри те, що це відбувалося без жодного звуку. Один вивідник відкинув плед і встав, після чого безшелесно розчинився між скель, а другий огорнувся опоною і перетворився на нерухомий горбочок. У пітьмі понуро пролунав голос нічного птаха на полюванні.

Лише майже під ранок я побачив світ очима роіго. Цей сон був іншим, ніж попередні. Я знову бачив ніч, залиту химерним рудим світлом. Почув жаский крик, угледів, як він безпорадно кидається на березі річки, що постала перед ним, немов круговерть серпів стрімкого ридвану й гучна стіна вогню. Я побачив, як він зубами розриває тканину, що служила мені за бинти, як намагається злизати трохи застиглої крові, а потім вирушає уздовж берега. Велетенський, як поні, скельний вовк, який без зусиль повалив би й розтерзав коня разом із вершником, пив воду зі струмка. Побачивши Міраг, він завив і кинувся тікати з підібганим хвостом, але вона легко його наздогнала, як румак може наздогнати козу. Я почув її сповнений люті крик, мигнули гакоподібні пазурі, й вовк видав коротке страхітливе скавчання, після чого був роздертий на клапті, що пашіли парою. Роіго тільки присіла, притримуючи його дрижке тіло, щоб трикутними іклами впитися в шию, і одразу ж погнала далі.

Пробудження принесло мені полегкість, бо я відчував, що побачив правду, і примара погнала нам услід.

Прокинувшись, я побачив, як кебіриєць танцює на тлі палаючого сходу сонця.

Наступні дні були монотонні, але по-своєму спокійні. Дотепер ми з Брусом розраховували лише на себе. Дотепер ми безперервно мусили бути пильними й напруженими, як тятива луку. Тепер ми могли покластися на наших мовчазних вивідників. Це вони дбали, де їхати, що їсти і куди ховатися. Ми мандрували через невисокі скелясті гори, через порожні й абсолютно безлюдні місцини. Чи їхали ми риссю у клубах пилу, чи йшли серед каміння при боці коня, єдиними живими істотами, яких ми бачили, були хижі птахи, змії й шакали.

Сама подорож була тяжкою, але попри це у мене було враження, ніби я відпочивав. Відколи ми перебралися через річку, ми весь час носили на тілі захисні формули, на кожному привалі обкурювали себе димом паличок і здійснювали ритуали, які мали зробити нас невидимими для примарних чуттів роіго. Я гадав, що ми залишили Міраг далеко позаду, хоча в мене не було ілюзій, що річка затримає її назавжди. Однак поки що я вважав, що нам пощастило, бо навіть кошмари більше мене не переслідували, і я не мусив щоночі споглядати кривавий світ з її перспективи.

Ми подорожували, проводячи в сідлах довгі години. Мені не заважала безперервна тиша, навіть зболілий зад із часом перестав турбувати.

Вивідники вчили мене, як бути невидимим. Як ховатися серед скель і каміння за допомогою безформного бурого вбрання й залишатися цілком нерухомим. Як прокрадатися безшумно й непомітно, немов подмух вітру. Вони стверджували, що повз добре замаскованого й причаєного вивідника може пройти навіть загін війська й не помітити нічого підозрілого. Коли це робили вони, все здавалося дуже простим, але кілька разів вони веліли мені сховатися за сто кроків від них, і попри те, що я дуже уважно слухав їхні вказівки, мене знаходили одразу. Я мастив шкіру глиною, викачувався в пилюці, вплітав у сітку стебла й гілки так само, як мені показували, але від цього я не ставав невидимим. Мене видавав фрагмент неприкритої шкіри, зблиск окуття, неприродна позиція тіла, яке в моєму випадку все ніяк не хотіло стати схожим на купу невеличких валунів чи піщаний пагорб. Вони сміялись і кидали в мене камінням, хоч я натужив усі свої вміння і розум у пошуках усе вигадливіших криївок.

На моїх очах Бенкей злився зі скелею, просто відійшовши на відстань кількох кінських скоків, попри те, що я не спускав із нього погляду. Він просто розчинився в повітрі. Лише підійшовши на кілька кроків, я зміг розпізнати його постать серед сухих стебел і скельних заломів. Якби я не знав точно, де він зник, мені б це ніколи не вдалося.

Гори, що нас оточували, мали такий вигляд, ніби розсипалися від старості, і чим далі ми йшли, тим нижчими ставали. Там було небагато рослин, всі сухі й укриті колючками, які добре вписувалось у негостинний пейзаж, тож я почав міркувати, чи в цій дикій глушині взагалі живуть якісь люди, і якщо так, то чи вони, бува, не виглядають так само.

Ми минали покинуті села, такі ж понурі, як і все довкола. Садиби були збудовані з каміння, круглі, немов вулики, й зовсім без вікон. Поблизу села залишилися убогі городи, також оточені мурами з поставлених один на одного каменів. Посеред села здіймалася перекошена, не надто висока вежа, але вона не була лігвом культу Праматері. Брус сказав мені, що це оборонні зерносховища. На цьому пустищі не існувало нічого ціннішого, ніж харчі, тож їх зберігали в цих вежах. Пастухи часто потерпали від голоду й тоді часто нападали на сусідні села, щоб роздобути трохи їжі. Тоді атаковані ховалися у вежі й запекло захищали свої запаси. Однак ті села, які ми проминали, стояли пусткою. Це були такі понурі й безплідні місця, що саме споглядання їх породжувало розпач. Я намагався собі уявити, як це — народитися тут, серед гнітючих гір, у темному домі, що насправді є тільки купою викладених один на одного валунів, не знаючи нічого, крім каміння, багна і скель. Думати про це було аж боляче. Мені лише спало на думку, що сам я пішов би звідси, щойно навчився ходити. Будь-куди. Будь-що було кращим за цей безрадісний край.

Засуха, накликана Нагель Іфрією на Внутрішнє Коло, тут залила узгір’я повенями й лавинами багна, тож горяни або померли від голоду, або втекли.

Зрештою ми почали бачити людей. Нечисленних пастухів, які стерегли отари дивних на вигляд, худих ковець, що поскубували лишайники з каменів чи жували сухі стебла колючих кущів. Кілька разів ми прошмигнули між скель, ховаючись від їхнього погляду, а потім повернулися до доброго звичаю утікачів та вивідників і почали мандрувати ночами. Беззвучні, немов тіні, ми проминали закутані в темінь кам’яні села, лише здіймаючи собачий гавкіт.

Але потім нам довелося йти трактом. Кривим і кам’янистим, як і все тут, але це була єдина можлива дорога.

— Не подобається мені це, — мовив Брус під час привалу. — Де дорога, там і застава. Рано чи пізно. Навіть у такому понурому задуп’ї, як це. А через заставу легше проскочити пішки й удвох, ніж проїхати на конях ушістьох, ще й із в’ючними тваринами. Переодягнувшись, ми можемо пройти цілком нормально, показавши папери й не викликавши підозр.

— Немає іншого шляху до Нагільґил, — відказав Сніп. — Так воно вже є з цими горами. Тут часом просто неможливо щось обійти чи оминути. Є прірви, байраки й скельні стіни. Ми впораємося. Можемо пройти як амітрайський загін, ми вміємо прокрадатися непомітно навіть через блокади на шляху. Можемо пройти переодягнені, перекупити вартових чи їх повбивати. На все знайдеться спосіб. Однак річ у тім, сину Полинника, що ми звикли покладатися тільки на себе. Мені було б легше, якби ти витиснув із себе хоч краплю довіри. Ми знаємо, що робити. Ми — вивідники. І нас шестеро. У цьому пустищі це вже армія. Якщо кілька самотніх солдатів зникне в цих горах без сліду, ніхто не побиватиметься.

— Я сам колись був загоничем, — буркнув Брус. — Я багато часу провів на землях ворогів і в тилу їхніх військ, тому знаю, що можна робити, а чого — ні.

Однак не було іншого виходу, як іти трактом. Дорога звивалася між курумів і стін байраків, далі вела берегом мілкого, наїжаченого каменями потоку. Ідучи ночами, ми не зустрічали нікого, часом перед нами розбігалися дикі кози, раз ми побачили трьох величезних скельних вовків — на щастя, з іншого боку ріки.

А однієї ночі виявилося, що дорога пролягає серединою села. Обабіч здіймалися недоступні узгір’я, дорогу перегородила стіна із каменів, з-за якої було видно обриси понурих кам’яних садиб і вежу зерносховища, що стирчала над цим усім. В’їзд закривала брама з кривих загострених жердин, з’єднаних ланцюгом. Крізь темні двері будинків часом зблискувало світло вогнища, коли вітер погойдував шматки шкіри, що служили заслоною. Однак більшість будинків була зачинена наглухо, тільки пси вили й побріхували, а також квівці помекували у своїх загорожах.

Брус ледь чутно, хоча з виразною злістю, вилаявся.

— Пройдемо, — тихо мовив Сніп. — Це трохи ризиковано, але не дуже. Тільки це Стовп, син Списника має вирішити. Це він — Носій долі. Ми не вибираємо дороги. Ми просто стежимо, щоб нею можна було пройти. Нагільґил попереду, за два дні ходи. Я не знаю, іншого шляху, ніж цим трактом, бо нас оточують гори. Вирішуй, тохімоне.

— Як ти хочеш пройти? — запитав я.

— Застави у таких дірах ставлять для того, щоб залякувати подорожніх і давати відчуття селянам, що хай вони й живуть на кінці світу, але володарі про них не забули. Міць застави — це міць володаря. Вони її репрезентують, але самі безсилі. Це двоє, може, троє знуджених вартових, які корчать грізні міни, вивчають паспорти та штрикають списами мішки із дуррою. Іноді облапують дівчат, щоб перевірити, чи не переносять ті під спідницями чогось забороненого. Але зараз ніч. А вночі це просто два сплячі солдати піхоти, саменькі на чужій землі серед пустища, де їм ніхто не допоможе.

Брус похитав головою.

— Брусе?

— Слід залишається слідом. Рано чи пізно хтось довідається, що ми тут проїжджали. На мою думку, ми маємо вбити вартових.

— Ми так і зробимо, якщо вони до нас вийдуть, — повідомив Сніп. — Вдягнути каптури й узяти в руки мечі. Н’Деле й Бенкею, приготувати луки.

На каптурі куртки вивідника над чолом є стрічка, яку обв’язують навколо голови. Потім відстібають шматок тканини, щоб закрити нею рот і ніс. Після цього всього можна ще спустити на обличчя заслону з тонкого мусліну, але вночі краще цього не робити, бо тоді мало що видно.

Під’їхавши до брами, ми вже закрили обличчя й тримали в руках мечі. У кебірийця й амітрая були луки. Зазвичай вони тримали дугу, не випускаючи з пальців уже закладену стрілу. Лук висів у них на одній руці, в той час як друга була вільна. Однак я знав, що достатньо одного швидкого руху, щоб стріла влучила туди, куди вони захочуть.

Сніп зробив відповідний жест, Шип зіп’явся на сідло, схопився за загострену палю брами, а точніше, кривої огорожі, й перескочив за неї, зникнувши в темряві. Я навіть не почув, як він приземлився. Просто перестрибнув хвіртку, немов кіт.

За мить ланцюг злегка забряжчав, і знову запала тиша.

Ми чекали, а село потопало в непробудному сні, ніби ніч поглинула все живе.

Ланцюг затуркотів, прослизнув між балок, ніби перетворившись на змію, і хвіртка зі скрипом відчинилася.

Біля самої брами стояв будиночок, зведений із каменю, як і все навколо, однак його збудували точно нещодавно, ба більше, у ньому було вузьке віконце, яких горяни у своїх халупах робити не мали звичаю.

У вікні було видно світло каганця, але щойно ми в’їхали за браму, хтось здмухнув пломінчик і одразу ж затулив отвір зсередини дерев’яною віконницею. Я чув, як цей хтось також намагається якомога обережніше засунути засуви.

Шип підійшов до халупки й постукав по дошці ефесом свого палаша.

— Спати! — гукнув він амітрайською. Усередині щось коротко зашелестіло.

Ми їхали селом у глибокій оксамитовій тиші і спокої. Тільки копита постукували по камінню. Сніп їхав попереду, Бенкей і Н’Деле обабіч нього, трохи позаду, з луками в руках, зручно сперши їх на облуки сідла, але пильно роззираючись по дахах і темних закамарках між кам’яними халупами. Шип і Брус їхали ще далі, а на самому кінці — я, намагаючись раз за разом оглядатися та іноді обертатися разом із конем. Я був напружений, немов стріла, у мене гупало серце, а руків’я палаша вивідника стало слизьким від поту.

У темряві часом чулися легенькі шелести, десь стукнули дерев’яні двері, щось заскрипіло. Якийсь пес зайшовся гавкотом у пітьмі, однак одразу ж страхітливо заскавучав і замовк. Знову було чутно лише копита наших коней. Невдовзі ми справді минемо село, що вдавало, ніби нас немає.

До брами нам залишилося кількадесят кроків, коли я раптом побачив світло. Пляму світла, ясний пломінь смолоскипа, що лопотів біля воріт. Я знав, що це таке. Загін озброєних солдатів, що стоять упоперек тракту. Другий такий же, очевидно, стоїть при в’їзді в село, відрізаючи нам шлях. Десять загоничів на конях з кожного боку, усі з луками в руках. Пастка, в яку ми попалися, як дурні. Попалися, бо так захотів Сніп, син Теслі, а я йому це дозволив.

У моїй голові промайнула думка, що нам треба розбрестися між садибами, хіба що там зараз також запалають смолоскипи. Ніхто не знав, що ми ідемо цим шляхом. Ніхто, крім Снопа, сина Теслі.

І тоді я побачив, що смолоскип тримає тільки одна людина. Дівчина, одягнена у вузьку сукню в яскраві, червоні й золоті, смужки, чоло якої перетинає строката пов’язка і з якої звисають стрічки й блискітки, що мигтіли в світлі смолоскипа.

Дівчина тремтіла від холоду чи від страху, смолоскип ходором ходив у її руці, коли ми під’їхали ближче. Вона опустила палаючий кінець униз, освітлюючи миску на землі, в якій щось зблискувало. Потім смолоскип зі стугоном полум’я і розсипами іскор пересунувся й освітив шкіряний бурдюк, що лежав біля вкритих дрібними візерунчастими татуюваннями ніг. Дівчина ступила крок назад і встромила світоч у залізний держак на стіні.

Ми дивилися на цю сцену мовчки, а я ледь приходив до тями. Секунду тому я був заклятий у сталі й камінні, і лише тепер до мене поверталося життя. Мене цікавило лише те, чи не звалюся я на бруківку, нашпигований стрілами загоничів.

Сніп тим своїм заіржавілим голосом буркнув щось по-амітрайськи, що звучало як «Данина!».

Шип зіскочив із сідла, підійшов до дівчини й узяв із землі бурдюк. Відкоркував його, понюхав, припіднімаючи з обличчя заслону, а потім вручив їй і зробив підбадьорливий жест. Вона схопила мундштук дрижкими руками й трохи відпила. Шип нетерпляче шарпнув мішком, дівчина закашлялася, але випила кілька добрячих ковтків. Тоді вивідник узяв бурдюк, надпив, прополоскав рот і різко виплюнув на каміння. Зачекав хвильку, кивнув головою і кинув мішок Снопові.

Я дивився на це, нічого не розуміючи. Здавалося, переді мною розігрується якийсь спектакль.

Сніп зіскочив на землю з бурдюком у руці, а Шип знову всівся на коня. Я дивився, як наш командир підійшов до миски й байдуже перебирав в ній предмети, що виглядали, немов горстка блискучого гравію чи потовченого скла, що брязкотіли під його руками. Він витягнув корок і випив трохи вина, після чого вийняв смолоскип і освітив дівчину.

Вона піднесла руки до латунних застібок сукні, але не могла з ними впоратися. Сніп витягнув свій короткий ніж і розрізав її сукню, а потім ухопив дівчину за плече й ледь підштовхнув убік чогось, що нагадувало хлівець.

Криві двері зачинилися за ними зі скрипом, а ми чекали, сидячи в сідлах і не озиваючись жодним словом. З хлівця до нас долинали стогони й зойки дівчини, це тривало якийсь час, після чого запала тиша.

Я розгублено прокашлявся і втупив погляд у морду мого коня, який почав стригти вухами й запитально пирхати. Почувся приглушений крик дівчини, який перейшов у жахливий короткий виск, якого не могло видати людське горло.

Я завмер у сідлі й умить усвідомив, що вивідники — це люди, які коли опиняються у своїй стихії, стають геть безкарними. Вони — як люті вовки. Вона йому не вгодила? Чи може, такий був у вивідника каприз? Може, він просто любив убивати?

А все ж вони були кірененцями. Їх приставили до мене, в якомусь сенсі вони були моїми людьми, тож я відчув себе зрадженим. Спаплюженим. Ніби бездумне вбивство Снопа забризкало і мене.

Відчинилися двері, Сніп вийшов, витираючи лезо меча пучком соломи, після чого кинув комусь бурдюк і присів біля миски з коштовностями. В мені клекотіло бажання зарізати його тут і тепер, поки він стоїть на колінах із похиленою головою й ніхто на мене не дивиться. Потім я погнав би до брами і далі, до Нагільґил.

Я стиснув долоню на руків’ї меча, і в цю мить із хлівця вийшла дівчина. Ціла й здорова, вона намагалася привести до ладу розтяту спереду й заляпану болотом та гноєм святкову сукню.

Сніп всипав каміння у сакви, після чого вибрав два самоцвіти, кинув їх дівчині й знову зник у хлівці. Коли він повернувся, несучи закривавлене мертве ягня, яке приторочив до сідла, я відчув себе дурнем.

Дівчина залишилася позаду, а ми рушили до відчиненої зненацька другої брами. Поруч була така сама вартова будка, як і при в’їзді, але темна, закрита на засуви зсередини й мертва, ніби ніхто ніколи в ній не мешкав. Коли ми виїхали на тракт, брама за нами зачинилася беззвучно, я почув тільки побризкування ланцюга.

Нам вдалося.

Я не озивався аж до світанку, коли ми знайшли приховане місце й зупинилися на привал. Я почувався дурнем.

— Там у кишлаку... — я сковтнув слину. — Я думав, ти убив ту дівчину. Що там сталося?

— Через село проїхали гірські розбійники, — пояснив він. — Не вперше і не востаннє. Коштовності, вино й дівчина були для того, щоб вони не займали села.

— А навіщо ти заколов ягня?

— Повівся, як справжній зарізяка, — пирхнув Брус. — Він просто мусив щось украсти. Якби там не було ягнят, то він відлив би на вулиці чи побив чиїсь горщики.

— Краще було зарізати ягня, ніж дівчину. Моє ґо-ганмі вже не в найкращому стані й мені, власне кажучи, все одно. Але йдеться про те, щоб не здичавіти від війни. Попри все, дякую за довіру, тохімоне.

— Пробач, — мовив я сухо. — Але я не знаю тебе, а бачив уже чимало. Так це виглядало.

— І що б ти зробив? Їхав би далі під конвоєм божевільного?

— Не знаю, я вже звик, що війна — це тріумф необхідності. Хоча тут жодної необхідності не було.

— Ти помиляєшся. Не було необхідності вбивати дівчину, але була необхідність зробити щось зарізяцьке. Твій підданий насміхається з мене, але він правий. Зрештою, не бачу, щоб ви обоє гордували цим м’ясом.

Гори залишилися позаду, перейшли у м’які пагорби й самотні скелі. Ми з’їхали з дороги й помандрували навпростець пустищем, а через два дні побачили віддалік забудову, ніби узгір’я вкривала дрібна висипка. Займалося на світ.

— Нагільґил, — оголосив Сніп. — Ось тепер буде найцікавіше.

— Ти про що? — запитав я.

— Сюди ми мали дістатися. Ти зустрінеш тут своє призначення?

Я стенув плечима, сам не знаючи, що далі. Щиро кажучи, я вже так звик мандрувати, що не уявляв собі, що можна просто кудись дійти.

— Нагільґил — це лише етап, — відповів я. — Ми маємо когось зустріти, а потім рушити далі. В Нагель Зим. За Ерг Окраїни Світу.

Десь позаду Брус роздратовано пирхнув.

Далеко дорогою тягнулася групка людей, що виглядали звідси, немов мурашки, трохи ближче якесь дитинча в просторій сорочці поганяло кількох ковець.

— Сховаймося, — пробурчав Сніп. — Рух, як на Свято повітряних зміїв.

Ми злізли з коней і зайшли між засохлі кущі та скелі. Далеке місто зникло з-перед наших очей.

Ми зупинились у покинутій господі серед куп’я засохлих кущів. Кілька зліплених із глини хат із запалими солом’яними стріхами, поставлені чотирикутником навколо криниці.

Причаївшись між скель, ми стежили за садибою, але серед кущів і чудернацьких дерев, схожих на пучки перистого листя, нічого не рухалося.

Сніп тихо цмокнув, після чого зробив кілька швидких жестів. Бенкей і Шип зняли зі спин луки, з’їхали піщаним схилом на животах, беззвучно, ніби змії. Там, де вони зникли, лише на мить загойдалися стебла, а потім нічого не було ні видно, ні чути.

Очікування тривало недовго, але вимотувало нерви. Разом із сонцем простір заливала спека, звідкілясь з’явилися великі блискучі мухи. Я намагався лежати так нерухомо, як і інші, але кляті комахи лізли в очі й рота. Поволі, як мене вчили, я потягнувся до отвору каптура, відстібнув муслін і опустив його на обличчя. Вивідників майже не було видно, попри те, що вони були на відстані кількох кроків від мене. Н’Деле напівсидів, майже врісши в тонке й гостре, як зубці пили, листя, й перед собою плазом тримав лук, спертий дугою на коліно. Він був геть нерухомий, немов мертвий, придивлявся до будинків, не зважаючи на мух, що повзали по його губах і мідного кольору щоках. Навіть наконечник його стріли, націлений на господу внизу, був вимазаний сажею, щоб не зблиснув у сяйві світанку.

Шип абсолютно спокійно з’явився посеред подвір’я, з мечем у піхвах, простягнув руку й махнув нею перед собою, ніби погладив невидиму дошку.

Кущі й купини трави навколо мене ожили, перетворившись на вивідників. Кебіриєць прогнав мух з обличчя і зняв стрілу, Сніп тихо присвиснув на коней, що піднялися з піску, після цього вхопив двох із них за вуздечки. Хтось потягнувся, аж кістки затріщали.

— Цей жест означав: «Спокійно», — буркнув до мене Брус. — Так говорять і тоді, коли десь абсолютно порожньо, і тоді, як усіх повбивали. У будь-якому разі, коли панує спокій.

Я встав і пішов відвести вниз в’ючних онагрів.

Колись ця господа, ймовірно, була спокійним і затишним місцем для життя. Будинки були малі, але оточені кущами, які давали плоди й затіняли усе парасолею з листя, в невеличкій загорожі, певно, мекали квівці, а посеред двору стояла прикрита спеціальною лядою криниця. Тепер рослини наввипередки зсихалися, плоди перетворилися на пусті шкаралупки, що кришилися в руках, у глибокій криниці був тільки пісок і більше ніхто тут не жив.

Лише тоді, як я спустив тварин на вкрите висохлою, як камінь, глиною подвір’я, я зрозумів, чому.

Старий сидів неподалік входу на зручній лаві, під очеретяним дашком, по якому нещодавно звивалася лівмолость. Його очі зникли, а шкіра зібгалася й висохла, ставши схожою на жовтуватий пергамент і відкривши на диво довгі зуби. Рот був розтулений, а всередині стирчав камінь. Надто великий, щоб його можна було просто впихнути, особливо, не ламаючи його зубів.

— Дуже хороше місце, — мовив Шип, побачивши мій нерухомий погляд. — Без сумніву, його вважають проклятим. Як видно, тут побував якийсь Дієвець.

Він витримав паузу під моїм запитальним поглядом, після чого тріумфально всміхнувся.

— Треба дивитися навколо, — пояснив. — Не треба зупинятися на одній речі, що здається важливою чи страшною, а побачити усе нараз.

— Не вихваляйся, — сказав Брус. — На стіні поруч є напис. Його вже не надто добре видно, але якщо придивитися, то можна прочитати.

І правда. Я помітив недбало нанесений символ Підземного Лона й незграбні знаки, розмиті й криві, ніби це писав п’яний.

«Торгівля — це хтивість. Вода мені не належить. Вода належить Матері. Матір гдує свох дтей. Нехай усс стае єдним».

— І от нам усе відомо, — мовив Шип. — Був собі дрібний торговець. Ця місцина живе з караванів і більше ні з чого, бо тут особливо ніщо не росте. Він збудував собі невеличку хатку, за кілька годин ходу від міста, де дорого й гамірно, і крутяться різні дивні типи. Може, мав гарну доньку, хтозна. Викопав собі криницю, а в цій місцині це ще той виклик. І все. Криниця, гарний дім, якесь добро. Матір такого не схвалює. Усі діти єдині. Не може бути так, що хтось собі викопає криницю й має, а хтось інший — ні. Зрештою, що він мав робити? Взяти цю криницю під пахву й занести у місто? А воду в нього й так забрали. Методами Дієвців. А може, криниця пересохла.

Я мовчав.

— Це називається «покарання цвяхами», — додав він за мить. — У людину забивають великі вухналі, але так, щоб вона не надто швидко померла. Так просто, молотком, як у балку. Тільки зазвичай це роблять на якійсь площі, щоб усі надивилися. Такій людині ще велять писати правди Праматері власною кров’ю. На сам кінець її саджають і забивають цвях прямо в череп, — він постукав пальцем по маківці. — Думаю, що це зробили ще до перевороту. Показово. Тому він встиг так висохнути. І тут був Дієвець. Камінь — це прокльон. Він нібито виростає в роті того, хто йде супроти закону Підземної. Я чув, що вправний Дієвець може втнути таке на відстані, якщо знає ім’я.

— Була засуха, — несподівано мовив Брус. — Люди в розпачі, буває, роблять різні речі. Може, він прогнав інших, які хотіли тільки напитися? Може, справді був хтивим? Хто знає, що тут насправді сталося?

Я дивився на нього, не відповідаючи. Віднедавна Брус почав робити такі зауваження. На привалах чи під час руху. Раптово й несподівано виголошував щось таке, що було гідне фанатичного амітрая. Або відсовував від себе м’ясо і пиво. Часом лише насилу шукав виправдання прихильникам Праматері. До вивідників також ставився з погордою. Потім це так само раптово минало і Брус знову був Брусом. Я не знав, чи це в ньому прокидається клятий жрець Чекедей, чи це лише моя підозріливість.

— Тварин — у загорожу, багажі — у дім, Шип — перша варта, — роздав накази командир. — Зайдімо всередину. Навіть якщо це місце покинуте, то воно й надалі має таким здаватися. Настав час нам поговорити, сину Списника. Тохімоне.

Усередині було темно й прохолодно, лише через дірки в стрісі проникало трохи світла. Низький стіл у центрі й лави уздовж стін були виліплені так, як і самі будівлі: з висохлої, як камінь, глини, змішаної з січкою.

Н’Деле розпалив невеличке вогнище в топці, вийняв із мішка горіхи й тиглі. Бенкей затулив вхід опоною й запалив маленьку лампу.

Ми сіли за низьким столом, за яким колись нещасний торговець сидів зі своєю родиною навколо миски гишмишу з кашею.

— Питання: що далі? — озвався хрипучим голосом Сніп. — Ми дійшли. До Нагільґил залишилося пару годин ходи. Я повинен знати, що далі, щоб я міг діяти. Ми маємо зайти в місто, от так просто? І навіщо?

— Далі, — озвався Брус, — справи такі, що ви провели нас, як велів кай-тохімон утікачів, Ґніт, син Коваля. Честь вам і подяка. А тепер ви повертаєтеся до решти кірененців, а ми робимо те, що нам судилося. Удвох ми привертаємо менше уваги й маємо більше шансів. На чотири леза більше тут нічого особливо не змінюють.

— Сину Полинника, пробач, але я хочу говорити з Носієм долі, не з тобою, — відповів вивідник. — У мене своє аґіру. Це він тут окунін, польовий командир. Це йому я маю служити і це він Носій долі, не ти. Зрозумій, що тепер ти не єдиний підданий сина Списника. Якщо його місія полягає в тому, щоб дійти в Нагільґил, ми переконаємося, що ви туди дістанетеся в безпеці, й підемо собі. Але ж якщо ви йдете в Ерг Окраїни Світу, як він мені сказав, то ми йдемо з вами. Нам загадали: допоможіть йому здійснити місію, якою б вона не була. Такий у мене наказ і я буду його виконувати. Мосу кандо!

Вони обидва дивилися на мене. Нерухомо й запитально. У Брусових очах був гнів, у Снопових — впертість. Усе залежало від того, що я скажу. Я — командир. Раптом доля імператора здалася мені у сотню разів простішою, ніж доля польового командира. Переді мною були не армії, тимени війська й провінції, а люди, яких я знав і які готові були вчепитися один одному в горлянки з неназваної і тільки їм відомої причини. І було ще моє слово. Слово командира, завдяки якому вони зроблять те, що я скажу, навіть якщо їм це не сподобається.

— Це час, коли слід зробити вибір аґіру, — мовив я. — Момент, коли кірененць суверенно вирішує взяти на себе обов’язок чи ні. Дотепер я гадав, що ви маєте лише довести нас до Нагільґил. Ґноту потрібні всі люди, яких тільки можна знайти. Якби ми мали й далі продиратися через країну, то Брус мав би слушність. Удвох нам було б легше. Але якщо нам удасться зробити те, що ми плануємо, і ми перейдемо пустелю, ми покинемо землі Праматері і знаний нам світ. Опинимося в диких краях і нам уже не доведеться ховатися й прослизати. У такій ситуації краще подорожувати вшістьох. Скажу прямо: мені не хочеться вірити у всі ці обряди Запитання, долю, визначену Відунами й інші речі. Але немає виходу. Я роблю те, що мушу. Цілком можливо, що ми просто пропадемо безслідно в пісках пустелі та й по всьому. Тому буде так, що коли вивідники погодяться на таку долю, то ми забираємо їх, Брусе. Щодо справ, пов’язаних із самою місією, вирішуватимеш ти, щодо справ, пов’язаних із битвами й виживанням — син Теслі, хіба що я постановлю інакше. Найважливіші накази даю я. Хто вирішує йти зі мною далі — залишається. Хто ні — може піти зараз, знову пройти гори й приєднатися до кірененців, що йдуть із Ґнотом, сином Коваля. Це стосується всіх. Можете це обдумати, поки я доп’ю відвар. Мосу кандо!

Запала мовчанка.

Н’Деле поставив переді мною бляшану бокату миску з подвійними стінками й налив відвару з булькаючого тигеля.

Я зробив ковток. Відвар кебірийця був не такий, як я звик, він мав екзотичний запах якихось прянощів і патоки, але було смачно.

Сніп глянув, як я відпив і відставив миску на стіл, після чого обхопив кулак рукою і підніс їх до чола.

— Аґіру кано! — промовив він.

— Аґіру кано! — ніби луною озвався кебіриєць, і додав: — Ендо, н’вензі.

— Аґіру кано!— повторив Бенкей зі своєї лави, нюхаючи відвар у мисці.

Брус мовчав якусь мить. Упродовж кількох ударів серця.

— Звісно, я завжди буду поруч, тохімоне. Але перш ніж я скажу: «Аґіру», я скажу ще дещо. Зрозумійте мене. Ви викрали нас на дорозі. Всадили кебірийські голки в голову мого тохімона. Серед вас є людина, яка вже одного разу зрадила свій народ. Тепер ви збираєтеся іти з нами на кінець світу, бо так вирішив син Списника, якому я служу, відколи він ще був хлоп’ям. Я вас не знаю. Але віднині я довірятиму вам. Так вирішив тохімон. Аґіру кано!

— Це він про мене, — озвався Бенкей і відсалютував кулаком. — Тохімоне, дозволь мені поговорити з твоїм підданим, бо так ми не можемо іти в пустелю. Він щоразу дивитиметься з підозрою, тільки-но я присяду за скелею.

Я кивнув головою. Вивідник підійшов до столу й поставив на ньому одну ногу, після чого сперся на стегно й поглянув Брусові прямо в обличчя.

— Послухай мене, сину Полинника. Це правда, мене не народила жінка з одного з кланів вашого народу. Я — амітрай. З великого міста недалеко звідси. З триклятого Саураґара, про який говорять, що це місто зла. Я родом із нижчої касти, з племені карагай. Але я ніколи нікого не зраджував, і вже тим паче клятої Праматері. Я народився в країні імператора Баральдіна Тенджарука. А імператор говорив: Бенкею, ти можеш бути собі карагімом, можеш бути місячним псом із хвостом між ногами, але я кажу: встань і зроби щось корисне. Навчися чогось і зароби на себе. Ти нічим не гірший за будь-яку жінку і не гірший за будь-якого ефрайма чи сіндара. Ти будеш вартий того, що здійсниш у житті. Візьми собі жінку, якщо знайдеш таку, яка тебе захоче, і наплоди дітей. Не роби того й сього, не кради й не кривди інших. Але щодо всього іншого — живи собі, як умієш. Прості закони. У країні імператора цінували кожного. І амітрая, і кірененця, і нассімця, і кебірийця, і будь-кого. І це був мій володар. Такий закон я поважаю. В сраці я маю ідею, щоб усе і всі ставали єдиним. Бо ми не єдині. Всі — різні. Один високий, інший — розумний, третій — лінивий, четвертий — відважний. Хтось здоровий, хтось хворий. Хтось багатий, хтось бідний. Один добре справляється, інший — ні. Так точиться життя. Можна дати собі раду тільки тоді, коли ти вільний. Люди не народжуються рабами і не народжуються однаковими. Навіть амітраї. Тому я був і залишатимусь підданим імператора, який дозволяв мені будувати життя так, як я хочу, говорити, що хочу, їсти, що хочу, і трахатися, коли захочу. Я ніколи не повернуся до загорожі для карагімів. Не вклонюся Кодексу Землі. Плював я на Кодекс Землі! Це книжка для ковець, яким потрібні Просвітлені, щоб ті за них думали. А вони велять моїм землякам бути, як мурашниці. Як бездумні хробаки. Вони хочуть так їх змінити, щоб усі були однакові. Тільки от не можна витягнути низького чи відсипати розуму дурному. Можна лише підрізати того, що надто високо виріс, отупити того, хто думає, і знищити багатого. Тільки так вони можуть стати єдиним. Неможливо зробити так, щоб усі були багаті. Натомість легко усіх поробити бідними. А кому не подобається, вони рознесуть голову сапою й віддадуть святій землі. Земля — не свята. Це лише багно під нашими ногами. Я не поклонюся багну. Краще я буду останнім підданим імператора й боротимуся пліч-о-пліч із кірененцями. Краще йтиму Угору на зустріч із вашим Творцем, ніж буду бездумним хробаком, якого виплюнула земля і який має стати землею. Я не ношу кланового ножа. Він мені не потрібен, бо я не кірененець. Але ношу ніж вивідника, якого мені достатньо, і це мій клан. Я — аскаро вашої армії, бо колись це була імператорська армія. Колись я, може, стану окуніном. Але я завжди житиму так, як учив імператор. Я сам даю раду світові, власноруч. Це все. Може, колись ти навчишся мені довіряти, сину Полинника. А може, колись я навчуся довіряти тобі. Це не я раптом біля вогнища кажу, що прихильники Підземної не знають самотності чи непевної долі. Це не я кажу, що можна пробивати тіло стариганя цвяхами, навіть якщо він відмовився дати комусь води. Я хочу йти з тобою пліч-о-пліч, тохімоне. Але якщо ти скажеш, що і ти не можеш довіряти амітраю, я повернуся до наших людей за горами. Повернуся до тохімона Ґнота. Мосу кандо!

— Я почув тебе, — мовив Брус. — Пробач. Скажу ще раз. Я не знаю тебе. Але познайомимося ближче, і тоді я знатиму. Я говорив, що думаю. І говорив, що довірятиму тобі. Але зрозумій, що я відчуваю.

— Бенкей іде з нами, — кинув я. — Так я вирішив.

— Aґipy кано! — відчеканив Бенкей тоном службиста й повернувся на свою лаву.

— Ще раз запитую: що тепер? — озвався Сніп. — Наказуй, тохімоне.

— Брусе?

— Аґіру... — буркнув Брус. — У місті має бути двоє людей. Кебірийців. Це брати. Брати Мпенензі. Вони водять пустелею каравани солі й торгують із людьми-ведмедями. Далеко. Ті купують сіль і шкіру кам’яних волів. Платять коштовностями й цінними металами, які їм дають люди з вовчих кораблів. Ми повинні приєднатися до каравану й разом із ними перейти Ерг Окраїни Світу. А потім іти в дикі краї вовчих кораблів.

— Куди? — запитав я спокійно.

— Я не можу цього повідомити надто рано, — сказав Брус. — Пробач, тохімоне, але так наказав імператор.

— Чудово, — процідив Сніп. — А якщо ти загинеш, то що нам робити?

— Така доля, як та, яку заповіли Відуни, сама здійсниться. Нічого не можна пришвидшувати. Однак якщо так станеться, рухайтеся на північ. Аж до моря. Відповідь дасть море і небо.

— Не вірю, — заявив Сніп і легко відштовхнувся від стола.

— Бо ти не мав справи з тими вашими Гекіму, Відунами, сину Теслі, — озвався Н’Деле. — А я — мав. Це справді мав бути обряд Запитання. Вони вважають, що доля — це павутина, і хочуть, щоб вона нас повела. Якщо Брус скаже забагато, ми справді підемо навпростець, і тоді нічого з того не буде. Олімвенґа усурі.

— Я почув, що ти сказав, — буркнув Сніп. — Ці брати живуть у місті? Ти бачив, що вони тут роблять із торговцями. Їх могли вислати у Дім Чоловіків, щоб вони саджали бульби в пісок або ж погладити сапою по голові. Як ти мав їх знайти? Під вивіскою «Агентство контрабандистів солі»?

— Не знаю, тому я повинен піти в Нагільґил і сам перевірити. Зазвичай один із них рушає з караваном, а другий залишається чекати. Він має сидіти в заїзді. Якщо вони обидва живі, якщо існують заїзди, якщо ще ходять каравани.

— Це Зовнішнє Коло, — озвався Бенкей. — Навіть за попередньої династії, коли був Кодекс Землі, тут якось торгували. Каравани ходили. Хоча я не чув, щоби хтось ішов аж в Ерг Окраїни Світу. Ходили на південь. Дорогою Нагель Зиму до Ярмаканди, Кандару і ще далі.

— Брусе... — мовив я. — Ти не підеш один.

Він застиг над мішком, з якого виймав одяг сіндара.

— Тохімоне, невідомо, що там відбувається. Ти не можеш...

— Я знаю. Ти підеш разом із амітраєм.

Він подивився на мене поглядом, сповненим жаху й жалю.

— Бенкей знає звичаї краще, ніж ми. Ба більше, він народився на Зовнішньому Колі, ще й у Саураґарі. Ви підете, будете захищати один одного і разом повернетеся. Обидва. Я не хочу бачити, як повертається один. Чекаємо до завтрашнього ранку. Потім ідемо вам на допомогу.

Брус кілька разів стиснув щелепи й зітхнув.

— Аґіру кано, — пробурмотів неохоче.

Бенкей встав, не зронивши і слова, й пішов по свої луки. Вони дуже швидко підготувалися. Брус у вбранні сіндара, з ціпком і в подорожному капелюсі на голові, Бенкей у якомусь незрозумілому бурому одязі і в надто коротких потріпаних штанах, обмотаний пустельним плащем і з каптуром на голові. Його могли сприйняти за когось із нижчої касти, селянина або й жебрака. Ніяка людина, що не привертає уваги.

А потім вони зникли. Розчинилися в сухому листі й беззвучно пішли, а ми залишилися, щоб рахувати мух на глиняній долівці, дрімати і змінювати варти.

— Сіль і шкіра кам’яних волів... — сказав Сніп замислено. — Стратегічний товар. Навіть за імператора ці шкіри були пораховані до останньої й усі закуповувалися для війська. Нікому не можна було продавати їх іноземцям. Якщо їм вдавалося їх вивозити тоді, то може, і зараз якось дають собі раду.

Я зітхнув. Мені хотілося в це вірити, але я пам’ятав спорожнілі вулички міста під правлінням Червоних Веж. Людей, які жили під одним дахом, немов свійські тварини, чоловіків у спільних спальнях і жінок під чуйною опікою Праматері. У цьому світі ніхто не міг навіть іти от так просто вулицею. Або він виконував веління й мав тут своє місце в повсякденному житті, або був у дорозі й тоді сповіщав про це прапорцем, причепленим до спини. Тут ніхто не мав права на жодні власні справи. Як Брус і Бенкей мали хоч кудись прокрастися? Змішатися з натовпом? У те, що контрабандисти ще живі, я втрачав віру з кожною хвилиною.

Коли я обережно виходив із будинку, я не міг дивитися на засушений труп, що сидів за столом із цвяхом у черепі.

Тож я перестав виходити й сидів на лаві під стіною, дивлячись, як вузька смужка сонця, що пробивається крізь попону, мандрує підлогою.

Я сидів і бавився коротким палашем шпигуна, весь час зважуючи в руці обмотане ремінцем руків’я.

Я намагався зберігати спокій, але всередині у мене все зав’язувалося вузлами. Раніше я не уявляв, що так важко чекати на когось, кого ти відправив у пащу небезпеки.

Н’Деле взяв ніж і пустив трохи соку зі стовбурів пальм, що висихали за домом. Він наповнив два бурдюки, тихо посвистуючи, ніби господар не сидів за кілька кроків від нього у вигляді висушеного трупа.

— Із цих дерев нічого не буде, — пояснив він. — Вони й так помирають, якщо вода відійшла. А ми за кілька днів матимемо пальмове вино. Трохи воно мутне, але ще має дозріти. Пахне добре.

Я покивав головою, але не відповів.

Брус і Бенкей повернулися пізно ввечері. Так само непомітно, як і вийшли. Я почув тільки тихий свист Снопа, який сидів на варті, й вискочив з будинку.

— Спокійно, Арджуче, — мовив Брус і всміхнувся колишньою вовчою усмішкою. — Ми живі. Дайте нам відвару і щось поїсти. Ми купили дві тикви пряного пива.

— Місто виглядає не так погано, — пояснював він потім, жуючи сухе м’ясо й запиваючи його. — А все завдяки тому, що ним правлять розбійники. Влада Праматері практично не сягає далі головного майдану. Жриці сидять, замкнувшись у вежі, й не потикають носа, в Домі жінок живе максимум кільканадцять осіб. Військо пильнує тільки цей майдан і будинок, в якому живе горлоріз. Решта — це один суцільний безлад. Юрмища біженців, що сидять навколо міста, стада бактріанів, пустельні кочовики, іноземці, всі народи імперії, навіть амітраї. Усі хочуть набрати запасів на дорогу в пустелі й збираються йти на південь. Утікають з Амітраю. До Ярмаканди чи Нассіма. Я в житті ще не бачив такого хаосу. Навіть якби ти в’їхав туди Тигрячим возом із прапорцями, ніхто не звернув би уваги.

— А що з контрабандистами? — запитав я.

— Ми прийшли в останній момент. Є лише один із них. Н’Ґома Мпенензі. Він уже продав дім, продав усе, що мав, і тепер збирає останній караван у яру за містом. Ми знаємо, де, і маємо бути там завтра, щойно займеться на світ.

Ми вирушили ще вночі, перед годиною півня, коли темінь здавалася найгустішою. Мене переповнювали надія і тривога. Вночі мені снився світ очима примари. Примари, яка перепливала ріку, присівши на спині буйвола, у світлі кривавого місяця. Я дивився, як роіго долає чорну спінену воду на плечах переляканої тварини, а біля самого берега зненацька впиває свої пазурі йому в шию і стрибає на берег потужним рухом. Коли Брус вирвав мене зі сну, я прийняв це з полегкістю.

— Зброю можемо тримати зверху, так навіть краще, — пояснював Бенкей. — Якщо ми обвішаємося всім, що маємо, нас одразу ж оточать пошаною. За винятком головного майдану, всюди повно бандитів. Суперечки вирішується ножем, порядок панує лише там, де багато озброєних. Кожен ходить принаймні з палицею. Але зате торгівля квітне, можна палити бакхун, можна випити амбрії й пограти в кості. Навіть є веселі жінки, ті, які торгують вогнем із черева. Усе можна, там краще, ніж за імператора. Чудове місто. Головне — не лізти на головний майдан і навколишні вулички. Там прапорці Матері, порожньо, страшно й не по собі.

— Він тягнув мене до дому утіх, — втрутився Брус. — Ніби на прощання із цими краями мусив обов’язково взяти з собою на пам’ять плюгаву хворобу. Ті бахурки виглядали, як примари урочища.

— Якби я знав, що в тебе вже все відвалилося від старості, то не чіпав би тебе. У пустелі будеш трахати бактріанів і свій бурдюк.

Ми вийняли із тюків усе вбивче залізо, яке лиш могли знайти, і поїхали вряд прямо до міста, виглядаючи, немов банда мародерів. Зброю ми прикріпили так, як це роблять розбійники й бунтівники. Якомога зручніше і якомога вільніше — на спинах, на плечах, біля литки чи за поясом, лиш би не так, як її носить військо. Ми також простежили, щоб кожен із нас різнився виглядом.

Люди, які збиралися йти південним шляхом, оточували місто широким колом. Усюди стояли шалаші і намети, десятки возів і візочків, за кривими мурами з каменю щільно лежали незугарні горбаті бакріани, найрізноманітніші товари розкладали уздовж шляху просто на циновках. Біля приміського струмка, що тепер був схожий на болотисту баюру, стовпилася купа людей і щомиті вибухали бійки. Колись біля цих струмків існував пустельний сад. Шуміли кущі й дерева, плюскотіли джерельця. Буяли квіти, росли овочі й фрукти. Тепер усе зірвали й пожерли, а те, що не можна було з’їсти, поламали, потоптали й порубали на дрова. Пустельний сад перетворився на вкрите потрісканим болотом пустище, від якого відлякували сухі стовбури й поламані гілки. Скидалося на те, що більшість людей цілісінький день займалася або тим, що роздобувала воду, або її носила. Повсюди снували натовпи з найрізноманітнішими посудинами — глеками, тиквами, відрами. І ніхто не переймався тим, що в ставі плавали два трупи.

Так, як і казав Бенкей, побачивши наш арсенал, натовп розступався, але не до кінця. Усюди, ніби висохлі галузки, до нас тягнулися руки тих, хто голодували. Руки, що тримали жебрацькі миски, або порожні руки, що хапали нас за одяг і кінську упряж. Ми їхали серед лементу й завивання тих, кому було вже все одно, хто вже багато днів їв тільки відчай і запивав піском.

Ми їхали мовчки. Я дивився на сповнені розпачем очі жінок і дітей, і тоді до мене повернулося відчуття, яке Ремінь називав «імператорським соромом». Щось мені казало, що це я повинен дати цим людям їсти. Я потягнувся до саков, і в цей момент Брус зненацька в’їхав між мною і голодними людьми й відіпхнув мого коня боком свого.

— Припини! — просичав він. Його було ледь чути в гаморі. — Вони не через тебе голодують, а ти зможеш нагодувати насилу кількох. Якщо ти покажеш, що роздаєш їжу, вони розірвуть нас на шматки. Хочеш роздати усе й приректи себе на смерть? Що ти будеш їсти на пустищах Окраїни Світу? Каміння? Поглянь, скільки їх! Чим кращі ті, які спроможні ближче до тебе пропхатися?

Я мовчав.

Я вже не був імператором. Не міг прислати сюди військо, щоб воно оточило струмки й привезло вози дурри. У мене самого була лише жменя запасів, яка нічого не могла тут змінити, хіба що хтось слабший дістав би ножем через смужку м’яса чи шматок сиру. Ці люди тікали з країни Праматері. Тікали від коновки води й миски каші, які вони нібито мали щодня там отримувати від ласкавої пророчиці. Вони воліли тут голодувати, випродувати рештки вцілілого майна, розкладаючи безцінний посуд, прикраси й коштовні речі разом із черевиками й плащами на потріпаних циновках, а потім рушати углиб пустелі. Лиш би щонайдалі звідси. Лиш би деінде, будь-куди, де не чути заклику Червоних Веж.

Я припинив дивитися їм у вічі.

Було так, як говорив Брус. Я звик, хоча частина мого серця відмерла. Скам’яніла.

— Тепер тут немає більшого багатства, ніж дурра, сушена козлина, каша чи квасоля, — мовив Бенкей. — Золото нічого не значить, як і порядність. Ти можеш мати панну високого роду за буханку хліба чи мірку дурри. За вуджений сир навіть двох нараз. Якісь негідники грають у кості на скибки хліба з таким же успіхом, як і на золоті шекелі. Значення має лиш те, з чим можна іти в пустелю. Той, хто має запаси і два бактріани, може стати багачем, але що з того, якщо й так потім храм у нього все забере? У часи імператора в пустелі були проміжні станції, криниці, де давали безкоштовну воду й можна було поповнити запаси, навіть стояло кілька заїздів. Тепер немає нічого. Тільки кам’янистий шлях на південь і руїни.

Біля міської брами не було сторожі. Натомість було видно групки небезпечного вигляду строкатих обірванців, обвішаних зброєю не згірше нас. Усі аж дзвонили золотом і коштовностями, а їхні брудні каптани й штани були пошиті з найкращих тканин. Вони сиділи під стінами в тіні заїздів, що, без сумніву, приймали відвідувачів, або просто тинялися вулицями. Ми привертали увагу. Гра в кості припинялася, весела історія й брутальний регіт раптом обривались на півслові, нас проводжали неприємні погляди, налиті хижацькими намірами.

— Це через в’ючних онагрів, — озвався Сніп. — Утворити «наконечник», мечі напоготові, онагрів загнати всередину строю. Прикриватися.

Забрязкотіла сталь, ми змінили розташування коней, формуючи трикутний стрій. Першим їхав Сніп, потім Шип і я, трикутник замикали Брус, Бенкей і Н’Деле. Онагри тупцяли всередині.

Обійшлося демонстрацією, ніхто нас не зачепив, навіть коли ми їхали вузькими вуличками. Сонце ледь торкнулося горизонту, показавши край свого диска, і місто тонуло в глибокій тіні.

Головний майдан я побачив лише здалеку, з перспективи кількох вуличок. Засіки з загострених паль, солдати «Зміїного» тимену в повному бойовому спорядженні й пустка. А над цим усім прапорці: «Вогонь пустелі випалить зло!», «Нехай усе стане єдиним».

— Єдиним лайном, — буркнув Бенкей під ніс. — Я ще сюди повернуся й заткну тобі ту підземну хавирку смолоскипом, понура суко.

Сонце показалося до третини і з боку Вежі залунало пронизливе завивання рогів. Звук прошив мене до самого живота й пробудив страх. Я пригадав собі підземелля вежі в Аширдимі, й у мене все похололо.

Бенкей сплюнув на землю, демонстративно вклав у зуби люльку, викресав вогонь об лезо палаша й випустив хмару духмяного бакхунового диму.

Не знаю, як довго ми так їхали провулками, повними сплячих під стінами людей, які могли постелити собі до сну лише власні клунки, але я цілком втратив орієнтацію. Однак Брус і Бенкей вели нас впевнено, ніби провели в цьому місті дитинство.

Заїзд стояв на передмісті, далі колись точно простягалося кільце міського пустельного саду, а в ньому стояли садиби заможних громадян. Тепер там були сухі кущі й безкінечне таборовище, над яким починав витися дим із сотні вогнищ, розпалених із сушеного лайна, на яких люди намагалися приготувати щось на початок дня.

Але заїзд зберігся у пристойному стані, за стіною залишилися навіть столи, що стирчали серед залишків саду.

Там сиділо кільканадцятеро озброєних чоловіків, ліниво поїдаючи млинці й запиваючи їх пряним пивом. Пару з них сиділо на землі, хтось грав на барабані. Зсередини долинав запах свіжо запареного відвару з прянощами й травами, як це робив Н’Деле.

Ми стали вряд перед низьким муром, мовчки дивлячись на тих, хто сидів усередині.

Ніхто ніби не робив провокативних жестів. Люди перед заїздом обернули до нас свої дикі прекрасні обличчя кольору міді, із блискучими тигрячими очима, і тільки кожен недбало підсунув поближче зброю, ледь сперся долонею на руків’я чи послабив вістря в піхвах.

— Краще я поговорю, — озвався Н’Деле. — Це мої земляки. З вами вони не надто захочуть балакати.

— Добре, — відповів Брус. — Скидається на те, що Н’Ґома всередині. Скажи, що ми хочемо передати Н’Ґомі Мпенензі вітання від дядька Тигра, який так про нього піклувався. Зараз дядько хворіє і хоче ще раз привітати його перед смертю.

Н’Деле зліз із коня й відчинив собі браму.

Ставало спекотно. Всюдисущі в місті мухи оточили нас хмарою. Коні нетерпляче тупали, шмагали хвостами й відганяли їх головами, а ми стояли нерухомо, пліч-о-пліч, обдаючи кебірийців, що сиділи в саду, байдужими поглядами.

Н’Деле підійшов до них і торкнувся кулаком уст, потім чола. Йому відповіли таким же жестом.

Вони довго розмовляли, я мало що розумів із повені кебірийських слів, але було схоже на те, що вони сваряться. Барабан затих.

Урешті-решт хтось підвівся і зник усередині заїзду за пацьорковою заслоною, а ми далі чекали. Спеку було все важче витримувати. Бенкей влігся на шию коня й погладив його збоку, шепочучи щось йому на вухо.

Ми чекали.

— Н’ямбе Н’Ґома поговорить із двома з вас, — озвався нарешті поланець, дивлячись на нас з-за стіни. — Можете завести коней у сад.

І так ми з Брусом пройшли через брязкотливу заслону з пацьорків у темряву заїзду.

Усередині було прохолодно, в повітрі кружляли клуби диму з важким запахом, а все приміщення наповнювали вишиті подушки. Здоровезний кебіриєць, одягнений у просторе біле вбрання лежав на боці, пихкаючи люлькою. На низькому столику перед ним стояли срібні піали, інкрустований тигель із паруючим відваром і коштовний глечик з пальмовим вином. Навколо лежали дівчата, одягнені лише в прикраси, що делікатно поблискували в пітьмі.

Ми мовчки спинилися.

— До мене вчора дійшли чутки, — ліниво озвався Н’Ґома. Його мідне обличчя злегка сяяло, як справжній метал. — Чутки про далекого родича, про якого я думав, що він давно помер. А все ж він живий і нагадав про себе. Дядечко Тигр... Я сподівався, що більше про нього не почую.

— Можливо зараз ти чуєш востаннє, — сказав Брус. — Тебе б тут не було, якби не цей дядечко. Не було б ні подушок, ні дівчат. Не було б перснів на пальцях, н’ямбе Н’Ґомо.

— Це вже позаду, — відказав Н’Ґома. — Завтра уже не було б нікого, хто міг би почути ці вітання. Ми повертаємося на батьківщину. У Кебір. Н’Бені вже поїхав. Кінець. Більше не буде справ із дядечком Тигром.

— Що з тобою коїться, н’ямбе Н’Ґомо? — запитав Брус. — Ти хочеш піти, коли ще стоїть Нагільґил? Коли на Зовнішньому Колі мірку золота купують за мірку дурри? Я тебе не впізнаю.

— І нічого дивного, раз ти мене зовсім не знаєш, родичу Тигра. Навіщо золото тому, у кого в черепі стирчать цвяхи? У мене вуха довші, ніж у інших. Я чую, що ночами кажуть ваші барабани. Я слухаю пісню про бінлік пустельної піхоти й два бінгони кінноти на ридванах, які їдуть сюди з Саураґара. Не може бути осади там, де Кодекс Землі не простягається далі, ніж за головний майдан. Архіматрона хоче вийти зі своєї вежі. Горлоріз втратив терпець. Він не хоче правити одним майданом. Не буде ніякого переселення народів до Ярмаканди. Дорога буде перекрита. Людей поділять і відправлять туди, де вони потрібні Праматері. Деяких — прямо до її святого лона чи в печеру під вежею. Решту — до сакральних робіт на полях. Усе стане єдиним. Як гадаєш, чи ті, хто чекають на диво в наметах навколо міста, про це не знають? Багато хто вже не купує провіанту, води й бактріанів, бо знає, що не встигне. Ридвани швидкі, а їхні серпи не знають жалю. Люди вже купують лише амбрію, до того ж, найміцнішу. Уже заправляють у люльки не бакхун, а чорну живицю снів. Уже злягаються на вулицях, немов оскаженілі тварини в період тічки. Вони знають. Тільки бояться зізнатися. Хочуть ще трохи пожити, перш ніж усе спливе кров’ю і стане єдиним. Я вже мав їхати. Провів тут останню ніч, прощаючись зі своїми дівчатами. Я дав їм свободу, що вже там. Праматір і так їх визволить. Вона всіх визволяє. Знаєш, скільки з них пішло? Жодної. Але багато з них сьогодні вночі випило мертвецької води. Вони йдуть у ніч. І не хочуть прокидатися. Я також іду, тільки вип’ю останній ковток пальмового вина, докурю люльку і проковтну цей відвар. Якби ти прибув, як сонце видно на три пальці, мене би вже не було. Я прощаюся з Амітраєм. Останній раз погляну, і мене поглине пустеля, так само, як колись виплюнула. Мені шкода. Я покинув мій чудовий дім і сад, тут навколо мене засинають мої дівчата. Шкода. Це були чудові роки. Я зібрав стільки прекрасних речей, а тепер вони всі перетворюються на брудну сіль. Олімвенґу усурі. Знаєш, що? Дядечка Тигра мені також шкода. Я виконаю його останнє прохання.

— Страшенно багато слів, — мовив Брус. — Тобі доведеться знову призвичаїтися до кебірийської стриманості. Дядечко Тигр просить тебе прийняти шістьох людей і помандрувати з ними дорогою солі до країни людей-ведмедів. Туди, де ходили твої каравани.

— Як на людину на ложі смерті, дядько Тигр має чутливий слух. Я говорив, що повертаюся додому. І я з Ґомбани. Там говорять багато й гарно.

— Дядькові Тигру відомо, який ти розумний. Навіщо комусь у Кебірі стільки солі? Кожен знає, що ти продав геть усе. Південним шляхом, який невдовзі зорають ридвани «Зміїних», ти б теж не пішов. Люди-ведмеді заплатять тобі за сіль і шкіру кам’яних волів більше, ніби вартість усього цього майна. Ти збираєшся їхати за Ерг Окраїни Світу. Ти — найкращий підкорювач пустелі з усіх колись сущих. Я знаю, що ти маєш звідси власний шлях на південь. Далеко від ридванів. Там, куди ніхто не потикається. Тож візьми з собою на шістьох воїнів більше. Адже твоїх племінників не вистачить для захисту, а поза пустелю ніхто, окрім них, не захоче піти. Тільки ми. Знаєш, скільки за спокійніших часів взяла б шістка справжніх вивідників? А так можеш нас мати задарма.

— Ви вмієте їздити на орніпантах? Витримаєте спеку, що плавить каміння? Якщо так, то згода. Але рушаємо зараз. Щойно я доп’ю останню краплю вина, обійму останню наложницю й зроню останню сльозу. Почекайте в саду. Дайте мені попрощатися з Амітраєм.