Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 11. Спис бовдурів

Напередодні нашого виступу ми влаштовуємо велику учту. Печене м’ясо, пиво, мед, риба.

Стіл тягнеться через усю велику залу, палають олійні лампи. Мій загін спеціального призначення на почесних місцях, усі з гордістю вбрались у маскувальні білі костюми, які вдягли на голе тіло. Я особисто сумішшю сажі і жиру малював на білому полотні чорні довгасті плями.

Надто холодно для Танцю Вогню, але ми сидимо перед вогнями, що бахкають у камінах, п’ємо і сміємося. Усе абсолютно невимушено. Ці люди чудово відчувають, яку цінність має життя. Їхнє — винятково крихке кожної днини. Вечеря перед виступом у бій — це справжній прощальний бенкет. Тому пінисте пиво струмками ллється у глеки, ми горлаємо навперебій, зрештою танцюємо біля каміна, стрибаючи один на одного і вдаряючись торсами, Варфнір заливає пиво в горло прямо з глека, навколо всі плескають і ричать, Ґрунальді, голий до пояса, посмикується, розмахуючи надгризеною телячою гомілкою. Ми живі. Ми все ще живі. Усі клекочуть нестримною природною вітальністю, через яку я їм заздрю.

Вечеря гучно розтягується до пізньої ночі і нікому з моїх людей не стрельне в голову влягтися спати раніше. Я це знаю, і це мені дуже на руку.

Дочекавшись моменту, коли всі вже добряче напилися, я нишком виходжу із зали, а потім дерев’яним лабіринтом дворища іду до своєї кімнатки на піддашші. Оглядаю ідеально розкладене спорядження, роздягаюсь, викурюю ще маленьку люльку і задмухую лампу. Насправді я не хочу звідси їхати. У мене немає бажання знову зіткнутися з божевільним ученим, споглядати химерну босхівську діораму. Я хочу залишитись тут. У Домі Вогню з тими, кого я тут знаю. Спати до самої весни.

Вона прослизає в кімнату, щойно я лягаю у ліжко. Тихо і непомітно. Сідає на краю сінника, кладе вузьку долоню на мої губи. Поволі нахиляється і вкриває мене струнким, змерзлим під тонкою сукнею тілом.

— Нічого не кажи... — чую я гаряче дихання прямо у вухо. — Зовсім нічого... Не треба обіцяти, клястися, нічого... Тільки будь тут. Будь зі мною.

Я обіймаю її і стягую через голову сукню, після чого мої долоні одразу ж зісковзують на стегна. Наші губи зустрічаються, щойно її голова виплутується з тканини.

Я виконую наказ і нічого не кажу.

Він вийшов із поселення через задній вихід на світанку, коли було ще зовсім темно, ведучи Ядрана за вуздечку і тупаючи якомога тихіше. Ішов так легко, що навіть сніг не рипів під підошвами його черевиків.

А от його командос ледь волочили ноги, намагаючись не шпортатися й не натикатись у темряві на дерева. Він дав їм знак сідати на коней, і вервечка сніжних ніндзя, гойдаючись у сідлах, помандрувала ступом по стежці.

Зупинилися на галявинці, все ще мовчки. Ґрунальді розшнурував каптур і витер обличчя жменею снігу, який згріб із гілки.

Вуко зробив кілька жестів, і вони утворили коло, кінськими мордами всередину. Варфнір потрусив головою, ніби похмілля можна було з себе струсити, немов сніжинки.

Драккайнен приклав пряму долоню до губ, тому жоден не озвався. Вони лиш стояли й дивилися один на одного крізь щілини білих каптурів.

Драккайнен відстібнув обшиту білою шкірою флягу від сідла і подав їм, показуючи, що її треба передавати по колу.

Решта розшнурували каптури, опускаючи вічка, що прикривали роти й носи, й демонструючи повні вдячності усмішки. Вони пили довгими ковтками, поглинаючи міцний мед, гарячу воду й трави, які — як запевняв Вороняча Тінь — за кілька хвилин присплять найпильнішу дуенью.

Драккайнен навіть не мусив вдавати, що сам п’є. Коли барильце дійшло до нього, білі вершники вже гойдалися в сідлах, один за одним сповзаючи на кінські шиї.

— Починаємо, Цифрал, — буркнув він під ніс. Зіскочив з коня, відстібнув від сідла бурдюк, облив землю під кінськими копитами мутною мулистою бурдою, утворюючи форму замкнутого кола. Рідина засяяла миготливим блиском діамантового пилу.

— Ти впевнений, що це спрацює? — запитала фея з нервовими нотками в голосі.

— Ні в чому я не впевнений, бо ні в чому не можу бути впевнений, — сказав він, обережно постукавши лезом ножа по керамічному захисту Списа Бовдурів. Глина тріснула. Коні, що стояли в дивному порядку, почали пирхати і стригти вухами. Драккайнен обережно зняв скам’янілу шкарлупу із древка і сховав її за пазуху. Натомість вийняв зв’язку ременів, вклав їх у зуби, після чого взяв руку першого з вершників і прив’язав її до списа. Коли прив’язав двох, не мусив більше його тримати — частково схований у футлярі, він вертикально висів між кінськими головами. Вуко бачив, як він ясніє миготливим німбом мініатюрних сяйливих іскор.

— Готово... — він поліз за пазуху, дістав висушену ягоду й кинув її в рот. Заплющив очі. — Дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи, — продекламував він фінською. — Завжди ті самі рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби над ними попрацював майстер бонсай. Розкидані навколо біло-сірі брили вапняних валунів, синюватих, як зіпсоване м’ясо. Сяйливе харкотиння сніжних ковпаків на верхів’ях...

Вуко знав, що не спроможний стерти зі споду повік цього краєвиду. Жодне інше місце він не знав так добре, як це.

Щоб це зрозуміти, треба самому певний час побути деревом.

Перенесення було, ніби зблиск і поштовх. Випалений під повіками пейзаж виріс із нічого й ударив йому в обличчя.

Розплющивши очі, Вуко побачив саме те, про що подумав, тільки поглинуте глибокою темінню зимового досвітку.

Чийсь кінь заіржав. Драккайнен розв’язав ремені, що тримали руки воїнів. Спалле безвладно зсунувся з сідла, ніби мішок. Вуко посадив його й перевірив пульс на шиї.

Потім у решти. Усі були живі і спали, глибоко дихаючи.

Він поліз за пазуху і знову дістав шматок відбитої керамічної оболонки, а також хутряний згорточок із м’якою замазкою. Старанно й надійно заклеїв тріщину, а потім застібнув клапан шкіряного футляра. Миготливий відблиск сили зник. Залишилася галявина, повна чорних випалених цурпалків дерев, укрита снігом, із нетиповими кучугурами, що підозріло нагадували вершників.

— Ядране, хай коні ляжуть на землю, — пробурмотів він коневі на вухо.

Кінь коротко заіржав, легко вкусив одного за бік, а іншого штовхнув задньою ногою. Тварини лягли одна біля одної. Ґрунальді зсунувся вперед у сніг і захропів.

Треба було почекати.

Стежка, що збігала вниз, була урвистою, але верхових коней можна вести без проблем.

— Треба було сказати, що ти збираєшся діяти! — приглушеним голосом просичав Спалле. — Так не годиться. Приспав нас, наче тварин якихось...

— По-іншому ніяк, — прошепотів у відповідь Вуко. — Не галасуй.

— Від цих пісень богів можна розхворітись, — бурчав під носом Спалле, — на страшну хворобу...

Варфнір, який ішов останнім, замітав сліди гілкою. На відстані кільканадцяти кроків попереду них скрадався Ґрунальді без коня, обережно ступаючи по снігу. Навколо вставав понурий свинцевий світанок. Ледь сіявся сніг.

Їх було четверо, і йшли вони швидко. На них були вишиті зигзагоподібними зміїними візерунками кожухи зі знаком Танцюючих Зміїв на спині, вишукані шоломи, вдягнені на хутряні капузи, з яких пашіло парою. Певно, йшли так іздалеку.

Попереду — великий бородатий чолов’яга в шубі й шоломі, оздобленому гребенем, схожим на атакуючу кобру, із відлогою, що радше нагадувала риб’ячі плавці, він ніс у руках лук і щомиті припадав до снігу, обережно водив пальцями по засипаних слідах попереднього дня, ніби це був шифр Брайля.

Воїни мовчали, уважно роззираючись.

Було схоже, що вони когось шукають, і то нервово.

Група вийшла на невеликий перевал. Велетень попереду раптово зупинився і підняв угору кулак. Усі зупинились на пів кроці, якомога тихіше познімали зі спин щити й міцніше стисли списи.

Бородань однак не сказав ані слова, тільки вдивлявся униз по схилу, а на його чолі пролягла вертикальна зморшка. Його люди, збившись у купу позаду, терпляче чекали.

Воїн, покинувши постерігати за схилом, глянув на замет за два кроки від нього. Здивовано звів брови й нахилився, щоб роздивитися. Кучугура вибухнула йому в обличчя хмарою сніжного пилу.

Велетенський воїн обернувся до своїх, відкриваючи їхнім очам болт із чорним оперенням, що стирчав у нього з грудей, потім кашлянув жахливим свистячим відлунням і в цей момент дрібний ланцюжок обвився в нього навколо шиї.

На перевалі зчинився хаос.

Це не було схоже на звичайну сутичку, одну з тих, що точилися в цих горах без кінця, відколи Великий Аакен велів Зміям усе захоплювати. Усе відбулося блискавично й нагадувало бійню. У цьому не було й натяку на лицарське протистояння. Навколо Зміїв порскав сніг і несподівано в ньому з’явилися два білі створіння без облич і зі щілиною замість очей. Один із воїнів замахнувся сулицею, але навколо його зап’ястка обвився ланцюг із важком, той, кого він хотів поцілити, метнув йому в обличчя сталеву зірочку, після чого низько присів на розставлених ногах і різонув його по стегну. Інший вискочив з-поміж скель, де щойно нікого не було, рубонув Змія, що стояв позаду, по горлу і зник. Останній зі Зміїв перескочив конаючого бороданя і кинувся тікати, коли вибухнув іще один замет і новий сніжний демон копняком збив його з ніг, заскочив на спину й затиснув ланцюг на шиї.

Усе тривало максимум кілька секунд.

Воїн, що лежав обличчям у сніг, був засліплений страхом. Сам не знав, що з того, що він побачив, було страшнішим. Білі істоти, що з’являлися нізвідки, чи їхня нелюдська тактика. Дивний напад по кілька на одного з химерною зброєю. Вони навіть не намагалися ні з ким боротися. Один бив по ногах, інший — в обличчя, третій — по зброї, і людина вмить була мертва. А вони вже бралися за наступного. Вбивали блискавично й безпристрасно, ніби працювали в полі чи вирубували кущі.

Йому брутально підняли голову, викрутили руки й затягнули кудись між скель.

— Добре, — кинув Драккайнен придушеним шепотом. — Хороша робота.

Спалле вже засипав кров свіжим снігом, Варфнір і Ґрунальді хапали першого зі Зміїв за ноги й руки, щоб скинути в поблизьку щілину між скель, де внизу шумів струмок.

— Секунду, — прошипів їм Вуко. — Знімайте з них кожухи, шоломи і щити. Ми перевдягаємося. А потім у прірву.

— Чув? — прошепотів Ґрюнф до полоненого, піднімаючи його підборіддя вістрям меча. — Вискакуй із кожушка.

— Так... Так... — застогнав переляканий воїн. — Зараз... Віддаю... Не вбивай.

— Я запитаю раз, — повідомив Драккайнен тим самим тихим шипінням з глибини свого білого каптура. — Не скажеш — видовбаю око. Ясно?

— Так... Будь ласка...

— Як дійти до Музичного Пекла?

Хлопець відповів швидко, белькочучи й ковтаючи звуки. Щойно він переслідував рабів-утікачів. На власній землі. Те, що зараз сталося, неможливо було навіть зрозуміти. Йому здавалося, що він бачить якийсь моторошний кошмар. Тим більше, що це все сталося за одну мить.

Драккайнен утрамбував трохи снігу й почав малювати кінчиком ножа.

— Тут ця гора. Тут перевал. Це струмок. Куди йти до Музичного Пекла? Де Шпичак?

— Знову ця його мавпа, — буркнув Спалле. Але хлопець якимось дивом — може, з переляку — зрозумів миттєво й тремтячою рукою намалював решту мапи.

— Добре, — підсумував Драккайнен. Варфнір вийняв із рукава короткий ніж. Хлопець ледь не вибухнув.

— Я ж сказав... усе... Будь ласка...

— Відведи його набік, — крижаним тоном кинув Вуко. — І не залий кров’ю кожух.

— Ну, давай, юний Змію, — озвався Варфнір. — Я зроблю це швидко. Не болітиме. Не те, що цей ваш Танець Вогню.

Навіть крику не було чути.

Пролунав тихий свист і зі снігу на узбіччі виросло п’ять укритих білими попонами коней. П’ятеро воїнів-Зміїв у кожухах зі знаками Танцюючих Зміїв, з круглими щитами і в шоломах рушили далі в дорогу.

— Нащо це лахміття? — запитав пригнічено Ґрюнф.

— Нам треба пройти через долину, — пояснив Драккайнен, — яку називають Садом насолод. Більшість парків атракціонів на зиму зачиняють, але ніколи не можна знати напевно.

— Паршиво мені, — зізнався Варфнір. — Це не був добрий бій.

— На жодному з нас навіть подряпини немає, вони мертві, ми здобули інформацію й одяг, а витратили лише кілька хвилин, — відповів Драккайнен. — Це і є справжня війна. Я знаю, що паршиво, але це необхідність, а не розвага. Закінчимо роботу — знову зможете битися з честю. А ми тут не для того, щоби ви гинули в дурних бійках.

Вони мандрували вкритим снігом Садом земних насолод. Їхали рядком, зі щитами на спинах, удаючи знуджений патруль. Але нікого не зустріли. Не видно було квітів, замерзлий фонтан і обліплені снігом лобстероподібні скульптури справляли ще химерніше враження, ніж під час його останнього візиту.

— Мають бути ще якісь принади під дахом, — буркнув він собі під ніс.

— Та гора... — несміливо озвався Спалле. — Виглядає абсолютно як гола баба...

— Так, — відказав Вуко. — Після війни приїдемо сюди на екскурсію, роздивишся. Зсередини. Але надто воно розрекламовано. Все під туристів ніби.

— Де вони всі живуть? — запитав Варфнір.

— З іншого боку долини і в наступній. У таких кам’яних будах, але туди ми навіть не потикатимемося.

А потім вони натрапили на дорогу. Широкий, протоптаний у снігу шлях зі слідами багатьох людей.

Драккайнен раптом застиг, стрибнув ногами на сідло й глянув назад.

— З коней, — прошипів. — Убік, у глибокий сніг. Повкладати коней і зробити замети! Зникаємо!

За кілька хвилин через рівнину проїхала величезна кутаста підвода на оббитих бляхою колесах, окута залізом, наїжачена сталевими шпичаками. Вона рухалась завдяки десяткам людей у обдертих каптанах і рештках хутра, які тягнули її, запряжені в дишло, підпихали спиці коліс і штовхали буду один поперед одного, падаючи і встаючи.

Короб воза був розписаний кольоровими, хоча й понурими примітивними малюнками сонця, яке пожирають змії, і двох місяців.

Погонич на козлах був повністю закутаний у кошлату шубу, його голова була обмотана картатим шарфом так, що виднілась тільки щуряча пика. Він тримав довгий батіг з купою ременів, прикрашених на кінцях важками.

За підводою крокувало кільканадцять крабів, потім кілька вершників у вишуканих, хоч і ледь поіржавілих сегментарних латах, хтось навіть тримав абсолютно недоречні тут турнірні списи.

Конвой перетнув долину й запанувала тиша, яку переривало лише каркання ворон.

Минуло ще трохи часу, перш ніж вони обережно виборсалися з-під снігу. Ґрюнф вивів з-за пагорба змерзлих знервованих коней у попонах, вкритих снігом.

— Що це було?! — запитав обурено Ґрунальді.

— Так виглядатиме світ, якщо ми програємо, — безжально пояснив Драккайнен. — Здається, наш чарівник саме повернувся додому. Принаймні так я сподіваюся.

Вони повернули в бік долини й почали дертися між скель біля підніжжя гори.

— Зараз скоротимо шлях, — пояснював Вуко. — Тут за цією горою є місце, яке він називає Музичним пеклом. Оце був Сад насолод. Важко це описати, але так Дієвець перетворює Зміїв на те, з чим ви маєте справу. Страждання й насолода поперемінно. Зараз розділимося.

Він відламав суху гілку й відірвав від неї невеличкі палички, а потім із двох зубами здер кору, залишаючи світлі кінцівки.

— Ті, хто витягне світлі, підуть з кіньми туди, на північ, приблизно тисячу кроків. Знайдіть пусте відлюдне місце і сховайтеся. Не розпалюйте вогнища. Чекайте. Це може тривати й кілька днів. Якщо ми прибіжимо так, ніби за нами женуться всі демони світу, готуйте коней, бо це значитиме, що так воно і є. Тягніть палички.

Він простягнув до них кулак, з якого стирчали патички. Вони одночасно потягнулися за ними.

— Спалле й Варфнір залишаються з кіньми, — ухвалив Вуко.

— Знову! — буркнув злий Спалле. — Спершу вивихнута стопа, а тепер патичок.

— Не нарікай, — відповів Драккайнен. — Тут немає кращої чи гіршої роботи. Усе однаково паршиве. Беріть зброю й канати. Нас чекає підйом.

Сніг став густішим.

— O, Tenenbaum, о, Tenenbaum, ta da ti, da, da, da, daa, — почав понуро наспівувати Вуко, розплутуючи бухту канату.

Спалле й Варфнір відвели коней, бурмочучи щось під ніс, і вже за кілька кроків злилися зі снігом, наче привиди завії.

— Ліземо по черзі. Перший зупиняється на кінці каната і страхує того, хто нижче. Ті, хто внизу, стежать із луками, щоб ніхто не припхався. І так по колу. Поки я йду першим. Це не надто складне узгір’я.

Фортеця, звана Шпичаком, вирувала із гуркотом, розмішуючи сніжний замет, обертаючи косами, розмахуючи маятниками й розрізаючи повітря колесами. Відчувалося, як від неї б’є вітром.

— Що це таке? — видихнув Ґрунальді з невимовним жахом. — Що це взагалі таке?

— Лігво чарівника, — сказав Вуко понуро, розкладаючи товсту шкіру на снігу і влягаючись на животі. Спис у чохлі поклав перед собою. — Він би змастив це все чи що, оглухнути ж можна. Не стирчи на фоні неба, старий. Знайдіть собі зручні затишні місця з хорошою оглядовістю і тримайте луки напоготові. Ваша робота полягає в тому, щоб мені ніхто не заважав. Добре закутайтесь і випийте по солідному ковтку оцього. Обережно. Воно пече.

— Що це? — важко видихнув Ґрунальді.

— Сливовиця. Найкраща. Далматинська. А тепер підготуйтеся до довгого чекання.

— Він в оцьому живе? Де?

— Воно складається так, як йому заманеться. Це Дієвець. Я ж вам казав.

— Звідки мені було знати? Зазвичай же щось дофантазовують, щоби було цікавіше.

— Що тут іще, ріски materinu, може бути цікавіше? Ти з дуба впав?

Вони чекали.

Мороз пробирав до мозку кісток, але принаймні їх присипав товстий шар снігу.

— Не засинайте, perkele, бо не прокинетеся!

Це тривало кілька годин, але годин, що тягнулися вічність. Вони лежали, закутані в хутряний одяг і вкриті маскувальними комбінезонами, але холод запускав свої пронозливі мацаки в носки черевиків і за коміри. Що гірше, на виступі, на якому вони причаїтися, дуло. При чому дуло люто.

Та все ж через пару годин щось почало відбуватися. Спершу було видно, як звідусіль надходять Люди Зміїв. З вершини вони здавалися маленькими, ніби мурашки, що тюпали довгими вервечками до свого мурашника, вируючого залізного замку, і стягували туди соснові голки.

Вони сходилися з півгодини, і зрештою на безпечній відстані від замку утворили буро-чорний півмісяць, ніби хтось сипонув на сніг жменю маку.

А потім знову під’їхала підвода. Інша, хоча також страшна й кутаста, окута залізом і наїжачена шипами. На цій не було малюнків на боках, вона була понурою, іржаво-чорною. Підкотилася під замок і зупинилася.

З натовпу почувся віддалений гамір, схожий звідти на шум моря.

— Не спите?! — запитав Драккайнен. — Що там видно?

— Чисто, — прохрипів Ґрюнф.

— Нікого, — підтакнув Ґрунальді. — Тільки я не відчуваю ніг.

— Рухай пальцями в черевиках, — порадив йому Драккайнен, розстібаючи чохол Списа Бовдурів. — Якщо нам пощастить, це падло вилізе. Цей натовп, здається, саме тому і прийшов.

Він трохи підповз уперед і визирнув.

Фортеця Шпичаків почала змінювати форму. Деякі елементи сповільнювались, інші зупинялися, зубчасті колеса з глухим гулом сталі вгризалися одне в одне, переміщались якісь засуви й штоки. Попереду розкрученої шипастої астролябії завбільшки з офісний центр почав будуватися поміст із круглим подіумом на кінці. Поступово, фрагмент за фрагментом, з гуркотом і скреготом заліза.

— Чудово, paskiainen, а тепер виходь... — процідив Вуко, присовуючи до себе спис. — Ну давай, ходи до татка...

Віз також заскреготав, потужні засуви роз’їхались і наїжачений колючими нютами люк попереду, схожий на пандуси поромів, опав додолу.

Він почув гуркіт безлічі підкованих черевиків, а потім побачив, як понад десяток Зміїв тягнуть ланцюги.

— Привезли йому дракона, — здогадався він. — Нарешті він їм вдався, падло.

Але це був не дракон.

— Jebem ti dušu... — пробурмотів шокований Драккайнен.

Ланцюги були прив’язані до сітки, а сітка тримала круглий кам’яний диск, який весь час обертався навколо осі, сунучи над землею, немов судно на повітряній подушці. На камені сидів худий, як дервіш, старий, схожий на мавпу. Сидів, схрестивши ноги, сперши руки об коліна і звісивши голову, й обертався.

— Perkele... — знову процідив Драккайнен. — Бондсвіф?! Обидва Ведмеді?!

Замок загуркотів востаннє і на помості з’явився Ван Дікен. У тому самому довгому плащі й із зачесаним назад волоссям, що лисніло, як вороняче крило. Він спирався на величезну сокиру з двома клинками і держалом, обплетеним зміями, що розтуляли свої пащі на лезах.

— Нарешті ти скористався моєю гостинністю, Бондсвіфе! — голос Ван Дікена загримів, немов із динаміків на стадіоні, й луною покотився по горах. Він простягнув долоню й пальцем показав на старого, який продовжував обертатися.

— Погляньте на нього! Погляньте на останнього Пісенника! Того, хто сидів у печері під Горою Стогону й мав сміливість насміхатися з мене! Насміхатися з моєї роботи! І де він тепер?!

Натовп заревів, але без підсилювачів це був просто шум. Нічого особливого.

— Де твоя міць, Бондсвіфе?! На цій землі аж до моря є тільки один Дієвець! Тільки один той, що дає владу Зміям! Тут немає місця для таких боягузливих свиней, які не спроможні нічого вдіяти! Нічого! Ти можеш лише крутитися на цій своїй таці й прагнути нірвани!

Ще один рев з таким же мізерним результатом. Драккайнен почав нервово розстібати ремінці чохла.

— Jebem ti svinjsku mater...

Однак у цей момент щось почало відбуватися. Повітря навколо Бондсвіфа згустилося, камінь закрутився швидше. На ньому з’явилися електричні розряди й іскри.

— Ти — ніхто, Ван Дікене, — голос Бондсвіфа звучав, немов шепіт, але потужний шепіт, здавалося, що самі гори його видають. — Ніхто й нізвідки. Ти нічого не розумієш. Ти — немов капризне дитя, яке знищить і підпалить усе заради самого нищення. Навіть твоє ім’я нічого не значить. Це тільки пердіж. Я йду, бо не хочу дивитися на твоє творіння. Мене переповнює огида. Я йду, бо настав мій час.

Блискавки оточили старого короною розрядів.

— Досить! — сичання Ван Дікена вперіщило, як батіг. Блискавки навколо каменя зникли. Обидва Ведмеді роззирнувся безпорадно й дещо занепокоєно. Його диск перестав обертатися.

— Здохнеш, коли я тобі дозволю, — крикнув Ван Дікен. — Твоя свідомість нічого не варта в порівнянні з моєю! Спочатку я витисну з тебе кожну так звану пісню богів! Кожну дрібку сили! Лише тоді я дозволю тобі здохнути.

Здавалося, що Бондсвіф хотів би ворухнутися, але не може. Виглядав так, ніби зрісся зі своїм диском. Навіть з висоти виступу було видно, що він стривожений. Його стоїцизм раптом кудись зник. Обидва Ведмеді був нажаханий.

Драккайнен витягнув спис із чохла, відкинув біле хутро, яке його маскувало, зірвався на ноги й розбив глиняну ослону об скелю.

— Aiitisi nai poroja! — закричав і шпурнув спис прямо в Ван Дікена. Спис помчав зі скельного схилу, ніби в нього з’явилися крила. Пришвидшувався, як ракета, тягнучи за собою косу миготливого туману, що нагадував діамантовий пил.

Усе це разом тривало секунди дві. Ван Дікен нажахано кувікнув, його голос розлився над рівниною, як скрипіння величезних дверей. Він обернувся до брами замку, вже знаючи, що не встигне, спис уже робив поправку на його рух, уже повертав плавною дугою, як самонавідний снаряд, волочучи косу діамантового пилу.

— П’ять... — Драккайнен почав задоволено відраховувати. — Чотири... Бажаємо приємного... Ox, perkele saatani vittu...

У цю мить Бондсвіф підняв руки і з лютою втіхою загорлав. Спис Бовдурів раптом загальмував, задираючи вістря, різко розвернувся, розмазуючи магічний пил віялом у повітрі, й прошив Бондсвіфа Обидва Ведмеді наскрізь.

Драккайнен стояв скам’янілий, стиснувши кулаки й вищиривши зуби, дивився, як пробитий списом старий Пісенник несподівано розжарюється, як зварювальна дуга, й вибухає снопом веселкових іскор.

Вуко прийшов до тями лише від лютого реву Ван Дікена, що розлився горами, як відгомін землетрусу.

Над фортецею Шпичаків виросла чорна, веретеноподібна хмара, вируюче торнадо. Прямо під нею стояв Ван Дікен із задертими вгору руками й хижо ревів, і його рев зливався зі стугоном урагану.

Натовп під замком у розпачі розбігався, ніби дрібні кульки, висипані з коробки.

— Забираємося! — загримів Драккайнен. — Валимо! Бігом!

Вони з’їжджали, як ошпарені, ранячи долоні канатами, коли з вируючого над фортецею торнадо ударив пучок блискавок, бомбардуючи узгір’я. Змія срібної плазми з сичанням кидалася на вершину, з гори спадало каміння, на карабінах канатів розцвіли вогні святого Ельма. Вуха роздирали гуркіт і тріск.

— Уперед! — горлав Драккайнен унизу, коли вони з’їхали й на голови їм серед кам’яних уламків упав палаючий канат. Він не чув власного крику. — Нахилити голови! Подалі від дерев! Це лише блискавки!

У раптовій пітьмі щомиті мигтіло ядуче електричне світло, дерева навколо них палали, раз у раз стаючи ціллю блискавок.

— Уперед! Уперед!

Блискавки вдаряли систематично, розносячи все на друзки, але не поцілили нікого з командос. А потім Ґрунальді прилетіло уламком скелі прямо в голову, і він упав на ходу, залитий кров’ю, що була абсолютно чорною в сяйві блискавиць. Драккайнен підняв його з землі, перекинув собі через плече. Ударила ще одна блискавка і ще одна. Каптан на спині Ґрунальді загорівся. Вуко скинув друга на землю, прокотив по підталому снігу й потягнув далі. Ґрюнф зі смішним непотрібним луком у руці біг за ними спиною, намагаючись їх обох прикривати, ніби можливо було стріляти по блискавках.

— Де ці срані коні! — верещав Ґрюнф.

— Ґрунальді, не здихай, jebem ti dušu! — горлав Драккайнен.

Блискавки й далі бились об землю і скелі, каміння зі свистом шмигало в повітрі, але торнадо залишилося позаду.

Вони брели підтюпцем, по-пияцьки, підтримуючи Ґрунальді, який валився з ніг. Над ними гуділа темінь і гриміла буря.

Коней вони побачили трохи далі, на дні невеличкої котловини. Стояли там, укриті білими попонами, збившись тривожно в гурт. Поруч на залитому кров’ю снігу лежало кілька Людей Зміїв, ще кільканадцять стояло колом навкруги, з мечами в руках. Спалле й Варфнір стояли на колінах у заляпаних їхньою юшкою білих маскувальних костюмах. За обома стояло по Змію, приклавши леза до їхніх горлянок.

Драккайнен зупинився, як вкопаний, і опустив руки, впустивши Ґрунальді, який упав безсило, як мішок.

Ґрюнф Колюче Серце зупинився прямо за ним, з луком у руці й стрілою на тятиві.

Пару секунд вони мовчали.

Блискавки припинилися й западала важка тиша, аж дзвеніло у вухах, тільки звіддалік гуділо полум’я.

А потім повітря пронизав дивний звук, що нагадував оглушливий сталевий щебет чи регіт. Курликання залізного журавля.

Сокира пролетіла над горою і, перевертаючись у повітрі, жбухнула на них просто з хмар.

Ґрюнф штовхнув Драккайнена, звалюючи його на безвладне тіло Ґрунальді. Пролунав різкий хруст. Колюче Серце повалився на землю, з його спини стирчало лезо-півмісяць, оздоблене роззявленою пащею змії. Навколо людей на землі розлилася величезна червона пляма, що розтопила сніг, перетворюючи його у іржаве болото.

Драккайнен зірвався на ноги швидше, ніж упав, але було запізно. Запізно для всього.

— Ґрю-унф! — крикнув він, а потім вирвав із його тіла сокиру й жахливо завив: «Ван Діке-ен!», схопив зброю обома руками і жбурнув назад. Бердиш полетів у небо, його провели поглядом ті, хто стояли навколо. Здавалося, він повернеться саме туди, звідки прилетів, але сокира, обертаючись у повітрі, здійнялася вгору дугою й рухнула кудись у сніг, як звичайний мертвий шматок заліза.

— Досить цієї забави, — озвався парубок у чорному плащі, що стояв на чолі загону. — На коліна і руки на голову, диваки. Хіба що комусь кортить зустрітися зі Зміїним Жалом.

Він недбало відкинув плащ, відкриваючи поглядам обплетене тасьмою руків’я універсального розвідницького меча фірми «Нордланд Аеронаутікс».

— Залюбки, — процідив Вуко й вийняв обидва свої палаші. — Ще й як залюбки.

Хлопець дивакувато присів, а потім витягнув меча і рушив уперед. Забряжчала сталь і мономолекулярне лезо опинилось у лещатах перехрещених клинків палашів, а Драккайнен так угрів Змія головою в ніс, що той опинився на землі.

— Його взагалі не так треба тримати, — сказав Вуко. — Ну, давай. Ще раз.

Змій підірвався з землі, витираючи кров, що цівками текла по його обличчю, видав лютий свистячий рев і кинувся вперед, завдаючи кілька блискавичних ударів. Леза в руках Драккайнена замигтіли, як лопаті турбіни, задзвеніла сталь, і Вуко миттю відбив три удари підряд, обернувся навколо своєї осі, двічі розтяв хлопцеві груди, відрубав руку й перерізав по горизонталі живіт, випускаючи кишки. Нещасний Змій згорнувся калачиком і впав на коліна, не спроможний навіть скрикнути. Драккайнен стояв над ним, уже тримаючи свій шінобі кен.

— Один біс, — мовив він. І коротким ударом рубонув хлопця по шиї, відтявши голову.

А потім розвернувся до Зміїв, що стояли навколо котловини.

— Хто ще хоче стати героєм? — запитав. У нього був спокійний голос, але із закіптюженим обличчям і в білому костюмі, забризканому кров’ю, виглядав він страшно. Змії рефлекторно відступили.

— Хтось іще хоче бути героєм? — запитав він знову з ледь відчутною істерикою в голосі.

— Ти! — завив Змій, який стояв за Спалле, тримаючи дрижке лезо біля його шиї. — Кидай зброю, бо я його вб’ю!

Свист був коротким. Змій підскочив на місці й раптом геть безвладно випустив меча. Спромігся глянути вгору, на власне чоло, в якому стирчала сталева зірка і звідки лилися цівки крові, а потім, здивований, осів на землю. Спалле мотнув головою й лупнув його в обличчя. Досі ошелешений Ґрунальді, який щойно, похитуючись, стояв на колінах, опустив другу зірку й упав на бік. Водночас Варфнір схопив за зап’ястя Змія, який тримав лезо біля його шиї, другою рукою вчепився йому в комір, перекинув через спину і всадив вирваний у нього меч у груди, пришпилюючи до землі.

— Хто наступний?! — істерично завив Драккайнен, скочив на Зміїв і підніс меча. Принаймні так це виглядало. Троє воїнів, які стояли найближче, застигли нерухомо, після чого один несподівано впав, обертаючись навколо своєї осі, другий порснув кров’ю з рота й повалився безвладно, як мокра сорочка, а третій повис на руках тих, що стояли за ним, судомно хапаючись за чийсь каптан. Ті почали відступати. Спалле й Варфнір стали обабіч Вуко й тоді Змії кинулися тікати.

Спалле привів коней. Ґрунальді посадили по-звичному, даючи сповзти на шию скакуну й притримуючи з боків, Ґрюнфа Колюче Серце, стернового Атлейфа, перевісили через сідло.

— Ніхто не лишається... — прошепотів Драккайнен, витираючи сльози, що котилися закіптюженим лицем.

— Ми ж його хоч убили? — запитав Спалле.

— Ні. Там був іще один Пісенник, який хотів померти. Він спрямував Спис на себе.

— Це недобре.

— Так.

— Що тепер? — запитав Варфнір.

— Тепер, — хрипло відповів Подорожній, — додому. Прямо на Землю Вогню. Не зупиняємося.

— А якщо хтось стане у нас на шляху?

— Не зупиняємося, — повторив Драккайнен, нахилився до піхов свого меча й очистив їх снігом.

Вони гнали, як шалені, вже не дбаючи про маскування. З-під копит бризкав лід і клуби снігу, коні порскали парою. Навпростець.

На Землю Вогню.

Позаду весь час скаженіла буря, величезна чорна хмара, здійнята гнівом Ван Дікена, вирувала над долиною, зблискуючи пучками блискавиць. Грім безперервно тріскотів десь за їхніми спинами, блискавки спалахували раз у раз, трощили дерева й узгір’я не розбираючи, хаотично й випадково. Очевидно, Пісенник не знав, звідки прилетів Спис, або просто метався в сліпій люті.

Ймовірно, він не панував над власною бурею.

Вони не зупинялись. Як і було наказано.

Навіть коли на дні якоїсь долини наскочили на групку розгублених Зміїв, що витягали віз із замету, просто пролетіли по них, під виск і свист заліза. Відтята рука й голова покотилися в сніг, залишився тільки перехняблений віз і чорно-червоні покручені тіла, що звивались і дрижали в іржавій твані.

Кілька разів вони залягали в якихось закамарках і перечікували, засипані хурделицею, тулячись навколо непритомного Ґрунальді й Ґрюнфа, загорнутого у власний плащ, що як лежав, перевішений через спину коня, так і затвердів зігнутий навпіл.

У пастку втрапили десь на дні чорної, немов смола, зимової ночі, серед снігу, що великими клаптями сипав із неба, десь уже практично на кордоні з нічиєю землею. Дослівно на відстані простягнутої руки від Землі Вогню. Принаймні так здавалося.

Зміїв було небагато, до двадцяти максимум, але їм вдалося оточити їх у невеликій котловині серед скель.

Цього разу вони попалися. Можливо, Ван Дікен ще навіть не попередив Зміїв. Можливо, це був звичайний штурмовий загін. Але Люди Вогню й так обрали найкоротшу й найлогічнішу дорогу на інший бік гір. Можливо, вони були не перші, хто втрапив у цю пастку.

Але вони втрапили.

Зрозуміли, що проходу немає, лише коли перед ними виросла натягнута сітка, а навколо почали падати смолоскипи.

— П’ятеро з луками вгорі, навпроти, — процідив Спалле. — І ще принаймні кілька зі списами.

— За нами так само, — повідомив Драккайнен.

— Що тепер?

— З коней.

— Не здамося!

— З коней! — повторив Драккайнен і розшнурував маскувальну капузу, випускаючи клуби пари.

— Ми можемо або збитися спинами один до одного, — поволі і спокійно сказав Варфнір, — або розсіятись і спробувати щастя по одному й пішки. Але щось мені здається, що нас тут перестріляють.

— Вітання від Змія, собаки! — пролунало десь згори. Перша стріла з глухим шурхотом врізалась у замет, здійнявши фонтан снігу.

— Покладіть коней. Накрийтеся щитами і лежіть обличчям до землі, — голос Драккайнена був незвично спокійним і ніби відсутнім. — Просто лежіть і не рухайтеся.

— Що ти хочеш робити?

— На землю! — просичав Вуко. Він поліз за пазуху й вийняв кілька зморщених, як родзинки, ягідок, що в темряві мжичили миготливим блиском веселкових іскор. — Не вставайте, поки все не закінчиться.

Він зняв каптур, кинув ягоди в рот, поправив меч на спині й вийняв обидва палаші. Ртутно-веселковий відблиск з’явився у нього в очах спершу у вигляді плямок, що плавали без якогось порядку, потім — як однорідне жахливе сяйво.

— Зброю на землю й на коліна! Не лягати, сцикуни! — відлунювало від стін байраку.

— Цифрал, давай, — прошепотів Вуко.

— Ти впевнений? Щоб потім не жалівся...

— Пускай мене в хід, Цифрал! Хай буде, що буде.

Усе нові смолоскипи падали навколо них із сичанням, креслячи в повітрі смуги, як метеори.

Вуко розкусив і проковтнув ягоди, відчуваючи, як дивний шипучий присмак вдаряє у ніздрі і мозок. Йому здалося, що сніг набув кольору крові, що байрак укутало червоне світіння.

Їх угледіли з наріжної вартівні. Спочатку тріумфально затрубили з рогів, загукали хором і загупали по щитах. А потім усі побачили, як вони їдуть ступою, нога за ногою, побачили замість вершника перевішений через сідло клунок і безпорадну постать, що хиталася поруч, змучені сірі обличчя решти, маскувальний одяг, заляпаний кров’ю.

Вітальні вигуки стихли.

Прибулі мовчки під’їхали під частокіл і стали, як вкопані.

На озері гойдався корабель. Удвічі довший і вищий від скупчених в укріпленій пристані вовчих суден. Ба більше, він весь сяяв і мигтів, немов скульптура з льоду, навіть здавався напівпрозорим. На кормі був ахтер-кастель, трохи схожий на ті, що будували на кораблях Людей Вогню, але цей мав тільки одну щоглу й дивакуватий задертий ніс із настовбурченим штевнем, увінчаним драконячою головою. Виглядав корабель страхітливо, здавалося, що він світиться дивним зеленуватим блиском. Його корпус оточувала велика крига, на якій лежало кілька тіл.

— Що це таке? — прошепотів Спалле.

— Не знаю, — відказав Драккайнен. — Але нічого хорошого.

Ворота поселення обережно прочинилися, коли вони під’їхали, вояки вибігли зсередини й прикрили їх стіною щитів з боку озера й страхітливого корабля, який стояв на воді нерухомо й беззвучно, ніби вичікував.

— Він з’явився вранці, одразу, як ви поїхали, — сказав їм Атлейф після привітання, коли вони вже сиділи в великій залі, дрижачи від виснаження. — Він одразу стояв на озері. Ніхто не бачив, як він приплив, і ніхто з нього не сходив. Схоже на те, що він порожній. Лід іще не скував озеро, але корабель прибув із власним холодом. Крига тримається лише навколо нього. Спершу ми до нього гукали, але це нічого не дало. Троє наших підпливло човном і стало на лід, але вони тут же попадали, щойно підійшли ближче. Ґері й Ґеральді, батько й син. І ще Оронфір Дощова Тінь. Тепер лежать там, геть порослі квітами з льоду й ніхто не може забрати їхніх тіл. Люди, які колись попливли у невдалий похід, розповідали потім про острів, на якому живе Пісенник. Острів, на якому ростуть крижані дерева й кущі. Там ніби були такі кораблі. Але ми не знаємо, що це значить. З Крижаного Саду мало хто повернувся.

Драккайнен якусь мить мовчав, пальцями пестячи срібний келих із гарячим медом.

— Що з Ґрунальді?

— Житиме, якщо досі не вмер, — відповів чоловік, що сидів біля Атлейфа. — Часом прокидається і блює. Трохи марить, але ніби впізнає людей. Це хороший знак.

— Корабель з’явився того самого дня, як ми від’їхали? Не пізніше?

— Я ж кажу. Того ж дня на світанку.

Вуко стояв на краю помосту й дивився на корабель. Величезне, скляно-зеленувате судно гойдалося на воді, крига трохи підтанула, залишилась тільки серповидна коса, на якій лежали тіла.

— Це твоя робота, Ван Дікен? — прошепотів він. — Тобі здавалося, що я скандинавець, тому ти прислав мені дракар із льоду, так? Ти торочив щось про нібелунгів. От тільки це не в твоєму стилі. Ти ж знав, що я не сяду на нього. У твоєму стилі Босх. Я не бачу тут твоєї руки. Ти обожнюєш наркоманський сюрреалізм і голландських майстрів XVI століття. Цей корабель виглядає інакше. Моя мама була художницею, я вмію розпізнавати руку майстра, навіть такого жалюгідного богомаза, як ти. Цей корабель зробив хтось інший.

— Ти ж не збираєшся туди лізти? — запитала Цифрал. — Це пастка.

— Яка ж це пастка?

— Щось хвилююче. Як блешня на кінці волосіні. Щось, що прикує увагу того, хто шукає відповідей і не знає, що робити далі.

— Я справді не знаю. Спис зник. Ван Дікен живий. Колюче Серце загинув, рятуючи мені життя. Поразка.

— Ми живі. Решта також. Ти втратив одного, але двоє повернулися. Могло бути гірше.

Драккайнен підвівся і поглянув на воду. Вона мутнішала, ніби по ній розповзався молочний опар. Довгою смугою від помосту й до борту корабля. Поверхня вкривалася голками льоду, що хаотично плавали й складалися в візерунки на воді, перетворювалися на тоненькі пластинки, поєднувались між собою у лискучу верству.

А потім поверхня раптом замерзла з мелодійним кришталевим тріском, з’єднуючи поміст із кораблем стежкою льоду. Морозяний подмух ударив Вуко в обличчя.

— Вуко, ні... — попрохала Цифрал.

Драккайнен сів на краю помосту й обережно поставив підошву черевика на свіжий лід. Шкорина ледь затріщала, але витримала.

— Не роби цього, це справді дурість, — повторила Цифрал.

Він мовчав і обережно робив крок за кроком, пускаючи ротом величезні клуби пари.

Фея пурхала біля його голови із затятим обличчям, супроводжуючи його в понурій мовчанці, поки він підходив до борту й обережно піднімав лежачих людей. Задубілих, укритих кошлатим інеєм, немов срібним мохом, з якого стирчали невеликі крижані квіти з делікатними пелюстками й листочками, що кришилися від його дотиків.

Він тягнув одного за другим, застиглих у дивних викручених позах, легких, як пусті шкаралупи, й переносив на поміст.

Потім стояв над ними, гріючи руки під пахвами, й замислено дивився на корабель. На штевень з головою крижаного дракона, щелепа якого нагадувала вищирені бурульки, а очі були вузькі, як у змія. Тіло потвори вкривали складні переплетіння в’юнких узорів.

Зненацька почулося дивне рипіння й вуста одного з трупів розтулились, випускаючи хмарку пари. Вуко скам’янів, зустрівшись поглядом із блідими замороженими очима, припорошеними інеєм.

— Гидко? — пролунав химерний голос, ніби потріскування розколотого льоду. Голос, що промовляв англійською. — Атож, можна збридитися, — голос монотонно вів далі, ніби щось читав. — Проте, якщо вам не бракувало мужності, ви зізнавалися собі, що моторошна відвертість того виття будить у вас ледве вловний відгомін, неясне передчуття, що у ньому приховане певне значення — значення, яке ви, не такі вже далекі від мороку перших століть, цілком здатні осягнути.

— Хто ми..., — озвався другий, скручений бубликом, так само вкритий сріблястим мохом і так само мертвий, — ...ті, котрі забрели сюди? Чи поталанить нам упокорити цю дичавину, чи вона упокорить нас? Яким великим, неохопно великим було те безмовне, а може, й глухе щось[5]...

Драккайнен ошелешено стояв і слухав, але тіла більше не озивалися.

Він підняв перше з них і пішов до поселення.

Корабель безгучно гойдався на воді, а дракон на носі свердлив своїм зміїним поглядом спину розвідника, що віддалявся.

Бенкет скромніший, ніж зазвичай у таких випадках. Ми дуже часто п’ємо на пам’ять про Ґрюнфа й довго дебатуємо, що робити далі.

— Зрештою знайдеться вихід, — кажу. — Я саме збираюся його знайти. Ви поки сидіть тут. Обороняйтеся. Пошліть за підмогою до інших людей. Кажіть їм, що Ван Дікен не зупиниться на Землі Вогню. Він піде аж до Зміїної Горлянки. Не передихне, поки не підпалить усього світу. Щоб убити такого Пісенника, треба більше пісень і потужніших Пісенників. Я привезу рішення. Обороняйтеся. А якщо не можна буде інакше, сідайте на кораблі й пливіть звідси. Пісенник на ймення Аакен — це моя справа. Я прибув сюди, щоб його вбити, і зроблю це. Це все, що я хотів сказати.

— Чому в твоїх словах мені вчувається прощання? — питає Атлейф. — Ти — розумний чоловік. Ти маєш знати, що часом такі складні справи, як та, за яку ви взялися, не вдаються. Пісенник не загинув. Йому пощастило. Може, саме це й значить бути Пісенником, не знаю. Але ви повернулися. Загинув Ґрюнф, мій стерновий, але тільки він. Тільки він один. Ми оплакуємо його, хоча могли б нині оплакувати вас усіх. Ви знали, що так може бути. Воїн повинен уміти справлятися з поразкою. Твій дім серед Людей Вогню, Ульфе. Ти тут серед своїх. Ми не насміхаємось над відважними, яким не пощастило. Ми — орачі моря. Нам відомо, що неможливо щоразу перемагати.

— Ти чуєш у моїх словах прощання, бо я справді прощаюся, — відповідаю. Почуваюся я жахливо, ніби кидаю їх. — Не назавжди. Я повернуся сюди, у Дім Вогню. Повернуся і звільню вас від триклятого короля Зміїв. Я здогадуюсь, що таке цей порожній крижаний корабель, який стоїть на озері. Я впізнав штевень із головою дракона. Знаю, що його прислали за мною. Тому завтра вранці я зійду на крижаний борт. Я мушу. Тут, на Землі Вогню, вже немає пісень, їх забрав собі король Зміїв. Але вони є за морями. Може, і в тому Крижаному Саду. Тому я попливу й знайду таку пісню, яка подолає Ван Дікена. А тоді повернуся. Якомога швидше.

— Якщо його прислав не король Зміїв, — мовить Атлейф, — то з Крижаного Саду не повертаються. Це прокляте місце, воно пожирає людей.

— Такі місця ні по кого не висилають кораблів, — кажу я. — Його вислала людина. Вона промовила до мене словами старої книги. Старої пісні про того, хто опинився серед далеких лісів, оточений дикими людьми, й вирішив стати між ними богом. А потім збожеволів, бо людина не здатна бути богом. І ти сам сказав, що дехто повертається. Ґрунальді повернувся, наскільки мені відомо.

— Це безумство! — вигукує хтось.

— Усе, що зараз діється зі світом, це безумство.

Ранок надходить імлистий і якийсь брудний, насувається легка відлига. Туман клубами збирається над почорнілим важким снігом.

Я виходжу поперед браму, ведучи Ядрана й несучи на плечі зібрані клунки. Ворота відчинені, на пляжі натовп. Усі мовчки дивляться на мене.

Я йду серед простягнутих рук. Стільки передпліч і потилиць, які треба потиснути, стільки здушених у горлі слів.

Крижаний корабель стоїть інакше, ніж учора. Учора він стояв боком до пляжу, а сьогодні вранці — кормою до пристані. Між дошками помосту й бортом знову пролягає блискучий крижаний трап. Однак від корабля вже не віє холодом, сяючий лід трапу нагадує скло і не тане під теплом долоні.

Ядран пирхає й штурхає мою руку носом. Я гладжу його шию.

— Ти не мусиш сходити на дивний корабель, — кажу я йому. — Можеш залишитися в стайні Людей Вогню.

— Ядран і Вуко разом, — дудонить він уперто.

Окей, разом.

Ідемо.

Я чую тупіт кроків на дошках, обертаюся й бачу людей, які надходять від садиби, тягнучи якісь міхи й бочки. Попереду ідуть Спалле й Варфнір, нав’ючені клунками, обидва зі зброєю, луками й усім спорядженням. Ведуть коней. Вони хочуть, щоб я попрощався з їхніми кіньми?

— Що таке?

— Ото, — Спалле махає рукою в напрямку юрби зі скринями, — то запаси. Що ти збираєшся їсти й пити в дорозі? А це наші речі. Ми пливемо з тобою.

— Ви збираєтеся зійти на крижаний борт проклятого корабля? Ви взагалі здуріли? Ми вчора спалили людей, які лише наблизились до нього. Невідомо, що буде. Може, він повезе мене прямо до короля Зміїв? А може, в крижане пекло? Я не дозволю.

— Учора ти казав, що пливеш. Що корабель промовляє до тебе словами пісні й ти здогадуєшся, хто його прислав. Ми — твій загін. Пісенник досі живий, а значить, ми не закінчили.

Я стискаю щелепи й не знаю, що сказати. Відчуваю ком у горлі.

— Але ж невідомо, що там зі мною буде.

Він тільки стенає плечима.

Коли я бачу Ґрунальді з обмотаною ганчір’ям головою, що тягне за собою сідло та якісь клунки, у мене опускаються руки.

— А ти куди? Ти маєш лежати й пити відвари.

— Хіба я корова, щоб лежати всю зиму? Я також із цього загону, яка різниця, що мені прилетіло каменюкою? Моя голова міцніша за каміння. Морська подорож піде мені тільки на користь. Зрештою, у мене є власні невирішені справи в Крижаному Саду. Не забувай, що я єдиний з вас, хто там бував.

Я обертаюся, коли хтось штурхає мене в щоку. Бачу смагляву руку, в якій на ремінці погойдується камінчик, і блиск сарнячих очей.

— Я відібрала в тебе амулет. А це значить, що я належу до загону так само, як вони. Я погодилася не йти в Землю Зміїв, але це інша справа.

— Ви подуріли?! Це вам не тур вихідного дня! Я навіть не знаю, чи дійду до корабля живим! Не дозволю!

Вони стоять стіною одне біля одного, тримаючи клунки, і дивляться на мене з тупою впертістю.

Я ще прощаюся з Атлейфом. Ми потискаємо один одному плечі й потилиці.

— Зроби щось, — бурчу я. — Ти тут стирсман! Це ж твоя сестра.

— Забери її звідси, — шепоче він мені на вухо. — Не треба з нею особливо цяцькатися. Я й так знаю, що з тобою їй буде безпечніше, ніж тут. Знайди шлях, — додає він.

— Boh, — відповідаю хорватською.

— Припини, — каже Ґрунальді. — Якщо ти можеш плисти й не вважатися божевільним, то й ми попливемо з тобою. Ми йдемо за тобою або тобі доведеться з нами битися. Кажу тобі.

Я кліпаю очима, обертаюся й іду, не промовивши і слова, тримаючи в руці кінський кантар. Це шок. Я вбив собі в голову, що попливу в невідоме сам, тільки в товаристві Ядрана, тож тепер не можу зрозуміти й усвідомити, що відбувається. Почуваюся переможеним. Хай пливе, хто собі хоче.

Ми ступаємо на крижаний трап. Він навіть не особливо слизький. Підіймається під кутом у напрямку відкритого люку в борту, просто в темряву. У цілковиту пітьму, в якій може чаїтися все, що завгодно. У саме серце пітьми. У її понуре серце.

Чую за спиною тупіт ніг і стукіт копит.

Вирушаємо.