Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 7. Шлях чарівника

Він біг рівно й ритмічно, бухаючи парою й притримуючи меча на поясі. Не надто швидко, не надто повільно. Міг бігти так кілометрами. Тільки б тримати ритм.

— Навіщо тобі бігти? — запитала Цифрал, здіймаючись поруч із його головою.

— Я надто довго стояв на місці, — відповів він, перестрибуючи стовбур, що лежав на шляху. Хмара миготливих іскор досі оточувала його ореолом, руки, рухаючись, залишали сліди слабкого світіння.

Вони вибігли на вершину, і Вуко раптом зупинився.

— Ти знаєш, які в цього можливості? Які обмеження? Як цим користуватися?

— Я не знаю нічого, чого не знаєш ти, — відказала вона. — Спробуй перемістити щось силою волі. Просто зосередься і зроби це.

Драккайнен сів на валун і вибрав собі камінь, що навис на сусідній скелі. Один із тих грибоподібних утворень, що трапляються серед вапняних стрімчаків і діють на нерви. Бо здається, ніби вони мали давно впасти, а стоять так тисячі років. Він простягнув руку.

— Почуваюся ідіотом, — повідомив. — Я маю щось сказати? Абракадабра?

— Не знаю. Зосередься. Як тоді, коли ти поворухнув підковою.

— Тоді я не зробив нічого особливого.

Він довго сидів, простягнувши руку вперед.

— Падай... — прошепотів. — Падай! Pudota! Alas!

Нічого не відбувалося, окрім того, що почало мжичити. Він почав уявляти собі розколи у структурі скелі, кристалічні форми мінералів, навіть розриви хімічних зв’язків. А потім йому урвався терпець.

Він встав, кутаючись у плащ, і рушив униз. Ідучи геть, зачерпнув ще жменю повітря, що мінилося іскрами, ніби робив сніжку, і махнув рукою в уявному кидку.

— Perkele kallio! — процідив. — Jebal tebe pas! Ходімо, Цифрал!

Бахнуло, як при артобстрілі. Основа каменя порснула хмарою свистячих уламків, велика брила кілька разів перекрутилася й рухнула вниз, зі свистом роздираючи повітря. Щойно вона гепнулась із оглушливим гуркотом в осип, як звалився й кам’яний шпиль. Він потріскався на кілька шматків і осунувся поволі, немов знесений вибухом будинок, здіймаючи стовп диму.

А потім узгір’я ожило. З жаским гуркотом лавина каменів, скель і уламків покотилась униз до вузької долини, змітаючи все на шляху, поки не дісталася лісу неподалік. Крони дерев велично схилилися. Хмара сивого кам’яного пилу огорнула їх, немов хвиля повені, кілька з них із тріском повалились.

Це тривало якусь хвилину, після чого запала тиша, яку переривало тільки каркання обурених птахів, що купчились над сповитим хмарою пилу переліском. Схил змінився так, що його годі було впізнати.

Драккайнен лежав на стежці в дивній позі, звісивши ноги з узбіччя, судомно стискаючи якийсь кущ, сивий від пилу. Він підтягнувся й заповз назад на стежину. А потім сів, спльовуючи слину, змішану з піском. У нього було розсічене чоло, боляче забите плече, у руці стирчало кілька скляних уламків, вузьких, як голки. Він витягнув їх зубами й поглянув на знищений край лісу.

— Jebem ti dusu... — буркнув. — Сподіваюсь, там ніхто не збирав гриби. Це все через той нібито кидок?

Він зачерпнув значно меншу порцію діамантового туману, що мерехтів навколо нього, і жбурнув у іншу скелю.

Однак нічого не сталося, тільки німб, що оточував Драккайнена, ледь збрижився.

— Треба потренуватися, — сказав Вуко. — Тільки десь на відлюдді.

— Чому ти так радієш? Бо розтрощив скелю?

— Ні. Я зробив це несвідомо, ще й з’ясувалося, що цього не передбачиш. Це поразка, а не успіх. Воно наче граната, а мені потрібен пістолет. Ні, я радий, бо живий. Відчуваю, що живий. Мене перетворили на дерево, а я живий. Я отямився голий у горах, і я живий. Я спустився в урочище, і все одно живий. Це наснажує, знаєш?

Він спускався з гори довгими кроками, коли раптом зупинився й заспівав на все горло вібруючим балканським голосом:

— Hej, doktore-e-e! Srdce mne bole-el Na ljubavi nema lijeka, ne pomoze apoteka, hej, hej, hej, doktorel Ja-hou!

Цифрал дивилася на нього трохи обурено і трохи тривожно.

Хата Пісенника стояла так, як він її й залишив. Втиснена в скелю, немов трухлявий гриб, оточена кривими стовпами менгірів. Унизу гуркотів водоспад, збиваючи хмару водяного пилу.

— Агов, Бондсвіфе! Я повернувся! — весело загукав розвідник. Йому відповіла тиша, шум водоспаду і якесь дивне скиглення.

Вуко ступив за кам’яні стовпи стривожений і зупинився.

— Ґліффнак? — запитав він невпевнено.

Єті сидів, скрутившись клубочком під частоколом, гойдався й очевидно плакав. Сльози цівкою текли по його пласкому, зморщеному обличчю, крапали з вишкірених ведмежих ікл.

— Що сталося, Ґренделю? — запитав Драккайнен дещо делікатніше, ніж зазвичай.

— Боляче... — схлипувала потвора. Він белькотав, але цілком зрозуміло. — Я хочу до тата...

— Jebem ti majku... — пробурмотів Драккайнен, бліднучи, як стіна. У нього перед очима з’явився спогад менгіра в урочищі. Менгіра, з якого звисав ланцюг, що закінчувався кайданами. Досконале місце, щоби хтось міг прив’язати вагітну жінку. Хтось, кому потрібна була її мутована в потвору дитина, яка захищатиме й просуватиме бізнес.

А тепер нещасна мавполюдина страждає й сумує за своїм татом. Діамантовий туман навколо розвідника ніби згустився й почав крутитися, як атомна орбіталь.

— Бондсвіф! — крикнув Вуко й рушив до хати.

Двері відчинилися, коли він лише простягнув руку, але він цього навіть не помітив. Дерев’яний засув тріснув із оглушливим грюкотом, його шматки зі свистом відбилися від стін.

Бондсвіф підскочив зі свого улюбленого місця біля вогнища, випускаючи з рук глек, і блискавично потягнувся за вигнутим костуром. Надто пізно.

Драккайнен відчув, як у нього терпне шкіра, ніби німб навколо нього став відчутний на дотик. Спершу він не звернув на це уваги. Сили урочища, магічні тумани й інші дурниці миттю вилетіли в нього з голови. Він планував ухопити мага за горло, гепнути ним об стіну чи просто віддубасити ногами. Далі буде видно.

Минуло кілька секунд, упродовж яких всередині хати вирувало торнадо. У повітрі літали розбиті на друзки глечики, лахміття, шматки хутра й дрібніші меблі. Стояк із дивакуватою парадною бронею раптом рухнув навзнак, ніби зомлів, списи рядком впилися в стіну, глек, наповнений пивом, вибухнув, ніби в нього влучили з ракетниці, й розбризкав свій вміст на стіни.

Драккайнен, ігноруючи це все, перестрибнув стіл і схопив Бондсвіфа за горло, розмістивши великий і вказівний пальці з обох боків кадика так, щоб стиснути артерію.

— Ти прив’язав її в урочищі?! — крикнув. — Хотів, щоби вона народила тобі потвору, pasi kurču?! Де його батьки, погань?! Що ти з ними зробив, паскудо?!

Він навіть не зрозумів, що горлає хорватською.

Бондсвіф, якого він так наполегливо душив, природно не міг видобути із себе жодного змістовного звуку, окрім глухого хрипу, тільки судомно дряпав і шарпав руку, яка його стискала. Безрезультатно. Це тривало мить, поки Драккайнен, стискаючи пальці, цідив жахливу фінську лайку, а в кімнаті все перекидалося, літало й ламалося, ніби в ній біснувався невидимий псих. Собачі горіхові очі Бондсвіфа закотилися вгору, відкриваючи під сподом вузьку смужку склери, що налилася кров’ю. Маг уже рив каблуками підлогу і шарпав усе слабше й конвульсивніше, коли Вуко опанував себе й раптом послабив стиск. Бондсвіф рухнув обличчям на стіл, кашляючи і хрипко вдихаючи повітря.

Драккайнен одним різким рухом зірвав із балки ремінь, на якому досі висіла підкова, і блискавично затягнув на його кінці зашморг.

Бондсвіф, змагаючись за дихання, досі лежав на столі, однією рукою масажуючи стиснуте горло, другою розпачливо жестикулюючи.

— Я добре пам’ятаю, що каже закон? — запитав Драккайнен. — Спочатку мотузка з петлею, а потім три нові списи? А потім... ні. Забагато церемоній. Ми зробимо інакше. Мені потрібна боксерська груша. Зараз побачимо, що я можу з тобою зробити силами урочища.

— Це зробив не я... — видушив із себе Бондсвіф. — Це Бондсвіф...

— Ах ти... — почав Вуко, піднімаючи руку. Але не встиг.

Ґліффнак влетів поміж них, немов кудлатий локомотив. Драккайнен від удару в груди гепнувся назад, перевертаючи стіл. Йому перехопило подих, але він викинув уперед зігнуті ноги й швидко підхопився.

— Ні... — пробелькотів єті. — Не можна... Нічого тату не роби... Не можна тата...

— Це він... твій батько? — запитав безпорадно розвідник.

Повіяло скельним, печерним холодом. Двері вглибині кімнати раптом зі скрипом прочинилися, подмух пригладив язики полум’я у каміні й забрязкотів тотемами, що звисали зі стелі.

— Уже пора... — війнув дивний голос, що лунав звідусюди і звучав так, ніби заговорила гора. Неголосно, луною, що пульсувала під вапняною стелею, шумом підземного струмка, скрипом скельного розлому. — Уже пора... зустрітися.

За прочиненими воротами виднівся темний коридор, що вів невідомо куди. У розтрощеній кімнаті, стікаючи кров’ю, Ґрендель допомагав своєму знеможеному батьку, який масажував укрите сивою щетиною горло й заходився страшним сухим кашлем, ніби всередині у нього все ламалося. Єті підвів на розвідника вологий погляд горіхових очей із тривожною іскрою розуму, що дрімала десь там під сподом.

— Якби тут усі не клеїли із себе таких таємничих, не було б цих прикрих непорозумінь, — примирливо сказав Драккайнен.

Він роззирнувся по зруйнованій кімнаті, шукаючи якусь уцілілу лампу, зрештою знайшов одну металеву, потрусив і почув усередині хлюпотіння олії. Підпалив ґніт від палаючої в каміні тріски, вийняв меча і кілька разів глибоко вдихнув.

— Мені, звісно ж, ніхто не скаже, що там усередині? — вирішив упевнитись, але не отримав відповіді. Оглянув відчинені двері, після чого відклав меча і спробував вийняти ворота з петель. Не вдалося. Тож він зупинився на тому, що відірвав відкидний засув, що одним кінцем висів на ланцюгу, й порубав його сокирою на шматки.

— Замикати ці двері, коли я буду всередині, не має сенсу. Наприклад, підпирати лавкою чи щось у тому ж дусі, — категорично заявив він. — Я й так їх відчиню, а потім буду дуже нелюб’язним. Дуже. Я зрозуміло пояснюю?

Мовчання він сприйняв за схвальну відповідь. Узяв іще кресало і знову потрусив лампою, щоб переконатися, що олія не закінчиться одразу.

— Що би тут ще... — пробубонів. — Крейду? Клубок шпагату? Я стаю таким обережним.

Коридор виявився справжньою тріщиною в скелі, не ширшим за метр, і вів трохи вниз. Каміння під ногами було гладеньке й вологе, єдиний слід людської діяльності — це старанно спиляні сталактити. Це зробили давно, бо на цурпалках уже з’явилися кількасантиметрові натьоки, схожі на руді бурульки.

— Утворення, які ви бачите на стелі, називаються сталактитами, ті, які здіймаються знизу, — сталагмітами, а ті, які з’єдналися в одне ціле, — це сталагнати, — пробурмотів він мудрагельським тоном, піднімаючи вгору лампу.

Коридор був вигнутий, через кілька кроків тьмяне світло кімнати залишилося десь позаду й навколо запанувала оксамитова непроглядна темрява, підсвічена тільки миготливим пломінчиком, що виводив тіні й відблиски на вологих, вкритих натьоками стінах, але світла давав небагато.

— Не подобається мені це, — буркнула Цифрал. — Схоже на пастку.

— Така робота, моя Дзинько, — процідив Драккайнен. — Я нічого не доб’юся, стоячи на місці чи перестраховуючись. Доводиться лізти дракону в пащу, якщо ми хочемо сколихнути це болітце.

Він протиснувся між двома скелями й раптом зупинився, як укопаний.

— Здається, вдалося... — прошепотів він, обережно підіймаючи руку. Невидимий у темряві діамантовий німб, що оточував його тіло, засвітився навколо долоні теплим зеленим блиском.

— Круто, — зрадів він. — Чарівники у фільмах завжди так роблять. Тільки через це краще видно мене, аніж мені. Nek ide и dupe. Ще й засліплює.

Він зосередився, і зеленувате сяйво поступово пригасло. Однак через кільканадцять метрів світло з’явилося знову, тільки вже не від розвідника. Воно засвітилося десь за поворотом тьмяним, миготливим блиском. Вуко обережно поставив свій каганець на місце, де не крапало зі стелі, і повернув меча в долоні вістрям назад.

З цього моменту він ішов беззвучно, обережно переставляючи ноги. Схилений і стиснутий, немов пружина, одну руку він виставив уперед і сховав лезо за відставленим плечем.

Печера була невелика, майже кругла, може, шість метрів діаметром, із високим склепінням, наїжаченим сталактитами, що стирчали, як зуби нарвала. Її освітлювало коло розставлених під стіною каганців.

А навпроти входу стояв Ван Дікен. Високий, у своєму довгому чорному плащі, з волоссям, зачесаним назад. Він стояв і знущально посміхався.

Драккайнен ударив миттєво, як кобра, розтинаючи повітря хрестом навскіс. Перший удар у ліву артерію, другий горизонтально через живіт. Не роздумуючи.

Меч рубонув твердо, як по каменю, два різкі звуки брязкоту відбилися луною від стелі, а Ван Дікен зник. Звідкілясь, немов із-під землі, почувся сміх. Не монументальний оперний регіт лиходія, а звичайне злісне хихотіння.

Вістря витримало, заробило тільки дві невеликі щербини, але шок від удару на мить прошив Драккайненову руку неприємним болем, що розійшовся аж до ліктя.

Він усвідомив існування свого магічного ореолу, відчув його, відчув, як терпне шкіра, ніби від потужної магнетичної котушки індуктивності, потім велів туману згуститися, завирувати за подобою галактичної туманності. Він діяв наосліп. Інстинктивно.

Вуко подумав про подмух крижаного повітря. Про рух молекул. Про завірюху.

А потім махнув рукою — і всі каганці згасли. Темінь впала на печеру, як чорна вода. Усе зникло. У холодному вологому повітрі розійшовся запах спалених ґнотів і олії.

Панувала непроникна оксамитова темрява.

Темрява остаточна.

Він пам’ятав, де знаходяться скелі і де стирчать сталагміти. Прослизнув у інший бік печери безгучно, як кіт, і став так, щоб за спиною була лита скеля.

Два темні місця позаду, плями мороку, в яких він не встиг нічого побачити, могли бути звичайними нішами чи входами в чергові коридори. Угорі ще одне таке місце: темна щілина, яка могла бути комином, що веде в печери або ж назовні чи на вершину гори.

Він стояв сторожко, не видавав навіть найменшого звуку, повільно втягував повітря носом і винюхував. Намагався намацати в пам’яті запах Ван Дікена. Персональну конфігурацію естерів та органічних кислот, запаховий підпис, єдиний у своєму роді, але без підсилювача це було геть не так просто. Він не відчував нічого. Тільки чужий запах ніби спліснявілого шмаття й протухлого сиру. Зосередився на руху повітря. Ледь тягнуло згори — це, ймовірно, був комин, трохи віяло з одного з гіпотетичних коридорів. Повітря звідти струмувало вологе, перенасичене водним пилом і чимось іще. Чимось важким, мінерально-хімічним, що трохи нагадувало гар.

Метан.

У залишкових кількостях.

Вуко стояв, зважуючи меч у руці, й чекав якогось звуку. Шарудіння одягу, подиху, серцебиття, зітхання, хрусту суглобів чи скреготу каміння, об яке з необачності перечепилися в темряві.

Нічого.

Морок приносив тільки дуже віддалений, ледь уловимий шум води, трохи ближче вода тихо хлюпотіла, а ще ближче — лише поодинокі крапельки з мелодійним плюскотом спадали зі стелі.

Якби в нього була програмна підтримка, він був би спроможний почути як повзе по камінню павук. Вуко чекав.

Уявив поодинокі часточки метану, змішані з повітрям. Атом вуглецю, симетрично оточений чотирма атомами водню, як каркас піраміди. Тетраедр. Він відчув їх усім своїм єством. Уявив, що може наказати цим часточкам рухатися на зустріч одна одній, як кулькам ртуті; що підвладні його заклику, вони прямують коридорами, вибиваються зі скель, висотуються з покладів вугілля під горою і мчать до печери, в якій він стоїть, згущуючись у невелику хмару.

Вуко поняття не мав, чи це хоч щось дає. Він імпровізував, але весь час відчував мурашки на шкірі, особливо вздовж долоні. Щось відбувалося.

Він також відчув (хоча це могла бути лише його фантазія), що гіркуватий запах вуглеводнів стає сильнішим. Майже вловимим.

Він подумав, що може, до нього повертається частина втраченої програмної підтримки. Хіба метан для звичайної людини має запах?

Він уявив собі, що розділяє хмару газу на три складові, що дві з них спрямовує в розгалуження коридору, а третю скупчує під склепінням. Що ці часточки ретельно змішуються з повітрям.

А потім він вигадав іскру.

Відчув її. Змусив існувати. Раптовий стрибок коливань електронів. Усе швидше і швидше, поки вільні заряди не зірвуться зі своїх орбіт і на мить не утворять заряджену енергією хмару. Вибух супернової для мікроскопічного космосу атомів.

Нічого.

Він тільки відчував, що волосся по всьому тілу в нього стає дибки, що хмара діамантового пилу вирує навколо нього, як скажена.

— Palaa, huoral Läämitää!

Електричні заряди на його шкірі досягли критичного значення й Драккайнен вистрілив на всі боки іскрами.

Бахнуло страшенно, три блакитні спахали, немов зблиски зварювального апарата, заповнили печеру, пляма вогню розлилася по стелі. Гуркіт вибуху прошив гору, покотився віддаленими коридорами, струсонув печерами.

У цьому потоці блискавичної миті Драккайнен подумав, що коли Ван Дікен не сховався при виході з коридорів або комина, то, може, став невидимим. Може, він здатен вкриватись якимось оптичним камуфляжем і спокійно стоїть собі там, де стояв. Посеред печери.

Вуко встиг розвернути лаву вогню, що ринула в коридори: виставити дамби із застиглого повітря в неї на шляху й направити її у зворотному напрямку. Вогонь фиркнув іще раз рештками метану, трьома синюватими язиками, цього разу всередину. Вперіщив по печері, бухнув жаром і згас.

Але тепер посередині стояла людина, охоплена полум’ям.

Нерухомий палаючий смолоскип із розкинутими руками, немов символ Ку-клукс-клану. Як ангел із полум’яними крилами, що несе світло.

Ван Дікен горів, але так, ніби його це не стосувалося, ніби вогонь не вкривав його шкіру пухирями, ніби його очі не закипали, волосся, потріскуючи, не плавилося. Він не кричав, не кидався на всі боки, тільки стояв і горів, немов пекельне опудало для відлякування птахів. Лише мить.

Наступної ж миті увесь вогонь раптом хлинув Драккайнену в обличчя, ніби хвиля прибою.

Перш ніж упасти на землю, волаючи у вирі пожираючих його пломенів і качаючись вологою підлогою печери, він ще встиг подумати. Перш ніж перетворитися на живий смолоскип, що звивається в корчах і з тріском палає у переплетінні обсмаленої шкіри, вибалушених від жару очей і киплячого в тілі жиру, встиг подумати, що очі Ван Дікена залиті фіолетом, як два відполіровані карбункули. Переливчасті жуки під повіками, а не риб’ячі очі людини. У нього очі місцевого.

І тоді вогонь згас.

Раптово й умить.

Запала темрява.

А потім загорілися всі каганці. Запалали з тихим пирханням і залили печеру теплим світлом.

Посередині був кам’яний диск, чорний і гладкий, немов відполірована обсидіанова стільниця. Диск, який весь час поволі обертався, левітуючи на відстані кількох сантиметрів над підлогою.

На камені сидів голий старий, по-турецький схрестивши ноги. Карикатурно худий, потворний, з блідою шкірою, вкритою плямами, з рештками волосся на зморщеному черепі. Сидів і обертався, ніби увінчував собою химерну карусель, щомиті демонструючи мавп’ячо-жаб’яче лице, на якому ніби позаростали очі.

Драккайнен згріб себе із землі й обмацав усе тіло, з певним подивом виявив, що брови й вії частково вціліли, а ось пушок на голові, що вибився після виходу з дерева, муситиме починати спочатку, триденна щетина також зникла. У нього промайнула думка, що він затулив очі рукою, але на шкірі не було слідів серйозних опіків. Лише кілька пекучих почервонінь, і все.

Він відчув на губі теплу ферумно-солону цівку, а потім повалився на коліна. М’язи дрижали від напруги.

Йому подумалось, що все це біснувате протистояння тривало щонайбільше три секунди.

Він сперся на одну руку, намагаючись не зомліти. Трусонув усім тілом, як оглушений боксер, сплюнув змішану з кров’ю слину й витер обличчя.

— Ти б загинув, — почувся скрипучий кам’яний голос. Старий не розтуляв рота й не рухався. Голос долинав зусюди. — Ти швидкий, але зі справжнім Відуном у тебе не було би шансів. Твої пісні недолугі.

— Я лише сьогодні вранці почав, — буркнув Драккайнен і спробував підвестись, спираючись на стіну. — Ти — Бондсвіф? Обидва Ведмеді? А той тоді хто?

— Він неважливий. Я не пам’ятаю, як його звуть. Здається, Годвіль, Який Штурхає Камінь. А може, це той попередній? Завжди знайдеться якийсь йолоп, який хоче діяти і який, прийшовши за порадою, подумає, що достатньо зайняти покинуту хату під Горою Стогону і прикинутися великим Дієвцем. Він мені потрібен. Я вже давно не їм, але хтось мусить мене обмивати й обкурювати. Та й пити мені треба. Хтось повинен мені співати. Хтось повинен вгамовувати смуток Гори Стогону. Перш ніж я стану туманом. Перш ніж осягну втаємничення. Перш ніж відмовлюся від чинів та дій і відійду, як чистий розум, не прив’язаний до волі.

— Ти перетворив його сина на потвору, — сухо зазначив Драккайнен.

— Ах, так. Я вирішив, що нифлінґ буде кращим слугою. Принаймні він відлякує настир. Але той прийшов шукати свою дружину. Тож я залишив собі обох. Коли я досягну просвітлення, вони стануть вільні. Якщо доживуть. Це вже так довго... Я досі не став Тим, Хто Снить. Мене розбудила Людський Пломінь. Гатрун. Господарка Гніву і Пристрасті. Наказала тобі допомогти. Тож я допомагаю.

— Ага, — насуплено відповів Вуко. — Допомагаєш мені.

— Так. Я показав тобі шлях. Вклав у твої руки силу урочища. Але ти тупий і незграбний. Йдеш углиб гори. Бачиш образ свого найбільшого ворога і що робиш? Хапаєшся за меч. Він потужний. Думаєш, ти зможеш убити його залізом?

— Ти знаєш його?

— Я чув про нього. Відчуваю, що він робить із піснями богів. Бачу його твоїми очима. Він божевільний, але потужний. Якщо ти його не стримаєш, настане кінець.

— Так-так, знаю. Війна богів, — процідив розвідник.

— Це можливо. Навіть якщо боги не обернуться одне проти одного, рівновага порушиться. Вони можуть проголосити чергове народження світу. Надійде мертвий сніг.

— Мене вже підбішують ці криптоніми, — Драккайнен примружив очі. — Може хтось сказати щось конкретніше? Хоча би раз? Кожен сніг, по суті, мертвий. Це тільки клапті з льоду. Невже сніг може спричинити таку сенсацію?

— Що таке «креаптонуоми»? Неважливо. Це інший сніг. Він укриває світ, як узимку, але це інша зима. Вона означає кінець і початок. Увесь світ засинає. Звірі й люди. Мертвий сніг відбирає у них пам’ять. Коли прокидаються, світ навколо вже новий. Вони не пам’ятають ані своїх імен, ані рідних облич. Не знають, хто вони і звідки. Не знають ні друзів, ні шляху додому. Нічого. Тільки те, що є в пісні людей. Найпростіші закони: як зорати поле чи викувати меч. Найпростіші речі. Вони всього повинні вчитися наново. Часом вони прокидаються зовсім не там, де застав їх мертвий сніг. Дехто мусить наново вчитися говорити й ходити, ніби знову повернувся в дитинство. Дехто ж і зовсім не пробуджується.

— Просто прекрасно. Як часто це відбувається?

— Цього ніхто не знає. Ті, хто прокинулися на початку світу, нічого не пам’ятають. Навіть ми, Ті, Хто Відає, можемо сказати лише, що він надходить то раз на сто років, то на тисячу. Коли світ втрачає рівновагу. Коли з’являється забагато змін. Коли час вибивається зі своєї колії. Зазвичай тому, що надто багато з нас надто поквапливо погналися за піснями богів. А часом світ так сильно змінюється тільки через людей. Коли забагато воєн, забагато нових ідей, забагато дивних речей, що руйнують рівновагу.

— Як розпізнати той мертвий сніг?

— Надходить туман і темінь. Це може статись навесні чи посеред літа. Так, ніби сонце померло. Дерева раптом втрачають листя і все засинає. А мертвий сніг нібито й не холодний. Він ніби попіл. Але тобі це нічим не допоможе. Від мертвого снігу не втечеш. Навіть Ті, Хто Відає засинають. Дехто з них потім щось пам’ятає. Нібито. Це неважливо. Це знання, яке нічого не варте. Послухай, що я маю тобі сказати, бо мене починає морити втома. Я скоро засну. Давно мені не доводилося так багато говорити. Давно я не перебував розумом у світі так довго. Тож слухай правду: ти не можеш носити в собі силу урочища надто довго. Якщо ти спробуєш будь-що вдіяти, її щоразу меншатиме. Друга правда в тому, що рано чи пізно ти муситимеш повернутися на урочище і знову набратися сили. Дехто намагається назбирати її про запас. Якщо ти зірвеш на урочищі гриб чи зачерпнеш трохи землі, струсиш пилок із рослини чи набереш снігу, там завжди буде трохи пісень богів. Але це небезпечно, це тобі третя правда. Той, хто не вміє співати, може вивільнити нищівну силу навіть однією необачною думкою. Ти сам можеш її вивільнити у сні чи в гніві. Якщо у тебе такий запас із собою, його треба сховати й замкнути. Не можна, щоб хтось його торкнувся чи відкрив. Четверта правда твердить, що пісні богів можна змусити самих до тебе прийти, тоді вони створять примару, Пробудженого. У такій подобі пісня богів може до тебе примандрувати, але ти маєш пам’ятати, що у Пробудженого своє життя і він — як звір. А ось тобі п’ята правда: це неправда, що пісня богів не послухає будь-кого. Послухає, тільки треба вміти просити. Якщо ти відчуватимеш спрагу, маєш попросити про дерев’яний кухлик води, не більше, ніж на кварту, і вода має бути чиста. Якщо скажеш просто «води», пісня виллє на тебе водоспад чи вкине у море. Ти маєш відчувати пісні і співати так, щоб вони могли тебе зрозуміти. Правда шоста і остання в тому, що якщо навіть пісня тебе зрозуміє, вона все зробить якнайпростіше. Якщо хочеш, щоб пісня богів запалила тобі вогнище і не скажеш нічого більше, найімовірніше вдарить блискавка. Ти маєш запам’ятати всі думки і почуття, з якими щось дієш. Потім маєш із цього створити спеціальну пісню й замкнути її в одному реченні чи слові. Такому, якого ніхто, окрім тебе, не знає. Відтак скажеш слово і пригадаєш собі всю пісню. Те, чого ти прагнеш, знову станеться. Запам’ятай мої слова, то матимеш із них користь, якщо зрозумієш. Тепер іди. У мене вже немає більше сил, щоб дивитися на цей світ. Як вийдеш, скажи тому Годвілу, чи як там його, щоб сьогодні він уже не приходив.

А потім старий замовкає. Каганці ледь пригасають, але далі горять. Якийсь час я чекаю в надії, що він ще озветься, але вібруючий голос гори стихає. Старий сидить нерухомо, круглий полірований диск далі неквапно обертається, як коло рулетки, що сповільнюється.

Я знаходжу меч, оглядаю надщерблене вістря і вставляю в піхви. За поворотом нахиляюся за своїм каганцем, який запалюю абсолютно нормально, за допомогою кресала й жменьки тирси.

Дорога назад видається мені довшою, але я втомлений і голодний, точнісінько так само, як після гіперадреналіну. Рази два мушу сідати на вологому камінні й відпочивати.

У хату повернувся відносний порядок. Розкидані меблі знову стоять, де стояли, стіл знову на ніжках, господар же зайняв своє традиційне місце у кріслі біля вогню. Він знайшов інший глек замість розбитого, поповнив запаси пива. Сидить тепер і поглядає на мене з острахом з-понад кованого рогу.

Я видобуваю з пояса ще одну срібну марку й кладу перед ним на столі. Він дивиться тими собачими очима, в яких я вчуваю страх.

— Ти добре мене навчив, — пояснюю. — Тож ти заробив ті два ґвіхти. За цю марку я хочу трохи запасів. Хліб, сир, сушену вудженину, трохи пива у флягу і якийсь невеличкий казанок. Мені треба зараз же звідси забиратися.

Він дивиться нерухомо, ніби нічого не розуміє. Зрештою тягнеться за монетою, крутить її в пальцях, а потім робить жест головою у бік комори. Я сприймаю це як запрошення до самообслуговування.

Якусь мить я порпаюся в коморі й знаходжу все, що мені може знадобитися. Маг дивиться на мене цілком байдуже і не протестує, навіть коли я показую йому бурдюк із пекельно солодким напоєм, схожим на вино, що пахне ніби хурмою і фініками.

Я знаходжу також щось, що нагадує примітивний рюкзак, — власне кажучи, хутряний мішок із пришитими ременями. У нього пакую пожитки.

Зупиняюсь якось так на півдорозі до дверей. Трохи ні в тих, ні в сих, і сам не знаю, чому.

— Як тебе звуть? — питаю нарешті.

— Ленн, Що Біжить За Сорокою.

— Дякую тобі, Ленне. Якщо мені якось вдасться зробити так, щоб не настали найгірші часи, то це буде завдяки тобі. Я вб’ю Дієвців або заберу їх із собою.

Він мовчить якусь мить, а потім поглядом показує на ворота до підземелля.

— Ти вбив його? — питає з надією. Я засоромлено кручу головою. Почуваюся по-дурному.

— Я би не зміг. Він надто сильний, навіть коли спить. Він постав переді мною в подобі мого ворога, і я не спромігся його подолати ні мечем, ні піснею богів.

— І тому ти думаєш, що подужаєш тих?

Я прилаштовую сагайдак до рюкзака, вдягаю плащ. Мовчки закидаю на плечі важкий клунок.

— А твоє ім’я?

— Ульф Нічний Подорожній.

— Знайди шлях, Ульфе.

— Якраз пора. Я йду. Думаю, вже скоро ви із сином будете вільні.

Він повільно крутить головою і робить ковток. А потім тільки сидить і бгає під столом ремінь, на якому раніше висіла підкова.

— Він ніколи не ввійде до кола богів. Коли ти був там усередині, я думав забрати сина й піти. Тоді він залишив би собі тебе. Але потім двері зачинилися, хоч були вирвані з петель. Він не хоче інакше. Та все одно я думаю, що ми скоро будемо вільні.

Я виходжу і дуже тихо зачиняю за собою двері.

Надворі туманний день, повітря розтинає пискливий спів сокола під час полювання. Я повертаюся на шлях, проминаю частокіл менгірів і ступаю в ліс, не озираючись.

Далеко я не заходжу, бо валюся з ніг від утоми. Знаходжу добре сховане місце й дрижкими руками розв’язую ремені клунка і поглинаю кусень хліба, копчений сир і щось типу ковбаси. Мені шкода часу, щоб різати це на шматки, я просто відриваю все зубами, як звір. Пиво тече по моїй бороді, я насилу згадую, що треба жувати. Після цього в мене немає навіть сил, щоб поприбирати крихти. Я просто заповзаю під листя пір’їстої папороті і закутуюсь у плащ, щоб поринути у сон, схожий на летаргію.

Найбільше я люблю ті миті, коли я просто мандрую. Ходьба дає мені рідкісне на Землі почуття свободи. У цьому є щось первісне, що заселяє ділянки мозку, які призначені для прадавніх інстинктів із тих часів, коли ще не було прописаних норм, турботливих процедур та інститутів контролю. Ось людина простує вперед. Іде, куди хоче, спить там, де її застане ніч. Усе життя зводиться до теперішнього, усе планування — до однієї доби. Треба прожити ніч, знати, що їстимеш завтра і куди підеш. Усе, що далі, це вже абстракції без особливої практичної цінності.

Тож я йду. Крізь незайманий ліс, що вкриває гори. Оминаю більш протоптані шляхи й вибираю вузькі стежки, часом такі, по яких найімовірніше бігають лише звірі, гірські струмки, уздовж яких можна йти кам’янистим берегом чи стрибати по камінню. Часом продираюся навпростець через ліс.

У мене є мета. Я хочу повернутися у Землю Вогню. Там у мене є друзі, кінь і спорядження. Скоро зима.

Час, який я просиджу біля каміна на дворищі молодого Атлейфа чи в поселенні у Ґрунальді.

Час планування. Укладання змов. Накопичення сил.

Адже тепер я мушу перетворитися на асасина. Підступного вбивцю.

Я йду.

Увесь час із понурою тінню на душі.

Не можу забути нещасного мага, залишеного разом із сином-монстром у схожій на гриб хаті. Не можу забути висушеної мумії на розкрученому камені.

Мій союзник. Мій учитель і радник. Ніхто до нього не розповів мені стільки корисного.

Не можу собі пробачити, що я його не вбив.

Він був лихий. Майже такий же лихий, як Ван Дікен. Відрізнявся тільки тим, що був здатен утриматися від діянь, якими той другий упивається.

Повторюю собі ще раз: «лихий».

Я опинивсь у світі, в якому мають значення саме такі гнітючі, оціночні, допотопні категорії. Там, звідки я родом, за публічне висловлення такої оцінки ще донедавна можна було опинитись на лаві підсудних.

Тут же це цілком природні поняття. Майже технічні. Зло. Добро. Ось так просто.

Тут не можна обрати варіант «не знаю» чи «не можу відповісти». Тут світ має два вістря, як спис Гатрун. Життя і смерть. Зло і добро. Підлість і шляхетність. Немає «не знаю». На це немає часу. Ти обираєш або руків’я, або клинок. Тут не до морального релятивізму. Руків’я в долоні чи вістря в пузі. Немає місця для Понтіїв Пілатів. Тут рішення приймаються за долю секунди й раз і назавжди. Руки можна буде помити потім. Від крові.

Тому я не можу собі пробачити, що не вбив його.

Це правда, що швидше за все мені б не вдалося. Але я навіть не спробував.

Я прикрився своєю місією. Своєю найсвятішою місією та її абстрактними правилами, вигаданими під сонцем, яке тут навіть не заслуговує на те, щоби вважатися астрономічним явищем. Безіменна іскра серед зоряного пилу. Як боягуз, прикрився правилами не з цього світу. Правилами лицемірів, для яких у палиці десять кінців і все у світі відносне, тож кожна рішуча дія — це злочин. Це значить, що ми починаємо диференціювати. Послуговуватися абсолютними поняттями. А від цього вже тільки крок до роздавання моральних оцінок. А відомо ж, що це завершується інквізицією. Тож краще відвернутися. Не бачити зла.

Я відвернувся і пішов. Бо це не було пов’язано з місією.

Я не мусив вступати у відкриту конфронтацію. Закляття — немов програма. Достатньо було інакше закінчити низку команд, яка принадила в комору метан. Нехай би працювала далі. Нехай би збирала газ під склепінням, аж поки він не досягне відповідної концентрації й не опуститься до палаючих на підлозі каганців. Так це має працювати. Я починаю вчитися.

Починаю думати, як асасин.

Я маю навчитися користуватися законом, який ношу десь у собі. Ну, скажімо, в серці. І співставити його з іще більш середньовічною контрольною системою — сумлінням.

Яке очевидно сказилося, бо не дає мені спокою, що я не вбив людини. Однак я мушу йому довіритися, бо нічого іншого тут немає.

Я пам’ятаю тільки загальний напрямок, в якому маю йти. Сторону світу. На жаль, іду іншою дорогою, ніж прийшов у Землю Вогню. Окільною, що називається, а мені треба знайти невеличке поселення, що притулилося між лісом і озером. Крапку серед диких гір.

Я б собі зарадив, якби можна було хоч би кинути оком на яку-небудь карту. На дві хвилинки. Але карт немає. Я маю довіритися інстинкту.

Коли сутеніє, я спиняюся. Будую надійний курінь зі зв’язаних ременем жердин, вкритий товстою стріхою хвойних гілок. Розпалюю мініатюрне вогнище в укритті між камінням, готую суп з якогось кореневища, що пахне, як дикий часник, їстівних бульб, схованих у корінні папороті, шматка сушеного солоного м’яса і хліба.

Викурюю економно набиту люльку й попиваю гарячу воду, приправлену солодким, як сироп, вином.

Дивлюся на воду. Гірський струмок, що плюскоче по валунах. Мені би хотілося знати, чи це не якась притока Драґоріни, але вона, на жаль, не підписана.

Я поспішаю.

Мене гнітить відчуття, що сталося щось погане. Що для чогось уже може бути надто пізно.

Мені сниться гурт химерних музикантів. Ансамбль, ніби з пекла, сидячи на бочках і табуретах посеред галявини, грає химерну галасливу мелодію. Флейтист худий, а обличчя його нагадує череп щура, на дудці грає створіння, вкрите пурпуровими виразками і схоже на роздуту людиноподібну ропуху, людина-лобстер у багряному панцирі з шипами крутить ручку ліри чи торбану. Музика, гучна й писклива, майже заглушує жахливий гул пожежі. Горять дерев’яні халупи — у повені іскор провалюються дахи, вогонь шмагає небо.

Уздовж частоколу на прибитих до балки ланцюгах звисають чорні покручені клунки. Деякі ще догорають, усі димлять і нагадують обсмалені й зібгані від вогню виставкові манекени.

— Хтось хоче станцювати Танець Вогню? — горлає худий чоловік, що стоїть під встромленим у землю бунчуком. Держак обплітають вигнуті в танці змії, верхівку увінчує череп і дві кінські гриви.

Перед поселенням на колінах стоїть горстка людей зі схрещеними позаду руками. Стоять мовчки, за їхніми спинами з гуркотом балок валяться хати, але вони дивляться на макабричний оркестр.

— Ті, хто поклонилися Змію, підуть із нами. Живі й неушкоджені, як я й казав, — чоловік то гримить басом, то пищить скрипучим тенором. Мутація.

Це пацан.

Підліток, чиє тіло вкрите зигзагоподібним татуюванням. Поблизу крутиться кілька десятків Людей Зміїв. Рослі чоловіки у вигадливих ламінарних півпанцирах і штурмаках, неподалік вогонь малює зблиски на панцирах кількох крабів. Чому вони слухають такого смаркача?

— Я спитав, чи хтось іще хоче поклонитися Богові Вогню?! А може, хтось хоче помірятися силою зі Зміїним Жалом?!

Мовчать і дивляться на оркестр.

— Ти! — кричить хлопець. — Ти бився! Я тебе бачив! Сюди його!

Два величезні воїни витягають із натовпу чоловіка, він пручається, але його виштовхують на центр галявини і кидають на коліна прямісінько перед музикантами. Він підводить обличчя й дивиться на вкрите бородавками жаб’яче рило, на щурячий череп і витягнуту морду лобстера. Виглядає так, ніби хоче прокинутися. Трясе головою, яку оперізує просякнута кров’ю хустка.

— Дайте йому меч! — кричить хлопець. Хтось зі Зміїв подає бідоласі короткий сікач. Той бере його і стискає долоню на дерев’яному руків’ї, на мить заплющує очі. Поволі встає з колін, зважуючи лезо в руці.

— Тиша! — На крик хлопця музиканти перестають грати. Гуде й гримить тільки пожежа. Справжній ураган вогню. Ще реве худоба, яку зігнали в тісну купу десь у темряві.

Підліток відкидає назад поли плаща, чорна тканина спливає з його плечей. Лівою рукою він підносить меч, береться за руків’я і повільно витягає над головою лезо. Односічне, блискуче, як люстро, у сімдесят сантиметрів завдовжки. Мономолекулярне лезо меча «Нордланд», меча розвідника. Він хапає обмотаний стрічкою держак обома руками, геть неправильно, і починає крутити лезо в якихось незграбних подригуваннях. Його суперник нахиляється і згинає ноги, виставляє свій короткий сікач, як ніж. Пританцьовуючи по-боксерськи, кілька разів ухиляється й відскакує.

Це триває недовго.

Двічі чути різкий свист, хруст плоті при розрубуванні та здушений крик. Якусь долю секунди у світлі пожежі видно також раптовий вибух розпиленої крові.

Чоловік гупається на землю, як мішок, голова котиться по забризканій траві.

— Це кінець! — волає хлопець. — Тепер надходить час Зміїв! Ідіть! Ідіть до Змія! Ідіть до Замку Шпичаків! Там пророк покаже вам шлях!

Вони йдуть.

Мовчки стають один за одним і йдуть вервечкою кудись у темінь. Байдуже минають нерухомий труп. Не чути ні схлипувань, ні планів. Ніхто їх не супроводжує і не веде.

Чути тільки гудіння пожежі.

І музику, яка знову починає грати.

Кошмар будить мене у синій і блідий передсвітанковий час посеред мжички і каркання ворон. Потім я сиджу, огорнувшись вологим плащем, і дивлюся крізь отвір у шалаші на сповитий туманом струмок і на мокре листя, яке вже починає жовтіти. Я мав би урвати собі ще трохи сну, але не хочу. Боюся заснути.

Боюся, що кошмар, який я бачив у сні, діється насправді.

Я заражений силою урочища. Можливо, будуть і такі побічні ефекти.

Знову йду по азимуту, швидко й без затримок, хоча єдиний метод, яким я можу керуватися, мені геть не подобається. У горах ходіння навпростець, як правило, не закінчується нічим добрим.

Натрапляю на них близько полудня, на стежці, що траверсом біжить по узгір’ю. Спочатку чую кроки. Човгання підошов, шум, коли хтось із них спотикається об камінь без стогону чи нарікань. А потім дивне ритмічне буботіння багатьох горлянок. Тоді я вже лежу в густих кущах, прикрившись сухою травою й гілками, оточений хмарою обурених комарів.

Я ховаюся за пару метрів від стежки, тож можу спостерігати, як вони проходять.

Люди Вогню або з якогось іншого племені. У будь-якому разі — не Змії. Тупцюють вервечкою, близько один до одного, спотикаючись і волочачи ноги, кожен тримається рукою за плече того, хто йому передує. Ідуть і мугикають монотонну дику мелодію. Вона здається мені на диво знайомою, аж раптом я її згадую. Вони мугикають той самий мотив, який у моєму сні грали пекельні музиканти.

Лежу абсолютно нерухомо й чекаю, поки вони мене минуть. Тридцять вісім. Чоловіки, жінки. Різного віку.

Тримаються рукою за плече того, хто їм передує й тупцюють, ніби валка зомбі, туди, звідки я прийшов.

І очі в усіх затягнуті дивним, золотаво-лискучим більмом.

Поселення я починаю знаходити пополудні.

Спершу воєнні руїни. Стоси обвуглених балок, вкриті кіптявою рештки кам’яних підмурівок, трупи рядком на різних стадіях розкладання, рої мух, каркання ворон. Жахливий сморід паленого й падалі. Це не схоже на містечко з мого сну, та все одно справляє понуре враження. Усюди я знаходжу сліди потворних екзекуцій: обвуглені покручені тіла, прив’язані двометровим ланцюгом до частоколу чи до якогось стовпа. Я бачив це уві сні. Ці люди поклонялися вогню, поклонялися богу-ковалю, виробляли драконячу олію — суміш напалму і грецького вогню, танцювали Танець Вогню. Тому Змії палять їх живцем. Змушують танцювати у вогні.

Типове почуття гумору загарбників.

Мені трапляється абсолютно пусте поселення, хоч і без слідів руйнувань.

Спершу я сидів у кущах і спостерігав.

Панувала суцільна тиша. Дим не сочився з-під дахів, не кудахкали кури, не гавкали пси і худоба не ревіла. Нічого.

Сидів так десь півгодини, добре замаскований і нерухомий.

Серед халуп — тотальна мертвота. Починається дрібний дощик, з дерев осипається листя.

Я спинаюся на невисокий частокіл, власне кажучи, похилений назовні паркан із загострених колод, і обережно просуваюсь уздовж стін.

Не видно і сліду боротьби. Ніяких трупів, ніякої крові.

Усіх ніби здуло. Чоловіків, жінок, старих, дітей, худобу, свиней, кіз і собак.

Над селом не літають навіть птахи, не видно ні мухи, ні мурашки.

Я рефлекторно активую Цифрал.

Вона з’являється в сяйві веселкових іскор, метеликова німфетка із золотим волоссям. Я починаю до неї звикати.

— Ти використав майже все, — сказала вона. — У тій печері.

Драккайнен, який присів на коліна під халупою, окинув себе швидким поглядом.

— Справді не видно того ореолу. І шкіра не терпне, — промимрив він. — Ну, що ж. Заходимо.

Двері найближчої хати були не замкнені. Він легенько штовхнув їх лезом, а потім прослизнув усередину, уздовж стіни, весь час несучи на плечах гілки для маскування.

Досить довго нічого не було чути. Драккайнен обійшов чималий покій із мечем напоготові, переставляючи ноги в бойовій позиції, немов у якомусь дивному плавному танці. Зазирнув у всі закамарки і за кожні двері. А потім випрямився, гмикнув під носом: «Чисто!» і викресав вогонь. Пломінь каганця підмалював своїм сяйвом стіни з балок, старанно заслані й прикриті шматками хутра дерев’яні ложа у нішах, довгий стіл, заставлений, як до трапези.

Щедрої трапези на кільканадцять осіб. Дві запечені цілими туші на дерев’яних тацях, пласкі круглі буханки, пучки біло-рожевих стебел, схожих на лепеху, якісь квашені овочі в маринаді у глиняних мисках.

Печене м’ясо було холодним, у глеках спала піна, хліб зверху трохи підсох, але ніщо не зіпсувалося. Пахло цілком апетитно.

Драккайнен присів біля каміна й розтер у пальцях дрібку попелу.

— Схоже на те, що це сталося вчора, — повідомив. — Вони сіли вечеряти. Багата вечеря й заможна хата. Усюди прибрано, на столі чистий посуд і солідні ножі, печені кабани чи якісь там інші тапіри, біля каміна хутра, справжнісінький тобі скансен. Кілька з них встигли відрізати собі м’яса, хтось — відламати хліба, хтось — налити пива. І все. Ніхто не випив і ковтка, ніхто нічого не надкусив. Вони спокійно встали і вийшли, забравши з собою худобу, а також мух і бджіл, ймовірно їх дуже дбайливо й без застосування сили викрало НЛО. Що я несу, це я тут НЛО.

Він підвівся.

— Аж само проситься в рота. Аж проситься зупинитися на нічліг. На стінах зброя, в колодязі вода, запаси дров, числі ліжка. Ідеально. І тому мені це зовсім не подобається. Виходимо, Цифрал. Через лазню. Нічого не торкаємося, не беремо навіть цвяха.

Наскільки він вивчив планування тутешніх халуп, загалом майже ідентичних, ніби від однієї девелоперської компанії, у лазні мав бути інший, «чорний» вихід, що вів у оточений господарськими будинками двір.

Він знайшов його і беззвучно вислизнув на вулицю. Ще зазирнув у хлів і обору, але нікого не побачив. Не було там ані коня, ані брунатного буйвола з величезними рогами чи жахливої, схожої на мініатюрного гіпопотама, свині. Ані мухи чи павука. Нічого.

Панувала мертва тиша, лише вітер шумів у деревах і неподалік плюскотів струмок. Вуко прокрався крізь масивну дерев’яну хвіртку в кутку подвір’я і пішов між халупами, спорожнілими й тихими, як і та, до якої він навідався. У повітрі кружляло яскраве осіннє листя, схоже на тропічних метеликів.

— Будь-хто тут зупинився б, — сказав Вуко. — Місце гарне й покинуте. Живи собі. Навіть краєвид звідси чудовий. І відбиватися можна, тільки частокіл міг би бути кращий.

— Ти бачиш десь той ореол? — запитала Цифрал.

— Тих магічних мурашок на шкірі? Ні. Ані сліду. Тільки це нічого не означає. Думаю, вони тут зупиняються. Кожен хто мандрує цим шляхом чи забрідає в цю долину. Мисливці, біженці, пастухи.

— Тоді чому тут нікого немає?

— Хороше запитання. Ти точно хочеш знати? Бо я ні.

Він обійшов усе поселення, крадучись обережно, ніби сподівався натрапити на снайперів чи міни. Нічого не відбувалося.

А потім він повернув і напоровся прямо на краба.

Той стояв посеред вулички між халупами, абсолютно нерухомо, немов огидна скульптура. Стояв і дивився прямо на Драккайнена щілиною на своїй пиці, що нагадувала лицарський шолом типу «жаб’яча голова». Його руки були апатично складені під пахвами, леза сховані, гострі, як луска глибоководної риби, пластини панцира легко й ритмічно підіймалися.

Розвідник дуже повільно відстібнув ремені рюкзака і поставив його на землю.

— Я знаю, що всередині ти дитина, — прошепотів. — А точніше був, бо зараз ти монстр. Тому, якщо муситиму, я тебе вб’ю. Я просто хочу пройти.

Він виставив одну ногу, відповідно розподілив вагу тіла й поклав кінець леза пласкою частиною на плече, потім розслабив усі м’язи й зосередився на диханні.

— Може, обійти його? — нервово запропонувала Цифрал.

— Та не думаю, — відповів Вуко. — Він же не на автобус тут чекає. Він явно блокує прохід до воріт.

Краб зашелестів дивним голосом, але не поворухнувся.

— Це тому всі зникли?

— Ні, — відказав, — люди, які з ним перетинаються, виглядають так, ніби наскочили на вентилятор, а тут жодної краплі крові. Проблема в тому, що я вже не такий швидкий, як колись. Скільки в мене цього залишилось?

— Чого?

— Того магічного блимання, ореолу, da ріски materi. Є ще щось чи ні? Він почав крутитися, час спливає. Ти операційна система, нагадую.

— Рештки, розпорошені. Якщо їх акумулювати, ти міг би припудрити собі носик.

— У ліву руку.

Це трохи нагадувало гаряче повітря над конфоркою. Хмаринка розміром із яйце, яка заламувала світло і в якій мигтіли мікроскопічні іскорки, немов діамантовий пил.

Краб заклекотів і переступив з ноги на ногу. Потрійні пазурі скреготнули по камінню двору.

— Цифрал, підлети до нього. Хочу знати, що видно між цими пластинами, коли вони настовбурчуються.

— Ти здурів? Я нізащо до нього не наближуся.

— Ти в моїй голові. Він тебе навіть не побачить. Ніхто тебе не бачить, ріčки materinu, тільки я. Вали давай, а потім не чіпай мене, я зосереджений.

— На чому?

— Ходу!

Вона надулася й полетіла. Обережно, роблячи велике коло, щоб наблизитися до краба зі спини. Драккайнен бубнів собі щось під носом, примруженими очима вдивляючись у сяйво, що мінилося над його долонею.

Раптом пролунав огидний скрегіт заліза і краб цілком несподівано підняв тулуб і розправив клешні, демонструючи два леза-півмісяця.

Вуко, продовжуючи щось далі бурмотіти по-фінськи, дрібними кроками посунувся вбік, під стіну, до підсіння на товстих стовпах.

Краб зацокотів, геть як цвіркун, і рушив до нього.

Драккайнен зробив кілька швидших кроків, залишаючись у дивній, настороженій фехтувальній позиції, повторюючи свою вперту молитву. Він говорив усе гучніше, а в тон його голосу прокралися нотки істерики.

Краб виставив обидва леза вперед і рушив блискавично, ніби розлючений вепр.

— Apiainen! Perkele аріаіпеп! — проричав розвідник, уже спираючись спиною на колону.

В останній момент він завернув за стовп, леза пронеслись, ніби вертолітні лопаті, загуркотіло, як із кулемета, з колони полетіли товсті скручені стружки.

Драккайнен припав до землі і різонув тварюку по ногах, потім відскочив, як тореадор, і сперся на наступний стовп.

Повітря прошило жахливе пискливе ревище, ніби вибух пари на пароплаві й кувікання свині, включене в записі задом наперед.

Водночас пролунав високий крик Цифрал.

Драккайнен поглянув на свою долоню, але від миготливого ореолу не лишилося й сліду. Не було й жодного видимого ефекту.

— Ну що ж, — буркнув. — Ніхто не обіцяв, що буде легко. Що видно?! — заволав у розпачі. — Що у нього під сподом?!

— Тканина, — сказала Цифрал, вагаючись. — Бліда й слизька, як у молюска. М’яка. Але вона з’являється лише на мить.

Краб вивільнив лезо, що врізалося глибоко в деревину стовпа, а потім знову рушив на Драккайнена. Шаблі розмились у повітрі, як лопаті, утворюючи навколо миготливий сталевий німб.

Ґ’яфі відбив три удари, перш ніж розлетівся, наче качка в січкарні, — промайнуло в голові у Драккайнена. — Жилавий Ґ’яфі, швидкий, як чорт. Я набагато більший і важчий. Хоч один відіб’ю?

А потім він перестав думати. Став рухом. Довірився вишколу, вписаному в базові рефлекси. Дерев’яна колона очевидно асоціювалась у краба з проблемами, бо якусь мить він кружляв обережно, намагаючись зайти то з одного, то з іншого боку. Леза, широко розставлені в сторони, як роги бика, ледь дрижали, будь-якої миті готові перетворитися на пекельний ротор.

Цього разу Вуко утік низом. Зробив нервовий рух в один бік, простий фінт, але краб дав себе обманути, і сталь просвистіла, розсікаючи повітря.

Драккайнен пірнув під металеві руки, стрибнув на бочку, відштовхнувся ногою від стіни із балок і зробив сальто над потворою. Амортизував падіння перевертом і зупинився посеред подвір’я, тяжко дихаючи, у хмарищі пилу.

— Усе, — буркнув. — Більше я нічого не надумаю.

Краб розвернувся на місці й рушив у його бік.

— Vittuun, — сказав Драккайнен і нервово обернув меч у руці.

І тоді згори з важким гудінням упало щось. Брунатна довгувата грудка, як недопалок сигари. Гепнулась у пісок, але одразу ж підірвалась у кривий зигзагоподібний політ, немов отруєна пестицидами комаха.

Вуко розвернувся і рвонув навіженим спринтом на інший кінець подвір’я. Створіння погналося за ним дивними стрибками, колишучи панцерним бочкуватим тулубом, але по його гострих пластинах уже повзав шершень.

За спиною розвідник почув свист сталі, відчув подув повітря, збитого лезами. Здійснив відчайдушний потрійний стрибок, хапаючи меч обома руками, а тоді вистрибнув на найближчий дах, всадивши зброю у стріху. Миттєво підтягнувся і сховав ноги. Краб лупнув об стіну, аж солома посипалася на подвір’я.

Драккайнен заповз найвище, як тільки зміг, і сів, віддихуючись і витираючи лоба.

— І що далі? — запитала Цифрал. — Сидітимеш тут?

— До чортиків, — тяжко видихнув Вуко.

— І що тепер?

— Молитися, — серйозно промовив Драккайнен.

Вони сиділи. Краб кидався на подвір’ї, розсікаючи все підряд. Судячи зі звуків, він якраз визвірився на дерев’яну бочку.

— А якщо він залізе сюди? — запитала Цифрал, майстерно здавлюючи істеричні нотки.

— З такою тілобудовою? Ти колись бачила курей, які лазять по стінах?

Унизу пролунав дикий лемент. Раптом краб почав сіпатись у дикому танці по всьому подвір’ї, налетів на стіну, потім на бідарку, що спокійно собі стояла, і порубав її на шматки.

— Що це було?

— Мій шершень. Я зробив шершня. Якщо мені вдалося, то нафаршированого нейротоксином ракоподібних. Не знаю, чи вийшло, не було часу. Не знаю, що це таке. Я хотів осу, вийшов шершень. Ще й якогось дивного кольору.

— Ти не створив би живого організму, — відказала вона. — Для цього в тебе кишка тонка. Ти максимум змутував щось тутешнє. Це діє по лінії найменшого опору, пам’ятаєш?

— Jebal to pas, лиш би спрацювало.

Жахливе кувікання на подвір’ї різало вуха. Нещасний краб борсався по землі, перевертався навзнак і колотив навколо себе ногами. Над його химерним розбуялим тулубом здіймалася хмара куряви.

Це тягнулося довго, але зрештою стихло.

Потвора лежала майже нерухомо, тільки одна кінцівка мляво рухалася.

Драккайнен зіслизнув з даху попри протести Цифрал, підійшов до свого залишеного клунка і вдягнув його на плечі.

— Ідемо.

Він був уже в брамі, коли від створіння, що лежало на землі, до нього долинуло схлипування, а потім і виразний стогін. Не страхітливий виск оскаженілого компресора, а плач дитини. Здушений сталевою шкорупою шолома типу «жаб’яча голова».

— Perkele Saatani vittou, — пробурчав Драккайнен.

— Ні, будь ласка, — благально мовила Цифрал.

— Zašto ja serti takavi glupanl — процідив. — Glupši ko turski kurač!

Він повернувся і підійшов до лежачого створіння. Підняв із землі відрубане дишло, що перетворилося на непридатну жердину, і добряче штрикнув самою кінцівкою. У відповідь почув слабкий писк.

Драккайнен підважив тулуб і перевернув краба спиною догори. Почекав хвилю, але нічого не відбувалося.

Підійшов ближче і обережно штовхнув панцир кінчиком меча. Одна нога злегка подряпала землю, але нічого більше.

Несамовито лаючись фінською, Вуко знайшов місце з’єднання пластинок, просунув пласко меч, підважуючи край. Бляхи заскрипіли, Драккайнен стиснув зуби й застогнав від натуги. Нікудишня спайка з тріскотом відскочила, скручуючись спіраллю, наступна піддалася швидше, наступна трималася ще слабше.

Розвідник розтулив пластини панцира, частково вигинаючи їх назовні. Зсередини вирвався огидний солодкавий сморід. Вуко відскочив на кілька кроків, заходячись кашлем.

Усередині панцира були овальні пластини слимакуватої, вкритої слизом матерії, що огортали скручене клубочком бліде й дрижке тіло. Десь позаду двостулкової оболонки роздувалась велетенська пурпурова пухлина, що розрослася на всі боки, наче восьминіг присмоктався.

Стримуючи позиви до блювання, розвідник сплюнув густу слину, засукав рукави й занурив руки в панцир. Йому вдалося просунути долоні під слизьку оболонку гумоподібної матерії й намацати людську шкіру, але щось не пускало. Він розсунув пластини ширше й побачив якісь ребристі прозорі трубки, встромлені в рот і в кожен отвір тіла зіщуленої істоти, й пурпурові клубки судин під шкірою уздовж хребта.

Вуко вийняв ніж і знову занурив руки в чужу тканину, щоб обережними надрізами видобути зсередини ув’язнену маленьку людину.

Двічі йому доводилося відходити вбік, щоб ковтнути повітря, кількома плювками позбутися надлишку слини, що не давала дихати, і перечекати, поки мине судома в горлі.

Слимакуваті м’язи нарешті піддалися, гидотно чвакнувши. Драккайнен схопив дрібне тіло під пахвами й витягнув назовні.

Ув’язнена всередині краба дитина була більшою, ніж він очікував.

Дівчинка.

Досить доросла, може, тринадцятилітня. Без волосся, вкрита слизом, зі слідами від вшитих під шкіру мацаків, спухлими, ніби виразки. Вона тремтіла від раптових дрижаків, а може, й від конвульсії.

Він поклав дівчинку на землю й обережно торкнувся її шиї.

— Пульс рівний, — повідомив. — Пришвидшений, але без аритмії.

Вуко підняв їй повіки, але побачив лише величезні горіхові райдужки на все око й вилаявся.

Відніс дитину до колодязя й обмив кількома відрами води, делікатно вийняв останні залишки трубок, що стирчали під шкірою, ніби пурпурові п’явки.

Дівчинка перестала дрижати, несподівано сіла й інтенсивно виблювала якимось слизом. Спершу душилася й ловила повітря, аж нарешті розплющила очі.

— Води... — простогнала.

Драккайнен сів на коліна й підняв відро, щоб вона могла напитися.

— І що тепер? — запитала Цифрал безжалісно в’їдливим тоном. — Удочериш її? Чи радше почекаєш, поки вона виросте?

— Я дам їй плащ і відпущу. Я ж не можу її няньчити.

— А вона натрапить на Зміїв і вони засунуть її в наступного краба. Де логіка?

— Я хочу до Змія... — пробурмотіла дівчина. — Чому не чути музику? Мені так холодно...

— На тобі. Хоче до Змія, — Буркнув Драккайнен.

— Вуко... — прошепотіла Цифрал.

— Ні, — мовив він із ноткою люті в голосі. — Усе має свої межі. Цього я точно не зроблю. Я тут вирішую. Мені далеко до святості, але я не монстр. Не для цього я її витягнув.

— Вуко...

— Я — людина, і збираюся зберегти людяність. Бо інакше я просто збожеволію. Або перетворюся на таке ж бидло, як і він.

— Вуко... Поселення... Туман надходить...

Драккайнен підвів погляд і поглянув на будинки. Щось мінялося. Сутеніло й між будівлі почав просочуватись холодний туман. Він звивався клубками, схожими на щупальця, а десь під сподом, при землі мигтіло веселкове сяйво, як діамантовий іній.

— Ходу! — крикнув Драккайнен. Схопив дівчину за плече, закинув її на спину, біжучи, захопив свій клунок і погнав у ліс.

Він біг так довго, поки поселення не залишилося далеко позаду, а він геть вибився з сил.

Невелике вогнище горить у заломі скелі, надійно захищене від будь-якого погляду. Трикутна заглибина в стіні, закрита з боків скелями, над якою я звів дах із палиць, прикритих шаром свіжо скошених гілок гірської сосни.

Я зміг пронести її близько кілометра.

Майже кілометр бігу на відкритій місцевості через дикий ліс із двадцятип’ятикілограмовим тягарем, який висить на плечах і скавучить.

Потім я тягнув її через пущу.

Вона йде сама, але важко уявити собі більш обтяжливого супутника. Коли я її відпускаю, вона тікає. Недалеко. Як миша. Знаходить яке-небудь прикриття — стовбур, скелю, повалене дерево, втискається в найтісніший кут і скручується в нервовий клубок. Увесь час виє і тремтить.

Боїться мене, боїться дерева, пташку в небі, неба над головою.

Не знаю, чи вона колись видужає.

Я здогадуюсь, як це працює. Беруть налякану дитину, яка живе у світі, що помалу перетворюється на бійню, і перетворюють її на танк. На створіння в панцирі із лезами, якими можна порубати все, що вселяє страх, в істоту, захищену пластинами, яких не проб’є ні меч, ні стріла, всередині якої — лоно. М’яке, тепле й вологе середовище, яке нагодує, пригорне й приспить розум, транслюючи в нього таємничу музику.

А тепер вона гола, слимак без мушлі. Безборонна. Немає музики, немає панцира, сама мусить жувати й ковтати. Витягнута зі шкорупи, як устриця, виставлена на крижаний вітер і палюче сонце. Покалічена камінням і колючками. Світ зовні жорстокий і страшний.

Значно краще бути крабом. Жахливим панцирним створінням, але всередині теплим і м’яким.

Це дає почуття безпеки.

Я дивлюся на звивисті пломені й потягую воду з вином.

Її я нагодував.

Силою. Розтискаючи щелепи і вкладаючи в рота малі шматочки сиру і хліба, вливаючи в горло воду. Ніби годував дике налякане звірятко. Коли я її нарешті відпустив, якусь мить вона шарпалася, але за спиною в неї був схил, а з боків — скелясті стіни. Навпроти, там, де вихід на свободу, горіло страшезне вогнище і сиділа потворна людина. Зрештою вона забилася в найтісніший куток і скрутилася в клубок, загортаючись у мій запасний плащ.

Я дивлюся на цей схований у тіні дрижачий клунок і не знаю, що далі.

У мене є величезне бажання так її й залишити.

Тягнучи дівчинку за собою, я ніде не сховаюся, бо вона тут же викриє будь-яку позицію. Я не втечу і не проб’юся.

У результаті й так загину, а вона разом зі мною.

Розрахунок. Зважування шансів.

Безглузда трата часу. Тільки для того, аби переконатися, що десь там усередині я досі раціональний.

Але навіщо, якщо я й так не можу її залишити. Ми, люди, так створені. Окрім логіки, глузду й уміння зважувати шанси, у нас є ще сумніви. Сумління. Почуття. Різні забобони, які роблять нас людьми.

Що не змінює факту, що я жахливо вляпався.

Я й так її кину. Ну, тобто «кину». Відпущу. Вона мені ні тітка, ні донька. Просто дитина війни. А я — не механізований полк піхоти. Хай котиться під три чорти. Тільки ж не в серці гір, практично за лінією фронту. Я залишу її, коли ми дійдемо до якоїсь більш-менш цивілізованої місцини.

Якщо така ще залишилася.

Блідого світанку мене будить холод. Крижаний туман і волога.

І каркання.

Великий чорний птах сидить на моєму клунку і смикає дзьобом ремінь, яким зав’язаний мішок.

— Вали звідси! — вітає він мене хриплим хамським криком, і давно вже ніщо не могло мене так втішити.

— Куди ти подівся, Невермор, старий мерзотнику?

— Траакт!

Дівчина також прокидається. Я впевнений, що побачивши ворона, вона впаде в істерику, але вона лиш глипає з-під пледа повним захвату поглядом сарни.

— Крааб! — озивається ворон з острахом.

— Знаю, старий, але що поробиш?

— Трруп!

— Ні. Ми так не робимо. Це погано. Недобре. Поганий, непозитивний птах!

— Ти трруп! Крретин!

Я забираю в нього мішок. Ворон відскакує, стріпуючи крилами, і сідає на найближчій скелі. Я витягаю шматок хліба, пару смужок м’яса. Беру порцію і підсовую дівчині.

Вона надувається й відвертає обличчя.

Добре.

— Це їжа, розумієш? Окей. Харчі, харчі.

Вона дивиться жалісним вологим поглядом і тісніше загортається в плащ.

Відкушую шматок м’яса і кидаю ворону. Він крутить головою і зблискує оком-намистиною то з одного боку, то з іншого, а потім проковтує шматок.

— Сирр!

— У тебе в голові мабуть якесь помутніння, — кажу, але відламую йому шматок копченого козиного сиру.

Знаходжу в мішку своє попереднє вбрання: шматки плаща, порізані на кілт і туніку. Кидаю це дівчині. Вона трохи відсовується в куток скелі, але більше нічого не робить.

Я старанно жую, сидячи біля згаслого вогнища, увесь обмазаний і з ножем у руці. Затерплий, промерзлий і мабуть як ніколи брудний. Відрізаю шматки м’яса чи хліба біля самих губ і подаю собі на лезі.

З-під зібганого плаща висовується худа рука, яка нишком хапає їжу і зникає.

Однак одяг не викликає у дівчини жодних притомних асоціацій.

Тож я поспіхом доїдаю сніданок і сам беруся за шмаття. Спочатку я їх показую. З одного боку, з іншого, вдягаю і знімаю. Пританцьовую трохи, щоб показати, як мені тепло і зручно. Знову знімаю.

— Ти трруп! Дуррень! — коментує птах зі свого каменя.

— Гидке! — несподівано озивається дівчина. — Я хочу свій панцир. Я — краб! А ти — тупе стерво! Таких я пожираю!

Це завершується шарпаниною. Я їй не мобільна психіатрична бригада і не вихователька. У підсумку: вона вдягнена і схлипує, у мене — подряпина на плечі.

І нікому тут не спаде на думку розпочинати слідство.

Я збираю екіпірування, ховаю ніж, чіпляю меч і вішаю рюкзак, накидаю плащ. Потім рутинні підстрибування на місці, щоб перевірити, чи нічого не бряжчить.

Курям на сміх.

Вештаючись так із очманілим дитям війни, я можу собі бряжчати, як продавець сковорідок.

— Трракт! — підганяє Невермор.

— До садиби Ґрунальді, — кажу. — Пам’ятаєш, де вона?

— Рухайся!

Тож я рушаю.

За вороном. Уже навіть це здається мені цілком раціональним.

Тепер я принаймні знаю, куди йду. Йду за вороном.

Дівчина пасивно опирається, ледь волочиться чи виривається й намагається кудись бігти. Я намагаюсь її заговорювати, питаю про ім’я, співаю якісь ідіотські пісні. Безрезультатно.

Час від часу її накриває лють, і тоді вона кидається на мене й лупить обома руками абикуди. Я прикриваюся рукою і чекаю, поки вона втомиться. У неї більше немає сталевих місяцевидних лез, є тільки кволі ручки змарнілої підлітки. Ворон у такі моменти сідає на скелю чи гілку й дивиться на мене, схиливши голову, і мені здається, що в його намистиновому оці я бачу кпини.

Так ми долаємо ще кілька кілометрів, а коли в мене з’являється відчуття, що я помалу починаю впізнавати околиці, я перестаю тримати дівчинку.

Ок. Не буду нав’язливим.

Як на зло, тоді вона йде за мною. Тримається за кілька метрів позаду, немов злісний сільський цуцик, відступає, коли я обертаюсь, а потім знову тупцяє моїми слідами.

Байдуже. Якщо вона прийде до табору, я дам їй їсти. Якщо втече, я не наздоганятиму. Усе має свої межі, мій наївняковий ідеалізм також.

Відтоді ми йдемо швидше.

Ворон перестає марудити, я йду в звичайному темпі й дівчинка поступово залишається далеко позаду. Але мені здається, що весь, час десь там маячать худі ніжки, що стирчать із бурого кілту, який сягає їй за коліна.

Шпичастий хребет, скелі, шум струмка, дощ із кольорового листя. Парад дерев у розкішних барвах осені.

Гори навколо мене здаються лагіднішими й нижчими, у долинах починають зблискувати озера.

Біля першого з них я сідаю на березі і вмиваюся кришталево чистою водою.

Я зворушений. Земля Вогню. Я почуваюся так, ніби потрапив додому.

І відчуваю виразне наростання страху.

Бо моя названа батьківщина лежить у вогні. Часом я минаю спалені хати, з яких уціліли тільки стоси обвуглених балок і підкопчених підмурівків. І покручені, зіщулені тіла, зв’язані шматками ланцюга. Тіла людей, яких змусили танцювати у вогні.

Я заглядаю у спалені обличчя, намагаюсь упізнати в обвуглених масках знайомі риси, але бачу тільки вишкірені, обпечені дочиста зуби і не знаю, чи це хтось із моїх, чи чужі. Попри це я щоразу підходжу до них на ватяних ногах, із більярдною кулею в горлі.

Відчуваю, що ми близько.

Ми не зупиняємось на постій, дорогою я їм солону смужку твердого висушеного м’яса й запиваю водою. Невермор залітає трохи наперед, а потім повертається до мене, підозрюю, видивляється ворогів.

Я підкликаю його коротким свистом. Він підлітає і сідає на скелі, глипає на мене, крутячи головою, але невідомо, чи він став таким слухняним, чи йому просто цікаво.

— Якщо поблизу є якесь урочище, — кажу тихо, — то відведи мене туди. Я не знаю, на що ми кожної миті можемо натрапити, мені потрібна сила. Потрібна пісня богів, розумієш?

— Таа!.. — каркає і знову відлітає.

Знаходить мені урочище через півгодини ходи між лісу і скель. Галявинка, оточена з трьох боків болотом, наїжачена вапняними скелями, гострими, ніби зуби, на якій стирчить кілька психоделічно покручених дерев, однак усі всохли. Як і трава, кущі та якісь інші рослини. Усе мертве.

Я зосереджуюсь і активую Цифрал.

Вона випурхнула звідкілясь з-за його голови у ряхтінні райдужних крилець, і облетіла галявину швидкими зигзагами, зупиняючись на мить біля кущів і скель, як метелик.

Драккайнен укляк біля невеличкого, заповненого водою заглиблення, занурив у нього руку. Вода була прозора, але коричнева, як слабка кава.

— Чарр! — закаркав Невермор.

Розвідник підніс руку і обдивився її з усіх боків.

— Нічого тут немає, — повідомив розчаровано. — Я не бачу того ореолу. Це мабуть не урочище. Виглядає добре, але нічого більше.

— Тут колись була сила, — сказала Цифрал. — Це видно по рослинах, відчутно в землі. Але вона зникла. Отак просто.

— Скррута! — загорлав Невермор. — Немає чарр! Примари забрали! Пішли! До Шпичаків! До Зміїв! Скррута! Немає тумаан! Немає опаар!

— Ясно, — кинув Драккайнен. — Браво. Ти за все життя стільки не наговорив. Я лише зараз починаю розуміти. Це стратегічна сировина. Звідси ці примари, Пробуджені й інші радості. Той мерзотник збирає їх собі. Робить запаси. Пісні богів, де б вони не були, відрощують ноги й повзуть до нього. Принаймні ті, про які йому відомо. Він експлуатує урочища, так, як це. Кепські наші справи, пані й панове.

— Я знайшла залишки, — відрапортувала Цифрал. — Вони в ягодах.

— У чому?!

— У ягодах, — повторила вона. — Деякі з цих кущів — це ягоди. Кущі вмерли, коли сила пішла, але ягоди тільки всохли й замкнули чар усередині. Придивися.

Вуко присів на коліно й зірвав поморщений коричневий плід розміром із родзинку.

— Вони не отруйні?

— Не в звичайному сенсі. Вони спотворені закляттям, але тобі цього й треба було. Якби вони росли не на урочищі, тебе б хіба що трохи прочистило. Але я б їх не їла. Невідомо, як вони подіють. Краще використати якось інакше.

— Не вірю, ріски materinu, — буркнув Драккайнен, стоячи на колінах серед всохлих кущів із чашкою у руці. — Я збираю ягоди в чашечку. Там світ палає, а я зриваю собі срані ягоди.

По всій галявині йому вдалося наскубти десь пів чашки поморщених плодів. Він потрусив посудиною і помітив бліде блимання, немов мікроскопічні голки льоду, що витали в морозяному повітрі.

— Є, — оголосив він. — Принаймні трошки.

Він загорнув ягоди в тканину, ще й зав’язав ремінцем.

— Не достатньо, — сказала Цифрал. — Якщо ми дійдемо до людей, треба буде запакувати це герметично. Для них це гірше, ніж ебола.

— Поки що немає чим, — відказав він. — Повертаємося на шлях.

Трохи далі він справді почав упізнавати місцевість. Перевал, на якому він знайшов шапочку котрогось із викрадених дітей. Велике пасовище, яке проходив ще за дня.

Він ішов понуро, зі стиснутими зубами і якось причаївшись, не знімаючи долоні з руків’я меча, увесь час тримаючись узлісся.

Дім Ґрунальді Останнє Слово був уже близенько.

Дім або ж обвуглений скелет колишньої садиби. Випалене попелище з трупами, прив’язаними ланцюгами до палісаду.

Невермор полетів на розвідку і не повертався. Драккайнен піднявся майже на вершину схилу, а тоді раптом повернув під завісу лісу і сів під деревом. Зняв рюкзак, розшнурував ремінь, почав порпатися всередині. Потім обмацав кишені куртки, знайшов люльку і вклав її в зуби. Далі витягнув капшук, турботливо перебрав пальцями сумні рештки тютюну. Цифрал зависла перед його обличчям, спостерігаючи, як він уважно видобуває дрібку за дрібкою, щоб зрештою витрусити в люльку крихти з дна мішечка.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Немає сенсу економити, — відповів Вуко, вивертаючи капшук навиворіт. — Якщо там усе гаразд, то в моєму багажі є ще дві пачки. Мій «Принц Альберт» і ще якийсь, хтось мені поклав у десантну капсулу. А якщо садиби немає, то треба буде битися, щоб пройти далі. У такому разі я мушу відпочити.

— Вуко, це ж нічого не змінить.

— Не мороч мені голову. Я погано почуваюся. Мені недобре, крутить живіт, пітніють долоні, я ослаблений і в мене болять м’язи. Може, в мене грип.

— Вуко... Ти боїшся.

Він не відповів. Знайшов кресало, насипав на шматок кори купку наструганих ножем стружок і висохлих шматків слані якогось моху.

— Вуко... Можна просто заглянути за край схилу. І ти вже знатимеш.

— Не заважай, — відказав він невиразно, роздмухуючи жар. Переможно підняв палаючу тріску й наблизив її до чаші люльки.

Потім сидів нерухомо і, пихкаючи клубами ароматного диму, дивився на порослі лісом пагорби, вкриті осіннім туманом.

Цифрал сіла на гілку і принадно сплела ніжки з виразом нетерплячості на лиці.

За якийсь час Драккайнен із кам’яним обличчям видобув із наплічника шматок сиру, вудженини і відламав половину пласкої буханки. Поклав усе це на листок, після чого вийняв меч і подивився уздовж леза, примружуючи одне око. З кишеньки на піхвах ножа витягнув напилок і почав методично гострити меч.

— Якщо ти будеш їй постійно залишати їжу, вона так за тобою і йтиме, — не витримала Цифрал.

— Знаю, — невиразно буркнув він, не виймаючи люльки з рота.

Перевірив лезо великим пальцем і сховав меч. Знайшов шматок ременя, схопив кінці і одним рухом перев’язався ним навскіс, утворюючи імпровізовану упряж. Цифрал мовчала, коли він вішав піхви з ножем під ліву пахву руків’ям донизу і кріпив меч на спині. Мовчала, коли зашнурував черевики і зав’язав їх іще раз, стягуючи ремінь тісно в кісточках.

— Ти залишаєш рюкзак?

— Він сковує рухи, — відповів розвідник. — І він більше мені не буде потрібен. У будь-якому разі.

Він витрусив люльку, встав і кілька разів підстрибнув на місці. Поправив положення ножа, а потім розв’язав ремінь на згортку з ягодами і поклав усе в кишеню.

Втягнув повітря носом і випустив через рот.

— Вуко... Усі бояться. Це нормально.

— Я вже забув, як це страшенно заважає, — відповів він. — Ходімо... Boh, як же мені не хочеться сьогодні працювати.

Ці кілька десятків метрів на вершину пагорба він ішов, ніби автомат, причаєний і напружений. А піднявшись, просканував долину швидким поглядом.

Поселення Ґрунальді стояло за смугою невеличкого лісу, вкритий неторканою ґонтою дах ледь блищав у мжичці, із трикутних отворів під гребенем сочився блакитний дим, далі барвою полірованої сталі мигтіло озеро. Біля помосту гойдався невеличкий човен.

Підрихтовані господарські будівлі світили латками свіжих, обструганих дошок.

Ворота були відчинені, зовні крутилося кілька осіб. Групка дітей гнала всередину стадо кошлатих чотирирогих козиць, а на краю помосту сидів самотній чоловік із вудочкою і ловив рибу.

Драккайнен зупинився як укопаний і не вимовив ані слова. А потім сперся на дерево, сповз по стовбуру й сів на землю.

— Вуко... — озвалася Цифрал. — Усе добре. Все в порядку. Зараз ти спустишся вниз, привітаєш друга, вип’єш пива, знайдеш свого коня...

— Заткнися, тупа сліпа вівця! — пробелькотів Драккайнен. — Це ж Змії. Там живуть Змії. Поглянь, як вони вдягнені, подивися на татуювання. Це все Змії. Ґрунальді більше немає. Немає Ядрана.

Якусь мить він просто сидів, а потім устав і рушив униз.

— Вуко, ні! — крикнула Цифрал. — Облиш, це безглуздо!

Він не відповів. Потягнувся до внутрішньої кишені, дістав кілька ягід і всі одразу кинув у рот.

— Добре... — сказала фея поволі. — Я цим займуся.