Господар крижаного саду. Аж у серце пітьми

Розділ 10. Ерг окраїни світу

І так ми покинули останнє місто в Амітраї, де тисячі втікачів чекали на серпи ридванів і вістря «Зміїного» тимену. Ми виїхали з устеленого наметами передмістя оточені двома десятками великих озброєних кебірийців на бактріанах. Цього разу ніхто не водив за нами поглядом і не хапав за упряж, щоб жебрати їжі. Бандити за будь-яку ціну намагалися нас не бачити, відвертали голови чи підпирали замислено обличчя руками, щоб затулити очі. Утікачі навіть не намагалися до нас підійти.

Дорогою Н’Ґома змусив нас продати коней.

— Вони не виживуть у пісках, — сказав. — Поїдете на орніпантах. Тільки вони й бактріани спроможні вижити в ергу. Може, ще онагри. Коні злягли б через кілька днів.

Він відвів нас до того, хто забрав коней без балачок і заплатив золотом. По чотири диргами за коня. Це була хороша ціна, але ми не мали ілюзій, що вона зараз означала в Нагільґил. Коні йшли на забій. Перетворившись на смужки сухого м’яса, вони відповідатимуть своїй вартості в золоті. Попри це ми почувалися жахливо.

Бенкей переніс це найгірше. Він вислухав новини з нерухомим кам’яним обличчям, потім довго гладив свого коня по голові, тулився до нього, щось шепотів. Коли торговець підійшов до нього, вивідник зненацька одним рухом вихопив ножа і всадив коневі за вухом. Жест був швидкий, немов спалах. Тварина повалилася на коліна, ніби вражена блискавкою, а потім упала на бік. Бенкей ще присів на коліна біля нього, погладив його по храпу й пішов, не вимовивши і слова, із закривавленим ножем у руці. Проходячи повз, так штовхнув торговця плечем, що перекинув його на землю. Той підвівся, подивився вивіднику услід, але не осмілився щось сказати.

Бенкей навіть не хотів глянути на гроші, зрештою їх для нього забрав Шип. Гебзаґал сів віддалік на камені спиною до нас і не озивався, тільки дивився кудись у простір.

— Це амітрай, — пояснив Шип, ховаючи монети за пазуху. — Для нього кінь був, як брат. Він би не дозволив, щоб якийсь негідник дубасив цю тварину молотом чи підрізав їй горло. Навіть не підходьте до нього. Він пережив величезну втрату. Він має побути один.

Ще коли ми йшли до табору Н’Ґоми, попри натягнутий на обличчя каптур вивідника, я бачив, як Бенкей беззвучно плаче.

Табір Н’Ґоми знаходиться за кілька годин ходи від міста, у вузькому байраку, де протікав непоказний вузький струмок, не більший за цівку води, що дзюркотить із перекинутого глека, але й цього було достатньо, щоб на долі шуміли кущі й пальми.

Майже все дно яру було заставлене скринями й мішками, усюди крутилися кебірийці у коричневих і червоних пустельних плащах, ревли бактріани, поспіхом згорталися останні намети.

На цим усім періодично лунав страхітливий відгомін, що нагадував рев труби і завершувався ніби гуркотом важкого табірного воза, коли той іде по балках.

— Орніпанти, — пояснив Брус. — Ти колись їх бачив зблизька?

Я заперечив.

Я справді їх не бачив, і думка про те, що мені доведеться на одному з них їхати, сповнювала мене тривогою. Мені вже випало робити різні речі, але я не знав, чи впораюся з цим. Я мусив сісти на велетенського пустельного птаха, який може дзьобом убити скельного вовка.

Що ще я мав робити? Брус, звісно ж, справляв враження, ніби все вже бачив і їздив на всьому, що має ноги.

— Найбільш обережним треба бути, коли він підіймається, — мовив він. — Далі вже буде легше.

Коли ми йшли дном яру, ступаючи по камінню серед кущів і тернів, усе здавалося простим. Це війна. Треба буде їхати на орніпанті. Однак коли ми вийшли на кам’янистий пересип і я побачив одного з кебірийців, який проїхав перед нами на спині орніпанта зі списом у руці, мої ноги просто приросли до землі.

Кебіриєць сидів, як на даху дому, на висоті двох рослих чоловіків над землею, гачкуватий дзьоб птаха, в якому я би змістився на всю довжину, а може, навіть спромігся б сісти, здіймався ще вище. За сідлом у нього було щось на кшталт паланкіна, над яким на вигнутих прутах був розтягнений шкіряний дашок. На голову вищий від звичайного чоловіка вершник виглядав на птаху, як карлик.

Кебіриєць під’їхав до нас, великі трипальцеві лапи бахнули перед нами об гравій. Моя голова сягала, може, до коліна цього створіння, але точно не вище. Я нічого не сказав, але знав, що в мене тремтять ноги. Від заокруглених кігтів на пальцях до останнього, заглибленого в гравій заднього пазура завдовжки з ріг великого буйвола, стопа орніпанта розтягувалася на добрі чотири кроки.

Птах покачав головою, чудернацька упряж, що обплітала дзьоб, задзвонила застібками, після чого дзьоб розтулився й почулося глухе туркотіння, від якого задзвеніло в вухах. В лице війнув жахливий сморід, не схожий ні на що знане мені дотепер.

— Та кгаа! — крикнув кебіриєць, вдаряючи потвора по колінах кінчиком списа. — Ка кгаа!

Орніпант потоптався на місці, розкидаючи каміння завбільшки з великі плоди, смикнув головою і люто затуркотів. Товсті, як колони, ноги, склалися назад і птах неохоче сів на землю, прим’явши невеличке дерево. Мені здалося, що всипане гравієм дно байраку здригнулося.

Коли вершник почав злазити зі спини орніпанта, я ще помітив, що стремена в нього подвійні і складаються в драбинку. Інакше було б неможливо видертися на спину, що була як справжня, поросла шорстким палевим пір’ям, гора.

Птах відкинув на спину голу шию завдовжки з рослого мужика, потім обернув голову набік, зиркаючи на мене великим, як таріль, очиськом. Зблиснула блакитнувата повіка. Я сковтнув слину.

— Це нескладно, він лише має знати, хто тут господар, — сказав кебіриєць, вручаючи мені списа. Я відступив на півкроку. — Інакше почне брикатися.

Я уявив собі, як орніпант брикається, і мені стало недобре.

— «Та кгаа» — сідати, «рагіі» — спокій, «мбайо» — бігти, «гайя» — вперед, «агіма» — швидше, «кусіта» — ліворуч, «гуме» — праворуч. Стій — «сіманґа» або «смііі»... — протараторив кебіриєць. — Це просто. Тепер зробимо коло. Сідай переді мною, покажу тобі, що робити списом. Просто. Запам’ятав?

На щастя, вперше я впав ще під час підйому, тому не сильно забився. Удруге полетів зі спини цього створіння, коли він рухався, і це виглядало так, ніби я рухнув із даху, але мені вдалося схопитися за сітку, що вкривала його боки, а потім потрапити ногою в стремено.

Це було найкоротше навчання у світі. До виходу залишалася, може, година, а я досі вчився пристібати величезне, але не надто важке сідло, і все повторював команди: «та кгаа, гайя, сіманґа...»

Коли птах вставав, слід було з усієї сили триматися великого відстовбурченого облука з ручками, але тут Брус помилявся. Коли тварина сідала, було ще гірше. Коли вона падала на коліна, у мене складалося враження, ніби я падав на свій зад з міського муру.

У таборі наростав хаос, на спини бактріанів складали й вішали останні скрині, починали розставляти тварин у довгу валку, одну за одною.

— Збираймося! — верещав Н’Ґома, його птах, що виглядав, як жива вежа, пройшов наді мною одним довгим кроком. — Аґіма, н’те!

Коли мені вдалося проїхати прямо кілька кроків, а потім повернутися, я пишався, ніби досягнув чогось неймовірного.

— Назад, вшиве пташище! — кричав Шип, люто вивертаючи списа, коли проїжджав повз мене на орніпанті, який явно трюхикав у бік Нагільґил.

Мені веліли їхати з правого боку каравану, ближче до голови, і триматися на третині відстані. Їхати рівно і не звертати. Це все.

Безкінечна валка крикливих бактріанів, людей і онагрів виходила з яру, а я дивився на це з птаха, немов із верхівки вежі.

Сідло, що охоплювало спину біля самої шиї створіння, було, в принципі, цілком зручним, особливо, коли я почав розуміти, що й для чого служить. Частина, що знаходилася переді мною, нагадувала кінське сідло, тільки дуже глибоке і з високим облуком спереду. Позаду, на спині, була широка лежанка, оббита шкірою й наповнена кінським волосом, з боків вона мала поручні і, мабуть, на ній можна було б спати, якби перемістити ноги вперед.

Мої речі звисали по боках орніпанта, але не було схоже, щоб він бодай зауважив якийсь тягар. У мене був бурдюк із водою і сумка з пригорщею м’ясних смужок і сушених фруктів. Дашок над головою відкидав тінь, можна було також опустити по боках запони.

Тільки от я не міг звикнути до ритму довгих пташиних кроків, які кидали мене з боку на бік, і я весь час мусив судомно триматися, щоб не впасти. Байрак іще не зник з наших очей, ще в ньому не показався й кінець каравану, а я вже відчував, що від напруги в мене зводить всі м’язи.

Ті кебірийці, які так само, як і ми, сідали на орніпантів, справляли враження, ніби їзда не вимагає від них навіть найменших зусиль. Вони напівлежали в паланкіні, схрестивши ноги на облуку, і ліниво керували птахом, ледь поводячи довгими віжками чи мляво штурхаючи його списом. Вони виглядали так, ніби керували бричкою, запряженою повільними онаграми, які самі знають, куди йти.

Я щомиті плутав команди, ремені сплутувались у моїх долонях, а спис ледь не випадав.

— Сподіваюся, ви краще б’єтеся, ніж погоните, — закричав хтось із вершників. — Бо нікудишній з вас був би конвой.

Я поглянув на нього понуро. Спітнілий, зболілий, я розпачливо намагався утриматися в сідлі. І навіть не мріяв про те, що залізти в паланкін, бо одразу б упав. У мене навіть не було часу, щоби щось йому відгаркнути.

Я гадав, що Нагель Зим — це безкінечне мертве море піску, тим часом ми їхали просто пустищем з купою скель, каміння, купин і якихось дерев, що росли то тут, то там. Це особливо не відрізнялося від степу, яким ми дісталися до міста.

Орніпанти йшли дуже швидко. Занадто швидко, бо один крок птаха — це кільканадцять людських, а треба було дотримуватися темпу достойної ходи бактріанів.

— Не виходь зі строю! — горлав хтось постійно.

— Рагіі... — прохрипів я, тягнучи віжки. Створіння обернуло гігантську голову, дивлячись на мене обурено.

Подорож через пустелю на спині величезного птаха — це щось, що триває вічність, коли ти її проживаєш, але запам’ятовується з цього небагато, ще менше можна буде про це розповісти.

В цій подорожі були тільки удари велетенських лап об землю, які я відчував усім хребтом, ніби мені давали копняка під зад, десь унизу пропливали скелі й кущі, з розжареного, ніби море ртуті, неба бив жар, мухи кружляли навколо обличчя й змія в’ючних тварин вилася в безкінечність.

Частина несла запаси їжі, води і кормів, частина — товсті прямокутні брили солі, запаковані і шкіряні мішки, частина — це якісь інші скрині й клунки. Тварини були навантажені так, що з-під багажу не було видно їхніх спин, а попри це вони йшли розмірено й без затримок, ніби геть не відчували ваги.

Хода тягнулася без кінця. Я відчував біль у хребті, стегнах, шиї і навіть у кожному пальці, що судомно стискали ремені поводів.

За якийсь час біль перестав мені аж так докучати, бо мене почало нудити. Сідло розгойдувалося не тільки з боку в бік, але й уперед і назад, птах із кожним кроком клював повітря попереду.

Після чергової безкінечності я виблював із сідла, але не міг дотягнутися до бурдюка з водою. Відчував, що якщо хоч трохи зміню позу, то зісковзну зі спини й скручу собі в’язи.

Птах крокував уперед, хтось постійно на мене кричав, що я вибиваюся зі строю, мій шлунок був, немов наповнений оцтом і зав’язаний вузлом, як стара ганчірка, сонце палило шкіру, навіть вітер нагадував радше дихання печі, і так без кінця і краю.

Без кінця.

Пам’ятаю, що в якийсь момент я вже точно знав, що не доживу до привалу.

Велика змія з людей і тварин вилася пустелею. На схід. На Ерг Окраїни Світу.

Туди, куди вела мене моя доля.

Пополудні я все ще поглядав на сонце, яке здавалося намертво приклеєним до небосхилу, ніби хотів силою перекотити його за горизонт.

Ми зупинилися на привал, лише коли воно було на відстані долоні від горизонту. Змія з тварин почала скручуватися в спіраль, бактріани ревіли, кебірийці вигукували команди. А ми їздили на птахах навколо, збиваючи клуби пилу. Це тривало цілу вічність.

Коли мені мені показали місце, і після довгої шарпанини мені вдалося змусити орніпанта сісти, я просто звалився з сідла в пісок. Дрижкі від напруги ноги не могли мене втримати, а в голові далі крутилося. Перед падінням я тільки встиг відстібнути бурдюк — ось і всі мої досягнення.

— Розсідлай його! — крикнув якийсь кебіриєць. — Ти маєш його нагодувати. Має знати, хто дає йому їсти.

Корм змішували в великих дерев’яних кадубах. Це була жовто-сіра глевка маса, що жахливо смерділа.

— Вони напаслися перед дорогою, — сказав кебіриєць, який мішав у діжці дерев’яним кийком. — Кожен ум’яв із три корови. Зараз їм не треба багато їсти й пити. Їм вистачить дурри з жиром, попелом, кров’ю й сушеними пацюками. Ліпи кульки. Великі, такі, як твоя голова. Притискай, вони не повинні розпадатися. Ще. На одного птаха береш три кулі. Подаєш у дзьоб на кінчику списа. Тільки обережно, він не повинен бачити всі кулі одночасно. І не дозволяй йому вставати.

Вода в пустелі тільки для пиття, і то її виділяють напрочуд ощадливо.

І так ти дізнаєшся, що значить не могти вмитися. Я був липкий від випаруваного поту, долоні були вкриті протухлим жиром і від мене на сто кроків несло смородом щурячих трупів.

Я нагодував чудовисько, подаючи смердючі делікатеси на кінчику списа і намагаючись не розсікти орніпанту голову, бо мене попередили, що тоді він «розсердиться». Птах поглинав кулі корму завбільшки з середній гарбуз цілими, примружуючи очі й задираючи дзьоб. Я бачив, як вони рухаються у нього вздовж стравоходу.

Лише знявши сідло, нагодувавши орніпанта й відклавши списа, я зміг повалитися на пісок у тіні власного паланкіна, і так довго лежав, як неживий. Я почувався так, ніби мене побили, потім надавали штурханів і на сам кінець протягнули по гравію.

— Можеш устати? — запитав Брус. — Ми розпалили багаття. Треба щось з’їсти.

Я перевалився на бік і підвівся, немов не до кінця воскреслий труп. У мене досі крутилося в голові.

Я пройшов за Брусом через табір, що складався практично з самих кебірийців, чуючи чужу мову й дикий спів, що долинав від інших вогнищ, і дивлячись, як навколо поприсідали чудернацькі створіння. Я почувався химерно чужим, і лише тут до мене дійшло, який я самотній.

Тому підійшовши до тліючих пляцків сухого гною, що вдавали з себе вогнище, навколо якого сиділи мої люди, я відчув себе так, ніби знайшов родину. Н’Деле мовчки подав мені миску свіжого відвару, в одному казанці булькотів рідкий, пекельно гострий гишмиш, у другому парувало пюре з дурри. Іншого посуду не було. Треба було набрати трохи дурри зі спільної миски, вмочити її в соус і відправляти до рота. Я витер долоні піском, але вони тільки вкрилися наліпленим пилом і продовжували смердіти.

— Доброго вечора, — люб’язно сказав якийсь незнайомий мені кебіриєць, подаючи нам бурдюк. — Н’ямбе Н’Ґома надсилає конвою пальмове вино. Н’ямбе Н’Ґома переживає за хлопця. Каже, що він може не вижити. Звідси ще можна повернутися. Н’ямбе Н’Ґома готовий в такому разі продати йому одного бактріани.

— Дякуємо, — відказав Брус. — Скажи н’ямбе Н’Ґомі, що хлопець не може повернутися. Ніхто з нас не може. Ми підемо з вами аж за ерг. Мосу кандо!

— Олімвенґа усурі, — зітхнув прибулий. — Якщо так, н’ямбе Н’Ґома каже, щоб я допоміг хлопцеві голками. Це забере втому й допоможе йому відпочити. Я також можу усунути нудоту. Чотири голки — і він буде, як новий.

Я скам’янів. Кулька дурри в соусі раптом застрягла мені в горлі, ніби виросла завбільшки з мою голову.

— Дякуємо, — сказав Брус спокійно. — Але хлопець не може лікуватися голками. Подякуй н’ямбе Н’Ґомі за турботу, але так має бути.

— Шкода, що ви так боїтеся голок, — мовив Н’Деле, коли той схилився і пішов. — Це справді допомагає. Пам’ятаю, як колись...

Сніп штурхнув його по нозі, розливаючи його відвар, і зробив кілька швидких жестів. Аліґенде замовчав і опустив голову, ніби від сорому. Хтось подав мені бурдюк із вином.

Перед тим, як піти спати, я побачив, що Брус сидить самотньо на скелі біля самого табору і вдивляється в нічне небо. Я підійшов до нього якомога тихіше, але він, як завжди, озвався, ніби мав очі на потилиці і знав, що я стою за ним.

— Курю люльку й дивлюся на захід. Туди, звідки ми прийшли. Усе в порядку.

— Нам вдалося. Ми покинули країну, як і мало бути, — сказав я. — Залишилося ще трохи вина.

— Там, куди цілить наконечник Стріли Заходу, далеко, залишилася Фатая, — відповів він. — Сама у своїй вежі. Сама зі своєю богинею. Своєю Праматір’ю. Фатая... У неї досі є шматок моєї душі.

Він відвернувся від мене.

— Нічого такого, Арджуче. Я не перетворююся на жерця Чекедея. Це тільки туга. Туга — людське почуття. Її породжує пустеля. Превелебний Морок казав, що це мине. І, певно, мине, але...

Він підтягнув рукав, показуючи пурпуровий знак завбільшки з диргам.

— Чим більше я віддаляюся, тим більше воно болить.

Він на хвильку замовк.

— Олімвенґа усурі... Так говорять кебірийці. Ми в таких випадках кажемо, що нам прикро, а вони, що «світ паскудний». Так само, як і ми, вони вважають, що нічого не можна зробити з тим, яким є цей світ. Це стихія. Він такий, який є. Треба просто навчитися з ним боротися. А вона... вони вважають, що повинно бути інакше. Вони думають, що паскудний світ треба спалити і збудувати такий, який не буде паскудним. Гадаю, їм не вдасться...

— Ти не бачив той їхній світ? — запитав я. — У вежі, на вулицях міст? У Маранагарі? І що? він кращий? Наш світ буває паскудним і буває прекрасним. Трапляються речі добрі й погані. А той їхній тільки паскудний. Інакше й бути не може, бо він вигаданий.

— Знаю, Молодий Тигре. Знаю. Я просто сиджу й пустеля до мене промовляє... Олімвенґа усурі...

Коли я йшов спати, я бачив перед очима обличчя Бруса. Вдруге цього дня я побачив, як незламний воїн плаче. І не хотів би бачити цього ще раз.

Наступний день був схожим на попередній, з тією різницею, що першого дня я сідав у сідло орніпанта відпочилий, а другого я почувався так, ніби мені було сто років і мене здолав ревматизм.

Окрім цього, все було так само. Палаюче жаром небо, мухи, біль м’язів, шарпаюче погойдування птаха і спис у втомленій руці.

Безкінечна змія людей і тварин, що вилася через кам’янисту пустку.

Лише третього дня щось змінилось. Я навчився сидіти вільніше, послабив пальці, стиснені на ременях, і навіть осмілився тягнутися до необхідних мені речей, що висіли на боці орніпанта. Або обережно переповзати під паланкін. Нудота з’являлася рідше. Виявилось, що для того, хто завжди був вершником, по суті, немає значення, чи він їздить на птаху, коні, драконі чи буйволі. Просто треба звикнути.

Тільки дорога досі була така сама. Безкраїй степ, кущі і скелі, пагорби, що тягнулися один за одним. І сонце на розпаленому, як бляха пекаря, небі.

Але це третього дня нас наздогнали ридвани.

Я їх помітив, хоча в першу мить у мене по-дурному промайнула думка, що ці кілька хробачків, що сповзають рядком із віддаленого пагорба на горизонті, — це мародери нашого власного каравану.

А потім я відчув, як дрижить земля, і побачив, що вершник із хвостової охорони мчав щодуху на орніпанті, який переставляв ноги в довгих стрибках, витягнувши шию вперед.

Кебіриєць летів уздовж каравану до самої голови з криком:

— Гатара! Гатара! Нґені ниумая!

Я нічого не зрозумів, але караваном заволодів хаос. Здійнялися крики, тварини спинялися, почувся рев бактріанів, яких кололи списами, пустельна змія почала звиватися клубком, як під час вечірнього постою.

— Чого він хотів?! — гукнув я до Шипа, який їхав за мною. Той покрутив головою й безпорадно розвів руками, а потім постукав себе по голові.

— В оборону! — загорлав хтось. — Ридвани позаду! Наздогнали нас!

Я відчув, ніби мене пройняли раптові полум’яні дрижаки. Ніби я раптом змерз, попри спеку, що лилася з неба.

Решту я пам’ятаю, немов химерний сон.

— Сидіти! Сидіти! — кричав Сніп, пробігаючи уздовж тварин, що збивалися в коло. — Хай вони не бачать орніпантів!

Бактріани, яких смикали за плетені вуздечки, неохоче сідали вряд, з них скидали пакунки, щоби чимось прикрити їхні боки.

— Щільніше! За скелями! — чувся крик.

Вивідники рились у своїх мішках, викидаючи на землю тісно сплетені мотки мотузок.

Хтось всунув мені кілька залізних складаних гачків й велів прив’язувати до мотузок, тож я розкладав залізні зубці й переплітав вузли через вушко внизу кожного гачка, не зважаючи на тремтіння в руках.

Усі бігали з луками й колчанами в руках, кебірийські крики змішувались із вигуками вивідників. Я в’язав ремені й дивувався, як дивно плине час. Він або витікав у мене крізь пальці, а я був ніби оглушений, або я раптом бачив усе на диво різко й виразно, кожен камінь і кожну зернину гравію навколо, ніби світ зупинився.

— Спокійно! Вони думають, що ми біженці, які заблукали! — кричав Сніп. — Це тільки розвідка!

Хтось забрав у мене всі гачки, Шип і Н’Деле вискочили з-за живої стіни тварин і погнали через пусте поле, Бенкей помчав за ними, тягнучи скручений ланцюг, перевішений через плече.

— Повертайся до орніпанта! — закричав Брус, кидаючи мені важкий величезний згорток темної шкіри. Я схопив його в обійми і ледь не впав. — Розвісь це йому на боки й бери лук!

Знову я мусив щось пристібати й прив’язувати тремтячими пальцями, щомиті поглядаючи на найближчий пагорб. Те, що кинув мені Брус, виявилося покривалом із товстої скрипучої шкіри, вкритої рідкою шерстю, із врослими багатокутними роговими пластинами, схожими на щитки черепахового панцира. Однак ці були менші, завбільшки з монети, і шкіра залишалася гнучкою, та все ж була кращим захистом, ніж плетена кольчуга. Шкіра кам’яного вола. Я прикріпив її до сідла з обох боків, там, де бачив залізні пряжки, а поли, що залишилися попереду, вдалося легко застібнути під шиєю здивованого птаха, який тепер виглядав, як покруч орла і черепахи або як казкова пташино-рептилоідна химера.

Я ще відв’язав від сідла круглий кебірийський щит із тонкої кутої сталі і сторчма встромив його в пісок, а потім приготував собі лук і стріли.

Це все, що я встиг, перед тим, як ридвани виїхали на вершину пагорба і стали вряд у клубах пилу.

Запала глуха тиша.

На пагорбі стояло п’ять ридванів, і більше не з’являлося. Я встиг помітити шипасті букранії на головах запряжених у них бактріанів, які через це стали схожими на потвор, і важкі попони зі шкіри кам’яних волів. Серпи стирчали навскіс із втулок на маточині колеса, а не з ободів, щоб не розтрощилися об повсюдні скелі й каміння.

Ридван, що стояв посередині, був найбільшим. Вищим за інші, на обох бортах стирчали скісні тички з трикутними жовтими й червоними прапорцями, що лопотіли на вітрі, погонич стояв, розставивши ноги, голий, одягнений лише в панцир із наплічниками сотника і нагомільники. За ним обабіч нервово облизувалися два бойові леопарди у шпичастих нашийниках.

Це тривало кілька ударів мого серця, яке опинилося десь високо в горлі.

Я вийняв кілька стріл, встромив їх у землю біля своєї ноги й перевірив пальцем тятиву, коли погонич найбільшого ридвана видав дикий крик, ніби геть збожеволів, і вози ринули з пагорба, збиваючи клуби пилу.

Гадаю, вони справді прийняли нас за випадкову групу втікачів. Ридвани не надто придатні для штурму чого б то не було, але в переслідуванні втікачів чи розпорошеної піхоти не мають собі рівних. Думаю, їхній командувач був переконаний, що після першої атаки ми в паніці розбіжимося пустелею.

Ридвани мчали дедалі швидше, вправно шикуючись у один ряд, я вже чув усе гучніший свист обертових серпів.

— Це ті нові, з рухомими дишлами, — крикнув Сніп, що сидів навпочіпках за своїм птахом неподалік із луком у руці. — Вони можуть обертатися на місці, якщо зроблені добре!

— Де наші?! — заверещав я до нього у розпачі. Шип, Н’Деле й Бенкей, які щойно вибігли за барикаду з бактріанів, зникли з-перед моїх очей, і я ніде не міг їх розгледіти.

— Там, де треба, тохімоне! — загадково відгукнувся він.

— Рагіі! Чекати! — крикнув Н’Ґома з притиском.

Серпи скажено вили, їх було добре чути, попри тупіт копит бактріанів, а валка пекельних машин наближалася до нас дедалі швидше.

Перші стріли випорхнули вгору в розжарене небо, у мене складалося враження, що вони летять надто повільно й не здатні нікому завдати кривди. Але за мить вони пришвидшились і одна за одною впали в юрбу людей і тварин.

Вони вдарили так швидко, що здавалося, ніби виросли зненацька серед скель і бактріанів, немов чудернацькі рослини. Пролунав страхітливий крик і одразу ж рев пораненої тварини.

— Чекати! — вигукнув Н’Ґома. — Не стріляти, підпустити ближче! Нґодані! Рагіі!

Наступні стріли здійнялися вгору ще до того, як упали перші. Я чув їхній брязкотливий зойк, коли вони впивалися в небо, а потім лютий виск, коли вдарялися об землю всередині оборонного кола.

Я натягнув лук і прицілився у найближчий ридван, який був уже за сто кроків.

Мені було видно клуби куряви, швидких бактріанів, що виглядали як колючі морські створіння, і постать погонича, який стояв на зігнутих ногах, його широку окуту пов’язку, що захищала чоло і щоки.

— Чекати! Рагіі! — затягнув Н’Ґома голосом, сповненим напруги. — Стріляти тоді, як вони проїжджатимуть повз вас! З голови... по черзі... прямо... стріляй!

Погоничі дісталися скрученого в кільце каравану. Вони вибрали це місце, бо там його не захищали настовбурчені скелі. Я почув хрускіт і тупотіння, коли один за одним розкручені серпи шмагали боки сидячих бактріанів, прикриті лише багажем.

Залунав жахливий рев людей і тварин воднораз, вибухнули фонтани розпиленої крові й полетіли якісь клоччя, а ридвани, розвернувшись перед самими скелями, помчали уздовж каравану, щомиті порскаючи стрілами. Коли вони посипали з нашого боку, зчинився небачений галас і хаос.

Вози прокотилися за кільканадцять кроків від мене з виском вируючих лез, оббризкуючи мене гарячою кров’ю. Я вистрілив у першого погонича, потім двічі в останнього, так швидко, як тільки спромігся натягнути тятиву.

Ридвани проминули нас, розділилися, щоб об’їхати наш живий форт з іншого боку. Я не бачив, чи я або хтось із наших у когось влучив. Наші нападники — так. Звідусюди позаду себе я чув хор криків і зойків поранених людей, змішаний із ревом наляканих тварин. Скрізь стирчали довгі стріли із яскраво-червоним оперенням.

Я дивився, як візники розвертаються, викидаючи фонтани піску з-під колес, дивився на танець стрільців на задній платформі, один із них на повороті схопився за борт воза й повис на зовнішньому боці, обтяжуючи ту сторону ридвану, біля самих розкручених серпів. Віз розвернувся, піднявши колесо, і знову мчав на нас. Ще один лучник витягав стріли одну за одною і, тримаючи лук плазом, блискавично їх випускав, не прицілюючись.

Котрась із тих стріл шугонула в мене над головою, наступна відбилася від паницира мого птаха. Я відпустив тятиву, але моя стріла лише з тріском влучила в розкручені окуті спиці великого колеса й зникла. Я прицілився в візника, але той ухилився одним рухом напруженого зігнутого тіла, стріла впилась у випуклий, як корабельний ніс, чордак ридвану, нікому не завдавши шкоди. Він знічев’я її зламав і з диким вереском струсонув віжками.

Біля мене на піску худий високий дітвак звивався в муках, страхітливо кричучи, стріла пробила його тіло навиліт, по мідній шкірі котилися краплі крові. Хтось харчав, захлинаючись кров’ю з прошитого горла. Я бачив довкола нерухомі тіла, що перепліталися, вкриваючи пустелю габою.

Я почув знайомий виск — це серпи чергового ридвану спромоглися розгромити інше місце живої барикади, кілька бактріанів зірвалося на ноги, я побачив, як два з них мчать у пустелю, гублячи товари й залишаючи за собою смуги крові. Один із них волочив за собою заплутану в упряжі людину, за другим тяглися червоні кишки.

Причеплений чоловік спромігся вивільнитись, я бачив, як він підіймається з землі й кидається назад до каравану. Він біг, як божевільний, перебираючи довгими ногами під наші крики. Ми кликали його, кебірийці щось скандували, мабуть, його ім’я, коли один із леопардів зненацька вискочив йому на плечі й вони обидва покотилися в хмарі піску.

Крик застряг у наших горлянках.

Ридвани кружляли навколо нас, немов скельні вовки, описуючи кола, розвертаючись на місці під свист серпів і засипаючи караван стрілами. Вони здавалися незнищенними. Пам’ятаю, як я випустив три стріли, одна за одною, прямо в машину, що пролітала повз, але не побачив жодного ефекту.

Зате з ридвану в мене полетіла сулиця, яка злегка розтяла мені бік і впилася в пісок, а також стріла, яка простромила мені стегно. Я відчув це, як удар кнутом, скрикнув і тяжко повалився на землю.

Одразу ж я почав роздягатися, здивований, що не відчуваю особливого болю. Було боляче, але якось так поверхово. Стріла стирчала в моєму стегні, трикутний наконечник виднівся десь позаду, оперення витикалося пурпуровою квіткою спереду. Я відламав його, схопився за наконечник і потягнув. Тут же відчув полегшення, але тоді полилася кров. Мені потемніло в очах, і здавалося, що висохла червона пустельна земля під моїми ногами перетворилася на трясовину.

Ридвани і далі кружляти навколо, і далі з виском у них порскали стріли й такі ж самі впивалися в землю між нами.

Я узяв лук слизькими від крові пальцями і, струшуючи головою, в якій усе гойдалося, вклав нову стрілу.

Один із ридванів прокотився біля мене з гуркотом серпів, але тоді дещо змінилося. З його боку пісок раптом вибухнув фонтаном, і я побачив постать Бенкея. Амітрай виріс дослівно нізвідки, напинаючи ланцюг, який вистрілив із піску перед розпашілими бакріаніами. Один його кінець був обмотаний навколо скелі, другий лежав у руках вивідника, який оббіг сусідній камінь, натягаючи ланки, і вперся ногою.

Це була мить. Погонич одночасно натягнув поводи, але було вже запізно. Бактріани налетіли на натягнений ланцюг, який вперіщив їх по ногах, Бенкей випустив свій кінець і полетів на пісок, як полотняна лялька.

Усе це я бичив так, ніби час раптом сповільнився. Бактріани переплелися й повалилися один на одного в одній мішанині ніг, голів і колючої збруї. Здійнялася злива піску й каміння, з якої над купою ревучих тварин пролетів віз, обертаючи в повітрі серпами і спершись дишлом об пісок. Паля із тріском луснула, після чого кузов повалився колесами догори з таким звуком, ніби впало дерево.

У наступну мить з-за барикади з тварин вибухнув лютий рев.

Решта ридванів вправно розвернулися на місці, два з них почали колами об’їжджати знищений віз, а два, висвистуючи серпами, кинулися за Бенкеєм.

Пісок вибухнув у іншому місці, тут же за другим возом, у хмарі куряви з’явився Шип. Кірененець розкрутив над головою гак і жбурнув його у ридван, що проїжджав повз.

Пролунав брязкіт, гак заплівся між лезами і спицями вируючого колеса, яке почало намотувати мотузку, як котушка, прив’язана до скелі мотузка напнулася, відриваючи колесо. Ридван похилився на один бік, розтинаючи землю вістрями і скидаючи списника, який із криком ринув прямісінько в вируючі серпи, а потім увесь екіпаж звалився на нашу барикаду з бактріанів.

Бенкей, біжучи, розвернувся й чимось замахнувся. Кебірийське лезо для метання, руків’я із розгалудженими на всі боки серповидними вістрями, таке ж, яке я бачив у палаці в руках найманого вбивці і яке пробило груди моєї Ірісси, замигтіло в повітрі й прошмигнуло кудись між розпашілими тваринами, але це закінчилося тільки тим, що ридван розвернувся на місці та змінив напрямок руху.

Усередині кільця каравану візник і лучник розпачливо боролися за життя, це тривало лише мить, кілька посвистів вигнутої кебірийської шаблі. Леопард із ревом перескочив над барикадою з товарів і хотів кинутися на одного з кебірийців, але промахнувся. Той вивернувся якимось неймовірним рухом, ніби був вихором піску, відбився рукою від землі й розпоров котярі черево кінцем шаблі. Інший підскочив і розрубав леопардові шию.

Я знову вистрелив, у віз, що гнався за Шипом і Бенкеєм, але мої стріли дослівно тонули в потоці стріл, що летіли за барикаду. Лучника поранили під пахвою, а візника в стегно, однак боки ридвану були вкриті натягненою шкірою кам’яного вола, і більшість стріл відбивалася від бортів і падала уздовж лінії його шляху.

Н’Деле з’явився у місці, де мить тому прокотилися колеса воза, і кинув свій гак. Його зубці впилися в нагрудник погонича, мотузка смикнулась, потягнувши солдата за возом, він видав дикий крик, що потонув у гуркоті зламаного ридвану. Буда повалилася на землю, а відчеплені колеса помчали за ошалілими бактріанами, стрибаючи по перебитій осі.

— Орніпанти! В атаку! На поміч! — крикнув Н’Ґома. — Гайаа!

Мені знадобилася одна мить, щоб зрозуміти, що він кричить мені.

Коли я застрибував у сідло з таким відчуттям, ніби тигр відгризав мені ногу, я побачив, що Сніп і Брус уже рушають, їхні птахи зненацька підводяться: живі гори пір’я під лускатими каптанами. На кожному з них під паланкіном ховалося двоє кебірийців.

— Чекай, хлопче! — почув я.

Двоє високих воїнів, один зі списом і луком, другий із шаблею в зубах і пучком якихось ременів, видиралося на мого птаха та протискалося під дашок, коли створіння вже випрямлялося на повен зріст. Інші два птахи з кебірийцями на спинах уже гнали вперед, перестрибуючи через з’юрмлених тварин, що утворювали живу стіну. Ми помчали перекривати шлях двом цілим возам, що переслідували вивідників.

Найбільший ридван, яким керував, здається, командир, блискавично розвернувся в клубах пилу й рушив прямо на нас, лопочучи схожими на полум’я прапорцями. Запасні леза стирчали у втулках обабіч командира, немов сталеві крила.

Я бачив, що він мчить прямо на птахів, лучники з-за спини візника невпинно стріляли, той поганяв однією рукою, а другою потягнувся кудись за спину й вийняв спис, який встромив у підлогу біля себе.

— Гайаа! Мбайо! Мбайо! — загорлав я, мій орніпант смикнув головою і рушив швидше. Гарячий вітер гудів у мене у вухах. Один із моїх кебірийців розв’язував свої ремені із залізними тягарцями.

Ридван, що летів на нас, раптово розвернувся і зміг проїхатися серпами по ногах птаха, який наближався з мого лівого боку. Щоправда, вістря порснули навсібіч, віз підскочив і захитався на колесах, але орніпант повалився вперед, скидаючи свій екіпаж і збиваючи велетенську хмару пилу.

І тоді я побачив, що другий віз минає Шипа. Вивідник поглянув убік і одним стрибком розтягнувся на землі. Розкручені серпи пронеслися в нього над головою, колеса обсипали піском, після чого віз розвернувся на місці і знову ринув на нього. Шип підвівся, але в його спині вже стирчали спис і стріла.

Я розпачливо заревів і погнав орніпанта.

Шип подивився, як наближається ридван, сплюнув кров’ю, потягнувся за спину і, скривившись, витягнув спис.

Ми гнали прямо на цей віз, орніпант витягнув голову вперед, ноги вдаряли об землю, розкидаючи каміння.

— Стріляти! — крикнув я через плече.

— Аґіма, хлопче! — відповів кебіриєць, натягуючи тятиву.

Стріла шугнула біля самого мого вуха, але приземлилася тільки в пісок прямо біля ридвану. Але наступна прошила лучника, який скрикнув, опав на коліна й повис на обплітаючих його шлейках.

— Гайяя! — заревів я знову, спираючись на стремена і хапаючи спис під пахву.

Ридван ринув на Шипа, з чийого рота текла кров, а сам він хитався, але в останній момент устиг скочити за скелю. Леза брязнули об камінь, Шип замахнувся списом, але той відбився від борту і, бренькнувши, впав у пісок. Ридван минув його і за мить знову розвернувся, але цього разу ми були вже близько.

Орніпант по-бойовому закричав і махнув головою, намагаючись штурхнути віз збоку дзьобом і ледь не настромлюючись на вируючі серпи. Я смикнув віжки, один із кебірийців ударив своїми ременями птаха в бік, захищений панцирем.

— Гайаа! — крикнув він. Птах пришвидшився.

Ми проминули віз, стріла ковзнула по моїй скроні, розтинаючи шкіру, і порснула в небо, а кібериєць зненацька звісився вниз, тримаючись тільки однією рукою і спираючись ногами об бік птаха, а потім розкрутив ремені над головою і жбурнув їх під ноги бактріанів, що гнали з усіх сил.

Ремені розділилися в повітрі на три з’єднані частини, кожна з яких закінчувалась тягарцем, і обплутали копита тварин, що лиш мигтіли на великій швидкості. Віз зі страхітливим гуркотом зробив сальто, втрачаючи колеса й леза. Обидва кебірийці вискочили в русі, вихоплюючи шаблі, а я пригальмував птаха й розвернув його на місці.

Останній віз із сотником за погонича спромігся обминули орніпантів, що його переслідували, і тепер мчав прямо на Бенкея і Н’Деле, поки ті тягнули Шипа, який кривавив і хитався.

Віз уже втратив обох стрільців, один із них перетворився на червоне клоччя і волочився позаду, зачепишвись за упряж, але командир виглядав так, ніби був геть неушкодженим, стояв на своєму місці на зігнутих ногах і поганяв бактріанів.

Йому вдалося лишити позаду переслідувачів-птахів.

Я бачив, що Сніп і Брус їхали поруч і верещали, як одержимі. За їхніми орніпантами здіймалася довга хмара пилу.

З боку каравану назустріч ридвану із лютим ревом мчало кільканадцятеро людей із круглими щитами й шаблями, але вони були надто далеко.

Я помітив це все, поки щодуху мчав, люто товчучи орніпанта кінцем списа. Вивідники розділилися.

Бенкей тягнув ослабленого Шипа, Н’Деле залишився позаду, підняв із землі відірваний шматок ланцюга і, широко розставивши ноги й розкручуючи залізо, чекав на зустріч із ридваном, уважний і спокійний.

Однак командир його проігнорував і оминув швидким рухом. Віз промчав на одному колесі, Н’Деле метнув ланцюгом, але він лише зірвав серпи з колеса.

Ридван проминув кебірийця на повному ходу й наздогнав обох утікачів, коли мені залишалося до нього три-чотири стрибка орніпанта.

Бенкей відштовхнув пораненого Шипа і вийняв меча, але віз ударив його вбік, підкидаючи в повітря, ніби ляльку.

Командир ледь не вискочив із козел, тримаючись лише однією рукою, сильно вихилився в сторону й різонув Шипа по спині серпом.

Вивідник повалився в пісок, а я люто заревів. Командир повернувся на козла, розвернувся перед самим носом кебірийця й помчав у пустелю, тягнучи за собою труп свого лучника.

Я погнав за ним.

Зрештою, птах був швидшим, ніж ридван, але віз виявився набагато маневровішим і значно краще робив ривки.

Коли орніпант розігнався, їхати було набагато зручніше, він перебирав ногами так швидко, що не відчувалося поштовхів, і я мчав над кам’янистою пустелею так, ніби летів.

Не знаю, як довго я його переслідував. В мені палала лють. Я бачив перед очима своїх людей, які падали, ніби кеглі, Шипа з навскісною раною, Бенкея, покаліченого бактріанами.

Я прагнув крові. Крові того, хто не дав нам піти і хто думав, що справить собі різанину безборонних утікачів.

Звичайно, не можна було допустити, щоб він повернувся до своїх і розповів про великий караван, що йде за Ерг Окраїни Світу, але тоді я не мислив такими категоріями.

Ми були за пагорбом, сотник, який керував ридваном, уже не петляв, тільки гнав уперед на повних парах. Зрештою він озирнувся через плече і побачив, що я дедалі ближче. Злегка повернув, затуляючись від мене серпами, які залишилися в нього на одному колесі, але я скерував птаха на інший борт.

Ми так трохи побавилися: він брав праворуч, а я обходив його з лівого боку, весь час залишаючись на відстані кількох кроків.

Я бачив його круглий залізний шолом, не такий, як шкіряна заслона обличчя, що закриває чоло і щоки, яку носили інші погоничі ридванів. Викута ослона у формі чогось схожого на людський череп приховувала його обличчя аж до губ, на скронях були прикріплені два віяла з лез, немов невеликі крильця. Позаду на шоломі розвивався хвіст із кінського волосу. Мені попався митець, який справді любив те, що робить.

Він видав свій оскаженілий бойовий крик, виштрикнув із підлоги списа і одним рухом обкрутив його рукою й закріпив за карком, поганяючи іншою рукою.

Я вдарив списом, ніби ціпком, прагнучи повалити його на коліна, він ухилився і зробив випад списом у мій бік, але я відбив удар. Він пришвидшився, і ми знову віддалились один від одного.

Він лишив мене трохи позаду, а потім несподівано зробив дикий розворот на одному колесі. Віз похилився, леза завирували в повітрі. Просто на рівні черева мого орніпанта.

Я розпачливо смикнув поводи, ніби сидів на коні, вперся в сідлі і птах справді підскочив. Із жаским туркотом, розправляючи дивні маленькі крила, він полетів скоками над серпами й задертим бортом воза. Величезні лапи ударили в пісок, я знову смикнув віжки й орніпант розвернувся на місці прямо на ридван, що прокручувався на колесах, після чого клюнув великим дзьобом біля самого колеса, і шарпнув головою вгору. Віз підскочив у хмарі піску і каміння, з гуркотом тріснула вісь і кузов перевернувся на бік, в який його потягнули бактріани.

Якусь мить я нерухомо постояв у сідлі, потім прохрипів «та кгаа...», штурхаючи птаха в коліно кінцем списа.

Я повалився в пісок, бо прострелена нога зігнулася піді мною, але одразу ж підвівся, опираючись на меч.

Я підійшов до перевернутого ридвану, хапаючись за різні речі, як старий. Одне колесо досі крутилося.

Погонич підводився з великим зусиллям, кров цівками лилася по його обличчю. Його ліва рука була якось дивно вигнута, може, зламана. Однак у правій він тримав спис, який тимчасово послужив йому як ціпок, але наступної миті він прокрутив ним у повітрі, зігнув коліна і спер древко на карку.

Я вже бачив, як він скеровує цей удар, однією рукою пересуваючи древко спиною, тож я був готовий. Відбив його мечем, але дістав копняка в поранену ногу, і це мене здивувало. Я б мав, скавучи, впасти в пісок, але цього разу біль мене протверезив. Я заблокував удар списом й угрів його головою по зламаній руці. Почувся крик, і сотник повалився на землю.

Він був нижчим і, здається, легшим від мене. На ридванах поганяли саме такі. Ми підвелися одночасно й кинулися один на одного, як пси.

Спис брязкнув об короткий меч вивідника, знову і знову, а потім я однією рукою схопив древко, другою ж ударив плазом противника в горлянку.

Що це була дівчина, я зрозумів лише тоді, як відрубав їй голову й побачив, що хвіст на шоломі — це її волосся.

Потім я видерся на спину орніпанта, увесь заляпаний своєю кров’ю, і дозволив йому їхати, куди він хотів, пильнуючи тільки, щоб не загубити відрубаної голови сотниці.

Пустеля навколо мене погойдувалась, і я не знаю, як дістався до каравану.

Орніпант сам повернувся. Я вже відпливав кудись понад пустелю й залитий кров’ю світ.

Я потонув у пульсуючій, немов віддалений звук барабану, червоній пітьмі, з якої мене вирвав біль.

Мені промивали ногу чимось, що пінилося й пекло живим вогнем, а я шарпався в руках кебірийців. Хтось підсунув мені бурдюк. Спочатку я великими ковтками напився води, а потім мені дали миску амбрії.

Я захлинувся вогняним напоєм, хтось підтримував мене за плечі, поки я кашляв.

А потім я знову опритомнів.

Моя нога була перев’язана чистим полотном, інша пов’язка овивала мій бік, на лобі я відчував щось приліплене, що стягувало шкіру, як шматок застиглого воску.

— Ми спалюємо своїх померлих, — почув я Бруса десь далеко й одразу ж прийшов до тями.

— Ми теж, — відповів якийсь кебіриєць. — Але тут немає, чого підпалити. На цих маленьких вогнищах із коров’ячих пляцків? У пустелі важливо тільки, щоб вони не стали кормом для шакалів.

Мої люди! Бенкей! Шип! Н’Деле! Сніп! Похитуючись, я підвівся, і сперся на якийсь ціпок.

— Хто вижив, Брусе? — прохрипів я. Він обернувся до мене і здивовано поглянув.

— Усі, тохімоне. З наших — усі, — відповів невпевнено. — Але Шип помре.

— Як це?! Не дайте йому померти!

— Його рятують. Але я вже бачив багато ран. Цей спис випустив йому повітря з легень і, здається, зачепив серце. Стріла прошила нирку. Він помре.

Я знайшов його в довгому ряду скривавлених і стогнучих людей, біля яких крутилися лискучі від поту кебірийці з оберемками перев’язок і тиквами ліків. Один із них обкурював поранених димом, що сочився зі срібної посудинки, і обмахував віничком із кінського волосу. Ще один присідав біля них навпочіпки із чашею, повною голок, і встромляв їх у голову й інші місця на тілі. Мене вразило, що поранених так багато.

Шип лежав збоку, його дуже ретельно перев’язали, хоча пов’язки здалися мені дивними. Рана від серпа була ніби не глибокою, бо її зшили ниткою із кінського волоса й заліпили якимись пластирями, але з грудей у нього стирчав дерев’яний прутик, який я спочатку сприйняв за древко стріли. Однак виявилось, що це шматок очеретини, використаний як маленький корок.

— Витягни... тохімоне... — прохрипів Шип, дивно дивлячись на мене блискучими очима на мертвецько білому лиці. — Витягни... корок...

Я обережно вийняв корок і почув сичання повітря.

— Тепер заткни... Мене б уже не було... якби... не ця... очеретина...

Він розкашлявся, по його підборіддю потекла цівка крові. Він судомно схопив мене за руку.

— Тохімоне... я був... поганою... людиною... Запали для мене лампу...

— Ти виживеш, сину Бондаря, — сказав я крізь сльози. — Я забороняю тобі помирати!

— Тохімоне... ти наздогнав його?

— Так, Шипе. І відтяв йому голову. Ми вбили всіх!

— Це... добре...

— Я забороняю тобі помирати, — крикнув я в розпачі. — Ти дав свою аґіру! Аґіра, аскаро!

— Кано... Тепер мені треба відпочити... тохімоне... а потім... я піду з тобою на край світу...

Життя покинуло його руку зненацька. За мить вона стала річчю. Мертвим предметом, немов пуста рукавичка.

— До мене! — гукнув я. — Рятуйте його! Розбуди його своїми голками!

Кебіриєць присів біля нас, помасував Шипа за вухами і на шиї.

— Матуфу, — сказав. — Смерть. Голки — для живих. Його вже немає всередині. Мої голки нічим не допоможуть.

— Він же ще був живий! — кричав я. — Куди він подівся?!

Кебіриєць поводив руками над головою.

— Зараз він тут, над нами. Як хмара, якої ми не бачимо. Побуде ще тут якийсь час, а потім відлетить. Шукатиме вашого Творця. Його тіло — як покинутий одяг. Це вже не твій вивідник.

Ми поклали його біля інших убитих, загорнутого в біле полотно.

Під час битви я був впевнений, що загинуло багато людей, але окрім Шипа, там лежало лише вісім тіл. Той, кого загриз леопард, хлопець, прошитий стрілою біля мене, двоє, на яких упав рознесений на шматки віз, двоє з тих, які повалилися з пораненим орніпантом, і двоє убитих стрілами. До того ж, ми втратили п’ятьох бактріанів і мали купу поранених. Але це все. У полум’ї битви мені здавалося, що буде значно гірше.

Н’Ґома сидів на колінах поруч, заходячись страшним плачем, і посипав голову піском.

— Хтось із них був тобі такий близький? — запитав я співчутливо, витираючи власні сльози рукавом.

— Усі! — крикнув він у розпачі. — Поглянь! Там лежить другий син третьої дружини мого кузина по дядькові! А там, подивися! Це Унґеле! Другий син шостого брата першої конкубіни мого дядька! Омбана! Третій син другого сина першої дружини другого чоловіка моєї бабці! Алімбе! Бідний Алімбе! Твоя Аґлая намарне чекає, а ти лежиш мертвий у піску Нагель Зиму!

— Ким був Алімбе? — запитав я з повагою.

— Моїм племінником, — відказав він коротко.

Довго вночі палали вогнища. Кебірийці грали на барабанах, співали, танцювали й справляли учту для своїх померлих.

Ми забрали тіло Шипа і звели йому курган із найбільшого каміння, яке тільки спроможні були підняти. Зберігаючи мовчанку. Я поставив йому запалену лампу, а Сніп увесь день намагався вирізьбити що-небудь на пласкій стороні одного з каменів. Йому вдалося нашкрябати «Шип» і видлубати символ клану Криги.

Наступного дня ми рушили далі.

Моя нога спухла і в мене була гарячка, тож я їхав, лежачи під паланкіном, а Брус поганяв мого орніпанта.

Пустеля змінилася. Ми виїхали з-за чергового пагорба серед скель і каміння й побачили перед собою ряди невеличких, укритих зморшками, горбків, що тягнулися до горизонту, немов застиглі хвилі. Як сягнути оком, не було там нічого, окрім піску. Нічого, по чому можна було б орієнтуватися, і нічого, що можна запам’ятати. Тільки пісок і небо.

— Ерг Окраїни Світу, — мовив Брус із сідла. — Поглянь назад, тохімоне. Відтепер ми не бачитимемо нічого іншого. І більше не побачимо нашої країни.

— Вона й так уже не була нашою, — відказав я неохоче, бо в той момент мене турбувала лише моя нога, яка боліла і свербіла одночасно.

Наступні дні складалися тільки з нудьги, спеки й безкінечної монотонності. Бактріани брели в піску, уздовж повзучого каравану чалапали орніпанти, повітря дрижало, як вода у струмку. Сонце вставало перед нами, поступово нас наздоганяло, а потім вело шляхом, випалюючи очі й заливаючи голови жаром, поки не вкладалося спати за нашими спинами.

Вечорами надходила прохолода і нас накривало чорно-кобальтове небо, глибоке, жахаюче і всіяне зірками, що висіли лиш трохи далі, ніж на відстані руки. Здавалося, що це ніби криниця, в яку можна провалитися, якщо надто довго в неї вдивлятись.

Ми сиділи навколо тліючих шматків сушеного гною, вмочували зліплені з дурри кульки в гострий гишмиш і ощадно цмулили малими ковтками пальмове вино. Дні минали один за одним, довгі й одноманітні, а попри це вони вислизали, мов намистини з розірваного шнурка. Я б забув про плин часу, якби не моя нога. Через кілька днів я вже міг ступати майже нормально і власними силами залазити на спину птаха. Минуло ще кілька — і я зайняв своє місце в сідлі, а Брус повернувся на власного орніпанта.

Це мало що змінило, бо з якогось моменту мій підданий майже перестав озиватися. За весь день, поки ми їхали на одному птаху, ми обмінювалися, може, кількома реченнями. Він сидів нерухомо в сідлі, а на привалах знаходив собі місце далеко від інших, дивився на захід і щось собі бурмотів.

Ми брели через пустелю, і це було ніби плисти морем. Якщо йти під вітрилом, настає такий момент, коли не лишається нічого, тільки корабель і море. Неможливо доплисти до берега, як би не намагався. Тут було так само. Життя було лише там, де караван. Ніхто не зміг би сам повернутися, навіть якби забрав усі запаси й в’ючних коней.

Я відчував це щодня, все далі й глибше занурюючись у пустку.

Окрім нас тут не було нічого. Ніде. Лише порожнеча. В жодному місці я ще не був настільки сам із собою. Пустеля була, немов дзеркало, яке підсовувало мені під носа лише Стовпа, сина Списника, кайтохімона клану Журавля, бо крім нього був лише дзьоб величезного птаха, що погойдувався назад і вперед, пісок і небо.

Ми поступово так заглибилися в пустелю, що ночами почали чути голоси.

Я гадав, що це завиває вітер серед дюн, але за якийсь час було виразно чути гнівні слова невідомою мовою, часом сміх чи голосіння. Вони лунали з-за самісінької вершини дюни, але коли ми туди прокрадалися, піщаний схил виявлявся порожнім. І жодного сліду, лише вирізьблені вітром дрібненькі хвилі.

Кілька разів я схоплювавя, бо мені здавалося, що хтось на мене дивиться.

Раз я бачив, що мій орніпант раптово зривається, порикуючи, ніби побачив у темряві щось, чого не бачить ніхто інший.

Іншого разу я побачив пару чорних постатей, дуже високих і худих (значно вищих, ніж найвищі кебірийці), які пройшли табором, не залишаючи слідів, і зникли в серці ночі.

Тільки бактріани не переймалися нічим, надто тупі, щоби будь-що відчути. Вони просто жували корм, із хрускотом переминаючи його щелепами.

Я швидко зрозумів, що інші вивідники також це помітили. Часом вони зривалися і зі зброєю в руках обходили табір, але нічого не знаходили.

Кебірийці не хотіли про це говорити.

Урешті-решт ми пішли поговорити з Н’Гомою.

Він довго мовчав, пихкаючи своєю люлькою, почастував нас відваром і не сказав нічого, поки ми не лишилися під розтягненим над піском дашком самі.

— Так воно вже є з пустелею, — мовив нарешті, — якщо дійти так далеко, куди не ведуть жодні шляхи. Кожному піщаноплавцю про це відомо, але ніхто про це не говорить. Пустеля нам не належить. Тут, де не виживе жодна людина, де немає навіть стеблинки чи краплі води, знаходиться королівство істот, що старші, ніж сам світ. Їм не потрібна ні їжа, ні пиття. Вони — саме світло й вогонь. Вони — те, чим самі хочуть бути. Дрижким стовпом повітря чи вихором піску. Ми йдемо через їхнє королівство. Вони дозволять нам пройти або ні. Часом вони кричать чи насміхаються, але це нічого не значить. Ми маємо пройти так, як через чиюсь домівку. Тихо й обережно. Не намагайтеся на них нападати, навіть якщо вони почнуть з’являтися в таборі, шарпати паланкіни й розкидати речі.

— Хто вони такі? — запитав я.

— Ми називаємо їх живим вогнем, Н’Мату. У вас на них кажуть Іфриси, але ви не знаєте, про що говорите. Амітраї не знають, як перейти пустелю.

— Ми кірененці, — буркнув я.

— Знаю, сину, але тут це нічого не значить. Є тільки пісок, небо, Іфриси й люди. І ви, і ми однаково чужі.

Часом це були шепотіння, часом заклики, а часом ми відчували на собі чийсь погляд.

Окрім цього, пустеля залишалася такою ж. Були скупі мірки води й харчів, дрібний, як борошно, пісок проникав у кожну щілинку одягу. Цілісінькими днями я варився у поті, щільно закутаний пустельним плащем із тюрбаном, що захищав голову і все обличчя. Мені було пекельно спекотно, але принаймні сонце мене не смажило.

Брус майже зовсім перестав озиватися. Він більше не сидів із нами біля вогнища, стверджуючи, що не може витримати в цій спеці, що вивідники курять люльки. Я помітив, що він з’їдає тільки кульки з дурри, ощадливо вмочуючи їх у соус, старанно уникаючи шматочків м’яса, на які полювали всі інші. Пив він лише воду й коли йому пропонували його нікчемно малу порцію пива, відмовлявся досить різко.

Він кривився, коли Н’Деле починав співати, і з радістю тримався осторонь. Я помітив, що в нього завжди було закрите передпліччя, навіть коли наступала вечірня прохолода й можна було зняти трохи одягу. Також я помітив, що вивідники, особливо Бенкей і Сніп, водили за ним недовірливим поглядом. Однак Брус не робив нічого підозрілого, окрім того, що кожного вечора дивився на захід у понурому мовчанні, сідаючи на краю табору, але вже без люльки і бурдюка.

Я постійно чув голоси, не раз мені здавалося, що я бачу якісь постаті. Як і вивідники, я тоді рефлекторно тягнувся по меча або стискав у долоні спис, але не робив нічого.

Іноді в таборище падав камінь, невідомо ким кинутий, іноді складені стосами речі перекидалися без видимої причини.

А одного дня я прокинувся, щойно зайнявся блідий світанок, коли всі ще спали, і побачив Іфриса, що стояв прямо наді мною. Я не був упевнений, чи я справді пробудився, чи бачу сон, бо почувався дивно й не міг поворухнутися. Я ледь повів очима, він стояв наді мною, химерно довгий і худий, чорна, як сажа, постать на тлі сіріючого неба. Це була не тінь, а чорна пляма. Він був як дірка, що вела в пітьму, а не як хтось із чорною шкірою. Його до неможливості видовжене тіло було таке темне, що здавалося пласким, фігурою, намальованою на паравані.

— Невдовзі ти ввійдеш у Пустище Снів, — почув я шепіт, що долинав ізсередини моєї голови. — Однак ти мусиш пройти його невсипущим. Бути єдиним, хто бачить. Не ковтай мертвецької води, сину Списника.

Я хотів щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Іфрис раптово зблід, став спершу тінню, а потім стовпом дрижкого повітря і вранішнім світлом.

Тоді я справді прокинувся, сонце стояло вже на два пальці й навколо мене згортали табір.

Слова з дивного сну я зрозумів значно пізніше.

Одного дня після полудня голова каравану зупинилася, попри те, що сонце ще було високо. Н’Ґома розпорядився зробити привал, хоча я не розумів, навіщо. Коли я доїхав на вершину дюни, побачив цілком біле пустище, на якому не було піску.

Це був ідеально білий скельний покров, вкритий найхимернішими будівлями, які мені доводилося бачити. Там стояли величезні, немов цілий імператорський палац, ідеальні конуси, ніби зі скелі стирчали кінчики рогів якихось монструальних створінь; там були білі кам’яні кулі, що нерухомо висіли над землею, були стовпи, що повільно здіймалися вгору прямо зі скелі, розквітаючи вгорі великими віялами, немов гігантські квіти.

На скелі під ними ідеально прямі лінії загорались і гасли, ніби їх наповнював вогонь.

Ми зупинилися, втративши дар мови, не знаючи, на що ми дивимося і що буде далі.

— Це місто? — запитав безпорадно Бенкей.

— Це Тупана Усінґі, Пустище Снів, — відповів Н’Ґома, який на своєму птаху в’їхав між нас, а я раптом пригадав свій сон, побачений кілька днів тому. — Прокляте місце, але тільки так можна пройти на інший бік пустелі. Заходьте в табір. Я знаю, що робити, але треба приготуватися. Не дивіться туди. Навіть якщо тільки дивитися, це може довести до божевілля або вбити.

— Дорога веде прямо на інший бік, — пояснював він потім. — Кожен, хто туди вступить, невдовзі почне бачити те, що хоче. Ми посеред пустелі, зазвичай кожен вже про щось мріє. Найчастіше про мету подорожі чи про тих, кого він залишив десь далеко. Але іноді людина відчуває страх. Це путеля. Нагель Зим. Смерть підстерігає на кожному кроці. Однак Тупана Усінґі чує усі ці думки. Чує і відповідає. Той, хто мріє про сад із потоком води, про дівчат і свіжих фруктах, побачить такий сад. Іноді в ергу видно картинки озер, сіл і міст, але вони несправжні. До них не можна дійти. У Тупана Усінґі все інакше. Тупана дає тобі те, чого ти хочеш, і ти можеш туди піти. Можеш вступити у сад. Можеш побачити близьких. Але тоді залишишся там назавжди. Тупана Усінґі може також наділити тебе твоїм страхом. Може наслати демонів, яких ти боїшся, але тут вони справді розірвуть тебе на клапті. Багато хто вступам між ці дивні веж і кулі. І всі там залишилися. Ув’язнені в своїх мріях і кошмарах.

— Як ми маємо пройти через таке місце? — коротко запитав Сніп. — Це ж божевілля.

— Сьогодні ми з’їмо щедру вечерю. Будемо танцювати, грати на барабанах і співати. Сьогоді наїмося досита й вип’ємо залишки пальмового вина. Також вип’ємо трави, які нас зміцнять. А завтра ми вишикуємо караван, на чолі якого стане Унделе Малінда. Брат по дядькові третьої дружини дядька мого дідуся. Ундуле не бачить, але йому не потрібні очі. Він завжди знає напрямок. Він нас поведе, провадячи першого бактріана. Усі тварини підуть за ним, як і птахи. А ми спатимемо. У сідлах і паланкінах. На скринях бактріанів. Ми спатимемо глибоко, бо вип’ємо мертвецької води. Увесь караван пройде через Тупана Усінґі в глибокому сні, ведений сліпцем. Це єдиний спосіб зайти туди й вийти.

— Ти вже робив це раніше? — запитав Бенкей. — Чи лише зараз це спало тобі на думку?

— Ми багато разів проходили через Тупана Уінґі, я і мій брат Н’Бені. І щоразу ми поверталися набагато багатшими.

Було так, як він сказав. Половину смолисто-чорної, прикрашеної зірками ночі ми танцювали, пили і їли, а я увесь цей час не міг забути слів, почутих уві сні.

Чи мав я шанси вижити, не випивши мертвецької води? Що мені мала дати Тупана? Мрії чи кошмари? І як би я мав звідти вийти, якщо нікому більше це не вдалося?

Однак уранці, після скромного сніданку, я робив те, що й інші. Допомагав нав’ючувати тварин, осідлав свого птаха, випив миску відвару. Всі виглядали нажаханими, хоча намагалися цього не показувати.

Коли було готове пальмове вино зі старанно відміреними краплями мертвецької води, панував такий настрій, ніби ми планували самогубство. Лише в кебірийських чарівників, які відміряли напій, не тряслися руки.

— Дивися, не схиб, — процідив Бенкей. — Я — вивідник, я мав справи з цією штукою. Ненавиджу, коли в мене болить голова.

— Одна крапля присипляє, друга позбавляє болю, третя вбиває, — продекламував кебіриєць. — Тут не можна помилитися.

Я був нажаханий більше, ніж інші. Вони мали довіритись сонній воді і або прокинутися з іншого боку, або взагалі ні. Я мав довіритися власним чуттям.

Нам подавали напій у маленькому чайничку перед тим, як ми мали залазити на сідло орніпанта. Пояснювали, що треба сісти і якнайшвидше прив’язатися до поручнів паланкіна, щоб не скотитися під час їзди. Підняти орніпанта й рушити вперед. А потім заснути.

Я приклався до носика чайника, відпив, але ковтати не став. Тихцем виплюнув вино, щойно вибрався на спину птаха, і прополоскав рот водою з бурдюка, яку також виплюнув, але все одно відчув, як у мене німіють язик і щоки.

Птах вирушив за іншими вниз по дюні. Караван під проводом сліпця направлявся прямо на примарне пустище, де рухалися чудернацькі конусоподібні вежі, що виринали з землі й ховалися під скелю без жодного сліду.

Я бачив, як люди один за одним опадають на свої ложа, як опускають голови чи погойдуються прив’язані в сідлах, немов трупи. Хтось загубив палицю, яка з брязкотом покотилася по гладенькій скелі.

На Пустищі Снів панувала жаска глуха тиша. Було чути тільки тупіт десятків копит в’ючних тварин і важкі чалапання орніпантів. На чолі високий старигань у каптурі впевнено йшов на схід, стукаючи об камінну плиту кінцем списа, ведучи за вузду першого бактріана. У нього був такий вигляд, ніби він ступав по власній тіні.

Я не провалився в тяжкий безпам’ятний сон, як решта, але й так боровся зі злипанням повік. Часточка мертвецької води, мабуть, проникла в моє тіло через язик і рот, але це було неуникним. Тільки от те, що я бачив, поки мої очі закочувались, а голова погойдувалася вперед-назад, могло з такою ж імовірністю бути правдою, як і химерним сном.

Я дивився на гігантські шпилі, що здіймалися наді мною й простромлювали небо, шпилі, якими вгору і вниз котилися великі кулі; на кам’яні шипи, які найширшою своєю частиною біля основи накрили б цілі села і які раптом розділялися в повітрі на окремі пласти; на великі блискавиці, які з сичанням стріляли між верхівками веж.

А потім я опинився в імлі. Щільній і густрій, немов сметана, імлі, в якій я йшов уже на своїх ногах. Мій птах кудись зник, каравану також ніде не було видно.

З туману виринула невиразна постать високого чоловіка в каптурі й кірененській куртці під плащем.

— Стовпе! — загукав чоловік тремтячим голосом. — Мій маленький тигре...

Ми впали один одному в обійми. Мій батько виглядав молодше, ніж тоді, коли я бачив його востаннє, мав запах прив’ялих квітів і бакхунового диму.

Я навіть не помітив, коли сльози почали котитися моїми щоками.

— Батьку... — прошепотів я, і раптом пригадав, що таке Тупана Усінґі. Вічний сон, що втамовує тугу, але не випускає з обіймів. — Батьку, я мушу піти...

— Так, хлопче, — мовив імператор, мій батько. — Ти не можеш тут залишитися. Не можеш стати частиною сну. Тому я не вітаю тебе в саду. Поглянь. Тут немає ні кущів, ні павільйонів, немає твоїх коханих жінок, немає твоїх братів і матері. Є тільки ми удвох. В імлі.

— Батьку... я так утомився....

— Знаю, Стовпе. На тебе ліг тягар понад сили. Але ти той, хто може це все подолати й повернути весь світ назад на його шлях.

— Чому я?

— Бо тільки ти вижив, сину. Відуни на мить побачили одну з твоїх доль. Іди за нею далі.

— Скажи мені, що я маю зробити!

Він похитав головою.

— Не можу. Доля — немов дим. Мені не відомі всі події і я не знаю, якими вони будуть насправді. Я — лише спогад, не справжній дух.

— Ти не мій батько?!

Він усміхнувся.

— Я те, що ти про мене запам’ятав. Я — все те, чим був твій батько, що залишилось у тобі і що Тупана Усінґі прикликав сюди. Те, в чому опинився дух твого батька, та єдина іскра свідомості, має залишатися прихованою, як і таємниця смерті всіх людей. Воно ніколи не повинно постати перед очима живих.

Він узяв мене під руку.

— Ходімо. Часу в нас рівно стільки, скільки в твого каравану. Я скажу тобі кілька речей, які ти запам’ятаєш, і кілька — яких ні. Але вони зринуть у твоїй голові у відповідний час.

Із туману раптово з’явилися бойові ридвани, що котилися повільно, один за одним, на козлах сиділи солдати у старосвітських обладунках, з похиленими головами. Стрільці також байдуже сиділи позаду, звісивши ноги назовні. Ридвани були старого типу, з негнучкими дивними дишлами й маленькими колесами, оббитими мідною бляхою.

— Де схід?! — кричав високий воїн у червоному плащі й обладунках, які я бачив на старих малюнках і барельєфах. На голові у нього був стародавній шолом тимен-басаара з хвостами по боках і шипастим бляшаним гребенем, а в руці він тримав Око Півночі. Однак зіниця Ока невпинно крутилася.

— Де схід?! — прокричав він знову. — Сонце не може бути повсюди!

Ридвани проїхали повз нас, їх поглинув туман.

— Бідний Кітарґей, — мовив мій батько. — Ніяк не може знайти шляху.

— Батьку...

— Ти знайдеш, тільки не вагайся. Я мушу тобі це сказати, бо Брус уже недовго тебе вестиме. Ти маєш покладатися тільки на себе.

— Батьку! Брус не зрадить. Це неможливо... Він...

— Ні, він наближається до роздоріжжя. Він муситиме зробити вибір, сину. Тому запам’ятай: якщо тоді доведеться відступити чи вибрати неволю, вибирай неволю. І ще одне: неволя — не вічна. Ти знайдеш шлях на свободу. Силою чи підступом. А тоді дивися в небо. Одного дня під вечір ти побачиш, як вогняна зоря розтинає небосхил. Шукай її. Іди туди, куди вона впаде. Це все, що ти мусиш зараз запам’ятати. Ти впораєшся, синку.

Батько пригорнув мене й поцілував у чоло, а я знову опинився в сліпучому сонці, на спині мого орніпанта.

Мене крутилося в голові, а навколо здіймалися химерні будівлі.

Якщо я уважно до чогось приглядався, то знову починав бачити імлу, а в ній сади, господарства й павільйони, а також людей, які бігли назустріч каравану, а натрапляли раптом на невидимий мур, припадали до нього й стукали до ньому долонями, але не могли ступити далі ні кроку. Вони кричали, я бачив, як вони розтуляли вуста й гукали мене, але я не чув жодного слова.

А потім голова каравану під проводом сліпця вийшла з Тупана Усінґі, копита бактріанів вгрузли в пісок.

Люди починали прокидатися.

Дні поточилися своєю звичною колією, ніби геть нічого й не сталося. Дехто страждав від головних болей, дехто туманно пам’ятав якісь кошмарні сни. Але ніхто не загинув і ніхто не залишився в ув’язненні Пустища Снів.

Караван мандрував уперед.

Однак відчувалося, що кінець подорожі дедалі ближче. Я не знав, чому, просто щось таке висіло в повітрі.

Тільки якось уночі один із бактріанів зірвався й помчав у пустелю. Ми знайшли його вранці, ідучи на орніпантах його слідами — тварину розшарпали на клоччя. Бенкей довго оглядав розпатране тіло, торкався ножем країв ран, які виглядали так, ніби їх завдали серпи ридвану.

— Чи живе в далекій пустелі що-небудь таке, що могло б залишити такі рани?

— Я знаю, про що ти думаєш, — відповів я з висоти свого орніпанта.

— Роіго, — мовив Брус, під’їжджаючи на своєму птаху.

— Пора знову розмалюватися знаками, — понуро сповістив Бенкей. — Але де тут знайти водяний потік, оце вже не знаю.

— Питання в тому, чи говорити нам про це кебірийцям?

— Так, але лише через кілька днів, — сказав Брус. — Через два чи три.

— Чому?

— Бо немає абсолютної певності. Останнім часом ти бачив сни?

— Сни очима примари? Ні. Ще відтоді, як ми покинули Нагільґил.

— Тож це може бути зовсім не роіго.

Я сумнівався. І не був упевнений, про що думав Брус, коли стверджував, що наступного дня ми про все дізнаємося.

Ми поїхали далі, от тільки я і мої вивідники озиралися значно частіше, ніж інші. У мене справді більше не бувало таких снів, хоча я мав передчуття. А воно підказувало, що моє прокляття зараз прямує пустелею слідами нашого каравану. І веде його спрага.

Пустеля знову почала змінюватись. На нашому шляху почали з’являтися каміння і скелі, а через кілька годин ми натрапили на сухе колюче деревце й плями брідного лишайника на каменях.

Якби хтось побачив нас збоку, подумав би, що ми збожеволіли від сонця. Сухе деревце, яке не зацікавило б навіть онагра, довело нас до радісної істерики, ніби було найпрекраснішим садом. Кілька скель, що дивилися на нас ошелешено, ми привітали, немов давно не бачених родичів, танцюючи й качаючись у піску.

Але після полудня на нас наскочила буря.

Стало незвично душно, й було помітно, що Н’Ґома непокоїться. Він постійно виїжджав зі строю і, прикриваючи очі дивився на південь, ніби чекав на когось. Після обіду небо з того боку виразно потемнішало і затягнулося неприємним рудим кольором.

Провідник оголосив привал і караван почав звиватися.

— Буря! Вітер несе пил! — пояснив нам один із кебірийців. — Нас засипле, якщо ми не підготуємося!

На щастя, ми дісталися якихось скель, прив’язали й закріпили все, що лише змогли, і вже відчували, що погода стає якоюсь дивною. Усі бурчали один на одного, втомлені і знуджені дорогою, сонце люто палило, але водночас ніби бракувало повітря і свистіло у вухах.

А потім величезна темна хмара вперіщила нас, як батіг, і світ потонув у пітьмі. Курява шмагала шкіру, затикала ніздрі й продиралася під одяг, вітер витискав повітря з легень. Відчуття були жахливі, але нічого особливо не можна було вдіяти, окрім як притулитися за живою загорожею з бактріана чи орніпанта. Треба було тільки затуляти очі й рота та слухати страхітливе завивання буревію, в якому чулися відголоси тварин і примар. А часом він скидався на голосіння рогів Червоної Вежі.

Тривало це довго, але нарешті найгірші пориви ослабли. Світ і далі був укритий паволокою з рудого пилу, вітер лопотів полами плащів, але це вже не була одержима стихія. Ми всі були виснажені й більшість заснула там, де ховалася від куряви, лише прополоскавши уста ковтком води.

Я дивився на світ, залитий темним жовтуватим світлом, який періодично розтинали сині блискавиці, й чекав дощу, але дощ так і не надійшов.

Натомість я побачив Міраг. Вона стояла на далекому пагорбі, біла постать із дірками замість очей. Цього разу на ній був якийсь саван, і вона стояла згорблена, з похиленою головою, закритою волоссям.

Я скрикнув, але світло лише на мить замигтіло й погасло. З гучним серцебиттям я чекав наступної блискавиці, але коли дочекався, пагорб був уже порожній.

А потім хтось ухопив мене за плече.

Усе сталося одночасно.

Мій приглушений крик, рух, із яким я перехопив простягнуту до мене руку, й блиск леза, яке я вийняв з-за пазухи.

Брус відбив удар, штурхнувши мене в передпліччя, ніж покотився по камінню.

Мій орніпант від здивування затуркотів.

— Вибач, тохімоне, — сказав Брус.

— Ти теж її бачив? — закричав я.

— Арджуче, хлопче... Молодий Тигре... Я прийшов попрощатися.

У наступному спаласі я побачив, що по його обличчю течуть цівки крові, дві з яких перетинають очниці, ніби звивисті гірські струмки. Криваві сльози. Прощання друзів, як сказав мій батько.

Прощання...

— Кодай масса, тохімоне, — прошепотів Брус нерозбірливо, охопивши кулак долонею і схиливши голову. Тоді я побачив, що його череп наїжачений голками, і це тому по його обличчю стікає кров. Подих застряг у мене в горлі. — Пробач, володарю, але я більше не можу бути твоїм захисником. Я йду, моє місце в душі займає хтось інший. Може, не жрець Чекедей, але цей хтось — не я. Я залишаюсь собою, поки в моїй голові стирчать ці голки. Я сам їх встромив. Встромив і на мить повернув собі свою душу. Для того, щоб виконати моє останнє аґіру.

— Брусе... — прохрипів я, тремтячи усім тілом. — Брусе... сину Полинника... ти не можеш...

— Ні, хлопче, — зупинив мене він. — Ти був для мене, як син. Ти не можеш іти світом... Нести долю всього Кіренена пліч-о-пліч із кимось, хто перетворюється на ворога. Не можеш мандрувати з амітраєм, який ненавидить усе, що вільне і справжнє, а любить лише Підземну Матір і прагне, щоб усе стало єдиним. Це не про мене, але я слабну. Мене з’їдає зсередини. Я стаю шкаралупою, в якій поселилася змія. Я живий, поки в моїй голові стирчать кебірийські голки.

Послухай мене, хлопче, послухай! У мене мало часу. Зі мною говорили Іфриси. Я знаю, що робити. Я можу затримати роіго. Можу її знищити, якщо буду спроможний принести себе в жертву. Так це працює. Ти для мене, як син, тохімоне. Я затримаю її. Дозволю себе з’їсти. Віддамся роіго. Її ненависть згорить у вогні моєї відданості. Я з’єднаюся з нею. Ти її знав, правда?

— Її звали Міраг, — прошепотів я.

— Міраг... Вона звинувачує тебе, але це я її вбив. Пробач, тохімоне, вже немає часу. Дивися на небо і море. Вони тебе поведуть. Виглядай вогняну зірку. І прийми... моє аґіру...

— Брусе... — я відчував, що гарячі сльози сікають з мого обличчя разом із пилом. Червоні від піску, схожі на кров. Ми обидва плакали кривавими слізьми. Я не зміг сказати своєму другові й захиснику нічого більше, бо мені стиснуло горло.

— Ромассу... — сказав Брус. «Ромассу», життя моє.

Він встав і пішов у пітьму. Я ще раз побачив його у світлі блискавки, коли він видирався на пагорб. А потім я залишився сам.

Уранці я був знеможений. Із закляклим обличчям, із порожнім нутром, що перетворилося на попелище. Я вже втрачав у житті людей, які були мені ближчими, ніж Брус. Жінок, яких кохав так, як кохає чоловік, своїх рідних, батька і вчителя. Щоразу це була втрата, після якої світ здавався неможливим, і кожна випалювала мене дощенту, як піч випалює глину. Однак річ у тім, що Брус був останнім. У мене не лишилося вже нікого, кого б я знав довше, ніж кілька місяців. Нікого, хто б мене бачив дитиною і хто знає, хто я. Тепер я був зовсім один.

Я розповів своїм вивідникам, що сталося, але це були мої солдати. Вони зрозуміли й чекали наказів. Це й усе. Я бачив у їхніх очах проблиск співчуття, але швидкоминущий. Польовому командувачу не співчувають. А якщо й так, то немає способу це проявити.

Перш ніж ми рушили далі, я пішов на той пагорб, але не побачив геть нічого. Ні краплі крові, ні навіть слідів, бо вітер усе згладив. Я знайшов лише ремінець із підвішеним маленьким ножем-кастетом, вістря якого було не більшим за великий палець. Брус завжди носив його на шиї. Зачепившись за виступ скелі, він злегка гойдався від подмухів вітру. Я вдягнув його на себе, і це було моє останнє прощання.

Потім я провів день у сідлі й радів, що я був один. Я зручно сидів у сідлі, з прихованим у каптурі обличчям, даючи нозі відпочити, бо вона досі давалася взнаки, й однією рукою поганяв, а другою гладив свою залізну кулю бажань.

Ставало прохолодніше.

Наступного дня піски ергу непомітно закінчилися й навколо нас стало видно рослини. Незнайомі, яких я досі ніколи не бачив.

Перед нами простягалася пласка кам’яниста рівнина, а за нею здіймалися сірі сумні гори. Небо також було затягнуто сірими хмарами.

Усі танцювали серед каміння, бактріани ревіли, а мені не хотілося навіть злізти з сідла. Я дивився на все це згори. Вони знайшли невеличкий струмок, Бенкей приніс мені бурдюк свіжої води, я нахилився у стремені, щоб узяти почастунок, і усміхнувся амітраю, але мені здавалося, що від цього моє обличчя потріскається.

Я випив ковток солодкої води, віддав бурдюк, а потім вийняв люльку з Брусового багажу й набив її бакхуном.

— Правила прості, — пояснював Н’Ґома. — Посеред пустища є лінія, викладена з великих каменів. Потім наступна. Нам можна перетнути першу, не можна другої. Ніхто не повинен її перетинати, бо загине. Вони, люди-ведмеді, так само. Заступають за першу з їхнього боку, але не можуть перейти наступної. Між лініями ми розкладаємо свій товар і відходимо. Вони його роздивляються і поруч кладуть плату. Якщо вона достатня, ми підходимо й забираємо її в мішки. Якщо надто мала, повертаємося й чекаємо далі. Вони додають своє або ні. Ми теж можемо дещо докласти чи забрати. Так це працює. Вже багато років.

— І ніхто не обманює?! — запитав Бенкей. — Це ж легко.

— Якщо ми ошукаємо, вони почнуть убивати каравани. Якщо вони, ми перестанемо приїжджати. Все просто. Навіть амітраю це має бути зрозумілим.

Упродовж наступних днів ми носили товари. Міхи з брилами солі, ретельно закорковані бутлі та скручені сувоями шкіри кам’яних волів. Цього було дуже багато. Ми розкладали товари за лінією каміння, в місцях, які показував Н’Ґома, і поверталися по наступні.

З нашого боку горіло велике вогнище, яке мало сигналізувати наше прибуття, але люди-ведмеді не з’являлися.

Тож ми чекали. Нудилися, мерзли, палили багаття й намагалися полювати, але в цьому пустищі мало що можна було знайти, окрім кроликів.

Через чотири дні ми почули понуре гудіння якихось рогів і біля підніжжя гір з’явився вогонь. Невеличне, бухкаюче вогнище.

Ми дивилися, як вони підходять до наших товарів, як під’їжджають їхні кострубаті вози з полотняними будами. А потім ми скам’яніли від здивування.

Люди-ведмеді були потворами. Я гадав, що це просто назва народності, як наші кланові імена. Тоді як це були величезні кудлаті монстри, які зростом удвічі перевищували рослого воїна, з іклами, які не осоромили б і тигра, і могутніми руками, що сягали майже до колін. Я бачив якісь частини одягу, пояси й шматки обладунків, але також бачив, що вони не завжди ходять на двох ногах, як люди.

Я підійшов так близько, наскільки було дозволено, і спостерігав за ними з-за скель. Я не чув нічого, що нагадувало б людську мову. Тільки хрипкі погукування і щось, що звучало, як гавкіт, якби пес був завбільшки з поні.

Я відчув тривогу й підійшов до Н’Ґоми, який грівся біля вогню з келихом відвару в руці.

— Це ж чудовиська, — сказав я. — Як вони можуть торгувати?

— Не знаю. Інколи я бачу й менших. Ті теж виглядають потворно, але здається, розумніші. Рахують щоразу вони добре. Ну, й мають, чим заплатити.

— Ти ніколи з жодним із них не розмовляв?

Він стенув плечима.

— Звісно, що ні. Я пояснював тобі, як ми торгуємо. Кладеш товар, забираєш оплату. Сам. Із ким тут говорити? Уся розмова — це трохи більше солі чи золота.

Я сів, схрестивши ноги, узяв подану мені миску, обережно поставив її на циновці й подивився прямо в тигрячі Н’Ґомині очі.

— Н’ямбе Н’Ґомо, як ти плануєш влаштувати наш перехід у країну людей-ведмедів?

— Хіба ти не зрозумів, кірененцю? Нікому не вільно заходити за камені. Нікому. Ані я, ані Підземна Матір — ніхто цього не зробить. Хто туди піде — буде убитий.

— Ти знав, що ми маємо пройти далі. Що ми йдемо до країни вовчих кораблів, я сто разів тобі про це говорив, ньямбе Н’Ґомо. Ти нас ошукав!

— Ви сказали: «Н’Гомо, переведи нас через пустелю, як ходять твої каравани». Я це зробив. Я не можу зробити так, щоб ми перетнули каміння, бо це поза моїми можливостями. Олімвенґа усурі.

Я випив відвар і пішов собі геть, бо весь трусився від злості. Не озивався до Н’Ґоми весь день, зате зібрав своїх вивідників.

— Ми можемо пробратися, — запропонував Бенкей. — І не такі речі доводилося робити.

— На незнайомій місцевості? При всіх цих юрмах потворних торговців? Як? Прикинемося ведмедями? — розсердився Сніп.

— Ми можемо піти на південь, десь це місце, на якому вони торгують, закінчиться. Ну цей базар же не простягається аж до краю світу, — мовив я.

— На їхньому місці я б за ним добре стежив, — вступив Н’Деле. — Якщо тут діють такі правила, то мабуть не без причини. На цьому путищі буде помітно, хто відходить уздовж лінії степу замість іти назад у пустелю. Вони підуть за нами, та й усе. У них там гори і ліси, а у нас пласке ніщо до самого Амітрая. Ми їх не побачимо, а вони нас так — ще й як.

Наступного дня Н’Ґома прикликав мене знову. Я пішов, хоча від його вигляду до мене охоплювала злість.

— Ти знаєш, що значить н’ямбе, сину Списника?

Я зізнався, що ні.

— «Торговець»? «Шляхетний»? А може, «пройдисвіт»?

— Це значить «дядько», хлопче. А знаєш, що тобі скаже дядечко Н’Ґома?

— Що я задарма можу повернутися в Амітрай. Прямо під ніж, дядьку.

— А чому в Амітрай? Їдьте з нами у Кебір. Це прекрасний світ. Степи, пущі, сонце. І люди сміються там із вашої Праматері.

— Ми не можемо ні повертатися, ні їхати в Кебір, Н’Ґомо. Наш шлях веде деінде.

Я відвернувся. Він знову мене покликав.

— Є один спосіб, кірененцю! Спосіб перейти за каміння.

Я підійшов до нього.

— Який спосіб?

— Ви не мусите цього робити. Тільки якщо така буде ваша воля.

— Я слухаю.

— Лінію з каменів може перетнути лише товар, сину Списника. Щоб її перейти, ви б мали стати товаром.

— Сховавшись у міхах із сіллю? У Бочках?

— Ні! — закричав Н’Ґома. — Адже вони б сприйняли це як шахрайство! Я не можу підміняти сіль людьми!

— Тоді як?

— Ми вас зв’яжемо. Посадимо поруч із міхами з сіллю та шкірами. Як товар.

— Ти хочеш продати нас у рабство цим потворам?

— Це єдиний спосіб, тохімоне. Я дам вам приховану зброю, а вузли ми зав’яжемо так, щоб вам було легко звільнитися. Але якщо ви хочете пройти за камені, ви мусите стати товаром.

— Я маю поговорити зі своїми людьми.

Коли сонце вставало над рівниною, ми вже сиділи вряд біля бочок, мішків і сувоїв шкір. Сиділи мовчки.

— Часом я шкодую, що я кірененець, — зітхнув Бенкей.

— Ніякий ти не кірененець, — обурився Н’Деле.

— Ви впевнені, що хочете цього? — запитав я. — Я дав вам вибір. Киньте пута й тікайте звідси. Я мушу це зробити. Ви — ні. Їдьте з Н’Ґомою в Кебір!

— Я зробив вибір, — відказав Сніп. — У покинутій хаті під Нагільґил. Коли промовив: «Аґіру кано». Мої люди теж, тохімоне. Немає про що й говорити. Ми — кірененці. Ми вирішили.

— Мосу кандо! — підтвердив Бенкей.

Я зітхнув. Сніп, Бенкей Гебзаґал і Н’Деле Аліґенде. Кірененці.

Сонце здіймалося все вище. З боку гір надходили люди-ведмеді.