Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 9. Дім вогню.

Це не була ретельна й послідовна облога. Радше різновид блокади на виснаження. То тут, то там навколо озера палали багаття і стояли намети, невеликі загони Людей Зміїв з’являлися і зникали, лісами снували краби. Одні йшли, прибували інші. Йшлося радше про те, щоб Люди Вогню, які сховалися за валами своєї головної осади, не могли вільно рухатися околицями, випасати худобу чи полювати. Коли їм уривався терпець і вони висувалися більшими силами за мури своєї садиби, Змії розбігалися, зникали, розчинялись у пущі. До бою ставали лише тоді, коли з-за брами Дому Вогню виходило менш ніж двадцятеро озброєних воїнів водночас.

У той же час вони не атакували земельно-дерев’яних частоколів Дому Вогню, не допускали штурмів. На щодень тільки зрідка обстрілювали дворище, смалячи з безпечної відстані в небо так, щоби стріли падали по той бік палісади. Часом аркбалісти, що стояли то тут, то там, плювали в поселення валунами чи начиненими металом дрючками. У відповідь требушети Людей Вогню з гуркотом метали в бік Зміїних таборів дзбани драконячої олії, на скелястому березі озера і перед стіною лісу розбризкувалось рідке полум’я, пожежа гуділа якийсь час і залишала після себе чорну пляму згарища. За кілька десятків кроків від валів твердиню оточував цілий перстень таких нерівних плям.

Великих втрат однак із жодного боку не було.

Ночами лунало понуре завивання закутих у сегментарну бляху крабів чи дика какофонія музикантів.

Поки по лісах вдавалося ловити полонених, їх тягнули на берег озера, щоб роздягнути й перерізати горло у сяйві великих вогнищ, а їхніми серцями годувати святих змій. Після таких вистав обстріл міг тривати і пів ночі, розлючені Люди Вогню здійснювали тоді кілька диких штурмів, хоч і без особливих наслідків. Змії завчасно відступали в пущу і угору ріки, щоб на ранок повернутися знову.

Вони робили те, чого навчив їх Великий Аакен. Сіяли страх і терор. Вони були Зміями. Решта ж світу — харчем для Зміїв.

Але тієї ночі все змінилося.

Хтось пішов у ліс по хмиз і не повернувся.

Ті, хто чекали на нього в таборі, почули тільки несамовитий крик. Двоє вояків, що сиділи найближче, вихопили мечі й погнали у стьобану вітром і мокру від мряки темінь. У глибині душі вони були раді, що щось відбувається.

Ніхто їх більше не бачив.

Тільки через пару хвилин біля самого вогнища впали дві відрубані голови.

Цього разу в пущу кинулося кільканадцять Зміїв, пильнуючи один одного, перегукуючись у темряві та підсвічуючи собі смолоскипами. Вони не знайшли нікого і нічого, навіть тіл своїх товаришів. Обійшли всю територію навколо табору, тримаючись разом, простромлюючи списами кущі і заглядаючи за кожен вивертень.

Нічого.

Невдовзі в іншому таборі, на відстані двадцяти кроків, пролунав страхітливий вереск. Стріли випурхнули з темряви й поцілили в кількох осіб, що сиділи біля вогню. Старий жрець із пробитим горлом упав обличчям у розжарене вугілля, потім дівчина, яка сиділа поруч і якій із темряви поцілили прямо в око, відтак іще троє інших.

Знову запалили смолоскипи, знову ціла група обійшла ліс, кущі й берег навколо таборів, і знову безрезультатно.

Окрім того, що знову хтось зник.

Після наступної атаки залишився один свідок. Схвильований чоловік без шолома та зброї упав у коло світла іншого вогнища і присягався, що пуща ожила і на його очах убила трьох людей. Він говорив про пару очей, які несподівано засвітилися в гущі листя, і про воїнів, які падали один за одним, вибухаючи фонтанами спіненої крові, не встигнувши навіть підняти мечі, про свист сталі, якої не видно. Він марив, що пущею прокотився вітер, що перетворив листя на леза. Що Великий Аакен уже не єдиний, хто заволодів піснями богів.

Страх поступово поселився уздовж усього персня облоги. У великі багаття докинули дров, запалили всі смолоскипи.

Дика пісня музик стихла.

Запала тиша, яку порушував лише плюскіт води в озері та крик дрімлюг. Лучники безпорадно вдивлялися в морок, водячи зброєю за спадаючим листям, рухливим гіллям і напинаючи тятиву на кожен шерех. Кілька разів стріли з виском посипалися кудись у темінь, але без жодного результату.

Ніхто не квапився йти в ліс перевіряти, чи щось було підстрелено.

Молодий вояк пішов підмінити вартового, що стояв на березі. Але тієї ночі стражник не стежив за віддаленою садибою. Він стояв, судомно стиснувши меч у руці, з напруженим виразом на обличчі, і вдивлявся в гущавину лісу, увесь час спиною до озера.

Хлопець погукав його здалеку — безрезультатно. Лише підійшовши впритул і освітивши вартового смолоскипом, він налякано скрикнув, бо побачив, що в того поперек шиї, як другі чорні вуста, зяє шпарина. Він шарпнув стражника за плече і, коли вояк повалився в його обійми всім тягарем, виявилося, що стояв він завдяки спису, всадженому між лопатки і встромленому древком у мокрий пісок пляжу.

Пізніше молодий воїн розповідав, що бачив потвору — монстра з людськими формами, тільки от він постав із землі і був порослий листям та гілками. Істота не мала рис обличчя, здавалася лялькою, зліпленою з багна, було видно лише пару блискучих очей. Вона якусь мить дивилася на молодого Змія, а потім обернулася і зникла посеред ночі.

Просто розчинилася в темряві.

Вартові помітили гостя, коли він з’явився на пляжі — темна постать ішла твердим кроком уздовж озера.

Спочатку в нього кинули смолоскипи, які впали за пару метрів від його ніг. Ніхто не впізнав чоловіка, але було принаймні видно, що він іде сам.

Потім, коли він уже підходив до хвіртки, підпалили мазницю і підняли її над валом на довгому журавлі. Миготливий пломінь палаючого скипидару і смоли утворив круг блідого світла під брамою.

Коли він вступив у цей круг, біля його ніг у пісок шугнула перша застережна стріла.

Меч вислизнув із його долоні радше недбало, як зайва й непотрібна річ, і впав на змішаний зі щебенем мокрий пісок. Прибулий поволі потягнувся під пахву по довгий вигадливий ніж, кинув його біля меча, а потім широко розпростер руки, показуючи долоні в дрижкому сяйві мазниці, і звів обличчя до Людей Вогню, що стояли над брамою. Його очі були примружені, а повіки ледь тремтіли. Вони також побачили, що все його тіло, лице й одяг вкриті кіптявою, кров’ю і висохлим багном, а перехрещений на грудях ремінь притримує гілляччя, яким він обмотаний.

Вони мовчали.

І він мовчав, стоячи з розпростертими руками під миготливим блідим пломенем мазниці.

Десь усередині поселення розляглося люте іржання і кувікання коня, потім грюкіт, ніби скакун намагався розтрощити стійло.

Далеко, на іншому березі озера страшенно гримнуло, аж ті, хто стояли на частоколі, рефлекторно присіли. На спусковому механізмі перевернутої у протилежний бік катапульти догорів шнур і спис шугонув прямо в купу бочок і сулій з відвойованою драконячою олією. У темряві раптово розквітнув помаранчевий пломенистий гриб, що розлився берегом плямою гучного вогню. Розмалював дзеркало озера і берег мерехтливим блиском. Віддалік пролунав розпачливий крик сотень горлянок. У пітьмі з’явилося кілька постатей, що перетворились на гоюменисті ляльки, дико шарпались і гнали до озера.

— Ніт’їсефні! — верескнув хтось високо на палісаді. Чоловік із лисою татуйованою головою сперся на балки частоколу і крикнув удруге.

— Ульф! Ульф Ніт’їсефні! — горлав Ґрюнф Колюче Серце. — Ульф! Який це син кози вистрілив йому під ноги?! Ульф! Ульф!

Коли він летів униз дерев’яними сходами, його кроки тонули в скандуванні імені й гупанні сокир об окуття щитів, що здіймалось уздовж усього частоколу.

— УЛЬФ! УЛЬФ! УЛЬФ!

Однак Драккайнен цього не чув, бо вже лежав обличчям у мокрому гравії, розкинувши руки, геть нерухомий.

Я розплющую очі і впираюся поглядом прямо у стелю. Балки зі струганої деревини на стелі перетинають леги. Я лежу навзнак на широкому ложі, вкритий чистим лляним простирадлом, у світлому приміщенні і не знаю, де я.

Останнє, що я пам’ятаю — як спускався схилом у напрямку поселення Ґрунальді, захопленого Зміями.

Я сидів, курив люльку під деревом, а потім побачив, що відбувається навколо дерев’яного двору. На цьому все.

Не знаю, що було далі.

Амнезія?

Приміщення майже порожнє, просторе. Світло проникає крізь малі віконця, викладені круглими скляними камінцями.

У мене паморочиться в голові, за хвильку вона вибухне болем. Важкий, схожий на похмілля, він уже причаївся за повіками і десь під потилицею.

Обережно рухаю по черзі кожним м’язом, від пальців на ногах до м’язів обличчя. Здається, я не поранений і не зв’язаний. Пробігаюся язиком по зубах, але всі ніби на місці.

Я нічого не пам’ятаю. Судячи з коштовних вікон, швидше за все, це не поселення нещасного Ґрунальді. Ідіотська думка, що мене турботливо прихистили Змії, радше не матиме підтвердження.

Якусь мить я залишаюся нерухомим, але нарешті дозволяю собі ретельно обдивитися кімнатку. Все ж таки, я сам.

Відкидаю простирадло і обережно сідаю на ліжку.

Я голий.

І в певному сенсі помитий. Мене чимось витерли — можливо, вологими шматинами, але бруд в’ївся в папілярні лінії, поселився у шкірі, де-не-де, наприклад, під пахвами, на боках і карку залишилася брунатно-зелена шкорупа. Натомість у інших місцях я вимитий із надзвичайною ретельністю.

Бруд нагадує рештки камуфляжу. Старанно виготовленого з глини, рослинного соку, сажі з жиром і, ймовірно, крові. Здається, там навіть були якісь повздовжні візерунки. Камуфляж був зроблений старанно і вдумливо. Мені треба було розтерти відповідні листочки, вичавити з них сік, замісити пасту з жиру і глини, потім точно нанести на все тіло маскувальні візерунки. Це не робиться швидко, але нічого такого я не пам’ятаю.

Узагалі нічого не пам’ятаю.

Сідаю на різьблене ложе і бачу, що під стіною лежить моє сідло, мої сакви й клунки, а поруч — лук, ніж і меч, які були при мені.

Я пожував ягоди. Пригадую терпкий пінистий смак, що вдаряє в ніздрі й мозок, ніби вибух феєрверків.

І запах матіоли.

Коли я встаю, у мене знову паморочиться в голові, я слабкий, як дитина.

До речей я повзу накарячки, дрижачими пальцями розшнуровую застібки, виймаю флягу, чашку, потім аптечку у формі шкіряних розкладних саков.

Ок, я міг кудись лізти в нестямі, накачаний магією і непритомний. Але чавити в чомусь листя, готувати камуфляж? Не загубити нічого, навіть меча і ножа?

Кидаю в чашку дві пігулки регенераційного комплексу, в кімнаті немає води, а фляга порожня. Однак поруч із ліжком стоїть глиняний глек, прикритий застромленим усередину окутим рогом. Пиво. Хтось турботливий подбав про моє пробудження. Це добродушне переконання, що прокинувшись, людина передовсім має собі хильнути пива, наводить на думку про Людей Вогню. Я розчиняю пігулки в пиві, запах цитрусових відразливо змішується з важким козлиним смородом мусту. У мене трясуться руки.

На тілі в мене немає великих ран, але все ж я бачу кілька шрамів, яких не бачив раніше. Незліченні дрібні ранки, шрами і подряпини запалені, але зараження бути не повинно.

Десь на споді цього похмільного шоку мені щось муляє. Щось схоже на забутий кошмар.

Я надпиваю цей дивний на смак тонік і раптом бачу, що одна з ран на руці, довгуватий хвилястий струп, починає рухатись. У мене на очах він лопається, зсередини з’являється мала витка сколопендра кольору свіжої крові.

З іншої рани визирає опариш. Виповзає пульсуючими рухами з мого тіла і спадає на підлогу. Потім ще один і ще.

Я починаю кричати й істерично обтрушуватись, хробаки з’являються з мене один за одним, спадають на дошки і розповзаються по кімнаті.

Крик переходить у спазматичний кашель, я падаю на коліна і звиваюся у судомах, блюю каскадом якихось білих круглих плодів розміром із м’ячик для гольфу. А потім бачу, що це очі.

Людські очі, які дивляться на мене осудливо.

Я дивлюся на свої долоні: вони всі вкриті липкою гарячою кров’ю і парують залізистим смородом сирого м’яса.

Очі на підлозі починають дригатися, а потім раптом із них викльовуються чорні тоненькі ніжки, уподібнюючи їх до павуків.

Я відповзаю аж під стіну, тремтячи від жаху, і намагаюся пригадати, чи є в моїх паках що-небудь від шизофренії. Однак я на Мідґаарді, тут будь-яке божевілля може втілитися і стати реальним.

Я контролюю дихання.

Ігнорую тремтячі ноги, руки, що парують від свіжої крові, очі, що повзуть до мене з шурхотом ніжок по дерев’яній підлозі, хробаків, які вигризли собі шлях ізсередини мого тіла і звиваються тепер то тут, то там.

Я дихаю.

І повертаю контроль над ситуацією. Силоміць. Усупереч фактам. Ніби об’їжджаю розшалілого коня.

Дихаю. Втягую повітря через ніс, випускаю ротом. Тру скроні, даю собі кілька ляпасів.

— Perkele кикка... niitty... — шепочу несвідомо. Очі повзуть до мене по підлозі, я чую шкрябання чорних хітинових кінцівок. Шепіт переходить у крик.

Шкрябання припиняється.

Я розплющую очі.

Немає павукоочей, немає червів чи плям крові. На підлозі повиростали квіти. Спрощені, синтетичні, трохи ніби створені кондитером муляжі з безе чи крему. Якби морозяна папороть на шибках стала об’ємною, вона виглядала б саме так.

Квіти сублімують у пару — мерехтливу, немов мікроскопічний діамантовий пил, що розсіюється в повітрі.

У мене на руках уже немає крові, тільки на підлозі сичить пляма регенеративного напою з пивом.

Якийсь час я сиджу на ліжку, а тоді знаходжу в речах свіжу пачку «Half and Half» і набиваю люльку.

Чекаю, поки руки перестануть тремтіти.

А тоді виймаю з паки свіжий одяг.

Маленькі, напівкруглі дерев’яні двері зі скрипом піддаються і випускають мене на вузькі сходи.

Унизу, де починаються сходи, на прикритій шкірою скрині напівлежить великий чоловік із лисою головою. Попри те, що я спускаюсь якомога тихіше, він прокидається і зривається на рівні ноги.

Розмальоване витатуйованими спіралями лице, що раптом роз’ясняється широкою вовчою усмішкою, здається майже гарним.

— Ти живий! — кричить низьким басом Ґрюнф Колюче Серце.

Одна велика лапа стискає моє передпліччя, як лещата, друга обіймає за шию. Я відповідаю тим самим жестом, на мить ми торкаємося лобами.

— Живий! — горлає Ґрюнф кудись углиб будинку. — Живий! Ульф живий!

— Як довго я спав? — у мене такий голос, ніби горло мені відполірували наждачним папером. Я чую біганину і перегуки.

— Це третій день, — відповідає Ґрюнф. — Ми чергували позмінно! Боялися! Під дверима було видно світло, яке потім згасло, було чути іржання коней і вовче виття. Коли Атлейф зазирнув усередину, на нього напали кажани! Як він давав драла! Скальд уже почав наспівувати пісню про стирсмана, якого у власному домі лякають кажани! Кров лилася під дверима, а потім зникла. Уже й за жерцем послали. Але ти живий!

— Отруївся ягодами, — кажу. — Де тут лазня?

— Коли я тебе приніс, — розповідає стерновий, — і ми перевірили, чи ти дихаєш, то баби ледь не побилися, котра тебе обмиватиме. Зрештою закрилися з тобою в лазні втрьох.

— При нагоді покажеш мені, які саме, — ціджу я. — Треба буде це повторити, бо я нічого не пам’ятаю.

Вогнища в лазні ще гарячі, є й кілька казанів із окропом.

Спершу я хлюпаю воду на каміння й сиджу в клубах гарячої пари, шмагаючи шкіру гіллям, потім занурююсь у цебро з крижаною водою, далі додаю трохи теплої й приймаю звичайну ванну. Це триває з годину, але я вперше за багато місяців нарешті чистий.

Після парної й купання я почуваюся краще, хоча мені досі паморочиться в голові і я слабкий, як немовля.

Дівчина чекає мене перед лазнею. Молода, зі смаглявим обличчям і темно-фіолетовим волоссям, зібраним у кінський хвіст. У неї повні вуста, випуклий ніс і вологі, сарнячі очі під виразними бровами.

— Ґрунальді казав, що спершу ти спатимеш, потім митимешся, а потім їстимеш. Говорив, що тобі не можна заважати. Навіть Атлейф чекає. Ти, мабуть, хтось значний. Стіл накрили, як на Повернення Сонця, і чекають. Уже два дні так чекають.

— Ґрунальді?! — перебиваю я, хапаючи дівчину за плечі. — Ти сказала: Ґрунальді? Він живий?!

— Ясно, що живий. Прибув сюди зі своїми на зиму, як і багато інших. Узяли дітей, запаси, стада, коней і човни. Ми нічого не залишимо Зміям, а навесні їх поб’ємо. Відтіснимо знову в ті їхні гори.

— Чекай... — ослаблий від полегшення я сідаю на якусь скриню. — Тобто... Ґрунальді не вбили... ті Змії...

Вона дивиться на мене турботливо, ледь схиливши голову.

— Де стайні?!

— Стайні... — повторила вона. — Ґрунальді теж казав, що так буде. Що спочатку ти побіжиш вітатися зі своїм конем. Кажуть, ти з ним говориш... Але ж ти дивний. Шкода. Такий великий мужик, а схоже, що з головою в тебе щось не так. Черговий дивак. Що за часи...

Мої нерви не в найкращому стані, бо я весь час відчуваю зворушення. Спершу в стайні, пригортаючись головою до чола Ядрана, що несамовито ірже. Я чую в резонаторі ці його дурниці: «Ядран чекав, Ядран сумував, Ядран уже не відпустить Вуко, Ядран був сам... Тепер Ядран і Вуко разом, разом», гладжу його по шиї і відчуваю, що гарячі сльози стікають по моєму обличчю. На щастя, ніхто цього не бачить. Тут тільки душний запах стайні, хрускіт соломи під копитами і напівтемрява.

Так, я прив’язуюсь до тварин. До людей теж прив’язуюсь. Але зазвичай мене важко зворушити. Хіба що я не зовсім в порядку.

Побачивши Людей Вогню, які чекають на мене за довгим столом, я стискаю щелепи: мені вдається зберегти холодну кров. Я лиш потискаю все нові біцепси й шиї, ми торкаємося чолами, хтось кричить, розливаючи вино у підставлені роги, жінки хихотять і показують на мене одна одній пальцями.

На секунду я не витримую. До мене підводять кульгавого семирічку в шкіряній шапочці і з серйозним обличчям. Це Тарфі. Син Ґрунальді, який не став крабом. Тарфі стискає моє передпліччя і безрезультатно намагається дотягнутися до карку.

— Ти врятував мене, — каже. — Я цього не забуду, Ніт’їсефні.

Звучить це так, ніби він уже командує чотирма вовчими кораблями.

— Це честь, — відповідаю. — Пам’ятай, поки сам не станеш стирсманом.

Я стискаю щелепи і якось справляюся. Вдається не розплакатися.

Самого Ґрунальді поки немає, хтось каже, що вранці він пішов на розвідку з кількома своїми людьми.

Однак відповідно до передбачень Останнього Слова, я вмираю з голоду і зараз маю твердий намір їсти. Довгий стіл, що тягнеться до оздобного стільця, на якому сидить молодий Атлейф, — це справжнісінький показ кулінарного мистецтва.

Це найрозкішніше накритий стіл, який я тут бачив. Копчена риба, печена дичина і птиця, великі, почорнілі від копчення шматки шинки, ковбаси, квашені овочі, жовті калачі, самого лише сиру три види.

Я рву зубами хліб, розламую навпіл печеного птаха, хрумчу цибулею.

А потім раптом пригадую схожий стіл і хоровий крик наляканих людей. Це ніби зблиск. Ніби спалах.

Я бачу молодого вояка Змія із білим, немов папір, забризканим кров’ю обличчям, якого я кидаю на заставлений стіл між таці й срібні глеки, він суне столом на спині, розкидаючи олов’яний посуд, я бачу закривавлене лезо, що як батіг шмагає викривлені криком лиця жінок і чоловіків, бачу кров, що розбризкується по стінах.

На долю секунди я застигаю з повним ротом м’яса і надкушеним стегенцем у руці.

Зблиск гасне, залишається тільки спогад зали, заповненої панічним вереском, простягнених до мене безпорадних закривавлених рук.

Спогад, якого я не знаю, але відчуваю, що він справжній.

І страшний.

Шок минає, якось я приходжу до тями. Мені вдається прополоскати зсудомлене горло холодним пивом, клубок їжі, що наростає в моєму роті, виходить нарешті пропхати у шлунок.

Від мене вимагають розповіді. Нудять, просять, зрештою скандують.

Тож я розповідаю. Про Дерево, про мандрівку через гори, про долину драконів, про Пісенника на ім’я Бондсвіф Обидва Ведмеді, що живе в серці гори. Про спалені поселення. Про урочища. А особливо про біснуватого Пісенника Аакена, який планує захопити світ. Який збирає сіль, м’ясо, пісні богів і підданих. Про каравани сліпців і примар, що тягнуться до його оселі. Історія починається, як пригода, тож вони реагують бурхливо, як глядачі на кіносеансі десь у Мадрасі. На диво бурхливо. Сміються, вигукують, хапаються за зброю, зойкають від жаху чи налякано кричать.

Довговолосий блондин, який сидить збоку на підвищеному табуреті, намагається мені акомпанувати на дивакуватій цитрі, створюючи щось на кшталт імпровізованого саундтреку. Але поступово всі замовкають. Музика грає все нерішучіше, аж зрештою я веду свою оповідь у повній тиші. Жінки похлипують, воїни бліднуть і скрегочуть зубами.

Я закінчую на тому, як дійшов до місця, де побачив садибу Ґрунальді Останнє Слово. Не знаю, що було далі. Не знаю і боюся знати.

Бо під моїми повіками дрімають картини страшної кривавої різанини.

Молодий Атлейф плескає в долоні, наказує принести більше пива і меду.

— З усього, що повідав нам Ульф, є одна річ, важлива для нас усіх. Проте ви її не помітили, хоч вона у вас перед очима, — каже він. — А річ ця така, що Ульф досі живий і сидить тут перед нами. Легко злякатись почварного Пісенника, в якого є сила перетворювати людей на дерева і який живе в замку з рухомих лез. Але погляньте: людина, яку цей Пісенник прагнув убити, все ж сидить перед нами за столом. Небагато варті ті пісні богів і сили урочища. Легко занепасти духом, думаючи про скажених Зміїв, які посунуть на нас весною. Про дітей, перетворених на залізних потвор, і про драконів, що рушать на наші землі. Але подивіться: вони вже місяць стоять навколо Дому Вогню, тим часом цей муж учора пройшов крізь їхнє кільце. Повбивав багатьох Зміїв і спалив їхні стріхи, навіть якщо сам він не знає, як це сталося. Отже, і цього Аакена, і Зміїв таки можна здолати. На все в житті є свій спосіб, як казав мій батько, Атлі. Існує багато небезпечних речей, але з будь-якою відважний муж, наділений щастям, спроможний впоратися. Ми сховалися за валами Дому Вогню не тому, що боїмося Зміїв. А тому, що кожен окремо не захистить поодиноких садиб, коли на них наскочать із усією силою. А ще тому, що ми можемо сісти посполу і цей спосіб знайти.

Атлейф здіймає до них свого срібного рога, промова дає свої плоди. Підносить їхній дух. Юнак десь розгубив свою колишню легковажність. Тепер це лідер, над яким тяжіє відповідальність за плем’я. Кремінний Кінь росте.

Знову лунає музика, хтось приносить барабани, хтось тягне волинку. Зараз ми гуляємо. Перехиляємо роги з мутнуватим пивом, рвемо зубами рум’яне м’ясо й живемо. Досі живемо. Учта триває.

Я п’ю разом із іншими, потягую пиво довгими ковтками, як воду, і намагаюсь придушити спогад, що дрімає на дні душі.

Спогад цей не стосується битви. Він стосується вбивства. Я бачу, як від мене тікають люди, чую власний лютий рев, що нагадує рев звіра. Це переслідує мене.

У коротких спалахах.

Хтось п’є до мене, сміється й підносить глек, а я раптом бачу схожий срібний дзбан у власній руці, зігнутий і забризканий кров’ю, і ним я товчу уже розбите обличчя чоловіка, що сидить за столом. Чоловіка, який не може поворухнутися, бо моя нога здушує йому горло.

Короткі спалахи, в яких я — скажений звір.

Щось на кшталт Ґренделя при дворі Беовульфа.

Мене це лякає, тож я заливаю спогад пивом. Не тому, що я зарубав якусь там кількість Зміїв. А тому, що це відбулося без моєї участі. У цих спогадах я ніби дивлюся на все звідкілясь збоку. Зведений до ролі пасивного спостерігача. У мене не було найменшого контролю над тим, що я робив.

Повертається Ґрунальді, ми падаємо в обійми один одного, і я почуваюся так, ніби зустрів родича, якого давно не бачив. Я бачу, як він щиро мені радіє, і в мене знову стає ком у горлі.

Надвечір разом із іншими я виходжу на подвір’я подивитись, як молодь танцює Танець Вогню. Двір Атлейфа — це справжній витвір теслярства, всюди здіймаються підтіння, сходи і клуатри, усе ретельно вирізьблено з дерева і оздоблено складним візерунком витких рослин. Єдиний слід облоги — це нетривкі дашки з товстих дошок, прикріплені на стовпах, що служать прикриттям, коли ходиш подвір’ям. Вони здаються помічними, бо з них досі стирчать стріли Зміїв.

Я стою, спершись об стіну в клуатрі, у товаристві глека й окутого сріблом рога, запалюю люльку. Дівчата і хлопці виходять на подвір’я двома рядами, практично голі, розмальовані чорними, червоними й жовтими зигзагами, у руках вони несуть ланцюги зі сплетеними на кінцях з канатів кулями. У юнаків з доволі очевидних причин є пов’язки, у дівчат — лише хустки, тісно зав’язані на голові. Опустивши по черзі ланцюги у глиняний дзбан, який на мить відкривають, вони стають у коло. Кінці ланцюгів починають диміти і зрештою вибухають жовтим вогнем, що порскає навсібіч. Танцівники розкручують ланцюги, полум’я співає, розмивається колами й зигзагами, а вони обвивають ним свої тіла, перестрибують через круги й вісімки вогню, що вирують у їхніх долонях.

Я слухаю барабани й флейти. Серед танцівників є та гарна сарноподібна дівчина, яка вела мене до великої зали. Я дивлюся на її оголене й розмальоване тіло, струнке, немов у газелі, оповите бухкотливим плетивом вогню, бачу, як вона гойдається і звивається. Вона сама — пломінь серед полум’я. Я чую вищання швидких ланцюгів у її долонях. Вона прекрасна. І жива. А в мене перед очима — обвуглені тіла під частоколами.

Танець Вогню.

Спалах.

«Хочеш танцювати Танець Вогню, бидло?!» — вию я і тримаю чиєсь обличчя в каміні за карк та заплетене в косички волосся. Потім відпускаю Змія і ударом по горлу відрубую пурпурову від опіків і задимлену голову, яку копняком відправляю на подвір’я.

Мені стискає горло і я не можу далі на це дивитися. Крадькома йду кудись на частокіл і глибоко вдихаю вечірнє повітря, підставляю обличчя під дрібний дощ.

— Рідко буває, щоб комусь не хотілося дивитися на Танець Вогню, — це Ґрунальді. Він спирається на стіну біля мене і подає глек. — Особливо, коли танцює сестра стирсмана. Вона гарно рухається, хоча така худа. Важко думати про бога-коваля і святий вогонь.

— Людину приковують до ланцюга зі скрученими руками, — кажу я здушеним голосом. — Ланцюг прибивають до стовпа частоколу або стовбура і обливають людину драконячою олією. Це називають Танцем Вогню. Змушують танцювати його всіх, хто не вклониться цьому їхньому Змію. У них навіть є потворні музиканти, які акомпанують цьому всьому.

Я віддаю йому глек.

— Ми вижили, — усміхається Ґрунальді. — Тому дарма ти такий насуплений. Ти став Пісенником, як мені здається. Повернувся додому. Є, що святкувати.

— Усе не так просто, — відповідаю, задираючи голову під краплі дощу. — Я зробив дещо, чого не пам’ятаю. Здається, якраз під дією пісні. Я пішов до твого дому й побачив, що там живуть Змії. Ну, то вже не живуть...

— Мало хто може похвалитися, що за нього помстилися ще за життя, друже. — Ґрунальді зворушений. — Ти так про це говориш, ніби подолати самому багатьох мужів — це якесь позорисько.

— Мужів?! — я хапаю його за плече. — Останнє Слово, я убив усіх. Мені пригадується, що я поклав їх рядочком перед брамою. Усіх убив, навіть тварин. Як би ти почувався, якби в тобі дрімало щось подібне? Пісні зробили з мене звіра. Я ж навіть не знаю, що можу зробити наступної миті!

Я знову забираю глек і п’ю все одним махом.

— Вони втікали від мене, як від монстра. Виючи й відмахуючись. Я йшов за ними і вбивав одне за одним.

— Мені вже доводилося бачити, як люди впадали в шал і через дрібніші приводи. Але я ще не бачив, щоби хтось так цим переймався. Моя порада проста. Що сталося, те сталося. Якби я так швидко сюди не забрався, то ти б мав за що мститися. Але я боявся за дітей. Інакше б потанцював на ланцюгу, як ти й описав. Серйозно, пошукай когось іншого, хто б тебе засудив за те, що їм відплатив. Якщо ж це справді тобою заволоділа пісня богів, то це ніби й не ти зробив. Ти був тільки інструментом. Тому зроби те, що робить смаркач, коли вперше мусить схопитися за меч і вбити. Напийся. Схили дівку, щоб з тобою переспала. Відчуй, хто тут помер, а хто вижив. Потім виспись. А якщо це не допоможе, то йди у храм і поговори з богами.

— Так і зроблю, — відповідаю я понуро. — Давай сюди цей глек.

Він сидів на дерев’яному балконі наріжної вежі, сплівши долоні на перехрещених балках балюстради і звісивши ноги у прірву. Дивився на озеро, сповите туманом, і дрібні сніжинки, що вирували в повітрі. Мовчав і випускав у повітря клуби пари.

— Що робиш? — запитала Цифрал, присідаючи на балюстраду.

— Vittuun, — буркнув Драккайнен. — Забирайся з моїх очей, сука.

— То навіщо ти мене покликав?! — закричала вона в сльозах. — Чого ти взагалі хочеш?! Я знайшла тобі бойовий режим, як ти й хотів! Нащо ти туди пхався? Привітатись? Кімнату зняти?

— Ти взяла контроль на себе, Цифрал. Зробила, що хотіла. Мені залишилися тільки спогади вбивства. Вбивства! Різанини! У мене не було права голосу! Ти опанувала мною!

— Ти був один, а їх чоловік двадцять! До того ж, я зовсім не взяла на себе контроль! Я знайшла щось на кшталт бойового режиму і запустила його! І все! Це я нажерлася тих ягід?! Це сиділо в тобі. Саме це ти й хотів зробити, тому не вдавай тепер незайманку, paskiainen!

— У мені?! Це я хотів повбивати жінок і дітей, собак, кіз і корів?! Хотів розкласти їх рівненько перед воротами?!

— Жінки були озброєні. А дітям ти дав утекти, — відказала вона сухо. — Тільки в одне пацюченя, яке сипало погрозами й лякало тебе Аакеном, ти штурхнув відрубану голову. Але й він вижив. Ти хіба що гулю йому набив. І припини корчити із себе святу Луцію! Може, тобі ще корону зі свічок на голову вдягнути?! Згадай їхній смітник, який ти побачив перед входом! Думаєш, вони чимось відрізнялися від решти Зміїв?! Вони живуть так, як їх вчить Аакен. Беруть, що їм подобається! Втілюють будь-яку примху, яка лиш стрільне їм у голову! Цього він їх навчив між Музичним пеклом і Садом насолод! Єдина влада, яка їм відома, — це його слово, поза ним вони роблять, що їм заманеться!

— Який ще смітник? — запитав Драккайнен невпевнено.

— Звичайний, як на сільському обійсті! Побиті горщики, відходи, непотріб, черепи, кістки і один попсутий труп із повирізаними шматками на стегнах. Не пам’ятаєш? Це тоді тебе й перемкнуло! Останнє, що ти сказав нормально, було: «Це не люди. Це тварюки!». Після цього ти вже тільки ревів. У тебе вийшло кинути мужика вагою кілограмів сто двадцять на чотири метри! Не поводься тепер, як манірні брюссельські баби! Зверни увагу, що тепер у тебе є берсеркська лють на вимогу, замість скиглити тут.

— Відвали, Цифрал, — кинув він. — Мені треба подумати.

— Kaaikenlaista laameri! Ти збираєшся так тут і сидіти? Ти вже три дні п’єш. Немає чим більше зайнятися?!

— Я змерз, — сказав він, устаючи. — Піду в лазню.

Експеримент я проводжу на кам’янистій вершині пагорба, поблизу храму, обладнаного під кузню.

Розсипаний на пласких каменях зернистий чорний порошок піддається й загорається, сичить і пашить вогнем, виділяючи клуби сивого сірчаного диму, але палає якось надто повільно. Я намагаюся ще раз пригадати пропорції. Вугілля, сірка, селітра. Може, я десь налажав із гранулюванням?

Жрець сидить віддалік навпочіпки й дивиться зі скептичним зацікавленням.

— Щоб розпалити мокре дерево, краще взяти драконячу олію, — каже. — Її ти не перевинайдеш, а це дурня. Ми вже два дні змішуємо, мелемо, змочуємо, збиваємо й сушимо, як ти хотів. А тепер воно засмерділося.

— Це треба ще раз просушити, — кажу. — Потім насиплемо порошок у залізну трубу й закриємо кулею зі свинцю. Коли загориться другий кінець, вогняний порошок виштовхне кулю далі й швидше, ніж летить найшвидша стріла. Вона проб’є будь-який щит і будь-який панцир.

Він крутить головою.

— Богам це не сподобається.

— А боги тут до чого?

— Цього немає в пісні людей. Вони не люблять, коли хтось забагато вигадує. Навіть човни ми робимо так, як велить пісня. Іноді трапляються одержимі, які хочуть робити інші човни. Швидші, більші або маневровіші. З іншими вітрилами чи більш піддатливі вітру. Такі човни одразу ж тонуть, і зовсім не тому, що погано плавають. Вони накликають прокляття на весь екіпаж, завжди потрапляють у шторм, напорюються на скелі чи льодові гори, викликають морських монстрів. Так воно вже є. А твій порошок ледь горить. І жахливо смердить.

— Бо надто волого, — пояснюю я. — Ми просушимо його і спробуємо ще раз.

Те, що пов’язано з ковальством, іде найлегше. Для людей, які перетворили опанування вогню на релігію, а ковальство — на містерію, не проблема викувати щось таке. Молодший жрець може зробити сталеву квітку із зав’язаними очима. Тож у мене є ствол, просвердлений у гранчастому блоці добротної сталі. Він не довгий — заледве заглиблення на тридцять сантиметрів, зате калібром нагадує зенітну гармату. Свинцева куля в діаметрі — як мій кулак.

Ствол прикріплений до дерев’яної основи солідними кованими затискачами. Поки що це пищаль. Гаківниця. Їй далеко до снайперської гвинтівки, яка мені найбільше потрібна. Але кожен шлях завжди починається з першого кроку.

Перше випробування проводимо потай. Єдині свідки — жерці, їх шалено цікавить усе, що пов’язано з вогнем, а ще вони хочуть знати, як використовується те, що ми в поті чола протягом кількох днів виготовляємо в їхньому храмі.

Дивляться, як я всипаю середню мірку пороху і старанно втрамбовую шомполом, потім заштовхую у ствол повстяний пиж, зрештою кулю, дбайливо загорнуту у клейтух із ганчір’я. Якісь вісім грамів пороху. Він має ефективно сягати двоста метрів. Надто точно не стрілятиме, але й так добре. Залп, скажімо, десяти таких гаківниць може змінити долю цього світу.

Вони сидять рядком у своїх шкіряних каптанах, розмальованих святими знаками, в ідіотських шкіряних шапках, схожих на конверти для документів, і дивляться на мене зацікавлено. Усі вони на зріст не вищі, ніж метр сорок. Треба буде винайти для них ще й чипси.

Я простромлюю отвір цвяхом, обережно вкладаю гаківницю між каменями і роздмухую запалювальний ґніт, що для безпеки знаходиться на довгому дрючку. Потім подумаю про кременевий замок.

— Треба заховатися за тією скелею, — пояснюю.

— Чому? — запитує головний жрець капризним тоном. — Ми ж нічого не побачимо.

— Бо якщо я зробив щось не так, то сила вогняного порошку може розірвати залізо, а його шматки просто пошаткують нас на клапті.

Не схоже, щоб це їх переконало, але вони слухняно тулять за скелю. Виглядають, ніби три напружені хом’ячки. Я присідаю біля них і простягаю дрючок із просякнутим сіркою шнуром, що тліє на його кінчику.

Як виявляється, потрапити в невеличкий отвір ґнотом на триметровій палиці набагато важче й нервозатратніше, ніж мені видавалося. Особливо під пильним оком трьох комічно серйозних карликів.

— Закрийте вуха, — кажу. — Страшенно бахне.

Однак спершу чути уїдливе сичання, з отвору стріляє хвіст лілового димового вогню, і лише потім чується гук. Приблизно такий, як від розкорковування шампанського, яке добряче струсонули.

Я бачу пломінь на кінці ствола і клуб сивого диму, потім чую виразне брязкання блях старого півпанцира, що висів на стовпчику в ролі цілі, у п’ятнадцяти кроках від нас. Близько, але це тільки демонстрація.

Куля двічі відбивається від снігу, на бляхах панцира видно виразні вм’ятини. Треба тільки трохи придивитися. Моя страшна вогняна зброя відбила шматок іржі й ледь погнула пластину.

— Я вже чув і гірше бахкання, — зауважує один із жерців.

— Може, краще було б, — каже другий підкреслено доброзичливим тоном, — кидати цими кульками? Буде тихіше, зате далі полетить. А якщо потрапити чимось таким людині в голову, то...

Він помічає мій погляд і замовкає.

— На сьогодні досить, — оголошую я, намагаючись, щоб це прозвучало вільно. — Я ще про це подумаю.

Мені потрібен план. Спосіб.

Відкрита атака відпадає. Здається, особливих шансів у магічному зіткненні у мене також немає. Тож залишається вбивати крадькома.

Я розпитую про отрути. У них є знахар, є баби, які знаються на травах для власних потреб, але почувши про отрути, всі стурбовано чухають голови. Їм відомі якісь отруйні гриби, але вже не сезон. Починається зима. Нібито можна страшенно отруїтися білими ягодами, що ростуть на болотах, але ж їх треба було збирати влітку.

Залишаються перевірені методи. Вістря, стріла, меч. Навіть чорнокнижники іноді сплять чи втрачають пильність.

Я ходжу околицями й поселенням і думаю.

Зовні спокійно. Змії відступили після моєї диверсії і впродовж кількох днів узагалі не показувались, а тепер знову тиняються з іншого боку озера, але малими групками й менш сміливо.

Підохочений моїм прикладом Ґрунальді формує штурмову групу і здійснює вночі кілька вилазок. Вони підрізають кілька горлянок, прибивають когось до дерева і знову панує спокій.

— Це єдиний спосіб, — пояснюю я. — Треба йти туди потай, дочекатися відповідного моменту й убити сучого сина. Треба вбити Ван Дікена. Без нього Змії швидко повернуться на своє місце. Зараз вони такі сильні, бо за ними стоять пісні богів.

— Як убити Пісенника? — сумнівається Атлейф. Ми сидимо утрьох у великій залі: молодий стирсман, Ґрунальді і я. — Як йому протистояти? Оточеному оскаженілими Зміями, у замку із сокир? Яка армія пробереться туди всередину? Ще й зимою?

— Не армія, — кажу ще раз. — Одна людина. Я. Непомітно, переодягнений, весь час ховаючись.

— Ти не підеш знову сам, — каже Ґрунальді вперто. — Чому ти такий дурний? Одна людина — це одна людина. Колись же треба спати, можна вивихнути ногу і очей на потилиці в тебе немає. Не стався до мужів, як до дітей, що плутатимуться в тебе під ногами. Я ж уже був із тобою на такій вилазці.

— Добре, — погоджуюсь я терпляче. — Можеш іти зі мною. Можемо взяти навіть ще двох чи трьох. Але головне тут — принцип. Жодних геройських бійок з відкритим обличчям. Жодних штурмів із криками й биттям сокирою по щиту. У цього падлюччя немає честі. Зате є сила, що дозволяє змінювати людей і вбивати на відстані. Я кажу, що його треба вбити, а не перемогти. Ножем у спину, задушити уві сні, отруїти. Не йдеться про те, щоб здобути замок, а щоб прокрастися в нього. Уночі, непомітно. Тому йти може лише кілька людей. Як вовки. Ми будемо чаїтися й ховатися. Будемо, які ті привиди. А коли видасться відповідний момент, нападемо. І зникнемо.

— Якось не надто багато в цьому честі,— Атлейф стурбований. — Якось так... малодушно? Це взагалі достойно воїна?

— Це значно небезпечніше, ніж тобі здається, — відповідаю я. — Тут ідеться про... — Мені бракує слів. Результат... Наслідок... Або в їхній мові немає таких понять, або я не можу їх згадати. — Йдеться про те, щоб він був мертвий. Якнайшвидше і якнайпростіше. Тільки це має значення. Я думав, що можна буде спокійно зачекати до весни. Запланувати, приготуватися і йти, коли зійде сніг. Але тепер я бачу, що весною буде запізно.

— Здається, я розумію, що він має на увазі, — каже Ґрунальді. — Це як тоді, коли ми відбивали дітей. Нас було тільки четверо, а Зміїв дюжини дві. Вони сиділи замкнені в городищі, а все одно вдалося.

— Для цього потрібні різні речі, — кажу я поволі. — Це непросто. Треба вигадати спосіб, як кільком воїнам непомітно пробитися до самого серця зміїної землі. Треба вигадати, як ми можемо вбити Пісенника, перш ніж він нас побачить, і це має бути хороший спосіб. Тому я вже кілька днів розпитую про отрути, змішую дивні порошки й бавлюся драконячою олією. Його не так легко вбити. Попри те, що він божевільний. А також потрібна хоча би мапа.

— Що таке «майпар»?

— Коли ви плаваєте морями, звідки ви знаєте, як потрапити саме в те місце?

— Є різні способи, — відповідає Айтлеф. — Як випливеш за Шпоркові острови, то суша має бути по ліву руку. А весною, коли Стріла сходить, то її наконечник повинен бути на дві долоні праворуч від бугшприта. По-різному. Але дорогу це стирсман має вивчити. Тому спершу він плаває з батьком чи кимось, хто знає шляхи. Як людина десь раз побувала, то й знову втрапить. По пам’яті.

Я хапаюся за голову й спираюся ліктями об стіл. Народ мореплавців...

— Мапа — це малюнок, — кажу я чітко й дуже повільно. — Зроблений на шкірі, полотні чи чомусь такому. Це намальована країна, так, як би її бачив птах у польоті, тільки все маленьке, щоб повністю помістилося на шматку полотна. Малюють ліси, гори, дороги і ріки. Погляньте, — я можу палець у пиві і соваю по стільниці. — Це берег озера, це Драґоріна, а цей шматок хліба — це наше поселення. Річка пливе якось так, тут оті поєднані озера, тут халупа того, який повісився, а там, де сидить Атлейф, знаходиться північ, а також порт Зміїна Горлянка. Розумієте? Мала!

Атлейф дивиться на стіл остовпіло, ніби сподівається раптом побачити на ньому порт.

— Там, де він сидить, це схід, — обурюється Ґрунальді. — Північ тут.

— На мапі! На цьому малюнку північ малюють угорі, південь унизу і так далі. Розумієш?

— Розумію. А нащо тобі цей малюнок?

— Щоб знайти шлях, зокрема й туди, де я ніколи не був. Щоб знати, де я і куди тепер іти. Перевіряєш, де північ, потім перевертаєш собі мапу так, щоб її сторони були там, де вони є насправді, і вже бачиш. Тут, скажімо, ця гора, значить, за нею струмок, і так далі.

— Ну, добре, але як ти намалюєш гору на шматку шкіри? Шкіра пласка, а гора випукла.

— Може, її зробити з чогось і приліпити? — обережно пропонує Атлейф.

Тяжко воно дається.

— Дайте мені шматок вугілля, — кажу. — Погляньте на той патик і цей спис. Бачите його довжину? Зверніть увагу: пропорції.

— Пройпперсейн... — повторює Атлейф Кремінний Кінь набожним тоном.

Справді тяжко.

Я навідуюсь у зброярню і шукаю натхнення серед убивчого залізяччя різноманітних форм і розмірів. Сокири, мечі, списи і сулиці. Однак немає нічого, що могло би замінити мій меч. Мій досконалий шінобі кен фірми «Нордланд», якого носить, коли вірити снам, якийсь смаркач, що клеїть із себе великого героя.

Тож я повертаюся до ковалів і прошу викувати різні речі. У мене з собою малюнки, які їх дуже зацікавили, але не надто допомогли. Тому я описую, як умію, а потім знову сідаю десь на каменях, дивлюся на озеро, шукаючи натхнення і пестячи в руках свою ні на що не придатну гаківницю. У мене залишається запас чогось, що має такий склад, як порох, пахне, як порох, і виглядає, як порох, тільки от не має сили. Горить надто повільно. Ми робили чорний порох у замку Даркмур. Так, про всяк випадок. Я чудово це пам’ятаю і знаю, що він має спрацювати, але він не спрацьовує.

Я провів ще кілька експериментів на самоті з різними дозами й результат щоразу був схожий. Куля криво летіла на якісь п’ятдесят метрів і за нею без проблем можна було прослідкувати поглядом. Рогатка в порівнянні з моєю гаківницею — це справжня смертельна зброя.

Принаймні я поремонтував собі лук.

Я востаннє набиваю гаківницю і стріляю в озеро. Бачу, як снаряд скаче по хвилях, як качка.

А потім сиджу на скелі з люлькою в зубах і дивлюся на сяючу сталеву воду, шукаючи натхнення.

— Колись я це вже бачив, — озивається знайомий скрипучий голос. — Не спрацює.

Я нервово зриваюся й дивлюся на нього. Він не міг зненацька вирости зі снігу разом зі своїм візком і чудернацьким віслюком, схожим на покруч окапі з жирафою. І я не вірю, що він зміг до мене підкрастися.

— Ти вже бачив гаківницю, Вороняча Тінь? — питаю уїдливо.

— Та як не назви — один чорт. Подумай, що би трапилося, якби тобі вдалося? За якийсь час усі б ходили з такими трубками. До сраки мужність, вправність і розум. Владу захопив би той, у кого більше труб, більше цієї чорної пудри і більше кульок. Або той, хто робить їх швидше. Коли кожен ідіот має зброю, здатну завалити всіх, невдовзі світом починають правити дурні. Подумай про це, Той, Хто Спить У Дереві.

— Сильно мені допоможе твоє базікання, коли світом починають правити шаленці, яким досить клацнути пальцями, щоби мати пісні богів.

— Такий шлях навпростець теж не допоможе. Може, тобі стане легше, якщо я скажу, що ця пудра колись діяла інакше й накликала мертвий сніг. Тоді це побачили боги, і тепер їхні пісні завжди злітаються туди, де хтось змішує вугілля з селітрою. Так кажуть старі небилиці. Є речі, яким не дозволять спрацювати, бо так краще. Їх немає в пісні людей, тож люди не можуть ними орудувати. Іноді тому, що не спроможні, а іноді тому, що це приносить більше шкоди, ніж користі.

— То я можу піти й кинути в нього списом чи спробувати прокрастися з мечем у його спальню, або ж ми сідаємо й чекаємо наслідків. Війна богів або мертвий сніг. На вибір.

— Це Пісенник. Убий його піснею богів.

Я тільки пирхаю і спльовую під ноги. Навіть говорити немає сенсу.

— Дуже смішно. Спробую засліпити його своєю магічною вправністю.

— Надто швидко ти падаєш духом, Той, Хто Спить У Дереві. Я приїхав, щоб дещо тобі продати.

— Ці твої штучки справді діють?

— Ця — точно, — він показує мені якусь безформну палку, схожу на шматок червоного бордюру.

— І що це таке?

— Ти прекрасно знаєш цю річ. Це Спис Бовдурів.

— Той самий? Чому він так виглядає?

— Він потужний. Я замкнув його у випаленій глині, щоб захистити від розуму тих, хто не знає пісень богів. У ньому повно сили урочища.

— Ти знаєш, у чому полягає його сила?

— Трохи перевіряв, трохи здогадуюсь. Це зброя проти Пісенників. Видно, він добряче тебе злякався, якщо взявся за цей спис. Він зробив його на той випадок, якби мусив протистояти такому ж могутньому Пісеннику, як він сам.

— Як це працює?

— Вбиває.

Я нагороджую Воронячу Тінь важким поглядом. Уже почав простягати в його бік сулію з медом, але зупиняю руку.

— Убиває? — ціджу уїдливо. — Справді?

Він стенає плечима.

— Ти питав, як працює. Це спис. Нічого дурнішого ти не міг запитати? Не знаєш, як працює спис?

— Я питав, чим він відрізняється від звичайного. Так важко зрозуміти, що я питаю?

— Він відчуває силу урочища. Його тягне до неї. Як вовка тягне на запах крові.

— Значить, коли Пісенник кине його в повітря, він повернеться і простромить його?

— Ні. Все ж той, хто його робив, не такий бовдур. Він шукає попереду. Насупроти наконечника. Достатньо жбурнути ним у Пісенника і все. Навіть якщо кинеш слабенько, полетить, як стріла. Навіть якщо Дієвець почне втікати, Спис Бовдурів і так його наздожене. Помчить за ним і прошиє.

Він надпиває з сулії, передає мені спис. Я протираю горлечко рукавом і також потягую ковток. Мед теплою хвилею стікає у шлунок і проганяє звідти холод.

— Звідки ти так добре знаєш, як це працює, Вороняча Тінь?

Він хитро всміхається.

— Бо я вбив Того, Хто Діє. Хотів випробувати спис і принагідно завершити давню справу.

Мене охоплюють сумніви.

— Ти знаєш, як звали того Пісенника? Як він виглядав?

— Не переймайся, — відповідає він. — Це не був один із тих, кого ти шукаєш. Я знав його з давніх-давен.

Ми мовчимо, я пихкаю люлькою і дивлюся на Спис Бовдурів.

— Як близько треба підійти?

— Мені відомо, що він діє на Пісенника, якщо ти можеш його розгледіти. Може, й на більшій відстані, але я не пробував. Точно не варто кидати списом звідси й очікувати, що він полетить на Скляні Верхів’я. Він має побачити свою ціль. А може, й ти маєш, хтозна. Але коли долетить... — він задоволено примружує очі й прицмокує. — ...Валить, як таран. Проникає крізь будь-яку кольчугу й панцир. Простромлює...

— Знаю, — перебиваю його, радше сухо. Він злорадно сміється.

— Якщо спис такий цінний, чому він його не забрав собі?

— Ти не знаєш?

— Бо я був деревом? Він хотів, щоб спис убив мене, якби хтось зняв закляття?

Тінь крутить головою.

— Він думав, що ти справжній Пісенник. Боявся, що ти сам знімеш чари. Тому відправив своїх людей у гори й велів шукати Дерево. Щоб забрати спис і спалити тебе, поки ти дерев’яний. Той, хто знайшов би, мав отримати п’ятьох юних рабинь, баняк золота і тиждень в Саду насолод.

— Як це: шукати? Він дурний чи що? Як далеко я відійшов би, пробитий наскрізь і перетворюючись на дерево?

— Ну ти й тупий. Ти пам’ятаєш, де він у тебе влучив? Пригадуєш Ображену вершину?

— Що?

— Ображену вершину! Гола дівчина, яка образилася і плаче. Велика гора із цицьками, як льодовики! Треба бути сліпим, щоб...

— Пригадую. Назви не знав...

— А ти бачив її, коли прокинувся, коли видерся зі стовбура?

...дві вершини в тумані, що горнуться одна до одної, як дві половинки однієї дупи. Рвані лінії гір, затягнуті сизуватим опаром. Видимі здалеку дві плями лісу, що повзуть по узгір’ях, палаючи розкішними барвами осені. Сімдесят три хвойні кущі, покручені так, ніби до них приклав руку майстер бонсай... Але жодного сліду Скам’янілих Чудес чи Згорьованої Дівчини.

— Тоді звідки я там узявся?

— Значить, ти таки Пісенник, тільки несвідомий. А ця крихітка, — він махає списом всередині керамічного зліпка, — аж важка від сили урочища. Ти конав, хотів забратися звідти, тож тебе перенесло. Не питай, як. Ти зник у нього з-перед очей. Пропав. Він знав, що ти слабкий і далеко тебе не відкинуло, тож ти мав бути десь у його горах, але не знав, де.

Я ставлю сулію.

— Значить, він і переносити може?

— Не спис! — горлає він знервовано. — Що за баран! Не спис сам собою, а сила урочища! Ти зможеш це повторити без леза в животі?

— Не знаю, — кажу. — Добре, що ти за нього хочеш?

— Я — крамар. Хочу п’ять ґвіхтів.

— Ну ні. Здурів?

— Аакен платить цілий баняк золота. Я вже мовчу про інше.

— Секундочку. Спис і так був мій. Ти у мене його відібрав.

— Я ж тобі заплатив!

— Заплатив?! Ти кинув мені в обличчя якийсь гнилий тельбух! Хочеш, зараз так само тобі заплачу!

— Це був гриб із урочища! З купою сили. Те, що тобі найбільше тоді було потрібне! Чи ти волів би золото? Знаєш, скільки Пісенники зараз платять за дрібку пісні богів? Крихточку?! Урочища мертві! Порожні!

Я вибиваю люльку об камінь.

— У мене залишилися ще якісь гроші в торбах. У садибі. Ідеш зі мною чи почекаєш?

— Почекаю. У мене на возі цінні речі.

У переповненій людьми садибі важко було знайти відповідну залу. Велику, не надто захламлену й таку, якої ніхто не використовує як тимчасову спальню. Він велів зачинити важкі віконниці, ще й запнув завіси й погасив вогонь у каміні.

На подвір’ї зібрався чималий натовп. Анонсований Драккайненом турнір розганяв зимову нудьгу й обіцяв гарну розвагу.

— Правила прості, — кричав Вуко з дерев’яного клуатра над двориком. — У мене на шиї амулет. Камінь на ремені. Я сиджу сам у темній залі, спиною до дверей. При мені тільки дерев’яний меч і ніж, як для дітей. Хто хоче йти зі мною в похід, мусить спершу зайти в передпокій, озброїтися таким самим ножем і мечем з дерева, а потім зайти в залу й відібрати в мене амулет. Не має значення, як. У мене п’ять таких каменів і я візьму з собою п’ятьох людей, які їх здобудуть. Не можна використовувати іншу зброю, крім дерев’яної, що лежить у передпокої. Я не хочу, щоб із кимось щось сталося. Зараз я туди зайду й чекатиму. І застерігаю: там темно. Хай щастить.

Він зачинив двері до передпокою, а потім зайшов у залу. Пересунув одну з лавок і поставив її навпроти входу, попереносив залізні лампи на триногах у випадкові місця, розтягнув шнур низько над підлогою, десь розбив об долівку кілька глиняних горщиків. Де-не-де на балках розвісив дзвоники, які узяв у стайні, а також порожній казан, в який повкладав металеві кубки й глеки.

Зрештою пішов на інший кінець зали, сів на столі й поклав дерев’яний меч на коліна. Констатував, що все готове, тож линув собі мірку пива до олив’яного кубка.

— Це ж просто! Ви не встигнете дорахувати до ста, як я вийду звідти з амулетом, — кричав хтось за дверима. — Зараз побачите! Спробуйте, хто годен зробити це швидше, ніж Ґйолгад Кам’яний Вовк!

— Це буде довгий день, — сказала Цифрал. — Але й тобі буде корисно трохи порухатися.

В абсолютній темряві зали обережно скрипнули двері.

Ґйолгад справді вийшов за рекордний час. Уболівальники не дорахували навіть до дев’яноста. Вийшов без амулета, але й без дерев’яної зброї, обома руками тримаючись за тім’я. Не хотів ні з ким говорити, поки не приліг на лаву, згорнувшись клубочком, і лише звідти слабким голосом попросив принести йому снігу.

Сутеніло, коли Драккайнен знову з’явився на клуатрі. Накульгував на одну ногу, мав явно підбите око, гулю на чолі й закривавлені здерті кісточки на обох кулаках.

— У мене було п’ять амулетів, — закричав він, — і всі п’ять у мене відібрали. Вітаю переможців. Вибачте, але побачимося тепер за сніданком. Мені треба в лазню, а потім лягти в ліжко. Недобре мені, видно, мене злегка зачепило. І ще я трішки втомився.

Натовп покалічених потовчених людей, прикладаючи до облич жмені просяклого кров’ю снігу чи обмотуючись ганчір’ям, вислухав його мовчки і розійшовся.

Того вечора всі повкладалися раніше.

— Ґрунальді... — кажу, побачивши камінець, що лежить перед моєю тарілкою, і рефлекторно торкаюся опухлої вилиці. — Я тебе одразу впізнав.

Ґрунальді, стогнучи, втискається за лаву і в розпачі роззирається по столу в пошуках чогось м’якого, що не треба особливо кусати.

— Сиру?

Він люб’язно мені дякує, розминає сир у мисці й заливає пивом.

— Ґрюнф... Ти зчинив страшенний галас, але тобі й так вдалося.

— Я це навмисно, — відповідає він. — Хотів розгойдати все те залізяччя, щоб ти не чув, де я.

— Спалле. Вітаю. Ти добре рухаєшся у темряві, тебе майже не було чути. Якийсь час я думав, що ти взагалі не зайшов.

На стіл упав черговий амулет.

— Я — Варфнір Що Збігає Схилом.

— Це ти ходив так обережно, намацуючи мечем? Добре б’єшся.

— Він тут у нас найкращий у двобоях, — набундючено підказує Ґрунальді. — Він жив у моїй садибі.

— А де п’ятий?

— Тут!

Ми всі замовкаємо й дивимося здивовано. Ґрунальді хитає головою й наливає собі пива.

— Так, це я! Сильфана Полум’яне Слово. Соромно вам?

— Хочеш іти з нами? — питає Ґрюнф невпевнено.

— А що, думаєш, не годжуся? Що я з тих дівчат, які весь час нитимуть? Що втомлюся, злякаюсь або розплачусь? Я здобула амулет чи як?

— Здобула, — визнаю я. — Такі правила.

— А ти дурний чи що? Не розібрав, що це баба?

— Було темно, — пояснюю. — До того ж, вона молодець. Зайшла тихо, як мишка, а потім причаїлась і змусила мене, щоб це я її шукав. Знає, як використати свою в’юнкість і спритність. Їй зовсім не треба бути від мене швидшою і сильнішою. Врізала мені поміж очі казаном, який я ж туди і повісив. Розгойдала його, а потім приманила мене так, щоб мені прилетіло. Якби я не прикрився... Це було добре. Тільки що на це скаже Атлейф?

— Я вже не дитина й не мушу запитувати думку братика, — відрізала Сильфана.

— Стирсмана Людей Вогню, жінко, — злиться Ґрунальді. — Я проходив це десятки разів. У різних морських походах і інших справах, бо моя друга жінка така ж, як і ти. Я не кажу, що ти менш вправна, ніж мужі, яким Ульф порахував кісточки, бо видно, що ні. Ти здобула амулет, розбила йому лоб, а він спромігся лише підбити тобі око й прикластися до того, що ти якось дивно сидиш. Багато хто не впорався. Справа в іншому. Ми йдемо вбити Пісенника. Якщо вдасться, і тільки це має значення. Може, ми всі загинемо, а може, тільки половина. Це не так важливо, аби лиш помер триклятий король Зміїв, бо тоді, можливо, світ не закінчиться. У чоловічому гроні ми це приймаємо. Можемо витримати, коли хтось із нас помирає, хоч нам і важко. Але ми не впораємося, якщо ти будеш між нами. Убивство Пісенника вже не буде найважливішим. Найважливіше буде, щоби ти повернулася живою. Навіть якщо ми провалимо завдання. Ми, Люди Вогню, захищаємо своїх і нічого не можемо з цим зробити. Зараз ми можемо вдавати, що ти народжена для заліза й війни, як кожен із нас. Але коли поллється кров, ми будемо думати тільки про тебе. Так уже повелося. Це не все. Ти будеш геройствувати. А ми не поступатимемось, будемо геройствувати перед тобою. І зрештою закохаємося в тебе. Поглянь на Ульфа! Ти тільки на нього поглянь! Як він нас поведе, якщо ти будеш між нами? Йому треба буде витиснути з нас усі сили, а я вже бачу, що він думатиме тільки про те, чи та твоя худа срака суха, чи тобі тепло і чи нічого тобі не загрожує. Чи ти сліпа, жінко?

Западає важка тиша.

Мені здається, що я червонію, й доводиться боротися з бажанням розбити Ґрунальді його руду голову.

Варфнір заклопотано відкашлюється й зазирає у глек, Ґрюнф з неймовірною ретельністю вивчає шматок печеного м’яса у своїй руці.

— Це Ульф поведе нас у похід, тому я хочу знати, що він про це думає, — каже Сильфана і зміряє мене уважним поглядом сарнячих очей.

— Ми не битися йдемо. Ми йдемо прокрастися й убити, а це значно важче. Для всіх нас. Але те, що каже Ґрунальді, — це правда. Я знаю, що ти впораєшся. Але не знаю, чи ми впораємося. Скажу так: ти — сестра стирсмана. Думаєш, Атлейф не хотів іти? Ми сварилися весь вечір. Він зрозумів, що потрібен Людям Вогню. Тому навіть не зайшов у темну кімнату, бо хтось мусить бути тут разом із ними. Те саме стосується й тебе. Що буде, якщо він загине?

— Люди Вогню оберуть собі нового стирсмана, — невпевнено відповідає дівчина.

— Колись. Коли зможуть порадитися. А тим часом це його сестра муситиме їх повести. Стирсман вирішить. Якщо Атлейф погодиться, можеш іти.

— Ти не відповів, що сам про це думаєш.

— Бо зараз той час, коли треба вбити короля Зміїв. Більше нічого не має значення. Зокрема те, що я думаю про такі справи. Скажу так: я хочу, щоби ти була жива, Сильфано. Якщо ти підеш із нами, я не знаю, чи так буде. Я хочу повернутись і знову побачити, як ти танцюєш із вогнем.

Потім я виходжу на клуатр, запалюю люльку і дивлюся на подвір’я, на якому крутиться купа людей. Садиба велика, але перед загрозою нападу Зміїв вона дослівно розходиться по швах. До нужників і лазні вічні черги, важко підрахувати, чи вистачить запасів, попри те, що всі привезли стільки, скільки можливо було навантажити. Я намагаюсь зосередитися на плані, що набуває чіткості в моїй голові, але мені якось важко на серці. Ґрунальді може бути в чомусь правий. Коли в повітрі зависла ймовірність, що Полум’яне Слово, сарноподібна дівчина, піде з нами, я вже починаю коригувати план, бо він здається надто ризикованим.

Вона звідкілясь з’являється у коридорі й безцеремонно запихає мене до якоїсь кімнатки, де сидять якісь жінки, мабуть невільниці, і шиють. Шиють одяг і хутра, які я замовив.

— Ідіть звідси! — фиркає на них.

Ми залишаємося самі. Її рука лежить на моїх грудях, стискаючи двома пальцями полу каптана, ніби вона боїться, що я від неї чкурну.

— Я хочу знати, що ти про це міркуєш, коли не мусиш думати, що хтось інший почує. Скажи мені: «Сильфано, йди зі мною» або «Сильфано, залишся вдома». Це просто.

— Сильфано, — кажу, — залишся там, де я знайду тебе живою, якщо виживу сам.

Вона злегка мене відпихає.

— Добре, залишуся. Але тільки тому, що ти так сказав. Навіть не намагайся загинути. Ти мусиш повернутися.

— Сильфано... Я тобі в дідусі годжуся.

Вона порскає зі сміху й береться за боки.

— Схоже на те, що я дурепа?!

Я зітхаю.

Наступна розмова віч-на-віч відбувається з Атлейфом. Цього разу в зброярні, де я на великому дубовому столі розкладаю смертоносні шматки заліза.

— Моя сестра... — каже Атлейф. Я стискаю зуби. Ще один буде мене сватати? — Наробила галасу, а тепер ходить якась весела. Піди її зрозумій.

— Стирсмане... Я велів їй лишатися вдома, хоч вона й хотіла йти, як і ти. Не знаю, чому вона радіє.

— Саме тому, що ти щось їй велів. Вона вперта. Як щось заб’є собі в голову... Ульфе, в мене залишилася тільки вона. Батько загинув у заморському поході, а матір убили Змії, коли вона захищала нашу землю. Коли я почув, що Сильфана збирається йти з тобою...

— Вона сказала, що залишається. Не варто перейматися.

— Я не про це. Я хотів, щоб вона пішла.

— В сенсі?! — Я ховаю ніж у піхви й пильно придивляюся до Кремінного Коня.

— Можливо, з тієї ж причини, чому ти хочеш, щоб вона залишилася. Я думав, що з тобою їй буде безпечніше. Якщо Змії рушать на нас тими піснями й дивами, можливо, нам доведеться відступати на північ.

— Якщо Змії рушать, це означатиме, що ми мертві.

— Не обов’язково. Ви можете провалитися, але все одно виживете. Я в це вірю. Але й сам не знаю... Я думав, що ти зможеш її захистити.

— Я збираюся туди, де важко хоч когось захистити.

Я розкладаю на столі все спорядження, яке мені вдалося зібрати. Скрутень мотузки для кожного. На одному кінці кожного відрізка карабін із моїх запасів, на другому — петля. Мій лук і чотири інші, також короткі й компактні. Вони не змогли скопіювати мого, але виявилось, що у них є пристойні малі луки, схожі на монгольські, які вони возять на кораблях. Залізні пірамідки з шипами тецубічі. Якщо кидати їх позад себе, коли тікаєш, одне з лез завжди стирчатиме вертикально вгору, а водночас їх можна безпечно носити, вклавши одне в інше. Їх, як і зірочки для метання, мені викували невисокі сповідувачі ковальства з пагорба. Мечі. Ми їх годинами вибирали, кожен для себе. Мої нові леза — два ідентичні палаші з напівзакритим руків’ям, на яких я щодня по три години тренуюся. Плетені з ременів гароти, ножі, фляги, чашки, мисочки, цілий стос харчових запасів. Усе висококалорійне й концентроване. Сири, які в них цілком пристойні, сушене копчене м’ясо, випічка, щось схоже на кекс, який можна їсти кільканадцять днів. Я простежив, щоб він був солодкий, напханий горіхами й провареними в меді фруктами. На щастя, на відміну від інших моїх винаходів, цей виявився для них зрозумілим, і я не мушу нічого пояснювати. Вони по пів життя проводять на кораблях і харчі, які можна зберігати довго, це їхня буденність.

Я попросив пошити для коней довгі попони, з одного боку білі, а зсередини коричневі, а також полотняні штани й каптани, які ми вдягнемо на хутряні кальсони й анораки. До цього ще окремі каптури, що дозволяють закрити все обличчя. Накладки на рукавиці й черевики з шипами текаґі, щоб лізти по стінах. Сакви й упряж, щоб усе це можна було нести при собі. Упродовж кількох тижнів кожен, хто вміє шити одяг і шкіру, мав через мене роботу. У нас є купа спорядження, а в першу чергу — Спис Бовдурів. Замурований у глину, ще й прикритий шкіряним футляром.

Відколи у нас є екіпірування, я щодня велю своїм асасинам вдягати все це на себе й ганяю їх у снігу навколо озера. Ночами ми вибираємося й вирізаємо невеликі банди Зміїв, що таборуються на краю лісу чи крутяться околицями. Потім я безжалісно вчу своїх спільників мові жестів і метанню сюрикенами.

Сам ходжу на берег озера, де одноокий карлик жбурляє в мене камінням і прокляттями.

— Ще раз! — горлає він. — Зберися, ти, тупий пень! Ти тільки марнуєш рештки пісні. Співай про щит! Про щит!

Тож я збираюся, візуалізую, хоч і не багато від цього толку. Каміння боляче товче мені голову й груди, але щита немає. Принаймні переважно. Іноді мені вдається відбити камінь у повітрі, але я не бачу закономірності.

Однак наука Воронячої Тіні не зовсім марна.

— Ти маєш точно знати, що має зробити пісня. Точно. Що, з ким, коли і де. Уяви собі, що вона ніби порошок, якого тобі має вистачити. Як сіль. Додаєш до супу дрібку і весь суп стає солоним. Тільки пісня богів — це така сіль, що може все. Ну, майже все. Тільки от дрібки вистачить на казан, але вона точно не посолить озера, розумієш? Скажімо, ти солиш щось піснею богів: всипаєш у суп і думаєш про солоний смак. Однак якщо ти помилишся й почнеш думати про гіркоту чи солодкий пундик, увесь суп можна викидати.

Я проглядаю його товари й шукаю щось корисне, але більшість предметів непридатна до використання.

Пісень богів у чистому вигляді чи чогось зараженого силою урочища немає взагалі.

— Ти купив спис, — каже Тінь. — Використай його.

У поселенні надто людно й гамірно. Якби не рідкісні моменти тиші якогось вечора, я б ніколи її не почув.

Спершу я не звертаю уваги на звуки, що монотонно лунають з-за якихось дверей. Аж поки не усвідомлюю, що чую англійські слова, і мені раптом стає холодно.

Я відчиняю двері з таким відчуттям, ніби зараз маю зомліти.

Дівчинка сидить на чомусь, що нагадує кросна, і пряде. На ній роздерта сукня, вся у клаптях, крізь дірки на тілі видно криваві сліди від нігтів. Я бачу, як вона механічно киває головою і дуже швидко говорить англійською з дивним незграбним акцентом. Особливо вражає можливість впливу свідомості на аспекти дійсності, які в давній системі сприйняття підлягали тиранії матеріалістичного інтелектуалізму, а в новому світі мусять поступитися неінтелективному використанню креативної свідомості. Завдяки елімінації аспектів, що стосуються міфів матеріалізованої об’єктивації дійсності, а також і археокультури, пов’язаної із самоствореними поняттями так званої етики, і прив’язці до індивідуалізації особистості, можливо буде досягнути етапу креативної суперсвідомості, що повною мірою впливатиме на матеріальну базу дійсності й буде здатна її цілковито змінити в креативно-мистецькому акті, де ці акти стануть цілком автономними фізичними сутностями. Цей світ становить остаточний об’єктивний доказ неіснування об’єктивізованих матеріалістично сутностей і можливостей як формування живих сутностей, так і творення нових відповідно до стану суперсвідомості. Подальшою метою було б таке формування суспільної маси, щоб визволити її з археокультурних псевдообмежень, починаючи від залежності від оцінювання і закінчуючи відмовою від концентрування на міфі існування окремої індивідуальної самосвідомості. Завдяки цьому на наступному етапі буде можливо створити суспільну масу, здатну досягати єдності в суперсвідомості та вступати в спільні акти креації...

Я хапаю дівчинку за плече і англійське бубніння раптом обривається на півслові. Вона підводить до мене щуроподібне лице, сичить: «Падаль!» і її худа ручка з закривавленими пальцями шмигає в мій бік. Я ухиляюся, тож вона зламаними нігтями розпорює власні груди.

Це дівчинка-краб. Я її знаю.

Я сам її урятував.

— Бідненька, зовсім несповна розуму, — кричить якась жінка, заходячи в кімнатку, і хапає дівчинку за руки. — Ґрунальді знайшов її в лісі. Цілком поїхала. Щось каже, але ніхто бідаку не розуміє.

— Я розумію, — відповідаю стишеним голосом. — Це не вона поїхала, а Ван Дікен.

І він саме пише книжку.

— На що ти дивишся? — запитала Цифрал.

Драккайнен ошелешено сидів на підлозі своєї кімнатки і з ненормальним зацікавленням на обличчі розглядав свою стару осінню куртку, пошиту Синьєю і Сильґою десь у горах в неіснуючій хаті.

— Придивись, — буркнув він. — У кишені за пазухою був згорточок із ягодами. Тепер уся куртка, згорток, навіть болото, яким вона була вимащена, почали світитися. Все просякло піснею богів! У мене є магічна куртка, Цифрал. Це як радіація. Можна помітити щось збагачене піснею богів у бочку і через трохи часу в тебе буде повна бочка магічної рідини. Принаймні, я так думаю. Можливо це означає, що воно поводиться, як мікроорганізми.

— Що ти збираєшся з цим робити?

— Очистити куртку, — відповів Вуко. — А потім у воду вкинути ще й ягідку.

— Вороняча Тінь, — урочисто почав Драккайнен, подаючи карликові солідне барильце, — можеш мені раз відповісти на запитання без викручувань, кепкування і дурощів?

— Якщо знатиму відповідь і якщо на твоє запитання можливо відповісти. Мені повісити Наконечник Правди?

— Objesi sebe ovo na kurcu, — сказав Драккайнен. — Як можна перенестися кудись піснею богів? Кудись далеко. Зникнути тут і з’явитися деінде? Я знаю, що це можливо.

— Можливо, але важко. Тобі потрібна сила урочища. І то багато. Ти мусиш дати її землі, на якій стоїш. Окрім цього, те місце ти мав би бачити перед очима до останньої травинки й камінця. Мав би знати там кожен клаптик землі під своїми ногами. Так добре, щоб, заплющивши очі, побачити все, як живе. Ну, і мав би хотіти там опинитися. Ніхто так добре не знає жодного місця. Звичайного спогаду, що ти там був, недостатньо. Одна помилка — і тебе рознесе на шматки. Ти перенесешся, але водночас на всі сторони. Пісня богів не зрозуміє, куди тобі треба.

— А я можу перенестися на коні? В одязі? Озброєний?

— Так. Якщо вже тобі вдасться, то з усім, до чого ти торкаєшся.

— А якби я схопив тебе? Ми б обидва перенеслися?

— Може. Якби я був Пісенником, знав, що відбувається, і пам’ятав, що не можна ні про що думати. Звичайна людина злякається і сфальшивить ноту пісні богів. І все. Але не думай про це. Те, що ти пам’ятаєш якесь місце, бо там був, — це замало. Сильно замало. Розлетишся.

— Барильце твоє, Вороняча Тінь. Я б іще щось у тебе купив. Покажи того свого воза. Особливо трави.

Тінь вищирився в найблудливішій своїй посмішці.

— Хочеш, щоб дівка тебе слухалась?