Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 3. Фея і дракон

Шкіра Дейрдре гладенька, як пергамент. Бліда, майже біла, що притаманно жінкам народу, чиє життя віками минало попід похмурим небом, під шмагання безкінечних дощів і вологого морського вітру. У жінок, чиє волосся руде від природи, лискуче, немов відполіровані мідні дротики, як у Дейрдре, пігментація не така, як у інших. Звідси ця алебастрова прозора шкіра. Ще вона мала б бути веснянкувата, але для чого нам тоді генетична інженерія? Тому в Дейрдре Малліґан не надто багато ластовиння, плям чи прищів. Я делікатно досліджую її тіло, рухаючись губами по горбах і долинах. Дейрдре така ж, як і її острів. Гладкі рівнини, пологі узгір’я. Жодних гірських хребтів, небагато лісів. На мармуровому, залитому світлом свічки тілі немає нічого, що могло б зіпсувати його географію. Тільки м’які пагорби й долини. Під тонкою прозорою шкірою тремтять маленькі тверді м’язи, коли вона рухається в моїх обіймах. Її обличчя прямо під моїм, я дивлюся в примружені мигдалевидні очі, зелені, як Ірландія. Капризні вуста з прегарними контурами ледь рухаються біля моїх губ. Я чую глибоке дихання. Відчуваю дрібні пальці, що блукають моїми плечима і спиною.

— Прокинься, Той, Хто Спить у Дереві, — стогне Дейрдре. — Уже час.

Я з жахом дивлюся на неї, прямо в пташині очі: золоті, із круглою, як отвір ствола, зіницею. На лискучо-чорне пір’я і задертий у небо, роззявлений дзьоб, що нагадує леза секатора. Пір’я закінчується на шиї, далі йде гладке тіло, бліде й алебастрове, ірландське тіло Дейрдре.

— Прокинься! — каркає Дейрдре. Я кричу.

Кричу, притиснувши обличчя до гарячого попелу, під потоками крижаної води. Кричу, лежачи голий серед каміння і скель, чуючи тріскотіння полум’я. Захлинаюся криком і схлипуванням, як немовля. Кричу, давлячись першими ковтками повітря, що пахне озоном. Народжений із дерева й блискавки. Я — сам біль. Біль існування. А потім є лише дощ, шипіння згасаючого полум’я, біль і ніч.

Мене будить холод. І дрижаки.

І усвідомлення того, що я живий. А коли ти живий, неможливо тривати в нерухомості й бездумній пітьмі. Жити — значить рухатися. Діяти. Усім тілом я відчуваю каміння й мокрий мох, на яких лежу. Мені незручно. Значить, я живий.

Кілька разів у житті я вже так прокидався. Найчастіше — серед лікарняної білості. Шокований власним існуванням, слабкий і зболілий.

Але ще ніколи не було саме так.

Я збираю себе, незграбно й важко, як Ґолем із залізобетону. У мене стукотять зуби, крижаний дрож проймає до самих кісток. Я лежу в чудній позі, з покрученими кінцівками — ганчір’яна лялька. Мені доводилося бачити людей, що лежали в таких позах. Жертв вибухів. Знесених ударною хвилею, угрузлих у те, що опинилося на їхньому шляху, безформних, як пом’ятий одяг. Але я, здається, все ж цілий.

За кільканадцять метрів від мене, посеред галявини, палає вогонь. Рештки мого власного стовбура жевріють і стріляють шиплячими під краплями дощу пломенями. Окей. Вогонь так вогонь. Біля вогню можна зігрітися. Вогонь — це добре. Варто почати з тепла. Інакше все це ідіотське чудо з електричним воскресінням можна профукати через звичайнісіньке переохолодження.

Мої думки розлітаються навсібіч, як зграя наляканих рибок.

Лише присівши біля жару згорілого стовбура й простягнувши руки до тепла, я починаю збиратися з думками.

Це я.

Живий.

Або це чергова галюцинація, як і Гвар, пустеля, майстерня дядька Атілаайнена й вороноголова Дейрдре.

Я сиджу із простягненими до жару руками, як той неандерталець, даючи теплу розтікатися моїми плечима, окутувати грудну клітку і вливатися в ноги.

Моя шкіра парує, як у сауні, розгублені думки поволі й обережно, одна за одною, повертаються, починають знову формувати зграю.

Це я. «Дозвольте доповісти, що я повернувся до виконання своїх обов’язків».

Одяг розірвало. Усе, що на мені було, навіть черевики. Ремінь, каптан, сорочку. Дерево з’явилося зсередини. Дерево, яке було мною. Чому ж я тоді сиджу перед вогнем, який пожирає рештки стовбура? Я був деревом чи дерево було мною? Що це горить під моїми руками? Ось питання, які вичерпують перелік риторичних дилем на сьогоднішній ранок. Я справді як первісна людина. Голий і ошелешений. У мене немає дослівно нічого, навіть цей вогонь не мій. Я думаю про спорядження, яке залишилося в домі Ґрунальді. Про Ядрана. Але й про одяг, мачете, ковдри, про безліч речей, які я залишив. Це не так далеко. Мені треба дійти до Ґрунальді. Це максимум три дні ходу. От тільки ходу в черевиках. Через долину, перекриту підпаленим мною фортом, в якому кишить розлюченими Зміями. Потім скелястою стіною, на якій висить (або ні) моя мотузка. Усе голяка.

Хорошого мало.

Усе ще здригаючись, я невпевнено зводжусь на ноги й обходжу попелище в пошуках решток майна. Якийсь сучий син свиснув у мене меча. Мій шінобі кен «Нордланд Аеронаутікс». Цього я пам’ятаю. Чи були інші?

Від утрати меча мені так боляче, ніби разом із ним зникло моє щастя, ніби в мене забрали когось близького. Він був із Землі. З дому. Не злічити, скільки разів він рятував мені життя. Не хочеться й думати, які в мене були б шанси дожити без нього до цього паскудного туманного ранку.

Я активую цифрал. Просто щоб допомогти собі в пошуках і відчути себе бадьоріше.

Я активую цифрал.

І нічого не відбувається. Лише паморочиться в голові. І я відчуваю, як у мене всередині вперше за дуже довгий час зароджується страх. Жаский нудотний страх, про який я вже встиг забути.

Це так мене вражає, що я аж сідаю на землю й на мить скручуюся в клубок. Намагаюся заспокоїтись і ще раз активувати свій бортовий комп’ютер, але він мовчить. Мій паразитарний ангел-охоронець мовчить.

Меч — це лише інструмент. А от без цифрала я точно в сраці.

Бойовий режим, без якого в мене є шанси (статистично, звісно), вийти живцем із трьох, може, чотирьох сутичок, — це ще пів біди. Але що з моїм імунітетом, пам’яттю? Куди поділися знання з тренувань?

Від розпачу й почуття безсилля я безпомічно скручуюсь клубком на моху, це триває, може, хвилин двадцять. Потім я відчуваю, що мені муляє каміння, лежати на мокрому моху незручно, а мурахи кусаються.

Добре, вистачить.

Я встаю і ще раз обшукую галявину. Систематично і старанно. Усе знадобиться. Будь-яке шмаття, будь-яка дрібниця. Спочатку я знаходжу жменю золота. Поодинокі монети розкидані то тут, то там, у траві, між камінням. Небагато. Основні запаси, вкладені в пояс зі схованками, залишились у тюках. У Ґрунальді. Вони були важкі, як горе, зрештою, я ж не на шопінг зібрався. Якраз золото мені потрібне найменше. Якби я міг викликати таксі й попросити завезти мене прямо до двору Ґрунальді Останнє Слово, це була б геть інша справа.

Я знаходжу рештки пояса, шматки тканини, розірвані фрагменти чогось, що колись, здається, було моїм черевиком, а зараз це щось туге від вологи й ні на що не схоже. Я весь час пригадую інші втрачені дрібниці, які розпихав по кишенях. Чепелик, складаний ніж із безліччю підручних інструментів і добротним лезом. Рештки запасів: кілька шматків халви і смужок м’яса. Ложку. Люльку.

Моя люлька, кисет із тютюном і набір інструментів. Кресало. Як жити без кресала?

Шукаю далі. Обходжу попелище по спіралі навкарачки, систематично прочісуючи траву, мох і каміння пальцями. Мене все ще трясе.

Я намагаюся не думати про цифрал, про холод і пронизливу слабкість. У мене розколюється голова й пульсує у скронях. Грудну клітку стискає паскудний нудотний біль. Там, де стирчав спис, видно нерівний, довгуватий шрам, що заріс шарами, як на стовбурі дерева. Не розумію, чому я лишився живий. Наконечник був довжиною з долоню і прошив мене наскрізь. Древко, яке врізалося в груди, також мало п’ять сантиметрів у діаметрі. Жесть. Серце точно зачепило, пробило серцеву сумку, плевру, мабуть, і тканини легень. Можливо, зламало ребро, точно розтрощило лопатку. Не розумію, звідки в цієї паскуди стільки сили. Може, мене б і врятувала медична бригада, якби була поруч. Якби мене одразу заморозили. Потім медевакуація і — прямо у відділення інтенсивної терапії. Може. Якихось тридцять відсотків шансів. Тимчасом я абсолютно точно одужав.

Ще одне диво.

У траві я знову бачу металевий блиск, але це камінь, укритий слюдою. Слюда. Золото дурнів.

Шукаю далі, порпаючись у камінні під монотонне каркання, що роздирає сіре повітря туманного ранку. А потім позначаю палицею місце, до якого я дійшов, і повертаюся до попелища, щоб зігрітися. На жаль, жару залишилося небагато. Він ледь жевріє і шкварчить серед вуглинок.

Через годину я знаходжу ніж. Мій довгий ніж у піхвах, що служив мені разом з утраченим мечем. Він лежить щонайменше за десять метрів від попелища, заплутаний у вже безлистих гілках якогось куща. Я ридаю від щастя, пригортаючи до себе ніж, а в голові прослизає думка, що зі мною, мабуть, щось не дуже в порядку. На цій знахідці чорна смуга закінчується і невдовзі я знаходжу різне дрантя — фрагменти одягу, роздерту куртку і врешті сагайдак із луком, що висить на гілці. Цього небагато, але має вистачити. Лук, здається, трохи вийшов з ладу, але його ніби можна поремонтувати.

Я складаю це все в одне місце — злиденні пожитки, але це більше, ніж нічого. Все ж у мене є ніж. Людина, яка має ніж, має, в принципі, все. Маючи ніж, можна змайструвати ледь не будь-який необхідний інструмент, зброю, навіть прихисток. Можна різати, підважувати щось, рубати, пиляти й копати. Немає нічого більш необхідного за ніж. Мені це добре відомо, бо я пам’ятаю часи, коли влада заборонила володіти ножами.

Фрагмент шкіряної куртки, який уцілів, не дуже великий, але його вистачить на два примітивні мокасини. Я вирізаю ножем два шматки шкіри відповідної форми, а потім ставлю на них стопи й обводжу їх вугіллям. Це буде підошва. Відтак обтинаю відповідним чином інші обрізки й обмотую ноги, як мене вчили на курсі.

Шкода куртки, але тепер у мене є взуття. Я розкладаю найдовший шматок розірваного ременя на пні й відрізаю смужки. Вони недовгі, але я зв’язую їх між собою і стягую мокасини, протягуючи сплетену шнурівку крізь видовбані ножем отвори у шкірі.

Працюючи, я щосекунди розпачливо намагаюсь активувати цифрал. Майже рефлекторно. У мене трясуться руки. Я мокрий і промерзлий. Тепер постає питання, що на себе накинути. Основна проблема — це одяг і укриття. Не цифрал.

Я стаю спиною до згарища, саме так, як стояв тоді, коли з мене виросло дерево. Це просто. Достатньо обернутися, щоб краєвид, який вже назавжди врізався мені в мозок, з’явився перед моїми очима.

Дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби над ними попрацював майстер бонсай.

Так.

Так я стояв, коли моє тіло вибухнуло деревом.

Меч був на спині. Пояс розірвало й він полетів назад, туди, де його знайшов той сраний шмаркач. Живий труп, який поняття не має, що ходить по цій землі тільки через тимчасові технічні проблеми.

Ходячий мрець із відкладеним вироком на карку. Злодій, який насмілився обікрасти Дерево.

Ніж висів високо з лівого боку, на стегні. Він відлетів у напрямку, визначеному моїм лівим плечем, прямо в ті кущі. На якісь десять метрів. Там я його й знайшов. Торбинка й піхви зі складаним ножиком висіли на поясі трохи позаду за правим стегном. Відмірюю відстань кроками. Цього разу я не мушу прочісувати всю галявину, лише трикутну ділянку в тому напрямку, в якому ймовірно полетіли мої речі. Мої зусилля з аналітичного мислення не лишаються без винагороди: я знаходжу ложку й полу куртки. Обривок, може, з дві долоні, але якраз той найбажаніший. Це пола, що ховає внутрішню кишеню, де лежать капшук із люлькою і кисет із дрібкою тютюну. Експериментальні трави, куплені ще в Зміїній Горлянці, пропали — але ж не плакати за ними. І так від них жодної користі.

Я збираю оберемок гілок і докидаю у вогонь, а потім сиджу, пихкаючи люлькою. Повертаюся до рівноваги. Ось нова наука: слід докидати в полум’я дрова, а не панікувати, що гасне. Людина постійно вчиться. Хмарка диму, що пахне, ніби кадило із сушеними сливами, прояснює мені розум і я раптом виразно усвідомлюю свою тупість. Навіть не хочу коментувати свій стан.

Я встаю і рушаю широким кроком туди, де відбулася боротьба.

Люди Вогню пішли, як оживлені туманом живі трупи. Пішли, залишаючи біля каменя флягу, плащ того великого воїна, його шолом, що досі лежить на стежці, але передовсім мечі. Два мечі, кретине ти відбитий.

Вони короткі, така якість лез наводить на думку радше про садові інструменти, а не про витвори зброярського мистецтва, проте як не крути — це все ж зброя.

Я піднімаю меча, що належав першій жертві мого «нордланда». Зброю великого бороданя. Той самий, якого схопив воїн, коли його зброя зламалася від удару. І ще один, що належав іншій Людині Вогню. Біля руків’я досі лежить його зеленувата, вкрита мурашками долоня.

Підходжу ще до краю прірви і знаходжу заплутаний у корені плащ хлопця. До нього нелегко дотягнутися, але достатньо довгої палиці з сукуватою кінцівкою і трохи альпіністських навичок.

Далі плащ Змія служить мені для виготовлення одягу. Найпростішого у світі. Кілту.

Достатньо відрізати пояс відповідної довжини, обмотати стегна, перекинути через плече й закріпити ремінцем, знятим із фляги. Решту плаща я належним чином підрізаю, посередині роблю трикутний надріз, у який просовую голову, й зав’язую імпровізовану на зразок пончо кофту відрізками ремінця під пахвами. Плащ велета-воїна здоровенний і добротний, тож я накидаю його на плечі. Усе дрантя на мені тверде від крижаної вологи. А плащ, на додачу, ще й обісцяний вовком.

Звичайно ж, я забираю і осиротілу стрілу, що стирчить зі сланцюватого ґрунту, і шолом бороданя.

Базова підготовка до мистецтва виживання — так званий «тест цеглини». Уміння вигадати, що можна зробити з довільним предметом, наприклад, із цеглиною, окрім як побудувати житло, звісно. Такий шолом — це ще й казанок, підручне ковадло, тазок, примітивний щит, кастет, маска, водонепроникний капелюх і так далі. Варто лиш подумати.

Я забираю навіть клапті дрантя і шматки пояса, з яких роблю мотузку. З фрагмента штанини ладнаю клунок, в який кладу всі знахідки, а тоді зав’язую його навскіс на грудях.

А потім рушаю.

Спускаюся стежкою, що веде униз, на північ. До Земель Вогню.

Я йду, не прощаючись навіть скупим поглядом із вершинами, що пригорнулися одна до одної, ігнорую свої власні експресивні статуї й дерева, що виглядають, немов вигнуті фігури Драккайненів у приступі танцю святого Віта. Я ковзаю по мокрому камінні, перечіпляюсь об корені, обвішаний дрантям, але живий.

Слабкий, як немовля, хапаю дрижаки, помираю з голоду. Але я живий.

Живий і ще поборюся.

На дно долини, до шумкого потоку серед хвойних кущів і скель, я йду понад годину й ледь тримаюся на ногах. Потім п’ю воду, стоячи накарачках, як кінь, обережно, щоб не заробити завороту кишок, вода — крижана, і мій кишечник зводить судомами, пустий шлунок викручується навиворіт і спричиняє блювоту. Я споліскую обличчя і якийсь час сиджу на моху, чекаючи, щоб дихання повернулося в норму.

Я досі відчуваю напрямки в голові чи це тільки ілюзія? Мені здається, що я знаю, де розташована країна Вогню, де пекельний босхівський Діснейленд, зведений Ван Дікеном, і де його біснуватий Замок Шпичаків. От тільки це, можливо, моя фантазія. Я не можу активувати цифрал. Боюся, він залишився в дереві. В тому дереві, яке було мною. Може, його спалила блискавка? Звідки мені знати, як працює це довбане диво?

Далі я йду проти течії струмка, дном долини, серед скель, що височіють обабіч, серед мжички і часом під вороняче каркання.

Іду.

Перших людей я зустрічаю близько полудня. Вони мертві.

Спочатку я бачу вовка. Він сірий і велетенський, схожий на теля. У нього похила спина, низький, як у гієни, зад, але холка й загривок висотою понад півтора метри. Кожна лапа завтовшки з моє стегно.

Я застигаю, повільно опускаючи долоню на сагайдак, але пригадую, що лук пошкоджений, а в мене тільки одна стріла. Вибух, який перетворив мене на дерево, послабив валики, змінив натяг тятиви, а сам лук, здається, перекосився. Тож я прибираю руку й тягнуся до мечів. Стою сторожко, поклавши долоні навхрест на обидва руків’я, чекаю.

Вовк торсає щось між камінням, притримуючи лапою, а потім раптом підводить гігантську морду, наставивши трикутні вуха. Хутро на загривку настовбурчується, серед бурої шерсті здіймаються поодинокі довгі голки, як у єхидни.

Монстр.

«Вовк» звучить гарно, але ця худобина важить кілограмів триста. Його череп — з пів метра завдовжки.

З його пащі звисає щойно відірваний кусень м’яса, але на цьому шматку, який він поквапно ковтає, я не бачу шерсті. Там гладенька, золотава шкіра.

Вовк піднімає губу й демонструє мені зуби. Оголюються ікла, велетенські, як зубила, найменші — завдовжки з мій великий палець. Увесь набір поблискує під зморщеною верхньою губою, з горла починає сочитися низьке гарчання, що більше нагадує зародження лев’ячого рику.

Я стою нерухомо, розпачливо намагаючись активувати цифрал, але безрезультатно. Важко пояснити, як це робиться. У звичайному людському організмі за бажанням нічого радше не вмикається. Але цифрал застосовується інстинктивно. Це відбувається само по собі. Не треба заклять чи зусиль. Він працює внутрішньо, природно, як гнів чи сум. Та попри це я весь напружуюсь, стискаю щелепи, у мене тремтять усі м’язи, ніби силою я можу змусити свій мозок переключитися на більшу потужність.

Вовк без зусиль, прудко зістрибує поміж скель і повертається в мою сторону, його ричання я відчуваю ніби діафрагмою, коли весь час безпорадно намагаюся ввійти в бойовий режим, немов розпачливо натискаючи на неробочу кнопку.

Він дивиться на мене спідлоба, світячи білим палісадом зубів, його очі гіпнотично горять брудно-бурштиновим кольором.

Я дивлюся в ці очі й намагаюся нав’язати йому свою волю, але це все одно, що прагнути приборкати тигра. Це не дворняга, що заїдається біля хвіртки.

Єдиний результат — цівка гарячої крові, що стікає по моїй губі до рота, і крижані дрижаки, що прошивають тіло. Мені знову стає холодно, тепер, здається, переважно від страху. Я злегка висовую обидва вістря з-за пояса, але відчуваю, наскільки це смішно порівняно з майже півтонною горою м’язів і щелеп.

Холод огортає мене, немов саван, гупає у скронях, я бачу тільки очі вовка, брудножовті й безжальні, але вони горять якоюсь розумною жорстокістю.

Я відчуваю його рух, попри те, що він навіть не сіпається. Відчуваю, що він почне з кількох довгих стрибків, а потім, без роздумів, на рівні того каменя полетить на мене, як ракета. З першим кроком звіра я подамся ліворуч, відштовхнуся стопою від скелі й притиснуся спиною до стіни, між валуном і стовбуром покрученої гірської сосни. Якщо я досі на щось таке здатен і якщо вдасться спертися там ногами, то в мене в руках уже будуть мечі, а він не зможе мене дістати. Принаймні не одразу. Ніс, очі, горло. Тричі швидко різонути, а потім буде коротка мить, щоб протиснутися туди, де ще вище Й тісніше.

Ну, припустімо.

Я бачу це все в одному моментальному зблиску, як одну схему. Це триває лише мить. Вовк переміщує центр тяжіння, схиляє голову ще нижче, і я вже знаю, що він стрибне інакше, що рушить з іншої лапи, уся схема блискавично сиплеться, поступаючись іншій. Тепер маневр у інший бік, з поворотом, як тореадор, перед самими вишкіреними зубами, зі складним подвійним ударом. Ліва рука перевернутим вістрям по горлу, права — згори в основу черепа, одночасно, ніби змикаєш ножиці. Я змінюю положення лівої руки на протилежне.

Холод, що мене охоплює, проникає до самих кісток. На стежку падає шишка, узбіччям котяться маленькі камінці. На мить западає густа мертва тиша. Ми дивимося один на одного.

Ворони, що дотепер чекали на гіллі закінчення вовчої учти, раптом із криком підхоплюються і збиваються над долиною в панічну рухляву хмару, а вовк починає відступати. З безперервним гарчанням він усе ж потроху ступає товстими лапами назад, не зводячи з мене погляду.

Минає хвилина, вовк робить іще кілька кроків назад, а я змушую скам’янілі м’язи працювати й похиляюся в його сторону. Тоді він перекручується на місці й підтюпцем жваво тікає. Це не виглядає, як панічна атака, більше схоже на те, що вовк пригадав собі щось важливе.

Ворони обсідають гілля і знову западає тиша.

Вовк зник. Драккайнен якусь мить стояв нерухомо, потім осунувся на траву й насилу відпустив руків’я обох мечів, які судомно стискав.

— Ох, чуваче... — промимрив хорватською. — Pičku materi... Чуваче...

Він сидів і дивився на свої долоні, стискаючи-розтискаючи кулаки, ніби не був упевнений, що вони послухаються.

Струмок оминав кам’янистий алювій, укритий гравієм і валунами, на якому росло рахітичне деревце.

Трупи лежали одне при одному. Троє. Юнак із жахливо розсіченою шиєю, плечем і передпліччям, хлопець, максимум десятирічний, зі стрілою, що стирчала з потилиці, і світловолоса дівчина з перерізаним горлом. У всіх із боків і стегон вирвано шматки тіла, але це робота вовчих ікл. Усі троє були голі, в усіх руки викручені за спину, зі спухлими великими пальцями, обв’язаними мотузкою, і всі лежали поруч, рівно, покладені обличчями до землі. У них була чиста шкіра, тільки на плечі юнака Драккайнен помітив татуювання, схоже на вигадливий листок. Однак ні в кого не було зигзагоподібних зміїних знаків на кінцівках і спинах.

Драккайнен присів біля них, однією рукою притримуючи сагайдак із луком. Обережно повернув до себе бліде, розмокле дівчаче обличчя із синіми губами й каламутними очима. На камінні не було крові. Краї рани також були вимиті й бліді.

Драккайнен устав і, похилившись, швидким кроком пройшовся уздовж струмка, потім повільно повернувся, практично обнюхуючи землю, перевернув кілька камінців, легенько провів пальцями по піску і гравію, ніби читав знаки якоїсь таємничої абетки.

— Не тут вас убили... — пробурмотів він. — Вели руслом струмка. Дев’ятеро Зміїв на дивно підкованих конях і кільканадцять крабів. Гнали два важкі вози, запряжені якимись тваринами, але не кіньми. Масивнішими й повільнішими. Вози загрузали й чіплялися за каміння, тому вам розрізали мотузки на великих пальцях і наказали штовхати. Вас було восьмеро. Тут віз просів добряче і почав перевертатися. Стрій розтягнувся й розірвався, вершники опинилися біля воза й почали підганяти вас канчуками чи чимось у цьому дусі. Хтось упав і залишив сліди крові на скелі. А тоді хлопець почав утікати. Туди... І туди... Потім берегом. Стріляли двічі, але промахувались. Йому прилетіло лише тут, на цьому пляжі. У потилицю.

Він упав на коліна і тоді котрийсь зі Зміїв зловив його якимось ласо чи батогом за шию. А потім поволік хлопця в агонії на цю мілину. Тоді ти кинулася на найближчого вершника, але він відбився. Ти стрибнув на іншого. Зміг стягнути його з коня й повалити, коли тебе різонули. Згори, з сідла, ти затулився передпліччям. Той, на кого ти напав, звільнився й розрубав тобі плече. Другий вершник знову ударив і перерубав тобі шию. Потім вас відволокли на алювій. Але спершу, — він звернувся до мертвої дівчини, — тебе зґвалтували і лише потім перерізали горло. Той іще був живий, конав від утрати крові, але йому веліли дивитися. Коли ти померла, вас поскладали тут. А вози поїхали далі. Прямісінько в Музичне Пекло. Вони везли, скажімо, м’ясо, залізо, шкури, сіль і селітру. Може, більше гарматного м’яса для нашого мага з Амстердама. Для психа й соціального експериментатора, якому забажалося війни.

Вуко випростався й обтрусив коліна. Заплющив дівчині напіввідкриті очі.

— Мабуть варто змінити шлях. Щось тут люднувато.

Попри це він пішов уздовж струмка.

Десь через кілометр узбіччя опустилися настільки, що можна було звернути в ліс. Він ішов, як старигань, відпочиваючи кожні кількадесят метрів. У лісі Драккайнен якийсь час вовтузився у низькорослих заростях, зрештою знайшов якусь волоть, що росла прямо з землі, трохи схожа на листя пальми і трохи на папороть. Стогнучи від натуги, він вирвав її, а потім, відсапуючись, знову сперся на стовбур відпочити. Тоді пообрізав з волоті листя, залишаючи товсте покручене кореневище, яке оскоблив ножем до білої середини. Знайшов собі невеликий видолинок з видом на шлях, що вів дном струмка, й заліг у ньому, хрумкаючи свої корінці. Він намагався жувати повільно, але й так мусив стримуватися, щоб не ковтати їх цілими.

— Jebem ti dušu, що за гидота, — пробурмотів він. — Ще й смердить ніби риб’ячим жиром.

Потім він виліз зі своєї западини, щоб пошукати ще папороті.

Вони їхали ступом, грюкочучи окутими копитами по камінню й осипу, втомлені, обвішані зброєю, у дивакуватих чорнених латах. Коні, обвішані латами, нагадували глибоководних риб. Навколо вився туман, останній із вершників тримав бунчук, увінчаний черепом із довгим волоссям, древко обплітали змії в танку, як кадуцей із самого пекла. Плечі вершників прикрашали зигзагоподібні татуювання, що нагадували стилізований колючий дріт.

Змії.

Драккайнен лежав на землі цілком нерухомо, накритий своїм плащем, притиснувшись обличчям до листя, що пахло грибами, і мріяв про ручну гранату. Керамічну, зі шрапнеллю.

Їх розділяло кроків десять, а він лежав на узбіччі, схований серед листя, за кілька метрів над їхніми головами, у сутіні бору. Якщо його не спіткає якась нечувана невдача чи він не втне якоїсь дурниці, його не мають побачити.

Один зі Зміїв озвався різким наказовим тоном, і Драккайнен мало не підхопився зі схованки. Йому відповів другий і вони обидва засміялися, але слова звучали так, ніби більярдні кулі спадали на кам’янисте дно струмка або ніби хтось устромив залізну палицю в шпиці колеса. У звуках, які чув Вуко, не було нічого хоча б віддалено схожого на зрозумілі слова. Тільки скрипуче ґелґотання, горлові похропування й шорстке шарудіння чужої мови.

Він нічого не розумів.

Нічого.

Змії говорили мовою Узбережжя Вітрил.

Мовою, яка нещодавно звучала для Драккайнена так само знайомо, як і мови на Землі, а тепер була такою ж незрозумілою, як стогони китів чи вовче виття.

Йому здавалося неможливим, аби він міг повторити такі звуки, не кажучи вже про те, щоб запам’ятати.

Вершники від’їхали, запала тиша. Драккайнен сів у видолинку й загорнувся у плащ. Сидів нерухомо, рухалася тільки рука з ножем, що скоблила їстівні корінці папороті. Повільно, із хворобливо ретельною системністю. Без міри. Нарешті корінь перетворився на стружку, він жбурнув ніж собі під ноги, і просто сидів так далі.

Довго.

— Добре, в сраку це все, — сказав він лісу. — Я можу діяти з голим задом, без меча, без підтримки. Але з порожньою кукухою це неможливо. Мені шкода. Кінець місії.

Він стиснув зуби й гупнув потилицею об стовбур.

— Ну, так. Треба тільки дістатися дому Ґрунальді, де я не зможу ні з ким порозумітися, знайти радіоларію й викликати евакуаційний шатл. Соррі, Останнє Слово, але краще вали з країни. Мій земляк, на жаль, став якимось довбаним усемогутнім магом і рознесе вам тут усе на друзки. Він уміє перетворювати людей на дерева, оживлювати трупи й фантоми, літати в повітрі, грьобаний тобі Носферату. Тому, друже, сідай на корабель і вшивайся, поки тебе не обернули на персонажа Босха, Брейґеля чи Пікассо. А шатл прилетить або ж ні — місія нелегальна, друже. Якби я повертався зі своїми врятованими, то може, й прилетів би. Евакуація вчених якось виправдає порушення правил. Цінна інформація також була б певним аргументом. Можна тишком забрати агента, це варте ризику. Але за лузером, який зламався, нічого не досягнув і нічого не розвідав, шатл а ніхто не відправлятиме.

Він стулив повіки і ще раз гупнув потилицею об стовбур, аж загуділо.

— Вмикайся, паскудо!

І потім знову мовчав.

Урешті-решт він голосно сплюнув, підняв ніж, витер об кілт і обережно вклав у піхви.

Устав, обв’язався своїм клунком, накинув на плечі плащ і пішов через ліс, уздовж струмка. Обережно і якомога тихіше.

Раз і вдруге різко зупинився, сторожко позираючи через плече й тримаючи долоню на руків’ї меча.

Струснув головою і рушив далі.

Він видивився не надто стрімку гору на краю долини, за якісь півтора кілометри від нього, і вирішив на неї вибратися. Кинувши оком із вершини, Драккайнен міг би переконатися, чи правильно оцінює напрямки, чи, може, щось собі фантазує. Обрати шлях і почати думати про місце нічлігу. У нормальних умовах, з доступом до води, він міг не їсти приблизно тиждень, але не мав уявлення, в якому зараз стані. Почувався дивно і, чесно кажучи, не надто добре. У нього паморочилось у голові, тому кожні кількасот метрів він мусив сідати, щоб віддихатись і почекати, поки вгамується серце.

Принаймні він відчував, що в нього є живе серце, а не роздерта вістрям списа тряпчина. Витираючи мокре від поту обличчя, він відчував, що це звичайна людська шкіра, яка пітніє, мерзне й кровить від подряпин. Шкіра, а не задерев’яніла шорстка кора.

З якогось часу краєм ока він бачив, як десь на межі поля зору пропливають плями світла. Ряхтіння в очах.

Воно могло означати перевтому, ослаблення або й судинну недостатність. Ба гірше, воно то з’являлося, то зникало, а несподіваний рух на краях поля зору щоразу викликав тривогу.

Тільки цього бракувало його розхитаним нервам.

Через кількасот метрів він зрозумів, що це не звичайне ряхтіння, і стривожився по-справжньому.

Цей ефект не нагадував срібних іскор, що безладно плавають на межі поля зору. Це було схоже радше на світлові відблиски. На сонячного зайчика, якого пускали дзеркальцем і який, здавалося, має власну волю й навмисне дражниться, підкрадається збоку, а потім за найменшого руху голови зникає.

Коли він спустився в долину й рушив у напрямку вершини, що височіла попереду, то вже постійно це бачив. Яскраву плямку світла, яка рухалась поруч із ним. Він міг стежити за чимось краєм ока й водночас дивитися вперед, тож помітив, що сонячний зайчик, який мав бути просто помилкою в роботі зорової кори або тимчасовим прогріхом сітківки, ховається за стовбурами дерев і скелями, що шмигаючи поміж скель на шляху, він освітлює їх невеликим, як у ліхтарика, колом, що в цьому зблиску на якісь пів секунди у стебел і каміння з’являється додаткова тінь.

Він роззирнувся по скелях і шпилях, намагаючись викрити жартівника, який пускав зайчиків. Може, хтось хоче привернути його увагу без криків, що було б дуже нерозсудливо в горах, де точиться засідкова, партизанська війна. Достатньо було зловити сонячне сяйво на вістря ножа чи край щита. От тільки тоді цей хтось, по-перше, намагався би посвітити йому в обличчя, по-друге, сам вийшов би зі схованки, а по-третє, день був хмарний.

На цьому перелік розумних пояснень вичерпався, тож Вуко просто йшов собі далі.

Шлях, який очевидно вподобали засідкові загони Ван Дікена, був не найкращим маршрутом, і Драккайнен хотів якнайшвидше з нього зійти.

Він зробив привал на півдорозі до вершини, у досить густому лісі, серед скель і папороті.

Зняв шолом, розстібнув вологий від поту на плечах плащ і сів на повалене дерево, обережно відпиваючи зі здобутої фляги. Плямка яскравого світла весь час шугала десь на межі поля зору, але він намагався за нею не слідкувати й не видивлятися.

Спочатку він мав дістатися на вершину і знайти якийсь сховок. Потім дійти до Землі Вогню, повернути Ядрана і спорядження. Дорогою підучити мову. Потім прибрати Ван Дікена й те, що він тут накоїв. Осквернити труп і насцяти на його могилу. Далі — знайти й евакуювати решту. Повернутися на Землю. Вагон роботи. До окуліста й невролога він зможе піти лише після цього, тож нічого гаяти час на якісь світлові ефекти.

Коли вона несподівано шугнула в повітрі й повисла за пів метра від його лиця, схожа на живу ляльку Барбі в ореолі миготливого світла, він саме робив ковток води.

— Може, почнеш нарешті думати, тупорилий мішок м’язів? — роздратовано запитала вона англійською.

Від крику з повним горлом води йому насилу вдалося не захлинутися. Він пирхнув, з якимось дивним скимлінням звалився з колоди на спину й зайшовся кашлем.

Ще швидше скочив на ноги, обливаючись вмістом фляги. Миготлива фігурка маленької дівчинки шмигнула трохи далі і знову повисла в повітрі, схрестивши ноги в кісточках. Вона мала сантиметрів тридцять зросту, була гола, сяйлива і з золотим волоссям. Не русявим, а таким металево золотим, як тоненькі дротики. Кущик волосся на її лоні також був золотим. У неї був мікроскопічний пупок, ледь помітні нігті й маленькі, немов голівки шпильок, випуклі соски на грудях розміром із вишню.

Драккайнен прокашлявся й витер обличчя та очі.

— Як тут не шизонутися, — сказав він здавленим голосом. — День був не з найлегших. Я воскрес, ледь тримаюся на ногах, а ще вчора був деревом і, виявляється, втратив усі свої здібності, навіть не знаю мови, іду з голою дупою по горах, обмотавшись шматками пледа і взувши рештки куртки. Зрештою, що я можу знати про дивовижні воскресіння? Може, тут і неможливо не здуріти. Але чому в мене не може бути якихось людських глюків? Але pičku materinu, perkele saatani vittu, zašto Дісней?

Він потер повіки, ніби хотів втиснути собі очні яблука всередину черепа.

А потім знову розплющив очі.

Маленька фея й далі висіла перед ним у повітрі, заклавши руки за голову й підтягнувши вгору одне коліно. Він устиг помітити, що в неї були виразно людські риси. Незнайомі, але людські. Конвенційно гарні, як у моделі.

— Sug elgy helvete, — сказав Драккайнен фінською, хоч і неввічливо.

Вона крутнулася на місці, випнула в його бік маленький округлий зад і професійно ним покрутила, як стриптизерка.

— Надивився? Може, мені ще станцювати на гілці?

— Збільшись разів у п’ять, то я знайду, що з тобою зробити. Я розумію, моє несвідоме мені натякає, що я емоційно незрілий. Дорослий відповідальний чоловік не вступив би в таємну програму і не залишив би орбіту Землі. Зрештою, мені все життя це втовкмачували. Синдром Пітера Пена й оце от усе. Звідси й Дінь-Дінь. Відвали, Дзинько. Скажи Капітану, хай підітреться своїм гаком. Добраніч.

Він махнув рукою, але вона зграбно вивернулась і опустилася на сучок, що стирчав поруч. Миготливий ореол, який її оточував, виявився парою легких, жилкуватих, як у бабки, крилець, що мінились усіма кольорами веселки, але їхня форма нагадувала великого тропічного метелика. Вона їх розправила й тепер рухала ними ритмічно, власне, по-метелячому.

— Лапи не розпускай, свиното! Можеш дивитися, але не торкайся. А якщо я тобі не потрібна, то навіщо ти мене викликав?! — Це останнє речення вона вже прокричала, а потім розплакалася. — Ти назвав мене паску-у-удою!.. І ще, щоб я зробила ло-осю... — вона зайшлася плачем.

Драккайнен дивився на це з відсутнім, абсолютно нерухомим обличчям.

— Ти Цифрал, — сказав він знесиленим голосом і — утретє в житті — зомлів.

За мить я прокидаюся. Над головою — частокіл стовбурів, тьмяне світло похмурного дня, пошатковане гілками, піді мною — кам’яниста земля, підлісок із купою шишок. У шлунку — гнітюче відчуття, що несе за собою усвідомлення хвороби.

І ще моральний закон у серці.

Я перекочуюсь на бік і важко встаю. Треба йти на вершину.

Кошмар досі палає в моєму мозку, але не я бачу навколо ні світла, ні феї. Намагаюся про це не думати. Для мене це вже занадто.

Я збожеволів. Геть чисто. Привиди, глюки, welcome to Cockooland. Або цифрал уцілів. Уцілів, перетворившись на щось таке ось. Я втратив контроль над тілом, гіперадреналін, тактичні здібності, вміння фехтувати, знання бойових мистецтв і мов, зате у мене є змаразматіла фея, що пурхає навколо голови з ідіотськими зауваженнями. Навіть не знаю, що краще.

Подумаю про це пізніше.

Усе по порядку.

Для мене це занадто. Просто такі дні.

Дорогою я вирізаю собі добротну палицю. Минули ті часи, коли я стрибав по цих горах, як кізка. Тепер я ледь тягну ноги і спираюся на палицю, як паломник.

Хода монотонна, вона вимотує, але дає можливість помізкувати. Зосередитись, зробити висновки. Наприклад, робоча версія: мене справді тимчасово перетворили на дерево. Можна також припустити, що мене загіпнозували. Якийсь час я простирчав на схилі гори в кататонічному стані, а все решта — звичайне марення. Так значно гігієнічніше. Але це не пояснює списа.

Я бачу подовгуватий слід зрослої шкіри посеред грудної клітки, пам’ятаю агонію, досі відчуваю докучливий біль загоєння, який так легко розпізнати, тільки от він пульсує десь усередині мене, гамселячи по органах, які не мають права гоїтися таким чином. А все ж гояться. Серце працює, я це відчуваю, особливо коли плентаюсь крок за кроком під гору по лісовому схилу, але воно досі лупашить мене всередині, як рана під час гоєння. Той самий докучливий біль, що тліє десь на межі відчування, прошиває мої ребра й легені, відлунює в лопатці. Саме там, де проходило древко. А якщо все ж мене перетворили на дерево, то зрозуміло, чому я не помер. За якоюсь ідіотською логікою це можна пояснити. Мене урятував Ван Дікен. Він перестарався. Проштрикнув списом, але також наклав щось, що за робочою версією, не без огиди, але все ж я погоджуюсь назвати закляттям. Перш ніж сконати, я став деревом. І не помер, бо дерева не помирають через пошкодження стовбура. Принаймні не одразу. Дерево може померти від хвороби, нестачі світла чи води. Сама коренева система може не пережити, якщо зрубають усе дерево, але вона може пустити нове деревце. Тож будучи деревом, я вижив.

Однак якби з якогось дива, застосувавши знання, волю і вміння, яких у мене немає, бо я надто пересічний, я зміг би знову перетворитися на людину, з мене б вийшла людина, простромлена списом. На смерть простромлена. Подвійна гарантія. Але коли я був деревом, Вороняча Тінь висмикнув із мене спис і тому я потім прокинувся живим. Quod erat demonstrandum.

Покоцаний, хворий, із глюками, але я вижив. Наступне питання: що витягнуло мене з кори? Вороняча Тінь сказав, що ніхто не може зробити цього за мене. Пам’ятаю ніби в тумані, що я намагався. Пам’ятаю зусилля і якісь кошмари. Ніч, вовків і дощ. Але також я пам’ятаю, що не впорався.

Здається.

Я виходжу з лісу і плентаюсь під гору, через пасовисько, поросле гострою сіро-блакитною травою. Я спираюся на палицю, переставляю ноги руками й бреду на верхівку схилу, до піку, який, здається, тільки віддаляється, ніби гора збільшується з кожним моїм кроком.

На вершині, серед розкиданих навколо світлих вапняних скель я спершу важко сідаю, а потім підставляю залите потом обличчя під холодний осінній вітер. Трава на узгір’ї має важкий медовий аромат, що раптом нагадує мені сливи сорту ренклод. Солодкі, зелені ренклоди в сиропі, які продавались у бляшанках, коли я був малий. Я мрію про ренклодовий компот і пряники. Поєднання цих смаків здається мені чимось абсолютно досконалим. Я готовий убити за літрову бляшанку ренклодів і глазуровані польські прянички. Від цієї думки мої щелепи зводить судомами.

Тут немає ні слив, ні пряників. Є тільки ковток літньої води з дерев’яної фляги, що смердить козлом.

А потім я встаю і дивлюся туди, звідки прийшов.

Моя вершина не надто висока, але й так непогано видно. Гори височіють навколо понурою гранітною шеренгою із північного сходу півколом на захід. Це звідти я прийшов.

Я бачу, здається, спину й плече Тужливої Дівчини, за нею — ідіотську кулю на колоні, нехай це буде, скажімо, Глобусів верх, шип, що прошиває кулю, радше на півночі, вже потопає в туманах і врізається в низькі хмари. Усе це знаходиться трохи не там, де я гадав, і значно далі. Десь праворуч від нього має бути долина, що веде до Саду насолод, а потім, за поворотом, до Музичного пекла і фортеці Шпичаків.

Туди мені треба повернутися, хоча від самої лише згадки про це в мене холоне кров. Повернутися як асасин.

У мені закипає гнів. Не стільки на шизонутого Ван Дікена, скільки на себе. Вороняча Тінь був правий. На що я розраховував? На ефект несподіванки? Мене виправдовує лише те, що я ніяк не можу примиритися з цими дивами. Ну, бо ні. Це надто тупо. Я дивлюся на рухомі елементи залізного замку і бачу машину. Не більше. Мені це чомусь здається раціональнішим, попри те, що цей світ застряг у вічному середньовіччі і тут немає технології, яка дала б можливість збудувати щось подібне. Дрібка магії, і я миттю тупію.

Дивлюся в бік Землі Вогню і бачу розмиті стовпи диму, мені здається, що вітер несе страхітливий сморід випатраних нутрощів і свіжої крові, змішаний із важким запахом попелищ. Здається, я чую крики, але все це фантазії. Я просто знаю, як смердить місце різанини. А при всій цій сраній казковості різанини тут справжні. Попри чари проливається реальна кров.

Ще я усвідомлюю, що я тут як бушмен, який відмовляється вірити в існування вертольотів, приладів нічного бачення й кулеметів. Вони бачать у темряві і мають палиці, які можуть розшматувати людину на відстані? Літають у повітрі в залізних скринях? Вигадки!

Тільки от моя невіра не зіб’є вертольота й не вбереже мене від серії з електромагнітного кулемета.

Я вирішую іти на схід і пройти через хребет нижчих гір, які простягаються на північному сході. Таким чином я зроблю гак і дістануся Землі Вогню з іншого боку, але дорога буде легшою і я триматимусь подалі від нашого чарівника та його веселої компанії. Сьогодні ще пройду долину, яку затуляють порослі лісом вершини, і ту сховану в тумані котловину. А потім доведеться шукати сховку на ніч.

Коли я спускаюся, мої ноги болять ніби більше, зате в інших місцях, ніж тоді, коли я плентався на вершину. У мене досі різко тягне гомілковий суглоб, який я пошкодив ще до того, як із мене зробили дерево. Це паскудство.

Якийсь час я знову йду, власне кажучи, бреду вздовж струмка, і до мене доходить, що я не розрахував свої сили. Я ж лише сьогодні опритомнів. Потрібне відновлення.

Проглядаю насипи вимитої гальки, поки не знаходжу кілька шматочків кременю. Перевіряю їх ударами вістря одного з моїх коротких мечів, викрешуючи снопи іскор, і ховаю у клунок.

Буде вогонь.

Чудово було б іще знайти щось, що можна спекти.

Я мрію знайти місце для нічлігу і відпочити, але я все ще надто близько. Я знаю. Просто відчуваю це.

Не знаю, чи в мене справді якісь передчуття, чи це просто істерика.

Як це працює? Які насправді можливості має цей Ван Дікен?

Він, немов чорнокнижник із казки, відчуває мене на відстані, сидячи на вежі й проглядаючи вогняним далекосяжним оком горизонт? Що саме транслює зображення на таку собі, скажімо, кришталеву кулю? На яку відстань?

Я йду.

Іду і мрію про їжу. Іду під гору, до залитого туманом перевалу. Тут немає нічого, що можна було б уполювати, нічого, що можна було б зірвати і з’їсти. Тут лише неїстівні пучки кущів, схожі на гірську сосну, скелі, позначені роз’ятрено-жовтими плямами лишайників, що виглядають так, ніби хтось виваляв їх у фарбі, і клубища туману. Я йду на перевал, змагаючись із м’язами, які тріщать від болю, а в мене перед очима стоять dagnje па buzaru[3] із апетитно розтуленими половинками мушлі, що плавають у відварі з оливкової олії, часнику, трав і білого вина. Або ж janjetina iz pod реке[4] що пахне чебрецем і чубрицею, серед золотистої цибульки й булькотливого соусу.

Чим ближче перевал, тим холодніше. Туман огортає мене густим, як вата, вологим клубовинням, навколо маячать тільки скелі.

Треба вийти на перевал, а потім добратися до низу, в котловину. Я не доживу до ранку серед цих шпилів. Тут немає дерев, немає води, немає, з чого зробити куреня, немає жодної їжі. Настане осіння гірська ніч, і до ранку я замерзну.

Я вже близький до цього.

Взуття розлазиться. М’яка шкіра куртки погано підходить для підошви. Вони стесались об гострі кути скель, і мокасини зсередини повільно наливаються кров’ю.

Попри це я йду.

Згадую свої черевики. Я ніколи не любив ходити босим. На Гварі навіть до моря ходять у спеціальному взутті з пінки і пластику. Усюди скелі й морські їжаки. Хто раз наступив на морського їжака, вже ніколи не піде босим до моря. Удома в мене був цілий мішок старих черевиків. Підтоптаних, старомодних чи просто тих, які мені набридли. Будь-які. Хоч би й лаковані. Старі гумаки. Кеди. Що-завгодно.

На перевалі я зупиняюся і дивлюсь униз. Котловина, велика і кругла, що стелиться переді мною, нагадує миску, повну молока. Вона заповнена туманом. Її оточують зубаті шпилі, вишкірені, ніби край надщербленого глиняного горщика. Нічого не вдієш. Я мушу спуститися вниз у цю імлу, мушу перейти долину. Що б там не було.

Мене в обличчя б’є вітер. Вітер із дна котловини, з-під білого кожуха туману. Він смердить сірководнем і трохи гниллю.

Спускаюся. Обережно, крок за кроком, натикаючись на скелі і шкутильгаючи на поранених ногах.

Сморід стає все виразнішим. Я минаю булькотливі озерця, серед скель маячать дивакуваті мутовані дерева. Неприємне місце.

Туман ледь розсіюється. Він далі окутує вершини, що оточують долину, застеляє небо, але видимість трохи покращується. Щойно я бачив на два метри, тепер сягаю оком на п’ятдесят.

Спускаюся на дно котловини, минаю купи скель, що схожі на розкидані, вибілені сонцем кістки. Ось стирчать у небо вигнуті ребра, величезні, немов будівельні конструкції. Пробудившись раз, політ уяви вже не може спинитися. Я проходжу повз ряд каменів, що лежать один за одним, і мені здається, що вони виглядають, як перевернутий розсипаний хребет, я виразно бачу велетенські хребці, з кожного з яких можна зробити табуретку. Трохи далі цілком виразно я помічаю череп, такий великий, ніби кабіна військової вантажівки. Усе це примарно мигтить між клубів туману.

А потім десь далеко я чую протяжний стогін, ніби звук зіпсованої сирени. Не знаю, чи це якась труба, чи може, тварина. Я ніколи не чув нічого подібного.

Тож я йду обережно, тихо, від укриття до укриття, рефлекторно намагаючись активувати цифрал, хоч і знаю, що це нічого не дасть.

Я сторожко скрадаюся, визираю з-за скелі, перевіряючи простір попереду, перш ніж рушити далі.

І тоді я бачу дракона.

Першої миті мені здається, що це скеля, але вона починає рухатися і вже через кілька кроків виявляється безформним, схожим на динозавра створінням із зубатою пащею, яке стоїть на задніх лапах.

Я не можу ані злякатися, ані скрикнути чи втекти. Перш ніж я усвідомлюю, що бачу, падаю на місці, перекочуюсь поміж скелі й застигаю. За долю секунди. Просто зникаю зі стежки.

До мене доходить, що дещо з тренувань усе ж уціліло, лише коли я обережно зиркаю в той бік.

Тварина не велетенська. Метри чотири завдовжки без хвоста, однак це таки архетипний дракон. Досить довга шия, зміїна голова, гребінь кістяних відростків, хвіст. Ну, дракон.

Власне кажучи, виверн.

Нас розділяє якихось метрів тридцять.

Я лежу. Чекаю.

Створіння випростовується, відкидаючи голову назад, а потім розправляє крила. Звичайнісінькі, такі, яких і варто сподіватися у дракона. Кажанячі, перетинчасті крила, натягнуті на кістяний скелет. Воно розправляє їх поволі, насилу, я бачу, що тільки одне крило нормальне, інше — деформоване, частково зросле зі зредукованою передньою кінцівкою, покручене і ніби всохле.

Дракон розтуляє пащу і видає страхітливий рик. Високий, схожий на стогнання, ніби скрип гігантської заіржавілої брами. З туману йому відповідають схожі звуки, усі сповнені страшенного розпачу, ніби хворі.

Виверн раптом б’є крильми, як лебідь. Усохле крило робить конвульсивні дивні рухи, але навіть якби обидва були розправлені правильно, вони не підняли б дракона. Він важить, мабуть, тонну. Тонна м’яса й кісток. Навіть якби він був наповнений чистим гелієм, усе одно не злетів би. Крила, якби йому вдалося їх розправити, були б якихось п’ятнадцять метрів завдовжки. Може, поширяв би трохи, але сумніваюся.

Тим часом створіння видає голосне ричання і все сильніше б’є крилами, те покручене починає розкриватись і розпрямлятися, тварина, шкутильгаючи, бере короткий розбіг. Я стискаю зуби, бо хочу, щоби закони фізики й біомеханіки взяли гору. Не хочу бачити, як це барильцювате тіло відривається від землі і, криво через недорозвинене крило, а все ж — летить. Бо, скажімо, магія.

Я проти.

Верхня межа ваги для створінь, які можуть підійматися в повітря завдяки силі м’язів — менше двадцяти кілограмів. Більше м’язів — більше маси і більше скелету, тобто більший тягар. І знову треба більше м’язів. Так має бути. Навіть якщо у цієї худобини інші м’язи й інша біохімія, то хай рази у два продуктивніша, але ж не у двісті.

Логіка ж залишається. Драконів немає. Так має бути.

Він б’є крилами, і я відчуваю подмух вітру, чалапає усе швидше між каміння, і я щулюся, бо бачу, що він пробіжить за пару метрів від моєї схованки. Дракон робить усе довші стрибки, точно як лебідь на зльоті, врешті розправляє крила і, вдаряючи ними із сильним лопотом, здіймається в повітря.

Пролітає чотири, може, п’ять метрів, потім гучно валиться на скелі й осип на дні долини. Я чую гуркіт, відчуваю здригання землі, між скелями збиваються клуби куряви.

Фізика перемагає магічну маячню з рахунком 1:0.

Трохи зачекавши, я підкрадаюся до місця аварії.

А там — кошмар. При зіткненні зі скелястою землею створіння розчахнулося, як кавун. Тепер це купа порубаного м’яса, а переламані пневматичні кістки стирчать з цього місива навсібіч, немов голки. Воно ще живе, велике око повільно затуляє дрижка біла повіка, яка рухається по-пташиному, знизу. З повної великих поламаних зубів зміїної пащі на скелі ллється водоспад світлої крові. У повітрі витає сморід. З кутика пташиного ока поволі сочиться безбарвна рідина.

Виверн конає.

І плаче.

Я йду геть.

Вкотре намагаюся запустити бойовий режим, що виглядає як спроба достукатися до мовчазного Бога, і занурююся в туман, не спускаючи долоні з руків’я нікудишнього меча.

Я проклинаю туман, проклинаю ідею перейти цю котловину, і передусім проклинаю всі на світі казки.

І йду вперед. Безпорадно викликаючи цифрал.

Він побачив її у найменш відповідний момент. Коли ховався за кущем, оглядаючи наступний шматок дороги. Чергові кільканадцять кроків, які він мав, пригнувшись, пройти обережною риссю до видимого укриття.

Вона сиділа собі на камені перед самим його обличчям, але спиною до нього, і роздивлялася закинуту на коліно ногу, ніби загнала собі щось у стопу. Зіткані із сяйливих перетинок крильця, що мінились веселковими барвами, злегка рухалися.

— Я з тобою не розмовляю. Ти огидний, — сказала вона ображеним тоном.

— Haista paska, — простогнав Драккайнен на автоматі.

— І вульгарний.

Він дивився, як вона відлітала, схожа на героїню ідіотського мультика. Крильця рухалися так швидко, що перетворились у миготливий ореол, а вона схрестила в кісточках стрункі ніжки, ніби сиділа на гойдалці. І опустилася на перевернутий стовбур серед скель, в ідеальному місці для наступного укриття, кільканадцять кроків попереду.

Він добіг туди і вкотре пригнувся, змагаючись зі свистячим диханням. Вона сиділа спиною до нього, ображена, її маленька дупця розміром із дозрілу сливу знаходилась за пару сантиметрів від його носа.

Недовго думаючи, Драккайнен нахилився й хотів висунути язика, але не встиг. Цифрал встала й відштовхнулася від стовбура, ніби стрибала у воду, потім перелетіла на інше місце, немов зітканий зі світла метелик.

Наперекір їй він хотів сховатися деінде, але на жаль, це було ідеальне укриття. Під кущем гірської сосни, серед скель, як і має бути.

Він перемістився туди і пригнувся, однією рукою притримуючи сагайдак, що теліпався збоку.

На дні долини блищало, немов темне дзеркало, кругле озерце. Ставок, який заповнював середину котловини, був із пів кілометра в діаметрі. Мабуть, бо другий берег тонув у тумані. Вода, над якою здіймалися клуби пари, булькотіла, в неї був чорний, неприємний кавовий колір і лише біля самого берега, на скелястих мілинах жовтувато поблискувало каміння.

Чорна вода. Виглядає не надто апетитно.

А в воді лежав іще один дракон. Цей був велетенський, голова на довгій шиї сягала берега на кільканадцять метрів, пласко розкладені крила могли би бути дахом над баварським пивним наметом.

Але цей також здихав.

Його боки тяжко підіймалися, істота боролася за кожен подих, на округлому писку розхилялися ніздрі, бухаючи клубами пари. Крила ледь ворухнулися, збиваючи хвилю, але не піднялися над водою. По спині виверна прогулювалось кілька ворон, безсило дзьобаючи панцирні лусочки.

— Ти надто великий, — прошепотів Драккайнен, — тому не можеш встати. Не можеш дихати. Серце не спроможне качати кров. То де ж ти так виріс? У цій воді? Твої крила позлипалися через поверхневий натяг. Як вітрило перевернутої яхти. Ти не здатен ними поворухнути.

— Починаємо помалу думати? — уїдливо запитала Цифрал, усе ще сидячи до нього спиною.

— Я починаю думати. Ти — всього лиш анімаційний симптом шизофренії.

Він оминув дракона великою дугою, повзучи серед кущів гірської сосни і ховаючись у місцях, на які сідала Цифрал. А з наступного укриття він побачив людей.

Кільканадцять неймовірно обдертих і бородатих Людей Вогню, що штовхали великий закритий віз, буду якого захищали залізні ремені, ніби бронетранспортер, який Леонардо да Вінчі склепав під мухою. Навколо стояли Змії. У своєму чорному вбранні, озброєні списами, під керівництвом величезного товстого типа в хутряних штанях і високих добротних черевиках. Його лисий череп захищав обтислий шкіряний каптур, що сягав аж до рота і мав прорізи для очей. Дужі плечі обплітали зміїні зигзаги татуювання.

Групка людей котила віз стежкою навколо ставка і зупинилася за кілька кроків від води. Заскреготіли засови, і розміщений спереду поміст повалився під гуркіт ланцюгів.

Драккайнен скам’янів, уважно вдивляючись між скелі й гілки гірської сосни.

Велет у шкіряному каптурі прокричав якийсь наказ. Люди, які штовхали віз, відступили й один за одним поставали на коліна, закладаючи руки за голови. Змії зняли з бортів воза кострубаті бляшані павези, оточили поміст півколом, виставивши вперед списи. Лисий товстун щось хрипло прогарчав, очевидно, даючи наказ одному з невільників зайти всередину. Той зайшов туди похилими дошками на ватних ногах, після чого пролунав звук, ніби на дерев’яну підлогу впала купа заліза, і він вискочив звідти, як ошпарений, тягнучи довгий ланцюг, який дрижачими руками протягнув крізь велике залізне кільце, що висіло посеред помосту. У нього забрали ланцюг і наказали повертатися до решти, що стояла на колінах.

Ще один крик, і щити вишикувалися стіною у формі півкола. Ланцюг шарпнувся.

Зсередини воза вийшов ще один дракон, прикутий до другого кінця ланцюга.

Він був зовсім інший. Схожий на варана чи п’ятиметрову агаму із кількома рядами зубчастих відростків на яскравій зелено-оранжевій спині. Плазун розпластався на помості, але від шарпання за ланцюг раптом підняв свій плескатий тулуб і побіг між списоносців.

Драккайнен трохи підтягнувся, бо бачив тільки спини людей, що причаїлися за баклерами, але за мить зрозумів, що Змії дражнять дракона. Звір крутився то в один, то в інший бік, застережливо сичав, а списоносці штрикали його й ховалися за щитами. Дракон спробував напасти, але ланцюг заблокувало в кільці, а весь віз протягнуло десь на метр по гравію.

Звіра знову штрикнули, тепер із іншого боку, і він знову хижо скрутився, вишкіривши ряди ідентичних зубів і засичавши, як компресор.

Щити гучно опали на землю, утворюючи бляшану стіну, ланцюг заскреготів у клюзі.

— Що тут відбувається, ріски materi? — буркнув Вуко. — Грьобана корида?

Раптом дракон почав змінювати кольори на все яскравіші й потіти великими жирними краплями. Якось дивно присів і розправив навколо шиї яскраво-помаранчевий комір, увінчаний шипами.

— Ну, ось тепер ви його дістали, — прокоментував Драккайнен. Звір почав конвульсивно працювати боками, ніби намірявся виблювати, його підгруддя роздулося, немов оранжева кулька.

Пролунав застережний хрипуватий крик. Драккайнен розпачливо намагався впізнати в ньому хоча б одне знайоме слово, але безрезультатно. Це прозвучало так, ніби лопату гравію всипали в бляшане відро, от і все.

Дракон дивакувато відкрив широку пащу, ніби посміхався, а потім бризнув цівкою якоїсь субстанції.

Рідина полетіла в чийсь щит і на каміння осипу, почала диміти.

Друга порція була ряснішою і одразу вистрелила полум’ям.

Драккайнен оторопіло вилаявся.

Щитоносці відскочили в різні боки, ховаючись за бляхою павез, а зі здійнятої догори драконячої пащі пирснув помаранчевий чадний пломінь.

Недалеко. На якісь пару метрів. Полум’я було не сильне, але вперіщило по камінню, осмалило скелю і збило клубище чорного диму, що смердів риб’ячим жиром. Дракон знову роздувся і видав страхітливий виск. Наступна порція вогню була світлішою й полетіла трохи далі, шмагонула щит, хтось кинувся тікати прямо до озера, бо його бік і одна нога обросли полум’яним хутром, а дракон раптом почав звиватися й вити з повною пащею вогню.

Виск здійнявся над долиною й озвався луною по горах. Дракон шарпав головою на всі боки, мов пес, якого вжалила оса, а вогонь із бухканням порскав з його писка, як при пожежі на фабриці феєрверків. Голова дракона раптом вибухнула кількома цівками вогню, сніп пломенів вистрелив з пари місць на спині, звір виконав конвульсивний танок, ледь не перевернувши віз, а потім перетворився на безформний палаючий клубок. Дракон згорів.

Обпечений Змій рачки виповз зі ставка й насилу почав зводитися на ноги.

Решта відскочила від нього, прикриваючись щитами. Той щось охрипло кричав, показуючи долоні, товстун підійшов ззаду й коротким рухом всадив йому в спину сокиру.

Обпечений якусь мить стояв нерухомо, вигнувшись назад, і гарчав. Раптом його голова поросла шипами. Хтось підскочив і проштрикнув його списом. Древко почало диміти, а поранений миттєво випрямився і рушив важким хитким кроком уперед. Йому підрізали ноги ударом списа. Він рухнув на землю, але не встиг підвестися. Драккайнен розгледів тільки спини решти людей і те, як піднімаються й опускаються вістря, а град ударів полетів униз на чоловіка, що щулився на землі.

Дракон тим часом перетворився на купу смердючого обвугленого дрантя, але далі горів.

— Що тут коїться? — пробурмотів Драккайнен із відразою.

Віз перекотили трохи далі від палаючого плазуна, бранців загнали назад усередину. Вуко поволі й обережно підповз ближче і глянув ще раз, уже зі значно кращої позиції. Невільники по черзі виходили з воза, несучи коші, в яких на соломі лежали якісь білі кулясті об’єкти розміру дорідних баклажанів.

Вони несли коші, обережно ступаючи по камінню, й опускали їх у воду. Старанно й делікатно, поки ті не зникали в чорній глибіні. Один із них, звісно ж, послизнувся на мокрому камінні і вступив у воду. Пролунав панічний крик, бранець вискочив на берег і рвонув уперед, його мокра нога раптом почала пульсувати, ніби щось клубочилося під його шкірою, він із криками рухнув на землю, до нього підбігли й порубали з тією ж хижою методичністю, що й попереднього. Проковтнувши слину, Драккайнен відвів погляд, але далі чув жахливий крик, свист списів у повітрі й хрупіт м’яса, яке вони розрубували.

Нарешті стихло.

Поміст і віз закрили, він із понурим скрипом рушив знову кругом озера.

На березі залишилися диміти обвуглені рештки дракона, а також дві криваві плями й купи ні на що не схожих клаптів.

У місці, куди опустили коші, вода злегка булькотіла, пускаючи струмені пари.

— Нагадайте мені, щоб я там не купався, — процідив Драккайнен.

Він чекав, поки вони підуть геть. Віз, який штовхали бранці, котився довкола озера, десь із клубищ туману чулося віддалене ревіння конаючого дракона. Крім цього, навколо панувала мертва тиша. Не чути було навіть всюдисущих ворон. Паскудна земля.

— Це мав бути шлях в обхід території Зміїв, — зітхнув Вуко. — Вітаю, Драккайнене.

Долина була овальна, оточена непролазними скелястими стежками. Він міг би туди видряпатись, але в нормальному стані, в одязі і взутті, а не хворий, ослаблений, ледь живий від голоду. Не в лаптях зі шматка шкіри й одежині з двох тряпчин.

У цій ситуації він був приречений на перевал. Їх було два. Той, яким він прийшов, і той другий, з протилежного боку долини. Там, куди поїхав віз у супроводі Зміїв і обідраних бранців.

Він встав і неохоче пішов у той бік, намагаючись ігнорувати Цифрал, яка пурхала навколо.

Серед скель і кущів гірської сосни лежали драконячі рештки. На різній стадії розкладу. Від деяких лишилися розкидані навколо кістки, як покинуті на березі залишки кораблів. Вони не нагадували динозаврів. Черепи були явно деформовані, викривлені, спотворені, з купою випадкових наростів. Інші, трохи свіжіші, виглядали ще гірше. Точнісінько тобі опромінені мутанти. Щелепи, що ростуть із плечей, безокі сліпі морди, вкриті рогами, ікла, такі великі, що пробивають піднебіння. Три ока, голови, що зрослися в одну безформну ґургулю, повну вишкірених зубів. Власне кажучи, всі були різні. Тільки от усі були мертві або здихали.

Він обережно скрадався серед мух, якими повнилося повітря, й пекучого смороду мертвеччини. Щомиті ховаючись, обливаючись потом і тамуючи болючі удари серця в грудях, переконаний, що це лише питання часу, коли він напореться на звіра, що буде достатньо прудким, щоб його вполювати. Але поки всі вони були мертві або в агонії.

— Мені треба багато відпочивати й відновлюватися на високо-білковій дієті. Пити багато рідини й уникати стресу, а не тусуватися на алеї драконів. Учора вранці я був деревом, ріски materinu!

Трохи згодом, приголомшений, він знову зупинився. Скелі оточували те місце колом, ніби кельтські менгіри. Звичайні вапнякові стовпи різної форми, радше природні. Але біля двох висіли розтерзані трупи. У кожному дольмені стирчало залізне кільце, вбите в камінь приблизно на висоті метра, а серед гальки й кущів гірської сосни на землі валялися кістки. Людські кістки. Черепи, ребра й гомілки.

Драккайнен якусь мить дивився мовчки.

— Це полігон, — сказав він Цифрал. — Експериментальний майданчик. На тому великому досі видно рештки паланкіна, помітила? Ван Дікен готується до війни, і йому заманулося драконів. Він чорнокнижник, тож хоче драконів. Драконячу армію. Це якось пов’язано з тією чорною водою. Він наклав на неї закляття. Що б тепер туди не впало, воно перетвориться на дракона. За принципом мутації чи сраної магічної трансмутації — один хрін. Ті веселі тіпочки намагаються вирощувати для нього драконів, але нічого не виходить. Чому?

— Бо драконів не існує, кретине, — відповіла Цифрал.

— Правильно. Не існує. Це фізіологічно неможливо. Тому вони здихають. Магія дає їм життя й підтримує цей процес, створюючи те, чого хотів маг. Але вони все одно здихають. Бо його дракони родом із казок. Вони вигадані й не мають права на існування. Тобто його закляття — це щось штучне, вони мають свої обмеження. Він може веліти матерії перетворити дитину на гнома, але вона не виживе. Бо її серце має будову і м’язи людського серця, бо метаболізм людини надто повільний, щоб підтримувати життя тіла, яке важить двісті грамів, бо легені такої будови малопродуктивні, кров занадто густа тощо. У такої людини мали би бути органи миші. Але Ван Дікена це не гребе. Він хоче драконів чи гномів, чи, ну, не знаю... літай-килим. Тому створює його, а потім впирається у фізіологію чи аеродинаміку. Бо він кретин.

— Одного разу ти його вже недооцінив.

— Я не недооцінюю його, а шукаю якісь слабкі сторони. Мені нема жодної користі з того, що я вважатиму його напівбогом чи кимсь усемогутнім. Він не всемогутній. Його закляття не можуть обійти законів біології. Він може їх прогнути під себе, але ненадовго. А наш приятель, як і будь-який соціальний реформатор, просто недоумок. Особливо, коли йдеться про технічні деталі. Важлива загальна ідея. Модель, нашкрябана на колінці, а не нудні питання, як це має працювати й навіщо. Очевидний конфлікт ідеї й матерії. Матерія поки перемагає.

— То чому вони такі огидні?

— А тому, — пояснив Драккайнен зарозумілим тоном, ховаючись за черговою скелею, — що це грьобане закляття не здається. Воно якесь динамічне. Намагається обійти обмеження за допомогою випадкових мутацій. Поки зрештою не натрапить... натрапить на відповідну, й будуть мудаку дракони. Або ні.

Будинки були побудовані з каменю, тому він помітив їх не одразу. Вони ідеально зливалися з тлом. Були прямокутні й круглі, а стіни — педантично змуровані з досконало підібраних один до одного фрагментів скель. У них були пласкі дахи, на кривих тичках лопотіли червоні й чорні прапорці. Їх не оточував мур і ніде не було видно сторожі. Але вони блокували дорогу до перевалу.

— Немає муру, бо вони почуваються тут у безпеці, — пробурмотів Драккайнен. — Лише відбитий ідіот поліз би в долину, де народжуються дракони. Нормальну людину сюди можуть хіба що затягнути. І вона вже радше звідси не вийде.

На вершині перевалу здіймався ще один будинок, крізь вузькі вікна було видно мигтіння вогню в каміні. Ба гірше, між скелями шмигали дві присадкуваті, ніби броньовані курки, фігури. Краби.

Недобре. Все ж перевал охоронявся.

— Окей, чекаємо до ночі, — повідомив Драккайнен. — Тільки поверни мені термографію й бойовий режим. Негайно!

— Kaikenläista, läameri! — буркнула Цифрал із чистим лапландським акцентом.

— Ти — проекція мого мозку, — терпляче пояснив Драккайнен. — Якщо вб’ють мене, то й тебе теж. Розумієш? Ти існуєш, бо існую я. Як перейти цей перевал і не стати кормом для драконів — це й твоя проблема. Тому не кайкенляйстай мені, а краще почни думати.

— Сам почни думати, — крикнула вона з плачем. — Вважаєш, я не переймаюся?! Колись я була в тобі і знала, що робити! Я прокидалася й була частиною тебе! А тепер прокидаюся так! Одразу зовні!

— Тоді у нас проблема, — зітхнув Драккайнен. — Серйозна проблема. Поки що треба причаїтися і чекати ночі.

Він видивився відповідне місце високо під скелястим навісом, серед стрімчаків гірських хребтів, що оточували долину. Повз туди майже годину, волочачи за собою гілки гірської сосни, які причепив до тіла. Повільно, сантиметр за сантиметром, від одного укриття до іншого, ранячись об скелі й відчуваючи, як сили його залишають.

Ставало все холодніше.

Туман густішав, Драккайнен сильно дрижав, тож підозрював: увесь його імпровізований камуфляж трясе так, що його видно за пів кілометра. Після чергової безкінечності він зрозумів, що в нього німіють руки й ноги. І що гірше — боліло щось усередині. Часом так, ніби спис досі стирчав у тілі. Він відчував його вагу й тліюче болем древко, що було мов застигла блискавка.

Тоді він лягав і відпочивав, дихаючи крізь стиснуті зуби й жужмлячи на грудях імпровізовану сорочку з ковдри.

Чим вище він виповзав, тим гірше було. Як не біль у серці, так раптове заніміння рук і ніг, які він мусив розтирати, бо з них утікало життя.

Коли він зіщулився в якійсь борозні, підібгавши під себе задубілі кінцівки, намагаючись зігрітися теплом власного тіла, то просто згаснув. Потонув у спокійній чорній пустці.

— Прокинься! Не засинай! — горлала Цифрал прямо у вухо. — Не вмирай, довбню! Зараз же припини здихати!

— Не верещи так... — прохрипів Драккайнен, дивуючись звучанню власного голосу. Він сам не зрозумів нічого зі сказаного.

— Уперед, тупак ти довбаний, — кричала фея. — Давай! Уже недалеко!

Вуко сперся на руки й коліна, виставляючи тіло на крижане повітря, що шмагало, як батіг. Видав гучне ревіння й поповз далі. Ще один конаючий дракон.

Коли він дістався під скелястий навіс, уже практично нічого не відчував.

І не пам’ятав, як сюди потрапив. Пам’ятав тільки, що почав сипати сніг. Дрібний і колючий, він, гнаний вітром, періщив горизонтально.

— Могло бути й гірше, — ледь чутно видихнув Вуко. — Міг же лити дощ.

А потім був тільки пронизливий холод і сніг. На останніх метрах він уже навіть не намагався повзти. І так його ніхто не побачить.

— Не тут! Уперто кричала Цифрал. — Звідси тебе буде видно, дятле! Ні, не туди, там замерзнеш! Під ту скелю! Там є печера! І вона схована від вітру! Рухайся! Припини здихати! Давай! Що, не можеш? Ріски materinu, вперед!

Так звана печера була метри півтора у висоту і два у глибину, але принаймні затуляла від вітру. Він заповз туди, все ще тягнучи дві великі гілки гірської сосни, прив’язані до спини ременем від фляги й другим від сагайдака. Третю гілку він загубив десь на схилі. Заповз у яму, чуючи власні хриплі стогони, схожі на схлипування, а потім безсило впав на скелю.

Углибині по стіні сочилася вода. Він підповз туди і, приклавши губи до скелі, втягнув трохи крижаної вологи — так, ніби цілував камінь. Спромігся злизнути кілька ковтків і повалився на підлогу.

— Не спи, дурню! — сварилася Цифрал. — Розплющуй баньки! Піднімай повіки, бігом!

Повіки важили по двадцять кілограмів. Він не міг їх підняти, хоча й намагався. Нарешті вдалося, але із зусиллям, від якого розколювався череп. Це було безглуздям, бо очі й так закочувалися всередину.

— Дай мені спокійно померти, — простогнав він, мнучи сорочку на грудях.

— Викрешуй вогонь!

— Не можна... Побачать...

— Що, в сраку, побачать у цій завірюсі? Відламай трохи гілок! Тонких! І голок! Більше!

Це було ніби кошмарний сон. Картинка розмивалась, пальці були, немов вирізьблені з дерева. Спочатку він не міг знайти кременя. Потім не міг згадати, що з ним робити. Зрештою на мить змобілізувався. Ледь не обрізавши собі пальці, зістругав шматок гілки на дрібні трісочки, виклав на них купу голок і сухих смоляних галузок. Кілька разів ударив держаком ножа, викрешуючи сніп іскор, що пахли порохом.

І заснув, заколисаний виттям вітру.

— Це ще що таке! — верещала Цифрал. — Викрешуй уже той вогонь! Ти знущаєшся? Ще раз! На розпал, а не кудись на стіни! Дуй! Дуй, не кашляй, дурню, бо загасиш! Ще раз! Дуй!

— Дивись, щоб я тобі не вдув... — прохрипів Драккайнен.

— Ага, я ж реально на твій розмір! — кривляючись, пропищала фея. — Ну, дуй давай, бо здохнемо тут разом!

Пара іскор загорілася на мить і одразу ж згасла. Потім знову спалахнула. Попливла тоненька цівка диму.

А потім зблиснув вогник.

— Підкидай! Не так багато, ми ж не барана печемо!

Дрібні гілки зайнялися, похмуру печеру освітило тепле жовте полум’я.

— Окей, тепер роздягайся! Не зубоскаль тут, а знімай це мокре дрантя! Боже правий, піднімай свою дурну голову! Закрий вхід плащем! Не так, притисни згори камінням. З іншого боку теж! Та цього вже не чіпай, бо впаде! Тепер розкладай ніж. Ну, що ти витріщився? У держаку обігрівач, ти ж не зігрієшся двома гілками сосни!

Він знову змусив задубілі пальці рухатися. Здавалося, що знайти клямку й розкласти масивний держак — це понад людські сили.

Хто це так спроектував?

Обігрівачем була металева коробочка, вкрита всередині керамічним шаром, в якому ховався вугільний стержень.

Цифрал кричала, лаялась і плакала зі злості, нарешті Драккайнену вдалося видобути обігрівач, виколупати з нього паличку пресованого вугілля й піднести до язичків полум’я, що звивались на мініатюрному вогнищі. Він роздмухав жар, даючи маленьким яскравим іскрам охопити весь кінчик стержня, там виступили лискучо-червоні плями, потім — обрамлення зі світлого попелу. Він вклав стержень в обігрівач і якийсь час пестив його в долонях, відчуваючи, що обшивка починає нагріватись і в пальці з болем повертається життя. Поклав обігрівач на сонячному сплетінні, притиснув ременем. Доклав іще кілька товщих гілок сосни, ліг на тому, що залишилось і скрутився клубочком навколо обігрівача, що горів на його животі, немов маленьке приватне сонце.

Хуртовина наганяла снігу, який почав засипати вхід у мініатюрну печеру.

Він прокинувся, коли було вже темно, абсолютно впевнений, що минуло дві години й сорок хвилин. Від вогнища лишилася купка попелу, але обігрівач досі був гарячий.

Цифрал уся променилася теплим блиском, освітлюючи печеру й полотнище плаща, що лопотів на вітрі. Сніг засипав вхід до половини, стало ніби тепліше.

Драккайнен, трясучись, вдягнув свою дивакувату сорочку й обмотався кілтом. Вони більш-менш підсохли.

— Слухай, ти світишся...

— Знаю! — буркнула Цифрал.

— Я про те, чи це звичайне світло? Інші теж його бачать, чи тільки я?

— Не знаю, — стенула вона плечиками. Підняла рукою одну зі своїх грудей, що випромінювала світло, і критично до неї придивилася, після чого облетіла мініатюрну печеру.

— Воно кидає тінь, — повідомила. — Але це нічого не значить.

— Підсвіти мені тут, — буркнув Вуко, розв’язуючи свій клунок. — Мені треба зварганити якісь онучі. Ці капці починають розлазитись.

— Як ти почуваєшся?

— Гірше, ніж виглядаю, — пробубнів. — Я слабкий, і біль просто пекельний. І, здається, мені ніколи не було так холодно. Ну, хіба що пару годин тому. Але виживу. Поки що.

Він згріб ледь теплі вуглинки, розтер у долоні й вимазав опуклі частини обличчя: ніс, лоб, вилиці й підборіддя. Обмотав ноги шматками дрантя й зашнурував мокасини. Заклацнув клямку обшивки обігрівача на краю кілту й закріпив на висоті сонячного сплетіння. Склав і заховав ніж, позбирав дріб’язок до клунка, а потім оглянув обидва екземпляри здобутої зброї.

— Цим тільки буряки різати, це не мечі, — роздратовано фиркнув. — В обох надто важкі яблука ефеса, тому вони так люблять ними крутити... Jebem ti dusu, як мені не хочеться працювати... Окей, пішли. Траверсом уздовж схилу, прямо на ліве крило форту. Дами вперед. І краще не світись.

Він закинув вологий плащ так, щоб він був ще й каптуром, і перев’язався. Завірюха досі лютувала. Він рушив, схилившись і спираючись однією рукою на скелю, паралельно намагаючись розгледіти щось серед гуготіння й снігової круговерті темряви.

Лише прошмигнути повз форт, подумав він. Ви ж не хочете стирчати на вулиці, ніхто не вийде, дубак страшенний, ще й сніг... А всередині вогонь, пиво, вечеря, хилить на сон...

Послизнувшись на камінні, він упав униз на гальку. Невисоко, але все ж боляче вдарився. Схопився за скелю й застиг, але гуркіт каміння потонув серед виття вітру. Кілька валунів покотилося по схилу. Він затримав дихання й чекав. Вважав, що до форту ще далеко, але так його вчили. В принципі, після такого варто зачаїтися на добру годину. Але нічого не відбувалося, ніхто не запалював ламп, віддалік не з’являлися смолоскипи, не чути було людських гуків чи гавкоту собак.

Тільки долина, вже вкрита білим саваном, ледь мигтіла, відбиваючи світло.

Цифрал з’явилася перед його обличчям, коли він язиком рахував зуби й оглядав садна на ліктях і колінах. Пасмо волосся впало їй на лице, вона роздратованого його здмухнула. Сперла руки в боки.

— Ти збираєшся тут так лежати?

— Вали нафіг, Барбі! Як не допомагаєш, то хоч не заважай.

— Якби не я, ти б уже захолов. Рухайся. Може, краще я підсвічу.

— Ні. Поки я не дізнаюся, чи хтось іще це бачить, не треба.

Він пробирався крізь завію від однієї скелі до іншої, від однієї плями тіні до наступної. Волохатий плащ обліпило снігом, як і імпровізований каптур.

Обігрівач усе ще працював, розливаючи животом пляму тепла, але Вуко відчував, що в нього коцюбнуть руки. Він зупинився, поклав їх під пахви, і тоді почув скрип дверей.

Ворота відчинилися на відстані дослівно кількох метрів перед його обличчям, заливаючи його прямокутником світла. Драккайнен закляк у дивній, згорбленій позі, дивлячись примруженими очима на чорну постать, що стояла у дверях прямо перед ним.

Чоловік промовив щось, що звучало, як лайка. Якусь мить вовтузився зі штанами, потім обперся плечем об одвірок і випустив убік Драккайнена дугоподібну цівку рідини, що блищала в світлі палаючого всередині вогнища. Чоловік справляв нужду, стоячи в будинку, посвистуючи й дивлячись Драккайнену прямо в очі. Вуко стояв нерухомо, згорнувшись клубком під плащем, сховався в тіні каптура і лише повільно пересував праву долоню до руків’я меча.

Але нічого не сталося. Змій зробив свою справу, поправив штани, а потім зачинив важкі скрипучі двері.

Запала темрява.

Драккайнен глитнув слину. Якийсь час йому здавалося, що він замерз у цій зіщуленій незручній позі, а долоня заклякла на обмотаному ременем руків’ї. Серце гупало в грудях, немов великий бойовий барабан. Він підвівся і рушив далі між кам’яні будинки, і за мить занурився в морок.

Скрадався, рухаючись уздовж понурого довгого арсеналу по ліву руку від себе, який він сприйняв за житловий будинок. Будівлі, які він минав, більше скидалися на щось господарське. Якісь сараї, може, щось типу стаєнь? Він хотів лиш виборсатись із форту й вийти на перевал. За планом він мав би виринути збоку, вже на рівні вартівні, але закрутився у цій заметілі і йшов тепер якраз посеред форту. Виправляти помилку було пізно, а Цифрал десь поділася.

Він розраховував лише на ніч і хурделицю. З вузьких бійниць кам’яної халупи било світло, решта тонула в темряві й ледь миготливій білості снігу.

Спершу він відчув сморід.

Не чесний гарячий запах худоби, гною й старої соломи, а смрад людських екскрементів, бруду, поту і страху, які неможливо переплутати ні з чим іншим. Потім він почув звуки людей, що спали великим гуртом. Хропіння, кашель, стогони, здушені схлипування, шелест соломи і скрегіт ланцюгів.

Якусь мить він стояв навколішки під стіною й прислухався, а його мозок працював на максимальній потужності, на яку був здатен цієї ночі. Приміщення це було з великими воротами, збитими з дошок і зачиненими найпростішим під сонцем чином: колодою, вкладеною упоперек воріт у сталеві, вбиті в стіну гаки. Найпримітивніший замок на світі, але зсередини відкрити його неможливо.

— Ні, — буркнув він собі під ніс. — Ти маєш просто перейти перевал. Використай хуртовину і просто йди звідси.

Але чомусь він не міг встати і просто звідти піти. Двері було легко відкрити, але що далі? Бранці були сковані ланцюгами. Звільняти їх зараз? Як? Чим? Потім довелося б штурмувати перевал разом із громадою галасливих виснажених невільників. І тікати від переслідування Зміїв. При цьому він сам ледве тримався на ногах. Завірюха засипала стежки, але не настільки, щоб вони зовсім зникли. Мабуть, це була перша цьогорічна завія. У будь-який момент снігопад міг припинитися. Сніг не лежатиме довше, ніж кілька годин, але цього вистачить. Він розмиє сліди, але ланцюжок заглиблень на гладкій поверхні побачить навіть повний кретин. Стежка після кільканадцятьох бранців буде, немов автострада.

У результаті він сам опиниться в цих ланцюгах не пізніше, ніж через два дні, і стане поживою для ідіотських невдалих драконів Ван Дікена.

— Ні! — просичав він, намагаючись змусити себе йти далі. — Просто вали звідси, придурок.

Він неохоче рушив, почуваючись винятково паскудно. А його попереджали. «Не треба покращувати світ. Не треба революцій. Ти маєш з’явитися, евакуювати цілі й безслідно зникнути».

Легко сказати.

Тим більше, що він мав після них поприбирати.

Він стиснув зуби й прослизнув уздовж будівлі, намагаючись не слухати відголосів зсередини. Він мерзнув. І знову відчував, що в нього дубіють кінцівки.

Він проаналізував, що переохолодження здолає його не пізніше, ніж через пів години.

За кам’яною будівлею в’язниці виднілась груба брила воза, який він бачив сьогодні по обіді. Потім були ще якісь сараї, за ними несерйозна двометрова стіна, двісті метрів угору й вартівня.

І нарешті перевал і спокій.

Він роззирнувся подвір’ям. Усе тут було якесь недоладне, ніби сколочене нашвидкуруч. Будинки розташовані безладно, під стінами дерев’яні відра й інше сміття. І це називається дослідницький майданчик?

Рушив далі легким нечутним підтюпцем, пригнувшись, як під обстрілом.

І тоді наткнувся на клітку.

Вона стояла за колодязем, в абсолютно випадковому місці подвір’я. Викута з залізних прутів, замкнена чимось типу примітивного висячого замка. А всередині сидів труп дівчини. Вона сиділа на підлозі, її руки обплітали закинуту на плечі колоду, голова повисла, волосся обліпив сніг.

Він зупинився тільки на секунду й подивився на неї зі стиснутими зубами. Додав цей пункт до рахунку Ван Дікена й приготувався до подальшого бігу.

А тоді дівчина раптом підвела голову.

Заскреготали ланцюги, крізь завісу скуйовдженого волосся він побачив худюще обличчя з дивним татуюванням з одного боку щоки й вузькі сяючі очі.

Вона глухо закашлялась і спробувала підвестись на ноги.

Ще секунда й вона крикне.

— Тссс, — розпачливо засичав Драккайнен, намагаючись заспокоїти її якимось жестом, але в результаті тільки замахав руками. Він затулив рот долонею, і вона, здається, зрозуміла, бо не видала жодного звуку.

Він обмацав клітку, потім уважно роздивився замок. Це був просто шматок металу на гаку. У колодок такої конструкції був засув, схожий на якір. Його просовували в метал через круглий отвір, гнучкі вусики якоря складалися й відкривалися всередині, блокуючи гак. Готово.

Ключ був у формі трубки. Його просовували в отвір з іншого боку, знову складаючи вусики, і випихали все це добро назовні. Як роздобути таку трубку?

Цього разу нічого не вдієш. Дівчина вже зрозуміла, що він не з Людей Зміїв. Їй вдалося стати на коліна й підвести голову, і тепер вона дивилася на його копирсання з надією. Якщо він спробує піти, вона точно здійме галас.

Він смикнув ґрати, але вони трималися міцно. Петлі, якими б іржавими вони не були, теж здавалися добротними. Це були примітивні торцеві петлі, їх можна було б зірвати, але для цього необхідно мати лом. Жоден із його мечів не витримав би. Складаний ножик із дротяною пилкою зник з кінцями.

Тож він вийняв ножа, промовив коротку молитву за успіх технічної думки підприємства «Нордланд» і просунув його плазом під дверцята. Присів навпроти навпочіпки, схрестив долоні на руків’ї і вперся ногами об кам’яне подвір’я, випростовуючись всіма силами стегнових і спинних м’язів.

Нічого.

Він поправив вістря, щоб мати кращий важіль, і спробував ще раз. Його обличчя почервоніло, на лобі виступили вени. З горла вирвався здушений стогін. Петлі заскрипіли, а вся конструкція ледь здригнулась.

І в цей момент він почув кроки.

Повільно повернувся з ножем у руці.

Лисий велет, цього разу без каптура на обличчі, зате одягнений у хутряну куртку, дивився на нього остовпілим поглядом.

Їх розділяло метри два. Драккайнен стрибнув у його бік, як пантера, бачачи, що лисий, який був майже його зросту, відкриває рот і напружує діафрагму для крику, який поставить на ноги всіх навколо, включно з драконами. Водночас той акробатсько-штукарським жестом видобув звідкись з-за спини короткий широкий сікач гидотного різницького вигляду.

Вуко випрямив ліву руку й лупнув його під самим підборіддям так, щоб частина між відставленим великим пальцем і рештою долоні влучила прямо в кадик. Із криком не склалося. Велет видав із себе тільки свистячий хрип і заточився, але втримався на ногах і, заходячись кашлем, широко замахнувся сікачем.

Драккайнен раптом почув у голові страхітливий переляканий крик Цифрал, а потім усе, що він бачив, залило червоне сяйво.

Йому здавалося, що він непритомніє.

Те, що сталося потім, було однією змазаною миттю, наче хворобливе марення. Йому здавалося, що це тривало секунду і відбулося місяць тому.

Йому уявлялося, що вістря сікача перетворилося на розмитий срібний півмісяць. Відрізок сяючої сфери, яка розділяла простір і його тіло на дві частини. Вона простягалася звідкілясь із руки супротивника й проникала в його тіло. Це тривало долю секунди. Він зробив крок убік і сфера розтинала вже тільки повітря, щоб за мить зникнути, і щоб точнісінько тією ж колією шуснуло вістря. У повітрі загорілася інша смуга, цього разу вужча, як піка з місячного сяйва. Вона виростала нізвідки й прошивала його груди, тож він відступив, щоб не стояти в неї на шляху. Тієї самої миті велет, що летів за своїм хибним ударом, опинився там, звідки виростала сяйлива смуга, і його долоня втрапила якраз у ту саму лінію, вістря майже зачепило груди Вуко й помчало в нікуди, тягнучи за собою суперника. Драккайнен лівою рукою вихопив меча, тримаючи його в зворотному захваті, щербате вістря ковзнуло по горлу лисого, Вуко напівобертом звільнив для Змія шлях і впав на коліна від виснаження.

В очах у нього потемніло, а червоне сяйво зникло.

Цифрал перестала кричати.

Супротивник, безвладний, як мішок, тяжко повалився на сніг.

Драккайнен важко дихав, рукою сперся об землю і виблював. Насилу підвівся, підняв меча і навкарачки підповз до конаючого Змія. Схопив його за плече й припідняв, а потім глибоко встромив меча за ключицею, майже вертикально углиб тіла, відчуваючи, що вістря проходить, торкаючись кісток. Товстун напнувся, видав страхітливий хрип і затріпотів у судомах, як риба, врешті обм’як і повалився лицем у рудувату твань. Драккайнен звівся на ноги й обтер вістря жменею снігу. Рухався, як п’яний, який конче прагне вдавати тверезого й усе робить надзвичайно старанно.

Він сховав меча, заточився, сперся на клітку. Потім став на коліна біля чоловіка, що лежав обличчям униз. Той був уже геть нерухомий, тільки навколо його голови на снігу росла велика темна пляма. Вуко здер із нього куртку, облапав пояс, знайшов кільце з дивним ключем у формі трубки й показав дівчині. Насилу встав, обійшов труп з іншого боку і, стогнучи, стягнув із нього хутряні черевики. Сів на снігу й узувся, відпочиваючи між першим і другим черевиком. Вони виявились малуватими, тому він не зав’язував мотузок, що стягували їх на кісточках.

Він відімкнув клітку, розвернув дівчину й перерізав ремені, що кріпили її плечі до колоди. Її руки безсило впали, дівчина від болю скрутилася в клубок, але не видала жодного звуку, тільки прикусила губу, а по щоках покотилися потоки сліз.

Він витягнув її з клітки й посадив на землю, ледь не впавши на неї, і мовчки розмасажував її плечі. Вони не обмовилися ні словом. За якусь хвилину дівчина підняла руку й тихо зойкнула. Драккайнен обмацав її плечі, після чого взявся за руку вище ліктя й ледь торкнувся пальцем губ. Вона кивнула, другою рукою вхопила полу його плаща і стисла його в зубах. Він потягнув руку дівчини, плече хруснуло, крик потонув у товстій вовняній тканині.

Потім Вуко встав, узяв товстуна під пахви й затягнув у клітку, поклав йому на плечі колоду й прив’язав руки. Замкнув дверцята, захряснув замок, а ключ викинув кудись у темряву й сніговицю. Зважив у руці сікач, що нагадував збільшений ніж шеф-кухаря, незугарно оправлений деревиною, презирливо надув губи й послав сікач у морок услід за ключем.

Дівчина терпляче чекала, але не видала ні найменшого звуку. Він був їй за це вдячний. Згріб трохи снігу, щоб прикрити пляму крові, і вони рушили в темряву й завивання хурделиці, притримуючи одне одного, як двоє пияків.

Хутряний кубрак велета почав трохи його зігрівати, хоч і так почувався він жахливо. Ніби короткий двобій висмоктав із нього рештки сил. У нього паморочилось у голові, примарне древко розбухало у грудях, а все тіло, окрім палаючого стовпа болю, нагадувало якусь рухливу конструкцію зі сніжинок.

Сміховинна стіна із шорстких каменів, які ніби запрошували на них вибратися, виявилась нездоланною перешкодою. Драккайнен сперся на неї боком, схрещуючи долоні, і рухом голови вказав дівчині на її ногу. Вона зрозуміла, поставила ногу в утворений з пальців кошик, відштовхнулася від землі, й вони обоє покотилися в сніг.

Він зібрався і якусь мить дихав, засунувши руку під каптан і розтираючи грудину. Вона дивилася на це стурбовано, але мовчала.

Спробували ще раз. Він підштовхнув дівчину на стіну, вона перехилилася на її вершечку і зрештою зникла з того боку. Він намацав відповідне каміння, підскочив, але вдалося лише за третім разом. Він перекинув тіло через верх стіни й упав з іншого боку, як мішок картоплі.

— Недобре мені, — прохрипів він до дівчини польською. — Скажи Цифрал... А хоча нічого не кажи. Все одно це нічого не дасть.

Вона допомогла йому встати, й вони рушили під гору, ховаючись за камінням, яке вже встигло обрости кучугурами з химерними обрисами, як у сахарійських дюн.

Кам’яна вартівня стояла серед заметілі тиха й нерухома, тільки світло вогнища било крізь віконця. Драккайнен стиснув зуби й зосередився. Вони йшли дуже тихо, завивання вітру заглушувало скрип снігу під ногами.

Вони майже прийшли.

Майже.

Вартовий вийшов за вітром, коли вони вже підіймалися на перевал.

І одразу ж їх побачив.

— Jebem ti dusu, — сказав Драккайнен втомленим голосом. — Що ви, суки, їсте, що вас так ганяє? Третій за сьогодні.

Вартовий щось крикнув і кинувся в їхній бік, вихоплюючи меча.

Углибині хатки, за прочиненими дверима, почувся гуркіт, ніби щось упало, і видно було якусь панічну метушню.

— Стань за мною, — кинув Вуко дівчині, виймаючи вістря.

Вартовий біг і волав, а перед самою атакою зробив дивний, прихований фінт, немов воротар у хокеї, й підступно ударив з-під низу. Драккайнен ухилився сонним рухом і відбив удар своїм трофейним мечем, а потім штурхнув Змія в бокову частину коліна і спробував ударити його в потилицю, але на нього чекала контратака. Вістря зі скреготом зіткнулися, нападник похитнувся і несподівано здійснив спритний укол, Вуко пропустив його під пахвою, відчуваючи, що програє, що не здатен протистояти. Нападник був здоровий, сповнений сил, щойно з тепла, а він був лише сніговим клубком довкола палаючого пучка болю. Рештками сил він заблокував Змієві лікоть, бо його меч застряг десь за його спиною, заплутавшись у хутряній полі каптана, тож він лупнув Змія чолом шолома в обличчя й вони обоє звалились на землю, як щось, що розпалося на дві частини.

Пролунав крик, у дверях з’явився другий Змій із луком у руках і колчаном на спині. Він уже натягував тятиву.

Драккайнен усе ще лежав, але підтягнув ноги й почав підводитись, обмацуючи сніг у пошуках зброї. Його супротивник встав, ледь похитуючись, але значно жвавіше, розмазав кров по лицю й витягнув меча, яким виробляв котрусь із тутешніх складних фігур, що нагадували танець.

Драккайнен намацав руків’я, обпер вістря об землю й важко підвівся.

Клеєний лук тихо заскрипів, оперення, ув’язнене між вказівним пальцем і залізним перснем на середньому пальці, наблизилося до вуха зміїного лучника.

Драккайнен на хитких ногах став боком до стрільця, відчуваючи, що його тіло таке важке, як нерухомий стовбур дерева, і нічого з цього не вийде.

І тоді дівчина, яка досі тихо трималася збоку, раптом засяяла холодним, крижаним блиском, який залив перевал і шмагнув навколишні скелі, ніби накривши плащем із заграви.

Обидва Змії зупинилися, зосереджені. Драккайнен хитався, ледве тримаючи меча вгорі й намагаючись не випускати їх обох із поля зору.

Дівчина підняла руку.

Тятива дзенькнула, стріла уїдливо задзижчала і з глухим хрустом втрапила в ціль. Усе це злилося в один неприємний звук.

Меч упав і з приглушеним брязкотом зісковзнув по скелях.

Усі троє стояли нерухомо, врешті під Драккайненом підігнулися коліна, і він безсило повалився лицем униз із таким гуркотом, що, здавалося, стряснув гори.

Шолом покотився по снігу, загойдався й застиг.

Дівчина все ще сяяла крижаним блиском заграви.

Обидва Змії не рухалися.

Тільки вітер завивав серед скель і жбурлявся снігом.

Один Змій почав задихатися й харкнув кров’ю. Схопився за древко стріли, що стирчало з грудей не набагато більше, ніж оперення, трохи витягнув і зламав його. А потім м’яко обернувся й затиснув липкі від крові пальці на дерев’яному стрижені, що витикався з грудини.

Лучник далі стояв нерухомо.

Дівчина стояла з простягнутою догори рукою, розсіюючи примарний неоновий блиск.

Стрілець обережно вклав лук на землю, зняв із плеча колчан і поклав поруч, після чого зняв куртку й сорочку, демонструючи бліді груди, позначені червоно-чорними зигзагами татуювання.

Витягнув меча і, відвернувшись до стіни, спробував устромити руків’я між каміння. Меч м’яко зісковзнув, Змій підняв його і повторив свої дії з якоюсь тупою впертістю, цього разу втискаючи руків’я старанніше, а тоді зафіксував кінець вістря власним тілом.

Він сперся долонями об стіну. Його губи весь час рухалися в якійсь безмовній літанії, а щоками текли сльози й розталий сніг, який осідав на волоссі, заплетеному в косички.

Пролунав хруст і здушений крик, який потонув у завиванні бурі.

Червоне вістря виткнулося з помережаної татуюванням спини, а Змій у конвульсіях притиснувся до стіни і зрештою повалився на бік.

Дівчина опустила руку, розмите світло заграви згасло.

Вона підійшла до Драккайнена, що лежав на землі, перевернула його на спину, опустилася на коліна й на хвилю поклала руку йому на вуста. А потім засунула руки йому під спину й підняла його без жодних зусиль, ніби це був лише одяг.

У кам’яній загороді почувся брязк металу й у небо порснуло страшне, тоскне скимління двох крабів. В очах дівчини на долю секунди знову засяяла заграва, коротка, як спалах.

Крик стих раптово, ніби стятий ножем.

Дівчина повернулася й легко рушила угору перевалом. Було видно її дрібну спину й безвладні ноги дужого чоловіка, що звисали з одного боку, і його голову й плечі — з другого, але не скидалося на те, що вона хоч якось відчувала свій тягар.

За мить вони зникли в завії.