Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 4. Імена Богів

Архіматрона вела нас звивистими коридорами, не промовляючи жодного слова. Я відчував тільки полегшення і страшенну втому. Радів, що мені вдалося вийти з печери, і все. Однак думка про те, що там зараз коїться, не давала мені спокою. Точила мою душу, як короїд. Я не знав, чому архіматрона прийшла по нас особисто. Може, всі інші брали участь у містерії, але тоді чому її там не було?

Вона привела нас у велику залу, круглу, немов миска, викладену килимами. Приміщення було майже порожнє, там стояв тільки круглий столик на рогових ніжках і освітлена двома лампами статуя Праматері.

Ми впали на коліна, жриця низько вклонилась, а потім торкнулася долонями своїх губ, грудей і лона.

А далі сіла на подушки та вказала нам на місце за столиком.

Тобто, я зрозумів, що вона вказала його Брусові, тож лишився біля дверей, скромно підібгавши під себе ноги.

Архіматрона ліниво взяла маленьку металеву палицю, обмотану шкірою, і вдарила в гонг, що стояв біля столу.

Адептка увійшла до зали ще до того, як звук цілком стих. Поставила на столик високий глек і дві металеві чаші, наповнила їх і беззвучно вийшла. Мені здалося, що це та сама дівчина, яка асистувала старому, який приносив нам їжу.

Звісно, тільки дві чаші. Я ж тільки адепт. Квівця. Невидимий, але мені це підходить.

Брус одразу ж почав марудити.

— Не можна пити ферментованих напоїв. Радість, яку вони дарують, неприродна й породжує зло. Тільки...

— Ох, та припини вже! — буркнула жриця. — Мені потрібна справжня розмова і я не буду займатися цією еквілібристикою зі Старою Мовою. Може, ти й заповідей не знаєш?! Уперше надаєш підтримку?

Я рефлекторно ковтнув слину, сподіваючись, що цього не було чути на всю залу. Подумав, що ніде не видно охорони. Ми досі могли втекти, забравши архіматрону з собою. Цей фарс навряд чи триватиме довго — аж доти, як хтось із нас або ми обидва втнемо щось неприпустиме.

— Маска! Зніми цю трикляту маску! — закричала вона. — Ти не на базарі!

Брус дуже повільно розстібнув ремінці, підняв маску і зняв її з голови.

— Ну звісно! У мене не було сумнівів! — вона зробила ковток із чаші, встала, швидко пройшлася покоєм. — Я знала!

Вона була розлючена. Я на пробу напружив м’язи й обережно змінив позу на таку, з якої міг одним скоком стати на рівні ноги.

Жриця штурхнула якусь посудину, яка з брязкотом покотилася підлогою.

— Неофіт. Клятий неофіт. Це тому ти святіший за саму землю. Як довго ти служиш Матері? Місяць?! Півроку?! І одразу жерцем, просвітлена істото єдності? Намагаєшся бути затятішим від самої пророчиці, щоби змити провини своєї заплямованої насиллям місячної крові?

Вона повернулася до столу.

— Пий!

Брус слухняно перехилив чашу.

— Тепер ми обоє однаково грішні, чи не так? Тільки от я — дочка землі, не забувай про це! Це ніби досі щось значить, ней? Чи все вже змінилося? Неофіти з пошрамованими залізом писками стають оповісниками й посланцями тільки тому, що в відповідний момент підтримали пророчицю, а я служу Матері з самого народження. У Саураґарі, а потім у цій дірі! Я стала адепткою, щоб помотатися батькові, який змушував мою матір жити нечестиво й вислужувався перед чужоземною династією. Він хотів торкатися мене! Хотів торкатися моєї матері без згоди богині! Пив вино й відвар! Приходив, просякнутий винним смородом, і поневолював її! Щоночі я це чула! Він їв м’ясо! Для нього нічого не мало значення, окрім клятого імператорського золота. Усе, що заробляв, він програвав у кості, а ми ходили голодні!

Богиня прихистила мене, коли мені було шість! Я вбила батька уві сні й утекла в храм. Двадцять років я працювала заради просвітлення. А тебе що просвітило? Засуха? Пророчиця? А може, тобі остогидло вічно чекати війни й слухати дурниці про торгівлю, мир та побудову кірененського ладу? По тобі ж за милю видно, що ти був легіонером. Ще зовсім нещодавно. Ти носив імператорські знаки й без кінця чекав на здобич і кров, але війна не надходила. А тепер ти будеш повчати мене щодо келиха кобилячого молока? Я амітрайка і мені дозволено пити молочний вогонь! Цього не вільно змінювати навіть пророчиці.

— Я не можу цього слухати... — пробурмотів Брус і схилився в поклоні.

— Неофіт! Мені не потрібен був Вогонь Пустелі, щоб пробудитися! Я все життя безсило дивилася, як надломлений світ кривдить дочок землі. Як усюди ширяться кірененський гріх і паскудство! Я бачила дівчат, які віддавалися в огидних храмах. Бачила, як їх продавали чоловікам, як ковець. Як вони лащилися до плюгавих синів місяця, як мусили їм служити! Так, як моя мати. А тепер ти — важливий посланець, а я чекаю тут на самоті. Досі чекаю!

Вона наповнила чаші, вихилила половину своєї й знову сіла.

— Уже десять років я сиджу сама в цій напіврозваленій вежі з однією геть навіженою Відункою, якій мабуть уже років сто. З нас сміялися й кидали в нас багном, а я чекала. Були такі роки, коли мені доводилося годувати Праматір власною кров’ю, але я чекала. Дім Жінок стояв порожній. Часом потай приходило кілька дочок землі, щоби поскаржитися на свою долю в надломленому світі й узятися за руки в обряді кола сліз. А тепер, коли нарешті істинна віра повернулася, я маю кількох просвітлених, маю жменьку нічого не вартих адептів і жерців. Ще бінгон піхоти й заледве гон кінноти. Пустищами розгулюють бунтівники, народ суне кудись на схід через мій міст, а я маю запроваджувати Кодекс Землі сама! Голими руками! Ти бачив, що відбувається в місті. Я зібрала майно, що належить Матері, й не знаю, що робити далі. Військо стереже місто і міст, але окрім цього робить, що хоче. Поки що я їх контролюю, вони ще вважають, що я маю силу храму, але коли вони цмулять пряне пиво, курять бакхун чи безчестять дочок землі з нижчих неосвічених каст, я мушу вдавати, що мені про це невідомо. Я дивлюся в плюгаві місячні очі бінгон пагандея і бачу в них підступ.

Вона нахилилася до Бруса, який сидів зовсім не рухаючись і поглядаючи на неї без жодного виразу. Я відчував якусь напругу в кімнаті. Відчував, що ця жінка чогось від нас хотіла. Мене вчили основам торгівлі й дипломатії. Я відчував, що зараз вона про щось проситиме. Якщо це не подіє — пустить у хід «другу руку». Так вирішувалися справи. Права рука — плата, послуга, заохочення, прохання, провокування жалості, вдавання дружби, союзництво. Або ліва рука — шантаж, погрози, доноси, відкликання пропозиції чи насильство.

— Поглянь на мій майдан. Там гниє збіжжя, якого цьогоріч так небагато. Я відібрала храмові стада, але на подвір’ях Зовнішнього Кола вже чекають чоловіки з вищих каст. Якщо зараз я віддам їхнім жінкам стада й землі, то втрачу над ними контроль. Вежа опиниться у них у кишені. Я повинна мати силу! А тим часом я безрезультатно чекаю. Барабани нічого до мене не промовляють. А єдиний за довгий час оповісник не має для мене нічого, навіть вітання. Просто минає мою струхлявілу порожню вежу. Послухай, оповіснику. Я знаю, що ти не везеш вістей. Нічого не кажи. Я знаю, що тобі не можна. Нічого не кажи.

Вона похилилася над столом іще нижче, відсунула чашу й обережно торкнулася Брусової руки.

— Я знаю, що Ти везеш Ім’я.

Запала тиша.

Я подумав, що коли вона хоче нашу скриньку, ми повинні її віддати. Хай бере, що хоче, а ми переправимося через міст. Лише б швидше. Однак Брус мовчав.

Якийсь час він міг мовчати, поки не почув пропозиції. Але далі вже ні. Далі він муситиме показати руки. Ліву і праву. Мовчанка — це спершу просто мовчанка, але потім — погроза. І то серйозна. Це зневага.

— Я не знаю, кому воно призначене, але має бути мені, — сказала вона знову лагідним тоном. — Воно моє. Я повинна мати силу. Я народилася в країні, яка давно була під кірененським гнітом. Я не пам’ятаю часів Кодексу. Стара пам’ятає, але вона тільки бурмоче свої молитви й читає людей. Вона відправляє наступних гнобителів під ніж жерців, і лише це її обходить. Тільки кров для Богині. Що ж, я також хочу, щоби Матір була ситою. Може, вона тоді й правда почне нас благословляти, хай усе стане єдиним. Може, зверне свій погляд на самотню Вежу, що стільки їй дає. Давні порядки — це як хвороба, яку ми зараз повинні випалити, щоб далі можна було відбудувати Кодекс Землі. Жертвоприношення допомагають тримати людей у послуху, але залежать від сили війська. А якщо барабани закличуть військо деінде? А якщо почнеться бунт? Це не ті часи, коли нижчі касти пишалися, що їхні діти йшли нагодувати Матір. Я вже зібрала гон храмової варти, але цього мало, й немає нікого, хто міг би ними командувати. Без сили Імені нічого не вдасться. Прошу тебе. Молю й вимагаю. Мені потрібно мати щось, щоб контролювати вищі касти. Потрібні люди для будівництва зерносховищ. Потрібні фермери, чиновники й наглядачі. Але понад усе мені потрібна сила Імені.

Знову запала тиша.

— Архіматроно, — обережно почав Брус, — що б я не віз, воно мусить потрапити в місце призначення. Того, хто везе, не існує. Один не має значення. І він не має права вирішувати, куди потраплять Слова і хто їх потребує. Шлях веде туди, куди мусить, і скеровує його вища мудрість, до якої не кожен має доступ. Але коли людина повернеться туди, де чекають, здійсниться обітниця, що сама пророчиця довідається про становище цієї Вежі. Тобі не доведеться довго чекати ані на Слово, ані на допомогу просвітлених, щоб усе стало єдиним. Салах акидилла. Було це сказано.

— Там за мостом немає нічого важливого, — промовила вона. — Нічого важливішого за осаду Аширдим, на перехресті шляхів, біля мосту, через який тікають ті, хто повинен бути тут, де їм велено, і працювати для Праматері. Нічого важливішого, ніж самотня архіматрона, якій загрожує безсилля, хаос і залежність від кількох високих родів. Такі посланці, як ти, мандрують до всіх Веж. Яка різниця, яке Ім’я потрапить до котрої?

— Уже все вирішено, — відрізав Брус, а я відмітив, що він захопився своєю роллю. Зараз він мав би виторгувати щось для нас.

Невже він справді збирався захищати кляту скриньку за будь-яку ціну? Інша справа, що архіматрона досі не показала «правої руки». Чим вона збиралася платити? Золотом? Що жерцям Праматері до золота? Особливо, коли навіть дурні вуличні ятки ліквідовано, і нічого не можливо купити — ані тикви пива, ані ґудзика, ані жмені горіхів?

Брус витягнув з-за поли свого жрецького вбрання залізний шпичастий медальйон і показав його жінці.

— Це, — мовив він,— означає смерть. Смерть кожному, хто зірве печатки, не будучи тим, хто мав їх зірвати. Для мене також, якщо я не виправдаю сподівань. Ти це знаєш, архіматроно. Зрештою, це ти вважаєш, що я везу Ім’я. А я скажу, що не мені це знати і не мені про це судити.

Я помітив, що він облишив мелодійний акцент і кучеряву граматику давньої мови. Показав, що підпускає співрозмовницю ближче. Жест «правої руки».

— Ох, очевидно ж, що ти везеш Ім’я, — відказала вона. — І я знаю, що воно здатне зробити. Знаю, що може статися з тим, кого Ім’я не знає. Але я готова. Завжди була. Мене Ім’я послухає. Я переконана, бо колись його бачила. І воно бачило мене.

Вона виструнчилась і сіла інакше, зручніше, сперлася на руку й розслабилась. Так, ніби отримала те, чого хотіла, або передумала. Брус не поворухнувся, далі сидів у позиції «лівої руки», що говорить: «ні». А жриця досі нічого йому не запропонувала.

— Пробач старій жінці її нетерплячість, — озвалася архіматрона приязнішим тоном. — Я мусила принаймні спробувати. Що ж. Прошу лиш розповісти про мене. Колись... колись кожна Вежа мала власне Ім’я. Та коли Праматір заснула, ці імена померли чи відійшли. Ця Вежа, — вона вдарила по килиму поруч, — теж його мала. І тоді, коли я сюди прийшла. Залишалось небагато, але достатньо, щоб я могла пізнати, що таке сила одного з Імен богині. Ця сила досі жевріє, але надто слабко, щоб я могла її використати. Тим часом усе вислизає з рук. Просто скажи про мене, де треба. Нагадай, що осада Аширдим чекає на Ім’я. Усяке може статися, якщо вона його не отримає. А тепер... — вона узяла паличку і знову вдарила в гонг, цього разу двічі, — я почастую тебе так, як частують посланця. Щоб ти не забув про мою Вежу.

Адептка винесла тацю, заставлену кількома металевими мисками, і ще якусь дивну посудину. Срібну, повністю вкриту отворами, що складались у візерунки, на підставці, схожій на келих.

— Так... — усміхнулась архіматрона. — Це те, про що ти подумав... Ти зможеш розділити зі мною укус. Ми станемо єдиним на славу Підземної. Це все, що залишилося від давнього Імені, що дрімало в печері моєї Вежі. Завдяки цьому ти запам’ятаєш мене й це дасть тобі силу на подальшу подорож. Відчувши, що таке єдність Матері, ти витримаєш будь-що.

Жриця взяла лискучу посудину з підставки й ледь її струснула. Крізь сіточку дрібних отворів було видно, що всередині щось рухається.

— Дай мені руку, — попросила вона, відхиляючи вічко на кришці.

Брус помітно здригнувся, його обличчям промайнула судома. Я ледь стримав крик. На руку жриці виповзла скорпениця. Не така велика, як та, що мала мене колись убити в моїх покоях Будинку Сталі. Ця була коротша за мій малий палець, і яскраво-червона з жовтими смужками. Я дивився, як вона повзла долонею архіматрони, прослизаючи між пальцями і розтопирюючи отруйні клешні. Брус забрав руку.

— Я давав обітницю чистоти, — проказав він. — Мені необхідно повертатися туди, де є Слово. Я — посланець. Очі й ноги Слова, мені не можна його залишати.

— Цссс, — заспокійливо сказала архіматрона. — Ти ж не дурний. Поглянь, яка вона маленька. Це піддана. Поглянь на смужки. Невже ти такої не бачив? Брунатна королева вбиває, жовта дарує послух, а ця дає єдність і контакт із божеством. Ну, дай руку. Хай вона нас укусить. Хай усе стане єдиним. Мені вже небагато лишилося. Ім’я майже відійшло. Вони вже майже не народжуються. У підземеллях мого храму клубочаться звичайні чорні скорпениці. Їхня отрута не дає нічого, тільки біль і хвороби. Але зараз ми маємо залишитися самі.

Вона звернулася до адептки, яка, похиливши голову, сиділа під стіною на колінах.

— Забери це місячне щеня у його келію. Хай відпочине перед дорогою і хай стереже це їхнє Слово. Хай поїсть і добре відпочине.

Я мовчки схилився, пильнуючи, щоб на моєму лиці не проявився страх, а лише поштива, тупа глупота «Прищавого» Аґирена.

Я поняття не мав, про що вона говорила. Отруйну комаху описувала так, ніби це був подарунок чи частування. А якщо її трутизна справді може подіяти? Якщо жриця відчує Брусові думки або ще гірше — на нього зверне погляд сама Підземна Матір, то легко передбачити, що станеться.

Я йшов за дівчиною, яка в одній руці несла важкий кошик із кришкою, а в другій — лампу. Небо над звивистими коридорами лабіринту стало вже чорним, і тільки хиткий вогник освітлював нам дорогу.

Дівчина йшла попереду й мовчала, а я був вдячний за роль ідіота. Мені нічого не треба було говорити чи робити. Тільки по-дурному посміхатися, чухатись і колупатися в носі. Це було легко.

Вона звертала в чергові коридори, не задумуючись, і впевнено обирала шлях серед стін, що скручувались, немов кишки квівці, тож ми швидко дісталися на місце. Я весь час прислухався, тамуючи серцебиття, переконаний, що от-от станеться щось несподіване. Пролунає якийсь дзвін, звук рогу чи просто спокійно з’являться жерці чи храмові вартові, щоб мене повалити? Я знав, що буду битися. Але також знав, як довго це може тривати. Скільки часу мине, перш ніж мене заженуть у глухий кут, навіть якщо я здобуду зброю. Я вирішив, що якщо мені вдасться вирватися за мури, я не намагатимусь перейти той клятий міст. Утечу в степи, може, знайду інший міст чи брід.

Однак поки нічого не відбувалося. У лабіринті стояла тиша, яку іноді порушували писки нічного птаха. Ми прийшли на місце, адептка нахилилася, коли заходила в келію, а потім я почув, як вона кресала вогонь. Замиготів вогник, кімнатку залило тепле жовте світло.

Я опустився на коліна перед статуеткою Пані Жнив і торкнувся підлоги чолом. Адептка ще запалила ґніт другої лампи, тієї, що освітлювала нішу з фігуркою, а тоді нахилилася над кошем.

— Ти вмієш говорити? — запитала вона. — Відповідай! Ти можеш носити куртку адепта, але це я тут дочка землі і ти мусиш мене слухатися!

Я мріяв, щоб вона нарешті забралася. Поглянув на неї якомога більш сполоханим поглядом, по-дурному розтуляючи рота, в надії, що вона втратить до мене інтерес. Однак виглядало на те, що вона не відступиться.

— Відповідай, кажу! Вмієш говорити?

— Ну, — сказав я.

— Скільки тобі років?

— Років двадцять буде, — збрехав я. Бідняк із Кисалдима не виглядав би в сімнадцять років так, як я.

Вона відкрила кошик і почала виймати з нього прикриті кришками миски. Щиро кажучи, мені здавалося, що мій шлунок відмер, і я сумнівався, що спроможний хоча би щось з’їсти. У кошику було щось іще — запакований в ряднину великий згорток, якого вона не торкнулася, і в мене склалося враження, що вона намагалася його навіть не зачепити.

— А хто тобі так поголив голову? Бойова колісниця? Як тебе звати?

— Аґирен. У храмі поголили. А в дорозі я сам голився, бо відростало.

— Не такий ти вже й прищавий, Аґирене. І не кажи «я», бо вдарю.

— Мене змалку так кличуть.

— Тобі залишили ім’я? То може, ти так і залишився псом, га? Чи тебе оскопили?

— Я — місячний пес, — притакнув я.

— Покажи-но! — вона зненацька засунула руку мені між ніг і обмацала штани. Мене ніби обдало окропом. Я відскочив і затулився.

— Не можна! — хрипко вигукнув я, закочуючи очі. Мене це все вже втомило. Я би з радістю її оглушив.

— Ну ти й бовдур! Це тобі не можна. А я — дочка землі, мені все можна. І ти маєш мене слухатись! Покажи... Ну, будь ласка. Тобі все залишили... Ти ба. Кепсько, Аґирене. Ти не знаєш, що в цьому ховається зло?

— Не торкайся... — сказав я. — Не можна. Майстер битиме.

— Битиме ще більше, якщо дізнається, що ти мене не слухав.

Я не розумів, що вона мала на увазі, але в мене були найгірші підозри. Я відсунувся від неї під стіну, але вона тут же підповзла на колінах і знову потягнулася мені між ніг. Я затулився, й вона вдарила мене в лице й забрала мою руку.

Я зиркнув на її кошик, який під час метушні мені вдалося відштовхнути. Хустка, що обмотувала пакунок, злегка розтулилась і крізь щілину показалося почорніле залізо, перетяте червоною шнурівкою з червоною восковою печаткою.

Усе прояснилося. Там була скриня, ідентична до тієї, яку везли ми.

Мені спало на думку, що, може, краще дозволити дівчині робити те, що вона робить, і дати їй нагоду підмінити посилку. Тоді вони залюбки відпустять нас у подальшу дорогу. От тільки на мосту й так стоятиме божевільна Відунка зі своїм «оком на долоні». Потім мені раптом подумалося, що якби я був на їхньому місці, то мусив би вбити посланців. Це нагадувало гру в тарґісс. У моїй голові зринуло розташування фігур, я уявив собі всі рухи почергово. Зараз вона подарує мені насолоду і, відвернувши мою увагу, непомітно замінить скриньки. А потім мене залякає. Бідний кретин же знає, що йому загрожує за зв’язок із жінкою без згоди богині. Знає й те, що ніхто не повірить синові місяця, адепту нижчого рангу, та ще й ідіоту. Тож він сидітиме тихо. Але мандрівники подадуться далі, й на місці з’ясується, що в скриньці немає Імені чи листів, чи будь-чого, що там мало би бути. Одразу буде ясно, чия це витівка. Адресати посилки такого не подарують. Сумніваюся, що вони сприйняли б це як вишуканий жарт і пригрозили би пальцем спритній архіматроні, яка подбала про свій храм. Це було безжально, але я бачив результат, ніби робив якісь підрахунки. Було тільки одне рішення. Смерть для посланців. Посилка не прибуде на місце, але можна буде сказати, що сюди вона також не прибувала. Ба гірше, рано чи пізно хтось знайде два трупи в яру за містом. Ми ж нагодуємо богиню й наші кістки послужать оздобленням ще одного покою. Ця інтрига могла завершитися тільки так.

Я далі опирався, але й дівчина не гаяла часу. Я так давно не бачив жінки, що мені здавалося, ніби відтоді минули віки. Вона стисла руку й підвела голову, дивлячись на мене примруженими очима, з легким лукавим усміхом розтулених губ, і я знову відчув, що попри поголену голову, попри спіралі, що прикрашали її щоки й чоло, вона здавалася небезпечно, явно знайомою. Мене це налякало ще більше.

Я вже знав, що мушу робити, але зловив себе на тому, що абсолютно навмисно з цим зволікаю. Ще хвильку, ще один рух її руки...

Я вирвався й відштовхнув адептку.

— Ти лиха! Не можна! Богиня дивиться! Не можна цього робити! Мені говорили про спокуси! Про лихі думки! Це ти — спокуса! Лиходумна!

— Тихо, дурню! — буркнула. Я навмисно верещав на все горло. — Гара! Замовкни, собако!

Вона навідмаш ударила мене в скроню. Я не затулявся, але мені спало на думку її вбити. Я міг би зробити це і без галасу, і без слідів крові. Перш ніж усі зорієнтуються, що вона зникла, перш ніж її знайдуть, ми будемо вже на шляху. Однак це було нерозумно. Де, наприклад, я мав би сховати тіло в цьому порожньому кам’яному плетиві стін і коридорів?

— Інакше скажу, що ти хотів мене торкнутися, — пригрозила вона. — Скажу, що пробував мене оголити. Що торкнувся мого святого лона. Гадаєш, мені не повірять? Знаєш, що тоді з тобою зроблять?

— Іди собі! Іди! Майстер торкнеться моєї голови і все знатиме! Сам побачить!

Вона завагалася. Хтозна, що в наші дні було можливим. А може, він жрець і справді Відун?

— Цссс... — лагідно мовила вона і торкнулася пальцем моїх губ. — Тихо вже... Буду з тобою доброю... Ти нічого не розумієш... Коли я дозволяю, то можна торкатися. Богиня тішиться, розумієш?

Вона знову простягнула руку і знайшла розшнуровану щілину в моїх штанях. Штурхнула мене в груди, наказуючи лягти навзнак. Її пальці були на диво вправні як на адептку, яку гидує чоловічим родом. Вона досконало знала, що робить, і я знову відчув, що вона видається мені знайомою.

— Це тільки для того, щоб нам краще спалося... — прошепотіла. — Твій майстер не скоро повернеться, він зараз споглядає гармонію єдності... Ну, все, заспокойся... Все... О, так...

Вона поглянула на мене, знову примружуючи повіки.

Я вирвався, вирячив очі й вигнув усе тіло в дивних конвульсіях. Вона відскочила, здивовано й налякано дивлячись, як я метаюся килимом, немов нажахана риба. Обличчям я вдарився об власне коліно, потім із криком почав товктися головою об стіну, ніби хотів себе за щось покарати. Не надто сильно, щоб не зомліти, але достатньо, щоб розбити ніс і розмазати кров по обличчю. Я перекинув столик, миски покотилися по підлозі, лампа впала в калюжу соусу і, на щастя, згасла. Я видавав якийсь хриплий рев, не схожий на людський голос, гарчав, тримаючись за горло і б’ючись головою об подушки, мені навіть вдалося спінити слину в роті, після чого я випустив її на губи. Якусь мить дівчина на це дивилася, на її поблідлому лиці відраза змішалася з переляком, я побачив, що вона починає відповзати до виходу, зрештою, схопила свій кошик і втекла. Нарешті я залишився сам.

Якийсь час я ще видавав різноманітні дикі звуки, борсаючись у ніші, але врешті-решт захарчав і стих, ніби ослабнувши. Тільки прислухався.

Я знав, що якщо адептка повернеться підмінити шкатулку, сподіваючись, що я зомлів, я муситиму її вбити.

Бо я згадав. Я її впізнав.

Принаймні так мені здавалося. Це було майже неможливо, але якщо я не помилявся, то коли б лишився з нею ще хоч би на мить, коли б поглянув їй в очі, коли б її торкнувся, вона б також мене впізнала.

На свою й мою погибель.

Міраг.

Наложниця, з якою моя вчителька й коханка Аїна, моя єдина Аїна, цілі століття тому веліла провести ніч у любовному змаганні.

Міраг, яка мала перевірити, чому я навчився. Давно-давно, в далекому місті, в павільйоні палацового комплексу, званого Притулком Хмар. Молодий принц і вона. Вродлива, смаглява, немов кебірийська принцеса. Вона зголила червоне волосся, змінила ефірну, мов туман, тканину на шорстке полотно вбрання адептки, зняла ніжні ланцюжки зі щиколоток і зап’ясть, зробила татуювання святих знаків на щоках, долонях і чолі, схудла, але мала ті самі очі, схожі на смарагди. Ті самі вуста. І ті самі руки, які я досі пам’ятав.

Я сидів на підстилці, витирав шматком онучі кров із носа, і слухав, як від жаху, збудження й зусилля гупає моє серце.

Унизу живота я відчував гострий біль нездійсненого, відчував, як тріщить побита голова.

Я ще мав надію, що помилився, може, це був тільки хтось схожий, може, якась родичка, але я знав, що сам себе обманюю. Є речі, які не забуваються. Час може змити думки, ніби дощ. Може, стерти навіть такі речі, які колись були найважливішими. Але пестощі та погляди коханців залишаються. Особливо такі пестощі, якими могла обдарувати Міраг, і такий її погляд. Її вуста, її очі та її пальці. Я був упевнений.

До ранку я сидів і прислухався. Глибока чорна ніч лабіринту приносила якісь звуки, схожі на шепоти чи кроки, але коли я визирав із ніші, не бачив нікого. На якусь мить я засинав, але щоб прокинутися, мені достатньо було свисту вітру чи крику птаха.

Для певності я переніс скриньку, намагаючись до неї торкатися лише через тканину, і поставив так, щоб її неможливо було взяти непомітно, поки я спатиму.

Однак я все одно спав мало й дуже чутливо.

Брус повернувся лише вранці. Заповз у нішу й сів під стіною, розтираючи руки, ніби трусився від холоду. Був дуже блідий, а на його руці з’явився напухлий пурпуровий слід від укусу.

Він поглянув на мене, але перш ніж я устиг озватися, приклав кулак до губ. Він сидів нерухомо, і я бачив, як він бореться із втомою. Голова спадала йому на коліна, а за мить він знову прокидався. Так само, як і я.

На світанку нам принесли відро води для миття, трохи пюре з овочів і навіть солодкувате горіхове печиво. Усе це приніс лисий старигань, Міраг не з’являлася.

Ми мовчки зібрали свої речі. Я не мав уявлення, що сталося там, у покої архіматрони. Мені лише подумалося, що якби Брус її вбив, як підказував здоровий глузд, він повернувся б уночі. До того ж, він не велів поспішати. Одразу після сніданку він натягнув маску і не говорив зі мною інакше як роздаючи короткі команди, схожі на ті, які дають псові. Але найчастіше просто показував на щось пальцем.

Щойно ми загорнули скриньку і поскладали вбрання, як з’явився той самий жрець нез’ясованої статі, який вів нас попереднього дня.

— Архіматрона передає на дорогу кіш плодів і побажання, щоби шлях, яким подорожує Слово, був устелений благословеннями Підземної Матері, — продекламував він.

— Хай ця Вежа і всі, хто ховаються в її тіні, будуть під опікою Матері, — відказав Брус, вперше цього дня озиваючись людським голосом.

Нас вивели на зовнішнє подвір’я. Я йшов мовчки, відчуваючи, що моє серце зараз вискочить через горло. У будь-який момент я очікував побачити храмову варту, стіну списів та круглих щитів із зображенням Підземного Лона. Я був певен, що їх очолюватиме або Міраг, або архіматрона, або вони обидві, а часом думав, що вони просто чекатимуть біля брами.

Натомість я побачив наш трофейний візок із відремонтованою віссю, запряжений тими самими тваринами. Брус видерся на сидіння й закляк на шкіряних подушках, а далі жестом пальця велів розкрити над ним велику парасолю. Я зробив, як він велів, принагідно кинувши погляд на задню частину воза й переконавшись, що наші коші, шпигунські ціпки й клунки з одягом лежать так, як ми їх залишили.

Я узяв повіддя й довгу тростину.

А потім ми довго стояли мовчки й чекали.

Почувся скрегіт засуву, нарешті ворота відчинилися, впускаючи сонячне світло. Я хльоснув онагрів тростиною, бідарка рушила й ми вийшли у місто. Знову в бік мосту.

Ідучи, я задер обличчя до сонця. Здавалося, що мені його подарували знову. Навіть переповнений людьми смердючий майдан, злиденні вулички й криві халупи осади Аширдим видавалися мені прекрасними.

Однак я знав, що зарано радіти.

Ми їхали через місто, і де б не з’являвся наш візок, люди ставали на коліна, спираючись кулаками об землю. Я йшов і жодного разу не озирнувся на Червону Вежу, що височіла над околицею.

Цього разу біля мосту було небагато людей.

Але військо стояло на тому ж місці, що й напередодні.

Я подивився на обвішані щитами табірні вози, що перегороджували кам’яний міст, і знову відчув, ніби в моєму горлі поселилась скручена клубочком змія.

— Ні пари з вуст, — задеренчав з-за маски Брусів голос.

За столом сидів інший десятник, ніж учора. Голову він обв’язав хусткою, а ноги зручно поклав на столі, попиваючи воду з бурдюка.

У черзі чекали заледве кілька осіб: якийсь самотній мандрівник, родина з кількома дітьми, старий, який спирався на ціпок.

Під стіною поблизу мосту ще не було натовпу затриманих. Поки що там стояло на колінах із схрещеними за головами руками лише троє подорожніх. Їх стеріг солдат зі списом, який сидів собі на бочці й гриз плід. Решта снувала майданом або сиділа в тіні під стіною в гамірній громаді й грала в кості. Між ними стояла обмотана ременем тиква, а солдати передавали один одному глиняну люльку, безцеремонно випускаючи клуби бакхунового диму.

Мені подумалося, що вистачило б гону кінноти, щоб стерти їх у порох. І не набагато більше, щоб здобути все місто. Тільки що далі?

Коли ми під’їхали до першого посту, командир саме завершував розмову зі згромадженою в тривожну купку родиною. Чоловік і жінка нервово нишпорили за пазухами і в закамарках одягу, а біля столу стояв великий кіш, як для носіння хліба, в якому вже лежали найрізноманітніші речі. Ніж у дерев’яних піхвах, жменя мідяків, якісь оздоблені черепаховим панциром коробочки, трохи дешевих прикрас, кольорове шмаття. Або подорожні мусили платити вартовим, або це були заборонені речі, бо я помітив у коші також дві оздоблені металом тикви на ремінцях, в яких у дорогу брали пальмове вино, а також гарну люльку зі срібла й дорогого дерева.

Жінка, чия голова була прикрита хусткою, тремтячи від стримуваних сліз, розплутала згорток, з якого вийняла дві маленькі срібні сережки з камінцями-кристалами. Командир оглянув їх з погордою, вкинув до кошика й кивком вказав їм на прохід між возами.

Перш ніж усі опустилися на коліна в пісок, побачивши нас, за вози встиг перейти ще один самотній мандрівник. Високий чоловік у подраному плащі-дощовику, з ціпком на плечі та в подорожному капелюсі, криси якого закривали його обличчя. На ньому було вбрання сіндара, але з постави і способу носити одяг він нагадував мені кірененця. Він вкинув у кошик жменю нових залізних цвяхів і пішов на зустріч зі старою.

Цього разу ми не мусили щось пояснювати чи сваритися. Нашої бідарки, вбрання й тіні Вежі, що тягнулася за нами, було достатньо. Брус навіть не встиг потягнутися за своїм знаком, що висів на шиї.

Віз перекотився на інший бік мосту, відкриваючи нам шлях.

Однак щойно ми проїхали кілька кроків, пролунав крик. Спершу хрипуватий вереск старої, а потім тупіт і метушня. Щойно почувши її виск, я ледь не зомлів, переконаний, що це через мене.

Наступної миті я побачив, як вона кидається до високого чоловіка, хапаючи його за одяг, тягнучись до його обличчя вузлуватими пальцями, викривленими, ніби пазурі, із великими пожовклими нігтями, що закручувалися, як у птаха. Подорожній вирвався і кинувся тікати. Безнадійно, на інший берег ріки, назустріч ще двом возам.

— Гріх! Гнобитель! Гнобитель! — горлала Відунка голосом, що звучав, як крик сойки.

Один із солдатів групи перехоплення скочив на спину коня, але не по-звичному, а ногами на сідло, без зусиль, ніби вискакував на стіл. Ще в польоті він стягнув зі спини лук, уже тримаючи в другій руці стрілу, прокреслив ними в повітрі якийсь складний рух і блискавично, не прицілюючись, вистрілив від стегна, тримаючи лук плазом.

Утікач повалився на землю з перистим древком, застряглим у карку, але одразу ж підтягнув ноги, похитуючись, підвівся й уперто рушив на другий бік мосту, до двох возів.

Загонич із того боку сперся ногою об боковину воза і також вистрелив, таким же моментальним рухом, ніби не задумуючись. Чоловік зупинився на пів кроку і захитався, на його плетеному плащі з’явилася кривава точка і блиск сталі. Задзвеніла тятива солдата, що стояв біля нас на сідлі, за мить з коротким брязкотом від возів з того боку шмигнула ще одна стріла. Однак чоловік ішов далі. Зупинився на мить, зламав стрілу, що стирчала у нього з грудей, потягнувся рукою за спину, вхопився за оперення і витягнув другу. І одразу ж його прошили дві нові. Стрілець, який стояв на сідлі, загиготів.

Скидалося на те, ніби лучники змагалися, хто перший спроможеться нарешті його повалити. Але чоловік продовжував іти. Увесь залитий кров’ю, нашпигований древками, що стирчали навсібіч пурпуровим пір’ям, він тримав у руці відламаний наконечник. Я не міг відірвати від нього погляду й подумки молився, щоб він дійшов до того воза. Щоб йому вдалося хоча би це.

Однак через кілька кроків у подорожнього влучило ще дві стріли і він раптом звалився на каміння мосту. Намагався підвестися, але зрештою осунувся, а я зрозумів, що він усе одно переміг. Ніхто не поволочить його до Вежі, ніхто не розпоре його голого серед диму й завивань кам’яним ножем, ніхто не нагодує його кров’ю стару статуетку.

Стара тяжко й свистливо дихала, адептка підтримувала її під руку. Друга несла табурет.

— Бовдури... — процідила баба. — Його кров для Матері... Ви змарнували його кров...

А потім Відунка почула гуркіт коліс нашого візка й підвела голову. Я дивився вперед, щоб не зустрітися з її сліпими очима, вкритими золотими більмами. Стара вивільнилась від адепток і, мацаючи перед собою повітря, почала винюхувати. Витягнула шию, немов пес, рухала ніздрями, ніби шукала слід.

Лучник з іншого боку мосту підійшов до лежачого чоловіка й легенько штовхнув його черевиком. Присів і торкнувся трупа, після чого повернувся в наш бік і провів прямою долонею по своїй шиї.

Я знав, що зараз буде.

Брус і далі сидів, як маріонетка, стара вже знайшла напрямок і рушила мені назустріч. «Долоня, око Матері...»

— Стояти! — пролунав крик. Я обернувся.

І побачив архіматрону. Вона сиділа на паланкіні в оточенні чотирьох озброєних солдатів зі щитами храму і в обладунках.

Я відчув, що в моєму горлі зароджується дивний істеричний сміх. Він наповнював мене зсередини помалу, як вода, ще мить — і він проллється. Що ще? Чи над цим мостом тяжіє якесь прокляття?

— Стояти! — закричала вона знову, хоча всі вже й так стояли.

— Гнобитель! — завила Відунка. — Я відчуваю зло! Егоїзм! Хтивість! Відчуваю ненависть! Відчуваю кров для Матері!

— Досить! — паланкін із архіматроною мандрував нам назустріч, я вже бачив обличчя храмових вартових.

Я вирішив скінчити так, як і подорожній, який нагадав мені кірененця. Мене не потягнуть під ноги статуї. Не дістануть мого серця, крові й кісток. Я не нагодую їхньої Матері. Сконаю під час бігу, під час божевільного нападу на вози по той бік. Я трохи сповільнився, щоб у разі чого встигнути вихопити меча, схованого в подорожньому ціпку, що лежав на задній частині воза.

Архіматрона раптом гримнула на тих, хто ніс паланкін, і веліла поставити його на землю. Усі навколо, військо й подорожні, вже стояли на колінах, притулившись лобами до землі. Жриця виплуталась із муслінових завіс і рушила у наш бік, овіяна червоним плащем, ховаючи обличчя в тіні.

— Досить цього божевілля! — крикнула вона. — Ти не можеш стримати посланця! У тебе вистачає гнобителів!

— Замовкни! Я відчуваю! Я — око Матері! Ти знаєш, що я не помиляюся! Він там є! Я відчуваю, як він смердить! Не насмілюйся ставати мені на шляху. Це я знаходжу! Це я знаю! Це я пантрую! Матір не помиляється!

— Їдьте! — гукнула архіматрона нам через плече. — Тільки швидко!

Потім знову крикнула на стару:

— Припини казати «я»! Ти знаєш, що це за слово! Перестань лаятись!

Тож ми рушили, залишаючи їх верещати одна на одну, як пави, серед покірно схилених людей.

Копита стукали по бруківці, з гуркотом крутилися колеса, унизу шуміла спінена річка.

— Він — позначений! — долинуло до мене ззаду. — Це носій долі!

Це кричала стара. Але вона мала на увазі не Бруса, як, певно, думала жриця. Це я був позначений. Був носієм долі.

Що б це не значило.

Спершу ми проминули пофарбований світлою живицею подорожній капелюх, що лежав на землі, потім стежку дрібних плям крові, на кінці якої лежав чоловік. Він мав біле, вимазане пасокою обличчя, і раптом нагадав мені батька.

Я відвів погляд.

Один із возів відтягнули набік, копита віслюків опинилися на тракті, колеса з’їхали з мосту. Річка, місто й вежа залишилися позаду. Ми знову були на дорозі й мандрували на схід.

Брус і далі сидів, розвалившись під парасолею, не знімаючи з обличчя маски, а я йшов поруч із тростиновою тичкою, споглядаючи віслючі зади.

Він досі був жерцем, а я — адептом. Прищавим Аґиреном, який мені вже добряче остогид. Якби я міг, то вбив би його ще раз.

Я мріяв здерти з себе це вбрання і знайти якусь воду, яка омиє з мене куряву, піт і страх.

Шлях був порожній. Він ледь підіймався серед скель і невеличких сипких пагорбів. Дерева росли тут рідко, більше було кущів із твердим дрібним листям і білим, немов попіл, гіллям, наїжаченим великими колючками.

Не було нікого, тільки наша бідарка, птахи, що кружляли в небі, сонце і руда курява дороги.

— Що сталося на мосту? — запитав я. Мені здавалося, що я тисячу років не говорив нормально.

Відповіддю мені було мовчання. Істота на візку дивилася вперед, ніби мене не існувало.

Ми проїхали ще кілька кроків.

— Я хочу знати, що сталося вчора вночі і сьогодні на мосту, — повторив я гучніше.

Нічого.

Я кинув тичку на віз. Брус підвівся на подушках, ніби обурившись, і повернув до мене блискучу комашину маску.

— Дай мені води! — гукнув я.

Маска блищала, немов дзеркало, у щілинах чаївся морок.

— Надто близько, щоби спрагу тамувати, — дорікнув він мені суворо. Слова вимовляв звичайно, без бундючної мелодійності Мови Єдності, але так збудував речення.

Я пішов до задньої частини воза, взяв шпигунський ціпок, одним рухом повернув кільце й потягнув за руків’я, що імітувало деревину. Блискуче лезо, вислизаючи з піхов, засичало, як розлючена змія, засяяло на сонці. Я поглянув на зброю у своїй руці й раптом знову відчув себе людиною. У кірененській поезії меч іноді називають «переломлювачем долі».

— Дай мені води, сину Полинника, — різко мовив я. — І підніми цю маску. Я хочу побачити твоє обличчя. Негайно! Вода і маска, бо присягаюся, що за мить ти лежатимеш мертвий.

Він дивився на мене з-за маски, нерухомо сидячи на колінах на шкіряних подушках і, здається, не розуміючи, що я кажу.

— Аґіра, аскаро! — гаркнув я раптом кірененською. «Це наказ, солдате!». Він здригнувся, ніби я черкнув його ножем. Ми обидва не чули звуків власної мови від незапам’ятних часів. Навіть у палаці її вживали тільки на свята.

— Аґіра! — повторив я трохи голосніше і ще рішучішим тоном, до якого вдавалися командири. Не криком. Не як десятник у таборі піхоти. Як роздратований несубординацією імператор.

— Кано! Слухай! — загарчав він раптом з-за маски і підняв її.

Під нею я побачив лице шаленця. Брус був блідий, стікав потом і світив очима, ніби на нього напала пропасниця. Він дивився на мене непритомно, з ідіотським нервовим смішком, що блукав устами, усе його обличчя дрижало, ніби мало вибухнути чи то реготом, чи то плачем.

Я стиснув спітнілу руку на руків’ї.

— Ішіда тарай но! З воза! — процідив я.

Він зістрибнув на дорогу, дивлячись на мене тим своїм диким поглядом, поки його обличчя перекошували химерні гримаси. Мені здавалося, що в нього вселився демон, який намагається прорватися назовні.

Я був переконаний, що він от-от кинеться на мене. Відчував, ніби стою перед великим бойовим леопардом, який несподівано збожеволів. Тому я не змінив позиції, не підняв меча. Якби я став у бойову стійку, Брус відчув би, що я боюся. Тож я стояв виструнчений, владно дивлячись на нього.

Так ми застигли на мить, зміряючи один одного поглядом. Я дозволив виразу стриманої люті проявитися на моєму лиці й ледь підняв меча. Не як до бою, а так, ніби він був ціпком, яким я хотів відігнати пса.

Брус почав трястися, ніби його взяли дрижаки. Він розстібнув ремінці, зняв маску і опустив її на землю.

А потім повалився на коліна, вдаряючи кулаками об рудий пил дороги, й похилив голову.

— Аґіру Кано! Кодай маса, тохімон! Слухаюсь і прошу мене пробачити!

Він говорив кірененською дивно, ніби слова не хотіли протискатись крізь його горло, але уклін, який він мені складав, був амітрайським. Підданським. Чужим гідності кірененських військових звичаїв. Він підвів лице, демонструючи широку ідіотську посмішку, але в його очах був розпач.

— Матаґей. Досить, — мовив я. Не вистачало тільки, щоб якийсь подорожній побачив жерця, який б’є покірні поклони адептові. Ми стояли на шляху, все ще поблизу триклятої осади.

— Подай мені води, — сказав я спокійніше.

Він підвівся, потягнувся до воза і дістав бурдюк. Я випив кілька ковтків, після чого віддав Брусу мішок і велів пити. Я сумнівався, що холодного пиття буде достатньо, щоб він очуняв. Те, що відбувалося з моїм підданим, жахало. Він збожеволів або його пожирала хвороба. Я не уявляв, що робити далі. Навколо ранки на його руці розповзлася огидна пурпурова пухлина завбільшки із золотий дирхам.

— Що з тобою? — запитав я. Брус і далі трусився, роблячи великі ковтки. — Це через укус?

Він потрусив головою.

— Ні... Так... Невідомо... Пробач, тохімоне. У таких ситуаціях думається давньою мовою. Важко говорити нормально. Прошу пробачення... Аґіру кано...

Кепсько.

— Залазь на віз, — велів я. — Ми мусимо їхати далі, поки не знайдемо відлюдне місце, щоб позбутися одягу цих клятих жерців. Краще поспи. Не вдягай маски, але тримай її під рукою, на випадок, якби ми когось зустріли.

Він слухняно видерся на бідарку і сів на подушки під великою пласкою парасолею.

Я хльоснув віслюків тростиною і ми рушили далі.

Дорога була порожньою. Нікого ні там, куди ми прямували, ані за нами. Однак для того, щоби позбутися воза, нам треба було від’їхати значно далі.

Дорога вилася через скелясте пустирище, над берегом пінливої ріки, що шугала серед каміння. У розжареному небі кружляли птахи, мухи пхалися в очі й вуста, обсідали широкі спини онагрів.

Брус зрештою осунувся на подушки і заснув. Я подумав, що це на краще. Він досі мав бліде спопеліле обличчя й хапав дрижаки.

Тож я йшов сам.

За якийсь час спека далася взнаки і в мене розболілися ноги. Я мало спав попередньої ночі, а страх пожирає сили людини не гірше, ніж тяжка робота. Тож я заліз на козли й цілком зручно їхав, жуючи медові сливи з коша й намагаючись не заснути.

Я не зміг би пояснити, що мені не сподобалося.

Дорога бігла, як і раніше. Пейзаж також не змінювався. Скелі, тернисті кущі, руда курява тракту й купини тонкої трави.

Лютий гуркіт ріки унизу.

Усе так само.

А все ж я стривожився і не знав, чому. Може, через абсолютно порожній шлях, яким ще вчора тягнулися десятки біженців? Може, мені не подобалися скелі, що обступали дорогу на повороті? Шлях пролягав між двома хребтами скель, а потім вів уздовж прірви, де з одного боку був укритий валунами берег річки, а з другого — висока, як дерево, скеляста стіна. Ідеальне місце для засідки.

Я подумав про це і раптом відчув, що мене ніби щось стиснуло за горло.

Я спустився з козел і знову пішов біля воза, сторожко роззираючись, але було тихо й спокійно.

Надто тихо і надто спокійно.

Сонце запаморочливо припікало мою покалічену й недбало поголену голову, дзижчали мухи, шуміла ріка, в повітрі висів невеличкий птах, б’ючи крильми й заливаючись монотонною сріблястою треллю. Щомиті він здійснював піке униз, щоби потім знову злетіти й зависнути на висоті, співаючи свою пісню.

Я сповільнив крок.

Це медуниця. Вона завжди так робить, коли хоче відлякати нападника від своїх пташенят. Можливо до її гнізда у щілині між скелями закрався лисець. Чи отруйна ящірка.

Можливо.

Однак у мене не було бажання заходити у коридор між скель, щоб виринути з іншого боку затиснутим між стіною і прірвою.

Медуниця заходилася щебетом, ніби в неї от-от лопне горло. Десь у яру впав один камінець. Вилетів різко, відбиваючись від скель, загуркотів по гравію. Нічого не рухалося.

А потім я побачив короткий зблиск на вершині скелі. Просто іскру. Дрібку сонячного світла, що відбилося від латки слюди чи кристалу у скелі. Чи від полірованої сталі.

Я ляснув поводами, наказуючи тваринам зненацька зірватися на біг, і одразу ж сильно й різко потягнув упряж ліворуч. Один віслюк майже став на диби, другий намагався повернутися на місці, й усе переплуталося. Ноги, ремені, жердини дишла, орчики.

Онагри безсило повалилися, бідарка з гуркотом перекинулась, розсипаючи речі й викидаючи на дорогу прямо біля мене очманілого Бруса.

Але сталося саме те, чого я прагнув. Тяглові тварини, що лежали посеред решток упряжі та страхітливо ревли, й перевернутий віз, що безпорадно крутив колесом у повітрі, миттєво звели перед нами барикаду.

Перша стріла прилетіла тоді, коли віз перевертався, і влучила в випуклий бік онагра. Тварина видала жаский крик, схожий на звучання труби. Наступні дві стріли поцілили у дно бідарки, ще одна з різким свистом пролетіла прямо над моєю головою, як сталевий шершень.

У нашому багажі не було луків. Зрештою, із них було б небагато користі.

Брус мляво ворухнувся, струшуючи головою, кров цівками текла по його обличчю й крапала на дорогу. Наступні стріли з огидним плюскотом влучили в боки тварин, що розпачливо шарпались посеред зірваної упряжі. Я підповз, щоб схопити шпигунський ціпок і підтягнути до себе. Видобув меча, вивільнив лезо на іншому кінці ціпка, перетворюючи його на спис.

Брус також повз по іржавому камінню, позначаючи його цівками крові з розбитої голови, але замість зброї притуляв до себе срібну маску жерця. Наступна стріла відбилася від скелі біля самого воза. Древко розщепилося пучком стружок, перетворюючись на химерну квітку.

Скидалося на те, що на Бруса поки не варто було сподіватися. Він одягнув маску, і я чув, як усередині стугонять слова літанії до Підземної Матері.

Вони бігли.

Я бачив, як вони зістрибують зі скель і мчать убік бідарки з оголеними мечами. Я чув тупіт важких військових сандалів.

Їх було троє.

Нас розділяло кільканадцять кроків, коли з яру виринули ще троє. Двоє з луками в руках і ще один на коні. Ці не бігли, а просто крокували до нас, лучники вже із закладеними на тятиву стрілами. Це були не вигнуті клеєні луки загоничів, а звичайна мисливська зброя. Я встиг помітити, що на всіх нападниках був різний подорожній одяг, переважно в кольорах середніх каст.

Двоє лучників і четверо піших.

На мене одного.

Брус зіщулений лежав на землі.

— Усе сама даєш і все сама забираєш... — долинуло до мене.

Я не міг рятуватися втечею і залишити його тут, зрештою, вони б швидко мене наздогнали. На цьому пустищі я став би для стрільців розвагою щонайдовше на мить.

Мій єдиний шанс — редут із перевернутого воза й те, що вони не очікували спротиву. Хто б це не був, вони мали намір напасти на жерця із адептом. На двох безборонних мандрівників.

Я сховав меч усередину древка й вирішив битися ціпком. Нехай костур шпигуна стане тим, чим має бути — низкою смертельних несподіванок. Нехай мій супротивник довідається про меч, лише коли відчує його в своїх нутрощах.

Я ще встиг вирвати з кремпеля пом’яту й подерту парасолю та сперти її об землю, а потім присісти за нею в позиції готовності, тримаючи ціпок під пахвою.

Я чув, як вони кричать, біжучи, чув, як гравій рипить під підошвами важких шкіряних сандалів.

Я дозволив вогню в моїй душі знову запалати. Вкинув у нього все, що було сповнене лихої сили. Як просочене олією шмаття чи просмолені тріски. Спогад про Маранагар. Пожежу, що знищила Притулок Хмар. Закривавлені лапи, що трясли головою моєї Аїни. Голі люди, загнані в стійло, щоби потім піти на поживу Підземній Матері. Короткі й скороминучі зблиски, немов іскри. Нехай горить. Хай гуде. А потім хай розпливеться моїми жилами.

Я мусив пробудити в собі тигра. Я лише тигреня. Завжди ним був. Я — Палаючий Стяг, володар Тигрячого Трону, кай-тохімон клану Журавля.

Я відчував, як мене наповнює полум’я, гуде в голові, пирскає з очей, розширює ніздрі, підіймає верхню губу. Як із моєї щелепи виростають тигрячі ікла.

Я почув, як вони гукають один одному:

— Старий лежить тут! Розбив череп! Малого не бачу!

— Шукайте скриньку! — пролунало звіддалік, і тоді я впізнав голос Міраг. Адептки, яка могла бути Міраг.

А тоді хтось ударом меча відкинув парасолю, під якою ховався я.

І я дозволив вогню вибухнути.

Вискочив зі своєї криївки, немов скручена клубком змія. Ціпок загарчав у повітрі, ще коли я летів у стрибку. Я вцілив солдату в зап’ясток, кістка хруснула, мої ноги вдарилися об землю під його крик, другий кінець ціпка влучив у його кадик, нападник повалився назад спиною на моє стегно, перекинувся і рухнув об землю, збиваючи хмару куряви.

Другий підскочив до мене, тримаючи меча на рівні скроні, вістрям уперед, і виставивши плече. У позі людини, що звикла ховатися за щитом.

Я обернув кільце, вістря клацнуло десь позаду, ціпок, який уже був списом, зробив коло в повітрі. Він ухилився, різонув, я відбив удар древком і штурхнув чоловіка в коліно, він ухилився, я знову відбив, леза заскреготали, ми відскочили один від одного.

У нього була розтята рука, кров почала крапати на землю, у хмару пилу, яку ми збили ногами. Ми почали кружляти, як пси. Це все тривало щонайдовше мить. Химерну, розтягнуту в часі хвилю. Той, якого я повалив, ще не встиг підвестися, третій, який стояв над Брусом на колінах з мечем у руці, дивився на нас здивовано, але вже кидався до мене, я бачив його роззявлений від крику рот, чув, як Брус бурмоче в маску: «Гнобитель! Свині надломленого світу! Гнів Матері!».

Ми знову підскочили один до одного, раптово й розлючено, меч заскреготів об тверде древко. Змах меча, блок, удар списа, ухиляння, змах, ухиляння.

Ніби хтось зненацька і швидко заграв на кебірийських барабанах. У химерному дикому ритмі танцю пустельних вояків.

І знову тиша.

Той третій стрибнув на мене, але застиг на півскоку, зупинений лежачим Брусом, який схопив його за пас. Він повалився на землю, а Брус гарчав якісь молитви, ніби це були прокляття.

Ми знову кружляли один навколо одного. У мого противника було широке засмагле обличчя, зі шрамом, що звивався через щоку й по підборідді, посічена сорочка розхристалася, відкриваючи вкриті татуюваннями груди, по яких з неглибокої рани текла кров. Його очі нагадували довгуваті краплі застиглої смоли.

Він уже не ставав у позу піхотинця. Кружляв похилений, на зігнутих ногах, виставляючи вістря вперед, ніби ножа. Це був ветеран доріг, ницих закамарків, притонів і шинків. Він пройшов десятки бійок, але не на мечах, і не з противником, у чиїх руках спис.

Той, якого я повалив першим, почав підводитись, струшуючи головою і хриплячи, однією рукою тримаючись за горло. Лучники вже підбігали, я чув тупіт їхніх сандалів біля самого воза.

Вони вже зрозуміли, що справи пішли не так гладко, як мали б.

А далі я чув тільки барабани, що грають на порослому підстриженою травою подвір’ї для тренувань. Спокійний голос майстра війни і туркотіння прапорців на весняному вітрі. Відполіроване древко в руках і відлуння барабанів. Воєнний танець.

Я припиняю думати.

Моє тіло саме знає, що робити. Спис здіймається, обертається в моїх долонях і живе. Це частина мене. Моє тіло танцює в ритмі барабанів.

Яких уже давно немає.

Вони згоріли разом із палацом, далеко звідси, дуже давно.

Але я чую їх усередині.

Мої стопи вдаряють об землю, древко обертається в долонях.

Стійка коня. Змах ластівки, крок третій, скок гвинтом, удар.

Усе миттєво.

Я опритомнів, стоячи в хмарі пилу в похиленій стійці плинної води, зі списом під пахвою, повернутим лезом кудись назад. Моє обличчя було забризкане кров’ю, але в мене нічого не боліло.

Я не міг ворухнути списом, ніби хтось його тримав.

Той, хто стояв переді мною, раптом випустив меча й відійшов. Скутим дивакуватим кроком, немов лялька. Так, ніби просто вирішив піти додому.

Він схопився за боковину поваленого воза й перекинувся на неї, осуваючись на землю, прикрився попоною, яку судомно стискав у руці, з його шиї бризнув фонтан спіненої крові.

Барабани звучали дедалі тихіше.

Я зробив крок уперед і обернувся, смикаючи знерухомлений спис, який вивільнився з чогось із хрускотом.

Другий нападник рухнув на місці — м’яко, як мокра сорочка.

Поблизу інший бився з Брусом.

Задиханий і мокрий, він розмахував мечем, рубав і штовхав, але Брус танцював перед ним, ухиляючись від ударів, і вістря тяло повітря. Це виглядало так, ніби мечник намагався влучити в літаючу осу. Однак Брус лише тримав перед собою залізний знак скорпениці і хриплим голос горлав оду Праматері.

Маска криво сиділа в нього на голові, бляха під оком була вигнута від удару, але здається, уберегла його.

Я не встиг зробити і кроку, як заскрипіла тятива.

— Кинь списа! — почув я голос Міраг.

Дві стріли дивилася мені прямо в лице, я майже відчував гострий дотик наконечників.

На мить знерухоміли всі.

Той, хто боровся з Брусом, підійшов до нього і, смикнувши, скинув з нього маску, а потім здійняв меч плазом, цілячись прямо в кадик.

— Стояти! — процідила адептка. На ній було подорожнє вбрання сіндара й бура накидка з каптуром. Лису голову вона обмотала хусткою.

— Це щеня убило Шинґея, — сказав лучник на диво дрижким голосом, підтягуючи стрілу до вуха. Лук злегка затріщав. — Мій брат мертвий. Я ж казав, що коли ми піднімемо руку на жерців, нас спіткає нещастя.

— Гара! — гаркнула дівчина. — Це тільки місячні пси. Благословення Матері з нами.

— Бачу, — буркнув він у відповідь. — Спис живе в його руках, просвітлена.

— Кинь списа! — повторила вона.

Я дивився на чоловіка, що цілився лезом у шию Бруса, який і далі стискав у руках залізну скорпеницю. Мій підданий стояв нерухомо й несподівано здався мені старим. Не було виходу, але пальці не хотіли слухатися. Якщо я випущу зброю, знову перестану бути людиною. Стану звіром, якого можна безкарно зарізати. Розпачливо бекаючою квівцею.

Мої пальці були, немов викуті зі сталі. Я послабив хватку з великим зусиллям, ніби розгинав залізо, і випустив списа.

Він упав прямо на носак мого черевика.

Якби в мене було трохи більше часу, ніж та незчутна мить, за яку пролітає стріла, мені б вистачило одного руху ноги, щоб древко знову опинилося в моїх руках. Спис.

Меч.

Ланцюг.

Уся зброярня, схована в точеному дереві.

Але в мене не було шансів.

— Відштовхни списа, Аґирене, — озвалася Міраг. — Тільки злегка.

Нічого не можна було вдіяти. Я копнув древко носаком черевика й дозволив йому трохи відкотитися. Я досі відчував дотик наконечників на обличчі.

— Де скринька? — запитала Міраг. — Якщо віддаси її, ми вас відпустимо.

Вона досі вважала мене сільським бовдуром.

— Просвітлена... Шинґей, — сказав лучник. Його голос тремтів.

— Гара! Де скринька, Аґирене? Ти ж не хочеш, щоб ми вбили твого вчителя.

Я гучно шморгнув носом і дрижкою рукою показав позад себе.

— Захована у возі.

— Де?

Я повільно обернувся, чуючи, як заскрипіли обидві тятиви. Я вже знав, як сконаю. Простромлений стрілами — так само, як подорожній на мосту.

Я знайшов металеві застібки під сидінням візника й гарно продуманий дерев’яний загвіздок. Вічко опустилося, відкриваючи нам перевернутий на бік згорток.

— Дістань це! — веліла вона.

— Сама дістань, Міраг, — відказав я поволі.

Вона застигла, широко розплющуючи очі. Її губи розтулилися від здивування.

Зненацька вона вдарила стрільця по руці й наказала опустити лук.

— Що ти сказав?! — вона підійшла до мене двома широкими кроками. — Хто ти?.. — запитала вражено і простягнула руку, щоби підвести мені обличчя.

Це був один рух, блискавичний, немов атака змії. Я схопив зап’ястя, викрутив руку Міраг за спину й притягнув її до себе, стискаючи їй шию другим ліктем. Перехилив тіло назад і ледь припідняв, блокуючи ноги дівчини коліном. Вона намагалася штурхатись, але тоді моментально починала задихатися, а викручене плече прошивало її жахливим болем. Тож вона не мала іншого виходу, як стояти на кінчиках пальців і безсило впиватися нігтями в руку, що здушувала її горло.

Запала сповнена недовіри тиша, яку порушувало тільки харчання Міраг.

— Хай вони опустять луки, — прошепотів я їй на вухо.

— Відпусти її, бо вб’ю старого! — кричав вартовий, приставивши лезо до горла Бруса.

— Свині надломленого світу! — горлав Брус.

— Опустити луки! — крикнув я. — Бо задушу її!

Я дозволив дівчині поставити ноги на землю й послабив хватку. Почувся свист, з яким вона набрала повітря, а потім почала задихатися.

— Убийте його! — хрипло видихнула вона.

Я вдарив її в поперек стегном і знову затиснув хватку. Вона роздерла мені руку, шарпаючись дедалі сильніше. Один із лучників опустив зброю, але той другий, який втратив брата, досі цілився в мене. Він зробив кілька кроків убік, шукаючи відповідне місце, щоб вистрілити, але я перетягнув дівчину, прикриваючись її тілом.

У раптовій тиші пролунав ледь уловимий звук, коли Брус випустив із долоні скорпеницю, яка повисла на ланцюжку, обмотаному навколо його пальців.

Міраг штовхалася дедалі розпачливіше, кидаючись усім тілом.

Стрілець, який стояв навпроти, невпевнено підвів лук.

Багато всього сталося нараз.

Я почув свист, і скорпениця в Брусових руках раптово майнула розмитим блиском сталі. Шати жерця залопотіли, коли мій підданий перетворився на торнадо.

Пролунав крик і меч вартового вилетів у повітря.

Лучник, який обходив мене збоку, на секунду повернувся в той бік, коли на нього наскочили. Ланцюжок у руці Бруса став пелехом блискавиць.

Стріла пробила плече Міраг навиліт і черкнула мені скроню над самісіньким оком.

Я відпустив дівчину, штовхнув її прямо в обійми другого лучника. Падаючи, вона вчепилася в його куртку, коли я вже летів у стрибку.

Одна мить. Усе це сталося за одну мить.

Міраг падала тому під ноги, я шарпнув його на себе, він, перечепившись об її тіло, схопив долонею мою шию, я прослизнув рукою під його лікоть, і ми зчепилися, як розлючені пси.

Він був старший і набагато сильніший за мене.

Півжиття він провів у брутальних бійках десь на бездоріжжях імперії.

Я виростав у спокої й розкоші Будинку Сталі.

Але у мене був мій майстер війни й знання багатьох поколінь кірененських воїнів. Усі брудні прийомчики, що дають змогу слабшому вийти живим із сутички з міцнішим противником.

А ще в мене був старший брат. Теж сильніший за мене, жорстокіший за всіх розбійників і храмових вартівників разом узятих.

Противник притис мене усім тілом, обвиваючи мою шию передпліччям. Це дуже небезпечний прийом, званий «нашийником», і якщо ворог швидкий і сильніший, із нього важко вирватися.

Моя права рука застрягла десь унизу. Лівою я вдарив його під ребра, але це мало що дало. Він трохи послабив захват, і я зрозумів, що він тягнеться до пояса за ножем.

Я перекинув руку над його передпліччям, що мене здушувало, й потягнувся до очей нападника. Встромив пальці, заокруглені, як пазурі, і смикнув, немов його обличчя було маскою. Він завив, і тоді я зміг звільнити притиснуту праву руку, вдарив його в пах і причавив яйця.

Я повернув його спиною на себе і зміг закинути ногу йому на шию. Він черкнув наосліп ножем, але я заблокував удар і з усієї сили стиснув стегна. Я відчув, як він напружується в моєму захваті, і що от-от зможе його розірвати.

А наступної миті я побачив ноги Бруса.

Він наступив моєму противнику на руку, видобув ножа, присів і вбив лезо йому під ребра.

Я почув крик і харчання, а потім власний крик, коли, конаючи в конвульсіях, той впився зубами в моє стегно.

Він сконав, розчавлюючи щелепами мою ногу, а я кидався навсібіч, ніби моє стегно пожирав тигр. Нарешті Брус підважив йому щелепи тупою стороною леза і звільнив мене.

Я встав і з зусиллям розшнурував штани.

Укус був неглибокий, кровило лише з кількох маленьких ран від зубів, але навколо вже з’являвся великий рудо-фіолетовий синець. Ніколи раніше я не відчував такого болю. Мені потемніло в очах, і здавалося, що я зараз упаду.

Міраг утікала.

Не гнала вперед, а важко брела, спотикаючись і хитаючись, зі стрілою, що досі стирчала з її плеча.

Спершись на перекинутий віз, я виблював від болю і втоми.

Навколо нас лежало п’ять покручених трупів храмової варти, іржава дорога була забризкана кров’ю, ледь помітною серед червоної куряви.

Тим часом Міраг утікала, тримаючи в обіймах залізну скриньку.

Лук того, з ким я боровся, був зламаний, але другий лежав поблизу на землі.

Усе ще задихаючись, я показав рукою на дівчину.

Вона впізнала мене.

Забрала скриньку.

Втратила своїх людей.

Їй не можна було повертатися до Вежі.

Вона була вже досить далеко, коли Брус делікатно відібрав у мене лук.

Вийняв стрілу, не поспішаючи провів оперенням по губах, немов цілував його, після чого напнув лук і вистрелив, майже не цілячись.

І схибив. Стріла шмигнула прямісінько над головою дівчини й проткнула сусідній пагорб. Я почув лайку, а за мить Брус удруге напнув тятиву. Стріла продзижчала в повітрі і влучила в спину втікачці.

Міраг скрикнула й застигла, виструнчивши тіло, але не впустила скриньки і не впала.

Тіло, яке я колись цілував... Вона спробувала йти далі, уже незграбно, ледь переставляючи ослаблі ноги. Ноги, які я колись...

Раптом вона сіла на землю і похилилася. Я думав, що вона упала, але побачив, що її руки зривають зав’язки, а потім вовтузяться із замком шкатулки.

— Вона відкриває скриньку... — сказав я здивовано.

— Швидко! — скрикнув Брус і потягнув мене за собою на інший бік воза.

Ми впали одразу за тілами онагрів. Один із них був мертвий, другий ще шарпався й постогнував, пирскаючи з морди кров’ю. Я визирнув з-за тварин і тільки встиг побачити, що Міраг не вдалося відкрити скриньку. Ослаблені закривавлені пальці безпомічно ковзали по залізній скобі, голова опадала. У цей момент Брус хопив мене за карк і знову потягнув на землю.

— Лежи! — крикнув він обурено, коли на нас ринуло сяйво.

Як раптова синя блискавиця. Зблиск світла кольору ртуті.

І химерний беззвучний удар, немов сотні мурашиних укусів на шкірі.

Я зіщулився, чекаючи грому, але його не було.

Тільки миготливий блиск, який за мить зник, а в тому місці виріс пухир розрідженого повітря, який зненацька лопнув і розлетівся навсібіч, вивільняючи ураган.

Вітер вперіщив по нас із гуркотом лавини, засипав клубами пилу, закидав камінням, ніби це було сухе листя. Порив пересунув сплетених тварин, за якими ми тулилися, над нами пролетів труп одного з вартівників, віз, грюкочучи, знову перевернувся на колеса.

А потім запала тиша.

Тільки світло стало якимось дивним, ніби надходила буря.

Я трохи підвівся й побачив, що над конаючою Міраг на небі формується кільце темних хмар. Концентричні, повільно вируючі кола попелястого й свинцевого кольору, пронизані блискавицями.

Посередині них з’явилася чорна діра, схожа на велетенське око.

На землі я бачив стовп рудого пилу, який кружляв і здіймався дедалі вище. Ані Міраг, ані скриньки не було видно, а там, де вона померла, усе було біле, ніби спопеліло. Я також помітив раптово посивілих птахів, що нерухомо зависли навколо, немов би хтось порозвішував їх у повітрі.

А потім земля почала провалюватись. Із гуркотом і шелестом осувалася в діру, що взялася нізвідки і швидко збільшувалась, поки не утворився круглий кратер завширшки кільканадцять кроків.

— Усе вже вгамувалося, — сказав я Брусові.

— Краще туди не дивися! Чи речі змінюють свою природу?

— З’явилася дивна хмара, — мовив я.

І тоді пішов дощ, теплий і червоний, як кров.

Брус скочив на ноги.

— Забираймося звідси. Можеш іти?

— Можу, — відповів я. — Але повільно. У мене дуже болить нога.

Хмара принесла з собою неприродний морок і дивну, крижану задуху. Ми забрали ціпок шпигуна й коші, вдягли подорожні капелюхи, загорнулися в дощовики, які одразу ж укрилися червоними патьоками.

А потім рушили, намагаючись не дивитися в той бік.

Кривавий дощ був сильний, але йшов не надто довго, як під час бурі. Він майже відразу припинився, але ми рухались далі. Шкутильгаючи і спираючись на ціпки, ми крокували так довго, поки темна вируюча хмара не залишилася далеко позаду.

За якийсь час знову засяяло сонце.

— Якби вона змогла відкрити скриньку, ми б не вижили, — озвався Брус.

— Що це було? — запитав я, відчуваючи полегшення, що він знову говорить нормально.

— Кажуть, що ім’я богині, — відказав він понуро. — Але я вважаю, що це просто клята земля з урочищ. Вони діють. Принаймні прагнуть. Хочуть творити дива, як пророчиця. Кожна Вежа і кожна жриця. Власне, ти бачив народження урочища. Тому я гадаю, що зараз ми можемо трохи відпочити й заховати одяг жерців. Здається, тепер якийсь час ніхто не зможе ходити цим трактом.

Ми знайшли відповідне, захищене скелями місце на вершині невеликого пагорба і з полегкістю зняли коші.

Криваві плями на наших плетених очеретяних плащах висохли, залишився лише іржавий дрібний пил.

— Поглянь, — показав я. — Це не кров. Це просто вітер підхопив з дороги куряву і змішав із дощем.

Брус подивився на мої пальці і потрусив головою. Здавалося, його знову брали дрижаки.

— Я розведу вогонь, — сказав він. — Спалимо дрантя жерців.

Я радо скинув штани й куртку прищавого Аґирена Кисалдима.

Я сподівався, що вже ніколи про нього не почую.

Я спустився до річки, щоб умитися, в самій пов’язці на стегнах, із клунком, в якому був жовтий одяг сіндара. Узяв і ціпок шпигуна. Вирішив, що віднині не випускатиму його з рук.

Там я знайшов круглу маленьку затоку, повну каміння, оточену кущами, і з насолодою занурився в прохолодну воду. У мене не було ні мильнянки, ні навіть олії чи лугу. Проста вода стала мені полегшенням. Вона заспокоїла м’язи, змила з мене піт. Тільки укус на стегні досі на диво різко болів, ніби вартовий був отруйним. Ранки вже не кровили, але шкіра навколо напухла й почорніла.

Однак холодна вода вміла творити дива. Звісно, я волів би чисту кірененську лазню з відполірованими кам’яними чи дерев’яними басейнами, повними теплої, пахучої води. Але роки, проведені в Будинку Сталі, привчили мене до крижаної купелі, тому для мене не було великої різниці.

Я вже вдягався, коли зненацька почув плюскіт води.

Я застиг із поясом у руках, в самих лише штанах і черевиках. Дуже тихо присів, тягнучись за ціпком.

Плюскіт повторився: або якась тварина десь поблизу зайшла у річку, або плив човен.

— Мене звати Ґюльдей! — закричав хтось. — Я — мирний, ловлю рибу! Не треба бити ціпком! Ціпок зайвий!

— Покажися, — озвався я й повільно підвівся.

З-за скель показався ніс човна-довбанки, дрібненька рука схопилася за край скелі.

За мить у затоку прошмигнув човен. На ньому сидів навпочіпки зморщений худий чоловічок із обгорілою до коричневого кольору шкірою. На ньому була лише пов’язка.

Я відступив на крок, обпер ціпок об скелю, щоб можна було його швидко схопити, потім одягнув сорочку і куртку. Це зайняло лише мить і при цьому я не зводив очей з рибалки. Вітер затих, і здавалося, що нікого тут більше немає.

— Чого тобі, Ґюльдею?

— Я тут легально, хай усе стане єдиним! Я просто пливу до осади з рибами, просвітлений сіндаре.

— А навіщо тобі риба, Ґюльдею? Хіба ти не знаєш, що Матір не дозволяє їсти тіла дітей землі? З якої ти касти?

— А хто каже, що їсти? Я не їм тіл! Я тільки збираю водяну капусту. І коренища хлібниці! І віддаю все в храм, як каже закон. Рибою я притискаю водорості, щоб їх не здув вітер. Чи просвітлений сіндар не хоче риби? За мідяка?

— Мені не потрібна риба, Ґюльдею. І я — бідний мандрівник. Випусти рибу. Вона також хоче жити. Хіба ти не знаєш, що торгівля — це гріх?

— Я не торгую! Я не торговець! Я — Ґюльдей. Карахім, хай усе стане єдиним! Я не хотів торгувати. Це гріх! Я не брудний хірук! Але якби я залишив тут трохи водяної капусти і притиснув її рибою, щоб вітер її не здув, а просвітлений сіндар її знайшов би і сам випустив рибу, хай усе стане єдиним, то це ж ніяка не торгівля! Навіть якби просвітлений сіндар згубив десь тут на камені мідяка!

— У мене немає мідяка, Ґюльдею! Зрештою, що б ти з ним зробив? Немає більше грошей.

— Нині немає, а завтра будуть. Храм, хай Матір його береже, каже: хто не працює на славу Матері, той не їсть. Поки що записують на дощечці, хто працює, і панує безлад. Але скоро той, хто працює, отримуватиме мідяка і за нього зможе на своїй вулиці отримати харчі зі спільної кухні.

— Я ж казав, що в мене немає мідяка. Можу загубити три сушені медові сливи.

— А не міг би шляхетний сіндар загубити смужку сушеного м’яса? Я знаю, що таке не їдять, але в дорозі на славу Матері — це ж інша справа. Сили потрібні.

— У мене такого немає.

— То хай сітар сіндар загубить ті сливи, а я загублю трохи капусти і притисну рибою. Але за сливи притисну меншою рибою.

— Та роби, що хочеш. Я залишаю тут сливи і йду, бо там мене чекає віз та інші сіндари.

В принципі, я мав би його вбити, але з мене було досить. Досить крові. Навіть якщо він розкаже, що бачив біля річки сіндара, то й що? Це малий худий пронира. Певно, всі вже звикли, що він постійно щось вигадує і всіх дурить.

Я дочекався, поки він відпливе і плюскіт його весла стихне десь горіріч.

Я забрав рибу й зелені лискучі водорості з різким запахом. По дорозі до табору відчув, який я голодний.

Брус розпереживався.

— Усе ж це погано, що ти його не вбив, Арджуче.

— Труп — це значно гірший слід, ніж розмова, сітаре Тендзин. У нас є легенда. Є паспорти. У нас навіть є подорожні папери — і то зі столичного храму. Я не можу залишати за собою стежки трупів. Я вже вбив сьогодні двох людей! Може, досить? Він продав мені рибу! Сам мовчатиме, бо якщо вони дізнаються, то його покарають!

— Це не іграшки, Арджуче, — сказав Брус, понуро дивлячись на шматки риби, загорнуті в листя, що шкварчали на пласкому камені. — Ти навіть не уявляєш, як близько була наша смерть. Зі мною не все в порядку, і я не знаю, що буде далі.

— Може, мені вже час довідатися, що сталось?

— Колись я був розвідником у кінноті загоничів, — почав Брус. — Це окрім іншого. Я робив різні речі. На Нассімській війні і ще далі. Також під час повстання куґлярів в Ігальґарі. Як і тепер, я подорожував перевдягнений або ховаючись від людських очей. Ми викрадали командирів і посланців, розганяли коней, палили мости, часом атакували із засідки якийсь загін. Ми потай убивали важливих ворогів. Доводилося часто перевдягатися і вдавати з себе когось іншого. Я маю дар, Арджуче. Я не вдаю того, ким перевдягаюся. Я ним стаю. Звісно, я пам’ятаю також, хто я насправді і навіщо це роблю, але десь на споді. Глибоко всередині. Тому перевдягнувшись жерцем, я став жерцем. Але сталося щось іще.

Він замовк. Я схопив щипчиками шкваркучу рибу й перевернув. Водорості вже ставали м’якими й ароматними, скоро обід буде готовий. Я узяв ніж і перерізав навпіл соковиту сливу. Якусь мить іще думав, чи не приготувати горіхового відвару. Коли людина залишається серед живих, слід святкувати. Хоча би на подяку Творцю. Я досі тут! Досі ступаю по світу. Досі Подорожую Під Гору.

— Архіматрона розділила зі мною укус. Не знаю точно, що зі мною коїлося, але знаю, що вона не сягнула моєї справжньої душі. Я відчував її. Відчував те, що й вона, а вона відчувала мене. Ми стали єдиним. Вони вірять, що важливе й правдиве — тільки те, що відчуваєш. Думки й розум їх так сильно не обходять, а навіть здаються їм шкідливими. Якщо комусь співчуваєш, слід йому допомагати, якщо ж змінюєш про нього думку, слід його покарати, хоч би й перше, й друге було несправедливим і безглуздим. Це неважливо. Важливі тільки почуття. Ми з тією жінкою на мить стали єдиним. Тобі не доводилося бути ні з ким так близько. Мені дотепер також. Ані з коханою жінкою, ані з матір’ю. Я був нею й собою водночас. Вона — собою і вигаданим мною жерцем. Ми відчували тіла і душі одне одного. Тому ми з тобою вижили. Але...

Він знову замовк. Я покивав головою, зняв щипчиками шматок риби з каменя й почав їсти. Так буває між кірененцями. Це ґоро хаку — розтинання душі. Церемонія, яку проводили між друзями чи братами по зброї, коли справи ставали геть серйозними чи коли на душі з’являвся нарив. Іноді для того, щоб можна було жити далі, іноді — щоб знайти пораду чи щоб позбутися тягаря перед смертю. Я це зрозумів із того, як він говорив. Під час ґopo хаку не можна ставити забагато запитань. Людина оголює душу. Вона робить це настільки, наскільки вважає прийнятним. У таку мить вона безборонна і потрібно багато тактовності, щоб не зранити її ще більше. Чим важливіші й болючіші речі оповідає ґорай ка ман, тим вільніше слід поводитися. Тому я їв рибу й плоди, поки він розпанахував собі душу. Я був його ґоро дару. Брус також їв, ніби це була звична розмова.

— Мій вигаданий жрець нас уберіг, — вів далі він. — Але в той же час ожив. Він у мені. Мій дар цього разу обернувся проти мене. Я вже бував мандрівним лікарем, командувачем ворожої кінноти, жебраком, навіть куртизанкою. Вони народжувалися в мені, а потім ішли за моїм велінням. Повертався Брус. Цього разу сталося інакше. Цей укус породив когось, хто не відійшов. Його звуть... — він виплюнув на землю велику кістку, — Ундай Чекедей. Жрець, ветеран, неофіт. Фанатик. Я сильніший за нього. Поки що. Я придушив його. Однак часом він прокидається і тоді я впадаю в божевілля. Він — як дикий кінь. Поки що я можу його приборкати... Поки що...

Я виплюнув кості в вогнище і потягнувся за новим шматком риби.

— Ніхто ніколи не був мені ближчим, ніж Фатая, та архіматрона. Це тривало напрочуд коротко, але було дуже глибоким. Я знаю, що вона наказувала нас убити, і знаю, чому. Знаю також, що з самого початку мала такий намір. А попри це... Знаю, що це смішно...

Він викинув шкірку і зняв з каменя черговий шматок, перекидаючи його між долонями. Вітер дмухнув йому в обличчя димом, тож він витер очі кулаком. Випив води і якусь мить мовчав, дивлячись у землю між своїми черевиками.

— Попри це, щоразу, як згадую, моє серце стікає кров’ю від розпачу. Вона веліла мене вбити... Фатая веліла мене вбити. Але ж це те саме, ніби вбити себе. Матінко... Як мені її шкода....

Ґоро хаку — це болісна церемонія. І невідомо, для кого більше. Кожен із нас носить у собі багато болю. Якщо його звільнити, страждає не тільки той, хто розтинає свою душу. Роль ґоро дару — це також тягар.

— Може бути так, що дія отрути послабиться. Можливо, жрець зрештою втратить сили і згасне чи відійде. Можливо, я цілком поверну собі себе. Але також, можливо... що одного дня він переможе. Що це Ундай Чекедей придушить Бруса, сина Полинника. І тоді...

Я мовчав.

— Тоді... ти муситимеш мене вбити, тохімоне.

Я поглянув йому прямо в очі. А потім з’їв рибу й облизав пальці.

— Будь-яка отрута, яка не вбиває одразу, з часом діє дедалі слабше. Трапляється також, що людей охоплює божевілля і вони стають кимось іншим. Однак на денці залишаються собою. Жерці-госпітальєри знають, що з цим робити.

Він сумно усміхнувся.

— Немає вже твоїх жерців, Арджуче. Ними нагодували Матір або здерли з них одяг і погнали ритися в землі й розбивати каміння. Немає вже храмів Камарассу й Того, хто йде під гору. Немає Споглядачів Творця. Лампи розбиті, статуї перекинуті, а їхні сувої й ліки кинуті в вогонь. Лишилися тільки я і ти. І ми ніколи не будемо впевнені, як воно насправді. Ти мусиш виконати наказ свого батька й дістатися країв півночі. Він знав, навіщо. Знав, що це важливо. Тому якщо одного дня ти поглянеш мені в очі й побачиш у них жерця Ундая Чекедея, убий мене. Благаю про це як твій васал і як твій захисник.

Ми з’їли рибу. Кості й рештки водоростей вкинули у вогонь.

Обряд ґоро хаку добіг кінця.

Зазвичай за таких обставин п’ють амбрію. На доказ щирості і щоб закликати духів у свідки.

У нас амбрії не було, але попри це після їжі ми обоє почувалися так, ніби випили по глеку. Ми нормально розмовляли, але нас охопила величезна втома.

Вона навалилася так несподівано, що я не встиг стривожитися. Ми багато пройшли того дня, але це не привід засинати сидячи.

— Давай поспимо до ночі... — пробурмотів Брус. — Відтепер ми подорожуватимемо ночами... так... як... — завершив він, мугикаючи під носом вже геть ненормально, і раптом перекинувся на бік, виливши на себе воду з бурдюка.

Я ледь його чув. Мені у вухах шуміло, і здавалося, що моє обличчя перетворилося на дерев’яну маску. Я підняв практично безвладну руку й відмітив, що губи та щоки втратили чутливість. З величезним зусиллям я усвідомив, що нас щось підкосило. Або риба була несвіжа, або плоди архіматрони були отруєні.

Я скочив на ноги, скелі й пломені вогнища плавали навколо мене. Було таке враження, що земля стала м’якою, як трясовина, і я повалився на коліна. Мені ще спало на думку, що я маю змусити себе виблювати, але я не міг поворухнутися. Я впав на бік, за будь-яку ціну намагаючись тримати очі розплющеними. Кам’яна жахлива втома наповнила мене, немов вода дзбан, і моє тіло стало важким, як дзбан, повен води. Я не міг поворухнутися, навіть коли серед скель з’явилися люди в брунатному одязі, чиї обличчя були перемотані хустками.

Навіть тоді, коли мені на голову закинули мішок, хоча, можливо, що це лише мої повіки зімкнулися.