Аеніль

Розділ 9 ПРИСУД СИНЕДРІОНУ

Тихим коридором підземелля повільно йшов чоловік. Темно-синя викладацька мантія вказувала на його приналежність до відділення алхіміків. Непомітна сіра смужка на рукаві із зображенням птаха свідчила, що він входить до Четвертого Клану — Клану Сокола. Похмурий і задумливий вигляд вказував на очікувані ним проблеми.

Спуск у тьмяний закапелок, у кінці якого масивні, але невеликі двері. За дверима кімната з зеленими факелами. Швидко, за звичкою, чоловік став у коло, підняв руки над вогнем. Зелене полум’я охопило їх, і, спалахнувши, освітило зосереджене обличчя майстра Евагора Елітіса.

Відчинилися двері до таємної кімнати, і чоловік зайшов у неї. Факели згасли.

У кімнаті не горів навіть основний смолоскип. Майже повну темряву ледь порушували скупі промінчики світла, що проникали у це підземелля крізь вертикальні жолоби в стінах. Евагор підійшов до каміну, щоб запалити смолоскип поруч, коли помітив, що в кімнаті він не сам.

У кріслі, згорбившись, сиділа молода жінка. Чоловік запитально глянув на неї і підійшов. Ірене підняла обличчя. Факел, що спалахнув у цю мить позаду, за беззвучною вказівкою майстра, освітив її обличчя: червоні кола під очима, бліду шкіру, виснажений і напружений вираз. У її очах світився відчай і якесь чекання, немов Евагор був для неї останньою надією.

— Дивно, що ти сьогодні не запізнилась, — спокійно промовив майстер і сів у крісло поряд з жінкою.

Вона не відповіла. Продовжувала дивитися поперед себе, цього разу на палаючий смолоскип.

Чоловік швидко зиркнув у її бік. У його очах теж була тривога, старанно приховувана.

— Післязавтра твоє питання вирішиться і муки скінчаться.

— Або почнуться, — глухо і ледь чутно прошепотіла жінка.

— Не будь песимісткою, — заспокійливо промовив майстер. — У Синедріону є й більші проблеми, ніж ти. Особливо нині. Тобі нічого не загрожує.

Остання фраза прозвучала непереконливо, і жінка це відчула. Вона різко піднялася і підійшла до книжкової полиці. Спиною до Евагора вона прошепотіла:

— Я боюсь.

Майстер підвівся й підійшов до неї. Він поклав руку на її плече, від чого жінка здригнулася й відсторонилася. Чоловік відчув, що вона тремтить.

— Острог Тридонус.

— В’язниця?

— Так. — Ірене повернулася й сіла в крісло. До грудей вона притискала невелику книжку, взяту в шафі. —Я не витримаю там. Не виживу.

— Не думаю, що все так погано. Тобі це не загрожує…

— Ви не знаєте, що то таке! — несподівано різко відрізала жінка. Вона дивилася прямо в очі майстру сповненим страху і розпачу поглядом. — Ви не були там!

— Гм… Не був, — погодився Евагор. — А ти була? — здивовано перепитав він.

Жінка не відповіла. Вона знов опустила погляд і схилила голову. Майстер теж сів назад у своє крісло.

— Глибоко під землею, десятки миль до поверхні. Закіптюжені брудні підземелля, сповнені всіляких гидких створінь. Камера у кожного окрема, але в них не можна ні стати, ні лягти у повен зріст, вузькі і тісні, брудні, з пацюками і червами, що готові вгризтися у будь-що, що припинило рухатися і не може відбитися. Регулярні землетруси, від яких періодично частина камер засипається, ховаючи бранців заживо під камінням. Жахливі стражі-монстри, відчай і біль, що пронизують геть усе… Там неможливо вижити.

— Ти там була? — повторив питання Евагор.

— Так. Відвідувала батька. Він протримався лише місяць, — її голос затремтів, і жінка відвернулася від Евагора.

— Я не знав, що він у тебе був засуджений, — тихо промовив Евагор. — При прийнятті в Клан це перевіряється…

Жінка довго не відповідала, але нарешті сказала:

— Він не був засудженим. Батько поїхав туди замість іншого, щоб урятувати його…

— Замість кого?

— Це вже не має значення.

Жінка обернулася до майстра і додала:

— Евагоре, я боюся туди потрапити! Краще смерть, ніж той жах. Захисти мене…

У її словах звучав відчай. Майстер ще не чув, щоб ця горда жінка так благала, навіть його.

— Е… Я зроблю все, що в моїх силах, — невпевнено промовив він. — Ти не потрапиш туди, — додав він вже більш рішуче.

— Я розумію, що тобі не до мене… Але, будь ласка, це єдине, що я прошу. Нехай роблять зі мною, що завгодно, тільки не це. Якщо ти врятуєш мене, я… я… знайду, як віддячити.

— Не потрібно. Це мій обов’язок тепер — захищати членів Клану.

Він бачив, як змінилася Ірене, відколи її викликали на суд до Синедріону. Ця рішуча і зухвала жінка, що лише з Евагором вела себе ввічливо і більш-менш щиро, повністю перевтілилася. Немов якась тяжка хвороба охопила її, вона ходила, як привид, здавалося, життя покидає її тіло. Жінка стала мовчазною й уникала всіх, з’являлася лише на обов’язкові збори, та й то, щоб, холодно привітавшись, одразу їх покинути.

Запанувала довга мовчанка. Обоє з хмурими виразами облич заглибилися у власні думки. Ірене дивилася собі під ноги, Евагор — поперед себе. Потім Ірене піднялася і рішуче промовила:

— Пора йти, а то не встигнемо.

Евагор кивнув, і вони вийшли з кімнати. За кілька хвилин вже стояли у коридорі з навчальними класами відділення алхіміків перед масивними дверима, інкрустованими дорогоцінним камінням, що значно відрізнялися від інших.

— Мейсон щоразу лопає зі злості, коли тут проходити, — усміхнулася Ірене. Вона намагалася жартувати, але її жарти останнім часом були холодними і невеселими.

— Так, він може стати хоч головою Синедріону, але в ці двері зайти не зможе. І розуміє, що хоч і очолює формально наше відділення, але справжній голова сидів тут, за цими дверима.

— Прикро, що майстер Стесагор пішов від нас… Так невчасно… Мені так не вистачає зараз його підтримки, — ледь чутно промовила Ірене.

Евагор не знайшов, що сказати, і поклав долоню у центр кола на дверях. Каміння перелилося різними барвами, немов по ньому пройшов промінь світла, і двері безшумно відчинилися.

— Ви впевнені, що я можу зайти з вами? — спитала Ірене.

— Я вже сто разів тобі казав — так! — роздратовано буркнув Евагор і зайшов у кімнату першим.

Ірене обережно ступила за ним. Одразу по цьому двері за ними так само безшумно зачинилися.

Кімната не була великою. Вона мала форму квадрата. Стіни й підлога вкриті мармуром, різними відтінками і кольорами, що утворювали загадковий геометричний малюнок. Склепінчаста стеля продовжувала цей малюнок, у результаті чого кімната була схожа на одну цілісну картину, чи, швидше, якусь схему. У центрі на підвищенні стояв великий мармуровий стіл та стілець.

Ірене зіщулилася і пробурмотіла:

— Тут так холодно. Схоже на гробницю.

— Так і має бути. Кімната сумує за майстром.

Ірене стривожено озирнулася по сторонах, глянула на заглибини в стінах, які вписувалися у загальний візерунок і містили полиці з книгами та звичними алхімічними препаратами. Принаймні зовні це були звичні пляшечки і камінчики. Насправді Ірене знала, що тут знаходяться такі речі, яких більше немає ніде в Академії. А може й у всій Ері.

Евагор підійшов до столу і сів за нього. Ірене, що стояла коло стіни, швидко обернулася і стала біля столу, напроти Евагора, на великій мармуровій плиті, що ледь помітно піднялася, коли Евагор сів.

Евагор усміхнувся і промовив:

— Це зайве…

— Ні, — рішуче сказала Ірене. — Ми маємо берегти традиції Клану, майстре.

Евагор посерйознішав і подивився на стіл. Там лежав лише один аркуш паперу. Він підняв його і прочитав:

— «Уста блакитні і зелені твої очі…»

Здивовано він перевів погляд на Ірене. Та теж була здивована.

— Це все? — тихо перепитала вона.

— Так. — Майстер поглянув на інший бік аркуша, але там було чисто. Він перевів погляд на Ірене, але та завмерла і дивилася вгору. Евагор теж підняв погляд. З темного склепіння на стіл щось повільно опускалося. Коли факели на стінах освітили предмет, обоє присутні були здивовані. Це була скрипка. Вона опустилася і лягла по центру мармурового столу. Звичайна дерев’яна скрипка, без якихось особливих прикрас і позолоти.

— Що це означає? — спитав Евагор.

Ірене задумливо оглянула скрипку і сказала:

— Це щось важливе. Якщо майстер Стесагор вирішив згадати у своєму заповіті лише цю річ. Точніше, ці слова. Це якийсь ключ.

— До чого?

— Це має бути щось важливе. Щось, що матиме значення для нас саме у цей час. Бо ж наш клан має дуже багато таємниць, дуже багато могутніх і страшних речей, але майстер вирішив нам показати тільки це. Отже, все інше нам нині не потрібне. Тільки ж, що це… Я нічого не чула про чарівні скрипки. Тим більше щось, що б пов’язувалося з нашим кланом. Хіба що це…

— Що?

— Містерія? Чи її частина… Коли я вивчала історію клану, то в одному з древніх рукописів знайшла згадку, що наш клан володів однією з містерій, ключем до неї. Може, це воно й є? Адже саме зараз, коли Звір темних у будь-який момент вирветься з-під їхнього контролю, чи не єдиний спосіб врятувати Академію — це Симфонія.

— Е… Що це? Про містерії я щось чув, бо за ними полюють темні, та й на Синедріоні щось про це говорили. Що вони давно втрачені, але їх необхідно знайти і передати під контроль Синедріону, бо саме вони у темні часи забезпечували захист Академії від наймогутніших темних чар і створінь. Але що таке Симфонія?

— Містерій кілька, згадується про три, але, можливо, їх і більше. І поодинці це дуже могутні чари, але справжню силу вони мають лише разом, коли складають Симфонію. Якщо ця скрипка має відношення до містерії, то стає зрозуміло, чому у назві цих чар використано музичний термін. Можливо, що містерії — це чарівні музичні інструменти, або щось, що з ними пов’язано.

— Де ти чула про Симфонію? Я про це ніколи не чув, хоча мав би бути в курсі усього.

— Вибач, але не можу сказати… Про це справді мало хто знає в Академії, можливо, що, крім мене, знав лише майстер Стесагор, а можливо, й він не знав.

— Не знав? Як це? Він знав усе, що стосується Академії, жодної таємниці від нього не сховалось. Він знав не менше, ніж лорди темних і чорних кланів.

— Думаю, що він знав, що знаю я… Майстер якось говорив, щоб я берегла свої таємниці, особливо те, про що не знаю. Казав, що краще, щоб таємниця була втрачена з останньою людиною, яка її знала, ніж щоб стала доступною не тим людям.

— Дивно… Звідки ти про це дізналась?

— Мені не хочеться згадувати про це… Це ще з мого дитинства, до Академії. І я давала обітницю нікому не розповідати… Але… колись, можливо, я матиму можливість розповісти, не порушуючи обітницю. — Ірене відвела погляд. На її очах з’явилися сльози, яких майстер Евагор не бачив.

Прозвучав удар годинника на головній вежі.

— Пора йти, а то негарно запізнюватись на перше ж засідання, — пробурмотів Евагор і підійшов до протилежної від вхідних дверей стіни.

Там було схоже, як на дверях, коло. Він поклав на нього руку, і стіна розсунулася, утворивши прохід.

Евагор та Ірене зайшли у нього, пройшли коротким коридором і вийшли у невелику залу у темно-синіх тонах.

Приміщення було врочисто прикрашене: оксамитові важкі гардини, обрамлені тонким мереживом, безліч свічок, що відбивалися у скляних поверхнях шаф, столів та в мармуровій, а, можливо, теж скляній підлозі. Зал здавався значно більшим, ніж він був насправді.

На одній зі стін було висічено кам’яного орла, перед яким на підвищенні знаходився великий стіл. Евагор піднявся і сів за нього, привітавшись із присутніми. Ірене непомітно сіла за один з ряду столиків, що розташовувалися напівколом навколо столу голови Клану.

— У ці скорботні для нашого дому дні ми повинні як ніколи бути пильними і берегти нашу єдність… — розпочав Евагор свою першу промову у якості голови Клану.

Присутні уважно слухали. Це було шестеро чоловіків і жінок: магістерка Ірене Урегус, майстриня Аделіна Лікофрон, викладач живопису майстер Фтій Фраорт, ще двоє магістрів — старенький дідусь і молода жінка — та магістрантка з відділення алхімії. Одне місце було порожнє.

— У нас обмаль часу, тому одразу перейдемо до справ, що вимагають вирішення, — завершив коротку промову Евагор, сів і продовжив вже менш офіційним тоном: — Спершу повинен представити вам нового члена основного складу клану. Це Хілея Ехем, магістрантка третього року навчання.

Молода і надзвичайно красива дівчина піднялася. Вона була блідою й помітно хвилювалася.

— Хілея входила до учнівської частини клану з часу її приїзду в Академію, а на третьому курсі вже увійшла до старшої частини. Незважаючи на те, що дівчина, вступивши в Академію у семирічному віці, нині має лише п’ятнадцять років, майстер Стесагор особисто затвердив її кандидатуру після зради майстрині Симоніди Садіатт, що перейшла до Ордену Ворона. Мушу сказати, що я був незгоден через її вік, проте майстер навів приклади з історії Клану, коли до основної частини приймалися і молодші. Зокрема, сам майстер Стесагор був прийнятий до основного складу у віці дванадцяти років. Сідай, Хілеє. Одне місце сьогодні порожнє. Майстер Стесагор передчував свій відхід, і місце у Клані після його смерті, за його вказівкою, мала зайняти Оріона Стесагор. — Голос Евагора на мить затремтів. — Нині дівчина перебуває у вкрай важкому стані у шпиталі. До своєї… хвороби вона категорично відмовлялася увійти до складу Клану. Майстер Стесагор поважав її вибір і заповів нам також поважати його. Проте він наказав нікого не приймати, доки не стане відоме рішення Оріони. Або доки вона не помре… Наступні ж місця, які будуть звільнятись, — дехто зиркнув у бік Ірене, але вона лише сильніше схилила голову над своїми паперами, — слід заповнювати згідно того списку ієрархії Клану, який був затверджений майстром незадовго до смерті.

Майстер Евагор переглянув папери, що лежали у нього на столі.

— Сьогодні ми маємо ще розглянути справу Ірене Урегус, а також провести ознайомчу зустріч для новоприйнятих членів учнівської частини Клану. Дуже добре, що їхню посвяту встиг здійснити сам майстер Стесагор. Невідомо, чи матимемо ми ще колись такого голову. По питанню Ірене Уресус я не бачу потреби щось розглядати, оскільки його вирішення знаходиться не в нашій компетенції. Безперечно, ми повинні всіма силами підтримати і захистити члена нашого Клану, що потрапив у неприємності. Якщо ми втратимо її, то наш Клан дуже ослабне, ми матимемо лише двох магів рівня майстра, та й то не надто талановитих, будемо відвертими. — При цих словах майстриня Аделіна Лікофрон почервоніла.

Голова Клану змовк і став щось енергійно шукати серед паперів на своєму столі. Через якийсь час він проказав, не припиняючи свого заняття:

— На жаль, один з наших щойноприйнятих членів Клану сьогодні не зможе бути присутнім на врочистому введенні учнів до зали засідань. Як вам відомо, минулого тижня він став жертвою нападу молодого вампіра.

По залу прокотився тривожний шум. Майстер посилив свій голос:

— Проте, це не була спланована акція, і ми вже отримали офіційне вибачення від Дому Ніах.

Присутні в залі немов полегшено зітхнули, без жодного звуку атмосфера стала зовсім іншою. Нині, коли почався очевидно фатальний дія Клану конфлікт з могутнім Орденом Ворона, не вистачало ще потрапити на приціл Дому Ніах, якого всі боялися значно більше за Орден. Евагор Елітіс продовжив:

— Більш того, ми отримали серйозну допомогу від Дому в усуненні наслідків атаки і зціленні Керта. Можна сказати, що хлопець, нехай мимоволі і дорогою ціною, посприяв налагодженню партнерських зв’язків між Кланом Сокола та однією з наймогутніших організацій в Академії. Безперечно, ми повинні з великою обережністю ставитись до Дому, та все ж, не можна не відзначити, що в нинішній час протистояння з Орденом це може нам дуже допомогти. — З виразу облич присутніх було зрозуміло, що їх не надто приваблює перспектива співпраці з вампірами, тому майстер трохи змінив тему. — Уже зараз можна сказати з упевненістю, що зараження проклятою кров’ю наш молодий побратим не отримав. Нині його життя вже поза загрозою, хоч він ще у тяжкому стані. На жаль, Керт також не зможе взяти участь у семестровому фінальному турнірі з Гри, де мав усі шанси на перемогу. Причини нападу залишаються нез’ясовані. — Евагор зробив паузу, поклав якийсь знайдений папірець собі у кишеню і продовжив. — Я мушу швидше завершити сьогоднішнє засідання, бо маю важливі зустрічі з членами Синедріону у справі магістерки Урегус. Прошу запросити дітей. Я з ними привітаюсь, а все інше доручаю майстру Фраорту.

Широкі двері навпроти столу голови відчинилися, і до зали увійшли святково вбрані учні та учениці. На них буми темно-сині мантії з прикрасами та емблемами орла. Майстриня Аделіна Лікофрон почала формально представляти їх голові, хоч він і так їх добре знав.

— Мілон Діакторід. Леонт Зевксідем. Савлій Іданнфірс. Ембла Ньєрдссон фон Ґульдскір. Сабілла. Нітетіс Зевксідем.

Вони підходили і вклонялися майстру Евагору. Схоже, він почувався незвично у такій ролі. Сабілла, підійшовши, лише насмішкувато і з викликом глянула на майстра та ледь помітно кивнула. Евагор нахмурився, але майстриня Лікофрон зреагувала першою. Кілька беззвучних слів, і Сабілла впала на коліна, скривившись від болю. Їй довелося видушити з себе «вибачте», після чого вона ледь змогла піднятися і, хитаючись, пішла до приготованого їй стільця. Нітетіс, що підходила останньою, зблідла і тремтіла від страху. Вона схилилася нижче, ніж всі попередні. Майстер Евагор привітно усміхнувся, потріпав її по голові і промовив:

— Не хвилюйся.

Потім з усіма попрощався і вийшов з зали. Одразу за ним непомітно зникла й Ірене.

Випав перший сніг. Саме в той день, коли відбувалися збори Синедріону.

Палата Синедріону була значно більшою за зал Клану Сокола, адже це чи не найпросторіше приміщення в Академії. Утім воно завжди холодне і порожне, врочистість і величність його високих сірих стін зовсім не святкова. Кілька десятків людей у цьому велетенському залі, розрахованому на сотні, слухали промовця. Гранд-майстер лорд Планкетт говорив тихо, але його слова проникали глибоко у свідомість. Він уже майже втратив зір, та, здавалося, міг бачити все, що знаходилося у серцях присутніх.

— Великі проблеми насуваються на Академію. І невідомо, чи Великий Будівничий передбачав таке, невідомо, чи зможемо ми встояти перед ними. За останні століття нічого подібного у нас не траплялося, а про Темні Часи нам мало відомо.

По залу прокотилося перешіптування. Майстер змовк, кинувши на присутніх холодний погляд, і всі притихли, хоч серед них були маги ще старіші, ніж предстоятель Синедріону.

— Сьогодні ми маємо розглянути ряд невідкладних справ: визначитися стосовно магістерки Ірене Урегус, обговорити складну ситуацію з Адатах ніа Тіамах, призначити дату учнівського балу, розібратися щодо так званого Ордену Ворона, а також прийняти добровільну заяву на звільнення зі складу Президії Синедріону гранд-майстра Георгіса Елітіса.

При останніх словах майстер Евагор схилив голову, а Ірене Урегус, що стояла за невисокою, суто умовною загорожею для підсудних на хвилину заплющила очі. Вона вже знала, що це сталося, та все одно їй не хотілося вірити, що остання надія на її виправдання зникає.

Першою справою одноголосно змістили гранд-майстра Георгіса, який, ввічливо вклонившись, зі спокійним і навіть задоволеним виглядом покинув засідання, зіславшись на нагальну зустріч з послами Арніону. На його місце призначили майстра Йона Ауста Мейсона.

— Ну все, Іра приречена, — пробурмотіла майстриня Лікофрон на вухо Евагору Елітісу. — Він давно має на неї зуб. Та й всі інші в Президії.

— Не всі. Але, на жаль, більшість… Доведеться діяти за запасним планом.

— Так.

Усім довелося змовкнути, бо гранд-майстер перестав копирсатися у своїх паперах і підвів голову.

— Ірене Урегус, магістерко алхімії та чародійства, прошу піднятися.

Ірене й так стояла, але при цих словах здригнулася і схилила голову.

— Ви звинувачуєтесь у завданні душевної шкоди учениці першого курсу відділення алхімії на ім’я, — гранд-майстер знову глянув у свої папери; невідомо, як він міг там щось бачити, враховуючи його зір, — Ембла Ньєрдссон фон Ґульдскір, а також у причетності до зникнення інших двох учнів, один з яких був знайдений у душевно-мертвому стані, як це кваліфікували наші лікарі, а інша розшукується до сьогодні. Що ви можете сказати на свій захист?

Ірене промовчала.

— Ви визнаєте свою вину?

— Так, — несподівано різко відповіла Ірене.

Залою прокотився здивований шум, викладачі вражено дивилися на молоду магістерку. Вони не пам’ятали, щоб хтось у цьому залі визнавав за собою хоч найменшу вину, яким би негідником і злочинцем він насправді не був.

Схоже, що здивований був навіть голова Президії. Якийсь час він пильно дивився на Ірене поверх скелець своїх окулярів. Його вираз обличчя, як завжди, ні про що не говорив. Майже всі інші члени Президії дивилися на Ірене з повагою.

— Чим ви можете пояснити ваш вчинок? — спокійно спитав гранд-майстер.

Ірене підняла на нього короткий погляд, потім знову опустила голову і тихо промовила:

— Я проводила досліди. Наслідків не змогла передбачити.

— Але ж це чари сьомого рівня, а то й вище. Ви повинні були звертатися безпосередньо до Синедріону за дозволом та для контролю над їхнім дослідженням і для роботи з ними.

— Я б не отримала дозволу. Працювати з чарами вище п’ятого рівня дозволяється лише майстрам, та й то у виключних випадках. І не впевнена, що Синедріон знайшов би спеціалістів для контролю над цими дослідами. Мені невідомо, щоб подібні знавці були в Академії.

— Це вже клопіт Синедріону знаходити спеціалістів. Краще було вам отримати і прийняти відмову, аніж наробити стільки лиха.

Ірене промовчала.

— Отже, ви визнаєте, що й те, що сталося з двома зниклими учнями, ваша вина?

— Так, — промовила Ірене вже менш рішуче.

— Цілковито ваша?

— У цьому не впевнена. Хлопець потрапив у викривлений чарівний простір, де був… де було… Я не впевнена, що те, що з ним сталося, лише моя вина.

— Зрозумію. А зникла дівчина?

— Вина моя. Однак вона не мала зазнати більшої шкоди, аніж Ньєрдссон.

— Що з нею трапилося і де вона?

Аделіна схилилася до Евагора і обурено прошепотіла:

— Іра не повинна цього говорити! Це ж зрада Клану!

— Не хвилюйтесь, — сказав Евагор.

Ірене відповіла:

— Мені невідомо, що з нею трапилося і де вона. Дівчина зникла у невідомому мені напрямку, коли я перестала контролювати її.

— Що ж, якщо вам більше нічого сказати, — Ірене похитала головою, — то ми перейдемо до обговорення і вирішення вашої справи. Чи бажає висловитися хтось із присутніх?

Евагор підвівся і промовив:

— Прошу вельмишановну Президію звернути увагу, що магістерка Урегус здійснювала досліди у суто наукових цілях, дотично до своєї наукової роботи на здобуття ступеня майстрині. Ці дослідження, як видно з її слів, не несли у собі злочинної мети, тому їхні наслідки можна кваліфікувати як нещасний випадок, ненавмисне завдання шкоди.

— Бажаєте щось сказати, майстре Теїре? — запитав голова Президії у повненького чоловічка, що сидів поруч.

— Так. — Майстер Теїр підвівся. — Я маю честь бути науковим керівником магістерки Урегус, дуже талановитого алхіміка і чарівниці, і повинен сказати, що особисто я складу злочину у її діях не бачу. Я вбачаю тут лише необережно проведене дослідження із трагічними наслідками, що іноді буває. — По залу прокотився обурений шум, і майстер поспішив додати: — У той же час мушу зазначити, що мені було невідомо про її досліди, і, на мою думку, для написання доброї роботи на здобуття ступеня майстрині можна було цілком обійтися без подібних небезпечних експериментів. Як науковець я готовий її виправдати, але як людина… як розумна і моральна істота, — виправився майстер, кинувши швидкий погляд у бік кількох викладачів, що сиділи в залі у каптурах, — я її цілковито виправдати не можу, оскільки наслідки були справді страшними. Особливо у випадку того хлопця, хоч, як вона зазначає, її вина там була лише часткова. У цьому випадку я схильний їй повірити, оскільки те, що сталося з ним, траплялося і раніше, коли магістерка Урегус ще не працювала в Академії.

Майстер сів. Голова Президії переконався, що більше ніхто не бажає висловитися, зробив непомітний порух рукою, і підвищення, на якому знаходилася Президія, огорнулося непроглядною сірою завісою.

Доки Президія обговорювала справу Ірене й вирішувала щодо вироку, викладачі у залі теж активно перешіптувалися.

— Може, ще й не все втрачено, — промовила Аделіна Лікофрон. — Схоже, що її зізнання може зіграти їй на руку.

— Не тіште себе ілюзіями. Звичайно, це може трохи пом’якшити вирок, але не більше, — відказав Евагор. — Захищати її буде лише майстер Теїр, та й то не надто активно. А нейтральну позицію займатиме лише гранд-майстер Планкетт.

На підтвердження слів майстра Евагора Елітіса завіса зникла і лорд Планкетт оголосив:

— Президія іменем Безмовного Арбітра постановила: підсудну визнати винною у скоєному і, з врахуванням пом’якшуючих обставин, засудити, на її вибір, або до ув’язнення в острозі Тридонус терміном на десять років або до дечаризації. Рішення підсудна має прийняти негайно.

Залом прокотився задоволений гул. Схоже, багато хто й справді боявся, що Ірене виправдають.

Магістерка Ірене стояла бліда, як полотно. Очікування її рішення у повній тиші і під пильним поглядом голови тривало кілька хвилин. Нарешті вона ледь чутно промовила:

— Дечаризація.

Вражений був навіть голова Президії. У повній тиші він повільно промовив:

— Ми приймаємо ваше рішення. Дечаризація буде проведена через тиждень. Опісля ви зможете як залишитися в Академії, так і покинути її назавжди. Прошу охоронців відвести магістерку Урегус до приготованої їй камери, де вона пробуде до виконання вироку.

Два служники й майстер з військового відділення вивели Ірене з кімнати. Тільки після цього у залі розпочалося перешіптування. Обговорював те, що сталося, навіть склад Президії. Гран-майстер не звертав на це уваги, бо подія справді була неординарна, він задумливо гортав папери. Вигляд у всіх був стурбований, лише майстер Йон Ауст Мейсон виглядав задоволеним.

— Що вона зробила? Вона що, зовсім здуріла? — вражено сказала Евагору Аделіна Лікофрон.

— Для нашого плану це не має значення, — відказав той, але якось невпевнено.

— За останні сімдесят років подібного в Академії не траплялося! Це стане відомо на всю Еру! Це ж сором!

— Це з викладачами не траплялось… І не думаю, що трапиться.

— Я б і на п’ятдесят років відправилася в Тридонус, аби тільки не це… навіть страшно вимовляти.

— Вірогідно, у Ірене є причини боятися Тридонуса.

— Ну, знаєте… Краще вже смерть, аніж це. Якщо вирок виконають, то вона ж стане… взагалі незрозуміло ким.

— Вона залишиться людиною, — м’яко відказав Евагор.

— Так, але ж без чар! Навіть без природного захисту! Вона буде нездатна захистися від будь-кого і будь-чого! Нездатна ні до якої діяльності… Це ж страшно.

Евагор задумливо і хмуро мовчав.

— Досить вже, — нарешті сердито буркнув голова Синедріону. — Необхідно переходити до наступних нагальних справ. — Всі змовкли, і він продовжив: — Дату учнівського балу, включно з фіналом турніру з Гри та конкурсом краси, пропонується призначити на 20й день зими, тобто через два тижні, у неділю. Є заперечення? Приймається одноголосно. Тепер розглянемо ситуацію з Адатах ніа Тіамах. Прошу надати слово Марії Урсулі Тарту.

На невелику трибуну перед президією вийшла висока й струнка жінка, ще молода, але вже з сивим волоссям і вкрай стомленим обличчям.

— Ада — це прийомна донька наша з Діором Тарту. У віці п’яти років, вже після нашого в Академію у якості послів Межиріччя прибуття, вона не зовсім людиною виявилася… Прямо кажучи, вона від народження вампіркою була.

— Як заливає, — іронічно відмітила Аделіна. — Ріднесенька ж її дочка. За милю ж видно, що їхня сімейка вся така, представники одного з найдревніших Домів, а нині мало не очільники нашого академічного Дому Ніах.

— Якийсь час ми це приховувати намагалися, на якесь вирішення проблеми сподіваючись.

— Сподіваючись, що вона таки стане повноцінною вампіркою, — знову усміхнулася Аделіна, та, помітивши короткий погляд у свій бік Марії Тарту, вмить набрала серйозного вигляду.

— Проте, наші надії марними виявилися. Нині Ада намагається зі своєю природою боротися, але безуспішно. Ми просимо Синедріон своєю владою скористатися і Аду на батьківщину відіслати, оскільки в Академії її залишати небезпечно для учнів може бути.

— Ви просите про це Синедріон, оскільки вона не бажає сама відправитися додому? — прохолодно спитав гранд-майстер.

— Так. Їй сім років, і хоч, до законів Межиріччя відповідно, ми право приймати рішення за неї маємо, але чари, її природою обумовлені, нам мати хоч якийсь вплив на неї не дозволяють.

— Наскільки мене проінформували наші цілителі, Адатах нині перебуває у нашому шпиталі. Вона відмовилася бути вампіром, хоч це прирікає її на нестерпні муки і швидку смерть. Це так?

— Так, — ледь чутно й опустивши погляд, промовила Марія Тарту.

— Якщо так, то яку, цікаво знати, небезпеку вона становить для наших учнів?

Аделіна знову усміхнулася і промовила:

— Класно він їх. А то вже зовсім знахабніли. Небезпеку вона становить для Дому, бо її вчинок може спокусити слабких і романтичних вампірят. Тому вони і хочуть відправити її у своє лігво, де її швидко «виправлять», або й просто уб’ють.

— Не будьте такими впевненими, — мовив Евагор. — Я бачу тут зовсім інше. Надзвичайно сильне переживання матері за свою дочку. Матері, яка хоче відправити її додому, аби врятувати їй життя, яка не хоче підставляти її під удар Дому, який цілком може розправитися з нею і тут.

Жінка, що виступала, після репліки головуючого міцно стисла краї трибуни і різко сказала:

— Вона не витримати може і таки свої природні інстинкти не втримати. Якщо ж зможе, то їй дуже небагато залишилося, і нам хотілося би, щоб вона на батьківщині померла. Там у неї більше шансів буде, там є спеціалісти і більш сприятливий клімат.

— Ваші аргументи видаються нам слабкими. Адатах є вампіркою і, відповідно до законів її роду, вона вже є повнолітньою і здатна сама приймати рішення. Навіть якби на території Академії був вампірський Дім, — дехто з присутніх не втримав посмішку, — то й він не зміг би і не став би порушувати древні кодекси і якось впливати на її вибір. Ми теж не бачимо підстав на нього впливати, доки вона не становить небезпеки для наших учнів. А такої загрози немає, як стверджують наші цілителі, одні з кращих в Ері. Вона надто слабка для цього і невдовзі мирно відійде. Умови у нас також одні з кращих. Нам необхідно докладати зусиль для боротьби зі справжніми вампірами, діяльність яких в Академії нині мало у кого викликає сумнів, а не висилати цілком невинне створіння. Це одноголосне і остаточне рішення Президії, тому можете сідати.

Марія Тарту гордо підняла голову і швидко та рішуче покинула залу засідань. Проте на її обличчі можна було помітити ледь стримуваний відбиток страждання.

— Тепер ми маємо перейти до найскладнішого питання. Це діяльність так званого Ордену Ворона, таємної спілки темних магів і чаклунів, що почали проявляти свою активність в Академії. Завдяки майстру Аеру Торосу нами було схоплено й допитано кількох рядових представників, з чого ми дійшли висновку, що Орден має безпосередній стосунок не просто до темних, а до чорних чарів, з якими потрібно нещадно боротися у стінах Академії. До рук Ордену ми відносимо смерть нашої молодої викладачки, майстрині Орії де Еветадор, і двох учнів, тяжкі хвороби і поранення ще кількох, ряд зникнень, у тому числі учениці-еолійки, а також ту страшну небезпеку, що нависла нині над Академією у зв’язку з проникненням у її стіни невідомої істоти, яку ми умовно називаємо Звір.

По залу прокотився тривожний гул. Багато хто про це чув, але сьогодні вперше про це було сказано відкрито.

— Немає сенсу далі замовчувати цей факт. І необхідно негайно приймати дії стосовно цієї небезпечної організації. Завдяки допомозі еолів та деяких інших осіб, — Аделіна знову не втримала посмішку, — ми змогли вийти на слід Ордену. Сьогодні ми повинні заслухати кількох викладачів. Прошу на трибуну майстриню Симоніду Садіатт.

— Отримаєш по заслугах, зраднице. Цікаво, на що вона сподівалася? Що ми мовчатимемо?

— Ні, Аделіно, сподівалася, що ми не наважимось почати війну, яка буде означати для нас кінець.

— Невже все так погано?

— Побачимо.

Симоніда Садіатт зі спокійним і ледь усміхненим обличчям неспішно піднялася на трибуну. Вона зробила паузу і розклала перед собою якийсь аркуш паперу.

У цю мить відкрилися головні двері і до зали вбіг розпатланий служник. Майстриня Садіатт широко усміхнулася. Служник, з пораненої щоки якого стікала кров, пробіг прямо до голови Президії і щось йому прошепотів. Гранд-майстер рвучко підвівся на ноги і вигукнув:

— Засідання припиняється. Звір прорвався в основну частину Академії, в учнівську частину! Щойно було зруйновано кілька коридорів і приміщень на третьому поверсі, поряд з вітальнею чарівників. Є багато постраждалих. Усім викладачам негайно повернутися до своїх відділень та подбати про безпеку учнів. У сутички зі Звіром навіть не намагатися вступати. Нам необхідні живі маги.

Зала швидко спорожніла. Хтось біг стрімголов, хтось просто поспішав, а хтось, як майстриня Садіатт, йшов неспішно. Кілька осіб залишилося у залі. Серед них і майстер Евагор Елітіс. Він підійшов до трибуни й подивився на аркуш, що полишила Симоніда. Там було зображення чорного ворона. Майстер дістав з кишені мантії невеликий інкрустований кинджал і міцно встромив його в дерево трибуни, прямо в середину намальованого ворона, після чого теж полишив залу. На рукоятці кинджала був вирізьблений срібний сокіл.