Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 2. Вежа

Містечко було невелике. Розміром із селище. Уже не кишлак, але ще не місто. Перше, яке я побачив після тієї страшної, штормової ночі, коли почався бунт і я дивився, як мій палац, Притулок Хмар, помирає серед стугону полум’я. Ще я бачив, як під ударами серпів кінноти й коротких мечів солдатів «Кам’яного» тимена гине Маранагар. Потім були лише бездоріжжя, ліси і тракти. Через місто ми мали пройти вперше. Найкраще було б цього уникати, але річка Фіґісс, що брала свій початок у горах неподалік, навіть після такої затяжної посухи виявилася надто стрімкою й небезпечною. Посуха минула, із перемогою Підземної Матері повернулися дощі, омиваючи гори й поля й наново наповнюючи ріки. Тож ми мали перейти мостом, а єдиний міст поблизу сполучав береги тут, у селищі Аширдим.

Тому я дивився на будинки, що були дедалі ближче — я, Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник, роздивлявся світ, ідучи побіля двоколісного воза, на якому під парасолею розсівся мій захисник і провідник, останній підданий, який у мене лишився. Сам я був убраний у шаровари й перекинуту через одне плече червону туніку адепта культу Підземної Матері, а шкіра на голові пекла від порізу під час поквапливого гоління.

Голилися ми поквапом, сховавшись серед вигнутих дерев подалі від тракту, допомагаючи один одному. Брус без найменшого ремствування зрізав свою ветеранську косичку, лиш бубонів, що мав би це зробити вже давно.

Волосся ми закопали в піску. Моє і Брусове впереміш.

Трупи жерця й адепта ми відтягнули подалі від дороги і скинули в піщаний яр, а потім присипали піском. Усе це сталося в тиші і якось раптово.

Жрець владно нас прикликав і звелів допомогти своєму адептові, який мордувався над перехнябленим колесом. Ми йому допомогли, а того, що сталося далі, я зовсім не очікував: Брус розвернувся і зненацька схопив жерця однією рукою за голову вище карка, а другою штовхнув його підборіддя убік. Він зробив це так блискавично, ніби хапав кинутий йому плід. Почувся тріск хребців і людина в масці звалилася з сидіння бідарки, страхітливо здригаючись у корчах. Якусь мить ми з адептом заціпеніло за цим спостерігали, а тоді я збагнув, що тепер моя черга, тож підніс шпигунського ціпка, щоб дістати приховане лезо.

— Ні! Без крові! — гукнув Брус. Зіскочив із козел, відштовхнувся однією ногою від віслюка й навалився на спину адепту, який намагався втекти. Вони обидва гепнулися на землю і якусь мить звивалися, немов змії у герці. Зрештою знерухоміли, молодий адепт усе різкіше штурхався навсібіч, здіймаючи клуби пилу підошвами своїх сандалів, із головою, затисненою між переплетеними Брусовими руками. Це тривало безкінечно довго. Я не знав, що робити, тож дивився, рахуючи удари наляканого серця.

Нарешті розпачлива шарпанина припинилася, і тільки одна нога адепта ще смикалася, тарабанячи п’яткою по піску. Зрештою і цей рух ущух. Брус торсонув хлопцем іще раз, немов леопард упольованим кроликом, розчепив руки і спихнув із себе безвладне тіло.

— Допоможи покласти їх на віз, — просичав. — Швидко! Хтось може з’явитися. Так завжди. Коли тобі хтось треба, то всі наче вимерли. А як не треба, то збігаються, як на весілля.

Жрець був страшенно важким, а адепт мав жахливий вигляд. Його вибалушені, ніби вичавлені чимось ізсередини очі були залиті кров’ю аж по ті білі ділянки, що сховані в черепі, а опухлий язик звисав із рота, ніби химерний фіолетовий плід.

Ми з’їхали зі шляху, віз, погойдуючись, рухався між деревами, а мій шлунок ніби зав’язався у вузол.

— Чекай! — процідив Брус. — Зараз полегшає.

Коли ми опинились у відносній безпеці, він кинув мені з воза шкіряного бурдюка з водою з домішком оцту. Я відпив і раптом виблював на землю, задихаючись у болісних спазмах, від яких сльози цівками текли по обличчю. Після всього, що сталося, я був такий слабкий, що мусив сісти.

— Звична річ, — заспокійливо мовив мій підданий. — Ти звикнеш до крові і смерті, але на це потрібен час. Колись це відболить, але тоді в тобі щось помре. Частинка серця перетвориться на камінь.

Позбувшись тіл, ми оглянули вміст воза. Знайшли малий вузлик із речами адепта, кіш із їжею — переважно з коржиками з дурри й цибулі, сушені медові сливи, воду й скриню з шатами жерця.

Жодного м’яса, жодного пряного пива чи пальмового вина. Навіть шматка сиру.

— Не подобається мені це, — раптом озвався я. — Може, від початку бунту й минуло трохи часу, але досі не стало безпечно. Ми самі не так далеко звідси натрапили на мародерів. Чому цей жрець подорожує на самоті, неначе це якась прогулянка? Хіба вони не звикли переміщатися з ескортом? Навіть якщо йому не надали військових, чому цих адептів було не восьмеро і з міцними ціпками?

Брус стояв навколішки на землі, оглядаючи шати жерця, але завмер і підвів на мене здивований погляд.

— Давай ретельно оглянемо віз, — промовив він. — Не знаю, чому так. Може, він був із цієї Вежі, яка тут, в Аширдимі? І їхав кудись неподалік.

— Тоді навіщо йому запаси води та їжа? — не вгавав я. Сам не знаю, чи через інстинкти, через підозріливість, чи тому, що я страшенно не хотів одягати вбрання щойно убитого хлопця. Жерця вдавати я теж не хотів. — Здається, його шати надто гарні. Знаю, що їм тут не найгірше жилося, але навіть імператорські чиновники з такої діри, як Аширдим, не могли б собі дозволити щодня вбиратися у шовк. Поглянь на цю різьблену ложку з черепахового панцира, на миску чи скриню для письмового приладдя. Таких речей не посоромився б і Будинок Цинобри. Мої були набагато скромнішими. Це не звичайний жрець. І я тим більше не розумію, чому він подорожував на самоті.

— У нас немає виходу, — сказав Брус. — Ми маємо перебратися через міст. Коли зможемо, сховаємо віз та їхні речі. Тільки б перебратися. Їхатимемо швидко. Треба тільки вигадати легенду.

— Яку легенду, ситаре Тендзине?

— Майстерну брехню. Казочку, яку треба розповідати замість правди, якщо нас хтось зупинить. Часу вигадувати не буде. Завжди в таких ситуаціях треба заздалегідь приготувати легенду й вивчити її напам’ять. Ти маєш знати, хто ти, що робиш і чому. Завжди. Навіть якщо думаєш, що тебе ніхто ні про що не питатиме, тобі потрібна легенда.

Ми ще раз обшукали вузлики і скрині, та й сам віз також. Брус окинув його оком з відстані кількох кроків, заглянув під колеса, обмацав упряж. Смикнув хомут. Нічого.

Ми також простукали кузов воза.

Я знову проглянув стос речей обох подорожніх, шукаючи хоча би паспортів. Це були невеличкі дерев’яні таблички з випаленим іменем і прізвищем і з печаткою імператорського чиновника. За часів правління мого батька вони були потрібні лише тоді, коли необхідно було довести своє прізвище. Зазвичай у канцелярії чи в суді. Однак раніше, відповідно до Кодексу Землі, кожен мусив постійно носити таку дощечку, прикріпивши її ремінцем до зап’ястка чи повісивши на шию. Подорожувати отак просто також не можна було. На кожну подорож видавали спеціальний дозвіл. Я не знав, чи зараз такий же порядок. Чи Іфрія повернула всі старі звичаї і чи вже встигла їх запровадити. Я не знав і про те, чи це стосується жерців. Тому мені не подобалося, що ми маємо їх вдавати. Нам було замало відомо.

— Ми ж не будемо проводити обряди, — кинув Брус. — Йдеться лише про міст.

— Ти сам сказав, що нам потрібна легенда, — заперечив я. — Як ти збираєшся її вигадувати, якщо ми навіть не знаємо, як їх звали?

— Їх звали по-амітрайськи. Нижчим кастам за часів Кодексу не можна було мати прізвищ, лише імена. Але жерці — поза кастами. Як просвітлені вони мають вищість. Ми використаємо амітрайські прізвища, наприклад, Чугай Текедей і Гаршил Акердим. Я колись знав їх, і вони точно мертві.

— Навіщо забороняти прізвища? Адже так тільки шириться хаос?

— Бо вони пов’язують людей із їхніми предками й родинами. А родини мають зникнути. Родина — це зло, прізвище також. Це все лише підживлює людський егоїзм. Маючи сім’ю, ти дбатимеш про неї більше, ніж про інших, але ж це Матір вустами жерців вирішує, хто важливіший, а ким треба пожертвувати. Усі діти належать усім жінкам і Підземній, а людина як така не має значення. Значення мають спільноти: будинки, селища і так далі. Людина отримувала прізвисько, яке помирало разом із нею. Усе має стати єдиним, пам’ятай. Люди також. Зрештою, вони не мусять їх контролювати, тільки наглядати. Люди мають працювати, воювати за Підземну Матір і вшановувати її. Якщо у тебе є отара ковець, ти не наділятимеш кожну з них іменем. Ти наглядатимеш за всією отарою. Вистачить їх лічити. Ім’я потрібне коню, псу чи леопарду. А тут таких немає. Є тільки квівці. Ти надто багато думаєш, Арджуче. Думати про різні речі — це добре, коли ти в безпечному місці й сидиш біля вогню з кухлем відвару. Зараз це тільки тебе налякає. Я не знаю, чому жрець їхав сам. Може, тут безпечніше, ніж ми думаємо. Може, у нього була якась місія і тому він хотів прошмигнути непоміченим, не привертати уваги. А може, він був дурнем. Наша мета — перебратися через міст, це водночас так мало — і так багато. Решта — деталі. Нам треба сховати свої речі. Коли ми від’їдемо достатньо далеко, жрець і його адепт зникнуть, а шлях продовжать двоє сіндарів, що повертаються у Камірсар.

— А легенда?

— Зараз щось придумаємо... — Брус тяжко зітхнув, залізаючи на воза й обмацуючи козли. Він за щось потягнув, і раптом почувся тихий тріск.

— Я так і знав! — тріумфуючи, вигукнув він.

— Що це?

— Сховок. Не відкривався ні вгору, ні вниз, ні вперед. Сидіння як сидіння. Але відкрився назад.

— І що там, ситаре Тендзине?

— Краще сам подивися, Арджуку.

Усередині дерев’яних козел лежав червоний плащ із каптуром і мата для спання.

Я не розумів, що саме Брус хоче мені показати, поки не зрозумів, що у плащ загорнуто щось важке і бокате.

Ми вийняли згорток, обережно його розкрили й побачили невелику залізну скриньку. До випуклого віка був прикріплений кований символ червоного кольору й дивакуватої форми. Ремінь, помальований посередині трьома короткими лініями, з кожного боку закінчувався заокругленими гачками. На додачу скриньку старанно обмотали товстим червоним мотузком із шовку, а всі бездоганно зав’язані вузли запечатали воском, на якому відтиснули схожий знак.

— Відкриємо?

— Нізащо, — рішуче відказав Брус. — Ось і наша легенда. Це посилка, дуже термінова посилка. Готовий закластися, Арджуче, що за пів дня до нас цим шляхом проїхав великий кований дорожній віз, справжній дім на шести колесах, запряжений вісьмома великими онаграми, його супроводжував щонайменше гон кінних лучників із корогвами храму Підземної Матері на спинах і двадцять адептів.

— А що було всередині?

— Кілька жерців, може, ще адептки чи адепти для товариства, коші з їжею, прянощі, віяла й мусліни. І така ж скринька, наповнена піском. Справжня посилка тут.

Я роздратовано пирхнув.

— Ти мав вигадати легенду для варти на мосту, а не для мене. Може, там запас забороненого пальмового вина?

Він похитав головою.

— Я знаю, що так іноді роблять, коли хочуть щось переправити в неспокійні часи. Навіть дуже важливих людей так переправляють. Збройний конвой привертає увагу, а принцеса в цей час подорожує, одягнена селянкою. Я не знаю, чи так було цього разу. Але я знаю, що це цілком можливо, і ми будемо поводитися так, ніби саме це й відбулося. Цей символ може бути важливим. Що він тобі нагадує?

Я стенув плечима.

— Нічого. Може, колючу гілку? Якесь чудне ковальське приладдя? Дивний гребінь?

— А якби він міг рухатись і витися?

Я глянув ще раз.

— Отруйна скорпениця!

— Саме так! Я теж це бачу. А скорпениця означає загрозу, щось отруйне чи небезпечне. Породжує страх. Вона на печатках, на скрині й на грудях цього жерця. Зазвичай у них є це, — він вказав на один із золотих амулетів, який ми здерли з шиї мертвого чоловіка.

Коло з малим трикутником посередині, з якого виростає тоненький золотий прутик, ледь витикаючись назовні. Останнім часом я часто бачив цей знак. Його малювали на стінах, вирізали на грудях трупів, які потім знаходили на світанку на вулицях. Це було лише коло й риска, коли його креслили вугіллям чи вістрям, але я й так упізнав цей знак. Підземне лоно. Я проковтнув слину. Палаюче місто знову постало перед моїми очима. «Дивіться на пустелю! Вогонь насувається!».

— Але в цього було ще таке, поглянь. Такий же, як на скрині. Залізна скорпениця. Чому вона на такому довгому ланцюжку? Дивися.

Він повісив амулет собі на шию і заховав його під каптан.

— На відміну від інших, цього знаку не мали бачити. Він навіть не золотий, а залізний. Але за потреби я легко зможу його вийняти й показати, не встаючи з воза. О, так. Гадаю, якщо я нишком покажу амулет командиру варти на мосту, ми проїдемо без питань.

Йому не вдалося мене переконати, але в мене не було виходу. Я присів біля розкладених на плащі пожитків, які ми знайшли в обох подорожніх. Нам було відомо так мало. Якщо щось піде не так, увесь цей маскарад буде викрито. Вистачить одного нерозумного слова.

Брус крутив у руках широке вигадливе вбрання, намагаючись зрозуміти, як його носять. Що буде, якщо ми вдягнемо це неправильно, навиворіт чи догори дриґом?

— Це всього лише мале селище і один міст, — заспокійливо повторив Брус, ніби почувши мої думки.

У дивному каптані адепта без одного рукава, який відкривав ліве плече, за пазухою була глибока кишеня, в якій я знайшов кістяну ложку й невеличку дощечку з прив’язаним ремінцем.

— Адепта звали Аґирен Кисалдим, — сповістив я. — Дивно. Що це за ім’я таке — «Прищавий»? А прізвище — як поселення. Хто називається «Соляними Хатами»?

— Бо він був квівцею, — промовив Брус, одягаючи штани. — Тварин ти також називаєш залежно від того, що перше впаде тобі в очі, бо так легше запам’ятати. Котресь має відстовбурчене вухо, то гукатимеш його «Клаповухом», інше — пляму на спині, значить, буде «Ляпкою». Цей був прищавий. А «Кисалдим» — це, мабуть, кишлак, звідки він родом. Якби він дожив до ініціації, як жрець носив би інше ім’я. Принаймні ми знаємо, як тебе звуть. У жерця не було охоронної грамоти. Він мав особисту печатку, але на ній є тільки знак. Водяна черепаха. Ти говориш Мовою Єднання?

Я зітхнув.

— Трохи... — почав я невпевнено, але Брус похитав головою.

— «Трохи» буде недостатньо. Тут не може бути помилки. Тож удаватимеш німого й недоумкуватого.

Я звів брови.

— Просто бездумно посміхайся, крути головою і часом щось белькочи. Решта — на мені.

Ось він я. Володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Тримаю поводи, іду поруч із возом, свічу лисою пораненою головою, прищавий із Кисалдима, адепт Підземної Матері. Розумово відсталий німий.

Це я.

Так я опинився на дорозі, ковтаючи пил, споглядаючи віслюкові зади й місто, що наближалося. Тримаючи повіддя, я намагався вгамувати переляканий подих, а мій шлунок болісно закручувався у вузли. Від голоду, жаху чи від усього водночас — я не знав.

Перш ніж ми повернулися на тракт, Брус велів мені піти в кущі і спорожнити живіт.

— Завжди намагайся так робити, коли знаєш, що на тебе може чекати бій або щось жахливе. Це трохи допомагає і, раптом що, дасть зберегти обличчя. Я бачив людей, які попри те, що хоробро билися, навіть не помітили, як наклали в штани на сам вигляд ворогів. Таке трапляється часто, хоча ані ветерани, ані командири нічого про це не згадують.

Зараз, ідучи трактом, я був вдячний йому за цю пораду.

Зазвичай перед містом має простягатися базар. У кожному селищі при дорозі є торговище. Подорожуючі купці потребують їжі, фуражу, загонів для тварин і нічлігу, а також з радістю продають трохи товарів. Деякі погоничі провертають тут власні справи і часом це їхня єдина оплата за те, що проводять каравани возів і в’ючних тварин. Завдяки цьому міста на дорогах виживають.

Але не зараз. На базарі було порожньо й безлюдно, вікна яток, схожих на глиняні будиночки, затуляли дошки, а перед колодязем стояла величезна черга подорожніх із різноманітним посудом у руках, однак ніхто не набирав води. Біля криниці вартувало двоє солдатів у бурих куртках і зі списами в руках. На них були шкіряні затверділі панцирі, такі запилюжені, що я не зміг розпізнати барви тимену. Але ніхто не сварився, ніхто не хотів дізнатися, чому не можна набрати чи хоча б купити води. Люди в черзі навіть не розмовляли. Сиділи на землі, навпочіпки чи стояли, усі в каптанах і штанях кастових кольорів, зазвичай бурих, сірих і коричневих. Гіруки, карагіми й удараї. Ближче до колодязя було видно кілька жовтих каптанів сіндарів, але й вони не наповнювали посуду. Над майданом висіла мертва тиша й лунало лиш дзижчання мух. Усі здавалися зовсім збайдужілими, а коли ми проїжджали повз, якийсь хлопець осунувся на землю, але ніхто навіть не нахилився, щоб йому допомогти. Він просто лежав, а по його босих ступнях повзали мухи. Я помітив, що в черзі стоять самі чоловіки.

Придорожні заїзди й корчми теж скидалися на зачинені попри те, що ми зустрічали все більше мандрівників, які мовчки долали свій шлях. Ми проминули кільканадцятьох гіруків із ідентичними хустками на головах, яких вів їхній старший у подорожньому капелюсі. До його паса була прив’язана палиця із прапорцем, на якому виднівся напис: «Вісімнадцять селян із Кагардима, які працюють в ім’я Матері. Нехай усе стане єдиним».

Слова були розміщені одне під одним, прапорець лопотів, тож я зупинився, щоб прочитати напис, але Брус уперіщив мене очеретиною. Я машинально глянув на нього і побачив тільки власне відображення у дзеркальній масці жерця. У прорізах маски дрімала непроглядна темінь.

Я не розумів того, що бачив. Часом володарі вимагають якихось дурниць, але зазвичай із певною метою. Це ж видавалося лише обтяжливим і недоречним.

Невдовзі я побачив багато таких прапорців на спинах подорожніх і перестав будь-чому дивуватися. Ба, навпаки. Я все очікував побачити, як у когось лопоче напис: «Коваль із Аширдима, який вийшов до вітру. Нехай усе стане єдиним».

Убитий нами жрець не мав прапорця, а це означало, що не всі їх мусять носити.

Повільне просування валки подорожніх, здавалося, було єдиним рухом у цьому поселенні. Я дивився на зачинені віконниці крамниць і шинків, бачив сліди на місці, де нещодавно були вивіски. Запилюжені вулички відлякували пусткою, на них купчилося лише сміття. Слідів битви теж не було. Тут нічого не спалили, не зруйнували, не залишили на жовтих стінах бризок крові.

Місто має з чогось жити. У місті немає полів чи отар. Як тут планують збирати податки, якщо нічого не працює? Не було жодної вивіски, тільки голі, випалені сонцем стіни. Де можна щось з’їсти? Де полагодити чи купити черевики? Звідки брати їжу? Як шукати дім знахаря?

Були тільки намертво затулені ставнями вікна, пил і спека.

І дедалі щільніший натовп, що в дивній мовчанці рухався вулицею, яка перетинала місто й вела на міст. На інший бік річки Фіґісс. На шлях. До свободи.

Люди, які тяглися вперед, не були звичайними подорожніми. Вони не їхали у справах, не мали наміру навідати родичів чи друзів, не шукали для себе нового місця. Ці люди втікали.

Жінки, чоловіки, діти. Штовхали навантажені візочки, тягнули клунки й коші. Вели тварин. Несли те, що спромоглися зібрати нашвидкуруч. Випадкові, часом недоречні речі. Казанок, миска, мішок дурри, але й поламана парасолька, розмальований параван від сонця, якісь черевики, якесь шмаття; якийсь чоловік не мав ані килимка для сну, ані миски, але волочив на спині кіш, набитий рулонами.

Тоді я не усвідомлював, що так виглядає війна. Десь там точаться битви, ллється кров, чути свист і гук сталі, але тільки час від часу. Військо переважно переміщається дорогами з одного місця до іншого. Коні чалапають ступою, піхота ледь волочить по спеці ноги, солдати волочать не лише списи і щити, а й казанки, пелерини, запасне взуття й лопати. Миски й лахміття. За ними тягнеться сморід і хмари мух.

І тими ж шляхами мандрує дедалі щільніший натовп утікачів. Із рештками майна у кошах і мисках тисячі несподіваних жебраків ідуть уперед. Якнайдалі від жерців, імператорів, зверхників та їхнього божевілля. У них більше немає домівок, майстерень, отар чи полів. Тільки казанок, миска чи статуетка зі столу. Усі бредуть, похиливши голови, навіть немовлята не плачуть. Чути тільки кашель і човгання тисяч підошов.

Перед нашим возом вони розступалися, схиляли голови, клали на землю клумаки й кошики, а потім ставали на коліна, чолом сягаючи землі й вгрузаючи кулаками в пісок. Виглядало це так, ніби наш візок їх підтинав. Ніби навколо нього ширилася якась зараза, що скошувала всіх на землю. Однак коли візок віддалявся, хвороба минала. Люди спиналися на ноги і знову безнадійно рушали в нікуди.

Наша бідарка котилася крізь натовп, аж поки ми не дісталися майдану перед мостом. Колись це була велика кругла торгова площа, на якій зустрічалися всі дороги, що бігли крізь місто. Її оточували шинки й караван-сараї, а в ятках можна було купити товари з найвіддаленіших куточків імперії.

Колись.

Тепер у центрі лопотів прапорець із написом: «Торгівля — це хтивість! Тільки Матір годує своїх дітей! Нехай усе стане єдиним», а ятки зникли. Натомість тут юрмились утікачі, було чути плач дітей і рев худоби.

В імперії Підземної Матері не можна було навіть просто перейти через міст. Усюди купчився натовп і чекав невідомо чого. Ані води зачерпнути з криниці, ані перейти через річку. Я не розумів, чому.

Ми під’їхали повільно, розтинаючи стовпище, яке розступалося перед нашими куланами й припадало до землі, ніби потоптана трава, що підіймалася, щойно ми робили три кроки вперед.

На мосту впоперек поставили кибитку. Важка, із товстих балок і дошок, завішена чорно-зеленими павезами тридцятого тимену, званого «Зміїним», із зображенням закрученої в спіраль гірської змії, вона перекривала частину дороги на мосту. Другий такий же віз стояв далі, підкочений до другої балюстради. Натовп звивався гадюкою поміж возами, але з невеличкими проміжками. Людей одне від одного відділяло кілька кроків, а решта, збившись у безладну групу, чекала перед двома шеренгами солдатів.

Дном яру серед піни і скель, ніби розлючена змія, шугала Фіґісс.

Наближаючись до перекриття, я відчував, що мене охоплює душна, гучна темінь. Моє бідне серце відірвалося від свого місця у грудях і перемістилося до горла, мені здавалося, що кожен його удар надсилає в мої вени струмінь крові так само спазматичний і спінений, як і річка внизу.

Я був адептом Підземної Матері. Німим ідіотом. Прищавим дурнем із Кисалдима, якого прихистив просвітлений, розгледівши в моєму темному розумі рідкісний талант. Адже Матір часто, відбираючи в когось у своїй щедрості кмітливий розум, зір чи мову, обдаровує його чимось іншим на честь свого Підземного Лона, з якого все вийшло і до якого все повернеться, стаючи єдиним. Може, я гарно співаю, малюю чи вишиваю?

Я, «Прищавий» Аґирен Кисалдим. Квівця. Нехай усе стане єдиним.

Я вже бачив спітнілі обличчя солдатів в обрамленні нащічників із лускуватої шкіри кам’яних волів. Розмальовані чорно-зеленими смужками вузькі списи, що прошивали небо. Обмотану хусткою такого ж кольору голову командира, шкіряний горжет із наплічниками десятника. Між возами стояли троє коней групи перехоплення, але на них ніхто не сидів. Загоничі перебралися на віз, який блокував дорогу і з якого був ідеальний вид, зручно розсілися, але ні на мить не відкладали своїх коротких клеєних луків, з яких вони нібито вміли в галопі поцілити птаха в небі.

«Я не надто тямлю в обов’язках жерців, — казав раніше Брус. — Але тямлю в війську. А на мосту стоятиме військо, і ми ж не абихто. Пройдемо, Руда Голово. Довірся мені».

Декого з тих, хто підходив до перегороди, солдати виводили кудись на площу, де веліли сидіти у натовпі, що дедалі більшав, а їхні клунки потрапляли на велику купу біля мосту. Цей стос злиденних пожитків лякав мене сильніше, ніж група подорожніх, яких змушували сидіти навпочіпки з руками за головою. Коли в людей так безцеремонно відбирають те, що вони несуть у руках, це не віщує нічого доброго. Бідняк бере з собою все, що в нього лишилося. Якщо клунок опиняється на безладній купі, це звучить, як зловісне: «Це тобі більше не знадобиться».

Командир сидів на складаному стільці за столиком, на якому стояв коштовний, розмальований деревною смолою бутель та оправлена в золото тиква для пальмового вина. Він обмахувався мископодібним шоломом піхоти і знудженим поглядом дивився на натовп, що розливався перед ним.

Ми пройдемо. Це всього лише військо. А ми все ж належимо до просвітлених. Ми слухаємо виключно підземний голос Матері й Пророчиці, яка прийшла з пустелі, несучи правду. На грудях Бруса висить залізна скорпениця. Ключ, який відкриє всі двері на нашому шляху. Ми веземо скриньку. Через міст. Далеко. У Кебзеґар. До воріт Нагель Зима. На край світу.

Наш візок протиснувся крізь натовп і ми під’їхали до перегороди. Один із віслюків, витягнувши морду, понюхав бутель, що стояв на столі десятника.

Я мовчав. Я лише дурень. «Прищавий» Аґирен. Заледве можу говорити і то так белькочу, що мене розуміє тільки мій господар.

Я бездумно поворушив ротом, ніби щось жував, і всунув палець у ніс. Подорожні, що намагалися перебратися через міст, з схиленими головами опустилися на коліна навколо нас.

Десятник підвів погляд і наткнувся на дзеркальну непоказну маску жерця, що світилася, немов великий місяць у повні. Він встав зі стільця і притис кулак до чола.

— Нехай усе стане єдиним, — промовив він.

Коли Брус озвався з козлів, його бляшаний, вібруючий, як струни сітари, голос звучав владно й по-чужому. Спершу я не зрозумів жодного слова. Почухав себе під курткою і далі завзято крутив пальцем у носі. Мова Єдності — це давня амітрайська. Цю мову можна було зрозуміти, але її граматика була дивною і вже багато поколінь нею послуговувалися лише жерці.

— О прокляті птахи воєнного насилля, що стримує Слово Матері на його шляху до загублених сердець. Для мандруючого Слова поспіх — це благословенний обов’язок.

Приблизно так це звучало. Якщо я щось зрозумів із горлових звуків давньої мови, то Брус сказав десятнику, що він кур’єр. І що поспішає.

Я зрозумів, але солдат — ні. Він вловив тільки «прокляті птахи» і «війна», тож прийняв це на свій рахунок і вирішив, що Брус його лає.

— Пане, нам просто наказали, тобто, блокувати міст. Вибач, просвітлений, тобто, або просвітлена... Це храм наказує... Вибач, я не говорю по-давньому, я з Насіму...

Брус нахилився з козлів, дістав із-під вбрання амулет залізної скорпениці й простягнув уперед. Його голос прозвучав, як скрип заіржавілих воріт.

— Поспішати. Це важливо. Відкрити перегороду, гоп-паган.

Командир, витерши піт із лиця, кинув через плече наказ. Нагоничі зістрибнули з воза і, натискаючи на важкі борти, перекотили його вбік. Тепер обидві підводи стояли біля однієї балюстради, залишаючи вузький прохід, через який могла проїхати наша бідарка. І тоді я побачив стару.

Вона сиділа на табуреті за возом, за її спиною пантрували двоє жерців, один із парасолею, другий — із солом’яним віялом. Вона не носила ані шат жерця, ані дзеркальної маски, натомість була так щедро загорнута в незрозуміле буре лахміття, наче справді потерпала від холоду. Кожен, хто проминув перегороду й кому залишили клунок і пустили звивистою стежкою між кибитками, підходив до неї, і тоді вона підводила обличчя, на якому блищали тьмяні, вкриті золотавими більмами очі, і торкалася старечою долонею його лиця. Її губи рухалися, ніби жінка безперестанку бурмотіла якісь прокльони чи молитви.

Коли я її побачив, то відчув, як моє серце раптом розбивається, немов глиняний дзбан. Дзбан, повний страху.

Відунка.

Відунка зі сліпими очима, такими ж, як очі найманця, який убив мою Іріссу. Як очі леопардів Пророчиці. Золоте більмо.

Що вона побачить, коли торкнеться мого обличчя?

Відунка встала з-за столу і, спираючись ліктем на солдата, пошкутильгала на лівий бік мосту. Жерці забрали парасолю й стілець, щоб нас пропустити, а я вийняв палець із носа й підняв повіддя.

Колеса брички заскрипіли.

Раптом Відунка, задерши голову, озирнулася, ніби принюхуючись. Потім висмикнула лікоть від солдата, підняла руку з розчепіреними пальцями, а тоді рушила просто в наш бік, щоб торкнутися мого обличчя.

Брус повернувся до старої, але його маска, схожа на калюжу ртуті, не виражала нічого.

Я завмер.

Вона була вже так близько, що я чув її беззубе мурмотіння, що безперестанку сочилося з поморщених уст.

«Око на долоні... Долоня, око Матері... Матір відчуває... коли дитина бреше... Матір завжди знає...»

Я бачив розпростерту долоню Відунки. Ще два кроки — і вона торкнеться мого обличчя.

Унизу розгнівано шуміла річка, шугаючи між скелями, що нагадували вищирені ікла.

Зависоко.

Замілко.

Забагато скель.

Ну й добре.

Я напружив м’язи.

І тоді почувся понурий, протяжний заспів рогу. Він линув з боку вежі, що стирчала над містом, немов зогнилий зуб.

З іншого боку мосту здійнявся рух.

Солдати, які стерегли той берег, завовтузитись, кибитки, такі ж, як і з нашого боку, зарухалися, їх одна за одною перетягнули, було чути покрикування командира і брязкіт товстих ланцюгів, якими скріплювали вози.

Міст закрили.

Один із солдатів несподівано виріс, як із під землі, й заступив дорогу нашим віслюкам, а потім схопив одного з них за повіддя і смикнув назад. Віз зупинився.

— Вибач, о п... чи просвітлена... Сонце заходить. Нікому не вільно переходити міст, після сигналу рогу. — Десятник стояв перед нами на колінах, зануривши кулаки в пісок і схиливши чоло.

— Проїхати необхідно негайно, — Брусів голос загудів, ніби всередину маски забився шершень. — Це нечувана зневага! Зараз же відкрити міст!

Стара й далі стояла з простягнутою рукою, але нас розділяли солдати, а вона, здавалося, забула, за чим ішла. Тільки її сліпі очі втупили в мене каламутний, золотавий, як у молі, погляд.

— Зараз лихий час, просвітлений чи просвітлена. До найближчого поселення далеко, ніч застане вас у дорозі. Не дозволено ночувати на дорозі. Повно зрадників, злочинців... Це накази храму, пане. Тобто... або пані... Так велить, еммм, Матір. Ви маєте йти до Вежі. До Матері. Там вам нададуть нічліг, а вранці вирушите далі, — випалював командир.

— У нас нагальна справа, решта не має значення, — затягнув Брус. — Нехай озброєні супроводжують Слово, якщо так каже Веління. Але нехай ніщо його не зупинить.

Я закам’янів. Брус очевидно домагався конвою. Я не знав, як ми впораємось із супроводом війська, але здається, він вважав, що нам легше буде прикидатися жерцями перед солдатами, ніж перед інтими жерцями. Я вже й сам не знав, що лякає мене більше: мандрівка у супроводі конвою чи нічліг у Червоній Вежі.

— Рішення приймає храм, — рішуче сказав гоп-паган, встаючи з колін. — У мене свої накази, нехай усе стане єдиним.

Ми очевидно перебрали міру з вимогою. Довелося повернути з мосту прямо у з’юрмлений на площі натовп, у гущу солдатських пік і шоломів, у мертве місто.

Нам не показували дороги. Червона Вежа здіймалася над кам’яними хатами поселення Аширдим, як велике гніздо степових термітів. Заблукати неможливо, ба більше — неможливо навіть удати, що заблукали.

Двоє солдатів проклали нам шлях у морі людей, що один за одним опускалися на коліна. Брутально й бездушно проганяли їх із дороги ударами древків і копняками, немов ковець. А відразу за залюдненим майданом місто знову було мертве. Усі двері й віконниці зачинені, ніде й живої душі не було. Сонце стояло ще високо, але тіні вже видовжились і залили всі вулиці. До сутінок ще лишалася щонайменше година, а нам усе ж не дозволили їхати далі. Що сталося з придорожніми господами й заїздами? Як мають відбуватися перевезення, якщо всі мають ночувати в місті? А якщо фатальна година застане когось далеко від будь-яких поселень, хто тоді заборонить їхати далі чи ночувати на шляху?

Я не міг відвикнути від цих розмірковувань. Щоразу маючи справу з новими порядками, я намагався уявити, як це виглядатиме на щодень і який матиме вплив. Ремінь, мій учитель, був у цьому безутомний і пояснював, що кожна дитина в певному віці прагне виправити світ простими наказами. Дитина володаря також. Тільки от вона мусить навчитися розуміти, що кожен наказ можуть виконувати навпаки, або ж він може спричинити наслідки, про які ніхто не знав. І що немає таких директив, після яких сонце раптом згасне чи річка зупинить свій біг. Тому не можна давати схожих наказів. І тому він невідступно велів мені перевіряти, що можуть спричинити мої ідеї. «Не коригуй вітру й не вели людям ходити на руках», — повторював він. Це означало, що є речі надто великі й складні, що не змінюють свого природного перебігу, а також є директиви настільки обтяжливі, що піддані за найменшої можливості намагатимуться їх саботувати. І нічого з цим не вдієш, бо десь тут пролягає межа влади. Тільки от жерці Підземної про це не знали. На кожному кроці я бачив спроби повелівати вітру й наказувати ходити на руках.

Я не повинен так думати. Я більше не був ані спадкоємцем трону, ані тим паче імператором. Був «Прищавим» Аґиреном. Недоумком, адептом великого жерця, який сидів поруч на козлах. Мене охопив гнів, але я лише втупив погляд у власні сандалі й повну відходів руду куряву вулиці.

Коли наш візок покотився порожніми вулицями, на яких не було нічого, окрім сміття й напіврозвалених халуп із каменю й саману, Брус підняв маску, відкриваючи спітніле й червоне лице. Маска складалася з двох частин. Одна містилася на голові, а іншу, ту з обличчям, можна було піднімати й опускати за потреби, як вічко.

Він накинув каптур і нахилився до мене з козел.

— У нас немає виходу, — прошепотів. — Ми жерці й мусимо на ніч іти у храм. Ніде більше в місті ми не знайдемо нічлігу, не викликаючи підозр. Ми впораємося. Пам’ятай нашу легенду й помовкуй. Без цього маскараду ми, можливо, не переберемося через міст.

— Краще вже було лишитись у кущах при дорозі, сину Полинника! Давай скинемо це лахміття й перечекаємо в провулку, як звичайні подорожні, — ледь чутно пробурмотів я, пильнуючи, щоб не підвищити голосу. Але я знав, що Брус правий. Тільки прохід із великою помпою у шатах жерців міг уберегти мене від дотику старої на мосту. Від смертельного торкання її пальців і погляду очей із золотими більмами. «Рука, око Матері...»

Я здригнувся, Брус витер піт із чола і зі скрипом закрив маску. Його лице знову зникло за бляшаним, довгим обличчям, що не виражало нічого.

Червона Вежа стояла на великій круглій площі. Була огидною. Я бачив багато всіляких храмів. Деякі мали породжувати набожний страх у вірян, інші мали створювати піднесений настрій, а деякі — спонукати до глибоких розмислів, далеких від повсякденних справ, немов зоряне літнє небо. Червона Вежа трохи нагадувала ті дивні кам’яні фігури, які можна побачити в гротах і печерах. Широка внизу, вона звужувалася до верху й була увінчана дивакуватим високим кренеляжем, що нагадував роги чи ікла. Виглядала як щось, що виросло саме, а не було зведене мулярами, теслями й будівничими.

На майдані панував хаос і тиснява. Він майже повністю був заставлений возами з дуррою, бекаючими квівцями і червоними буйволами, серед усього цього крутилися солдати й різні люди в одязі вищих каст.

Усі вулиці, що вели до площі, були перекриті військом і заблоковані натовпом, що стояв і мовчки витріщався на все це видовище. Квівці бекали, худоба розпачливо ревіла, і тут навіть без додаткових питань було ясно, що тварини вже багато годин не пили.

Коли ми під’їжджали, натовп повільно обертався у наш бік і опускався на коліна. Як і при в’їзді до міста, ми просувалися вулицею серед похилених голів і спин.

Площу захищали наїжачені загостреними жердинами дерев’яні ґрати, підперті ззаду колодами. Побачивши нас, двоє солдат піхоти, які стояли по той бік огорожі відтягнули засіки вбік і пропустили нас усередину.

Збоку здіймалася сувора брила гарнізону, а навпроти нього — кам’яна святиня Проповідника. Мабуть, бо всі скульптури були розбиті, а голова прихильного до людей гіганта лежала біля підніжжя сходів. На дверях був намальований знак Підземного Лона.

Я йшов поруч із возом, відчуваючи дивну втому. Увесь мій страх вигорів на мосту, коли я побачив стару з простягнутою рукою. Вигорів, і моє тіло було немов спопеліле зсередини. Мені здавалося, що я не здужаю ступити наступного кроку, і властиво лише прагнув, щоб нас уже викрили і вбили.

Я дивився на вогонь, що палав перед стіною гарнізону, і на довгу вервечку людей, які сунули між шеренгами солдатів і кидали в полум’я сувої. Листи, оповіді, трактати й поеми. Це все з бухканням падало у вогонь, а потім підіймалося, ніби палаючі чорні птахи.

Хтось казав одне, хтось — інше. Хтось славив, хтось проклинав. Люди несли із собою сумніви, скорботи і мрії. У Будинку Сталі ми вважали, що сувої цінніші від золота. Що вони містять думки й душі тих, хто вже давно відійшли Дорогою Уору, але попри це далі можуть співати, навчати й дивувати. Що сувої живі. Мій дід призначив спеціальних урядників, яким треба було віддавати кожен непотрібний сувій, за винятком зовсім приватних записів. Це вони вирішували, чи можна їх знищити, чи треба зберігати. За зумисне нищення сувоїв загрожувало п’ять років галер.

А тепер усе це кидали в полум’я. Навіщо розпалювати вогонь у душі? Навіщо спонукати людину тужити за недоступним чи неможливим? Навіщо захоплюватися одними думками, а інші відкидати, байдуже стенувши плечима? Краще, щоб усе стало єдиним.

Є лише одна книга. Кодекс Землі. Там можна знайти все важливе, а решту хай поглине вогонь. Є лише те, що зараз і під носом. Є заповіді Матері й майбутній світ, коли Та, З Якої Все Вийшло і До Якої Все Повернеться, відновить свій спадок. Коли не буде ані дня, ані ночі, жінки чи чоловіка, води чи вогню, — лише єдність. Усе, що відволікає думки від цієї мети, — це сумнів, тому має потрапити у вогонь.

Люди з тюками сувоїв у руках мали на головах високі шапки з тростинного паперу. Вони простували між шеренгами, кидали свою ношу в полум’я і відходили вбік, де їх згромаджували у все більший натовп. Шапки виглядали блазнювато і водночас страшно. Я подумав, що їх натягнули на голови цих людей силою, ніби якийсь знак ганьби.

Дим від палаючих сувоїв снував над площею, коли ми підходили до схожого на велику округлу піч храму. Усі отвори були круглі, так само, як і червоні кам’яні ворота, в які ми в’їжджали. Їхні лінії були м’якими, що мало асоціюватися з материним лоном, але мені здавалося, що вони нагадують роззявлену пащу. Двоє солдатів, що стояли перед брамою, розступилися, а ворота прочинилися самі, ніби нас тут чекали.

Солдати, які стерегли браму, не носили ані чорно-зелених курток «Зміїного» тимену, ані щитів зі знаком скрученої змії. Їхній одяг був кольору крові, а круглі, як у кебірийців, щити позначені символами Підземного Лона й маленькими подвійними місяцями нагорі. Храм почав формувати власну армію.

Стискаючи у спітнілій руці повіддя, я відчував, як кров гупає у скронях, і дивився на свої сандалі, коли ми заходили. Почувався так, ніби брама нас поглинала. Ніби нас ковтала сама Підземна Матір.

Так багато днів я від неї тікав, а тепер вступав до її пристановища.

Коли ми зайшли крізь браму, ударив холодний вітер і небо затягнулося хмарами, як це зазвичай буває під вечір на степових передгір’ях Сходу. Однак мені здалося, ніби в момент, коли я переступив поріг храму, згасло світло.

За брамою я знову побачив двір, а те, що здавалося банеподібним будинком, виявилося лише муром, похилим, немов перевернута миска без дна. Перед нами здіймалася наступна випукла стіна і простягалася викладена камінням дорога, що вела крізь ряд круглих брам, які одна за одною просвічували в усе нових випуклих мурах, а також два коридори, що розбігалися обабіч, також плутаючись у м’яких вигинах. Усередині храм був поєднанням спіральних лабіринтів.

Ми зупинили віз, не знаючи, що робити далі. Ці брами перед нами були Брамами Таємниць. Мені пригадалось, як я одним вухом слухав туманні й суперечливі фрагменти знань про Культ Праматері, що дійшли до нас. Як знуджено терпів схожий на осине дзижчання голос учителя, мій погляд блукав садом і хмарами, що пливли у небі, а думав я про смагляві руки Аїни на моєму тілі. Був Зовнішній Храм — так називали все, що можна побачити, не будучи втаємниченим. Обмежені знання, призначені для звичайних чоловіків, закони Кодексу, правила життя, повчання Паломників. І таємничий світ лише для обраних просвітлених та жінок — Внутрішній Храм. Якісь жертви, кола таїнств, Брами Таємниць. Усе це починалося тут, куди ми ввійшли і про що нам було небагато відомо. Тут були місця, доступні деяким чоловікам, непросвітленим жінкам, просвітленим, яких вважали себе не жінками чи чоловіками, а Істотами Єдності, а також місця для верховних жриць, яких називали архіматронами. Куди нам вільно було піти і як туди потрапити — ми не мали уявлення. Ми лише перетнули браму і на цьому наше знання закінчувалося. Храм оточував вежу вигадливими колами, а сама вежа простягалася і вгору, і вниз, до землі.

Але і стояти у першому дворі, як барани, ми точно не могли.

— Колесо! — просичав Брус крізь маску, не поворухнувшись на козлах.

Я зрозумів. Схопив борт воза і, напружуючи всі сили, підняв його трохи вгору, а тоді вдарив по маточині того самого колеса, яке ми вже раз ремонтували.

Мені здалося, що воно злегка, майже непомітно, перехнябилось. Брус ледь вловимим рухом цвигнув куланів очеретиною і візок шарпнувся вперед, наїхавши ободом прямо на камінь, що виступав із бруківки. Пролунав тріск, скривлена маточина пересунулася на осі, а бідарка похилилася й зупинилась.

— Прищавий віслюк! — гримнув Брус і вперіщив мене тростиною. — Ти такий тупий, як і всі місячні сини! Тепер ремонтуй це, дурню!

Мені лишалося тільки незграбно вовтузитися біля воза, колупатися в носі й безпорадно штурхати перехняблене колесо. Тепер ми могли безкарно чекати, поки щось не станеться.

Той, хто за нами прийшов, був високим, і це все, що я можу про нього сказати. Убрання жерців продумане так, що обриси тіла губляться у його фалдах, а круглий і цупкий від вишивки нагрудник, що нагадує накинуту на плечі пелерину у формі кола, не дає зрозуміти, чи в людини, яка його носить, є груди. Обличчя затуляє маска. Але навіть коли посланець перемовився з Брусом і повів нас крізь Браму Таємниць, де відслонив обличчя, я все одно не знав, чоловік перед нами чи жінка. Голова цієї особи була поголена, губи пофарбовані карміном, а повіки вкриті золотом і бірюзою. На лобі й щоках були спіральні татуювання. Брусове ж обличчя виглядало звичайно. Та гірше, що на ньому лишилися сліди з бойовищ, щоку перетинав довгий шрам, а шкіру висушило сонце. Його череп покривали подряпини й струпи після поспішного гоління. У нього не було татуювань. Він нічим не нагадував білої, розфарбованої істоти, яка вела нас крізь усе нові брами. Тому він не зняв маски. Я сподівався, що це сприймуть як зарозумілість важливого кур’єра, що погордував провінційним храмом.

— Від воза не слід відходити. Ним подорожує Слово. Зупинки на шляху також віщують клопоти, — пояснював Брус горловим жаргоном Мови Єдності ще перш, ніж ми рушили, а потім потягнувся за пазуху за знаком скорпениці.

— Чи буде десь Слову безпечніше, ніж у домі Матері? — відказав жрець, складаючи розмальовані спіралями долоні та схиляючи голову. Його голос міг бути високим чоловічим голосом або низьким жіночим. — Наказ отримають адепти. За возом, тваринами і вантажем доглянуть з якнайбільшою старанністю.

Усе ж Брус дістав згорток зі схованки в козлах і дав мені.

Як на свій розмір скриня була на диво важка і страшенно холодна. Навіть крізь плащ вона покусувала мені шкіру, ніби всю ніч лежала на морозі.

У давній мові немає слів «я», «ти», а також «він» чи «вони». Не можна сказати: «я голодний», лише: «о цій порі дня відчувається голод» або зрештою: «той, хто не їв, відчуває голод». Легко помилитися і важко щось сказати.

Брус навіть постарався, щоб його руки з поламаними нігтями і дорожнім брудом, що в’ївся у шкіру після тижнів блукань, залишилися схованими в рукавах.

Ще я знав, що ми обидва точно смердимо. Я вже цього не відчував, але не могло бути інакше, оскільки нам не було де митися. Востаннє ми робили це в гостях у Лемеша, сина Корабельника, амітрая, який вдавав кірененця. Але це було пару днів тому.

— У Внутрішніх Колах маска не обов’язкова серед тих, хто зустрілись, — прохолодно зазначила істота, яка нас вела.

— Обличчя одного неважливе. Один не існує. Вагу має Слово і його шлях заради слави Матері. Нещаслива зупинка в дорозі має бути якнайкоротшою.

— Відпочинок у безпечному місці лише на користь Слову, — не піддався жрець. — Це захищає його від зла, а тому, хто його веде, дозволить подвоїти зусилля. Вода, вбрання та їжа — речі необхідні, коли доводиться мандрувати надломленим світом, сповненим самозакоханого зла й пожадливості.

Так ми собі гомоніли, йдучи вздовж петлястих, немов змії, закривавлених стін. Кілька разів звернули у круглі проходи до чергових коридорів і мені стало зрозуміло, що без допомоги я звідси не виберусь. В’юнке, як гірська річка, пасмо неба над головою було таким самісіньким, а на стінах повторювались ідентичні рельєфи. Я не помітив нічого, що допомогло б мені самому знайти дорогу.

Однак я відчував, що тут хтось є. Часом я чув позаду кроки і зупинявся, тоді кроки стихали. Я роззирався, і краєм ока мені вдавалося вловити якийсь швидкий, розмитий рух. Невиразну пляму багряного кольору, але нічого більше. Може, це був якийсь відблиск, може, сяйво у моїх утомлених страхом очах, може, я чув лише відлуння, що відбивалося від звивистих мурованих стін?..

Мури храму часом оточували невеликі круглі двори, а під кривими стінами було видно кругляві входи до якихось похмурих приміщень, схожих на неглибокі печери. Мені здавалося, що всередині них іноді щось рухається. Провідник показав нам на один із цих входів, злегка вклонився й пішов собі.

Стеля виявилася кривою, ніби приміщення було бочкою, що лежала на боку. Посередині стояла нова залізна грубка, а на камінній підлозі лежав товстий вишитий матрац.

Також я побачив циновки, амітрайський столик із буйволового рогу, такий низький, що біля нього треба було сидіти на підлозі, а також маленьку кам’яну статую Пані Жнив. Танечну вагітну жінку з серпом, мискою і головою потвори, увінчаною очіпком із колосків. Вона стояла в неглибокій стінній ніші, освітлена каганцем.

Я поклав на землю скриньку, загорнуту в задубілий від холоду плащ, і почав масажувати замерзлі, скам’янілі від утоми плечі.

Брус протиснувся в нішу крізь низькі двері й одразу ж упав на коліна перед статуєю.

Я відкрив рота, але нічого не встиг сказати.

Почув, як Брус бурмоче, спираючись кулаками об кам’яну підлогу і торкаючись її чолом.

— Матір... від якої все вийшло і до якої все повернеться. Ти, яка народжуєш, ти, яка годуєш, ти, яка ділиш, ти, яка відбираєш. Усе, що народиш, ти сама поглинеш, бо все належить тобі. Лоно, вічне коло, цвіте, плоде й насінино, початок і кінець, сило Матері...

Я завмер із напіввідкритим ротом. Із виразом, якого не посоромився б і Аґирен Кисалдим, прищавий недоумок. Ми опинилися тут зовсім самі, в пустому приміщенні, схожому на глиняний казанок. Тут не було навіть кутів, де хто-небудь міг би сховатися.

Я стояв на колінах на підлозі й дивився на свого підданого. Свого провідника й оборонця. Дивився, як він тричі торкається чолом підлоги, як підповзає навколішки до статуетки й тягнеться за довгуватим, схожим на чорне перо, предметом, що лежить у ніші.

За маленьким ножем із чорного обсидіану.

Я нічого не міг удіяти: зараз я бачив лише зіщуленого у фалдах червоних шат жерця Підземної, схованого за довгою маскою, що нагадує голову срібного шершня.

Я дивився мовчки, відчуваючи, як мороз, який скував мої руки, розливається хвилею заціпеніння по всьому тілу, як крижані голки крають мені лице і серце.

Брус узяв у долоню ножик і надрізав собі великого пальця. Зцідив три краплі крові в миску у правій руці Пані Жнив, а потім розмазав пасоку на зубатому роті й промежині фігурки.

Він захищав мене. Убивав заради мене. Вів через усю країну, спалену святим вогнем. Чому мав би зрадити саме зараз? Я це знав, та недовіра все одно зажевріла в моїй душі і тліла далі. Немов іскра в моху.

Брус відклав кам’яне вістря, випростався й лише зараз підняв і скинув маску. Я побачив, як вовтузячись із нею, він на мить склав долоню в кулак і торкнувся великим пальцем вуст. Військовою мовою жестів це означало «мовчи!». Я відчув полегшення, але страх не минув.

Брус витягнув з-за пазухи хустину й витер нею залите потом лице.

Я сів і сперся об стіну, а коли мій зір призвичаївся до темряви нашого покою, побачив вузький глиняний глек із водою.

Брус штурхнув мене в бік, перш ніж я встиг схопити шияку глека. Я завалився під стіну із відчуттям, ніби в мене трощаться ребра, а срібна чаша покотилася по підлозі.

— Не чіпай своїми паскудними руками, місячний ти сину! — закричав він. — Скільки ще часу мине, поки я виб’ю з тебе підлий егоїзм твого виду! Не бери першим! Хто п’є першим, паршивий собако?

Я глянув на нього, але помережане шрамами й висушене сонцем обличчя виражало лише гнів.

Якийсь час він дихав, а потім швидко глянув убік і вгору. На одну мить — і знову втупив у мене погляд чорних безжалісних очей.

— Спершу Матір, потім... ее... архіматрони... потім просвітлені істоти, потім еее... я, — пробелькотів я ідіотським голосом, пошморгуючи носом і стоячи на колінах із кулаками на підлозі.

— Потім доньки землі, собако! — прогримів він. — І лише на сам кінець такий пес, як ти! Тільки дрючок може провітрити твою затхлу голову, нехай усе стане єдиним! І якщо ще раз заклянчиш «я», вирву тобі язик!

Він пішов до глека, підняв з підлоги чашу, налив у неї воду. Спершу її понюхав, потім змочив палець і притулив до губ. За мить умочив кінчик язика і зачекав якийсь час, перш ніж випити маленький ковточок.

Нарешті майже непомітно кивнув головою і, випивши всю чашу, кинув її мені під ноги.

Потім ми мовчки сиділи під глиняною банею келії.

Брус протер ганчіркою маску зсередини, натягнув її на голову, піднімаючи лише частину, що має затуляти обличчя. Схрестив ноги, руки спер на коліна і заплющив очі.

Я сидів навпроти нього, власне кажучи, напівлежав на одному боці, зиркаючи крізь круглий вихід на бруковане подвір’я.

Під похилими стінами маячили темні круглясті отвори до таких самих келій, як наша, але я не міг нічого в них розгледіти. Мені лише здавалося, що часом у мороці я бачу рух, але це могла бути омана.

Панувала цілковита тиша й нерухомість. Тільки невеличкі зеленуваті пташки стрибали камінням двору.

Храм був старим. Старим і донедавна, можливо, покинутим. Шар вапна відпадав від мурованих стін, пліснява позначала збляклі фрески, в деяких коридорах валялося якесь старе барахло і сміття. Як же це сталося, що занепалий культ Праматері раптом відродився знову? Як дійшло до того, що ми його недооцінили? У нас були Відуни, найпотужніша у світі армія, розвідники й стратеги. А вистачило безумної пророчиці, пів року засухи й однієї ночі. Однієї ночі, коли все було зруйноване. Багата, сповнена життям імперія перетворилася на побоїще. З усієї Тигрячої імперії залишилися тільки ми з Брусом. І може, ще жменька недобитків, що переховуються в лісах.

А також шляхетні шаленці — такі, як Лемеш, син Корабельника.

Я зловив себе на тому, що занурююсь у спогади. Марную життєву енергію на порожні болісні міркування, які мене втомлять і ослаблять, але не змінять нічого на краще. У мене був дах над головою. Боліли лише ноги й ребра в місці, куди влучив копняком Брус. Я втамував спрагу, а голоду не відчував через постійний страх. Мене поки не викрили. Я був утікачем. Усього-на-всього. І мене мають цікавити тільки справи втікача. Сум’яття, притаманні імператорам, я маю залишити імператорам. Я відчував пекельну втому, тож мусив спати. Набиратися сил. Вони будуть потрібні мені завтра.

Я спав недовго й чуйно, тож підхопився одразу, щойно до мене долинув відголос кроків. Наближалися дві особи. Одна в дерев’яних личаках, друга в м’яких повстяних сандалях на шкіряній плетеній підошві.

Коли я розплющив очі, на Брусовому обличчі вже була маска, але він сидів так само нерухомо, як і раніше.

Старий чоловік із поголеною головою і в личаках став на коліна перед нашою ямою і схилився. На ньому було брунатне, схоже на мішок убрання і пошарпані штани до колін. Поруч із ним хтось стояв, але я бачив лише дрібні стопи в сандалях, може, жіночі чи дитячі, і поділ червоних шат.

— Я приніс їжу й воду, просвітлена істото... мудрості Матері...

Він поставив на землю дерев’яну тацю, схожу на коробку, заповз у келію і розставив на низькому столику розфарбовані миски й чашки.

Я глянув на стіл. Миска відварених овочів, печені вареники катмуль, пара коржів хліба, грудки квасолевого сиру, дерев’яні щипці для їжі.

Брус взяв миску з паруючим овочевим гишмишем і підніс до срібних ніздрів своєї маски.

— Не слід споживати тіл дітей землі, — його голос задзвенів відразою. — Тільки Праматір може їх поглинути. У цій страві відчуваються тіла риб і приправи. Грішні приправи, які ослаблюють тіло й дух, це також гріх для здоров’я. Ця їжа нечиста і її потрібно забрати. Хліба, сиру й води вистачить для підтримки тіла, а дух належить Матері.

Він відставив миску, після чого нервово вийняв хустку й почав витирати пальці, які обдало парою.

Другий прибулий у шатах, той, чиї стопи я бачив, раптом штурхнув служку, що стояв на колінах, у бік. Я почув глухий гуркіт і здушений стогін.

— Місячний козел! Ти переплутав миски, смердючий цапе! Зганьбив храм!

Прибулий упав на коліна поруч зі старим, що звивався від болю, і схилив виголену дрібну голову, приклавши кулаки до бруківки двору. Одне його плече було голе, а на лобі був виведений червоний знак: роздвоєна лінія, що закінчувалась ідентичними спіралями. Він підвів обличчя. Я побачив очі, форму губ і брів і вирішив, що це, найімовірніше, дівчина. Адептка. У її рисах було щось тривожно знайоме, але я не знав, що саме.

— Непростимо! Тут сталася ганебна річ! — кричала вона. — Слуги війни можуть іноді їсти живе тіло у стравах, це дозволяють заповіді пророчиці. Цей кнур переплутав миски і зневажливо приніс нечисті страви, призначені для місячних псів. Його чекає сувора кара, нехай усе стане єдиним!

— Хліб, сир і вода, — повторив Брус. — Решту потрібно забрати.

Ми залишилися самі, знову в повній тиші. Я засвоїв урок, який він мені дав, коли я намагався випити води, тож навіть не ворухнувся.

Брус проказав коротку молитву-подяку, а потім повторив усе те, що робив раніше з водою. Торкнувся губами скибки хліба, через деякий час пожував маленький шматочок і виплюнув його на долоню, далі, почекавши знову, відкусив шматок, який вирішив з’їсти. Я подумав, що так він перевіряє, чи їжа не отруєна. Може, це й було розважливо, але я вирішив, що він перебільшує. Як і з відмовою від тушених овочів і вареників. Якщо вже нас почастували, я б охоче з’їв щось, окрім самого хліба й води.

Я дивився, як він спроквола їсть, після чого викладає рештки на тацю й штовхає її по підлозі в мій бік. Я з’їв сухий хліб, кислуватий квасолевий сир із гострим неприємним запахом і випив воду. Я досі не відчував голоду і сподівався, що більше нічого не станеться. Що нам дадуть просидіти так до ранку і пустять у подальшу подорож.

Однак не довелося довго чекати, щоби знову почути човгання ніг по камінню: хтось прийшов. Той самий жрець, який провів нас крізь браму. Скидалося на те, що їм тут нічим зайнятися.

Істота з розмальованим обличчям стала на коліна в низькому проході, заповнюючи його цілком.

— Скоро Матір проковтне сонце, — сповістила вона. — Роги залунають Хором Темряви. Настане час вечірнього жертвопринесення. Стало добрим звичаєм, щоб його провела особа жерця, якій покірно офірували гостину. Це буде честю для Вежі.

Я закляк.

Брус міг пам’ятати кілька випадкових молитов, але звідки йому було знати, як проводити обряди? Я зрозумів, що тепер у нас немає шансів. Так близько підійшовши до оселі Підземної Матері, ми привернули її увагу. Нам не могло вдатися. Не прямо під її носом.

— У мандрівника зазвичай недостатньо чистого духу, щоб спуститись у святий санктуарій, — відказав Брус суворим буркотливим голосом.

— Хто розпізнає гріх навіть у мисці, буває достатньо чистим, щоб подужати зустріч із божеством, — прохолодно відповів жрець, а мені цього разу здалося, що це все ж чоловік. — Коли лунає поклик Матері, не можна допустити, щоб наполягання тривало надто довго.

Брус поволі підвівся, ніби на його спині був кіш із камінням.

— Аґирене, нікуди не йди, — сказав він нормальною мовою. — Стережи Слово.

Я зрозумів, що мушу тікати. Тільки як? Лабіринтом біля підніжжя вежі, крізь замкнену браму? А як потім перебратися через міст? Маючи лише одяг адепта? Наші коші з одягом і харчами, наші шпигунські ціпки і все інше лежить на возі. Я маю лишити Бруса на поталу храму?

— Місце адепта — біля його майстра, — сповістив жрець. — Чи слід призначити іншого? Як інакше принести жертву?

Тож це був кінець. Ми знову мусили зайти в лабіринт похилених стін і рушити плетивом коридорів у невідоме.

Однак цього разу ми пішли іншою дорогою, бо невдовзі опинилися на зовнішньому подвір’ї, що колом оточувало вежу й лабіринти. А тут несподівано вирував натовп. Жінки у кастових довгих сукнях зібрались у голосисту громаду. Одні чогось чекали, інші чогось прямо домагалися. Деякі сиділи під стінами, зіщулені, часом із похиленими головами, що впирались у плечі. Одні виглядали збудженими, інші — байдужими.

Я гадав, що всередині порожньо і майже безлюдно. Я звик до пустих звивистих коридорів, де снують лише тіні й відлуння. Мені здавалося, що галас залишився на площі, за воротами вежі.

Ми проходили крізь натовп, але тут ніхто не падав перед нами на коліна. Жінки простягали руки й або гладили наші шати, або судорожно стискали їх пальцями. Вони чогось від нас хотіли, але через гамір не було чути, чого.

— Його звуть Алтай Кирдиґал! Ми маємо пробратися в гори, до нашої родини! Ми з Агардима! Віддайте мені чоловіка! Він нічого не зробив! Алтай Кирдиґал!

— Пропустіть нас до архіматрони! Ми хочемо поговорити з Матір’ю!

— Віддайте мені сина! Туґалай Меррек! Він добрий! Слухняний хлопець! Дозвольте мені з ним поговорити! Він хворий! Йому не можна носити каміння!

— Матір! Благословення для хворої! Ведіть до архіматрони.

Істота, яка нас вела, йшла крізь натовп мовчки й нестримно, відштовхуючи простягнуті зусібіч руки, а ми брели за нею.

Жінки залишилися позаду, ми пройшли крізь круглу браму й потрапили на ще одне вузьке подвір’я, що оточувало вежу кільцем. Я подумав, що варто вбити цього жерця й тікати. Найкраще зараз. Чим далі й чим глибше ми заходимо, тим складніше буде вибиратися. Але Брус ішов поруч із ним цілком спокійно. Я не знав, що він задумав, але мусив довіритись йому.

На другому подвір’ї ми також натрапили на людей. Вони сиділи під похиленою стіною, на кам’яному хіднику, що оточував площу з розбитим, висохлим фонтаном.

Усі в бірюзових і кармінових шатах афраїмів і аразимів, з каптурами на головах. Попри вишукане коштовне вбрання вони виглядали втомленими і змученими, ніби сиділи тут уже багато годин. Побачивши нас, вони підвелися з парапету фонтана й кам’яних лав під стінами, а потім опустилися на коліна, спираючись кулаками на бруківку. Наш провідник прямував енергійним кроком і очевидно не мав наміру зупинятися. Ми просто зрізали дорогу через цю площу. Але люди на колінах навіть не поворухнулися. Не підвелися з колін, загородивши нам шлях барикадою вигнутих, зодягнених у блискучі бірюзові чи кармінові шовки, спин. Жрець зупинився і злісно прошипів крізь маску:

— Це зухвальство! Прохід!

Один із чоловіків поволі піднявся. Він був дужим і кремезним, із червоним, широким, залитим потом амітрайським лицем, а також непроникними очима, що сяяли блакиттю. Його щоки перетинали скісні смуги афраїмських татуювань.

— Я — Фардіг анг Сабалай із роду Чиндеґая, племені афрай. Ми покірно чекаємо тут уже другий день без води і харчів, відряджені наказом наших святих жінок. Рід Чиндеґая десяток разів по десять поколінь захищав поля храму Праматері, від річки аж до спалених пагорбів. Матері роду, що сусідує Мерадукові анг Урґаталу з роду Таґалай, дбали про стада Праматері п’ять разів по тисячі ковець. У нас є печатки. Є залізні знаки. Триклята чужоземна династія зазнала поразки і плоди Матері повертаються у її володіння, поки все не стане єдиним. Ми чекаємо другий день, але шляхетна архіматрона не має для нас часу. Тварини падають на площах. Слуги війни не вміють за ними доглядати. Квівці ламають собі ноги в тисняві. Тварини конають від спраги! Дурра лежить у снопах і приваблює щурів і червів. Благаємо тебе, просвітлена істото, передай наші покірні прохання архіматроні. Нехай вишле нам слово правди. Дозволь нам доставити майно храму до наших пасовиськ і зерносховищ, перш ніж усе зіпсується.

— Тара! Мовчати! — прогримів жрець. — За мить Праматір проковтне сонце. Підземне Лоно голодне! Якщо ви негайно не розступитеся, то ваша кров нагодує богиню! І буде так, щоб усе стало єдиним, якщо прозвучить іще хоча б слово сумніву!

— Ми слухаємось, — прошепотів афраїм і відступив з нашого шляху, схиляючи голову.

Тож ми пішли далі, вийшли в головний коридор, де перед нами відчинялися й зачинялися Брами Таємниць, розсуваючись у веретеноподібних порталах. Усе далі й далі. А я відчував, як щоразу, коли за нами зачинялися куті двері, в мені гасла надія. Чим далі ми йшли, тим темніше ставало. У коридорі клубочився дим, я вдихав запах духмяних трав і олійок, крізь який пробивався страхітливий гострий сморід падалі. За третьою брамою вже не було похилених стін і сутінкового неба над головою, а був тунель.

Він був освітлений миготливими каганцями, блиск яких ковзав по кам’яних тілах жіночих демонів, що вигиналися в екстатичному танці. Жеврів на химерно вирячених очах, оздоблених білим перламутром, на кривавих, гакоподібних зубах, налитих грудях і оголених стегнах. Це виглядало так, ніби по них повзали вогняні змії.

За нами зачинилася ще одна брама, я чув понуре низьке гудіння, ніби в темряві завивали тисячі морських створінь. Звук заповнював усе, і через нього мені скручувало в живіт. Сморід став іще відчутнішим.

Розсунулись останні ворота. Залізні, з перехрещеними зубцями, немов вертикальна паща. Звук лився зусібіч, прибивав і ставив дибки волосся на потилиці. Я відчував, як пітніють долоні, а ноги наповнюються рідким свинцем.

«Життя не має значення. Це тільки мить, — подумав я. — Я прийшов нізвідки і мандрую в незнане. Є лише Дорога Угору, де мене чекає зустріч із Творцем. Дорога Угору складна, бо цей шлях кам’янистий. Є тільки сльоза і камінь. Куди відходять усі, туди піду і я, адже там на мене чекають. Я йду для того, щоб дійти. Дорога неважлива. Дорога — це тільки мить».

Я прочитав молитву за померлих, немов солдат перед битвою. З цього моменту я мав уважатися неживим, але це не дуже допомогло.

Ремінь учив, що треба зосереджуватися на диханні. Стежити, щоб повітря проходило крізь тіло. Що страх народжується з думки. Тимчасом важливо те, що ми бачимо, а не те, що можемо побачити. Те, що діється, а не те, що діятись може. Зосереджуватися на диханні й тамувати думки, в яких прокльовується жах. Є лише серце, м’язи й легені.

Усередині вежа була великою, похмурою і круглою, як миска, перевернута дном догори, але увінчана шпилем. Вона спиналася в небо, тож ми стояли наче посеред великої груби. Я поглянув угору, побачив там невеличке коло сіріючого неба й одразу ж відігнав думку, що бачу його, можливо, востаннє.

Зала нагадувала похмуру печеру, освітлену тільки одним снопом світла, що пробивався крізь круглясте вікно в стіні вежі й перетинав її, ніби списом, падаючи на непоказну статую з чорного каменя на дні. Кругла галерея, на яку ми вийшли, була найбільшою, але й над нами, і під нами я бачив інші. Усюдисущий лемент підіймався й опадав, він заповнював приміщення, як густа рідина. Мені здавалося, що в мене зараз бризне кров із вух і очей. Це було ніби ревіння слона чи гудіння величезних, немов воли, бджіл у порожньому стовбурі. Мені вже траплялися в житті речі, для розуміння яких їх треба було пережити самому, бо вони не піддаються опису словами. Я знав, що цього звуку я не забуду ніколи.

З темного дна печери віяло вологим підвальним холодом і трохи трупним смородом. Попри те, що він був слабким, цього смороду також неможливо ні з чим переплутати.

Стовп світла ставав усе червонішим. Отвір очевидно було зроблено так, щоб він ловив західне світло й направляв його прямо на статую. Це була велика постать жінки, що сиділа, але я не бачив точно. Відблиск малював на ній лише криваві плями.

Ми не могли тікати дорогою, якою прийшли, бо за нами замикали Брами Таємниць. Отже, доведеться блукати в таємничих коридорах, потемки й наосліп. Нестися вперед, намагаючись звалити будь-кого, хто стане у нас на шляху. За мить почнеться якийсь ритуал. Ритуал, в якому ми мусимо брати участь, не знаючи, що робити. Ба гірше, це могли бути речі, яких не повинна чинити жодна людина. Ми маємо нагодувати кров’ю статую? На що ще я здатний, щоб вижити й виконати останній наказ мого батька?

Сніп світла побагровів і згас, і тоді раптом запала тиша.

І темінь.

А потім на галереях запалали кола ламп. Я побачив, як у темряві рояться ледь помітні в пітьмі постаті в широких шатах із каптурами.

Я бачив їх на галереях і там унизу, на дні печери.

Пекельне гудіння залунало знову, але вже тихіше і ще нижче. Мені здавалося, що воно тужливе й зловісне. Гнітюча дрижача пісня без слів, що наповнювала мене смутком і байдужістю. Ніби отруювала душу.

На дні печери запалала олія у трьох великих мисках, у кожній із яких без проблем можна було б засмажити цілого барана.

Статуя була величезна, і лише зараз я добре її роздивився. Ніколи раніше я не бачив зображення Підземної Матері. Мені траплялося тільки втілення, зване Пані Жнив. Зрештою, може, це була її донька. Але Підземна не виглядала, як потвора. Гігантська жінка навколішках із лагідним усміхненим обличчям, із волоссям із квітів, гілок і плодів. Між її ногами дрімала підземна пітьма. У простягнутих руках вона тримала глек і кетяги дурри, ніби хотіла подарувати їх своїм дітям. Та, з якої усе вийшло і до якої все повернеться. Господарка Врожаю. Годувальниця й Матір.

Труби — якщо це були труби — замовкли. Запала тиша.

А потім я побачив вогники. Два ряди миготливих промінчиків у долонях постатей під каптурами, які висипали на дно печери із прихованих дверей і оточили статую півколом.

Я почув пісню. Ніжну, пронизливу пісню про розраду в обіймах матері. Про справедливе серце дарувальниці, що дбає про своїх дітей. Пісню, яку співали високими голосами, таку прегарну, що я відчув, як мені на очі навертаються сльози. Від ніжних дівчачих чи дитячих голосів до горла підступив клубок. Я відчув себе втомленим, самотнім і зацькованим. Мені захотілося розради і спокою, про які співалося в пісні. Я затужив за іншим світом, в якому не треба було ні за що боротися, в якому ніхто ні в кого нічого не видирає, а все дістається зі справедливих рук матері. Де тепло й лагідно, ніби в моєму дитинстві, яке минуло в Будинку Цинобри, де немає війни, крові й пилу.

Жрець, який був нашим провідником, посмикав Бруса за плече:

— Пора.

Я неохоче рушив. Нізащо не хотілося припиняти слухати.

Співаки у колі одночасно нахилилися, ставлячи каганці біля своїх ніг, а потім спільним жестом ступили крок назад, розстібаючи плащі, які м’яко опустилися на землю. Я побачив дрібні фігури, груди й безволосі лона. Побачив делікатний малюнок спіралей і кіл на їхніх тілах і перехилився через кам’яну балюстраду. Це тривало лише мить.

— Пора! — знову гаркнув жрець і шарпнув мене за рукав.

Він повів нас униз крученими кам’яними сходами, у нішах жевріло світло ламп. Я вже не боявся. Подумав, що ми спускаємося на дно печери, туди, де стоять дівчата і звідки досі лунає солодка пісня. Я був майже напівпритомний і невідомо чому мені здавалося, що ми якось впораємося.

Приміщення, в якому ми зрештою опинилися, від печери відділяв лише ряд колон із дуже філігранно вирізьбленими рослинними узорами. Здійнявши руки, дівчата видали співочий оклик, а потім обернулися навколо.

Я сторопів.

Мені здавалося, що зір мене підводить, що серед миготливого світла, пахучого диму й плям світла я бачу у декого з танцівниць ознаки чоловіцтва. Невеличкі, безволосі й дивні, а над ними груди, що теж підстрибують у ритмі кроків.

— Хутчіш! — рявкнув жрець.

Колони і стіни були вкриті узорами. Квіти, галузки й плоди, схрещені в делікатному плетиві. Тільки от не зубило каменяра над ним чаклувало.

Це були кістки.

Черепи, ребра, щелепи, хребці й гомілки були укладені так, що їх було складно впізнати. Я бачив листя, чашечки, стебла й плоди. Аж поки не розгледів перший череп. А тоді почав помічати.

Усюди навколо.

Пісня лунала далі. Заспокійлива й гарна.

Брус і жрець стояли над кам’яним столом, на якому в рядок лежали вигнуті базальтові ножі. Гладкі і блискучі, ніби кігті якогось величезного створіння, із різьбленими кістяними держаками.

— Ще маленька послуга, — пробурмотів жрець, ніби щось пригадавши. — Це необхідно, бо не вдасться завершити до ночі.

Він поклав на столі келеп. Зброю, схожу на молот на довгому ратищі, але з вістрям замість наконечника. Вістря було вирізьблене з такого ж базальту, як і ножі. Гострого, твердого й блискучого, як чорне скло.

Брязкіт ланцюгів і заліза я почув попри пісню, що далі кружляла в повітрі.

Піднялися ґрати, куті з товстих прутів, що закривали отвір у стіні поруч із нашою нішею.

І я побачив їх.

Голих чоловіків, які щільно тулилися одне до одного, з поголеними поспіхом і грубо головами, як у нас із Брусом. Вони стояли довгим рядком, затиснені між стінами, і могли йти лише вперед, один за одним, притулені до спин тих, хто попереду, а за ґратами — вузьким проходом між двома кам’яними стінами, що вели до центру печери.

Я бачив, як вони трусяться, хтось щось монотонно бурмотів, хтось плакав, хтось голосно і спазматично дихав. Переважно чоловіки, серед них тільки одна чи дві жінки. Зігнані, як буйволи в загорожу, з великими широко розплющеними очима. Старі, молоді, деякі молодші за мене.

Я почув тихий дитячий голос, який тихенько заводив:

— Ні... Ще ні... Ще хвилинку... Будь ласка... Одненьку хвильку... — І я перетворився на лід.

Я глянув на Бруса, але побачив тільки власне відображення в дзеркальній масці.

Він просто стояв нерухомо і навіть не здригнувся.

Я глянув на його руку, що висунулась із рукава. Я хотів переконатися, що вона брудна й жилава, а не тендітна й розмальована спіралями.

Вони були однакового зросту. Чи я не помилюсь?

Я глянув на залізний вигнутий прут із базальтовим іклом. Чи встигну його схопити?

«Маленька послуга».

Зараз матимеш.

Брус далі стояв нерухомо. Чи він збирався пройти через це, сподіваючись здогадатися, що мусить робити? А потім забивати цих нещасних, аби лиш відвести від свого підопічного небезпеку?

Я не хотів помирати, але й не хотів вижити такою ціною.

Пробач, батьку, я підвів тебе. Я знаю, що ти зрозумієш.

— Пора! — гаркнув жрець бляшаним голосом. — Чекати недоречно! Слід оголитися! Поневолювачів зараз приведуть. Настала пора гніву Матері! Пора відплати за кривди світу!

Так.

Пора гніву.

Пора.

Я набрав повітря і так, як учив мій Майстер Війни, розпалив внутрішній вогонь усередині мого тіла. Я кинув у нього всю свою втому, страх, гнів і образу, — так, ніби торкнувся грубки. А потім дозволив вогню заповнити мої вени.

— Є важливіші справи! — раптом пролунав голос. Сильний, жіночий голос. Я подивився на двері й побачив постать, одягнену у плащ із каптуром. — Це звичайне жертвопринесення. Нехай ним займуться ті, хто має це робити. Ті, хто подорожують, ведучи Слово, мають говорити.

Жрець повільно опустився на коліна і спер кулаки на підлогу:

— Архіматроно, гафрам акидил. Ти мовила правду.

Брус також віддав уклін. Я ставав на коліна, ніби ламав сталь, яка застигла в моїх суглобах, сперся кулаками на кам’яні плити і торкнувся чолом підлоги.

Вогонь у моїх венах досі гудів. Палав у голові і підсовував мені образи. Короткі, палаючі, як удари блискавки. Стрибок, оправлений кістками держак келепа в руці, короткий рик заліза, прямо в лисий розмальований череп, стрибок на стіл, ніж у другій руці. І тепер скок на сходи, удар залізом під коліна, а потім ніж на горло.

На вену духу, що пульсує збоку на шиї. Обсидіановий пазур, гострий, як уламок скла, і твердий, немов діамант. А далі — хто нас зупинить, якщо ми поведемо поперед себе архіматрону з лезом на горлі?

Блискавка сяйнула і згасла, а я не зробив нічого з підказаного нею.

Коли ми йшли кам’яними сходами в поблискуванні каганця, а потім крізь в’юнкі коридори, що оплітали вежу, до мене й далі долітала солодка пісня про розраду. Невдовзі я перестав її чути: до мене долинув перший страхітливий крик. Приглушений, пульсуючий десь за стінами всередині тіла вежі.

Ми вийшли на вулицю в перші сутінки. На синьому небі вежа шпигала хмари шпичастими, схожими на роги зубцями, а навколо верхівки борсалися ворони, немов клапті сажі від палаючих сувоїв.