Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 1. Дерево

Знаєш, що таке пекло? Пекло — це гірські вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Це завжди ті самі рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Це видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Це сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай. Це розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюватих, як зіпсоване м’ясо. Це сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах. Це прегарний, наче з картинки, гірський пейзаж, що стає повсюдним. Незмінним, нудним і прекрасним. Картинка раптом вибивається на позиції всесвіту. Це ув’язнені в пластах деревини одвічні гнів і лють. Це пересохле дерев’яне горло, що не знає крику. Ось це — пекло.

Це коріння, що вигинається в кам’янистій гірській породі на взір хробаків, розпачливо шукаючи між кислотними, крихкими, як нігті небіжчика, грудками сланцю дрібки поживного перегною. Це сонячне світло з липким солодкавим запахом.

Це вузький кований наконечник, що застряг у дерев’яних нутрощах. Це чужа, мертва гілка, що прошиває стовбур, немов застигла блискавка.

Це молитва про грозу. Про раптовий водоспад електричного визволення. Про грім, попіл і вогонь.

Ось це — пекло.

Бути деревом.

Жахіття... жахіття...

Він з’являється зненацька, просто з осіннього туману. Виринає раптово з-за гірського крижа, його бліде обличчя вкрите зигзагоподібними татуюваннями, чорні вибалушені очі на краєчках зблискують вузькими смужками білків. На щоках і чолі — засохлі бризки крові.

Він стрімко хапає коріння і шматок валуна, намагається піднятися вище, але щось тягне його назад. Він юний. Йому щонайбільше сімнадцять, і він надзвичайно, смертельно наляканий. Його вже не обходить, що сльози страху потоками течуть по обличчю, а з уст виривається скавчання. Він переймається тільки незнаною силою, яка тягне його назад, у безодню.

Причина банальна. Бура опона, скріплена на плечах срібною пряжкою із зображенням танцюючих зміїв, зачепилася за корінь. Але хлопець тоне у вирі паніки. Може тільки безсило смикатись, тільки гнати вперед, як гужовий кінь. Секунди втікають крізь його пальці, струмені крові з рани на чолі стікають по щоках.

Хлопець... За тутешніми мірками він уже давно дорослий. Воїн. Народжений зі смертоносним залізом у руках, до сну колисаний піснями про героїв, загартований образами власної звитяжної смерті. А все ж зараз він плаче, шарпає плащ, що зачепився за коріння, бо зблизька все виглядає інакше, ніж у піснях. Зблизька власна смерть видається смердючою, простацькою й болісною. Не буде зворушливого прекрасного скону, вартого пісні. Зблизька є лише жорстока жаска смерть десь у горах. Самотня агонія й провалля страху. А передовсім неможливість змиритися з тим, що це вже зараз. Сьогодні. Вже. Назавжди.

Стріла з ядучим сичанням вбивається в сланцювату породу біля самої долоні хлопця. Чути короткий здушений крик, юнак нарешті намацує сплетених срібних зміїв, що перетискають гортань, і смикає шпильку. Плащ спадає з плечей, застібка летить у безодню, відбиваючись від каміння, а воїн-підліток повзе на чотирьох по урвистій стежці, чіпляючись за кущі й валуни.

Вони наближаються.

Чути горлові прокльони й пришвидшене дихання. Чути скрип товстої шкіри і скрегіт сталі.

Ще одна стріла випорскує з долини і з виском розгніваного шершня шугає над самісінькою головою втікача.

Вони наближаються.

Троє.

Їхні руки й обличчя вкриті червоно-чорними татуюваннями, а голови — зачесаними назад, намащеними дьогтем косичками. Під наніссями шоломів і кутастими нащічниками видно коротко підстрижені бороди.

Вони щось йому гукають — тріумфально, хрипувато. З них валить пара, клуби якої сковують крижане осіннє повітря. Один перехиляється за криж і кричить до когось унизу, луна відстрибує від гір. Вони сміються, спостерігаючи, як він повзе поперед себе, як намагається зірватися на біг, але спотикається, падає і знову повзе.

Цей перший, великий, як та гора, знімає шолом і обережно кладе його на землю, потім розстібає плащ, вивільнюючи нові клуби пари, що здіймаються від пластинчастого панцира. Знову гукає, кепкуючи; знущально й повільно виймає меча. Чути сталевий, протяжний скрегіт вістря, велетень розпрямляється, по-спортивному поводить плечима і похрустує шиєю.

Хлопець безпорадно мацає порожні піхви на поясі, пам’ятку по втраченій зброї, але продовжує повзти вперед, сліпий і глухий від жаху.

На мить підвівши погляд, він раптом бачить Стовбур. Ще ширше відкриває рота і вибалушує очі, на його обличчі з’являється вираз недовіри й крайньої розгубленості. Здається, він знайшов те, що давно шукав. На кілька секунд забуває про переслідувачів, які його обступають, і проводить поглядом уздовж міцного Стовбура, що приховує людську постать із широко розкинутими руками; між Віттям видно наріст, схожий на голову з викривленим від болю лицем, посеред Стовбура стирчить срібне древко ясеневого списа.

Це триває мить.

Хрипуватий крик пришпилює утікача до землі. Жбурляє в останні секунди життя, що витікають, немов пиво з розбитого глека. Вони знову розслаблено гукають до нього, аж киплять від адреналіну. Фінал виснажливої гонитви. Попався. Ще лише пару кроків. Це кінець.

Зараз усе завершиться.

Бійня біля п’ят Дерева.

Вони покінчать із ним, а потім спустяться в свої долини, до своїх річок і озер. Розпалять вогонь і вип’ють жовтневого пива, регочучи та поплескуючи один одного по спинах. Печеня розпустить свої пахощі, під стелею кружлятиме спів і сміх живих.

Принесуть ланцюги, замочені в драконячій олії, і танцюватимуть той свій танець вогню. Голі, розмальовані дикими візерунками дівчата, заховавши волосся під хустками, огортатимуться вогнем, стрибатимуть поміж прирученого жару, язики полум’я вилизуватимуть їхні стрункі тіла.

А його вже не буде.

Ніколи.

Він боїться Дерева, але ж не так, як боїться вічного мороку, заклятого в сталі переслідувачів. Зривається на ноги заради цих кількох кроків, хапається за Стовбур і розпачливо смикає ясеневе древко. Врослий у Стовбур спис стирчить нерухомо, немов іще одна гілка.

Хлопця беруть у кільце, сміються й гукають. Один із них з полегшею сідає на камінь і відстібає від ременя обшиту шкірою флягу. Інший вганяє меч у землю й потягується, масажуючи зболілий поперек.

Здоровило суне на хлопця танечним кроком, з-за його спини лунають глузливі поради, а за ними й залпи сміху.

Меч у пальцях велета танцює, вістря окреслює кола й вісімки, руків’я вправно обертається у впевненій долоні. Жонглювання й клоунада.

Воїн крутить стегнами, його ноги виконують боксерський танок, схилене тіло коливається в такт із вістрям. Аж не віриться, що такий величезний чоловік може рухатися так легко й спритно. Він як та гірська горила. Гігантський, патлатий і брутальний.

Короткий випад, фінт, контратака, удаваний удар у голову.

Хлопець затуляється рукою, спиною спирається об Стовбур, сповзає по ньому на землю. Раптом на його штанях розтікається велика мокра пляма.

Противник закінчує свій танець, виставивши вістря горизонтально і сперши його на ребро іншої долоні. Він повертає ту руку і жестом закликає лежачого.

«Ну ж бо, давай».

Утікач звивається навколо Стовбура, немов змія, повзе поміж моху й засохлої папороті, порпаючись руками, як той сліпець. Хай би що-небудь. Хоча би камінь.

Велет-воїн поволі випростовується, зітхає й несхвально хитає головою. На мить безпорадно розводить руками й кидає свій меч тим, хто лишився позаду, після чого двічі плескає в долоні, ніби хоче розбудити противника, і знову запрошує його жестом, цього разу вже вільних пальців.

«Ну ж бо, давай, я вже без меча».

Але також даремно. Худющий юнак не воліє голіруч кидатися на стокілограмову гору жилавих м’язів. Адреналін налив його ноги свинцем. Жахлива, смертельна втома, немов бетон, заповнює легені.

Велетень розчаровано опускає руки й робить кілька великих кроків, щоби схопити хлопця за загривок і витягнути з кущів, немов кошеня. Це вже паскудство.

Масивна рука простягається й хапає комір чорної куртки саме в той момент, коли пальці в розпачливому намацуванні серед моху, листя й засохлої гірської трави натрапляють на щось подовгувате. Плаский стрижень, обплетений тасьмою, що ідеально лягає в долоню.

Руків’я універсального розвідницького меча. Шінобі кен фірми «Нордланд Аеронаутікс».

Потужне торсання за плечі підкидає хлопця вгору й одним махом ставить його на хиткі ноги. Несподівано лунає зміїне сичання мономолекулярного леза. А потім простір розтинає зблиск і в холодному осінньому повітрі звучить хруст розрубаного м’яса.

Велетень відпускає противника й повільно розвертається нерухомим крейдяно-білим обличчям до своїх онімілих товаришів, які сидять на каменях, а потім раптом порскає потужним фонтаном крові. Його груди розтуляються уздовж тонесенької скісної лінії, виставляючи роззявлені чорно-червоні нутрощі.

Чоловік робить сліпий кульгавий крок невідомо куди й валиться лицем на землю, як зрубане дерево.

Усі заціпеніли. Згорблений хлопець, що виставив уперед блискуче мономолекулярне лезо, по якому стікають струмені крові й цебенять на землю, оголюючи лискучу, чисту поверхню вістря. Воїни, що сидять на каменях. Один завмер із перехиленою флягою в руці, вода ллється йому на черевики, другий закушує кулак від здивування.

Вони зриваються на ноги одночасно. Блиск сталі, скрегіт лез і швидкий, розмазаний рух. Крик.

Різкий вигук здивування й болю. Один із нападників раптом згинається навпіл, хапаючись за горло. Між пальцями бризкає струмінь світлої артеріальної крові. Другий відскакує назад, із жахом і недовірою дивлячись на обрубок меча у власній руці. Не може повірити, що панічний, незграбний контрнапад противника розітнув його власне коване лезо, наче суху гілку. Він відкидає зброю й миттєво хапається за встромлений у землю осиротілий меч бороданя.

Хлопець січе навідліг, абияк, не дуже справляється із надто довгим вістрям, із химерним руків’ям, з інакше збалансованою зброєю. Його супротивник видає короткий тваринний рик, його правиця падає на мох, як скинута рукавиця, але крові ще не видно. Тож він хапає зброю лівою рукою й кидається на хлопця, збиваючи його з ніг. Обидва важко падають на землю, спина нападника, обтиснута півкожушком, оздобленим на плечах вишивкою у формі трьох вигнутих пломенів усередині кола, спазматично здригається, а посередині, над самим вишитим знаком прямо в небо стирчить лезо, з якого стікає кров, лишаючи чисту, блискучу поверхню.

Тиша. Чути тільки, як зовсім поруч, шкрябаючи черевиками кам’янистий осип і шарпаючи суху осінню дернину, у власній крові помирає людина.

А потім западає повна тиша.

Хлопець робить зусилля й перевертає труп на бік, звільняється з його лабет, палець за пальцем випрямляючи затиснений на полі власної куртки кулак, після чого встає, ставить йому ногу на груди й, сапаючи, вириває з нього лезо.

Він зачудовано дивиться на вістря, ноги під ним угинаються і хлопець тяжко сідає на мох.

Меч тремтить у його руці, по всьому тілу пробігають дрижаки, юнак схиляє голову й починає плакати. Дивним сухим схлипуванням, яке аж підкидає його дрібну постать. Схлипуванням, яке поступово переходить в істеричний сміх.

Так він стоїть на колінах, відкинувши голову назад, і закривавленою рукою підіймає розвідницький меч, шінобі кен фірми «Нордланд Аеронаутікс». Підсміювання, що зродилося з плачу, перероджується в переможний рев. Писклявий і дивний, він закінчується гучним сичанням, яке могла б видати велетенська розлючена змія.

Хлопець зводиться на ноги й дивиться на обляпані кров’ю валуни, на раптово поруділе коло сірої осінньої трави й на три покручені трупи навколо.

Він акуратно відкладає меча, проводить руками по траві, по слизькому червоному камінні навколо мертвого велетня, а потім торкається свого обличчя і ледь згорблений підходить до Стовбура, щоб лишити на ньому відбиток своїх закривавлених рук. Падає на коліна й нишпорить у траві, поки не знаходить покинуті піхви. Меч із брязкотом повертається додому, хлопець перевертає зброю, але не знає, як прикріпити її до ременя. Зрештою закидає меч на плече, немов лопату, і йде вузькою стежкою геть.

У цілком протилежному напрямку, ніж той, з якого з’явився.

Залишається тільки Дерево, забризкані валуни навколо й три трупи Людей Вогню. Дві вершини, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Сніжне харкотиння на верхів’ях. Крик ворона в холодному осінньому повітрі.

Задерев’янілий гнів у луб’яних пластах і волокнах.

Поночіє.

А вночі з’являються вовки.

Часом поміж горами видно дим. Стовпи чорного диму, що розкреслюють осіннє небо. Вночі вершини забарвлює помаранчевий блиск вогню. Іноді крижане осіннє повітря приносить далекий крик. А іноді — лиш каркання ворон.

Видно дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до нього приклав руку майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюваті, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах.

Видно пекло.

Стежина збігає стрімко туди, куди не сягнути зором, де закінчується всесвіт. Але вона не настільки стрімка, щоб завзята людина не могла її подолати. Навіть кремезний карлик може зробити над своїми кривими ногами зусилля і змусити запряженого у візок віслюка, схожого на химерного покруча окапі й мініатюрної жирафи, подолати гірський шлях.

Він прив’язує віжки до одного з сімдесяти трьох вигнутих хвойних кущів. Ворони, що видзьобували рештки з уже розшматованих вовками трупів Людей Вогню, здіймаються чорною лопотливою хмарою й обурено каркають. Карлик сідає на синій вапняний валун і витягає з кишені тканинний згорток із копченим сиром і чимось, що нагадує чорний помідор. Він відрізає шматок сиру і їсть його з леза ножа, а потім обережно кусає чорний плід.

Спершу він жує мовчки.

— Добре влаштувався. Можна так собі спати в дереві, коли світ палає.

Він відрізає ще один шматок сиру.

Не схоже на те, щоб йому заважав трупний запах чи близькість мертвих тіл.

— Кажу, добре влаштувався. Я дав тобі вдале ім’я, Той, Хто Спить у Дереві. Ти кажеш, що подорожуєш уночі. Я ж кажу, що ти волієш, щоб на тебе срали ворони. Волієш шукати воду між камінням і чекати, поки на тебе посвітить сонце. Знаєш, як розпізнати дурня? По тому, який його спіткає кінець, Той, Хто Спить У Дереві.

Він знову надкушує від чорного плоду, а потім, постогнуючи, нишпорить по кишенях і знаходить малу грудку солі, яку розтирає на камені кінчиком ножа. Тепер плід, посипаний брудною сіллю й, певно, прикрашений мурахою, смакує значно краще.

— Ти бачив Дієвця. Бачив живі шипи із заліза. Бачив рухоме обійстя з мільйона лез і кілків. Бачив людей, заклятих у дерева й каміння. Бачив потвор холодного туману. І що? Ти мабуть пішов із ним поговорити? Сказав йому, що забереш його за моря додому? Може, ти нагадав йому про справи, які залишилися там, у далеких країнах? А може, ти вирішив узяти його за барки й віднести на місце, як те цуценя, що вилізло з псарні?

Він доїдає плід, дбайливо загортає сир у тканину й ховає ножа. Встає, постогнуючи, й витирає долоні об штани.

— А тепер світ палає чи от-от опиниться у вогні. Ти сидиш у Стовбурі й думаєш, як би сотворити жолудь, а Дієвець робить, що йому заманеться, і скоро вирішить, що пора знайти це твоє дерево. Це вже близько. Нічого не вирішилося, стало тільки гірше. — Він підводить руку й виставляє її убік вершин, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи, туди, куди вказує довга тінь дерева. Тінь, що нагадує ніж. — Дивися на схід, Той, Хто Спить у Дереві. Дивися на дим палаючих обійсть. Послухай Щурячого Музики, який уночі виманює з дому дітей. Дивися, як дикі звірі йдуть за голосом його сопілки прямо до Зміїв під ніж. Сіль уже коштує більше за золото. Зміям потрібно багато м’яса, а це значить, що коли мине зима, вони підуть на Узбережжя. Дивися й сиди в дереві. Дивися, як розгорається війна богів, після якої постане інший світ. Час неволі близько. Час трупів, Зміїв і вовчого виття. Настане світанок, якого навіть дерева не захочуть побачити.

Він іде до свого одноосевого воза, припіднімає брудну попону й нишпорить рукою серед згортків, барилець і лахміття. Нарешті повертається й показує коротку масивну сокиру із широким лезом і потужним обухом.

«KILL ME».

Дерево не рухає жодною Гілкою. Дерева не можуть рухатися, хіба що повіє вітер. Дерево нерухоме. Віддане мертвоті деревини. Це задерев’янілий гнів. Це струхлявілий розпач.

Дерево — це дерево.

Карлик ще раз витирає долоні об штани і з зусиллям підіймає сокиру.

А потім перевертає її й валить обухом по древку застряглого в Стовбурі срібного ясеневого списа, ніби забиває цвях. Дерев’яне гупання заглушає мовчання крижаного повітря осені. І так знову і знову.

Десь високо каркає ворон. Невдовзі чути скрип, який звучить, немов розпачливий протяжний стогін. Тріскаються затиснуті навколо древка луб’яні волокна й білі пласти камбію. Гладким Стовбуром із кривавими слідами долонь тече струмінь соку. Спис піддається, входить у Стовбур дедалі глибше.

Не чути страхітливого дикого вереску, ніщо не відлунює, не перекочується горами. Дерево мовчить.

Дерево — це дерево.

Спис вбивається в Стовбур все глибше, аж по розтрощену обухом кінцівку древка. Вороняча Тінь відкладає сокиру й обходить Стовбур. Впирається ногою, стогне від напруження, але дерев’яний прут сидить дуже міцно. Його тримає увесь поперечник Стовбура. Карлик смикає древком угору і вниз. Обережно, але сильно. Намагається розхитати твердий ясеневий кілок у рані Дерева, наче хворий зуб, але не хоче його зламати. Не чути хрипіння, крику, схлипувань і благань про милість.

Дерево — це дерево.

Дерева не кричать.

Чути тільки тріщання волокон. Карлик падає навзнак, спис котиться по землі.

— Я продаю предмети, що діють, — пояснює він, тяжко спинаючись на ноги. — Не знаю, що воно таке, але відчуваю, що це щось потужне. Може, він накличе на власника лихо, а може, ніколи не схибить, якщо метнути ним у бевзя. А може, перетворить його на дерево? Назву його Списом Бовдурів.

Він крутить спис у руці, вкладає його під пахву, а тоді проводить поглядом уздовж древка. Зрештою спирає його об землю й великим пальцем критично досліджує стан наконечника.

— Колись ти просив моєї поради, Той, Хто Спить у Дереві. І тепер я тобі її дам. Нам уже не зіграти на неї в короля. Ти програв свою партію. А знаєш, що робити, щоб виграти, коли вже все програно?

Він закидає списа на віз і засовує його між клунки, але древко все одно стирчить назад із невеликої скрині. Слід було б пов’язати на нього червону ганчірку. — Треба змахнути фігури й розставити їх знову. Коли гра програна, виграти можна, лише починаючи спочатку.

Він сідає біля воза, спираючись об колесо, і грається сокирою, перекидає її між колінами.

— Я дам тобі пораду. Послухай, може, з цього буде щось путнє, хоч я й сумніваюся. Ніхто не може витягнути тебе з дерева, так само, як ніхто не міг показати Дієвцю з риб’ячими очима, як оживити залізні шипи. Він перетнув країну в одному каптані, навіть без меча. Ходить, де забажає, і тепер йому вклоняються сотні Зміїв. Він сидить у своєму залізному обійсті з кіс і сокир, а ти дрімаєш у дереві й на тебе справляють нужду вовки. Чому до цього дійшло? Чим він відрізняється від тебе? Ви настільки різні там, звідки прийшли? Він наказує туману, витворює з нього потвор і насилає на Зміїв божевілля, а ти хочеш управитися з ним, просто швидко діставши меча? Ви обидва прийшли ззовні. І ти, і він. Він порушив рівновагу світу. Він — немов ніж, який всадили в дошку для короля. Коли люди грають на високу ставку, хтось, буває, тягнеться по залізо. Проливається кров і хтось згрібає гроші. Чи все ж він виграв партію? Триває війна богів. Є ті, кому це на руку. І є ті, хто хоче, щоби світ знову був дошкою для короля, а не боєм на ножах. Над тобою раятимуть, але ради їхні ніяк не допоможуть, поки ти спиш у дереві. Тобі треба пробудитись. Або стовбич тут аж поки Дієвець з риб’ячими очима обіллє твій стовбур драконячою олією. Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві. Така моя порада.

Він відв’язує свою жирафувату окапі й розплутує віжки. Колеса воза починають скрипіти, підвода обережно котиться похилою стежкою. Вороняча Тінь іде поруч, раптом тягне поводи й зупиняється. Довго щось шукає на возі, перекидаючи клунки.

— Ти дав мені Спис Бовдурів, Той, Хто Спить у Дереві. Я маю дати тобі щось натомість.

Він розшнуровує шкіряну торбу, а потім обережно дістає щось, що виглядає як безформна пурпурова порхавка, поросла жовтими колючками. Карлик підкидає її в долоні й раптом одним упевненим рухом жбурляє з розмаху прямо в дерев’яне обличчя, що увінчує Стовбур, між дві високі аж до бурих осінніх хмар Гілки.

Гриб порскає об кору, залишаючи пляму яскравого соку й розсипаючи хмару жовтих спор. Вороняча Тінь гиготить, стріпує віжками й прямує стежкою вниз, поза межі світу, намагаючись стримати свій візок.

— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві! — кричить він іще раз через плече.

А потім западає холодна імлиста тиша гірської осені. Захід сонця розмальовує харкотиння сніжних ковпаків кривавою барвою.

Прокинься. Легко сказати.

Дерево не може ні поворухнутися, ні розколотися, ні перевернутися на інший бік. Дерево може рости, може повертати Листя до сонця, може його скидати, коли приходить осінній холод. Може поглинати вуглекислий газ із повітря, висмоктувати з ґрунту воду із мінеральними солями, може живитися солодким світлом сонця. Може також мовчати, існувати й бажати.

Дерево стоїть нерухомо. Воно досі Дерево, але щось змінилося. Зник спис, що прошивав його навиліт. З’явилася кругла рана з пошарпаними краями, два криваві сліди відтиснених долонь і пляма на місці, куди потрапив дивакуватий гриб.

Якщо терпляче почекати, то, може, хтось кінчиком ножа ще й нашкрябає сердечко.

Однак змінилося щось іще. Щось зі сфери тих речей, яких не побачиш зором.

У повітрі галявини ховається щось зловісне. Щось, чого раніше не було. Ворони здіймаються й кружляють над схилом із таким вереском, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Попри холод повітря дрижить і вібрує, немов у велику спеку.

Вовки, які повертаються з приходом ночі, теж зупиняються, як укопані. Це велетенські звірі — по три метри у довжину і з потужними іклами, але навіть вони бояться. Притискають вуха до голови, наїжачують лев’ячі коміри хутра. Ватажок зграї обережно принюхується, гарчить і шкірить зуби, поглядаючи боком на Дерево, на пляму паморозі, яка виростає навколо Стовбура, ніби Дерево пустило в ґрунт рідкий азот.

Зрештою він ступає кілька обережних кроків і, принюхуючись, на обважнілих лапах підходить до місця, де лежать іще недоїдені трупи Людей Вогню.

Дерево мовчить.

Однак прагнення Дерева звільнити застиглий у пластах і волокнах камбію гнів, виплюнути ув’язнену в деревині людину здається просто відчутним на дотик. Пронизуючи нічне повітря холодом, на галявину раптом заповзають пасма туману. Він звивається між Гілок, парує на Стовбурі, просочується з ґрунту. Холодний туман. Дуже холодний.

Почувши жахливе скавучання й писк вовка, зграя, що обачно чекає поруч, кидається навтіки. Великий, немов теля, вовк звивається й борсається на галявині й квилить від жаху, ніби проковтнув розжарену вуглину. У конвульсіях падає на землю, скручується в немислимих для чотирилапих позах, злітає всім тілом у повітря. Це нагадує божевільний танок, який міг би здатися смішним, якби не акомпанемент страхітливого скавучання конаючого звіра. Наче невидимий велет бавиться вовком, змушуючи ходити на двох лапах і танцювати. Одне око вибухає від підвищеного внутрішньочерепного тиску, язик жмутом звисає з писка, а під вовчою шкірою м’язи звиваються, як нажахані змії. Невидимий велет намагається зім’яти бідну тварину, як пластилін, і зліпити з неї людиноподібну карикатуру. Чути, як із глухим хрустом ламаються ребра, як тріщать суглоби. А понад усе — жаске скавучання й хрипи. Якусь мить здається, що невидимий титан переможе. Вовк у вертикальній позі, ніби прицвяхований до повітряного хреста, із розправленими й поламаними лапами, якусь мить нагадує гротескного вовкулаку. Його писок пульсує, неначе щось ізсередини намагається змінити його форму.

Навколо сновигають пасма туману, тріщать незначні електричні розряди, здається, що земля дрижить і вібрує. Галявину сковує раптова, передчасна паморозь.

Стоячи посеред галявини, вовкулака весь час шарпається в невидимих міцних лапах, які розминають його, немов глину. На долю секунди у вирі хрускоту кісток і бризок крові писок змінює форму, виявляючи страхітливу карикатуру чоловічого обличчя, спотвореного несамовитим болем. Це триває мить, після чого нещасна понівечена істота гепається на землю, як лантух, і раптом знову стає вовком. Він скалічений, роздертий на клоччя, без жодної цілої кістки, ніби його переїхав гірничий комбайн.

Дерево мовчить.

Дерево не може встати, не може поворухнути жодною Гілкою, не може виплюнути вшиту в камбій і луб’я людину. Але Дерево не втомлюється. І ніколи не здається.

Верства туману зміїться над галявиною, коливаючись, немов каламутна біла вода. Дрижить земля. Дрібне каміння відколюється від узгір’я і градом сиплеться у провалля.

Устань і йди!

Прокинься!

Чути шелест, і подзьобані воронами, розшарпані вовчими іклами Люди Вогню починають рухатися. Підводять розтовчені черепи з облізлою шкірою, зиркають кривавими дірками очних ям. Вони рухаються наосліп, хробакувато, намагаються повзти, тягнучи клоччя кінцівок, розсипаючи довкола червів і жуків, які вже встигли оселитися в їхніх нутрощах. Один із трупів обважніло підводиться із землі й силкується, хитаючись, зіп’ятися на ноги. Інший намагається кульгаво йти кудись уперед, але йому бракує правої ноги, яку відгризли вовки. Він падає просто в провалля і зникає в пітьмі; знизу чути гуркіт осипу й спадаючого каміння, але решта йде геть. Іде мертвим ритмічним кроком кудись у ніч. У темряву й пасма туману.

Угорі страхітливо, сповненими жаху голосами кричать ворони.

Дерево не втомлюється. Не здається.

Стовбур покривається кошлатим грибом паморозі, Гілки огортає пухнастий білий іній, один із валунів раптом вибухає, розпирскуючи довкола хмару пороху й свистячих уламків, а на місці залишається незавершена скульптура чоловіка на колінах із продовгуватим обличчям, спотвореним болем. Скульптура схожа на крик. Вона схожа на алегорію народження.

Узгір’я дрижить. Чути, як униз по схилу сиплеться каміння, як із тріском відколюються камінні брили, як гучно в долину сходить кам’яна лавина.

Устань!

Іди!

Прокинься!

Поверхню струмка поблизу раптом устеляє зграя срібних зблисків, невеличкі рибки, блимаючи, як монети, втікають на берег і розпачливо вистрибують із глибин, а вода за мить починає кипіти.

Із лісу просочується густий крижаний опар, звивається узгір’ям, немов величезна змія, повзе прямо на галявину, щоб проковтнути її разом із Деревом, стежкою і сімдесятьма трьома артритно повикручуваними кущами.

Це триває довго. Дуже довго. Але Дерево не втомлюється.

Не здається. Дерево — це дерево.

Уранці туман зникає. Розчиняється, всотується у валуни і стовбур. Навіть іній тане. Залишається тільки скульптура чоловіка на колінах, потріскана земля й наче зсередини розвалені стовбури сусідніх дерев. А ще шість ясенів, що ростуть у різних місцях навколо. Ясені, яких учора ще не було.

Усі вони виглядають так, ніби проковтнули людину з перекошеним від болю обличчям. Гілки скидаються на простягнуті до неба руки. Фігури застигли в різних позах, немов у задерев’янілому танечному хороводі. Як заморожені фази конвульсивних рухів бідолахи. Деякі стовбури прошиває гілка, схожа на спис, у інших посередині видно дупло у формі круглої рваної рани.

Земля навколо потріскана, перемішана з потовченим камінням, ніби дерева виросли з одного поштовху, за долю секунди, розбиваючи на друзки все, що стояло у них на шляху.

За винятком цього на галявині панує спокій. Тільки ворони страшно каркають, боячись на неї сідати.

Різке світло світанку, розтяте на смужки отворами жалюзі, гладенька постіль, під вікном посвистує старий кондиціонер, невідомо звідки просочується настирний запах лаванди. Де я?

Лаванда.

Поросла фіолетовими кущами височина, вкрита насипами білих валунів. Пінії й лаванда. Вона лежить у снопах біля кам’яної олієдавильні, з якої лине тяжкий лавандовий чад.

Лавандовий чад.

Лавандові поля.

Гвар.

Дім.

Я встаю. Голий, лискучий від поту, попри кондиціонер, який астматично свистить під вікном. У мене гуде в голові і я, здається, пітнію ракією. Погано. Нічого не пам’ятаю, але мене це якось не хвилює. У мене немає сил хвилюватися.

Я відсуваю двері й виходжу на терасу.

Піді мною вулиця, залита вранішнім жаром, на ній повно людей, які неспішно кудись прямують, перед очима, у протоці, рух, ніби на автостраді. Яхти розминаються, розтинаючи смарагдові хвилі з лопотінням вітрил, на горизонті суне гігантський корабель на повітряній подушці «Ядролінії». Крони пальм коливаються на вітрі.

Кахлі на терасі припікають, немов кухонна бляха.

Смаглява, як сарна, зграбна, чорноока офіціантка, що розставляє у кав’ярні внизу стільці, дивиться на мене й хихотить.

— Dobar dan, Vučko!

— Dobar dan, Milenko. Može espresso?

— Može. Zaszto ne imaš hlačі?

Господи Боже, я ж голий. Роблю крок назад, Мілена вибухає злостивим сміхом.

— Oprosti, Milena.

— Polako, Polakol Kuham kavu.

Я йду в душ і безкінечно довго миюся. Мені здається, що я не мився кілька місяців. Чищу зуби, не виходячи з-під струменів води, що летять із восьми сопел, натираюся гелем для душу із кедровим запахом. Не зважаю на безбожні ціни на воду на Гварі, лічильник у ванні хтиво намотує куну за куною.

Я відчуваю сильний, гнітючий біль десь у грудній клітині. Ще й стріляє щось у нозі. Невже вивихнув? Коли? Масажую грудину й переконую себе, що це неврологія. Ну, не буде ж у мене інфаркту. Я щойно після склерофагової терапії, у мене серце, як у двадцятирічного.

Швидко вдягаюся, відчуваю, як до мене повертається життя. Залиту блиском вулицю все ж неможливо витримати без темних окулярів. Я сідаю у тіні парасолі біля стіни й зворушено дивлюся на круглий чистий столик. Мені здається, ніби я прокинувся від страшного сну. Мені все приносить радість. Безкінечний хоровод туристів, що суне на площу біля пристані, вітер у пальмових гілках, біло-червоні парасолі пива «Карловачко». Кінець «сухого закону». Повернулася реклама пива, знову відкрилися коноби й з’явилися сталеві фірмові попільнички, які всотують дим. Свобода. Ми знову дорослі.

Я радію навіть тому, що маленька чашечка знову легальної кави з італійської кава-машини «Альфредо» бездоганно чиста. І ось я можу покласти в неї два кубики справжнього цукру.

— Milenko, može orangina, kruk і sałata od hobotnice?

— Može, Vučkol Sigurno!

— Hvala!

Чорна, як смола, кава вкрита шаром густої бежевої пінки. Запах міцної масної арабіки. І тільки десь глибоко в душі — тінь тривоги. Незбагненний морок. Враження, що щось тут не так. Щось із моєю головою. Усе так, як і має бути, а все ж мій мозок працює, ніби перемелений. Уламки розділені гнітючою непам’яттю. Де я був учора? Хто я? Відколи знову стало нормально? Я сиджу в конобі, а це значить, що «оксамитовий турботливий тоталітаризм» зник. Не пам’ятаю, коли. Після Паливної війни? Що я тоді робив? Що я робив учора? Як опинився тут?

— Milena, imaš cigarety?

— Imam! Larsy hočeš?

Вони знову легальні?

Підношу чашку до губ, але перш ніж встигаю зробити ковток, білий фаянс розколюється у моїй руці, кава хлюпає на тротуар, а я миттєво відсмикую ноги, щоб урятувати світлі штани.

Він безцеремонно підсідає за столик, підсовує собі стілець. Великий сивуватий чоловік у капелюсі та яскраво-червоній шовковій сорочці. Під її розхристаними полами видно смагляві волохаті груди, обвішані купою золотих ланцюжків і підвісок. Він не схожий на хорвата. Серб? Циган? Турок? Я кидаю на нього роздратований погляд і раптом кам’янію. У нього лише одне око, зате зовсім чорне — ані сліду білків, лише подовгувата смоляна крапля. Друге ховається за круглою кістяною пластинкою, що тримається на шкіряних ремінцях. На пальцях, що лежать на лискучій ебеновій тростині, увінчаній срібною воронячою головою, поблискують сигнети. На голові — оригінальний білий «Стетсон», плетений із панамської рафії.

— Тут безліч вільних столиків, друже, — проціджую я. Ще й каву мені розлив. Невже я схожий на окуліста? Навіщо страхати мене тим своїм кривавим оком?

— Прокинься, Той, Хто Спить У Дереві, — гарчить він сердито. — На тебе чекають.

Ну, привіт. Dobrodošli. Божевільний.

— Пробачте, я снідаю. Може, ви пошукаєте когось іншого? Клініка — у той бік. За ribaricom.

Він випростовується на стільці, кладе два пальці в рота й видає страхітливий свист. Умить під оглушливе каркання й лопотіння тисяч крил небо стає чорним. Я дивлюся вгору й бачу птахів. Величезна, розтягнута на весь небосхил зграя великих, як гуси, смолистих чорних круків. Вони сідають на дахи, на щогли яхт, на крони пальм, на голови й плечі перехожих, що несподівано завмерли, немов манекени. Ворони затуляють навіть яскравий блиск балканського сонця. Я не можу видушити ані слова. Чую невгаваюче каркання, ніби хтось роздирає на клапті чорне шмаття. Усе застигає, немов у бурштині. Рухаються тільки ворони. Сідають на плечі й голову Мілени, яка стоїть у дверях коноби з підносом у руках. Великий ворон лопоче крилами, розвиваючи її волосся, й жадібно пожирає мій салат із восьминога, другий сідає на плече дівчини й одним рухом сірого, величезного, як вістря чекана, дзьоба викльовує сарняче око. Мілена стоїть нерухомо, не завершивши кроку, по смаглявій щоці тече цівка крові — аж до білої скам’янілої усмішки.

Мій рот роззявлений, а горло раптом стало старою деревиною.

— Що це за відчуття, коли хтось приходить і підпалює твій світ, Той, Хто Спить у Дереві? — питає чоловік.

Я заціпеніло мовчу.. Не знаю, де я. Не знаю, хто я.

Чоловік підводиться, заходить у конобу, безцеремонно протискаючись повз скам’янілу, скалічену, закривавлену Мілен, потім знімає зі стіни рекламу «Ґіннесса» — обрамлене холодними сецесійними узорами дзеркало.

— Глянь на себе, Той, Хто Спить у Дереві, — каже він. — Подивися у свої очі.

Я машинально дивлюсь і за срібною голограмою з написом «Ґіннесс» бачу дивне, чуже обличчя. Схоже на моє, але все ж чуже. Видовжене, майже кінське, з вузьким, як плавець риби, носом, із вузькими, але довгими, прилеглими до голови вухами, а також очі. Очі. Як у нього, залиті темним коричнево-горіховим кольором, що нагадують смажений мигдаль. Це я? Хто я такий?

Я сиджу, немов дерев’яна статуя.

Я — Вуко Драккайнен. Син Аакі Драккайнена й Аніти Островської.

Ні.

Я — Ульф Ніт’їсефні. Нічний Подорожній.

Мідґаард.

Дерево.

Я починаю кричати.

Не хочу прокидатися.

Не хочу.

Увесь світ сповиває смолиста тінь тисячі воронів.

Вороняча тінь.

Гучне каркання.

Я безвільно йду за ним, ми протискаємося між застиглими, як у стоп-кадрі, туристами, серед лопотіння воронячих крил. Він піднімає свою ідіотську тростину й безпардонно розсовує групку нерухомих японців.

Ідемо.

Він веде до готелю, скляні двері гучно розсуваються. Я відчуваю на обличчі подмух прохолодного повітря з-під кондиціонера. Цигано-турок із воронячою тінню владно йде через вестибюль, потім через ресторан, ще одні двері попереду розсуваються й відкривають нам терасу.

Я заходжу за ним услід і раптом опиняюсь у великій майстерні. Немає тераси, немає виду на затоку, лише викладене заляпаною мастилом плиткою приміщення, піч, що видає монотонне бухкання, і кран, що подзвонює ланцюгами під стелею. Лупає керований за допомогою комп’ютера відбійний молоток, якийсь великий бородатий добродій із закритим дзеркальною маскою обличчям і навігаційною рукавицею на руці схиляється над складною сталевою конструкцією, механічна рука із соплом зварювального апарата на кінцівці звисає зі стелі й періодично стріляє жмутками іскор серед металевих кишок.

— Вимкни це, Укко! — горлає мій провідник. — Тут же збожеволіти можна! Ми мали поговорити!

Бородань повертає до нас дзеркальну маску й, очевидно, мовчки дивиться на нас. Розчепірює пальці. Молот завмирає, токарка душиться затихаючим свистом, зварювальний апарат раптом складає руки й гасить дзьоба, що плюється ацетиленовим вогнем, потім від’їжджає під стелю, схожий на сталевого богомола. Западає тиша, тільки у мене у вухах дзвенить.

Я знаю це місце.

Це майстерня дядька Атілаайнена. Навіть привезені з Америки, схожі на хромовані фортепіано хайвеймени, що стоять навколо, ті самі, що й тоді, у дитинстві.

Чоловік на ім’я Укко підіймає дзеркальну маску з обличчя й посуває її на потилицю, після чого кивком голови вказує на підсобку. Малу комірчину зі столом і комп’ютером, із рекламами якихось замінно-запасних частин на стінах і календарем, що є образою жінок, бо зображає їх як сексуальні об’єкти.

Сісти тут ніде.

— Я прийшов не за сокирою чи підковами, Ковалю, — бурчить Вороняча Тінь. — Треба порадитися.

Коваль відкриває невеличкий чеський холодильник і виймає дві банки пива. Собі й Воронячій Тіні. Мене це зачіпає.

— Це той? — питає Коваль, радше риторично. — Ображаєш, Вороне. Це типу наша надія? Приблуда, заклятий у дерево? Ще один приплентач?

Він із шипінням відкриває банку, пінка всотується в кошлату бороду.

Коваль п’є, мій провідник сідає на пластиковий стілець для клієнтів і також відкриває пиво. Його очі заливає глибоководний морський фіолет.

— А як справи у твоїх Людей Вогню, Ковалю? Ми ще побачимо цієї весни танець дівчат із полум’ям на честь повернення Світла? Чи, може, вічний морок, згарища та Зміїв?

— Зараз ти мені скажеш, що світ змінюється. Наче тобі невідомо, до чого це веде. У нас проблема, Вороне, — роздратовано цідить Коваль. Він клацає пальцями і на його долоні з’являється пломінь. Малий виткий пломінь, немов із таблетки сухого спирту. Чоловік ним грається, машинально виліплює фігуру дівчини в танці, а потім якусь мить за нею спостерігає. Вогняна постать в’ється між його пальцями, ніби танцює на жердині. Коваль дмухає і пломінь зникає. — Наша проблема полягає в чужих, які крадуть Пісні, порушують правила й руйнують рівновагу. У тих, що приїхали із силою, про яку самі поняття не мають, роблять, що їм тільки заманеться, й розносять цей світ у пух і прах. На щастя, є ще Купець, Волоцюга, Приятель Людей, у якого з’явилась ідея. І ця ідея полягає в тому, щоб до цієї суміші додати ще й божевільного зі смолоскипом. Якщо в хліві завелись лисиці, впускаєш туди вовка. Вовк задушить лисиць, а потім гуси заклюють вовка. Хіба що вовк схилиться перед птахами й піде собі геть. Я щось пропустив? У мене багато роботи, Вороне. Моя відповідь: ні. Чужий у дереві — безпечний чужий. Знешкоджений. Це вирішена проблема.

— Оті — не самі, — підвищує голос циган. — У них є союзники з нашого боку. Ці чужі вже стали частиною світу і хтось їх використовує. Проти нас. Може, поговориш зі Змієм?

— То ми маємо бути такими ж, як вони? Визнати, що без шарлатанства ми з ними не впораємося?

— Бо не впораємося. Що ти протиставиш Пісням, які пускають у діло направо й наліво? Я тобі скажу, що ти зробиш. Спустишся сам і сам почнеш співати. Хіба це буде за правилами? А знаєш, що буде далі? Оті зроблять так само. Змій, Псюра, Рух, Мороз і решта. Думаєш, вони не наважаться? Один за одним. Зараз основні правила ще не порушені. У нас є Ті, Хто Діють, але поки що ніхто з нас не почав. Це вони. Оті. Чужі. Це вони порушують правила. У нас криза, але ще не війна. Ти даси їм привід для війни. Вони про це мріють. Я ж пропоную дещо інше. Це ще один чужий, так. Але він прибув сюди для того, щоб повернути рівновагу. Даймо йому таку можливість.

У мене болять ноги. І я починаю біситися. Стискаю щелепи.

Порпаюсь у кишенях і зрештою знаходжу пачку «Ларсів». Ну, давай, старий, скажи, що тут не можна курити. Давай, перепаскудь мені день, гнидо. І побачиш, що буде.

Він мене ігнорує. Вороняча Тінь також.

Коваль бере велику викрутку і в задумі обкручує її навколо пальця, як шматок гуми.

— Із ким ти вже говорив?

— Ти перший. Ходімо до них разом.

Викрутка перетворюється на дуже товсту пружину.

— Хто ще хоче поговорити? — питає зрештою Укко.

— Дика й Самум.

— То він живий? Він уже все втратив.

— Я чув, що він злякався того, що відбувається, і хоче повернутися.

— Звідти, куди він пішов, радше не повертаються.

— А все ж.

Я відкашлююсь, струшую стовпчик попелу й сідаю навпочіпки під стіною. Усе даремно. Мене не існує. Мене не видно.

Коваль забиває зігнуту кренделем викрутку в стільницю і встає.

Ми виходимо через розсувні двері, за якими має бути паркінґ, а потім шосе до Рованіемі, що звивається фйордом серед сосен і беріз. Обидва великі цабе йдуть перші, а я скромно плентаюся позаду. Невидимий, неважливий. У мені все закипає. Мені не подобаються їхні правила, мене бісить ця розмова з купою банальностей про речі, яких я взагалі не розумію.

Якби я відкрив рота, вони б мене проігнорували. Як десятирічку, який втручається в дорослу розмову, якої не розуміє.

І слушно.

Я справді не розумію.

За дверима ангара немає парковки зі столітніми розцяцькованими кадилаками, шевроле й б’юїками, в які дядько Атілаайнен вставляв водневі турбодвигуни Ванкеля й електроніку. Поколіннями більшість історичного виробництва автомобільної промисловості з Детройта спочивала або на дикому кладовищі Куби, або потрапляла в рай Фінляндії.

Там узагалі немає Карелії.

Є сенегальська база Французького Іноземного легіону в Ель-Хамма. Третій полк повітряної кавалерії. Море піску, стара казба, на вигляд як напівобсипаний пісочний замок, низка бараків, лисуваті пальми й греблі з пінобетону, наїжачені самострілами, дула безперестанку рухаються, зиркаючи більмами датчиків, винюхують щось на горизонті.

За лінією коробок-бараків сідає вертоліт медичної евакуації. Його корпусом переливаються розмиті візерунки з брунатних, жовтих і дрислякових пікселів. Лопаті вертольота підіймають хмару пустельної куряви, чути пульсуюче гудіння прискорювача. Група легіонерів у охолоджуючих комбінезонах підтюпцем біжить убік їдальні, співаючи хором «Allouette».

Ми йдемо, пригнувшись, під вихорами піску, що сиплеться в очі, під тягарем пекельного жару. Грузнемо в піску по кісточки.

Минаємо форт і тупцяємо до великого брунатного намету, розкладеного тут же за територією бази. Бордель, якщо я добре пам’ятаю. Нелегальний, звісно.

«Весь мир бардак, все люди — бляди», — як любив повторювати сержант Шевалю.

Усередині розкладні столики на козлах зіставлені в довгий ряд, похідні стільці, самоохолоджувальні пляшки. Під стіною кашляє й плюється водою малий кондиціонер. Буде гулянка.

За столом сидить лише один чоловік у смугастому бурнусі, смагляві долоні, що видніються з-під сукна, бавляться вигнутим туарезьким ножем, прикрита білим зношеним кепі голова ховається в тіні.

— Давно ми не бачилися, Самуме, — каже Коваль. Він задихався і, здається, вже втратив терпіння. — Ми не могли зустрітися нормально? Навіщо ця комедія?

— Я беру те, що є, — бурчить бедуїн у кепі, тут же знімає головний убір і кидає його на стіл, виставляючи нашим поглядам великовуху пасмисту морду чи то шакала, чи то пантери. — У мене немає ні сил, ні часу порпатись у снах. Сюди мені найближче. Це отой?

Це він про мене. Це я той «отой».

Мені представитися? Як? Капрал Островський?

— І що ви про це думаєте? — питає дівчина, відгортаючи полотнище намету. Вона дивакувато вбрана, неначе зійшла з плакату часів XX століття — такого, які збирав мій батько. На ній парашутні черевики, порвані панчохи в сіточку на поясі й розстібнута тактична жилетка, обвішана спорядженням. Є фляга, шість магазинів, гранати, бойовий ніж, кобура. Але поза цим дівчина гола. У неї коротка стрижка, а обличчя перетинають камуфляжні смужки. На передпліччі — татуювання з черепом. Тьолка-командос.

— Тобі ідеально пасує, — цідить Вороняча Тінь, обмахуючись руками.

— Похіть і війна, — хихотить дівчина. — Моя стихія. Гарна сорочка, Вороне.

Вороняча Тінь спльовує крізь зуби й підсовує до себе пачку данських крекерів із водоростей.

Я беру розкладний туристичний стілець, пляшку мінералки й сідаю віддалік від столу.

Мені на це насрати.

Я — дерево. Що ще зі мною можуть зробити? Зрубати, попиляти на дошки й склепати з мене нужник?

Принаймні щось відбувається. Не доводиться дивитись на вершини гір, що горнуться одна до одної, як ті сідниці, вкриті харкотинням льоду. Будь-що краще, ніж це.

— Гляньте на нього, — каже Вороняча Тінь. — Відчуйте його гнів. Посмакуйте його обурення. Задумайтесь. Кажу вам: звільнімо його, хай поприбирає за своїми. Іншого йому й не треба.

— Він надто слабкий, — каже песиголовий туарег. — І він один. Ті прибули, щоб дізнатися. А залишилися, щоб ліпити світ на свій розсуд. Щоб діяти. Із ним може бути так само. Так уже з ними є. З усіма. Пісні самі до них липнуть.

— Цього ми не знаємо, — втручається Коваль. — Ми не знаємо, чому сталося те, що сталося. Може, він інший.

«Чому сталося те, що сталося». Як вишукано. Просто віртуоз тавтології.

— Якщо він буде діяти, з ним може статися те саме. Якщо не буде діяти, загине. У будь-якому разі погано. Кажу вам.

— Давайте довіримось долі. Воєнному щастю, — хихотить дівчина. — Принаймні щось розворушить це болітце. Якщо ми нічого не зробимо, це зроблять за нас. Так чи сяк, закінчиться все однаково. А він мені подобається. Вміє битися і вміє трахатися. Відчуваю, у нього давно не було жінки.

— Я й далі наполягаю, що ми маємо чинити, як слід, — хитає головою Коваль. — Ми не виправимо ситуації, порушуючи ще одне правило. Давайте вб’ємо його, швидко й безболісно. А потім робімо так, як маємо.

— Ще раз: ми не порушуємо правил! — сердиться Вороняча Тінь. — Це вони їх порушують. Цей чужий, — тикає у мене крекером, — це єдиний елемент, який у все це вписується. Він не один із нас і має якийсь шанс. Останній і для нас самих, нагадую.

Я підводжусь. Усяка гулянка колись закінчується.

— Якщо я добре втямив, то ваша проблема — мої земляки. — На мене переводять сконфужені й очманілі погляди, неначе це заговорив кондиціонер. — А також те, що вони опанували ці так звані Пісні. Правильно я розумію, що так вони здобули забагато могутності, влади, сили чи що воно там таке? Це так ви впорядковуєте свій світ? Ці грьобані Пісні, як я бачу, валяються під ногами, а коли хтось їх підбирає, ви впадаєте в істерику й побиваєтесь через невідомо які правила. Може, хтось мав би вам сказати, що в житті не так вже й багато непорушних правил? Чого ви боїтеся? Що я також стану магом і почну перетворювати людей на кроликів чи літати на лопаті? Ну, то буде вам один маг, а не кілька. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, дайте мені належну інформацію. Локалізація, середовище, можливості об’єкта. Поясніть мені, де мої земляки і що з ними сталося. Будь ласка, дайте мені інструкцію до Пісень богів і явища холодного туману. Як ні, то панькайтесь собі далі. Я виберуся з цього дерева й заберу їх звідси. А якщо не вийде — повбиваю. Або залишусь і заквітну на весну.

Пріоритет моєї місії — відновлення рівноваги вашого світу. А всі ці тумани, балакучі відра, гноми, ельфи й кобилячі голови мені до сраки. Якщо ви скажете, що зможете допомогти, лише якщо я зав’яжу яйце у вузол, витешу батіг із льоду чи ще якусь дурню — мені також до сраки. Такі пироги. Я вам більше скажу, всі ці речі в моїй сраці уже так далеко, що там із легкістю поміститесь і ви.

Я в житті не бачив банди таких недолугих богів. До побачення. Hvala. На все добре, пане Глюче, доброго здоров’ячка, пані Марення, прощавайте, пане Кошмаре. Тінь, подякуй товариству, ми забираємось. Увімкни, будь ласка, знову Твар, поверни око Міленці й поприбирай ворон. Ти розлив мою каву, jebem ti majku!

Запала мовчанка. Вони далі витріщаються на мене, ніби я станцював стриптиз перед Папою Римським.

— Гм, — каже Коваль, — мені це навіть подобається. Люблю таких. Говорить коротко й по суті. Помізкуймо.

— Я пішов, — оголошую. — Раптом що, ви знаєте, де я росту. У мене й без вас повно роботи, треба скинути листя. Осінь, самі розумієте. А я сиджу, склавши гілляки.

— Добре, — каже шакал у кепі. — Ти поки вільний. Ми порадимось і вирішимо. Якщо ми вирішимо тебе вбити, ти це відчуєш.

Виходжу з намету. Я також люблю, коли говорять коротко й по суті.

Видно дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюваті, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на вершинах, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Шість покручених ясенів, розсипаних то тут, то там по галявині. Кожен виглядає так, ніби проковтнув людину, застиглу в конвульсивному русі.

Дерево аж вібрує від концентрованої сили. Його оточує німб дрижачого повітря й пляма ворсистої паморозі, що сковує валуни, суху траву й кущі.

Високо вгорі поволі наростає важка хмара, схожа на ковадло. Насичене парою й вібраціями повітря пробурює тунель аж до стратосфери, де миттєво охолоджується. Викинуті на краї повітряного циліндра кульки льоду знову спадають на гаряче денце хмари. Перетворюються на пару, яку засмоктує всередину тунелю, і знову мчать угору, щоб у крижаних шарах атмосфери перетворитися на тяжкі груди льоду, і так без кінця. Усередину вгору, назовні вниз. Тунель усередині хмари перетворюється на гігантський конденсатор. Переповнений вільними електронами, аж важкий від позитивних зарядів. Різниця потенціалів електричного поля між хмарою і поверхнею землі росте щосекунди.

Усе прагне вирівнювання. Рівноваги. А її порушують. Різниця потенціалів сягає мільйонів фарадів, її стає неможливо витримувати. Усе вібрує енергією. Розбурханим електричним гнівом.

На вершечку Дерева на кілька наносекунд з’являється маленький, вигнутий, як змія, перший розряд. Порскає вгору й замикає коло. Величезний водоспад енергії летить униз, протікаючи крізь Дерево, через коріння углиб землі. Якусь секунду між хмарою й верхівкою Дерева зі страхітливим тріском в’ється сліпуча, гігантська змія плазми.

Гуркіт грому котиться горами, потужно, немов тріснуло саме небо.

Залишається тільки рознесений, обсмалений оцупок Стовбура, що гуде помаранчевим вогнем.

А потім на все спадає стіна води.