Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 6. Останній бастіон і вода

Не знаю, як довго я спав. Не знаю навіть, чи я спав, чи на якийсь час помер. Пам’ятаю розмите зображення скель, каміння й кущів, що переміщалися перед моїми мертвими очима, попри те, що я лежав цілком непорушно на чомусь твердому і не міг поворухнутися. Ще я пам’ятаю нечіткі обриси дивакуватих вершників, які їхали побіч візка й мали вигляд порослих травою й гілками, замшілих снопів на струхлявілих стовбурах. Я не здивувався, як це буває вві сні. Потім я помітив, що на них було коричневе й буре вбрання, а на головах і обличчях були намотані хустки. І кінь, і їздець були накриті попоною з сітки, в яку вплели гілки і стебла трави. Вони скидалися на рухомі кущі. Однак я не знав, чи марю, чи так воно все і є насправді.

Це були лише зблиски, сни й неясне відчуття, ніби я щось бачу.

Наші викрадачі нагадували персонажів казок. Порослих травою потвор із хащів Ярмаканди. Лісовиків, яких в Амітраї називали альгалрисами. Демонів лісу. Але мій розбурханий мозок не бачив у них нічого дивного.

По-справжньому прокинувся я лише під час постою. Ми з Брусом лежали поруч, лицями до землі, у невеликому заглибленні, оточеному скелями. Був день, наші поневолювачі спали. Нарешті вони відпочивали, зіщулившись серед скель і пучків сухої трави, так що спершу я їх і не помітив.

Потім я спробував поворухнутися, і мені здалося, що моя голова розкололася на четвертинки. Мені ще не доводилося відчувати нічого подібного. Моє горло порепалося, як дно висохлої ріки, і навіть моргати повіками було боляче. Ба гірше, усе тіло затерпло і змертвіло. Я не міг зробити й поруху.

Минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зігнути пальці, а витративши ще цілу вічність на зусилля, я спромігся змусити руку трохи посунутися. Це було ніби не моє тіло. Ніби мені причепили дерев’яний протез. Я простягнув її вперед, а потім спробував пересунути решту тіла. Я кинув на це всі свої сили і зміг проповзти.

На відстань долоні.

Хтось усією вагою сперся коліном на мене між лопатками. Перед моїми очима з’явилася рука із сірої висохлої глини, а з неї вигулькнуло лезо короткого двосічного ножа.

Далі я почув тихий звук, ніби хтось клацнув пальцями. Коліно, що притискало мене до каміння, зникло. Я з великим зусиллям обернув голову й побачив, що одна з тих істот, які щойно спали, сидить, підігнувши під себе ноги. На обличчі, що виглядало, немов це була маска з висохлого болота, блищали тільки очі. Істота піднесла руку до лиця й виконала низку швидких складних жестів. Той, хто щойно сидів у мене не спині, відповів схожими рухами пальців, після чого з іншої його руки раптом зник ніж.

Мене посадили, мовчки підсунули дерев’яну миску, повну води, й поквапили рухами голови.

Я випив. Якби я міг дістатися до найбруднішої багнистої калюжі чи качиного ставка, я теж пив би. Вода текла висохлою долиною горла з болем, ніби прокладала собі нове русло.

Мені дали ще одну миску, а коли я спорожнив і її, відчув, що мій язик німіє. І це було останнє, що промайнуло в моїй голові, перш ніж я перекинувся на бік, як мішок.

Прямо в пітьму.

Я не знав, як довго я мандрую, немов клунок, закинутий на підводу, у супроводі химерних німих примар. Спочатку вони їхали, здається, лише ночами. Потім безперервно і вдень, і вночі. Жодного разу жоден із них не озвався навіть словом. Котроїсь ночі я опритомнів на кілька секунд, коли лив дощ, і зміг прополоскати горло справжньою водою.

Тоді, перш ніж знову провалитися в хворобливий сон, що був схожий на смерть, я побачив, як альгалрис, який їхав поруч, відкинув з голови сітку, розмотав звій з бурої хустки й виставив обличчя під дощ. Вода змила зашкарублу маску, відкриваючи звичайну людську шкіру, і він здався мені схожим на Ґюльдея. Малого, худого прониру, який продав мені рибу. Це була лише мить. Вершник швидко замотав голову й лице хусткою, після чого накинув на голову кошлату від гілок і висохлої трави сітку, щоб знову стати лісовиком.

Десь тоді ми з Брусом почали приходити до тями по-справжньому, але ми були ще надто хворі, щоб бодай подумати про втечу Ми лежали на невеличкому возі, навантаженому мішками, слабкі, як немовлята. Навколо воза їхало шестеро дивних вершників, позаду ступали двійко незапряжених коней.

Знову моя голова розколювалася від болю, усе тіло заніміло. Але коли ми тільки почали рух, візник прив’язав повіддя й заліз на підводу, щоб нас зв’язати — одного, потім іншого, швидко й безпристрасно, ніби готував худобу на ярмарку. Не надто брутально, але рішуче. Між петлями, затягненими на щиколотках і зап’ястках, залишалося по шматку мотузки. Ми могли сідати й рухатися, але тільки невеличкими кроками. Та гірше було те, що шнур був зв’язаний так уміло, що я взагалі не бачив вузлів, а при найменшій спробі виплутатися з пут, вони одразу ж затискалися.

Я не мав поняття, де ми. Віз котився греблею через величезну порожню водойму, що тягнулася аж до горизонту. На гілках дерев висіли гірлянди висохлих водоростей, а з болотяної води де-не-де стирчали дахи халуп. Ми їхали краєм багна, серед твані і скель, трактом, що підіймався дедалі вище, до віддаленого хребта понурих невисоких гір. День був похмурим, тож я навіть не бачив, в який бік ми прямуємо. Угорі металися зграї чорних птахів зі страхітливим криком.

Вершники не зупинялися ні на мить. Я бачив, як один раптом перекинув ногу через спину коня, став на одне стремено й помочився, не зсідаючи з сідла.

Я навіть не знав, як довго ми вже їхали. Два дні? Десять? Я тільки розумів, що я досі отруєний, голова в мене болить так, ніби її розчавили і водночас я вмираю від голоду. Химерні вершники втамовували голод під час їзди й один із них, не промовивши і слова, кинув нам бурдюк з водою та якийсь згорток. Брус підхопив бурдюк і так, як раніше в храмі, спершу обережно вмочив язика. Однак цього разу вода була не отруєна. У згортку ми знайшли кілька смужок солоного, сушеного на диму м’яса, шматок вудженого сиру й висохлі скибки хліба.

Ми поділились і пожадливо з’їли все до останньої крихти.

— То все ж вони їдять м’ясо, якщо треба, — кинув тихо один із викрадачів. Це вперше хтось із них озвався хоч словом.

Я не відповів.

За якийсь час чоловік, який їхав поруч, нахилився в сідлі й жбурнув нам два зсушені, зморщені плоди, які дістав звідкись з-за пазухи.

— Прожуйте поволі, — наказав він. — Вони дуже кислі, але голова перестане так боліти. Більше ми не дамо вам мертвецької води, інакше ви не виживете. І так доведеться померти, але лиш тоді, як буде пора.

Потім ми знову мовчали. Сиділи обидва нерухомо затиснені між мішків, Брус обережними рухами пальців вивчав переплетіння мотузки, тож я намагався взагалі на нього не дивитися.

Я дивився на море багна, що сягало горизонту й виглядало так, ніби впало з неба і вкрило всі околиці: і покручені мертві дерева, на яких розвівалися клубки водоростей, і скупчення птахів, що пообсідали здуті тіла мертвих буйволів, які виступали над болотом, немов маленькі пагорби. Я жував твердий і волокнистий плід, який мені дали. Він справді був страшенно кислим, але здавалося, що біль таки почав слабшати.

В одному місці болото поглинуло ціле стадо, там виднівся ліс рогів і задерті голови з розтуленими в жаскій гримасі писками, ніби буйволи скам’яніли за одну мить, коли їх залив глей. Також я бачив постаті людей із ціпками в руках, які стирчали з мулу подібно до нерухомих статуй.

— Колись тут були села, стада й сади, — сказав той, який дав нам плоди. — Але коли настав гнів вашої Матері і на Внутрішнє Коло звалилася засуха, сюди прийшли жахливі, ще не бачені бурі й грози. З гір лилися водоспади багна. Мало хто вижив. Вони пішли, а тепер їх вислали на храмові поля рубати висохлу землю на славу вашої богині.

— Ми не визнаємо Підземну, — відказав я.

— Досить! — гаркнув інший їздець. — Годі вже цих балачок. Це не люди. Вдягнути мішки!

Я намагався боронитися, хоча це не мало особливого сенсу. Візник ударив мене раз, коротко, прямо в черевну ямку, що мені аж перехопило подих, після чого накинув мішок, що сягав аж до ліктів, і затягнув його мотузкою, ще й копняком перекинув мене на обличчя. Далі я ще почув шпортання й приглушений зойк Бруса.

Решту шляху я провів сліпцем. У темряві й духоті, спроможний тільки слухати.

Охриплі крики птахів, завивання вітру, часом пирхання коней і тихеньке поскрипування добре змащених осей воза. Нічого більше.

Навіть не знаю, як довго це тривало. Я лежав, охоплений страхом, безсиллям і мороком. Мені здавалося, що минула вічність, хоча насправді ми мабуть дісталися на місце ще того самого дня, вночі.

Нам веліли злізти з воза, не знімаючи мішків, і повели стрімкою кам’янистою стежкою під гору. Рішуче, жорстко і мовчки, так само, як вони робили все решту. Не важливо, чи були ці люди розбійниками й бунтівниками, здається, вони не служили на боці пророчиці. В мені по черзі зароджувалися то надія, то цілковите пригнічення.

Ми пнулися високо, спотикаючись і падаючи на гострі скелі. Хтось послабив мотузку, що стягувала мішок унизу, тож я міг бачити землю під ногами й, роблячи маленькі кроки, наскільки мені дозволяв шнурок, брести угору, вже щомиті не падаючи.

Коли ми нарешті перестали підійматися, я повалився зовсім без сил. Ледь дихав і відчував біль у грудях, коли мене врешті-решт протиснули кудись через вузький отвір і стягнули мішок із голови.

Але це мало що дало, бо в приміщенні теж панувала непроглядна темінь.

Я обережно обмацав стіни, абсолютно гладкі й холодні, немов відполірований камінь. Підлога була такою ж, ще й круглою, ніби я сидів на дні висохлої криниці. Однак я не знайшов дверей, крізь які мене проштовхнули. Нічого, тільки гладінь скелі.

Потім я сидів і обмацував ремені, намагаючись вгадати, як вони розв’язуються. Вузли здавалися магічними. Коли мені вдалося їх послабити в одному місці, вони затягувалися в іншому. У мене складалося враження, що вони не мають ні початку, ні кінця.

На це заняття я витратив багато часу, бо на дні криниці мені не залишалося нічого іншого, крім пітьми, пучок пальців, що досліджували ремінці, й заплутаних пут навколо моїх щиколоток і зап’ястків.

Мене це дратувало, бо лісовик, який мене зв’язував, тримав у руках звичайний, не надто довгий шматок мотузки і переплів його швидким рухом, навіть не задумуючись.

Я знав, що по мене прийдуть. Нас не везли так далеко тільки для того, щоб ув’язнити й заморити голодом.

Зрештою, завдяки терплячості й копітким зусиллям, ніби це було мистецтво лічби без чисел, я знайшов спосіб. Так, як знаходиш спосіб виграти в тарбісс, і мені вдалося поволі, раз з одного боку, раз — з іншого, поступово послабити вузол, що стягував зап’ястки.

Я звільнив руки і ноги, а переплетений шнур у моїх долонях раптом розплутався, перетворившись на звичайний шматок ременя. Звичайний, із двома кінцями.

Далі я сидів, спершись об увігнуту стіну, й коли минуло вже багато часу, високо над головою я побачив зорі. Дрібні, срібні іскорки, що мигтіли в чорноті.

Я справді був на дні криниці. Тож я дивився на зірки, як у них віками вдивлялися кірененські ченці. Десь між ними в оксамитовій пустці був Шлях До Творця. Шлях, яким відійшли всі, кого я любив. Мати, батько, мої брати, Аїна, Фіалла, Тахела, Ірісса. Ірісса, яка віддала за мене життя. Ремінь.

Я бачив їхні обличчя серед пустки, одне за одним. Сидів на дні кам’яної криниці, десь серед пустирищ Північного Сходу, шепотів імена моїх близьких і плакав.

Уперше я оплакував їх по-справжньому. Я не зміг зробити цього раніше і боявся, що коли настане день, то вже можу не встигнути. Ніби я їх зрадив би. Вони відійшли б забутими, без жодної сльозинки того, хто мав би нести їх у своєму серці.

Я сидів так довго, поки чорне небо над головою не почало бліднути й сіріти. Я чув, як там, зовні, до життя прокидається багато людей. До мене долітали голоси, поревування тварин, кроки. Круг неба врешті-решт затягнувся блакиттю, а я й далі сидів у пітьмі криниці й чекав.

Невидимий вхід раптово прочинився прямо за моєю спиною. Без жоднісінького звуку, ніби стіна в цьому місці просто зникла. Я упав навзнак і хтось схопив мене за комір. Мене зненацька витягнули на різке сонячне світло, яке тут же мене осліпило.

Мені викрутили руки й поволокли так швидко й упевнено, що я не встиг нічого зробити. Я тільки біг, зігнутий удвоє, засліплений сонцем, не знаючи, куди. Під моїми ногами скеля була рівною й гладкою, як відполірованою. Без жодних плит чи каміння. Просто одна велика й біла поверхня.

Я бачив усе в дивних раптових зблисках, немов уві сні. Що ми на гладкому плато, що віддалік видно болотяну рівнину. Що над нами здіймається ще один масив.

Що солдати носять куртки у кольорах різних тименів, а на щитах не видно знаку Підземного Лона.

Потім був вузький стрімкий коридор зі сходами, краєчки яких згладилися віками використання.

Мені весь час викручували руки, чиясь долоня торгала мене за комір, і якби я не перебирав ногами, мені б висмикнули передпліччя з суглобів, як виламують стегенце печеної птиці.

Нагорі простягалася ще одна біла площина, також рівна, як стіл, і я подумав, що це мабуть одна з таємничих прадавніх руїн, які часом знаходили на пустищах.

Посередині здіймалися прастарі сліпучо-світлі будівлі, більшість із них були схожі на кулі для гри. Ідеально круглі й білі. Часом вони ніби частково виринали, часом лежали на кам’яній плиті, часом височіли над нею на товстих, також білих стовпах.

Мене повели до однієї з будівель, перед чорним круглим отвором якої стояло двоє солдатів у шоломах і зі списами.

Вони тримали круглі щити, на яких не було ні номера тимену, ні його герба. А потім мене заштовхали всередину.

Я чекав темряви, але всередині було світло, ніби округла будівля була збудована з молочного скла. Там не було ні вікон, ні каганців, лише ясне світло, ніби пітьма, яку я пробив головою, була якоюсь завісою.

Посередині круглої підлоги стояв невеличкий столик, за яким на низькому ослінчику сидів немолодий лисуватий чоловік із пронизливими очима й попивав відвар із миски.

— Вітаю, мандрівнику, — промовив він. — Ох, відпустіть його!

Я дивився на нього ошелешено. На чоловікові була куртка з клановими облямівками й кірененський ніж біля пояса, він пихкав короткою люлькою з кам’яною чашею і пласким дерев’яним мундштуком.

— Сідай, хлопче! — він глянув на мене уважніше. — Святі стихії... Скільки ж тобі років? Шістнадцять?

Я підтакнув.

— Клята війна. У мене був син твого віку. Нас розділив Вогонь Пустелі. Я не знаю, чи він живий. Чому тебе так волокли? Ти побив когось із них?

Я заперечив.

— Сідай! Напийся відвару... Зараз я велю принести сніданок і миску. До речі, чим ти снідатимеш?

— Перепрошую? — я досі був надто ошелешений, щоб зрозуміти, що він має на увазі.

— Сніданок, хлопче. Ця проста вранішня трапеза, завдяки якій розумієш, чи опинився ти серед цивілізованих людей чи серед варварів. Добре це місце чи лихе. Якщо десь не їдять сніданку взагалі чи доїдають рештки з вечері, це не добре місце. Якщо ж десь не можна чогось споживати чи робити різних буденних справ, то ти опинився під правлінням тиранів, і це буде ясно вже якраз за сніданком. Якщо боги чи королі втручаються навіть у те, чим проста людина живиться вранці, то вони, без сумніву, втручаються у все, і важко буде жити в такому місці. Моя тобі порада: опинившись у чужих краях і серед чужих людей, спершу придивися до сніданку. Якщо там можна добряче поїсти, випити миску відвару й закурити люльку бакхуну, ти опинився серед добрих людей. Якщо ніхто не дивується, що після сніданку до люльки ти візьмеш келишок пряного пива чи амбрії, ти — між порядних і вільних людей. Якщо навіть цього не можна, краще тікай, якщо тільки зможеш. Це значить, що говорити й думати там також не можна. Нам належить стільки свободи, скільки стосується нас самих. Коли й цю у нас відберуть — невдовзі обернуть нас на тварин. Ми їмо різні речі. У нас немає упереджень, хоча кажуть, що вранці слід їсти легкі харчі. Білі. Молоко, сири, хліб, яйця, холодне м’ясо чи рибу, пасти, фрукти. Хто чого забажає. Але ми — потвори. Ми поневолюємо своїх жінок і загарбуємо собі добро землі. Нас хапають і мордують у вежах або женуть на поля, щоб ми працювали, поки не впадемо від виснаження. Амітраї споживають лиш те, що їм дозволяє Кодекс, залежно від касти. Тільки б залишатися живим. Військо може навіть куштувати м’ясо, хоча рідко й не обов’язково на сніданок. Отже, що мені веліти принести? Чи воду й розварену ДУРРУ навіть без дрібки солі й молока? Суху скибку хліба? На тобі вбрання сіндара. Тож ти богобоязливий амітрай. Слухняний і вірний традиціям, із непоганим походженням, хоча й не обов’язково багатий. Але погляньмо у згорток...

Він розгорнув рулон на столику й показав на щось цибухом люльки.

— Дослівно за мить до того ти був жерцем. На касту вище. Насправді ж тільки адептом, але завжди Просвітленим. Чи відомо тобі, що в цьому разі в дорозі тобі можна споживати навіть квасолеве печиво й пити розведене молоко? Тож який замовити сніданок, хлопче? Для сіндара чи жерця?

— Я — чиновник п’ятого рангу, сітар-паган. Убогий сіндар. Хочу повернутися до рідного дому. До приходу пророчиці я жив у Мара-нагарі і їв різні речі, не тільки те, що велить Кодекс. Це були інші часи. Де мій дядько? Дозволь мені його побачити.

— Твій супутник ще не прокинувся, — повідомив чоловік. — Поснідаймо поки. Ви незабаром напевно побачитеся.

Я відчув судому страху. В уривчастому тоні мого безтурботного на вигляд співрозмовника було щось зловісне. Невже Брус уже мертвий? Отак просто?

— Він дуже цікава людина, хлопче. Твій дядько — жрець високого рангу? Ви їхали возом, а коли на вас напали, ви вбили шістьох озброєних людей. А потім раптом переодягнулися в одяг сіндарів. Чому? Якщо ти, як ти кажеш, чиновник нижчого рангу, чому ти подорожував у вбранні слуг святині Праматері?

Я сперся кулаками об землю й торкнувся чолом підлоги.

— Сітар-паган... Мій дядько нездужає. Коли він прибув за мною у Маранагар, дорогою підхопив болотяну гарячку. Часом його зморює хвороба, і тоді він не тямить, що робить. Цих жерців убили на тракті. Ми натрапили на віз і трупи. Дядько вперся рогом, що це знак від Праматері, й переодягнувся в храмовий одяг. Вперся, що тільки так ми перейдемо через міст у Аширдимі. Тому ми потім викинули вбрання.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Мене звуть Арджук Гатармал, сітар-паган. Я родом із Камірсара. Дядько називає мене Тендзин Бирталай.

— Випий відвару, Арджуче. Твій дядько — це ще й неймовірна людина. Він подорожував до столиці аж від Камірських гір через країну, спалену найбільшою за останні покоління засухою, і попри це підхопив болотяну гарячку. Де ж він знайшов болота за такої погоди?

— Я не медик, сітар-паган. Але дорогою він міг напитися гнилої води. Імперські попереджали, що в такій воді живуть хвороби.

Чоловік нахилився й налив мені відвару у миску. Клуби диму з його люльки ледь пахли амбрією й вудженими сливами.

— Звідки у вас ціпок шпигуна, Арджуче? Це рідкісна річ, важко її купити собі на базарі, навіть якби ще існувала нормальна торгівля. А також важко навчитися ним битись. Чи це входить у навчання чиновника шостого рангу?

— Мій дядько служив у важкій піхоті. Навчав мене битися ціпком, бо дороги небезпечні. А палиці були на возі жерців. Ми не знали, що це ціпок шпигуна. А я — чиновник п’ятого рангу, не шостого. Я вмію читати й писати.

— Але твій дядько, солдат важкої піхоти, убив трьох людей, зокрема одного стрілою звіддалік. Ти ж убив двох у боротьбі, маючи лише цей ціпок. В якийсь момент ти був навіть без нього. Голими руками проти двох лучників, а твій дядько орудував тільки залізним амулетом на ланцюжку. І ти добре знав, де знаходиться лезо списа, а де — меч. Ким були ті нападники?

— На возі була залізна скринька, сітар-паган. Розбійники про неї знали, ми — ні. Але всередині було щось страшне, що наклало закляття на всю околицю. Я сам бачив.

Занесли тацю зі сніданком. Квашені овочі, солоний сир, хліб, молоко. Кілька смужок сушеного м’яса. Я узяв миску з горіховим відваром і відпив ковток.

— Давно ти не їв доброї їжі, хлопче. Довго ти в дорозі?

— Я втратив відчуття часу, сітар-паган. Ми втекли з Маранагару в ніч, коли повернулася стара віра, а військо перейшло на бік Підземної Матері. Довбанкою по ріці. Потім ми багато днів подорожували пішки.

— Ви втікали зненацька?

— Так, але ми все одно мали виїхати того самого дня. Дядько приїхав по мене, бо захворів мій батько. Тому у нас були подорожні папери.

— У вас були подорожні папери, але попри це ви воліли рухатися окільними шляхами, оминати пости й перевдягатися у жерців?

— Папери нам видали до перевороту, пане. Ми не знали, чи вони дійсні. Те саме з паспортами. Вони ще імперські.

— Але за панування нещасного імператора можна було подорожувати без паперів, синку, — мовив чоловік сумно. — Звідки двоє сіндарів могли знати, що раптом повернеться Кодекс Землі?

Це було ніби якась гра. Чоловік ставив невинні запитання, а я весь час мав відчуття, що він заганяє мене в кут.

— Коли випадає жити в часи засухи в Маранагарі, — відказав я поволі, — то такі речі відчуваються в повітрі. Ми боялися. Ми — бідні люди. Жерці залякали всю місцевість. Часом стояли на заставах. Ми пішли до храму й оформили папери, як у давні часи, бо якби ми просто пішли, ті на заставах подумали б, що ми зневажаємо Кодекс і науку пророчиці. Що прислужуємо імператорському закону.

Чоловік усміхнувся. Потягнувся до коша, що стояв поруч зі столиком, і витягнув Око Півночі. Я розтулив уста, але не встиг нічого сказати.

— Якщо я зараз запитаю, що це таке, почую у відповідь: «Ох, це зберігалося в нашій родині багато років. Належало ще моєму дідові, який торгував із подорожніми з пустельних караванів». Я запитаю, як сіндар міг опуститися тоді до торгівлі, а ти, присоромлений, на це відповіси, що в пустельних поселеннях усе підлягає трохи іншим законам, вони далеко від Внутрішнього Кола і треба якось виживати. Їж, хлопче. Тобі часто доводилося їсти піренейські харчі?

— Ні, сітар-паган.

— А все одно ти знаєш, що квашена кулявка не смакує з сиром, зате чудово пасує до м’яса. До сиру ти собі взяв посічену руціж. Я б і сам так зробив. Ти знаєш, що з легкістю міг би вдавати кіренеця? Ця легкість, з якою ти береш м’ясо... Можна було б подумати, що ти ніколи не чув про те, що хто їсть тіла дітей землі, у того застигає кров. Їж, хлопче, їж.

Я поглянув йому прямо в очі.

— Я не вдаю кірененця, сітар-паган. Не знаю, навіщо нас викрали. Будь ласка, дозволь нам піти додому. Я не їв кілька днів, от і все.

— Їж, хлопче, їж. Треба радіти кожній добрій миті, яку ми проживаємо на світі. Треба цінувати, що світ Творця ще має для нас такі миті, попри те, що на ньому так багато людей. Треба цінувати дрібниці. Зараз ти снідаєш, а невдовзі не зазнаєш нічого, крім болю і мук. Такий він, цей світ, і нічого з цим не вдієш.

— Я не брешу, сітар-паган, — сказав я ще раз із притиском. Мій співрозмовник був простодушний і приязний, та попри це викликав у мене жах. Після його останнього речення я почав справді боятися.

— Та брешеш, мій сердего. Брешеш у кожному реченні, і тобі добре вдається. Тебе навчили, як вигадати легенду. Бачиш, хлопче, у кожну річ, яку ти мені сказав, легко повірити, але у всі нараз — уже ні. Буває так, що навіть найкраща легенда не допоможе. Хоча б така дрібниця: ти — сіндар. Твій дядько старший, тому ти повинен беззаперечно його слухатися. А попри це, коли ви побоюєтесь, що хтось вас може отруїти, твій дядько пробує воду, немов слуга? І так далі, хлопче. Не можна перехитрити біль. Не можна його перечекати. Це буде не так, ніби тебе б’ють чи відрізають палець. Це страшний біль, але його можна стерпіти. Особливо, якщо глибоко у щось віриш. Але те, що трапляється за таких обставин, як твої, виходить за межі розуміння. Тобі повинні були це сказати. Справді повинні були. Ніхто цього не витримає. Усе, що ти можеш зробити, це уберегти себе хоча би від частини того, що буде. Смерть — ще не найгірша річ, хлопче. Зараз тобі здається, що так, але на жаль, ти сам зрозумієш, що смерть може бути винагородою.

— Яка різниця, сітар-паган? — запитав я.

— У чому, хлопче?

— Між людьми. Амітраями і кіренецями. Дикими кебірийцями і кірененцями? Між жерцями Праматері, які годують її статую, і гордими кірененцями, які викрадають людей на дорогах, щоб їх замучити?

— Необхідність, синку. Нас небагато залишилося. Ми втікаємо, звідки це можливо, але нас і так небагато. Амітраї можуть повернутися до старої віри, можуть сидіти тихо й бути слухняними. Але нас мордують без жалю. Є осади, в яких кірененців убивають до останнього. Навіть немовлят. Ще до того, як прозвучить наказ. Йдеться про те, щоби позбутися навіть сліду клятої династії Тенджарук. Це роблять їхні сусіди в надії, що тоді їх самих залишать у живих. Зі страху. Вони не знають, що їхнє надаку ніколи не насититься. Що коли не стане нас, воно охоче з’їсть власних дітей. Мало хто вцілів. А якщо вдасться здійснити те, для чого тебе прислали, не залишиться нікого. Адже я не питатиму, що ти мав зробити, подорожуючи на окраїну імперії як сіндар чи жрець, натренований для того, аби будь-якої миті міг удавати ще й кірененця. Це ж зрозуміло. Ти мав нас знайти. Мене лиш цікавить, скільки вас іще таких. Таких, як ти. Скільки таких сіндарів, кірененців і жерців водночас, які знають усі звичаї імперії, майстерно володіють ціпком шпигуна, отрутою і лезом. Адже ми ширимо про себе чутки. Хочемо, щоб люди мали про що думати й куди тікати, якщо зможуть. Однак ми не хочемо, щоби було відомо щось конкретне. Ні, поки ми не будемо готові. Тому ми вдаємося до варварських методів тільки тоді, коли немає іншого виходу. Так, як і маленький худий пес, який, коли його загнати в глухий кут, спроможний навіть убити. Бо він наляканий, а позаду в нього стіна. І ми добре знаємо, що спаплюжимо власну долю і долю власних дітей. Що щось подібне означатиме спадкове прокляття. Але ставка — це винищення недобитків, які перебувають у цьому таборі, і тих небагатьох, які до нас продираються. Тільки так. Ті ж удаються до таких методів з найменшого приводу або і щодня. Ось і вся різниця, хлопче.

— Але ж навіть якби я був шпигуном, який вас переслідує, я не знаю, де я.

— Бо ми самі тебе привели. Якби ти потрапив сюди, як інші біженці, якби сам нас знайшов, ти би знав. Але скільки таких іще, хлопче? Скільки? Куди вони мандрують?

Запала страшна тиша. Якусь мить я гарячково думав, що сказати, але в моїй голові була пустка. Звідкілясь здалеку до мене раптом долетів крик. Жахливий голос, який здався мені знайомим. Він звучав, як голос Бруса.

Цілком несподівано мій череп прошив короткий різкий біль. Немов удар блискавки. Я скрикнув. Хотів поворухнутися, озирнутись, але не міг. Моє тіло було, немов статуя. Я відчував його, відчував кожен м’яз, але воно не рухалося.

— У твоєму черепі стирчить шпилька, хлопче, — мовив чоловік і долив собі відвару. З-за моєї спини беззвучно з’явилася якась людина у вільному чорному вбранні з каптуром. Людина з ніччю замість обличчя. Вона виглядала, немов клаптик пітьми, купка попелу. Як оживлений рухливий плащ. Вона поставила на столик велику чашу, повну тонких, ніби волосина, блискучих дротиків. Я побачив дуже худу жилаву руку кольору міді, вкриту неглибокими шрамами.

Мій співрозмовник вийняв одну з голку й показав мені.

— Однієї її майже не видно. Вона тонка, немов павутинна нитка, а все ж твердіша за сталь. За діамант. Проходить у череп, як у яблуко. Одна з них зараз глибоко сидить у твоїй голові. Тут.

Він торкнувся своєї голови позаду, одразу над карком. Чорна примара вибрала жменьку лискучих голок і обережно вклала їх між пальцями однієї долоні.

— Тому ти не можеш поворухнути нічим, окрім очей, губ і язика. Можеш тільки говорити й дивитися. Саме проникнення голки не дуже болюче, — зітхнув він. — Річ у тім, куди її вставляти. Він, цей чоловік у каптурі, це кебіриєць. Його звуть Н’Ґвемба Асані. Зазвичай цими голками він лікує, але йому також відомо, де в голові людини живуть біль, смуток, жах і страх. Відомо теж, де є те почуття, ніби твої очі залило киплячою олією або ніби твою ногу поїдають комахи. Досить встромити голку. Він зараз сидить за тобою, і вже встромив шість. Незабаром ти виглядатимеш, як їжак. А потім йому достатньо буде торкнутися котроїсь із них, і ти почуватимешся так, ніби тебе поховали живцем, а за мить — ніби ти мусиш дивитися, як ґвалтують твою маленьку донечку. І так далі, безкінечно. Це немов гра на сітарі. Сітарі страждання. Муслін із кебірийським каптуром йому не для того, щоб тебе налякати. Він для того, щоб ти не бачив, як Н’Ґвемба плаче. Не скажу, що він страждає так само, як і ти, бо це неправда. Ніхто не страждатиме так сильно.

Якби я був скутий просто ланцюгами, гадаю, я би їх розірвав. Але це були не ланцюги. Це тонка, ніби волосина, срібна голка, яка стирчала в моїй голові. Я сидів нерухомо, схожий на статую, але в думках метався, як божевільний, кидався, як одержимий страхом, конаючий кінь.

А потім Н’Ґвемба легко торкнувся однієї з голок.

Тієї, в якій жила жалоба по коханій жінці. Світ, який перестав бути світом, а став непідйомним тягарем. Порожнім спопелілим місцем вигнання.

І тієї, в якій жив вогонь, що палав глибоко в нутрощах. Жменя проковтнутих гарячих вуглин, сморід спаленого волосся, відгомін скреготу зубів по склу. Крик немовлят, які згорають живцем.

Мій власний крик ніби розірвав кам’яну баню...

— Ми, кірененці, віримо, що така дія лягає прокляттям на життя людини, — прошепотів чоловік. — Це називається ґo-ганмі. Борг кривди. Я заплачу за те, що тобі зробив, потім заплатять і мої діти. Аж поки кривда не буде врівноважена. Я заплачу жалобою, хворобами й горем. Але може, завдяки цьому виживуть кірененці. Може, вони не будуть винищені тільки тому, що не вірять у Підземну й суть того, що все має стати єдиним. Може, вони зможуть захистити своє право жити по-своєму. Це моє аґірано, мій обов’язок, який я сам на себе поклав. Пробач мені. Тепер скажи, скільки вас?

— Я — не шпигун храму! — волав я на все горло. Думка про те, що чорна істота, що сидить за мною, піднесе руку до моєї голови, наповнювала мені безумством. — Я — не кірененець! Я — імператор!

Чоловік за столом болісно скривився, похилив голову й заплющив очі.

І тоді Н’Ґвемба знову ледь торкнувся кількох голок.

Біль — це немов темне, чорно-червоне сонце. Огидне, мале сонце, яке не освітлює пітьми. Воно вічне. І смердить.

Як ти мав повідомити храм?

Скільки ще таких, як ти?

Де ти про нас чув?

Що ти мав зробити, діставшись сюди?

— Вийми голки, Н’Ґвембо, — сказав чоловік утомленим тоном. — Вийми всі, крім тої, яка не дає йому рухатися. Але встроми ще дві. Даруй йому спокій і забери можливість відчувати біль. Я більше цього не витримаю. Я поставив усі питання по три рази. Досить. Не знаю, як вони це зробили, але навіть я вже не витерплю більше ґo-ганмі.

Він потягнувся до паса й вийняв свій клановий ніж.

— Досить, хлопче, — прошепотів. — Це кінець. Більше не буде болю. Я старий, слабкий і більше не витримаю. Я підвів свій народ. І підвів тебе, бо намарне тебе мучив.

— Досить! — це кричала ще одна людина без лиця, яка з’явилася раптово, ніби виросла посеред приміщення. Однак ця повністю складалася з лискучого панцира. Це була ніби істота з рідкого заліза. — Досить цього божевілля! Ти накликаєш прокляття на нас усіх!

— Це не божевілля, превелебний, — мовив чоловік, обвиваючи долонею кулак і схиляючи голову. — Війна жорстока. Як для нас, так і для них. Ми живемо світом, а не небесами. Якщо цей бідний хлопець зробить те, до чого його готували, вони виб’ють нас до одного. Разом із твоїми сиротами. Ніхто не вийде живим.

— Вийми голки, — різко наказав чоловік у сталі. Його вбрання складалося з дрібних кілець і вкривало все тіло, закриваючи й обличчя. Я добре його бачив, продовжуючи сидіти, як статуя. За останні хвилини я вже помер від болю й горя, потім почав мріяти про смерть, а потім закохався в неї. Дослівно так, як той і казав. Я весь час чекав її леза, як поцілунку коханки. Не знаю, чому я бачив усе так чітко. Відчував тягар кожного кільця, що блищало на тілі прибулого. Кожної ланки його довгої, аж до підлоги, кольчуги.

— Вийми голки й допоможи йому прийти до тями. Хай йому дадуть інше вбрання й воду. Хай умиється. Хай вип’є амбрії. Коли до нього повернеться розум, нехай його приведуть до тохімона. І хай більше ніхто не посміє його хоч якось скривдити.

— Превелебний... — перебив його рішуче чоловік. — Це...

— Це не шпигун! Це той, про кого я бачив сни! Я чекатиму. Коли хлопець опритомніє, я сам його відведу. Ти ж припади на лице й молися до своїх предків, яких ганьбиш!

Кебіриєць виймав голки одна за одною. Приносив мені цим полегшення, але все одно щоразу, як він підносив руку до моєї голови, мене прошивала судома жаху. Коли він вийняв останню, я абсолютно безвільно повалився набік.

У мене був просякнутий потом одяг, я помочився в штани й увесь тремтів. Тільки через деякий час я спромігся поворухнутися. Звівся на коліна.

— Як тебе звуть? — запитав я чоловіка за столом. Я не впізнав власного голосу. Він був ніби пошкрябаний.

— Я — Вузол, син Пташника. Родом із клану Води.

— Коли війна закінчиться, сину Пташника, коли кірененці будуть вільні, я знайду тебе і вб’ю..

— Те, що ти казав у муках...

— Так. Я — кай-тохімон клану Журавля, з амітрайським іменем Теркей Тенджарук, володар Тигрячого Трону. Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Але я знайду тебе не як імператор. Я знайду тебе як Стовп, син Списника. Я прийду до твого дому зі знаком помсти, намальованим на обличчі власною кров’ю, з ножем у руці. Встромлю на твоєму подвір’ї прапорець клану Журавля й уб’ю тебе біля ніг твоїх дітей.

— Я мрію про те, щоб так сталося, сину Списника, — відповів він, схиляючи голову. — Якщо цей день настане, це означатиме, що я здобув перемогу й та жорстокість, до якої я вдавався, не була марною.

— А поки дай мені воду і одяг, — буркнув я, дивлячись на свої долоні, які досі тремтіли. Мені здавалося, що я ще ніколи не був таким утомленим. — А потім іди звідси. Не хочу тебе бачити.

Вузол прислав не тільки воду, а й двох невільниць, які принесли відра, рушники й миску мильнянки. Коли вони прийшли, я сидів зіщулений, дрижав і плакав. Вони дуже делікатно помили мене, цілком байдужого й безвольного. Коли одна з них висушила мою голову рушником, я побачив на ньому маленькі краплі крові. Сліди від уколів, крізь які тоненькі жала потрапили в мою голову.

Далі дівчата принесли пов’язку, сорочку, штани, куртку й черевики. Кірененське вбрання, якого я не мав на собі, відколи згорів мій палац.

Чоловік у вбранні ченця-воїна сидів перед банею у позі медитації з похиленою головою і не рухався.

Він чекав на мене. А потім підвівся, спер свою глефу на плече й мовчки повів мене через ідеально рівне плато, між двома рядами кланових прапорців, що тріпотіли на вітрі.

— Нікому не кажи, хто ти, — озвався він. — Ні мені, ні тохімону. Ти — Носій долі, і дуже легко можеш змінити те, що має статися.

— Що ж тоді я маю казати?

— Правду. Але тільки ту її частину, яка буде необхідна.

Командувач сидів у іншій бані під стіною на сідлі, немов на троні.

Це був худий чоловік із аристократичним обличчям і копицею сивого волосся. На ньому були штани й туніка у кольорах двадцятого тимену, на це він накинув кірененську куртку з облямівкою клану Скелі. У руці, що спиралась на стегно, він стискав чашечку, а під його ногами стояла тиква пальмового вина. Він вклав палець у рот і стурбовано обмацував зуб. У приміщенні був тільки маленький розкладний столик із розгорнутою картою і ще один, на якому стояли миски, а також кілька попон на підлозі. Під вигнутою стіною я помітив також дерев’яний вішак, на якому висіла броня важкої кінноти і старий кірененський шолом із великою бармицею, виступом спереду й нащічниками.

Я охопив кулак долонею і ледь поклонився.

— Кай-тохімоне...

Він стримано схилив голову. Я сів на попоні й охопив себе руками. Я досі тремтів і в мене стукотіли зуби. Я не хотів ні говорити з кимось, ні когось бачити. У ту мить я хотів згорнутися клубочком і плакати.

— Отже, це твій Носій долі? — звернувся він до ченця. Той кивнув головою, побризкуючи кольчугою.

— Їх мало бути двоє.

— Є ще мій супутник, тохімоне, але я не знаю, чи він живий. Будь ласка, дозволь мені його побачити. Я знаю, що його мучають кебірийськими голками, як мене!

— Я зупинив це, — мовив чернець з-за блискучої запони. — Зупинив одразу, як тільки довідався, що вивідники привели двох людей, яких схопили на аширдимському тракті. Але твій супутник — амітрай. Жрець Праматері на ім’я Ундай Чекедей.

Я покрутив головою.

— Це Брус, син Полинника. Дорогою він мусив удавати жерця Чекедея і в храмі прийняв укус дивної, зміненої силою урочища скорпениці. Це якийсь обряд. Тоді у нього затуманилось у голові. У ній поселилося двоє людей. Чекедей, якого він вигадав, і він сам. Якщо Брус помер від ваших голок... — мій голос затремтів.

Запала тиша. Чернець-воїн поліз за пазуху своєї кольчуги й вийняв невеличку закорковану тикву.

— Попивай маленькими ковтками, хлопче. Аж поки не почуватимешся краще. Твій приятель не помер.

— Кебіриєць може його вилікувати, — озвався тохімон.

— Той пес більше його не торкнеться!

— Він ні в чому не винен, — промовив чернець. — Він ніби ніж. Ножем можна пробити гнійник або прошити серце. Усе залежить від того, хто його тримає. Проклинай нас, тих, хто тримали руків’я, а не мертву сталь. Ці кебірийці на щодень лікують, і їхні голки можуть творити дива. Я знаю, що тобі важко, хлопче, але спробуй нам довіритись. У нас тут є люди, які пройшли такі жахіття, що їм відібрало розум. Мої порошки, молитви й трави не змогли їм допомогти, лише голки Н’Ґвемби повернули їм глузд і спокій. Ми займемося твоїм супутником, тим більше, що ми самі його понівечили.

— Я — Ґніт, син Коваля, кай-тохімон клану Скелі, — кинув раптом чоловік, який сидів на троні з сідла, таким тоном, ніби ми його проігнорували. — Я веду недобитки нашого народу, передовсім утікачів із різних загонів війська і трохи цивільних. Жінок, дітей і старців. Здається, що їх багато, коли всіх треба нагодувати й напоїти, але якщо амітраї нас знайдуть, виявиться, що нас лише горстка. Вузол і його вивідники стежать, щоби нас не знайшли храмові шпигуни, і вони добре це роблять. Зазвичай він не помиляється. Але мій приятель, просвітлений чернець-воїн на ім’я Морок також зазвичай не помиляється. Один стверджує, що ти — смертельна загроза і тебе треба знищити. Другий — що ти той, хто може змінити нашу долю й учинити так, що ми виживемо. Кому мені вірити, хлопче? Що ти мені скажеш?

Морок засунув руки під кольчугу й вийняв молитовний циліндр. Я дивився, як він вправно обертає кільцями, переміщаючи вкритий знаками камінь навколо осі й між кільцями, як творить новий візерунок. Якщо йому вдасться скласти каміння, можливо він зможе прочитати на них відповідь.

— Я не знаю, що означає те, що я Носій долі. Я — Стовп, син Списника з клану Журавля. У ніч, коли був скинутий Тигрячий Трон, імператор доручив мені місію. Я намагаюся її виконати. Однак я не знаю суті місії й не розумію її. Володар Тигрячого Трону велів мені просто кудись дістатися, але не дав знати, чому. Він не велів мені з кимось зустрітися чи передати якесь повідомлення, узагалі нічого. Гадаю, що оскільки Перший Вершник загинув і вже немає імператорської династії, я повинен лишитися тут. Стати поруч із тобою, тохімоне. Я — кірененець, і моє місце тут. Також я єдиний із придворних імператора. Це може допомогти зібрати більше людей під твоїм стягом, хоча би тих із клану Журавля, які вціліли.

— Імператорський двір... — мовив Ґніт замислено. Морок крутив кільцями, я чув постукування токенів. — Ніби-кірененська династія, заснована Перевернутим Журавлем. Зрадником. Династія Тенджарук. Це амітрайські справи, Стовпе. У нас, кірененців, немає однієї влади над усіма. Немає імператорів. Клан Журавля нічим не кращий за клан Пса, Криги чи Струмка. Так було колись і так стало знову. Час минає і життя робить коло. Усе змінюється для того, щоб знову стати тим самим. Я не хочу бути імператором. Я просто перший серед рівних. Польовий вождь недобитків. Але якщо ми вистоїмо, я повернуся на своє місце. На чоло мого клану й нікуди більше.

— Ми все ще існуємо, — сказав чернець, досі обертаючи в руках кільця й пересуваючи каміння. — Попри те, що нашу країну захопили, вимордували нас і виселили. Попри те, що нас зарахували до нижчих каст, змінили нам імена й відібрали нашу мову. Забрали навіть землю, а ми досі існуємо. Ми вистояли, бо багато поколінь тому відбувся обряд Запитання. Коли нас загарбали, Наконечник, син Сіткаря, кай-тохімон клану Журавля, той самий, який потім назвався Тагалдіном Тенджаруком, не зрадив. Він зробив те, що веліли йому Відуни — ті, які вижили в обряді. Йому наказали перейти на бік ворогів і створити імператорську династію. Йому чи його нащадкам. Він також був Носієм долі. Він виконав свою долю і його нащадок як імператор зміг учинити так, що ми спромоглися відродитись. Якби не з’явилася кірененська династія Тенджарук, Ґноте, ми б уже давно були безіменними, позбавленими пам’яті рабами з нижчих каст. Не було б ні кланів, ні нашої мови. Тому, що ти народився в кірененській родині, що тобі дали імена, ти мав батьків, що все життя ти носив клановий ніж і куртку, ти завдячуєш саме імператору.

Ґніт стенув плечима й випив вина зі своєї чашки.

— Може, але той час минув. Я більше не маю ні дому, ні родини. Як і ми всі. У мене залишилися тільки імена, ніж і куртка. Тепер нас переслідують і вбивають, а нещасний імператор мертвий. Для чого він може нам знадобитися? Амітраї навряд за ним сумують, а нам він не потрібен. Я з цією горсткою маю кинутися на столицю й відвоювати Тигрячий Трон? А кому він потрібен? Кого я б мав на нього всадовити? Як його втримати? Як зробити так, що амітраї відвернулися від своєї пророчиці? Нам потрібне місце, де ми змогли б жити, і це все. Якщо ти також цього хочеш, сину Списника, якщо ти кірененець і спроможний пробачити те, що ми тобі заподіяли, залишайся. Мені потрібна кожна пара рук. Кожна людина, яка не хоче жити у світі Праматері і вміє тримати меча. Особливо, якщо так велить покликання. Я довіряю Мороку. Якщо він каже, що ти — знаряддя долі й можеш дати нам вижити, то і я так вважаю.

— Досить, — перебив його Морок. — Це не так. Він може бути Носієм долі тільки тоді, коли зробить те, що йому призначене. Доля плинна, як вода чи дим. Немає однієї лінії, в полоні якої ми перебуваємо. Існують неминучі події, але їх не так уже й багато, і вони стосуються того, що має відбутися невдовзі. Він мусить зробити те, що мусить. Не знаю, що це. Але думаю, що він має вчинити згідно з волею імператора. Ти мешкав у палаці, — звернувся він до мене. — Чи були там Відуни?

— Здається, були, — відказав я. — Але я ніколи жодного не бачив.

— Я сам Відун, — пояснив Морок. — І хоч я не можу пояснити, чому, але вважаю, що в ніч бурі відбувся обряд Запитання. Я відчув це. Багато хто тоді загинув. Спершу від сили обряду, потім — від мечів. Коли справи стають остаточними, можна спробувати знайти відповіді — так, як вчинили після поразки у Долині Чорних Сліз. Коло з’єднаних Відунів тоді стає на мить єдиним, потужним розумом. На хвильку відкриває стежки майбутнього, пізнає те, що приховане. Багато хто з них гине, багато хто розплачується божевіллям. Відповідь же не завжди зрозуміла. Вона — як наказ юнакові, щоб він без причини помандрував кудись на край світу. Річ у тому, що лише тоді, як ти туди дійдеш, з’ясується, чому і для чого. Чи для імператора такі накази були буденністю?

— Ніколи, — мовив я. — Кожен із його людей завжди знав, що має робити і навіщо.

— А куди ти хотів дістатися? Коли мандрував аширдимським трактом.

— До містечка Нагільґил, поблизу Саураґара. У Ерг Окраїни Світу.

— Туди ти й маєш вирушити. А ми повинні зробити все, щоб ти туди дістався. Тут ти не можеш залишатися. Є ще дещо, тохімоне.

— Щось, що ти побачив у своїх мареннях, у візерунках диму й плинній воді? — запитав Ґніт.

— Так. За ним іде смерть. Я бачив її в мареннях. Вона йде за ним услід і вона вже недалеко. Однак я не знаю, що це значить.

— Смерть іде за нами всіма. Іноді вона стоїть на самому порозі. В цьому немає нічого нового. То що ти пропонуєш?

— Давай вилікуємо його супутника. Спорядимо їх у дорогу й дамо кількох людей, які проведуть їх у Нагільґил. Якнайшвидше. Провідників і оборонців. Хай вони не блукають і хай ніхто не стане в них на шляху. Вони мусять дістатися туди, куди мусять, і то якнайхутчіше.

— А яка з цього користь? Особливо для тих, які залишаться тут?

— Може, ми довідаємося, коли він потрапить туди, куди має потрапити. Так уже буває з обрядом Запитання. Може, він має там когось зустріти. А може, просто зачепить камінчик, який потім стане лавиною. А може, стане іскрою, яка спричинить пожежу. Відповідь, яку отримали Відуни, — це не пророцтво. Це шанс. Можливо, надто маленький. Але нам потрібен будь-який.

— Тому я маю віддати йому пару безцінних людей і випровадити на край пустелі, попри те, що він сам не знає, навіщо й чому, — поволі проказав командувач. — Бо можливо, Відуни здійснили в палаці певний обряд. І внаслідок цього обряду, можливо, повторюю: можливо, з’явилося марення, якого ніхто не розуміє, але виконання якого дає нам шанс на виживання. Я добре зрозумів те, що ти сказав, Мороче? Я — командувач, я дивлюся під ноги. Тут люди, які мені довірилися. Вирішили, що я знаю краще за інших, що робити. Для мене важливі списи, мішки з дуррою, коні й мечі. Я можу їх порахувати й відповісти: є шанс. Або немає. Я живу на землі й дивлюся на землю, Мороче. Я бачу речі, які мають значення, й такі, які його не мають. Я не займаюсь переслідуванням вітру, снами і світлом місяця. Не втручаюся в справи надаку й заклинань урочищ. Я вірю у Творця, але він далеко. Він створив людей вільними й тому не може нам допомогти, бо тоді ми перестали б вирішувати за себе. Тому на світі є зло і є амітраї. Але також є леза й руки, щоб можна було їм протидіяти. Такі речі я розумію.

— Шкода, що пророчиця не думає так, як ти, — відповів Морок з-за своєї кільцюватої запони. — Якби вона поглянула на імперську армію, якби порахувала вістря й мішки з дуррою, певно, вона б ніколи не покинула своєї пустельної келії. Але вона воліла ловити вітер і світло місяця. Повірити снам. І тепер її сни мусять бути снами всіх людей, аж до Всемор’я, Кебіру й Нассіму.

Я випив ще один ковток з його дерев’яної пляшки. Напій у ній мав міцний запах прянощів і трав, дивний смак, але був не таким різким, як амбрія. Мої руки вже не тремтіли, мене поволі охоплювало збайдужіння. Не спокій, а саме збайдужіння. Темрява, яка поселилася в мене всередині, ніби зморщилася, але залишилася темрявою. Чорною понурою ямою.

— Можливо, я вчиню так, як ти радиш, превелебний, — мовив командувач. — А може, інакше. Я мушу подумати. Коли я вирішу, ти про це дізнаєшся. Знайди хлопцеві якийсь куточок і простеж, щоби вилікували його друга.

— Тохімоне?

— Так, хлопче?

— Не знаю, як далеко це звідси і скільки часу минуло, але я знаю щось, що може бути важливим, — повідомив я. Ґніт дивився на мене нерухомим втомленим поглядом. — В осаді Аширдим живе небагато жерців. Лише кілька. Там є одна стара Відунка, яка може бути небезпечною. Але архіматрона взагалі не має сили. Не може діяти й не вміє керувати. Тільки пильнує міст і зупиняє багатьох подорожніх. Частину вбиває у храмі, а частину спрямовує на будівництво зерносховищ. Серед них є кірененці й інші люди, які все ж утікають від правління Праматері і Червоних Веж. Натомість усе місто завалене дуррою та стадами худоби, яких жриця не хоче віддавати високим родам, бо боїться узалежнитись. Це все стереже якийсь бінгон піхоти й гон кінноти перехоплення. Загоничі. Родом зі «Зміїного» тимену, вони знуджені й мають низькі моральні якості. Є ще храмова варта. Може, гон, максимум два. Мішанина. Бандити й дезертири. Окрім цього, на дорозі за мостом з’явилося урочище. Я знаю, бо бачив на власні очі. Це все. Я подумав, що якби я був паган-деєм чи тимен-басааром, то хотів би про це почути.

— І що б ти зробив, якби почув?

— Послав би туди бінгон швидкої кінноти і стільки возів, скільки б знайшов. Захопив би місто, спалив вежі, звільнив людей і забрав запаси. А від архіматрони дізнався б, як тепер звучить нова мова барабанів. Відколи я бачив місто, справді щось могло змінитися. Ти також можеш вважати, що я брешу. У такому разі кілька вивідників швидко б з’ясували, які там справи. А легка кіннота може кинутись у розсип і відступити, якби щось пішло не так.

Ґніт стримано усміхнувся й покивав головою. А потім поглянув мені в очі.

— Попри юний вік ти мислиш, як командир. Я міркую, хто ти насправді такий, сину Списника. Але скажи мені одне: як би ти переконав архіматрону відкрити тобі мову барабанів? Попросив би її? Залякав? Розігрів би залізо до білизни? А може, наказав би Н’Ґвембі встромити їй голки в голову?

Я мовчав.

Чернець під брязкання броні підвівся й поклав мені руку на плече.

— Ходімо.

На вулиці світило сліпуче сонце й висіло величезне блакитне небо. З вершини дивного плаского пагорба ми бачили далекий горизонт, ледь помітний серед світлистого туману. Безкінечне болотяне пустище й пологі пагорби, що маячили з одного боку, суха ялова рівнина, вкрита кущами і скелями — з іншого, аж до рудих понурих гірських вершин, що здіймалися віддалік.

— Ти зовсім не мав бажання з нами залишатися, правда? — запитав Морок.

Розмовляти з тим, хто був весь час схований за миготливою завісою, було обтяжливо. У ченця не було обличчя. Невідомо було, чи він усміхається, глузує чи говорить серйозно. Був тільки голос. Я поглянув на нього, але не озвався.

— Ти просто вважав, що мусиш. Що це твоє місце. Тим часом через усе, що спіткало тебе і твого друга, ти не впевнений, чи взагалі хочеш і далі бути кірененцем.

— А ким би я міг бути? — запитав я. — Я кірененець незалежно від того, що я собі думаю чи як почуваюся. Я більше кірененець, ніж ти міг би припустити. Може, більше, ніж будь-хто звідси. Це моя природа. Це не те, що можна вибрати.

— Так, але я думаю, що зараз надію тобі дає лише переконання, що є ще багато інших, які чинять не так, як ми. Які притримуються цивілізованих принципів і кодексу війни. Що ми тут деморалізовані. Ти мусив тікати через усю країну й спостерігати речі, які ніколи не повинні ставатися. Спостерігав і думав: «Десь там є інший світ. Є мій народ, який ніколи б так не вчинив. Була колись така країна. Якби ж я тільки міг потрапити до них, якби міг знайти свою вітчизну». А тепер ти знайшов і перше, що пережив — це неприйнятна жорстокість. Від рук своїх же людей.

— Ох, припини нити, превелебний, — буркнув я. — Ти — святоблива людина, але говориш, як амітрай. То так, то інакше, то тобі прикро, то вважаєш себе справедливим. Шамотаєшся, як хоругва, залежно від того, що відчуєш. Ви вирішили, що в вашій ситуації вам можна здобувати інформацію тортурами, то не вдавай тепер, що це неприйнятно. Прийнятно, бо ви вирішили, що так зробите. Війна — це тріумф необхідності! Кірененець замислюється, перш ніж вирішити. А коли вирішує, вже не може цього відмінити. Має стати віч-на-віч зі своїм вибором. Ви вирішили, що зробите те, що спаскудить вам ґo-ганмі й буде ганебним. Вирішили взяти це на себе, бо ставка надто велика і це, можливо, необхідно. Тож підведи голову й візьми на себе тягар, який ти обрав. Навіть не згадуй, що я маю це прийняти, бо ще годину тому я сцяв під себе від болю й жаху.

Я замовк, бо Морок поклав глефу на землю і зі скреготом схилив переді мною скриту кольчугою голову.

— Кодай масса, тохімоне!

— Матаґей, — буркнув я. І раптом почув легке подзвонювання сталевих кілець. Голова ченця ледь дрижала, і я подумав, що він плаче, поки не зрозумів, що Морок беззвучно сміється.

— Глузуєш з мене? — запитав я.

— Ні, сину Списника. Але твій докір був таким природним, що в устах хлопця аж неочікуваним. Ти звик наказувати, причому давно. Уникай цього, бо це найдурніший спосіб видати себе. Ти б, звісно, мав слушність, якби не те, що сталося непорозуміння. Я лиш казав, що знаю, що ти відчуваєш і що сам відчував би на твоєму місці. Я дивлюся на світ інакше, ніж звичайні люди. Як будь-який чернець, я трохи божевільний. Я бачу зв’язки.

— Бачиш зв’язки?

— Точніше кажучи, відчуваю. Між справами, людьми й цілями. Вони тонкі, як нитка, і можуть бути обірвані, але вони видимі. Їх легко розірвати і вчинити супроти долі. Відколи упав Тигрячий Трон, ти бредеш ворожою країною. Мандруєш із місією, яка не має для тебе жодного сенсу. Один серед ворогів. Якби ти потрапив до нас і не зазнав з нашого боку кривди, ти б тут залишився. Ти потрапив до своїх, а те, що ми робимо, має простий сенс, який легко прийняти. Ми хочемо вижити. Хочемо захищатися. Ти би просто став пліч-о-пліч із нами. Це здається набагато розумнішим, ніж безнадійна подорож без чіткої мети. Ти би просто розірвав нитки. А так ти, здається, волієш повернутися на шлях і продовжувати свою місію. Тебе скривдили, тож ти не завагаєшся. Підеш туди, куди тебе ведуть лінії долі. Так часом працює розум людини.

Ми зупинилися перед круглим отвором ще одного, сяйливого, ніби перлина, опуклого будиночка.

— Відпочинь, — сказав жрець. — Я наказав принести сюди твої речі, а також послав за відваром. Тут є циновка для спання, пледи й лампа. Хтось принесе тобі щось поїсти.

— Де мені шукати Бруса? Я хочу його побачити.

Він махнув рукою, показуючи кудись за межі плато, ніби хотів сказати, що Брус відлетів на південь.

— На першому рівні, там, де мій лазарет. Але він зараз міцно спить. Я дав йому трави. Він не прокинеться раніше, ніж завтра близько полудня. Тоді я сам тебе відведу.

Я залишився сам. Сам у круглому пустому будинку, що нагадував велику перекинуту миску для супу і був освітлений ясним блиском, ніби камінь, з якого він був збудований, просвічував, немов тонкий папір. У мирні часи ніхто не наближався до прадавніх руїн. У них траплялися дивні речі. З’являлися світло і голоси, отвори часом зачинялися, а будинки змінювали положення. Тут бачили демонів. Прийнято вважати, що руїни прокляті. Але зараз тривала війна, і дивакуваті, трохи страхітливі будівлі забутих народів стали просто сховком. Нічим іншим. На світі були значно гірші речі, ніж правічні демони, а тут принаймні дощ не лив на голову.

Якийсь час я сидів на скрученій циновці й тупо дивився назовні. На ідеально рівне плато, заставлене опуклими будівлями, в яких вовтузилися люди. Кірененці.

Мої люди.

Не знаю, звідки в мені колись узялося переконання, що якщо я знайду своїх земляків, то очолю їх. Я був просто недобитком клану Журавля. Майже дитиною. Навіть якби я сказав їм усім, хто я, то час Тигрячого Трону минув. Імператор без свого палацу, без озброєних солдатів і без підданих, які вірять у його владу, — ніхто. Звичайна людина.

Під стіною хтось поставив мій подорожній кіш. Я зрадів, що вивідники його забрали, хоч це й було логічно. Вони стежили за нами цілий день, бо ми здалися дивними. Підозрілими. Тому речі, які були у нас із собою, також були важливими. Вони їх забрали, щоб вивчити, але й так було приємно, що вони їх повернули.

Я виймав усе із коша й обережно розкладав на циновці. Це мене заспокоювало й створювало видимість якоїсь свідомої діяльності. Нічого не зникло, крім того, що деякі запаси встигли зіпсуватися, тож я їх викинув. А потім зрозумів, що це справді мій кошик, не Бруса. Одяг був відповідного розміру, я навіть знайшов свою кулю бажань. Якусь мить я на неї дивився й міркував, чому мені не хочеться плакати. Відчуття було таке, ніби моє серце висохло, як камінь, і затверділо, як глина.

Я турботливо відклав кулю вбік, погладив ціпок шпигуна. Меч, ланцюг, вістря списа, яке могло також бути ножем. Клеєний дерев’яний держак, що імітував ціпок, розкладався на кілька частин. Я взяв одну з моїх пов’язок і почистив леза, знайшов також маленький керамічний брусок і довів зброю до ладу. Відлив трохи олії з лампи й натер клинки, потім склав ціпок назад в одне ціле.

Якби в мене був мішок і трохи дубової тирси, я би почистив ще й ланцюг.

Я оглянув усе майно, одну річ за одною. Старанно, ніби до чогось готувався.

Так я провів більшу частину дня. Я не пригадував, як давно вже мені не треба було або йти, або ховатися. Я нічого не мусив. Так само давно я ще й уперше справді був сам. Товариство Бруса не було обтяжливим, але ми стали нерозлучними. Я відчував, ніби його невпинна присутність всмоктала мої думки. Ніби я поступово втрачав себе.

Тепер на мене ніхто не полював і я був один. Тож я сидів, сперши руки на коліна, й дивився вперед. Періодично попивав ліки з пляшки, яку мені дав чернець-воїн. Мене наповнювала байдужа, спокійна пустка. Ніби я перетворювався на скелю.

Мене влаштовував цей стан.

Мені не хотілося ні з кимось говорити і бачитись. Нічого мені не хотілося. Відвар діяв, хоча час від часу повертався спогад сьогоднішнього ранку, і тоді мене охоплював жаский страх, що пронизував до мозку кісток, немов холод. Це тривало мить, поки я дрижав, згорнувшись клубочком, а потім трави знову лагідно заспокоювали мій розум, як колискова.

Так я провів чимало часу, дрімаючи, прокидаючись, дрижачи в приступах паніки чи втуплюючись у простір перед собою. Не відбувалося нічого, але я відчував, що саме щось схоже мені й було потрібно. Я чув віддалені розмови, відголоси повсякденної метушні, але слухав це без особливого зацікавлення.

Ніби я був твариною чи річчю. Каменем. Дерев’яним стовпом. Я не мріяв, не тужив і — що для мене дуже незвично — навіть не жадав тіла жінки. Просто лежав на циновці, ніби увесь загоювався.

Поволі я повертав себе. Протягом останніх місяців я був то мандрівним сіндаром, то адептом, то імператором, то раптом імператорським посланцем чи тохімоном клану Журавля. Поступово я вже сам втрачав розуміння, хто я.

Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук. Аґирен Кисалдим. Арджук Гаратмал. Стільки імен. Стільки різних людей. Кожен із них був іншим. Котрий був мною? Ким був я сам?

Ким я взагалі був?

Адже насправді я навіть не знав, скільки мені років. Одна річ — рахувати час від дня народження, а інша — час, який ти прожив. Місяці минають то швидше, то повільніше. Іноді кілька днів — як цілі роки. Дні, а навіть години можуть змінити людину назавжди. Іншим разом знову нічого не відбувається і, попри те, що час минає, він ніби стоїть на місці. Людина нічого не вчиться, триває, не змінюється.

Я був іще майже дитиною, але пережив більше, ніж багато дорослих. Якби я був сином купця десь під пануванням мого батька, я б лише вибився з дитинства. Мене би хвилювали лише дівчата, танці й нічні розваги в тавернах. Я б досі з радістю запускав повітряних зміїв і стругав кораблі з дерева чи грав на сітарі. Мабуть у мене зовсім не було би крові на руках, може, я навіть не бував би у справжніх бійках. Не переймався б нічим серйознішим, ніж нудне навчання ремеслу чи суворість учителя. Найбільшою мукою була б для мене байдужість дівчини, підвернута щиколотка чи зубний біль.

Якби я й далі жив у Тигрячому палаці, то був би одним із наступників трону. Який допомагає правити, відчуває на своїх плечах тягар доль мільйонів підданих. Я б жив імператорськими справами і в багатьох аспектах мусив би бути дорослішим за звичайного шістнадцятирічного хлопця.

Однак для того, щоби змагатися з долею, яка мені випала, я досі був надто слабким. Мені бракувало спокою, розсудливості й стійкості зрілих людей. З іншого боку, якось я справлявся, і швидше, ніж вони, зміг прийти до тями.

Я пролежав так багато годин, чергуючи сон, вдивляння в точку поперед собою й насичення мовчанням. Мені навіть не хотілося думати, скільки разів протягом останніх днів я прощався з життям, переконаний, що цього разу настав мій кінець.

Я був виснажений.

Однак пізнього пообіддя я почав приходити до тями — я зрозумів це, бо відчув голод. Життя поверталося й відстоювало свої закони. Ще мене весь час мучила тривога за Бруса. Я відчував, що мушу його побачити, але просто не міг поворухнутися. Нарешті я встав і неохоче залишив свою тиху безпечну баню. Ступив знову в світ, який мені вже остогид.

Передовсім я пошукав якесь місце, де можна було спорожнити шлунок. У скелі, звичайно ж, викопати вбиральню вони не могли, але виявилося, що використовували одну з дивних порожніх ніби-криниць — таку, як та, в якій тримали мене. Я відчув легку вдячність, що мою камеру не використовували з такою метою. Колодязь був накритий платформою, знятою з воза, й закритий ширмою. Там поставили навіть миску з водою, щоб очиститись, і другу — щоб помити руки. Вбиральня була якраз порожня. На рівні, де знаходилася баня, в якій я відпочивав, узагалі крутилося небагато людей. Мабуть він був призначений для командування. Увесь табір лежав нижче, на терасі, що оточувала дивакуватий, обрізаний зверху схил. Туди можна було дістатися вузькими, вирізьбленими в скелі сходами.

Тут стояли десятки табірних возів, селянських бідарок чи купецьких підвод. Між ними розставили імпровізовані намети, прив’язуючи ванти до возів і спираючи щогли об скелю. Були там військові намети, і були конструкції з якихось шматків брезенту. Усюди крутилися люди й на мене ніхто не звертав уваги. Між наметами бігали діти, жінки прали, дехто спав прямо на возі чи під возом, на розкладених на скелі циновках або просто сидів і дивився вперед, так само, як щойно я. Було багато поранених, і всі виглядали виснаженими і змарнілими.

Там, де було військо, зберігався такий-сякий порядок, але солдати справляли враження випадкової мішанини з різних тименів, їхній риштунок був строкатою сумішшю курток різних загонів і цивільного одягу, дехто мав усе спорядження, комусь не вистачало зброї, я бачив і таких, які були озброєні звичайним господарським знаряддям. Сікачі для зрізання дурри, ціпи й сокири.

Я бачив імпровізовану ковальську майстерню, де горів вогонь, валували молоти, двоє чоловіків у шкіряних фартухах випрямляли й гострили мечі, переплавляли пощерблені леза, клепали погнуті шоломи. З одного боку здіймався стос зіпсованої зброї, панцирів і шоломів, а з другого вони складали вже полагоджену, відсортовану, акуратно поставлену в козла.

Я ніколи в житті не бачив одночасно стількох кірененців. У всіх були якісь ножі, хоча не обов’язково безціні кланові леза. У багатьох було кірененське вбрання, інші нашивали чи навіть малювали кланові знаки на рукавах і спинах військових курток чи кастових каптанів.

Тоді, здається, я вперше в житті відчув себе частиною свого народу. Усі ці роки я вважав кірененськість чимось на зразок таємного товариства. Чимось, що існувало переважно в Притулку Хмар і між придворними мого батька, але було ніби приватним. Тут я протискався крізь натовп високих худорлявих людей з такою ж золотавою шкірою, як і моя, чув звуки власної мови, що змішувалась із повсякденною амітрайською. Звичайні люди. Звичайні кірененці.

Чоловік сидів під полотняним навісом, розтягнутим між таборовими возами, і грав на сітарі. Я дивився на його пальці з металевими накладками, що вправно бігали широким грифом інструменту. Чоловік наспівував казку про Людину з Першого Місяця, а діти, що юрмою його обсіли, дивилися на нього, як на заграву й робили стріли. Кріпили наконечники, прикладали оперення з найрізноманітніших пір’їн і примотували їх міцною ниткою. Готові стріли складали в коші, звідки вони стирчали, немов пучки дивних кольорових рослин.

Я трохи бездумно вештався серед людей, які метушилися на кожному кроці, і не міг зрозуміти, чому почуваюся самотнім. Усі тут були разом і з якоюсь метою. Усі мали якусь роботу. Складалося враження, що всі між собою знайомі.

Я прибув нізвідки, а моєю метою була подальша мандрівка в невідоме. Наказ мого батька, якого я не розумів.

Я зупинив дівчину, що проходила поруч, і запитав її, де шпиталь. Вона поглянула на мене великими фіалковими очима, в яких чаїлося здивування. За військовим звичаєм кірененок вона була вдягнена в чоловічий одяг, фіолетове волосся заплела позаду, але солідні випуклості під курткою не залишали сумнівів, з ким я говорив.

— Ти хто такий? — фиркнула вона, демонстративно кладучи долоню на руків’я кланового ножа. — Як можна не бачити, де шпиталь? І що ти хочеш від превелебного Морока? Гадаєш, у нього немає, чим зайнятися? Чому ти сам не візьмешся до роботи?

— Припини мене ганити, — огризнувся я. — Не твоє діло, хто я й чого шукаю. Я просто ввічливо запитав у тебе дорогу. Я — Стовп, син Списника, тохімон клану Журавля. А ти хто, щоб одразу на мене напосідати?

— Я — Вода, донька Ткалі, родом із клану Риби. І я не вірю, що ти тохімон. У тебе ж іще молоко на губах не висохло. Ти навіть ножа не маєш. І чому ти взагалі без волосся?

— Ти — зухвала, різка й невихована, — процідив я. — Найгірший тип дівчат. Тобі здається, що ти можеш будь-кого безкарно ображати. Триває війна. Мій батько загинув. Я — тохімон, але з мого клану ймовірно вцілів тільки я і ще одна людина. Ця людина зараз у лазареті. Я хочу з ним побачитися й перевірити, чи йому чогось не треба. Ми прибули лише вчора, тож я не знаю, де лазарет.

— Я тебе проведу, — сказала вона, прикушуючи губу. — Я не впевнена, але може, тут є ще якісь люди з клану Журавля.

— Де тут можна отримати якусь їжу? — запитав я, коли ми йшли вздовж возів.

— Ти навіть цього не знаєш? — запитала вона підозріливо. — Звідки ти взагалі взявся?

— Від розпитувань тобі буде мало користі. Ті, хто мають про мене знати, — Вузол, син Пташника, Ґніт, син Коваля, і Морок — знають. І хай тобі цього буде достатньо. Ти не можеш відповісти на просте запитання якось інакше, ніж іншим запитанням?

— Я просто не розумію, чому тобі не сказали, де взяти харчі?

— Хтось мав мені принести, — відказав я. — Так вирішили.

Вона знову закусила губу.

— Це був ти? У мене не було часу. У шпиталі десятки поранених. Не знаю, чому б це я мала носити їжу комусь, хто може сам по неї прийти.

— Тому що тобі загадали, — сказав я терпляче. — У цьому суть війська. Власне тому від дівчат на війні більше хаосу, ніж користі.

— А що б я мала робити? Я — кірененка, тому борюся. Було багато жінок, які здобули славу на війні. Ти ніколи не чув про Бору, доньку Віщунки?

— Чув, — відказав я знуджено. — Але це не геройський епос, а війна. До того ж, паскудна. Тут не слави варто чекати, а болю, смороду, страху й страждання.

— Я вже вбила амітрая! — вигукнула вона. — А ти?

— Я убив кількох. Зокрема найманого вбивцю. Але я не став від цього кращим. Це тільки необхідність. Ґо-ганмі.

— Справжній кірененець — мужній і сповнений честі. Він радо від дає життя за свій клан, народ і Творця. Убиває, як вовк, і сміється з перемоги, а не ниє й розповідає про ґo-ганмі. У «Пісні про Бору» чітко сказано...

Я махнув рукою і замовк. Ми пройшли ще кавалок шляху. Вода відчула себе зневаженою, тож образилася на мене, але дорогою вилаяла кількох випадкових людей, виговоривши їм, як мають поводитися справжні кірененці. Чотирьох солдатів піхоти, які попивали пальмове вино з однієї тикви і грали в кості, замість того, щоб пошукати якесь корисне заняття; якусь поважну жінку, яка сиділа на возі, причісувалася й принаряджалася, ніби збиралася на весілля, тоді як люди страждають і борються; а на сам кінець насварила дітвака, який сидів на дишлі й беззвучно плакав, втупившись поглядом у простір перед собою. Цей своєю чергою був уже майже чоловіком і мав демонструвати мужність воїна. Мені Вода вже в печінках сиділа.

Я присів біля хлопця й обережно торкнувся його плеча.

— Можна подивитися флейту, яка в тебе за поясом? Ти вмієш грати?

Він покрутив головою.

— Це флейта моєї сестри. Вона єдина, хто в мене залишився, а тепер вона лежить хвора в лазареті. У неї жовта гарячка. Кажуть, вона може померти. Їй же всього вісім років!

— Але поки що вона не померла, — мовив я. — А в лазареті її намагаються вилікувати, тож не оплакуй сестру завчасно. Може, вона видужає і твій біль виявиться марним. Дай мені флейту, я її не заберу.

Я узяв флейту, звичайну, очеретяну сякукамі і дмухнув на пробу. У неї був приємний простий звук, тож я заграв якусь мелодію, потім наступну і ще одну. Я не був віртуозом флейти, але прості народні пісні міг зіграти.

Я помітив, що біля нас купчиться більше дітей. Замурзаних, у подертих куртках, але з клановими облямівками й ножиками біля стегна. Вони повсідались навколо мене на землі, дивлячись великими вологими очицями, немов сполохані звірятка. Очицями, в яких я побачив пожежі, кров і поневіряння.

Вода стояла над нами з нетерплячим виразом обличчя й демонстративно схрещеними руками.

Я ще трохи пограв, і мені здалося, що на зосереджених личках малих слухачів починають з’являтися тепліші почуття. Вони все менше нагадували переляканих щенят, а більше — звичайних дітей, які мають зараз вивчати знаки чи кидати одне одному м’яч, а не брести через пустища, втікаючи від переслідування усіх тименів імперії.

В якийсь момент я вже сам не знав, що граю, коли раптом усвідомив, що мелодія, яка плине з-під моїх пальців, це та сама «Пісня про геройство», якою я підбадьорював своїх бистринок.

Це була звичайна флейта і звичайні дітлахи, я не міг мати над ними дивної влади, яку давав мені над звірятами той інструмент, та попри це щось у них змінилося. Вони перестали схлипувати, почали розправляти плечі, а на личках з’явився вираз якоїсь дивної спокійної затятості.

Я закінчив грати й віддав флейту хлопцю.

— Перш ніж ти скажеш, що справжній кірененець використовує флейту тільки для того, щоб натовкти нею писки амітраїв, покажи мені той лазарет.

Тож ми пішли до лазарету, а частина малечі потупцяла за нами.

— Чиї це діти? — запитав я. — У них що, немає батьків чи інших родичів? Хто за ними доглядає?

— Це діти війни, — відповіла вона, досі ображена. — Вони приєдналися до нас, і ми всі за ними доглядаємо, але я навіть не знаю, чи вони всі кірененці.

— З часом стануть кірененцями, — сказав я. — Якщо ми взагалі виживемо.

Лазарет оточували розставлені усюди ширми, але він складався переважно з циновок, розкладених під полотняними накриттями, де лежали люди, рою мух, що літали повсюди попри дим від ароматичних свічок, і смороду. Однак Бруса я ніде не бачив. Я питав про нього і так, і сяк, описував як кірененця й амітрая, але ніхто не міг мені допомогти. Медиків було тільки п’ятеро, двоє з них саме спало, інші троє поралися між ширмами, носячи скривавлені перев’язки, ліки в маленьких чайничках і ємності з водою.

У мене дрижали руки, я відчував усередині раптовий страх, ніби велика змія поглинала мої нутрощі.

А потім я побачив кебірийця. Страхітливо високого й смаглявого, з великими, білими, мов цукор зубами, лискучою поголеною головою і мідно-бронзовою шкірою, вкритою татуюваннями. Він сидів навпочіпки під закритим військовим наметом, одягнений тільки в пов’язку й химерні сандалі, і грав на двосторонньому барабані.

Я не мав уявлення, чи це Н’Ґвемба, з яким я встиг запізнатися, чи хтось інший, але тут же рушив у той бік.

— Стій! — крикнула Вода й різко схопила мене за плече, другою рукою вихоплюючи ніж. — Туди не можна заходити! Що ти собі думаєш?

Я потягнувся до її стисненої руки, що м’яла куртку на моєму плечі, й накрив її долонею, обернувся, прослизнув під рукою Води, а потім зробив іще один рух і між іншим видобув ніж із пальців кірененки. Я рушив убік намету, коли дівчина робила сальто в повітрі й падала спиною на стос порожніх плетених кошиків.

Я перевернув руків’я в долоні, щоб лезо сховалося за зап’ястком, і опустив руку в положення уздовж тіла.

— Де Брус, син Полинника, якого ви катували сьогодні вранці? — запитав я спокійно, ніби хотів дізнатися чи позичать мені дрібку солі. Однак усередині в мене палав вогонь.

Кебіриєць підвів темне обличчя, але нічого не вказувало на те, що він мене зрозумів. Південці виглядали дивно. Це були гарні люди, як з картини, але здавалися страшенно дикими. Нагадували хижих звірів, які ходять на двох ногах, як люди. Двоногі леопарди з обличчями статуй.

Я повторив запитання.

Кебіриєць обережно відставив барабан і поглянув на мене жаскими жовтими очима дикої кішки. Торкнувся кулаком чола і вуст, після чого простягнув уперед відкриту долоню. Він і далі сидів навпочіпки, але головою майже сягав моїх грудей. Я подумав, що в разі чого йому не можна дозволити встати. Він був дуже худий, але жилавий, а його тонкі довгі м’язи здавалися твердими, як залізо.

— Людина не ходить намет, — сказав він ламаною кірененською. — Рядно закрите. Велика сила духів. Хворий-хворий. Там лікування.

— Брус у цьому наметі?

— Не можна, н’гана. Олімвенґа усурі.

— Я мушу його негайно побачити, кебірийцю, — процідив я поволі, але рішуче. Я не міг відірвати погляду від його надзвичайних жовтих очей. Дивився й дивився, відчуваючи, як у мене німіють щоки. Я пригадав собі, що перед боєм треба бачити всю постать супротивника. Дивитися приблизно на кадик і охоплювати зором усе тіло, а не вдивлятися в очі. Кажуть, кебірийці можуть приборкати поглядом диких звірів. Тільки от я — не пустельний шакал. Мені необхідно було пройти, а він присипляв мене поглядом. Усе тіло здавалося мені важким і раптом здалося, що на його високому чолі, над самими бровами, розплющується ще одна пара очей, менших, але так само пронизливих і хижих.

Я потрусив головою і спромігся відірвати погляд від обличчя чоловіка, а потім зробив крок убік і потягнувся до поли намету. Кебіриєць почав підійматися. Одним вправним рухом, попри перехрещені ноги.

Я схрестив стегна і з оберту штовхнув його п’ятою, викинувши назад ногу. Мені здавалося, що моє раптове буцання мало звалити онагра з ніг, але воно потрапило в порожнечу. Нас відділяв лише крок, я не міг схибити, а попри це голова й тулуб кебірийця зненацька відхилилися вбік, ніби в нього зовсім не було хребта.

Колись у палаці я бачив танець кебірийської акробатки. Високої, смаглявої й голої, її тіло блищало від олії. Вона танцювала, тримаючи на голові глек із кубком усередині. Глек тримався, ніби приклеєний, аж раптом вона підкинула його одним скоком і завмерла, похилена вперед. Глек приземлився їй у руки, а келих упав на випнуті сідниці. Дівчина без зусиль вигнула спину назад, піднесла глек над головою, цівка вина полилася прямісінько в келих. Потім вона зненацька перекинула довгу пряму ногу над головою і зробила сальто, спираючись об підлогу однією долонею. Коли вона приземлилась на колінах перед троном мого батька, у долоні вже тримала келих, з якого не пролилося навіть краплі вина.

На мить я втратив рівновагу й мусив протанцювати кілька кроків, щоби знову стати в бойову позицію. Я поправив пальці на руків’ї схованого в руці ножа. Кебіриєць стояв спокійно, виструнчений, ніби мідна статуя. Здавалося, що він нічого не помітив, що просто собі стоїть. Дуже високий і худий, він скидався радше на ляльку, ніж на людину. Я відчував, що варто мені лиш поворухнутися, як він відреагує блискавичним рухом кобри. Що ж.

— Рая, н’вензі, — мовив він тихо. З усіх мов імперії кебірийську я знав мабуть найгірше. Н’вензу — друг. «Спокійно, друже». Я не був спокійним. І не був його другом.

— Газіма індо. Газіма кана. Куна н’ту, — видобув я з якоїсь пітьми пам’яті. «Я мушу зайти, мушу побачити, моя людина». Здається.

На його витесаному обличчі зблиснули великі й білі зуби-перлини.

Він пальцями показав на свої очі, яких знову було два, як у всіх.

— Не йде. Дивиться. Там велике лікування, ти голос, крик, твоя н’вензу померти. Матуфу, розуміє? Велике лікування. Великі духи.

Матуфу — смерть.

— Я вб’ю тебе, собако! — крикнула Вода, линучи в наш бік зі зламаним держаком від лопати в руці. — Ти, підлий пацюче!

Кебіриєць миттю простягнув уперед руку й показав їй розчепірені пальці. Нічого більше. Вода раптом зупинилася, ніби наткнулася на стіну. Держак випав із її рук. Частина волосся вибилася з кока й упала на обличчя, на якому очі сяяли від сліз злості, а рот був розтулений, і так вона здавалася справді гарною. Голос застряг у неї в горлі.

— Будь ласка... — мовив до мене кебіриєць. — Ти ніж земля, я покажу намет. Тільки дивиться.

— Я мушу... — повторив я вперто.

— Ніж земля. Тензанґу тілага, н’те, — «Відклади зброю, людино».

Я вже мав опустити ніж, коли побачив обличчя Води. Її святий клановий ніж. Якщо я його кину, вона справді мене вб’є. Це кірененка. Справжня.

Я зробив легкий надріз на своєму передпліччі, підклав долоню під лезо й присів, тримаючи ніж обома руками, а потім поклав його на землю.

Коли я востаннє бачив власний ніж, він лежав на вішаку в моєму покої в Будинку Сталі. Я тікав, переодягнувшись, і мені навіть на думку не спало взяти його і зберегти. А тепер якийсь завойовник із «Кам’яного» тимену чистив ним бульбу й колупався під нігтями. Що я за кірененець такий?

— Пам’ятає. Ти тиша, — рішуче наказав кебіриєць і відхилив полу намету.

Це тривало коротку мить. Не довше трьох сплесків долонями.

Брус сидів на колінах на циновці посеред намету з триклятими кебірийськими голками в черепі і закоченими назад очима, що сяяли внизу смужкою білизни, й крутив головою на різні боки, жахливо, не по-людськи, ніби ним керував водний механізм. Морок стояв за ним, тримаючи руки біля його скронь, і монотонним голосом декламував літанію. Слова сипалися з його рота одне за одним, навколо горіли жертовні лампи й кадила. Голос Морока був хрипкий, здавалося, що він декламує так упродовж багатьох годин.

Це був екзорцизм. Морок намагався вигнати з Бруса демона.

Пола намету знову опустилася.

Я не встиг скрикнути, не встиг схопити з землі ножа, не встиг вдертися в намет. Не встиг навіть набрати в груди повітря. Рука кебірийця шугнула в мій бік, його пласко розкрита долоня опинилася перед моїм лицем. Долоня, на якій раптом розплющилося жовте тигряче око.

А потім запала пітьма.

Я прокинувся у своїй бані. Якщо це досі був той самий день, то я недовго пролежав без тями, бо сонце ледь хилилося до заходу далеко над болотяною рівниною.

У мене нічого не боліло, я просто лежав на циновці, ніби весь цей візит на нижчий рівень фортеці був сном.

Я знайшов рушник і витер ним голову, але не знайшов на тканині слідів крові. Ранки, яких мені наробили на світанку, встигли затягнутися, а нових не було.

Може, трикляті голки й уміли лікувати, але я більше ніколи не хотів би мати з ними справу.

Я вийшов із бані до краю тераси, сів там, звісивши ноги у прірву, й дивився на далекі гори. Десь там була пустеля Нагель Зим. Несходжене море піску і скель, у яке осмілювалися вирушати лише одиниці, а ще менше спромоглися звідти повернутися. Безводні пустища, урочища й піщані демони. Зловісний Ерг Окраїни Світу. Ще за панування мого діда углиб Нагель Зиму вислали кілька військових походів. Одного разу навіть бінлік важкої пустельної піхоти, із ридванами, зброєю й запасами, під командуванням божевільного басаара Кітарґея. Ніхто їх більше не бачив. Тисяча загартованих у бою солдатів, бактріани, орніпанти, двадцять ридванів. Усе поглинув пісок, який тепер мені випало перейти.

Чудово. Я ж був Носієм долі. Батько зажадав, щоб я пішов у дюни Нагель Зиму і зустрівся зі своєю долею. Добре. Як на мене, це означає долю висушеного трупа, що лежить серед піску й каміння на поталу стерв’ятникам і шакалам. Хай і так, якщо моєму народу з цього буде якийсь пожиток.

За моєю спиною небо залилося багрянцем і пурпуром, а переді мною над далекими горами здіймалися сутінки, кобальто-фіолетові, як волосся Аїни. Так я сидів, поки на мене не впала довга, остання на сьогодні тінь.

Вона стояла там із кошиком у руках, на тлі призахідної пожежі була тільки тонкою чорною постаттю, але я й так її впізнав.

— Могли б і когось іншого прислати, — кинув я знуджено. — Ти прийшла мене вбити, бо я торкнувся твого кланового ножа?

Вона поставила кіш на землю, підперла руками боки, похилила голову й мовчки завмерла.

— Моя поведінка була неприпустимою, — відказала швидко й дуже невиразно. Додала ще щось, що могло звучати як кодай маса, тохімон, хоча це не точно.

— Я не почув тебе, — сказав я безжалісно.

— Ще ніхто ніколи мене так не шпетив, як превелебний Морок. Мене принизили. Дали наказ принести тобі вечерю й уклінно перепросити. Ти наплював мені в обличчя. Відібрав ніж у всіх на очах і досі живий. Я зганьбила весь клан Риби. Але якби я виконала наказ і принесла тобі під ніс твою кляту їжу, ти не почав би вештатися табором, шляхетний тохімоне, не наразив би на небезпеку життя свого супутника й своєї чудової місії. Тому сердечно перепрошую. Я повелася неприпустимо. Кодай маса, тохімон.

— Навіть вибачення в тебе хамовиті, — процідив я. — Переді мною не раз у житті вибачалися. Навіть Морок. Я можу відрізнити побивання від зухвалості й нахабності. Коли робиш помилку, немає нічого ганебного й принизливого в тому, щоб перепросити. Це доказ мудрості й відваги. Може, колись ти довідаєшся, але мене це мало обходить. Хай цим переймається Морок чи хтось, хто в приступі затьмарення розуму вирішить з тобою жити. Я і так невдовзі муситиму покинути це місце й не думаю, що мені вдасться довго залишатися живим. Тож припиняй ці поклони, бо це вже просто смішно.

Вона випрямилась, а потім присіла на землі й відкрила кришку коша.

— Я — не амітрайка. Я — вільна людина. Умію виконувати наказ, але й думати умію. Я гадала, кірененцям можна думати. Кожен має власну Дорогу Угору, якою прямує сам, ней?

— Так, тільки зараз війна. Під час війни хтось має командувати. Лунають накази, які треба виконувати, навіть якщо вони здаються дурними. Польовий командир не може пояснювати кожному списнику, чому зараз йому потрібен стрій клином, а наступної миті — «бичачі роги». Він віддає наказ. Я сам мушу один із таких виконати, хоча не розумію, навіщо. Це аґіру. Я погодився на це, бо я вільний. І оскільки я погодився, тепер я покірний. Залиш ці миски, ти не маєш зі мною сидіти. Я вмію їсти сам.

— Я мушу, — повідомила вона понуро. — Морок не тільки велів мені перепросити, але й прислуговувати тобі під час трапези, як служниці.

— На милість... — зітхнув я. — Я звільняю тебе від цього наказу.

— Ти не можеш. Це моє аґіру. Лише Морок може мене звільнити.

Я сів на гладку скелю й дивився, як вона витягає з коша шматок чистої циновки, бляшані миски, вкладені одна в одну, ложки і щипці.

Вона поклала рагу. М’ясо, овочі, гострий соус. Гишмиш. Пахучий, але пекучий, як вогонь. Він нібито дозволяє уникнути отруєння, навіть якщо м’ясо було зіпсоване. Військова їжа. Рагу, дурра, трохи хліба, довга цибуля, щоб запобігти гниттю ясен.

Вона вийняла тикву й налила мені пальмового вина.

— Поклади й собі, — сказав я. — Вистачить для двох. Я тепер небагато їм.

— Я мала тобі прислуговувати, не складати компанію, — відказала вона вперто.

Я стенув плечима.

— Немає достатньо посуду, — озвалася вона за якийсь час.

— Є порожня миска з-під каші, — зазначив я. — У коші є ще одна ложка. Вино ми можемо пити з однієї миски.

— Іще чого! Це було б майже як поцілунок. Що ти собі думаєш?

— Я тобі вже казав, що триває війна. А війна — жахлива.

Сутеніло. На терасі нижче по черзі запалювалися маленькі вогнища, що мигтіли в темряві, немов розсипані рубіни.

Вода зітхнула, закотила очі, але наклала собі дурри й рагу в другу миску. Ми мовчали.

— Що це значить, що ти Носій долі?

— Це значить, що я мушу піти туди, куди мені наказали, хоча в цьому немає видимого сенсу. Бо Відуни вирішили, що з цього вийде щось добре для нас усіх. Ось і все. Але не питай, що це насправді значить. Для мене — нічого. Нібито є лінії подій, які поєднують людей, речі й місця.

— Це просто доля, — відповіла вона. — У кожного є якась доля. Своя Дорога Угору. Тільки от усе залежить від того, що ти обереш у конкретну мить життя. Можна йти багатьма стежками. Твоя доля відрізнятиметься залежно від того, чи спробуєш ти мене зараз поцілувати, стрибнеш із цього урвища, виллєш собі соус на голову чи спокійно з’їси вечерю. Але вибір обмежений: тут ти не потонеш і не полетиш. Тому кожен має багато доль. Відуни, певно, вирішили, що існує така версія твоєї долі, яка повпливає на нас усіх. Зазвичай Угору несуть власну. Але ти інший. Ти очевидно тягнеш на плечах стежку життя тисяч кірененців, попри те, що сам про це не знаєш. Тому ти Носій долі.

— Сильно полегшало, — буркнув я. — Запали, будь ласка, лампу.

Вона викресала вогонь і за мить миготливий вогник розмалював її обличчя золотим блиском. Великі довгуваті очі, плаский ніс і повні зграбні вуста, ніби трохи завеликі для її дрібного лиця. Не надто довге темнофіолетове волосся, позаду зав’язане в маленький хвостик, практично невидимий у темряві ночі.

— Було би краще, якби Відуни сказали мені, про що йдеться. Якби я знав, що маю робити, я би просто зробив. А так вони просто вказали мені напрямок. Звідки мені знати, який вибір буде правильним? Ти сама сказала, що у кожного з нас багато доль. Тож як я маю йти за тією, що принесе користь кірененцям? Як мені її розпізнати? Знання, що від цього залежить майбутнє нас усіх, геть не допомагає. Мені скочити з урвища? Чи поцілувати тебе?

— Та тут якраз немає різниці — наслідки будуть однакові, — розсміялася вона. — Краще вже вилий собі цей гишмиш на голову. Що ти робив до перевороту?

— Був придворним у імператорському палаці, — відповів я розмито. — Це було так давно, що здається, ніби минула вічність. А що ти робила?

Вона надовго замовкла.

— У нас був прекрасний клановий дім серед скель і озер. Наша родина вирощувала коней. Вечорами я грала на сітарі, а все життя проводила в стайні. Ми жили, як у Кіренені. У нас були меблі, картини, давні пісні й сувої. Кожен займався святим ремеслом. Мій батько, мати, мої брати. Дядько був ковалем, мати — ткалею, батько — бондарем, один брат був рибалкою, другий вчив верховій їзді. Нашим стилем, не по-амітрайськи. А яке в тебе було ремесло?

— Різьба по дереву. Але я не встиг добре навчитися. В палаці було багато іншої роботи.

— Знаю. Імператор був зрадником. Жив, як амітрай.

Я стиснув щелепи. Не думав, що слова Води зроблять мені так боляче. Перед моїми очима постав мій батько в клановій куртці і з ножем на поясі, який співав нам казки в цілком кірененському інтер’єрі його павільйону в Притулку Хмар. Батько у своїй майстерні, у шкіряному фартуху, робив найгарніші списи, що ніколи не хиблять.

Я порахував вдихи і видихи. Розслабив м’язи, але відчував, як у мене тремтять руки.

Випив ковток вина.

— Імператор не був зрадником, — сказав я тремтячим голосом, хоча поволі і спокійно. — Якби не його рід, який ти називаєш зрадницьким, не було б уже й сліду від кірененців. Ніхто б не знав мови. Ми були б безіменними рабами з найнижчих каст або м’ясом для Підземної Матері!

Я замовк, бо усвідомив, що кричу.

— Не говори так більше в моїй присутності, бо я тебе вб’ю, — почав я знову пошепки. — Особливо, якщо ти вважаєш себе воїтелькою і прийняла військове аґіру. Імператор правив усією країною. Усіма народами імперії, не тільки нами. Але коли покидав палац, одягав куртку й вішав на пояс ніж. На великій площі він створив кірененський дворик. Там був і дім. Із павільйонами, що стояли серед скель і кущів, обличчям до озера. Імператор був кірененцем, і все, що він робив, робив згідно з кодексом і звичаєм. Навіть у політиці. Я ніколи не знав кращої людини. Мосу кандо! Я все сказав!

— Я почула, що ти сказав, — гнівно відповіла вона, а потім запала тиша.

Вона мовчала. Я також. Я спорожнив миску й дивився на пломінчик лампи.

Я заспокоївся. Мій гнів загорівся і згас, немов вогонь, що поглинає солом’яного снопа. Я відчував лише образу й несправедливість. Рештки люті тліли десь під сподом.

Зненацька Вода простягнула руку й ледь торкнулася моєї долоні.

— Пробач, — прошепотіла.

— Легко кидатися звинуваченнями, коли не знаєш усього. Той час минув і всі загинули. Залишилися тільки попіл і пам’ять. Немає вже ні мого палацу, ні твого дому.

Вона опустила голову.

— Ми збудуємо нові домівки. Знайдемо місце далеко від амітраїв і їхньої божевільної Праматері. Таке, яке ми зможемо захистити. А там поставимо нові будинки, засадимо поля й народимо дітей. Прикличемо своє надаку. От побачиш. Кіренен відродиться по-справжньому.

— Я цього мабуть не побачу, — мовив я. — Я піду тим своїм шляхом у невідоме. Я — Носій долі, пам’ятаєш?

— Коли ти маєш рушити?

— Невдовзі. Не знаю, коли. Щойно мій супутник зможе йти далі.

Я потягнувся за глеком, налив вина й подав їй миску. Вона взяла її, вагаючись, і перекрутила в руці.

— Колись я думала, що робитиму так у день свого весілля. Пальмове вино з однієї миски, дві тріски, запалені від однієї лампи, його ніж у моїх піхвах, а мій — у його. Дві руки, зав’язані святою стьожкою з молитвою до Творця, а потім спільний перехід мостом на Острів Молодят. Плече до плеча, з тим, із ким я захочу подорожувати разом. А тепер усе пішло з вогнем. Підземна Матір повернулася. Усе має спливти кров’ю на її славу, а потім стати єдиним.

— Кіренен повернеться, — прошепотів я. — Ти сама казала. Треба в це вірити. Але якщо до цього дійде, ви знайдете якусь країну, найкраще на морському узбережжі, де є скелі й дерева, що сильніші від штормів, які гнуться, але не ламаються. Ви збудуєте там кланові садиби, поселення і храми Творця. Заспіваєте пісню Камарассу і в перший день весни запускатимете повітряних зміїв. Тоді ти знайдеш когось, із ким перейдеш міст. І якщо так станеться, подумай про мене. Тому що це може означати, що я знайшов ті кляті лінії долі й це якось допомогло. Я хотів би вірити, що так і буде. Що б мене не спіткало, я думатиму, що так відбувається для того, щоби ти зв’язала з кимось руки стьожкою і обмінялася ножами. Мені буде легше. Доля однієї вцілілої людини — це конкретна мета. Щось, що я принаймні можу собі уявити.

— Ти сам сказав, що тільки божевільний захотів би зі мною жити, — відказала вона й забрала обличчя від світла лампи, ховаючись у тіні.

— Війна породжує шаленців, — запевнив я. — Знайдеш якогось, Водо, донько Ткалі.

Вона подала мені миску.

Я випив, і це справді було, як поцілунок.

— Якщо колись так станеться, я подумаю про тебе. Вмовив, — прошепотіла вона.

Я долив вина й віддав їй миску.

— Така тут тиша, — сказала. — Наче й немає війни. Там, далеко. Не чути гудіння полум’я, сигнальних барабанів, рогів загоничів, криків і виття Червоних Веж. Нічого. Лише птахи й вітер. Але ми також невдовзі звідси підемо. Коли поранені трохи оклигають. Знову почнеться похід, сутички й битви. Вони нас знайдуть. Не заспокояться, поки не знайдуть.

— Є тільки тепер, — відказав я. — Те, що було, вже зникло. Залишилася тільки пам’ять. Завтра ще не настало, воно приховане. Треба жити тим, що у нас на відстані простягнутої руки. Так, щоб потім пам’ятати кожну мить. Невідомо, скільки їх нам відміряно.

Вона зробила ковток, і коли віддавала мені миску, наші долоні торкнулися в темряві.

— Так, — мовила тихо. — Є тільки тепер...

А потім, коли я проводив її до бані, через тонке полотно куртки я відчував, як гупає її серце. А може, це було моє серце?

— Як ти міг таке мені зробити, — прошепотіла вона набагато пізніше в темряві. Ми досі були тісно переплетені, повністю мокрі від спільного поту, попри те, що ніч була прохолодною.

— Я хотів, щоб ти мене запам’ятала.

— Я б і так тебе запам’ятала. Протягом одного дня ти бився зі мною і переміг. А потім кохав мене і теж переміг. А маєш бути безпорадним і несміливим. Це мало залишитися милим, але незначним спогадом. Ти не мав права вчиняти так, щоб я пережила щось таке.

— Це — як гра на сітарі, — сказав я. — Ти граєш на мені, а я на тобі.

— Його звали Гак, син Бондаря. Я кохала його, бо він був першим справжнім кірененцем, якого я зустріла.

— А твоя родина?

— Ох, припини вже. Я тобі набрехала. Мої батьки були зрадниками. Мати була кірененкою, але ненавиділа наш народ і звичаї. Служила Праматері відколи я її пам’ятаю. Кілька років я мусила жити з нею у Домі жінок при Червоній Вежі. Батько був імператорським чиновником і навіть не знав свого справжнього імені. Вживав тільки амітрайське. Я дізналася, хто я, коли мені було десять. У чотирнадцять я вже сварилася з матір’ю щодня. Вона хотіла, щоб я поклонялася Праматері, а я хотіла бути кірененкою. Нарешті в шістнадцять я виїхала до дядька в село. Дядько був щирим кірененцем. Викував мені ножа і навчив усього необхідного. Тітка навчила мене знаків і жіночого знання. Це тітка була ткалею, а не моя мати. Це там я зустріла Гака. Він жив недалеко, був мисливцем і ми випадково зустрілися якось у лісі під квітучими сливами. Я була впевнена, що ми поберемося, хоча йому було майже двадцять п’ять років. Але коли повернулася Праматір, на наші домівки напали. Селяни з сусіднього кишлаку. Я тоді була вагітна, але втратила дитину. А Гака забрали у вежу, як і мого дядька й тітку. Тільки мене забрали у Дім жінок, тому мені відомо, що все це сталося через мою матір.

Запала тиша. Тиша і волога солона темінь.

— Це минуло, — прошепотів я. — Є тільки тепер, пам’ятаєш? Украдений час, коли немає війни. Тільки ти і я. Маленька мить, яка не належить ані війні, ані Праматері.

— Так, — відповіла вона. — Є тільки тепер...

І було тільки «тепер».

Дуже довго.

Такий кошмар я бачив тільки раз у житті, у ту ніч під час засухи, коли до мого покою прокрався найманий убивця. Тієї ночі, коли загинула Ірісса.

Тоді я бачив, як надходить пророчиця, схована в зітканому з полум’я плащі. Цього разу мені наснилися околиці табору. Ніби я був шакалом, що мчить крізь болотяну рівнину з купою вигнутих чорних гілок, обвішаних водоростями, серед смороду висохлого мулу й падалі. Навколо, замість бурої пітьми ночі, була руда напівтемінь, ніби звіддалік загравою грало ціле спалене село чи ніби місяців було десять, не два, і всі вони стікали кров’ю.

Я здіймався над потрісканим болотом, летів над ним, як нічний птах, бачив слід, що злегка світився, немов розсипаний фосфорний порошок у покої знахаря. Ледь помітне сяяння, що заповнювало дві лінії, якими точилися колись колеса візка, осідало на мертвих гілках і здіймалося в повітрі. Світлиста дорога різкими поворотами вела до дивної гладкої гори — двох обрізаних конусів, поставлених один на одного, вкритих білими банеподібними будівлями, ніби колонія лугових грибів. Усе залите слабким рудим світлом під кривавим небом.

А потім я побачив того, ким я щойно був.

Спершу білу постать, що мчала так швидко, як леопард на полюванні, тільки бігла вона на двох ногах, пригнувшись до землі і опустивши плечі. Коли я зміг до неї нарешті придивитися, я побачив смагляві ноги, виткий тулуб із круглими стегнами й груди, що підстрибували в ритм кроків.

Я бачив жінку, але вона линула так швидко й плавно, як не дано жодній людині. Важко було стежити за нею поглядом, але я не знав, чому її вигляд здавався мені страхітливим. Так, ніби я дивився на потворного демона.

Жінка зі скуйовдженим волоссям і світлисто-білою шкірою, немов живіт в’юна, мчала вперед, а я здіймався над нею, немов примара. Одним рухом вона перескочила повалене дерево й припала на хвилю до землі, винюхуючи, як пес. А потім задерла голову вгору й видала жаский крик. Він прозвучав, як рев буйвола, виття скельного вовка і страхітливий стугін морських тварин водночас.

Я побачив, як її вигнута спина раптом із тріском поросла пасмом шипів, що виглядали немов пера стріл, що виростали з кожного хребця. Із пальців вистрілили заокруглені гаками пазурі, волосся нагадувало радше голки дикобраза. Вона знову завила, задираючи біло-синє мертвотне обличчя зі страшними лискучими очима, глибоко посадженими в чорноті очниць. З-за її до неможливості розтягнутих губ показалися два ряди кривих великих зубів.

А потім вона знову пустилася бігти, впевнено йдучи по сяючому тьмяним блиском сліду.

Я бачив, як біля самого підніжжя гори вона зникла серед густих низьких кущів.

Вартові стояли біля сходів, що вели на першу терасу. У напівпанцирах і шоломах, з намальованими клановими бойовими знаками. Між ними в залізному кошику горіло вогнище.

Я хотів озватися, хотів застерегти, але не міг. Я був тільки поглядом, що здіймався, ніби птах, над висушеним морем багна.

Вартові щось почули, бо один із них ухопився за смолоскип, який підпалив у кошику, інший відклав спис і взявся за лук. Вони не промовили ані слова, порозумілися самими поглядами. Заскрипіла тятива, а потім запала тиша, якої не порушив навіть найменший шелест. Стражник підняв бухкаючий смолоскип угору, потім уперед, другою рукою беручись за руків’я зброї. Обережно пішов у кущі, водячи з боку в бік рукою із джерелом світла. Вони обидва рухалися сторожко й тихо, не заступаючи іншому дорогу і стежачи за спинами один одного.

У тому сні я кричав, але це був німий крик. Крик каміння.

Ніхто його не почув.

Жаска жінка вистрибнула з кущів, як тигр. Прямо їм в обличчя. Різке, люте дзижчання стріли, стугін смолоскипа, що злетів угору, та брязкіт меча при видобуванні з піхов злилися в один звук.

А потім пролунав ще й приглушений крик і хрускіт кісток. На біле гладке узгір’я бризнула кров, перш ніж смолоскип упав на землю.

Жінка-демон із вищереними акулячими щелепами й волоссям, як голки дикобраза, повернула своє майже мартвецьке обличчя просто на мене. Біле лице з іскрами в очах і запалими щоками. Лице, яке я знав.

Лице мертвої Міраг.

Я прокинувся зненацька, давлячись криком, що бився в мене в горлі, немов птах.

Світало. Небо сіріло. Я бачив це крізь неймовірні сяйливі стіни бані. Вода сиділа на колінах біля входу, демонструючи мені перехрещені стопи, круглі сідниці, тонку талію й майже трикутну лінію спини.

— Наснився кошмар? — запитала вона.

— Здається, так, — відповів я, намагаючись прийти до тями.

— Там щось мабуть сталося унизу, — прошепотіла вона. — Мене розбудили якісь крики.

Застрибуючи у вбрання і дрижкими пальцями намагаючись зав’язати шнурівки черевиків, я відчував, ніби моє горло перетворювалося на камінь.

Лазарет оточувало щільне кільце людей. Вони мовчали, тільки часом у натовпі лунало приглушене схлипування. Це звучало значно страшніше, ніж хоровий плач. У повітрі повис страх, а у мене складалося враження, що протискаючись крізь юрму, я просто кам’янію.

Вони лежали вряд перед лазаретом. Накриті плащами, які поволі просочувалися кров’ю. Як криваві, складені для довгої подорожі клунки.

Шість клунків.

— Нічого більше не можна зробити, — сказав Морок, стоячи над ними у своїй кольчузі, що закривала все тіло, і спершись на глефу. — Їм вже не можна допомогти, а вбивця втік. Наші брати вже відійшли Дорогою Угору на зустріч із Творцем. Ми виставили додаткову варту, зрештою, вдень він не повернеться. Тепер ідіть. Ми поховаємо їх на заході сонця. Мовчки.

А потім він повернув до мене запону зі сплетених кілець і ледь припідняв полу намету.

— Зайди всередину, сину Списника.

Мені не залишалося нічого іншого, як рушити за ним. Клунки лежали в жахливій нерухомості, по них повзали мухи, а з одного вибилася рука.

Рука, на якій бракувало трьох пальців.

Брус уже сидів не посеред намету, а на циновці, що лежала на землі, і дивився на мене цілком притомним поглядом.

— Я голодний, як леопард, Арджуче. Довго я спав? Де ми? Звідки тут Споглядач Творця? Я справді бачу мандрівного ченця-воїна, чи це я ще не прокинувся?

Мій голос загруз у горлі.

— Він здоровий, — озвався Морок. — Настільки, наскільки я зміг йому допомогти. Недуга голови може повертатися. Він уже був хворий, коли в нього встромили голки. І до речі, Н’Ґвемба Асані мертвий.

— Як це...

— Н’Ґвемба Асані, Вузол, син Пташника, Колос, син Гончаря — вивідник, який вас упіймав. Двоє солдатів, які конвоювали вас до бані на горі, а сьогодні стояли на варті, а також хлопець. Сирота на ім’я Молот, син Ловця. Я лікував його сестру від жовтої гарячки.

Я тільки розтулив рота і так і застиг. Немає дихання, немає слів. Хіба що якесь кректання.

— Це був демон, — вів далі Морок з-за своєї кільцевої запони. — Потужний демон урочища, із тих, яких ми називаємо роіго, а амітраї — упирмаз. Саме це я бачив у воді і візерунках диму, але зрозумів тільки зараз. Він іде за тобою вслід. Убиває кожного, хто мав із тобою хоча би що-небудь спільне. Кожного. Тому ви мусите піти негайно. Ми дамо вам кількох людей, запаси, навіть коней. Ти мусиш дістатися туди, куди веде тебе твоя доля, сину Списника. Твоя і наша, і хай би тобі вдалося. Я молитимуся за вас, Стовпе.

— Звідки він... — почав ошелешено Брус, але ми не звернули на нього уваги. Він це помітив і замовк.

— Як це — кожного? — запитав я. — Адже ти, тохімон Ґніт... Брус... Не кажучи вже...

— Я всю ніч здійснював над твоїм приятелем екзорцизм. Монстр кружляв навколо намету, я відчував його, чув, але він не міг подолати пісні. Н’Ґвемба вийшов, щоб його прогнати, і загинув. Лише мені це вдалося. Він пішов, але повернеться.

— Ти сказав, що він іде за мною услід. У такому разі ми маємо негайно вирушати. Може, він піде за нами, а вас залишить у спокої. Раз він нападає на тих, кого я зустрічаю, то...

— Саме на це я й розраховую, — перервав мене чернець. — Він не нападає на твоїх переслідувачів, він нападає, бо відчуває тебе. Твій слід. Це до тебе роіго хоче дістатися. Якщо ти залишишся, то загине і Брус, син Полинника, і Ґніт, син Коваля, і я, і Вода, донька Ткалі. А також кожен, кого ти бодай зачепиш. Іди по свої речі, сину Списника. Немає часу.

— Аґіру Кано! — заскреготів я кам’яним голосом і рушив до виходу.

— Стовпе! — гукнув Морок. Я обернувся.

— Ти встигнеш попрощатися.

— Мороче, Вода... Коли ви вирушите в подальшу дорогу...

— Знаю, сину Списника.

Я вийшов з намету.