Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 5. Гора стогону

Я прокидаюсь у темряві. Мені тепло, сухо, десь неподалік гуде вітер і заспокійливо плюскоче вода, стікаючи з дерев’яної ґонти. На секундочку я прислухаюся і засинаю.

Я прокидаюся ще кілька разів, і завжди потемки. Розплющую очі, але нічого не бачу. Лежу на шорсткому товстому хутрі, вкритий чимось подібним — м’яко вичиненим, ізсередини делікатним, як замша, а зовні вкритим м’якою, як кроляча шкіра, шерстю.

Я не зв’язаний. Лежу на ложі, збитому з очищених від кори колод, під стіною з балок, ущільненою чимось кошлатим, що пахне живицею. Дощ періщить по даху, хлюпоче вздовж стіни, я чую вітер, що шумить у кронах дерев.

Встаю, на автоматі силкуючись активувати термограф, але нічого не відбувається. Я кутаюся в м’яке хутро й сиджу, намагаючись вгамувати памороки в голові.

За якийсь час я помічаю слабкий жар у вогнищі в іншому кутку хати, обриси стелі, темні фігури сплячих, закутаних у хутра, людей на ліжках, що тягнуться вздовж стіни.

Пахне сіном, димом, живицею, пилом і ніби мускусом.

Також я бачу двері. Замкнені на солідний дерев’яний засув, але це все. Жодних колодок чи ланцюгів.

Я відсуваю балку й обережно відчиняю двері. Вони скриплять, але ніхто не прокидається. Поза будинком панує темінь, крижаний вітер і злагоджене хлюпотіння води.

Я спорожнюю сечовий міхур, а потім зачиняю двері.

Я не знаю, де я, не знаю, що відбувається, але все це може зачекати до ранку. Поки що ллє дощ, дме вітер і надворі ніч. А я напрацювався. Годі.

Повертаюся на свою постіль і кутаюся в хутро, відчуваючи, що всі мої м’язи болять і тремтять від напруги.

Провалююсь у глибокий оксамитовий сон, у якому нічого не станеться. Паскудне відчуття, що щось тут до біса не так, відправляю в папку під назвою «ПОТІМ».

Я сплю.

Прокидаюся ще багато разів, і завжди потемки.

Чую потріскування дров, стишені жіночі голоси, якесь неспішне вовтузіння. На фоні вогню бачу темні довговолосі постаті. Дзвенять миски, тепло мигтить пломінь каганця.

За дверима незмінно плюскотить дощ або гуде завірюха. Вона лопоче важкими шматками хутра, що затуляють вузькі вікна, і видно, що на вулиці панує темрява.

Незмінно темрява й паршива погода.

Така погода, що тільки спати.

Тож я загортаюся в хутро і сплю.

Провалююся в сни, сповнені боротьби і сексу. Чую крик, брязкіт сталі, довкола бризкає кров і гинуть люди. Вони кидаються один на одного з гнівним лементом заліза, чути стукіт ударів об щити і дикий вереск. Біль і залізний запах крові.

Або темрява і звивання гарячих тіл. Вологі губи і язики, гладенькі стегна й тонкі дівчачі долоні, що нишпорять то тут, то там.

Боротьба або секс.

Лють і хіть.

І так без кінця.

Потім мене будять дотики делікатних жіночих рук. Цього разу на яву. Цього разу це відбувається насправді. Я лежу навзнак, одна сидить біля моїх ніг, інша поклала мою голову собі на коліна. Вони мастять мене якоюсь маззю.

Слизька субстанція пахне різко й незнайомо, трохи старим тигром, трохи залежаним мускатом, трохи камфорою. Долоні ковзають по всьому моєму тілу, обидві жінки щось монотонно наспівують, мені хочеться потягнутися до котроїсь і обійняти, але я не можу поворухнутися. Я наче паралізований, коли вони втирають мазь у мої стегна, низ живота і ще далі. Я лежу, як колода, й не можу поворухнути навіть пальцем. Тільки очима.

Навколо ніч, злива, вітер, їхні голоси й долоні.

І знову я лечу понад скелями й деревами туди, де мужі кидаються один на одного, як пси, брязкотить сталь, на землю бризкає кров і падають відрубані голови й руки.

А потім я падаю в обійми високої стрункої жінки з вузькими чорними очима, схожими на бійниці, і волоссям, що нагадує виткі криваві пломені.

Наступного пробудження мені дають пити. І знову панує ніч.

Я п’ю з вужчого кінця рогу. Моя голова знову на колінах жінки, вона гладить моє чоло і щось шепоче. Напій гірко-солодкий, пахне травами. Кожен ковток розливається в моїх грудях хвилею тепла.

А потім знову чорнота.

Я починаю прогресувати, бо наступного разу прокидаюся сам і намагаюся встати.

Знову ніч, у каміні горить вогонь і мигтить лампа.

Я сідаю на ліжку, струшуючи головою. Мені здається, що вона повна потовченого скла.

Увесь час панує вітряна дощова ніч, не знаю, та сама чи вже інша, в хаті далі панує напівтемрява, але я вперше бачу жінок чіткіше, їхнє скуйовджене довге волосся виглядає чорним, як ніч за дверима хати. Молодша і старша. Як дві краплі води, з овальними обличчями, темними бровами і маленькими повними губами. Якби не очі, повністю залиті райдужною оболонкою, очі — червоні гранати, очі — краплі живиці, якби не цей комашиний погляд, вони були б досить гарними. Може, сестри, а може, навіть мати і донька, хоча одній, мабуть, неповні двадцять, а іншій — більше тридцяти. Тут таке можливо. Тут люди швидко дорослішають, швидко живуть і рано помирають.

Але не тут і тепер. Тут є тільки дощ, що періщить по даху, вогонь у каміні і сни. Тут час не минає.

Вони гукають щось до мене й хихочуть, але я не розумію ні слова. Шкода. Отримую миску супу, але вже не дозволяю себе годувати.

Суп мутний, солонуватий і клейкий, нагадує китайський бульйон із водоростями. Я вливаю в себе ложку за ложкою і відчуваю, що до мене повертається життя.

Однак я не можу ні про що запитати, а вони нічого не можуть мені розповісти. Я сиджу з дерев’яною мискою на колінах, як годиться, закутаний у хутро, і веслую виготовленою з рогу ложкою, а дівчата сидять по боках і щось монотонно повторюють.

Молодша гладить моє лице, старша — стегно. Мені це подобається. Не знаю, що тут коїться, не знаю, чому так, але це, здається, найкраще, що зі мною сталося, відколи я приземлився десь біля кручі за Пусткою Тривоги.

А все ж мені неспокійно. Мій мозок починає пробуджуватись.

— Чому постійно ніч? — питаю.

Вони сміються.

— Хто ви? Як довго я спав?

Вони сміються ще дужче. І все.

Адже вони не можуть мене зрозуміти. Натомість розшнуровують прості полотняні сукні і стягують їх крізь голови. Я не протестую. До такого я не звик, але скандалити не буду. Ліжко з балок достатньо широке.

А потім ми засинаємо. Дощ плаче знадвору.

Коли я пробуджуюсь наступного разу, мені вдається трохи більш опритомніти. Виходжу на мить до вітру, на вулиці, звісно ж, ніч і для різноманіття сніг із дощем.

Але після повернення в мене вже немає враження, що я шістнадцять годин пропрацював у кар’єрі.

Цієї ночі я вперше вловлюю слово. З кам’яного ґелґотіння дівчат я вихоплюю горловий звук, який відкриває мені хвіртку в мозку, і я впізнаю знайомий придих. Це слово щось значить.

Whäh’tä. Якось так.

— Whäh’tä, — повторюю. «Вода». Або «цієї води». Ні... Це було б радше w’häh’t...

Вони одразу прибігають до мене, старша присідає біля мене на коліна й хапає мене за руки, потім двома пальцями торкається моїх губ.

— Вода, — кажу.

— Вода! — кричать вони хором. — Вода!

Молодша приносить цілий глечик. Я п’ю.

Наступного слова я не розумію. Але повторюю його кілька разів, відтворюю звучання, як умію. Вони нетерпляче мене виправляють, я знову повторюю.

І за котримсь разом слово раптом потрапляє прямісінько в мовні ділянки мого мозку, ніби вибило для себе двері.

W’haskjatlår.

Глечик.

Дівчина струшує глечиком і кричить: «глечик»! Я кричу: «глечик» і «вода»! Якщо гарненько подумати, то це не найбільше в цьому всьому божевілля.

Колись я знав цю мову. Пам’ять слів, граматики й вимови далі повинна сидіти в зонах пам’яті і мови. Нейронні зв’язки, завдяки яким я міг цією мовою говорити, мають досі існувати, що б не сталося з цифралом. Навіть якщо він випурхнув з мого мозку і перетворився на фею з мультфільму, яка кружляє довкола. Фею, яка, до слова, кудись поділася.

Я слухаю їхні голоси. Вже знаю, що цю старшу звуть Сильґа, молодшу — Синья. Вони багато говорять, щось мені розповідають, сміються. Це звучить, як гудіння дерев’яного млина з водяним колесом, але серед скрипіння, грюкоту й плюску починають з’являтися зрозумілі звуки. Слова.

Слова, які я колись знав.

Тож я сиджу і слухаю млин, чекаючи на слова. Я не мушу їх вивчати. Кожне наступне слово просто застрибує на своє місце. Але й так це йде дуже повільно. Мій словниковий запас сягав тридцяти тисяч слів. Якщо кожне пробудження — це один день, а я щоразу повертатиму собі три слова, то ми всі в цій хаті постаріємо, перш ніж зможемо поговорити.

Я досі слабкий. Не так, як спочатку, але все ж. Досі ненадовго прокидаюся й засинаю. Завжди тільки вночі, в суцільній темряві. Я втрачаю орієнтацію й відчуття часу.

Горить вогонь, булькотить суп у казані, дівчата говорять і сидять у світлі лампи. Я слухаю, повторюю і намагаюся зібратися з силами.

Однак коли я починаю думати і трохи орієнтуватися, мене зморює втома і я знову засинаю. Я ув’язнений у нескінченній дощовій ночі. Розподіляю час між сном, їжею, нужником, який є частиною мурованої лазні, курсом мови Узбережжя Вітрил і сексом. У мене немає одягу, я не виходжу надвір і не знаю, відколи не бачив денного світла.

Зате під час коротких хвилин притомності я починаю складати перші речення. Поки недоумкуваті: «Я їсти суп смачний, дякую», але в будь-якому разі це якісь зародки мови.

Денне світло я бачу лише уві сні. Тоді я ширяю, немов птах над горами, серед скель, кущів і засохлої трави. І незмінно потрапляю туди, де зблискує сталь і бризкає кров. Ніби щось мене туди тягне.

Однак відколи я почав повертати собі мову, щось змінилося. У моїх снах знову з’явилася жінка. Висока, майже мого зросту, в короткій туніці і шкіряному обладунку, зміцненому пластинками, з волоссям, ніби криваве полум’я, що виривається з-під глибокого шолома. Вона тримає спис із двома вістрями на кожному кінці древка та овальний щит. Завжди стоїть посеред битви, розкинувши руки, а біля її ніг відбувається бійня.

Її ніхто не бачить. Вона таємниче посміхається, екстатично розтуляє вуста, а на її обличчя бризкає кров із чийогось розпанаханого горла.

— Два вістря, — каже вона мені, показуючи спис. — Два вістря. Життя і смерть. Обидва ранять. Бачиш?

Каже повільно й чітко, простими реченнями, власне кажучи, номінативними реченням, але й так я не одразу її розумію.

— Два вістря, — повторює вона. — Любов і боротьба. Обидва ранять. Бачиш? Це я. Той самий вогонь у венах. Лють і smj klingä.

Я раніше не знав цього слова, але легко здогадатися, що воно значить. Я лише відчуваю, що воно міцне, як і жест, що його супроводжує.

— Я — Гатрун, — каже вона. — Людське Полум’я. Те, що спалює душі. Дає й відбирає життя. Дивися!

Тож я дивлюся на різанину, насильство й людей, що вибухають дикою хіттю десь у віддалених закапелках. У стодолах, серед скель і лісистих шпилів. І це завжди пожадливо, шалено й раптово. Жінки й чоловіки здирають одне з одного одяг, а потім палко впиваються в тіло іншого, ніби хочуть його зжерти.

Гатрун простягає вперед дивакуватий спис: древко і направлені в обидва боки шпичаки.

— Можеш обирати. Життя і смерть. Обидва ранять так само. Ти знаєш відповідь? Можеш вибрати?

Не можу.

Я прокидаються і не знаю відповіді. По суті, я й запитання не знаю.

— Коли ранок? — питаю дівчат. Я часто так питаю, але не отримую відповіді.

— Тссс, — смугла долоня затуляє мені рота. — Не треба... Зараз ніч. Зараз тихо. Безпечно. Злі люди сплять. Не ходять уночі по горах. Зараз безпечно.

— Хто така Гатрун?

Вони відстрибують від мене з тихим зойком, закривають обличчя й ховаються по кутках.

— Не кажи так, — сичать пошепки. — Не клич її, ще ні. Зараз ти наш... Зараз іще спокійно і тихо. Є вогонь і дах. Є їжа. Не клич її. За нею ідуть кров і біль. Не клич. Вона десь тут ходить по горах... Недобрий зараз час, війна богів... Багато крові, багато сліз... Вона це любить. Це її час.

— Іди сюди, — молодша простягає руки. — Обійми мене. Не думай про неї. Вона як ніж, який ранить будь-яким боком. Сміється, коли ллється кров і сльози. Не клич її. Краще візьми мене...

Так багато не розвідаєш.

Але принаймні я вчу мову.

Ми вкотре зустрічаємося на бойовищі. У пустій, устеленій тілами і зламаною зброєю долині посеред скель, де царює Гатрун. Вона сидить на кам’яному троні з високою спинкою, закинувши ногу на ногу, поклавши одну руку на щит, другою тримаючи спис, що одним вістрям впирається в землю.

Навколо клубочиться туман і каркають ворони, що нагадують чорні розбризкані плями.

— У тебе має бути ключ, — каже Гатрун. — Чому ти весь час заплющуєш очі? Подивися!

Вона зістрибує з кам’яного трону й підіймає з землі череп.

— Дивися! — кричить. — Що це?

— Смерть, — відповідаю я.

— Ні! — кричить вона. — Дивися, що це насправді! Ти не бачиш, що це камінь?

Блискучий жовтуватий череп стає в її долоні сірим і пористим. Важким. Скульптура з граніту.

— Що це? — питає Гатрун. — Чи може бути смертю те, що ніколи не жило?

— Але це і є смерть, — відповідаю.

— Сліпець! Це не може бути смертю! Тут усередині пташка!

Кам’яний череп розпадається, як яйце, зсередини вилітає білий череватий птах, схожий на голуба, і здіймається в небо, тріпочучи крилами.

— Що це? — напирає Гатрун.

— Життя? — мене втомила ця гра. На яву я не був би таким терплячим.

— Це ж камінь, — цідить Гатрун. Голуб раптом падає із важким свистом і гупає об землю. Нерухомий і сірий, розбитий на кілька уламків.

— Воно стає тим, чим ти хочеш, — кажу я.

— А ти? Чого хочеш?

Я задумуюсь. Я хочу вбити Ван Дікена. З різних причин. Хочу свій меч... Передовсім хочу повернутися за своїми речами і Ядраном. Але чи цього я хочу насправді? Хочу знайти своїх потерпілих і завершити місію. Хочу повернутися на Землю і знайти Дейрдре. Чи є щось одне, чого я хочу? Одна насправді важлива річ? Зробити свою справу і зберегти людяність?

Туман навколо мене стинає колючий мороз, якась невидима сила шарпає скелі, вириває каміння, що шугає вгору, а мертві ворони з розпростертими крилами падають униз. Убиті воїни починають спинатися на ноги, хапаються за голови й кричать жахливими мертвими голосами. Серед киплячого крижаного туману сновигають мінливі примари. Дейрдре, Ван Дікен, потім кінь із головою ворона. І всі вони кричать.

— Досить! — горлає Гатрун. — Одна річ! Ти не можеш хотіти всього!

Торнадо стихає. Тільки туман сновигає, як і раніше.

— Подивися! — кричить Гатрун, простягаючи до мене руку. — Що таке яблуко?

— Фрукт, — відповідаю тупо.

— Дурень! Що це таке! — Вона розглядає свою долоню, ніби бачить її вперше. Дивиться й говорить, але тепер я не розумію жодного слова. Низка монотонних речень. Це не звучить, як закляття, вона радше театрально розповідає про яблуко, але якоюсь дивною мовою. Це триває якусь мить, поки в її тираді не починають з’являтися зрозумілі слова:

— ...цукру... шкіра... — і знову бубніння, — щось там... щось-там... води... щось там...

Її долоня вкривається інеєм, голки льоду колом оточують стопи. Трава розсипається порохом. Ледь дрижить земля.

А потім у короткому спалаху, схожому на вибух, з’являється яблуко.

Тобто, яблуко... Насправді його тутешній відповідник. Овальний фрукт із темно-зеленою лискучою шкіркою, вкритою оранжевими цятками.

Але він лежить на долоні Гатрун, пахне і блищить. Як уві сні.

— Тепер ти! — кричить Гатрун. — Що таке яблуко? Невже не знаєш?

Мене змучили ці містичні дурниці. Я маю віднайти суть буття яблуком? Суть яблуковатості? Дао шарлотки? Я сам маю стати яблуком? Чи, Боже збав, яблунею?

Удар по мені прилітає нізвідки, це ніби вибух паралізатора, який змітає мене на землю, поміж трупи, скелі, кості й поламані мечі.

— Дурень! Ти хотів змінити себе чи викликати яблуко?! Підведися. Підведися і простягни руку.

Я підводжуся і простягаю руку. Що таке яблуко? Я пригадую собі яблука: жовті, червоні й зелені, відчуваю у ніздрях яблучний запах, дотик воскуватої шкірки, білий пружний м’якуш, що скрипить на зубах, сік.

Мені зводить щелепи, щось кисле заповнює мій рот, я захлинаюся, після чого мене збиває черговий вибух. Покараний, я зводжуся на ноги і слухняно простягаю руку. Щось мені підказує, що це не такий уже й звичайний сон.

— Що таке яблуко? — терпляче повторює Гатрун.

Окей. Що таке яблуко? Плід, звісно. Насіннєвий плід дерева з родини трояндових. Це конкретне яблуко належить до одного з кількох сотень сортів. Але що воно таке? По суті, це губкувате утворення з целюлози й пектинової оболонки, заповнене водою з розчиненими в ній мінеральними солями, купою фруктози й глюкози, а ще крохмалю. Перед моїми очима обертаються ланцюжки цукрів, полімерні часточки крохмалю, особливі комбінації органічних сполук. Але яблуко — це ще й іскра життя. Живі клітини, які розростаються із зародка плоду, ростуть, пучнявіють, обростають запасами крохмалю, захищають сховані в насіннєвих гніздах зерна. Мініатюрні бомби, повні генетичного потенціалу, які потрапляють у землю й вибухають деревом. Товстий шар м’якуша, який їх оточує, це приманка. Вона парує ароматичними сполуками, які промовляють «з’їж мене». Усе для того, щоби зерна перетнули травну систему того, хто попадеться на гачок, і потрапили в землю разом із порцією свіжого гною. Я відступаю, переплетіння великих розгалужених органічних сполук від’їжджають удалину, утворюють наповнені соком і м’якушем клітини, вкриваються шкіркою.

Яблуко.

Я бачу блиск, чую тріск, ніби вдарила мініатюрна блискавка. Відчуваю удар по долоні — і на ній лежить яблуко.

Земне яблуко.

Червоне, зріле і тверде, із запахом сонця.

— Яблуко, — кажу Гатрун. — Дивися!

Підношу його до губ, але перш ніж угризтися зубами в шкірку і з хрускотом відірвати твердий шматочок, я прокидаюся.

І знову ніч. Дівчата плачуть.

— Вона знайшла тебе... — плаче Сильґа. — Наш час добігає кінця.

Вона тулиться й обіймає з усієї сили, ніби я хтось рідний чи ніби вона хоче зі мною попрощатися. Розпачливо схлипує і притискається до мене всім тілом. Я гладжу її по спині, цілую мокрі щоки й відчуваю, як вона вся тремтить.

Я дивлюся, як вони шиють біля вогню в світлі лампи. Це чоловічий одяг. Полотняні штани, сорочка, вовняний каптан, півкожушок. Вони шиють швидко, впевненими рухами, із вправністю, вартою подиву. Мигтить кістяний гачок, сплітаючи кошлату вовну в довгі шкарпетки, що сягатимуть колін. Власне кажучи, панчохи, якщо відверто. Принаймні вони теплі.

Синья сидить на колінах на хутрі біля каміну, навколо неї лежать шматки шкіри, гачок із дерев’яною ручкою і невеликий молоточок. Синья ладнає черевики. Великі, з м’яко вичиненої шкіри, вони закриватимуть кісточку. Щонайменше 45 розмір, як для мене.

Вони шиють дуже уважними рухами, обидві схилилися над роботою і тільки крадькома весь час втирають сльози.

Окрім цього, панує тиша і спокій. Вітер виє в димарях, потріскують дрова в каміні, заспокійливо й монотонно хлюпоче дощ.

От тільки це якийсь неприродний спокій. Штучний. Щось висить у повітрі. Я сиджу і дивлюся в вогонь чи на пальці Синьї і Сильґи, що так вправно рухаються. Вони поспішають. Ніби вічна дощова ніч за вікном наближається до кінця.

Гатрун чекає на мене на тій же вершині, що й попереднього разу. Вітер розвиває її волосся, як полум’я на смолоскипі. Вона сидить на своєму троні й не промовляє ні слова.

Тільки вказує пальцем на меч, що лежить на землі.

Я його піднімаю і не знаю, що робити далі. Просто тримаю зброю й чекаю.

Гатрун починає тихо мугикати мовою, якої я не розумію. Зрештою, може, вона вживає складні слова, яких я не встиг пригадати або ніколи не знав.

Руків’я в моїй долоні стає гладким і холодним, починає пульсувати і врешті зменшується. Я дивлюся вниз і бачу, що тримаю за хвіст змію. Живу чорну змію, яка напружується і звивається, немов зигзаг блискавки. Трикутна форма голови свідчить про отруйні залози біля щелеп. Принаймні на Землі. Я сам бачив, як тутешні змії відгризали шматки м’яса, тоді як наші ковтають жертву цілою.

Змія звивається до мого зап’ястка, тож я піднімаю руку і стріляю нею, як батогом, а потім кидаю на землю й розтоптую голову. Все відбувається в одну мить, тому коли мою ногу раптово охоплює несамовитий біль, я переконаний, що змія мене вкусила.

Ні. Бо це вже не змія. Це звивиста смуга вогню й жару. Моя нога стоїть у полум’ї.

Як це робиться? — питаю я, тупаючи й обтрушуючи штани. — Як перетворити зброю на змію?

— Так само, як ти отримав яблуко. Треба прикликати зміну. Прагнути її і знати, у чому вона має полягати. Детально. Ну, і бути там, де вона тебе почує. Мені не можна більше нічого говорити. Не можна говорити детально. Не можна тебе вчити.

— Тих ти навчила, — протестую я.

Вона стискає вуста й поволі підводиться. Я бачу миготливе, немов заграва, світло, що огортає Гатрун. Її вузькі, як бійниці, очі, що дотепер були заповнені чорнотою, раптом ясніють холодним блиском ацетиленового полум’я. Це триває мить. Одну страхітливу долю секунди, після чого Гатрун сідає. Вогонь згасає.

— Це не я, — виразно й повільно цідить вона. — І думаю, що ніхто з таких, як я, хоч і не знаю точно. Думаю, вони навчилися самі. Вони відрізняються від тебе, попри те, що ви одного роду. Ти дивишся на світ таким, як він є, і намагаєшся справлятися з ним, як умієш. Надаєш перевагу дії. Якщо бачиш щось, чого не розумієш, волієш цього не торкатися. Розвертаєшся і йдеш геть. Для тебе краще не торкатися, ніж зіпсувати. Ти віриш тільки в те, що має для тебе значення. Що можна використати. Вони — інші. Вони не хочуть іти світом. Вони хочуть його змінювати. Їх не обходить ані те, чи вони щось розуміють, ані те, чи вони щось знищать, бо вони впевнені, що розумні. Вірять у слова. Усе описують словами. Дії їх не обходять. Вони думають, але не переймаються діями. Діють мимохідь. Хочуть зміни, навіть якщо вона безглузда. Ти ненавидиш зміни. Вони ж ними живуть. Ніколи не засумніваються, чи закликати зміни і їх не обходить, що станеться. Така між вами різниця. Тому вони ставлять світ з ніг на голову, а ти не можеш впоратися зі звичайним яблуком.

— Якщо ти одна з богів цього світу, то чому їх не знищиш?

— Неважливо, хто я. Це нічого тобі не дасть. Мені не можна нічого змінювати на власний розсуд. Мені навіть не можна нічого більше тобі сказати.

— Я вже бачив богів цього світу. Уві сні. Ти теж там була, Гатрун. У буфеті в Ель-Хамма.

— Не переймайся снами, — стенає вона плечима. — Якщо ти не знаєш, що бачив, краще забудь.

— Як комусь вдалося замкнути тебе в клітку? Я врятував тебе, Гатрун. Ти була меншою й більше нагадувала людину, а я тебе врятував.

Вона фиркає і знімає шолом.

— Швидше це я врятувала тебе. І досі рятую. Запам’ятай одне. Дивися на світ так, ніби це думка. Мені не можна тебе більше нічому вчити.

— Думка як сон? Облузний... Облуза...

— Ілюзія? Ні. Я не про це. Він справжній, але кожна річ — це і тіло, і думка.

— Чому ти не можеш говорити зрозуміло?

— Бо мені не можна. Такі правила.

— А що станеться, якщо порушити правила?

— Порушиться рівновага. Почнеться справжня війна богів. Відкрита і на знищення, не така, як зараз. Або світ муситиме народитися знову. Надійде буря безпам’ятства. Мертвий сніг.

— Ти, звісно ж, не скажеш мені, що це значить?

— Ти маєш шанс вижити, тільки якщо не знатимеш забагато. Це не те, що матиме для тебе значення. Нехай тебе задовольнить, що в тебе є союзники, але вони не можуть тобі допомагати. Мусиш упоратися сам.

— Якщо ти не можеш мені розповісти чи навчити мене, то хто може?

Гатрун стенає плечима.

— Хтось із людей, можливо. Якщо знайдеш такого. Іди прямо на північ, через ліс, а потім на схід гірським хребтом. Знайдеш там хату, в якій живе великий Пісенник. Бондсвіф Обидва Ведмеді. Люди здалеку приходять до нього за порадами. Може, він чомусь тебе навчить. Іди до нього і скажи, що хочеш пізнати пісні. Може, він не відмовить.

А прокинувшись, я не впевнений, чи справді говорив із нею мовою Узбережжя Вітрил, чи це тільки сон.

Дівчата помалу закінчують шиття й роблять чергові примірки. Я взуваю черевики, штани або каптан, а Сильґа присідає поруч із великими, схожими на цвяхи, шпильками в роті і вносить зміни. Потім ми вечеряємо, все це в дивній напруженій атмосфері. Вони обидві розмовляють зі мною, намагаються жартувати, але їхні очі зблискують від сліз. Коли вони на мить кудись ідуть чи відвертаються, я бачу, як крадькома втирають повіки. В повітрі висить невиразна очікувана жалоба.

Атмосфера така, ніби хтось тут ось-ось має померти.

Потім у темряві серед шматків хутра вони то схлипують, то впиваються в мене з розпачливою пожадливістю.

— Пам’ятай про нас... — чую я шепіт. — Я — Сильґа... Пам’ятай... Це я, Синья... Пам’ятай про Синью... Вона прийде... Вона хоче тебе забрати... Пам’ятай...

Я засинаю серед цього шепоту. Без марень, важким міцним сном.

Мене будить світло. Вперше за дуже довгий час. Слабке синє світло досвітку чи туманного ранку. Я не чую дощу. Знадвору чується тільки каркання.

Світло падає просто мені на лице. Я розплющую очі й бачу сіре свинцеве небо.

Бачу крізь дірку в даху.

Крізь багато дірок. Дах виглядає, як решето. Струхнявіла ґонта звисає зі зношених балок крокви, я лежу серед моху, зогнилої соломи й твердих запліснявілих решток хутра.

І кісток.

Маленький пожовклий череп щирить дрібні зуби прямо біля мого обличчя, витріщається в мою приголомшену пику очними ямами. Я підриваюся, як ошпарений, нога скелета, що лежала на моєму боку, падає, усе розсипається з тихим страхітливим стукотом.

Із моєї руки випадає яблуко і котиться по порослій мохом долівці.

Земне червоне яблуко, що пахне сонцем Штирії.

Якусь жахливу долю секунди я метаюся між ребер, хребців і гомілок, дрібні кістки долоні розсипаються на моєму плечі.

Я виборсуюся зі струхнявілого ліжка і з криком вибігаю надвір, обтрушуючись, ніби мене обсіли хробаки.

Це займає кілька хвилин, перш ніж я перестаю дрижати, топтатися в якомусь ідіотському танці й опановую себе. На автоматі, абсолютно безглуздо намагаюся активувати цифрал. Це просто істерика.

Він стояв на невеликому, порослому папороттю подвір’ї перед похиленою, розваленою хатою, що нагадувала дохлого звіра. Господарські споруди по боках були у ще гіршому стані, обору давно поглинув вогонь, клуня й одночасно стайня виглядала так, ніби її використовували під час навчань артилерії.

Добротну браму в частоколі, очевидно, вже давно розвалили тараном, а може, порубали сокирами. Шматок воріт висів на петлі, решта зотлілих балок лежала серед папороті або пропала.

Щоб отямитися від шоку й жаху, йому знадобилося кільканадцять секунд. Потім він іще добру хвилину стояв приголомшений і дрижав. Нарешті отямився. Зрозумів, що йому холодно.

А ще через хвилину знову зайшов у хату.

Всередині вона, попри все, здавалася знайомою. Уздовж стін між дерев’яними підпорами ті самі ліжка, збиті з балок, той самий камін, тепер частково порослий мохом, холодний і мертвий.

Він обмацав старе вугілля, що вже майже перетворилося на землю. Над каміном висів ланцюг із гаком, на якому підвішували казанок. Він сам вішав цей казанок буквально вчора. Але гак був заржавілий, як і ланки ланцюга, на якому він тримався. Ніхто тут не розпалював вогню, і вже дуже давно. Кілька років, щонайменше рік.

Ліжко, з якого він вискочив, також давно нікому не служило. Кістки впереміш із рештками шкіри лежали безладно, так, як він їх розкидав, але з-поміж вигнутих ребер росло собі молоде деревце. Самосів.

— Навіть якщо я прийшов сюди абсолютно непритомний, — буркнув Драккайнен, — і вирішив заночувати в цій руїні, я ніяк не зміг би так запакуватися в ці скелети.

Усе це виглядало, як геть закинута хата. Ніщо не вказувало на те, що тут тижнями хтось жив.

Він згадав про яблуко, але не зміг його знайти. Воно зникло.

Натомість знайшов одяг. Новий, щойно пошитий і розправлений, ретельно складений на землі, ніби в очікуванні інспекції, ще й із черевиками зверху. Штани, сорочка, каптан, теплий плащ із каптуром. Усе те, що він приміряв ще попереднього вечора. Він упізнавав стібки, візерунки, нашивні орнаменти. Зовсім нещодавно тримав це в руках.

Він стояв над одягом, ошелешено втупивши в нього погляд, ніяк не міг наважитись. Зрештою зітхнув і опустився на коліна, простягнув руку до черевика, погладив плащ.

— Чому я з самого ранку переконаний, що дійсність від мене вислизає? — запитав він сам себе й вирішив усе ж одягнутися.

Останнє, що він пам’ятав до вічної дощової ночі, — сніг, біль і змазаний, невиразний образ лучника з напнутою тятивою у дверях вартівні. Наступним кадром, як він гадав, мали йти титри чи брама раю. Він обмацав себе, але не знайшов жодного сліду від стріли. Не було взагалі ніяких ушкоджень. Зникли синці й подряпини, навіть стерті незручними личаками стопи загоїлись. Насправді він почувався дуже добре. Передовсім йому вже не докучав шрам від списа, ба більше, він набув вигляду нормального людського шраму, а не оброслого шкірою пошкодження на стовбурі.

Біля ніжок ліжка він побачив досить трухляву скриню з рудим від старості залізним окуттям. Шматком палки відгорнув величезне павутиння, стер товстий шар пилу, відкрив і побачив усередині власні речі. Ті, які були в нього на перевалі і в долині драконів. Вони виглядали так само, але заросла скриня вказувала на те, що їх поклали сюди роки назад.

Він дістав скромне спорядження, зрадів, побачивши свій великий ніж «Нордланд», пошкоджений лук у гориті, а також люльку й рештки тютюну. Металізований пакетик із точними написами й малюнками раптом здався йому чужим і дивним. Він забрав усе, а на дні побачив ще старий меч у піхвах і з ременем. Вийняв його, критично оглянув і вирішив, що як очистити вістря попелом і наточити, то на безриб’ї зійде й це. В порівнянні з його попередньою зброєю він, щоправда, і поруч не валявся, але й так був набагато кращий, ніж абиякі палаші Людей Вогню, які він тягнув із собою.

Раптом він пригадав дівчину з перевалу. Вона виглядала як Гатрун із його марень, але це нічого не доводило.

Застібнув ремінь, скрутив старий трофейний плащ, дещо з лахміття і дрантя просто викинув. Припасував меча, накинув на плечі новий плащ із каптуром.

— Дякую, Сильґо, — сказав тихо з дивним відчуттям. У горлі він відчував якусь дивну судому. — Дякую, моя маленька солодка Синьє... Я обіцяв пам’ятати. І не забуду.

Повернувся і пішов, не озираючись. Обережно пройшов крізь давно розбиті ворота й, подумавши, рушив у бік лісу.

Цифрал наздогнала його одразу, як тільки він вийшов із обійстя і зупинився на луці, безрезультатно шукаючи сонце.

— Де ти був?! Звідки я тут узялася?! — з істерикою в голосі закричала вона. Драккайнен глянув у небо і зітхнув.

— Не знаю. Я знепритомнів. Скільки часу минуло?

— Відколи?

— Відколи ми переходили перевал. Тоді ти була активна. У тебе має бути відчуття часу.

— Ти був непритомний шістдесят одну годину. Що з тобою було? Хто та краля? Звідки в тебе цей одяг?

— Мені стало погано. Треба було прилягти, — саркастично процідив Драккайнен, але все ж відчув полегшення. Принаймні не минуло багато років. — Де північ?

— Я переживала! Думала, ти помер, тупа тварюко!

— Мені теж так здавалося. Де північ?

— Прямо перед тобою!

— Я так і думав. Дякую, Цифрал. Ми йдемо декого шукати. Його звуть Усі Ведмежата чи щось у цьому дусі. А та краля — це, здається, богиня чи щось типу того. Її ім’я — Гатрун. Ви точно одна одну полюбите.

Вона тільки пирхнула й полетіла вперед, ідіотська кітчева іграшка. З відстані десяти метрів вона нагадувала дивного великого метелика, і він уже міг її витримати, не переймаючись весь час станом свого розуму.

Пішов сніг.

— Нічого дивного, — сказав він сам до себе. — Різдво не за горами. Пам-парам.

Однак десь усередині загніздився якийсь неприємний, гнітючий тягар, який неможливо було замаскувати жартами. Ніби він утратив когось близького. Сніжинки танцювали навколо, налипали на обличчя і його щоки моментально стали мокрими.

Невдовзі сніг припинився.

Далеко в лісі Драккайнен знайшов сліди зайця.

— Треба якомога швидше полагодити лук, — повідомив він, шукаючи відповідний камінь. — Пригадай функцію допомоги в прицілюванні, — твердо велів Цифрал.

Умовний заєць зупинився на задніх лапках за метрів п’ятнадцять від нього і якийсь час підозріло принюхувався. Він нагадував радше мініатюрного кенгуру з незначними домішками капібари.

— Ти ж не збираєшся його вбити, — відповіла Цифрал обурено. — Він такий милий!

— Мені дуже прикро, — терпляче прошепотів Драккайнен. — Без сумніву, я би з більшою радістю убив щось гидке, але зараз у мене під рукою тільки цей заєць.

— Навіть не здумай! Ти хочеш убити таке солодке звірятко тільки тому, що голодний?!

— Модуль прицілювання, Цифрал. Будь ласка.

— Ти жахливий!

— І голодний. Ба більше, у мене взагалі немає жодної їжі.

— То й кидай собі! Але я в цьому участі не братиму.

Драккайнен сказав щось фінською. Тим часом заєць розважливо зник.

— Звідки ти взагалі взялась?! — закричав Вуко в розпачі. — Не може бути, щоб у моїй голові водилося отаке! У мене немає жодного шансу вижити!

Він кинув каменем у дерево й потрапив туди, куди хотів, — точнісінько, як зі штруцера.

Цифрал надулася й полетіла геть.

Коли він вибрався на гору, вже минув полудень і вершину оповив туман. Шлях пролягав по хребту і здавався радше зручним. Стежкою можна було навіть вести коней, і нею точно часто подорожували.

Через якусь годину ходи дорога вивела його вниз, за поворотом він побачив невелику улоговину. Круглу, обрамлену деревами, через яку тік струмок і трохи далі спадав зі скелі, збиваючи клуби водяного пилу.

— Сподіваюся, це тут, — сказав він, обережно спускаючись по каменях.

Унизу наткнувся на стовпи. Вони оточували улоговину, стоячи на відстані кільканадцяти метрів один від одного. Старі, кам’яні менгіри, вкриті тонким різьбленням складних знаків. Між валунами встановили тотеми з кривих жердин, прикрашених конструкціями з пір’я, ремінців і дрібних кісточок, що нагадували індіанських «ловців снів». Кожна жердина була увінчана черепом.

— Як мило, — процідив Драккайнен. — Не те, щоб я чекав на урочистий прийом із квітами, але чому хоч раз це не може бути щось нейтральне? Скажімо, риба чи глиняний гном?

Він обійшов улоговину вздовж лінії менгірів, переконуючись, що одразу за нею серед скель і моху траплялися окремі кістки. Смуга решток тягнулась уздовж межі всієї улоговини. Їх було не дуже багато — ось тут череп, там тазова кістка. Зрештою, не всі вони були людськими. Углибині до скелястої стіни тулилася стара згорблена хата, вкрита бурою стріхою з ясеневого віття. Збоку ледь помітно струменів дим. Двір не був захищений частоколом, що вже було дивно.

Неподалік водоспаду він натрапив на оточену валунами витоптану площу, вистигле місце для вогнища і жалю варту імітацію навісу.

Він скинув там свій клунок і повернувся до менгірів.

Стояв там якусь мить, потім знайшов великий камінь і кинув його поміж кам’яні стовпи. Той покотився по землі, але не сталося нічого особливого.

— Небагато це дало, — пробурмотів. — У будь-якому разі руки я туди не засуну. Ти б могла пролетіти між цими стовпами? — звернувся він до Цифрал.

— Vedä keteen! — буркнула вона.

— Я тільки спитав. Якби в мене був той заєць, я б міг вкинути шматок і перевірити, чи реагує оце на білкові об’єкти. А найкраще було б запустити туди живого.

Відповіддю йому було насуплене мовчання.

Створіння з’явилося геть несподівано. Звідкілясь із боку хати й узгір’я, ніби вийшло зі скелі. Щойно там не було нічого, а вже наступної миті воно гнало вперед, хрипло погукуючи. Цифрал верескнула.

Драккайнен подумав, що це мабуть величезний чудернацький ведмідь. Це промайнуло в його голові, коли він уже тримав меча в руках, трохи збоку, злегка відвівши його назад, у позиції wakigamae. Він не помітив, коли його вихопив. Пальці не поміщалися на надто короткому руків’ї.

«Цей меч не для кенджюцу», — подумав він. Треба буде попрацювати над рефлексами.

У наступну секунду йому спало на думку, що це все ж не може бути ведмідь. По-перше, він був меншим. Тутешні ведмеді були досить схожими на печерних ведмедів і мали просто абсурдні розміри. По-друге, це гротескне створіння бігло, в принципі, на двох лапах, тільки за кожним другим кроком спиралося на один кулак. Воно трохи скидалося на горилу, але для цього було якраз завелике й мало надто коротку морду.

Драккайнен дивився, як береться хвилями його руде шорстке хутро, помітив тривожний блиск розуму під показними надбрівними дугами. Здавалося, він відчував здригання землі під ногами. Повільно випустив повітря через ніс і ледь змінив захват руків’я.

Він перестав думати про гіперадреналін, якого бракувало в його венах, про свій розвідницький меч, який тепер належав якомусь гівнюку, про півтонне тіло потвори, що летіла на нього, як якийсь кошлатий локомотив. Він став пусткою. Безкінечною кількістю можливостей, що заповнює простір від маківки до кінчика меча.

Створіння зробило дикий стрибок і приземлилося біля самих менгірів. Піднялося на всю висоту зросту й видало з себе страшний рик, що закінчився горловим погукуванням. Повіяло жахливим гарячим смородом, ніби трохи від гнилої квасолі, карбіду й дохлятини.

«Єті, — подумав Драккайнен. — Викапаний».

Єті підскакував на місці, жменями виривав траву й дико гарчав, шкірячи страхітливі ікла, але не хотів чи не міг вийти за лінію стовпів. Лише кидався, як пес біля огорожі.

Вуко деякий час стояв із мечем у руках, почуваючись, немов стиснута пружина.

— Ну то як? — запитав нетерпляче. — Б’ємося чи ні?

У відповідь — ричання, гнівний танець і метання камінням об землю, але нічого конкретного.

— Здається, я зустрів когось із твоїх родичів у Пустці Тривоги, Ґрендель, — задирливо кинув Вуко. Не зводячи очей із єті, він зробив кілька фехтувальних кроків боком у напрямку табору, весь час тримаючи меча паралельно до землі. Потвора провела його кількома стрибками, після чого знову підвелася й загукала, шкірячи зуби. Однак межа, проведена менгірами, лишилася недоторканою.

Драккайнен зробив іще кілька кроків, раптом просолів: «Ну, ок», обернувся і пішов, не ховаючи меча. Увесь час був на сторожі, йому навіть здавалося, що він відчуває звіра десь там за спиною, але водночас щось йому підказувало, що загроза минула.

Але меча сховав, лише дійшовши до навісу.

Цифрал нерухомо висіла в повітрі в горизонтальній позиції, безсоромно розкинувши ніжки й розклавши ручки, обертаючись навколо власного мініатюрного пупка. Прозорі крильця, що мінились, немов пляма нафти на воді, звисали нерухомо.

Драккайнен сів на пласкому камені і розв’язав свій клунок.

— Мені вважати, що ти зомліла чи зависла? — запитав.

Троль за лінією менгірів трюхикав туди й назад, нервово порикуючи, як у зоопарку. Вуко розстібнув колчан, дістав дві свої останні стріли. Знайшов відповідний шматок дерева, який старанно обстругав, відтак помістив між наконечниками й прив’язав ремінцем своїх попередніх черевиків. Потім знайшов довгу палку, прикріпив до неї розведені стріли, обв’язав усе ще одним шматком ременя і, посвистуючи, обережно спустився вниз по схилу до підніжжя водоспаду.

Він повернувся через півгодини, явно розчарований і роздратований. Між наконечниками імпровізованого гарпуна звивалося слизьке, змієподібне створіння, що віддалено нагадувало гігантську п’явку, особливо через щитоподібну присоску, в якій з’являлися і зникали потрійні щелепи, схожі на папужині дзьоби. Це трохи нагадувало якогось кишкового паразита, збільшеного до розміру людської ноги.

Вуко кинув вертку здобич на землю й обдав уже притомну Цифрал важким поглядом.

— Ні слова, — процідив і пішов по дрова.

Він мовчав, розпалюючи вогнище, і з-під лоба поглядав на єті, що сидів біля стовпів. Потвора часом порикувала в його бік або застережливо погрюкувала, але було схоже, що вона знудилася. Загалом просто сиділа і з на диво людською стурбованістю на обличчі дивилася на свій великий палець.

— Я загубив шолом на перевалі, — незадоволено повідомив Вуко. — Такий хороший шолом. Тепер ні води принести, ні їсти приготувати.

— Ти ставитимеш тут табір? — запитала Цифрал.

— А що мені робити? Подзвонити у двері? Я сиджу й чекаю пана Усі Довбані Ведмеді.

Він знайшов достатньо плаский камінь і, лаючись, спробував випотрошити свою слизьку здобич.

Коли він уже сидів біля вогнища, пихкаючи люлькою й підозріливо дивлячись на шматки чудернацької водяної істоти, що шкварчали на патику і скрапували жирними краплями в жар, почало сутеніти. Цифрал кудись зникла.

Драккайнен потягнувся до шматка, який здавався вже засмаженим, і обережно зсунув його вістрям ножа на підготовлений листок. Відколупав трохи сірого паруючого м’яса, подмухав, перекидаючи його між долонями, і обережно прожував.

— Боже правий, — сказав обурено, випльовуючи кусень у вогнище. — Перша річ у всьому цьому клятому космосі, яка смакує точнісінько так, як виглядає. Це аж ніяк не схоже на курку.

Він поправив решту шматків, сподіваючись, що коли їх більше підсмажити, вони стануть кращими, понюхав пальці й витер їх об траву.

Простяг уперед руку і якусь мить її розглядав, бурмочучи собі під носа. Нічого не відбувалося. Надходили похмурі сині сутінки. Шумів водоспад. Десь угорі пролунав пискливий крик сокола, що вилетів на полювання.

Вуко розвернув долоню вбік вогнища.

— Абракадабра, — промовив понуро і щільніше закутався в накидку. — Jebem to, ріčки materinu!

Разом із присмерком з’явився туман. Миттєво й дивно, ніби виплив із дна улоговини, розійшовся клубами серед менгірів. Біґфут, який сидів за стовпами, раптом зіщулився й потонув у його клубах, було видно тільки жовтуватий блиск його очей. Створіння видало з себе протяжний пискливий стогін. Йому відповів інший звук. Басове гудіння, що линуло ніби з-під землі. Глибоке, повне інфразвуків, майже на межі чутності.

Драккайнен сторожко випростався й пересунув долоню до руків’я меча. Злегка потягнув носом. Опари дивно смерділи паленим і поводились інакше, ніж холодний туман, з яким він мав справу раніше. Понуре гудіння відгукувалося йому вібраціями десь у черепі та шлунку.

— Це не той туман, — кинула Цифрал. — Це щось інше.

— Бачу, — буркнув він.

— Цей звук лунає з гори, — сказала вона, явно налякана. — Зсередини.

— Чую, — відповів Вуко і ледь змінив позицію, висовуючи на сантиметр вістря з піхов. Щось коротко й яскраво спалахнуло, як магнезія. Вистрілило десь усередині туману, потім іще раз між менгірами і зрештою прямо перед ним. Недалеко. Максимум за десять метрів. Гудіння припинилося.

А в місці, де розійшлися клуби диму, несподівано з’явилася потвора. З вишкіреною зубатою пащею і сукуватими оленячими рогами, вкрита темною шерстю.

Лише через мить стало зрозуміло, що це все ж людина.

Невисока, худа, закутана в довгу шубу, у високих кошлатих черевиках, що нагадували ледь не хутряні циліндри, і химерному шоломі, прикрашеному рогами. Лобова частина шолома й захисні пластини на щоках їжачились вовчими іклами. Це справляло таке враження, ніби прибулий визирав із роззявленої пащі вовка.

Він простягнув убік Драккайнена кривий костур, обвішаний брязкальцями й увінчаний засохлою трупною рукою з виставленим пальцем, що вказував просто в обличчя розвідника.

— Іти геть, дурню! — крикнув він. — Боги мовчать! Світ добігає кінця! Іди й сховайся, перш ніж змій проковтне сонце! Надходить час вогню! Боги зійшлися одне проти одного! Хочеш їх розбудити? Справді хочеш, щоб вони на тебе поглянули? Думаєш, що вони займатимуться твоїми хворими коровами чи вагітними доньками, коли готуються до бою? Іди, перш ніж вони справді прокинуться, дурню!

Під ногами прибулого бахнув яскраво-зелений вогонь і в повітря злетіла ще одна хмара сивого густого диму.

— Можна було просто сказати «зачинено», — відповів Драккайнен, який увесь цей час подумки впорядковував свій словниковий запас. Але коли заговорив, то якось воно пішло. — І тикай оцим у щось інше. Позичиш каструлю й трохи солі?

— Хто ти такий, дурню? — запитав ошелешений чоловік у рогатому шоломі. — Хто ти такий, щоб приходити до моєї самотньої господи під Горою Стогону з голими руками, надокучати й кепкувати?

— Бондсвіф Обидва Ведмеді, якщо не помиляюся? — запитав Драккайнен. Націлений йому в обличчя костур трохи опустився. — Я прибув здалеку. Мені сказали, що ти найвеличніший Піснюк... Пісенник, і можеш навчити мене всього про пісні богів.

Маг пирснув сміхом і подивився на розвідника, як на недогризок.

— Ти? Це маєш бути ти? Іди геть, дурню. Ти надто старий. Іди. Урочище тебе вб’є.

Він махнув костуром кудись на північ.

— Сюди до мене приходять люди і з Землі Вогню, і з Землі Солоної Трави, і з Землі Коней і просять допомогти! Часом вони народжують дивних дітей і їх теж приводять. Таких, які народжуються з піснею богів у руках. Таких, які в колисці приборкують звірів поглядом, а ледь навчившись ходити, можуть змінити напрямок польоту списа. А я їх відправляю геть. Я багато років не бачив нікого, хто був би здатний утримати в шорах пісні богів. І тобі здається, що ти здатний? Ти? А що ти вмієш? Ти Той, Хто Діє?

— Може, той, — сказав Драккайнен. — Я прибув здалеку. Серед мого виду багато Дієвців. Я бачив Гатрун Людський Пломінь, і це вона веліла мені прийти до тебе.

— A-а... То ти із тих, хто бачить богів? Такі теж приходять. Останнім часом усе частіше. Якщо в тебе є срібло, я дам тобі трави. Пий їх уранці і ввечері, і багато спи. Тоді боги більше не повернуться. А цього меча віднеси краще в якусь лісову святиню.

— Не треба мені твоїх трав, — втомлено відповів Драккайнен. — Я дам тобі за це два ґвіхти. Якщо навчиш мене того, що знаєш про пісні богів. Якщо в мене немає сили Дієвців, то все одно нічого не вийде, а ти нічого не втратиш.

— Утікай звідси, дурню! — буркнув Обидва Ведмеді. — Ти не знаєш, про що говориш. Це тобі не на дуді грати! Одна помилка — і тебе чекає страшна смерть. Пробуджені відчують твій запах, хлопче, і будуть переслідувати тебе всюди.

— Два ґвіхти, старий.

Бондсвіф раптом обернувся і пішов геть. Не промовивши і слова, не попередивши. Драккайнен палкою розворушив багаття.

— А тепер для різноманіття підуть сцени з фільмів про кунг-фу, — оголосив він, звертаючись до Цифрал. — Я тут стирчатиму в дощ і сніг, демонструючи рішучість і силу характеру. Через місяць майстер добросердно дозволить мені йому служити. Я бігатиму з відрами до водоспаду й замітатиму його хату, і ще варитиму рис. Тут немає рису... Я варитиму жолуді і стоятиму на голові під водоспадом. Натомість майстер під прикриттям щоденних послуг мене вчитиме. Перші роки вчитиме тільки, як силою подиху зварити яйце. Аж поки я не досягну просвітлення. Ван Дікен за цей час підкорить усю планету й обидва місяці, після чого проголосить себе імператором усесвіту й пантократором та встановить дипломатичні відносини з Землею. У мене немає часу на ці дурниці! Вранці йдемо звідси!

Відун повернувся, справді тримаючи в руках невелику дерев’яну коновку, яку він поставив з іншого боку вогнища.

— Наповни її! — закричав, вказуючи головою на водоспад.

Драккайнен підвівся, тяжко зітхнувши, і рушив до відерця.

— Стій, дурню! — почув. — Ти хочеш наповнити її в струмку? — запитав Бондсвіф, криво посміхаючись. — Ти ж Дієвець. Наповни її, не рушаючи з місця. Стій там, де стоїш, і зроби так, щоб коновка наповнилась. Якщо тобі вдасться, я дозволю пройти за святі стовпи. Наповни коновку і дай мені два ґвіхти золотом, тоді я розповім тобі про пісні богів.

Драккайнен встав і, дивлячись йому в очі, повільно розшнурував штани. Бондсвіф від ошелешення ледь відкрив рота, а Вуко, не рушаючи з місця, наповнив коновку і зашнурував штани.

Обидва Ведмеді стояв нерухомо. Він подивився на відерце, а потім на розвідника.

— Може, воно й не по вінця повне, — зазначив Драккайнен, — але ж рахується, що воно було наповнене способом Дієвців. Не рушаючи з місця.

А тоді пішов дощ. Раптовий і рясний. З вогнища піднявся стовп пари, вода хлюпотіла в коновці.

— Вилий це, — сказав Бондсвіф. — Заплатиш мені всередині. Я дозволю тобі пройти за святі стовпи.

— Я б не хотів убити твоє звірятко, — відповів Драккайнен.

Бондсвіф засунув костур під пахву, вийняв з-за пазухи кістяну дудку і подув у неї. Почулося пискливе голосіння, від якого по спині побігли мурахи.

— Він і так, мабуть, пішов. Нифлінґи не люблять дощу. І не подумай, що мене вразила твоя пиха. Ти не встиг би й маму покликати, як Ґліфнак висмоктав би мозок з твоїх кісток. І він це зробить, варто мені тільки кивнути.

Він глянув на рештки вогнища, що взялися парою, і вечерю розвідника, що стікала дощем.

— Звідки ти родом, що їси болотних хробаків? — запитав з певного відразою.

Драккайнен роззирнувся навколо, але Цифрал зникла.

Халупа всередині здається більшою, ніж зовні. Вона відрізняється від будинків, у яких я бував раніше. Не видовжена й поділена на просторі кімнати, а восьмикутна, з одним великим покоєм і місцем для вогнища посередині. З балок звисають пучки трав і дерев’яні клітки з птахами, під стінами стоять жахливі дерев’яні тотеми.

Тут смердить прогірклим смальцем, фіміамом і травами.

Відун обережно ставить свій костур, знімає рогатий шолом і старанно вішає його на дерев’яний стояк, на якому вже висить ламелярний півпанцир.

Я не бачу ні татуювань, ні зачіски Людей Змій, у чаклуна гладенько виголене тім’я і скроні, зате на потилиці й карку — довге волосся, що спадає на спину. Він вкритий зморшками, худий і сухий, але ще цілком міцний. На тутешні умови йому точно років п’ятдесят.

— Спатимеш у лазні, — бурчить він. — І віддай мені свого меча. У твоїх краях у гостях сидять зі зброєю?

Він додає ще щось, чого я зовсім не розумію.

Я відстібаю меча і неохоче віддаю йому, потім кладу свій клунок у темній кам’яній лазні. Вогнище згасло, але воно ще віддає тепло. Я вішаю мокрий плащ, із клунка дістаю люльку, кисет і загорнуту в шматок шкіри решту грошей, які я завбачливо позбирав навколо дерева. Їх небагато. Два ґвіхти, кілька срібних марок, трохи мідяків.

Навчання серйозно вдарить по моїй кишені.

На всяк випадок я беру ще ложку й ножа, хоча не очікую особливої гостинності від мого майстра.

Він сидить на вкритому хутром дерев’яному кріслі й дивиться у вогонь, тримаючи в руці окутий металом ріг. Крісло тільки одне, тому я сідаю навпроти на кошлатій шкурі.

Бондсвіф робить ковток із рогу й простягає долоню.

— Ти обіцяв мені плату, — каже.

Я лізу за пазуху й кидаю йому ті два ґвіхти. Він ловить монети, недовірливо озирається, пробує їх на зуб. Що таке? Чудові монети. Я сам карбував їх ручним пресом у замку Даркмур на заняттях із ковальства й історичної металургії.

— Я розповім тобі, як закликати пісні, — цідить він неохоче й відпиває наступний ковток. — Але не розповім, як їх приборкати, бо цього ніхто не зможе тебе навчити. Вони живі. Вони самі знають, чи ти обраний і чи можна тебе слухатись. Їх викрали у богів, і тільки їм вони можуть підкорятися. Є на світі здичавілі коні. Часом трапляється хтось спроможний вдягнути на них недоуздок і осідлати. Але зазвичай коні й так його потопчуть, а самі залишаться дикими. Є й коні-привиди. Ті, які несуться галопом крізь ніч, коли надходить великий холод, які можуть потягнути за собою запальних людей та віднести у далекий край, де живе Господарка Зими. Це таких коней ти хочеш загнуздати.

Останні язики полум’я раптово вгинаються, немов стебла трави від дотику вітру. Покій проймає морозний подмух.

Бондсвіф простягає руку, спиняє її горизонтально над вогнищем і починає мугикати. Монотонно охриплим голосом повторює фразу, якої я не розумію.

— Таким буде перший урок, — говорить він нарешті. — Є одна сила. Та, що пронизує увесь світ, усе видиме й невидиме. Це дія, спрямована зсередини назовні. Так, як жар віддає тепло полум’ю, полум’я — повітрю, повітря — казанку, а казанок — воді. Жар, полум’я, казанок і вода — видимі. Те, як тепло жару опинилось у воді, належить до речей невидимих.

Я сиджу спокійно. Два ґвіхти — це купа бабла. За них можна купити і коня, і меча, а часом і невеликий дім. Можна багато місяців їсти в корчмах. Якось задорого як на урок калориметрії на рівні першого класу. Але я все ж намагаюся відкрити розум.

— Усе пов’язано, — веде далі мудрець. Крижаний вітер, що завіявся до хати невідомо звідки, гойдає прикраси з ремінців і кісток, у клітках скрекочуть пташки. — Усе пов’язано і все єдине. Але одна справа знати, а інша — відчувати. А той, хто хоче співати пісні богів, мусить відчути. Мусить пробудити тінь свого розуму. Поглянь! Там стоїть спис. Він відкидає тінь. Ти не можеш ухопити тінь списа. Однак коли вхопиш сам спис, тінь твоєї руки вхопить тінь списа. Але твій розум — ніби рука, яка не відкидає тіні. Ти мусиш її пробудити, якщо хочеш ухопити тінь речей. Поглянь!

Він не рухається, але я бачу, як його тінь на кам’яній стіні тягнеться до тіні списа. Я дивлюся на нього і бачу, що він тримає древко. На стояку під стіною вже немає зброї. Непогано.

— Так це працює, — задоволено сповіщає Бондсвіф. — Є одна сила. І є місця, в яких вона пробуджена. Це урочища. Сила там, і вона чекає. За межами урочищ ця сила помпує у наші животи дихання, велить квітнути квітам або плисти воді. Але там, в урочищах, купчиться її частка, загублена прадавніми богами. Самотня і здичавіла. Там вона може здійснити що завгодно. Їй треба лиш сказати, що. Часом вона може послухати.

— Як сказати це так, щоб вона послухала? Є якісь спеціальні слова?

— Так, для цього потрібна пісня богів.

Ось ми й почали до чогось підступати. Тож я розпитую далі:

— Де взяти пісні богів?

— Це не співанка, якої можна від когось навчитися. Це пісня, яку мугикають боги. Для різних вух вона звучить інакше. Саме урочище наспівує її у твої внутрішні вуха. Ти або зрозумієш, або ні. Або заспіваєш сам, і урочище дасть тобі те, чого ти хочеш, або вб’є тебе.

— А що така пісня може зробити?

— Може діяти на речі, людей і звірів. Вона — як гарячий віск у пальцях Пісенника. Речі можна переставляти навіть на великій відстані. Часом це стає в пригоді. Можна взяти щось, що знаходиться надто далеко, або змінити напрямок польоту стріли чи списа. Можна збити з ніг людину чи звіра. Ще можна закликати їх здалеку або створити якусь річ. Можна зробити так, щоб вони змінили свою природу. Можна теж підкорити собі волю людей і звірів, але це найскладніше.

— Я бачив людей, яких мінили пісні богів. Змінили так, що вони нагадували тварин чи рослини, однак залишалися людьми.

Він покрутив головою.

— Такі речі діються в далеких країнах, де живуть могутні Пісенники. Такі, що можуть наказати плодам у лонах матерів змінити свою природу. У нас давно таких немає. Ніби можна прив’язати вагітну в урочищі. Якщо вона страждатиме й зажадає, щоб її дитя було під охороною, часом урочище може її послухати. Тоді народиться створіння, яке не матиме вигляду людини, але всередині буде людиною. У нас люди вбивають за такі речі. Такого Пісенника вішають на засохлому дереві, простромлюють новими сулицями, душать невичиненим ременем, зв’язують залізними ланцюгами, відтинають голову серпом, а потім кидають у болото, щоб потонув, і прибивають до дна вістрями трьох списів. Так велить закон. Але людей-звірів із чужоземних країн можна продавати, якщо їх здобули під час походу. Зрештою, інколи вони самі такими народжуються, якщо батьки живуть надто близько до урочищ.

Він раптом встає і порпається десь по хаті, після чого швидко повертається з невеликим горщиком, з якого витрушує на долоню якісь безформні грудки, схожі на бурштин.

— Вибери одну, — бурмоче. — Правою рукою. А тепер візьми кочергу і помішай вуглини. Добре. Тепер кинь у вогонь.

Я слухняно вкидаю. Грудка падає поміж розжарені головешки і ненадовго спалахує, розсипаючи іскри. З жару вибивається цівка дуже густого червоного диму, як із димової шашки.

— Засунь праву руку в дим, — каже Обидва Ведмеді. Теплий дим із гострим запахом обплітає мою долоню, в’ється навколо пальців, скручується в клубочки й хмаринки.

— Достатньо, — каже Бондсвіф.

Я забираю руку, і тоді він схиляється й занурює обличчя в дим. На якийсь час він застигає в цій позі, мугикаючи свою монотонну співанку. Його голос то підвищується, то стихає. Мені пригадується йойк моєї фінської бабусі. Коли вона робила щось монотонне, наприклад, слідкувала за автоматом-прибиральником, готувала чи вираховувала комусь якісь бухгалтерські дивовижі в інтернеті, безупинно заводила ту саму сумну мелодію, без початку і кінця. Дідусь Ваайнамойнен тоді виходив із дому. Йойк бабусі доводив його до сказу. Він стверджував, що вона сама не знає, що співає. Ну, але бабуся була з Лапландії.

Бондсвіф стоїть так, похилившись і мугикаючи, з обличчям у диму, поки раптом не починає кашляти, його очі сльозяться. Йойк уривається, йому на зміну приходить хрип і приступ кашлю. Я бачу, що він кидається у всі боки, ніби щось невидиме в диму тримає Бондсвіфа за шию. Він спирається руками об муровану каменем грубу і тягнеться назад, але не може поворухнутися, попри те, що від напруги в нього на скронях виступили жили. Досить довго я просто спостерігаю і нічого не роблю, переконаний, що це частина обряду. Але чарівник кашляє, як скажений, я чую гарчання й роблю висновок, що Обидва Ведмеді, який смикається все розпачливіше й слабше, просто задихається. Однак перш ніж я спромігся встати, невідома сила, що тримала мага в грубі, несподівано відпускає. Бондсвіф летить назад, спиною перекидає крісло й падає у хутра, що застеляють підлогу, торгаючись у пароксизмах, пирхаючи червоним димом і обома руками тримаючись за горло.

— Во... води... — хрипить він. — Там, у глеку!

Я встаю і приношу йому глиняний глечик. Він п’є прямо з нього, щомиті звиваючись у новому приступі кашлю. Нарешті заспокоюється і жбурляє глек кудись у темряву віддаленого кутка покою. Я чую, як посудина розбивається на глиняні друзки.

— А бодай ти здох! Бодай тебе зараза скосила! — загадково вигукує Бондсвіф, очевидно не до мене, а кудись туди, в морок. Далі тримаючись за горло, він встає та йде в кут, спотикаючись об різні речі й заходячись свистячим кашлем. Я чую, як він замикає важкі дерев’яні двері з металевим окуттям і блокує їх масивним засувом, що вішається на гаки.

Він повертається, ще коли-не-коли покашлюючи, нарешті сідає, відпиває з рогу й важко дихає. Я мовчу, хоча мені цікаво, кого має скосити зараза, і так підмиває повідомити, що не слід тримати обличчя в полум’ї. Я чекаю.

— Дивно... — сопе Бондсвіф. — Ти прибув дуже здалеку. Ти такий дивний і чужий, що, може, й справді урочище тебе послухає. Ти і старий, і молодий. Живий і мертвий. Здоровий і хворий. Але найдивніше, що ти зовсім не хочеш бути Тим, Хто Діє. Приходиш сюди й даєш мені два ґвіхти за пісні богів, хоча геть у це не віриш. Вважаєш себе розумним, але купуєш те, чого зовсім не хочеш. Я ще таких не бачив.

Я безпорадно розводжу руками.

— Покликання, — зітхаю я. Бондсвіф крутить головою.

— У тебе немає долі, — каже. Я застигаю й дивлюся на нього. Мені це геть не подобається. — Ти або невдовзі загинеш, або...

— Або?

— Або ти і є доля, — сумовито відповідає він. — Але я все ж думаю, що тебе вб’є урочище. Тому скажу так: якщо хочеш піти своїм шляхом, забери один ґвіхт і йди. І тримайся подалі від богів, урочищ, Дієвців і всього такого.

Я знову зітхаю.

— Я би з радістю так і зробив. Але надходять часи, коли слово Пісенників, мабуть, матиме найбільшу вагу. Може бути так, що це вони правитимуть людьми. Я б волів, щоб усе залежало від глузду мужів і заліза, як завжди. Тоді я пішов би геть. Але надходять недобрі часи. Я мушу пізнати пісні, щоб їх зупинити.

— Але через те ти маєш риси, які одразу ж тебе вб’ють, щойно ти торкнешся пісень. Ти імпульсивний. Тобою керують гнів і нетерплячість.

Він іде вглиб покою, човгає там якимись речами, нарешті повертається з ременем і старою іржавою підковою. Я дивлюся, як він обплітає її посередині й зав’язує вузол, приносить собі драбину й прив’язує підкову до жердини високо під стелею. Приносить ще й шкуру і кидає на глиняну долівку.

— Сідай сюди, на шкуру! — командує.

Я сідаю. Підкова метляється перед моїм обличчям. Бондсвіф виймає маленький кістяний флакончик, як для парфумів, і витягає зсередини стержень, яким злегка торкається підкови.

— Ти маєш зрозуміти. Маєш упокорити свій гнів. Сиди тут і дивися на підкову. Дивися так довго, поки не спроможешся поворухнути її поглядом. Я дав їй краплю води з урочища. Дрібку сили пісень богів. Якщо у тобі є таланти, ти здужаєш поворухнути підкову. Це все. Сиди, аж поки вона не почне рухатися так, як ти хочеш. Якщо втомишся, іди в лазню спати. Можеш ще взяти собі миску каші з казанка і глечик пива. І не їж тут хробаків, особливо, коли я можу побачити. Але коли настане ніч, замкни двері до лазні й не виходь, навіть якщо почуєш щось дивне. На вулицю теж не виходь, бо там на тебе нападе Ґліффнак. У лазні стоїть коновка, яку ти так кмітливо наповнив, тож якщо припече — скористайся нею. Ти можеш почути дивні голоси й побачити світло під дверима. Можеш також почути крики. Не виходь, якщо не хочеш померти. А тепер сідай і вчися. І не займай мене, хіба що змусиш підкову рухатися.

Наступні дні мабуть — найнудніші в моєму житті. Я сиджу і дивлюся на підкову.

Коли встаю, мага найчастіше немає. Біля вогню я зазвичай знаходжу якісь люб’язно залишені для мене недоїдки. Зазвичай шматок копченого сиру і підсохлі скибки хліба чи трохи водянистої каші в мисці і скислого молока в глечику. Це дуже мило.

Решту часу я годинами сиджу, намагаючись поглядом поворухнути іржаву підкову. Часом здається, що вона починає гойдатися, але це тільки здається. Її рухають легенькі подмухи повітря чи це зір грає зі мною злий жарт. У будь-якому разі не відбувається нічого надприродного.

Бондсвіф помиляється. Я не нетерплячий. У мене безмежне терпіння. Витримка снайпера, витримка розвідника, витримка каменя.

Витримка дерева.

Я можу днями й ночами лежати в засідці під клубами зелені і прикидатися кущем. Можу ігнорувати нудьгу, холод і надокучливих комах. Можу сидіти й годинами намагатися силою волі поворухнути підкову, аж до болю в потилиці й очницях.

Справа не в нетерплячості чи гніві. Справа в тому, що я не спроможний прийняти всюдисущу містичну силу, яка має поворухнути підкову за моїм бажанням тільки тому, що я так хочу. Це суперечить усьому моєму досвіду, це щось гротескне й безглузде.

Однак я вперто сиджу, а підкова залишається півкілограмовим шматком кутого заліза, що висить на ремені. Маса, тяжіння, тертя й міжатомна взаємодія залишаються на своєму місці. Мій погляд — не та фізична сила, що здатна змінити ці параметри. Це взагалі ніяка не сила. Це лише здатність реєструвати світлові хвилі. Пасивне явище. Дія, спрямована всередину, а не назовні.

А все ж я сиджу й дивлюся на підкову. Я впертий. Моя невіра не має тут жодного значення. Десь, за кільканадцять кілометрів звідси, є людина, що явно може своєю волею впливати на матерію. Винятково небезпечна людина. Щоб його нейтралізувати, я мушу зрозуміти його можливості. Він зробив мене деревом.

За пару секунд перетворив моє тіло на зовсім іншу матерію з цілком іншими властивостями. А потім сталося щось іще, і весь процес відмотався назад. Людина, дерево, людина...

Боже мій, людина... Я вбив Дюваля. Він був деревом, як я, а я його вбив. Він просив мене про це.

Я стискаю повіки й чекаю, поки жах у моїй душі, що спалахує раптово, як фаєр, не згасне. Поки не догорить до кінця. Я намагаюся думати про інше.

Там, у долині, в Музичному пеклі це могли бути галюцинації чи ілюзії. Але я відчуваю, що такий спосіб мислення веде в нікуди.

Тканини людського тіла і тканини дерева — це зовсім різні матерії. Інші клітини, інші білки, інші цукри, інша структура й будова. А водночас подвійна видозміна була можлива. Туди й назад.

Я перетворився не безповоротно.

А це значить, що сталося щось не на рівні атомів, хімічних сполук, зв’язків, біосинтезу й фізики. Зміна відбулася на рівні, на якому це все — лише другорядна річ. Десь глибше. Десь там, де створіння, яке є біологічним сином Аніти Островської й Ааки Драккайнена, може з таким же успіхом складатися з кісток, м’язів і крові, як і з целюлози, камбію і флоеми. Це так само несуттєво, як і те, піжама на мені чи гідротермокостюм.

Це рівень існування матерії та енергії, з яким більшість місцевих справляється не надто добре, а прибулець із іншого кінця всесвіту одразу став віртуозом, попри те, що його знання про цей світ обмежувалося мовою, кількома недбалими теоріями та дрібкою наукових праць. Тож ідеться не про містику, джерело якої знаходиться десь тут. Не обов’язково народжуватися тутешнім шаманом. Справа не в розумінні локальної фізики.

Я сиджу, і я терплячий.

Однак підкова не хоче рухатися.

Не допомагає ні концентрація, ні візуалізація, ні стискання щелеп, ні витріщання. Підкова — це шматок заліза.

Вона висить на ремені й не має найменшого наміру рухатися.

Углибині покою, в кам’яній стіні, яка здається просто суцільною скелею, знаходяться важкі дерев’яні двері. Вони завжди зачинені. Загороджені брусом, що лежить на міцних гаках.

Бондсвіф не дозволяє мені навіть підходити до них. Не відповідає на питання.

«Це не для тебе, — каже. — Воно вб’є тебе на місці».

Але часом він бере лампу, підтягує ланцюг і піднімає один кінець колоди, а потім прослизає в темний коридор, з якого віє вологим печерним холодом.

Він так зникає на довгі години.

Повернувшись, не озивається ані словом. Сидить, дивиться у вогонь із рогом у руці й понуро доливає собі пива з глека.

Я дивлюся на підкову.

Часом виходжу з хати. Розім’яти ноги, подихати свіжим повітрям, побачити що-небудь іще, окрім шматка заліза, що висить на паску вичиненої шкіри.

Сніг іде й розтає, повітря гостре й холодне, як розбите скло. Пахне наближенням зими.

Ґліффнак принюхується в мій бік, часом порикує, але переважно водить за мною тими дивними очима, в яких дрімає бентежна іскра розуму.

Я його ігнорую.

Інколи він починає кричати й гупати в двері, потім буянить десь біля стовпів. Тоді Бондсвіф вдягає свою шубу, химерний шолом, бере костур і виходить. Забороняє мені висовуватись. Я залишаюся сам.

Сиджу й дивлюся на підкову.

Часто потім він приносить кошики, в яких лежать шматки дичини, зморщені сухі ковбаси, яйця й калачі. Тягне бочечки пива й борошна. Я починаю розуміти, звідки береться все це добро в битком забитій коморі, яка знаходиться в пристосованій для цього печері. Бондсвіф Обидва Ведмеді надає послуги людям. Мабуть, лікує й дає поради.

Щодня він мене питає, чи я вже чогось навчився або чи не надумав піти. Він досі хоче повернути мені один ґвіхт. Складається враження, що моя витримка починає його дратувати.

«Споглядаючи підкову». Психологічна стрічка про людську витримку й сенс буття. Складні питання, на які глядач не отримує легких відповідей. Для справжніх поціновувачів, які шукають чогось більшого, ніж бездумна бійня й гектолітри крові. Історія калібру майстрів двовимірного психологічного кіно з XX століття. «Золотий Бабак» на фестивалі в Улан-Баторі.

Чим я відрізняюся від Ван Дікена та інших? Я не науковець. Мені не вистачає аналітичного підходу до світу. Схильності шукати спрощених, змодельованих пояснень. У певному сенсі, нерозрізнення моделі й дійсності. Любові до побудови теорій. До розкладання всього по поличках. Зберігання розуму в світі абстракцій. Усе життя мене стимулює адреналін. Проживання, а не аналіз. Я прив’язаний до буквальності. Подій, людей і місць. Цим я живу. Моє ставлення до світу, по суті, споглядальне. Я — проста людина. Я відрізняюсь також знанням. Воно не таке багате, гірше впорядковане і загалом його точно менше. Тільки от те, що робить мій приятель-маг із Амстердама, не виглядає розумним. Хіба що за цим стоїть якась теорія, для якої я надто тупий. Рафінована філософська перспектива, про яку можна годинами розповідати жаргоном, повним «симулякрів», «дериватів», «модальностей» і «референтів понять», і яка на практиці зводиться до примітивного зневажання людей, тиранії й комплексу влади. Часи, коли знання було функцією розуму, давно минули. Тепер це лабіринт суперечливих поглядів, що існує на високому рівні абстракції, в якому «модель моделі» — це дитячий садочок. Чи це необхідний механізм для того, щоб стати магом?

Я дивлюся на підкову.

Ночами я справді чую дивні звуки. Якісь плачі, ніби з-під землі. Шепоти, прокльони, лайки і схлипування. Часом крики.

Цим я не переймаюся. Узявши каганець, трохи дров для вогню і глек пива, я зачиняюсь у своїй лазні.

Підозрюю, що це Бондсвіф на п’яну голову балагурить або ж дивиться якийсь магічний відповідник телебачення. Деякі дні він починає з того, що вицмулює цілий глек на сніданок, а потім доганяється для різноманіття медом і пивом, тож після обіду тільки сидить, хитаючись, біля вогнища з обвислою губою й бичачими очима, бо не може встояти на ногах.

Я ж тим часом вправляюся в телекінезі, застрягнувши на першому уроці: «переміщення предметів на вихідних», і починаю перейматися станом свого розуму. Адже підкова почала мені снитися.

Мені сниться, що вона починає рухатися, але ці сни не дають відповіді на питання «як?». Тож і полегшення не приносять.

Наступного дня я стаю свідком сутички.

Люди приходять, коли я стою на вулиці. Вони мене не бачать, а Бондсвіф не встигає загнати мене у хату.

Четверо чоловіків, що не належать до народу Людей Зміїв. Вони озброєні й розлючені, але так, я би сказав, по-цивільному. Це не військова вилазка. Вони люб’язно зупиняються на кемпінговому майданчику перед частоколом менгірів, але нервово ходять туди-сюди, ігноруючи Ґліффнака, що розігрує біля стовпів свою виставу «Люта мавполюдина».

Бондсвіф Обидва Ведмеді виходить їм назустріч у всьому спорядженні, в шоломі і з костуром у руках, але розмова відбувається інакше, ніж зазвичай. Один із чоловіків стоїть біля самих менгірів, заткнувши великі пальці за пояс, його обличчя червоне від стримуваної злості.

Він бере із рук одного зі своїх супутників якийсь тотем: мотанину шнурків, кісток і пір’я, — і з розмаху жбурляє його Бондсвіфу під ноги. Він говорить швидко, ковтаючи звуки, тож я розумію п’яте через десяте.

До мене долітає «три чорні телиці», а потім «вбили мого сина».

— Пожертвування телиць вберегло твоїх жінок, дурню! — цідить Бондсвіф з усією гідністю пияка, гордого тим, що може не похитуватись, якщо тільки захоче. — Якщо ти хотів уберегти синів, треба було приносити в жертву бика.

— У мене десять биків! — гукає розлючений чоловік. — І за потреби я роздобув би хоч і сто, якби ти сказав! А ти сказав «телиці»!

Подальших слів я не розумію, але припускаю, що це лайка.

Сварка триває ще якийсь час, поки їхній головний раптом не починає сцяти на найближчий менгір, а потім спльовує на землю і всі йдуть геть.

За якусь мить один із них обертається, підбігає підтюпцем на три кроки й замахується.

Спис окреслює вишукану параболу. Бондсвіф, широко розплющивши очі, заклякає, а вістря пробиває бік Ґліффнака.

Це триває якусь секунду.

Лунає жахливе виття, істота різко звивається, шарпаючи древко, але спис прошиває його наскрізь. Єті тягнеться за спину, ламає древко під самим вістрям, витягає його з рани. Потім відповзає під скелясту стіну, де обкладає рану пригоршнями снігу. Я дивлюся, як цей імпровізований компрес всотує темну кров, але її менше, ніж можна було сподіватися. Здається, з ним не все так погано. Наконечник пробив шкіру і, схоже, ковзнув по ребрах. У єті кровотеча, але він не кашляє рожевою піною, не задихається, не має симптомів пневмотораксу.

Бондсвіф увесь цей час стоїть нерухомо, зрештою різко обертається і йде в хату.

— Чому ти не відвів списа? — питаю.

Бондсвіф сидить на своєму місці біля вогнища й понуро дивиться на скуйовджений фетиш, який кинули йому під ноги.

— Замовкни, — цідить він, ледь стримуючи злість. — Хто ти такий, щоб мене повчати?

А потім раптом обертається до вічно замкнених дверей.

— Ні! — твердо кричить він. — Мовчи! Мовчи і здохни нарешті!

На столі під стіною лежить печене сарняче стегно. Воно холодне й порізане. Не питаючи дозволу, я відламую шматок із самого краєчку, гомілку з великим шматком м’яса, беру також глек, який наповнюю з бочки на козлах, і мовчки повертаюся до своєї підкови.

Я дивлюся на підкову. Відкушую м’ясо, запиваю його пивом і сиджу на шорсткій шкурі, не зводячи очей з підкови.

Підкови, яка раптом починає рухатися.

Спершу гойдається із боку в бік злегка, а потім усе сильніше. Я застигаю, уп’явшись зубами в м’ясо і тримаючи глек у іншій руці, а підкова хитається все інтенсивніше. Я хочу покликати Бондсвіфа, але не можу вимовити ані звуку. Боюся, що це зараз припиниться.

Тим більше, що я нічого не відчуваю. Не докладаю зусиль, не концентруюся на ній, не штовхаю поглядом. Просто дивлюся, а підкова гойдається на ремені.

Я обережно думаю про зміну її напрямку, і бачу, як шматок заліза ледь сповільнюється, а потім коливальний рух підлягає флуктуації, підкова починає бовтатися по еліпсу, потім по колу, а потім починає хитатися в мій бік. Рух стає все сильнішим, мені доводиться відхилити голову, і зрештою посунутись, щоб підкова не прилетіла мені в обличчя.

Я дивлюся вбік і бачу, що Бондсвіф Обидва Ведмеді застиг як укопаний. Він не здивований і не схвильований моїм талантом. Бондсвіф Обидва Ведмеді нажаханий. Його обличчя зблідло й посіріло, його рот напіввідкритий, а очі — вибалушені. Він ледь крутить головою, ніби щось заперечує, а потім подається назад.

Я знову змінюю напрямок коливання підкови, бо рух уперед і назад надто обтяжливий. Ще мить — і важке залізо стукне мене по лобі.

Пісенник якийсь час стоїть ошелешений, потім невпевнено сідає, судомно хапає свій ріг і глек. Окуття рогу стукотить об горло глека, а потім і об зуби мого вчителя.

— Я поворухнув підкову, — кажу я, хоч це абсолютна очевидність, — І що тепер?

Мені спадає на думку, що тепер він загадає мені розхитати ковадло.

Він відкриває рота, заплющує очі й заперечно трясе головою. Бурмоче щось типу «Ні... Ні, забирайся!» і дбайливо обіймає ріг обома руками.

У хаті раптом стає холодно. Я рефлекторно дивлюся на двері, потім на ворота, що ведуть у печеру, але вони зачинені.

Починають кричати птахи, я чую, як клекочуть і дзвонять навколо тотеми. Щось падає. За мить я чую гуркіт і бачу, що ріг котиться по землі.

Чарівник сидить рівно й незвично нерухомо, ніби щось його скувало й притисло руки до тулуба.

— Ні... Ні... Не дай йому... — долинає до мене.

Я зупиняю підкову долонею і дивлюся на нього, бо раптом мені спадає на думку, що те, що ховається за дверима до печери, це Ван Дікен.

Я обережно встаю, думаючи про залишений у лазні меч. На щастя, ніж завжди при мені. Великим пальцем я підважую цубу, замок піддається з тихеньким клацанням. Якщо це справді Ван Дікен, я не дам йому навіть відкрити рота. Колись я міг швидко і влучно метнути ніж на п’ять із лишком метрів. Значно швидше, ніж вимовляю «абракадабра».

Прислухаюся, але до мене долинають тільки шелест і постукування дрібних предметів, які раптом ніби ожили й почали падати.

— Чи є тут Дієвець з риб’ячими очима, якого звуть Аакен?

Але Обидва Ведмеді надто наляканий. Він дрижить і, здається, поняття не має, про що я.

— Ні... ніякого Аакена. З якими очима?.. Ні... Тільки не знову, благаю!..

Перед ним на низькому столику з грюкотом котиться невелике шило для шкури. Сталева голка, прикріплена до дерев’яного руків’я. На обличчі Бондсвіфа видно неймовірне зусилля, воно стає червоним, на скронях випинаються жили, виглядає це так, ніби він силкується підняти табурет, на якому сидить. Однак насправді маг з усіх сил намагається не торкатися шила. Безрезультатно. Дрижача рука простягається вперед ніби проти його волі, пальці стискають дерев’яне руків’я.

З його вуст виривається виття, голова перекидається з боку на бік, розпачливі крики «Ні!», «Ні!», «Ні!» стають схожими на гавкіт. Бондсвіф бореться сам із собою: очі вилазять із орбіт, жили пульсують на лобі, але він простягає другу долоню й повільно встромляє в неї шило.

Крик ледь не зриває дах хати. Страшний розпачливий крик, на все горло. Він лунає довго, поки шкіра на долоні Відуна не надувається і з неї раптом не показується кінець вістря й цівка крові.

— Добре! Добре! Я скажу йому! — розпачливо кричить він стінам і стелі, а по його щоках течуть сльози болю.

Усе припиняється. Обидва Ведмеді висмикує шило з долоні, розпачливо її обіймає і притискає до грудей.

— Завтра... — стогне. — Завтра підеш до урочища! Завтра... А зараз облиш мене!

— Це не я зробив, — кажу несміливо.

— Звісно, не ти, дурню, а Бондсвіф!

Я йду до лазні, охоплений страхом і переконаний, що опинився під одним дахом із божевільним.

До урочища ми дістаємось на світанку морозного туманного ранку. Перед тим мовчки й понуро поснідавши. Бондсвіф наляканий і злий, перев’язана ганчіркою рука явно болить. Мені самому спалося так собі, й апетиту немає. У шлунку відчуваються неприємні нудотні судоми. З прикрістю усвідомлюю, що це страх. Урочище — це випробування вогнем. Як тестовий політ. Як російська рулетка.

У дорозі ми проводимо більше години. Йдемо гірським бездоріжжям, поки в місці, яке не відрізняється від інших, мій провідник раптом не зупиняється й не показує поперед себе перев’язаною рукою.

— Там унизу, за тими скелями. Там є маленька кругла котловина. Іди й сядь посередині. Цього буде достатньо. Якщо виживеш — повертайся додому. А можеш порозумнішати й піти звідси. Так було би найкраще.

Він обертається й мало не тікає.

Я вдихаю в легені морозне повітря. Дивлюся на гірські хребти, що простягаються навколо, як скам’янілі на шляху сірі мастодонти. Дивлюся на розхристані хмари, що клубочаться уздовж вершин, і сідаю на каміння, щоб закурити люльку.

Поволі я заспокоюю дихання й серцебиття. Чекаю, поки маленька фігурка Пісенника, який бреде додому, зникне за стіною скелі і я справді залишуся сам.

А потім я встаю, вибиваю люльку об камінь і ховаю її, щоб перехреститися.

Спускаюсь униз, прямо в серце урочища, в коло зі скель, що ніби розкрита акуляча паща. Спускаюсь і намагаюсь активувати бойовий режим.

Цифрал з’явилася ще тоді, коли він спускався узгір’ям. Не зронивши ні слова, із затятим обличчям вона пурхала біля його голови. Попри все це його збадьорило.

— Немає іншого виходу? — запитала вона.

— Інакше — взагалі без шансів.

— Ми помремо.

— Не обов’язково, — процідив він крізь зуби. — Так просто ми не дамося. Зрештою... ти хотіла б жити вічно?

Вони спускалися схилом, пліч-о-пліч. Людина і фея.

Високо в похмурне небо випурхнув писк хижого птаха, що полюючи, кружляв над горами, ніби розвідувальний літак. Над урочищем він раптом повернув, різко б’ючи крилами, і полетів у протилежний бік.

— Звірі також туди не заходять, — насуплено відмітив Драккайнен. — Поглянь на стежки.

Дрібні відбитки слідів було добре видно на снігу. Вони перепліталися зигзагами, але жодне створіння не перетнуло зубатого кола скель.

Він зловив себе на тому, що дихає поривчасто, втягуючи повітря через ніс і випускаючи ротом. Ібукі. Ще трохи — і він зомліє від гіпервентиляції.

Угамував дихання.

— Таке, — гмикнув. — Від стрибків на банджі було гірше.

Він зайшов між скелі. Ступаючи обережно, сторожко, як на мінному полі.

І нічого не сталося.

У снігу посеред галявини росло чудернацьке покручене дерево. Оце і все. В нього були вузлуваті гілки, вкриті тернами довжиною з долоню, що радше дивно для хвойного куща, схожого на гірську сосну. Саме деревце також було занадто велике, разів у п’ять більше.

Драккайнен якусь мить стояв увесь стиснений, як пружина, готовий вискочити назовні, якби щось почало відбуватися, але нічого не сталося.

Невдовзі він змусив задерев’янілі м’язи рухатися й обережно пройшовся колом.

— Щось бачиш? — запитав він.

— А ти ні? — Цифрал говорила дивним мрійливим голосом. — Це так гарно...

Він поглянув на фею. Та танцювала в повітрі, тягнучи за собою смугу іскор, що мінились, немов діамантовий пил.

— Що відбувається? — запитав.

Але й далі не діялося нічого. Він присів і обережно торкнувся землі. Відгорнув шар снігу й натрапив на заморожену гальку, вкриту плямами лишайника.

Нічого особливого.

— Не бачиш? — запитала Цифрал, розтягуючи слова, ніби під кайфом.

— Не бачу.

— Воно в дереві. Підійди до дерева.

Він підійшов і обережно торкнувся стовбура.

— Так... — сказала Цифрал. — Саме так...

І вибухнула, як феєрверк.

І тоді світ роздробився, немов дзеркало, на мільйони вируючих уламків, за якими — темінь.

Розлетівся міріадами веселкових іскор.

Обернувся на мерехтливу хмару, а потім із тріском враз склався назад.

Драккайнен стояв посеред галявинки, напружений і притихлий, але, без сумніву, живий.

— Обережно... — сказала Цифрал йому прямо у вухо. — Зараз ні про що не думай. Ні про що конкретне.

— Де ти? — запитав він дрижачим голосом.

— Там, де й завжди, — відповіла. — У тобі. Роззирнися. Тепер бачиш? Не думай... Не жадай... Тільки дивися...

Його долоні, рукави каптана й усе навколо мінилося мікроскопічними іскрами, ніби присипане діамантовим борошном. Він поворухнув рукою, залишаючи делікатний слід, що ряхтів кольорами райдуги.

— Щось із моїми очима, — сказав Вуко.

— Так... — підтвердила фея. — Вони розплющилися.

Сяйво оточувало його тіло, стелилося колом під стопами і вкривало навколишні скелі на взір якогось мерехтливого моху. Воно також пронизувало повітря, як морозяний туман посеред лапландської зими. Ніби завіса з мікроскопічних блискучих голочок льоду, що стовпом здіймається в небо.

— Не рухайся, — прошепотіла Цифрал. — Не думай. Не жадай. Лише дивися...

Тож він дивився. Миготлива хмара, що його оточувала, мала в собі щось гіпнотичне, немов картинки з калейдоскопу, танок темних цяток на внутрішній стороні втомлених повік.

— Ще мить.... — гаряче видихнула йому прямо у вухо Цифрал. — Усе гаразд. Зачекай іще... Не думай... Дивися...

Він чекав. І дивився.

— Не бійся.

Він не відповів.

— Тепер, — прошепотіла вона, — мені доведеться тебе на трохи знепритомнити.

— Що...

— Тссс... Так треба. Не бійся. Ти зараз повернешся.

— Що відбувається?! — Він не міг поворухнутися. Стояв у випадковій позі, заклякнувши, ніби знову став деревом.

— Тихо... Довірся мені...

Він хотів запротестувати, але згас, як свічка.

Пітьма.

Посічена слабким, миготливим світлом каганців. Він сидить, схрестивши ноги, голий, на круглому диску й не може поворухнутися. Диск гладенький, як обсидіан, як чорне дзеркало, й поволі обертається. Навколо в темряві здіймаються скелясті стіни печери.

Він бачить власні долоні, що лежать на худих колінах внутрішньою стороною догори.

Перед ним переміщуються скелясті стіни, посічені слабким блиском вогників.

Він відкриває рота, хоч зовсім не мав такого наміру.

— Так... — чує чужий скрипучий голос, який луною відбивається від склепіння. — Тепер... Здійснилося.

Пітьма.

А в пітьмі на вершині гори палає дерево. Величезним гучним полум’ям, блиск від якого освітлює все навколо. Горять стовбур, суки і гілки. Потужно і страшно, ніби облиті напалмом.

І дерево рухається. Гілки ворушаться у морі вогню сонними розпачливими рухами. А між ними видно голову з широко роззявленим ротом.

Дерево кричить. Жахливий рев луною несеться по горах.

— Так... — каже чоловік у каптурі. — Спалити їх усі...

На вершині розквітають нові плями помаранчевого вогню. Крики зливаються в хор.

Пітьма.

А в пітьмі обертаються кола, коси і віяла. Замок, що зветься Шпичак, кружляє на тлі пурпурового неба, ніби химерна астролябія. Вістря й обручі з гулом розтинають повітря, із глухим гудінням обертаються шестерні. Сталеві деталі стукаються, накладаються одна на одну, потрапляючи у відповідні місця, і з вируючого плетива виростає сталева вежа, здіймаючи до хмар свій стрункий силует. Хмари розступаються.

Чоловік на вежі підносить подвійну сокиру з держаком, обплетеним зміїними тілами. Змії у танці розкривають пащі на вістрях — по одній на кожне.

— Пам’ятайте! — Голос чоловіка громом спадає на гори. — Життя і смерть — це те саме! На світі є тільки Змії й падлина! Ви — Змії! Світ належить вам! Він лежить там, за горами! Беріть його собі! Є лише один закон! Робіть, що хочете, і якщо хтось стане у вас на шляху, розчавіть його! Убийте всіх, а решту нехай скосить холод!

Пітьма.

А в пітьмі, що покрила гірську долину, б’ють барабани. Глухо, ритмічно, в тягучому темпі, що вимотує нерви. Чути скрегіт заліза й човгання тисячі пар важких черевиків. Із долин, оточених химерними вершинами, званими Скам’янілими Дивами, виступає армія. Армія Зміїв. Вона звивається по-зміїному, настовбурчившись тисячами блискучих жал. Попереду котиться величезний віз із шипами — справжня фортеця на колесах — розфарбований наївними візерунками витких зміїв, що ковтають сонце й обидва місяці. Він виглядає як страхітливий цирковий фургон.

Пітьма.

А в смолистій пітьмі штормової ночі, під ревіння вітру, перекочуються хвилі, немов рухомі гори. У просвітку між хвилями з’являється і зникає ніс чорного корабля зі штевнем, оздобленим головою вовка. Вовк, канати, борти і дошки судна вкриті льодом, що мертвотно зблискує в пітьмі. Хвилі розбиваються в пінній безодні, сунуть на корабель, але його ніс уперто розтинає білу спінену воду й продовжує затяту мандрівку на пік нової водяної гори. Виє вітер, ванти димлять крижаним пилом, а корабель і далі вперто пливе вперед. На північ.

Палуба порожня.

Як і місце стернового.

Пітьма.

А з пітьми проступає клубок коренів, ніби знавісніле дерево, яке здійнялося понад усією пущею. Скам’яніле дерево, увінчане короною шпичастих башт, донжонів, бланків і балконів. Фортеця шпигає небо тисячами веж, але здається темною й пустою. Покинутою.

Однак так лише здається, бо у фортеці, що вивищується над краєм, хтось спить.

Навколо, в загублених у пущі селах і присілках, у пітьмі раптом запалюються вогні. У вікнах починає мигтіти світло. Чути крики, гавкіт і виття собак, тупіт безлічі ніг. Люди панічно бігають, зачиняють віконниці, чути, як вони пересувають меблі, як барикадують двері й ворота. З гуркотом зачиняються дерев’яні ляди і скреготять засуви.

Бо в замісу, що вивищується над околицею, хтось спить.

Завжди спить.

І саме зараз йому сниться кошмар.

Пітьма.

А в пітьмі на балконі вежі стоїть сивий чоловік, загорнутий у плащ, що лопоче на вітрі. Під ним простягається кам’яне місто, оточене мурами, далі видно велику засніжену ділянку, на якій яскраво вирізняються дерева, кущі і квіти. Листя дзвенить від подмухів вітру, ніби кришталеві дзвіночки. Листя, квіти й гілки — з блакитного льоду, що блищить, як клинок. А ще далі, за портом, чути розгніваний рев зимового моря.

Хвилі вибухають піною, розбиваючись об скелі, а потім із шипінням розливаються берегом і замерзають плитами скла.

— Отже, це кінець, — каже чоловік. — Добре. Я чекатиму тут. Знайдеш мене.

Знайдеш.

Мене легко знайти.

Пітьма.

Задушлива брунатна пітьма пустелі. Тисячі смолоскипів лопочуть на гарячому вітрі, бухкає величезний стос, на який люди в шкіряних півпанцирах і подертих туніках кидають тіла.

Жінка, з голови до ніг закутана в червоний плащ, ховаючи обличчя під каптуром, проходить між двома килимами з людей. Людей, що стоять на колінах, спершись чолом об пісок. Лопочуть прапори й полум’я смолоскипів. Червоне вільне вбрання також сяє й лопоче на гарячому вітрі.

Як полум’я.

Вогонь Пустелі.

Блиск мерехтить на глиняних стінах будинків, безладно розкиданих і навалених один на одного, як стоси покинутих коробок. Ці стіни забризкані свіжою кров’ю.

— Так багато... — Чути шепіт з-під дзеркальної маски. Постать, що йде поруч із жінкою, мусить задерти голову, щоб поглянути їй в обличчя, але бачить тільки пітьму в отворі каптура. — Скільки ще?

— Скільки буде треба, — голос із каптура — як вітер, що віє із серця пустелі. — Поки не зрозуміють. Поки Матір не буде сита. Поки не відчують ласку єдності! Поки не зникне найменша несправедливість. Поки все не стане єдиним!

Останнє слово — немов удар батогом.

Постать, що йде поруч із жінкою, раптом перетворюється на легке порожнє вбрання, яке вільно спадає на землю. З брязкотом падає лискуча ртутна маска й котиться по камінню.

Із рукавів висипається тільки дрібний рудий пил, що летить за вітром.

Він лежав обличчям у снігу й гальці.

Розправив плечі й підвівся.

Виплюнув камінчик і трохи снігу.

Під ним було видно слід людського тіла. Він глянув на відбиток власного обличчя, який виглядав як посмертна маска. Біла маска з червоними очима. Упали дві краплі, а потім наступні, розтоплюючи в снігу забарвлені червоним кольором кратери. Він провів долонею по обличчю і глянув на пальці.

— Jebem ti dusu... — простогнав. — Кров із очей.

— Так, — сказала Цифрал, сидячи в повітрі навпроти його обличчя. — Але це зараз мине.

— Мине...

— Так. Я вже все налаштувала.

— У мене були якісь видіння...

— Побічна дія, — заспокоїла вона його. — Нічого серйозного.

— Що сталося? Що ти налаштувала?

— Урочище, — пояснила. — А точніше, налаштувала твій мозок. Не бійся, я нічого не змінювала. Лише сконфігурувала тебе.

— Що ти, perkele, таке?

— Я ніби операційна система, — пояснила вона. — Тепер я це зрозуміла.

Драккайнен встав і витер обличчя снігом.

— Це дивно, — сказав він. — Я почуваюся добре. Цілком добре. Несподівано добре. Ходімо звідси. Тут, здається, вже нічого чекати. Ходімо... операційна системо.

Він раптом зупинився й поглянув на неї.

— Що це на тобі? Панчохи і шпильки?

— Не подобається?

— Голою ти виглядала природно. Тепер ти як шльондра. Що не значить, що мені не подобається.

Він знову зупинився і підійшов до однієї зі скель. Там у камені стирчав сталевий гак, із якого звисало заіржавіле кільце і шматок ланцюга.

Драккайнен якусь мить дивився, а потім стиснув щелепи й відвернувся. Краплі крові досі стікали по його щоках, залишаючи іржаві смужки.

— Значить, отак... — пробурмотів.

Мовчки він проминув скелі і, не озираючись, рушив дорогою назад.