Аеніль

Розділ 12 СИМФОНІЯ

Гелео сиділа на головних сходах вестибюлю. Її струнка фігура v дорожньому плащі й під каптуром схилилася на перила. Зал вестибюлю мав гнітючий вигляд. Частина сходів і перил пошкоджено, по них безсумнівно рухалося щось велетенське. Виті східці на третій поверх взагалі зруйновано — їхні уламки лежали на підлозі, загороджуючи вхід до кількох бічних коридорів. Багато вітражів розбито, гобелени, герби й картини на стінах позривано, обладунки лицарів попадали з постаментів. Весь зал був вкритий уламками каміння, скла, різним мотлохом і сміттям. Десь вдалині лунав гуркіт і шум. Стіни замку періодично здригалися. Навколо не було жодної душі. Та й хто зараз зважиться ходити Академією?

Лебенійку все це не турбувало. Вона замислено дивилася поперед себе, не звертаючи уваги на руйнацію і запустіння. Каптур у плащі був звичайний і не приховував її обличчя. З очей стікали ледь помітні цівочки прозорих синюватих сліз. Здавалося, що дівчина цього навіть не помічає.

В одному з проходів, що вели до вестибюлю з першого поверху, почувся шурхіт, і звідти вибралася жінка. Їй коштувало чималих зусиль перебратися через купу каміння, що загороджували вхід. Ірене Урегус підійшла до Гелео і тихо спитала:

— Ну що, готова?

— Так, — тихо, але рішуче відповіла дівчина. Вона уникала погляду жінки і, відвернувшись від неї, непомітно витерла сльози.

— Що воно тут наробило… — сумно мовила жінка, озираючись вестибюлем. — Я вже давно тут не була.

Гелео не відповіла, вона стрімко піднялася зі сходів і попрямувала до великої брами, що вела до виходу з головного корпусу Академії.

— Стривай, — гукнула їй Ірене. — Головний вихід давно запечатаний. Так ми не вийдемо. Нам сюди. — І пішла в один з маленьких бічних проходів.

Лебенійка кивнула і рушила за жінкою.

Вони мовчки йшли вузеньким звивистим коридором, крученими сходами кудись вниз, а потім іншими вгору. Зрештою, вони опинилися у невеличкій кімнаті, сповненій усілякого господарського мотлоху: віників, грабель, вил, лопат, мітел, відер і тому подібного. Ірене підійшла до масивних дверей і сіпнула за них, але безрезультатно.

— Ти зможеш зняти чари замикання? — з надією промовила вона до Гелео.

— Спробую, — нерішуче відповіла та.

Дівчина підійшла до дверей і кілька хвилин щось зосереджено шепотіла, періодично смикаючи за ручку. Зрештою, двері заскрипіли і відчинилися.

— Молодець! — не без захвату сказала Ірене. — А казала, що не вмієш чарувати.

— Так тут же зовсім прості чари були… А для мене й це проблема.

— Все одно…

Жінка відчинила двері, вони вийшли й опинилися у зовнішньому саду Академії. Гелео була тут кілька разів. Коли тільки прибула до Академії, а також згодом, доки ситуація у школі не стала настільки загрозливою, що вихід у сад запечатали потужними чарами. Цей парк дуже відрізнявся від велетенського внутрішнього двору Академії. Окрім того, що був набагато менший, він також був дуже охайний і доглянутий. Рівні алейки, ретельно підрізані дерева, чепурні клумби з квітами. Останні, щоправда, вже давно відцвіли і були вкриті тонким шаром інею, а подекуди й снігу. При детальнішому розгляді було помітно, що тут вже давно не прибирали: доріжки всипані опалим і гнилим листям, багато бруду і сухих гілок. Проте, у порівнянні з вестибюлем та більшістю внутрішніх коридорів Академії, тут було просто чудово. Очевидно, що Звір ще тут не побував.

Праворуч від саду був розміщений великий обгороджений майданчик для різних ігор і фізичних занять. Раніше тут відбувалися факультативні уроки для учнів, але нині все було порожне і покинуте. Ліворуч знаходився невеличкий лабіринт з рівно підрізаних кущів самшиту. Там теж іноді проводилися змагання.

— Жаль, що доступ у цей двір вже давно закритий, — промовила Ірене. — Коли я вчилася, то ми дуже полюбляли тут гратися. Тут набагато чистіше і цікавіше, ніж у внутрішньому дворі Академії. Там у лісі і заблукати можна, і місць дія ігор практично немає. А тут все було спеціально спроектовано і розроблено для цього.

— Чому ж його закрили?

— Цей сад розбили і виростили зовсім недавно, кілька десятиліть тому. Раніше тут була звичайна галявина перед головним корпусом Академії. Здібності нинішніх магів і близько не зрівняти з тими, що мали будівничі усього замкового комплексу Академії. Тому всі ті чари захисту, які були накладені на це місце, не можуть і близько зрівнятися навіть із захистом, що має вестибюль, а ти бачила, у що він перетворився… Невідомо, чому будівничі майже повністю позбавили захисту це місце. Навіть вузлички у нижньому замку краще захищені, ніж цей сад… Тому його й закривають, коли виникає якась небезпека.

Жінка і дівчина пройшли садом попід пронизливий зимовий вітер, який проносив рідкі сніжинки, і зупинилися перед брамою, що вела до нижнього замку. Комплекс Академії складався з двох частин: верхнього замку, що включав головний корпус Академії та цей невеликий парк перед ним, а також нижнього замку, де знаходилося щось на зразок невеличкого містечка — кілька вузеньких вуличок, де працювали різні ремісники та жили охоронці Академії.

— Ця брама теж закрита, — промовила Ірене.

Жінка пішла попід мурами ліворуч і зупинилася лише у їхньому кінці, де прохід між високою зеленою стіною лабіринту та кам’яним валом, що огороджував верхній замок, ставав зовсім вузький. Вона дістала з кишені якийсь камінець у формі трикутника, вклала його у заглибину у стіні і, з чималим зусиллям, повернула. Стіна заскрипіла, і в ній просунулася усередину велика плита, відкриваючи маленький темний прохід.

— Це, здасться, єдиний хід у нижній замок, що не використовує чарівний простір. Він контролюється, і Евагору… майстру Елітісу довелося постаратися, щоб дістати для мене пропуск, — сказала Ірене.

— А чому ви не хотіли йти чарівним простором? — сказала Гелео, коли вони зайшли у темний і дуже вузький прохід, де було трохи моторошно.

— Я хотіла… Я просто не можу. Для мене чарівні простори вже не існують. Вони тільки для тих, у кого є чари…

— А… Вибачте…

— Та нічого. Я навіть рада. Не треба собі ламати голову тією жахливою плутаниною, що у них відбувається, і остерігатися усіх небезпек, що там трапляються.

Нарешті Ірене й Гелео вийшли з проходу й опинилися у тісному провулочку. Тут були ряди дво- і триповерхових будиночків. Брудних і похмурих. Вікна у більшості були забиті. Вже вечоріло, але світла ніде не було.

— Ремісники можуть покидати Академію, — сказала Ірене, коли помітила погляд лебенійки. — їм часто потрібно у справах до гавані і порту. І, коли в нас почалися проблеми, вони вирішили, що безпечніше буде перечекати там. Та все ж, дехто залишився, — трохи тихішим і хмурішим голосом додала жінка.

Гелео озирнулася на непомітні двері у стіні, з яких вони вийшли. Ті були повністю сховані за якимись ящиками та дерев’яними бочками. Потім лебенійка пішла за Ірене. Вираз її синього обличчя ставав усе більш сумним і тривожним.

Вони пройшли кілька невеличких вуличок, на одній з яких Ірене змусила Гелео притиснутися до заглибини у стіні.

— Це головна вулиця, — тихо проказала жінка. — Тут можуть чергувати майстри-охоронці.

Але нікого не було, і вони змогли швиденько перетнути дорогу і зникнути в інших, більш брудних і темних вуличках. Зрештою, Ірене з Гелео підійшли до непримітного будиночку у кінці тісного і кривого провулку. Будинок був з якогось дуже чорного каменю. Гелео спершу вирішила, що там темна прірва, а не споруда. Всюди на вулиці було темно, лише в одному високому віконці у будинку навпроти тремтіло слабке світло свічки. Ірене підозріло глянула на те вікно та пробурмотіла більше до себе, ніж до Гелео:

— Вони повинні тут все контролювати…

Проте в двері вона не стукала, а стала неподалік будинку, немов в очікуванні чогось. І справді, через деякий час у кінці вулиці з’явилася темна постать. Вона йшла швидко і рішуче, довге сиве волосся розвіювалося на вітрі. Коли постать підійшла, Ірене вклонилася і промовила:

— Моє шанування, пані Тіамах.

Ірене штурхнула також і Гелео, щоб та вклонилася. Однак жінка із сивим волоссям на все це не звернула уваги. Вона пильно подивилася на світло, що дрижало у високому вікні, потім оглянула вулицю і, зрештою, мовила холодним і різким голосом, пильно дивлячись на Гелео:

— Це вона?

— Так.

— Гм… Лебенійка? Думаю, що вони будуть задоволені…

Гелео зблідла й опустила голову. Вона не могла приховати свого страху і тремтіння. Ірене дивилася на дівчину очима, сповненими болю і суму.

— Ви можете йти, — промовила сивоволоса жінка до Ірене. — Далі я все виконаю сама, як прохав майстер Евагор.

Ірене кивнула, але залишилася стояти.

Маріах більше нічого їй не сказала, поклала руку на плече лебенійки і тихо промовила:

— Ходімо.

Гелео очікувала різкого штурхана, але дотик був легкий і навіть ніжний. Дівчина беззвучно скорилася, і дві фігури підійшли до чорного будинку. Ірене залишилася стояти на іншому боці вулиці.

Маріах рішуче постукала у двері з темного-темного дерева. Вони майже відразу відчинилися. Там не було нікого і нічого, лише непроглядна темрява. Дві фігури твердо ступили досередини, і вхід беззвучно замкнувся за ними.

Ірене ще раз глянула на тремтіння світоча у вікні, розвернулася і швидко пішла геть з вулиці. Пройшовши кілька кварталів, вона зупинилася і притулилася до стіни. Потім безсило опустилася на коліна і закрила обличчя руками. Її тіло почало здригатися від ридань.

Темна і холодна мармурова кімната, що ледь освітлюється тліючими полінцями у каміні. І зовсім не зігрівається. Колишній кабінет майстра Стесагора дуже змінився. Тепер тут було багато різного мотлоху, кілька крісел і два дивани, а також три ліжка попід стінами, два з яких відгороджені темними фіранками. По центру стояло фортепіано, а на ньому лежала скрипка і флейта. Вікон у кабінеті не було, лише традиційні для підвалу жолоби v стінах, які, принаймні, давали можливість дізнатися, чи день назовні, чи ніч. І нині крізь ці ринви починали пробиватися тьмяні промені — світало.

Здавалося, що кімната повністю порожня — жодного звуку і жодного поруху. Але ось від одного з крісел беззвучно відділилася темна фігура і підійшла до каміна. Кілька нових колод і трісок — і вогонь розгорівся, освітивши частину кімнати. Над полум’ям грів руки майстер Евагор Елітіс. Поверх мантії у нього був надягнений теплий хутряний плащ.

Майстер потягнувся, позіхнув і підійшов до дверей, де запалив факел. Цього було мало для освітлення кімнати, вона залишалася у напівтемряві.

Евагор підійшов до одного з ліжок, закритого завісою. Обережно відсунув її і сів на стілець біля узголів’я. Він довго і задумливо дивився на ту, що беззвучно і непорушно там лежала. Повністю біле волосся молодої дівчини, голова й тіло все ще у клаптях чорного туману, що вибивався й з-під ковдри.

Чоловік обернувся до невеличкого столика там же і став зосереджено змішувати якісь речовини у пляшечці. Столик був заставлений різними ємкостями, колбами, флаконами, мініатюрними казанцями, камінцями, травами, рослинами та ще всіляким причандаллям. Він запалив вогник під одним з казанців і перелив туди приготовану суміш, аби її підігріти.

Почувся тихий стук у двері, але Евагор на нього не відреагував. Лише коли він влив у нерухомі вуста Оріони приготовану власноруч цілющу настоянку, то підвівся і неспішно підійшов до дверей. Вони беззвучно відчинилися, і до кімнати зайшла Ірене, тримаючи за руку перелякану Аеніль. З відкритих дверей до тихої кімнати увірвався гуркіт і якесь страшне виття.

Лише коли двері зачинилися, Аеніль перестала злякано горнутися до Ірене і трохи заспокоїлася. Шум по той бік кімнати повністю зник.

— Я вже думала, що ми не доберемось, — промовила Ірене нетвердим голосом. — Тепер там ніде не пройти, все повністю вийшло з-під контролю.

Майстер Евагор промовчав.

— Це чи не вперше за весь час я пожалкувала, що не маю ніякої можливості захиститися навіть від падаючих зі стелі камінців, — жінка стала обтрушуватися. І вона, і дівчинка були вкриті пилом, мантії подекуди були розірвані, на чолі Ірене виднівся великий синець.

— Ти ж нещодавно сама казала, що відсутність здатності до чар є найбільшим захистом, — промовив нарешті майстер.

— Так… Для мене. Але не для неї, — тихо додала вона, поглядаючи на Аеніль, яка підійшла і сіла в крісло біля каміна, все ще тремтячи.

— Ти ж сама сказала, що сьогодні буде безпечніше її провести.

— Ну… В порівнянні з тим, що відбувалося вчора… — Ірене зіщулилася. — Як же тут холодно…

— Зараз всюди холодно.

Ірене не знайшла, що сказати, лише безпомічно глянула на вогонь у каміні.

— Може в Академії і є десь тепліші місця, але безпечніші — навряд, — додав майстер Евагор.

Жінка кивнула і підійшла до каміна. Майстер дістав з гардеробу хутряні плащі і простягнув їх Ірене та Аеніль. Жінка турботливо допомогла вдягтися дівчинці, а потім одяглася сама. Майстер підійшов і затягнув завісу перед ліжком, яку відкрив перед приходом гостей. Ірене пильно подивилася на це, але нічого не сказала.

Було ще дуже рано, і Аеніль невдовзі заснула перед каміном. Ірене підійшла і сіла в крісло поряд з Евагором. Він задумливо дивився на закриті завісами ліжка.

— А хто друга? — спитала Ірене. — Гелео? «Вуста блакитні…».

— Ні. Друга Адатах. Це було відомо майстру Стесагору з самого початку.

— А я думала…

— Все спіткнулося на Нітетіс. Орден знав, куди ударити… шансів на її одужання майже немає.

— Може, це не вона? Вона ж грає на фортепіано, а не на скрипці…

— Ні. На скрипці вона теж грає.

Ірене підійшла до середнього з трьох ліжок, що було без шторки. Вона відгорнула теплу ковдру і схилилася над Нітетіс, що там лежала.

— Немає сенсу навіть пробувати привести її до тями. У надто тяжкому вона стані, — сказала жінка.

Майстер Евагор задумливо подивився на музичні інструменти, складені у центрі кімнати. Ірене знову сіла біля нього.

Чоловік мовчав, і жінка сказала:

— То що ми маємо з Містеріями? Я щось не дуже розумію, як воно все має складатися…

— До кожної Містерії існує три ключі. Слова, музичний інструмент і людина. Я так розумію, що людина повинна зіграти на музичному інструменті ту пісню, початкові слова якої є ключем…

Ірене нетерпляче перебила майстра:

— Це я знаю. До того ж не тільки зіграти, а й заспівати. І ключів лише два. Людина — це не ключ, це виконавець. Ключі залишаються незмінними, а виконавець у різний час різний, бо люди ж не вічні. Проте я не розумію, хто з них трьох, — вона глянула на ліжка, — що і на чому гратиме?

— Це вже складніше. У нас зберігався один ключ до Містерії — це скрипка. Також у нас був виконавець Містерії — Оріона. Пам’ятаю, як Стесагор не раз на це натякав. Колись у давнину ми мали й слова до цієї Містерії, але вони згодом були втрачені. Після нападу на Оріону виконавець мав змінитись, майстер знову натякнув мені — на Нітетіс. Ми доручили їй знайти слова до її Містерії, і їй це вдалось. Її подруга, — майстер кинув погляд на Аеніль, що тихо дрімала перед вогнем каміну, — подарувала їй чарівну книжку, де містилися потрібні слова. «І вдень, і ввечері не будеш ти в безпеці…». Ці слова, на жаль, справдилися для обох виконавців Містерії. Таким чином, ми маємо усі складові однієї Містерії, щоправда виконавець не в змозі її виконати.

— Отже, може бути інший виконавець?

— Не думаю. Нітетіс видужає. А от що буде з Оріоною — невідомо.

— А якщо видужають обоє, то хто буде виконавцем? — не вгавала Ірене.

— Гадаю, що Оріона, — тихо промовив майстер. — От чому навіть щодо цієї Містерії ми не можемо бути впевнені. Можливо, виконавцем все ще залишається Оріона…

— А це не можна перевірити?

— Тільки пробним шляхом. Якщо вдасться зіграти Містерію — отже, все правильно. Якщо не вдасться, то ні.

— А як щодо інших Містерій?

— Другу Містерію зберігав Дім Ніах, а точніше, Дім Тіамах, який нині увійшов до нашого академічного Дому. Оскільки це світлі чари, і вампірам вони ні до чого, то мені вдалось їх отримати від Хранительки Містерії — Маріах ніа Тіамах. Виконавець другої Містерії — Адатах ніа Тімах. Слова — «Бенкет у час скорботний…». Інструмент — флейта.

— Тоді третя Містерія — це Аеніль, фортепіано і слова «Уста блакитні та зелені очі»?

— На жаль, все не так просто. Слова не підходять. А повинні. Навіть якщо припустити, що «вуста блакитні» — це у переносному значенні, то очі в Аеніль все одно карі. Ці слова, безперечно, ключ до Містерії. Інакше майстер Стесагор не залишив би їх нам. Але це не були слова до нашої Містерії, бо ні Оріона, ні Нітетіс ніякого відношення до них теж не мають. Слова підходять для Адатах. Я так і думав, бо майстер говорив мені, щоб я звернув увагу на Аду вже давно. Але Маріах на бенкеті, безсумнівно, сказала мені ключ, який теж підходить.

— Значить, виконавець не Аеніль? — розчаровано сказала Ірене.

— Або… Містерій не три, а більше. І ці слова з якоїсь іншої. А до третьої ще необхідно знайти ключа…

— Мені в таке не віриться. Можливо, ми просто неправильно визначили слова до попередніх? Можливо, Хранителі зберігали слова не до своєї Містерії, а до іншої? Аби було важче розкрити їхню таємницю. Чи це щось на зразок спільної запоруки для створення Симфонії?

— Не знаю, — стомлено промовив майстер. — Усе може бути.

Аеніль уже прокинулася і, щільно загорнувшись у плащ, походжала морозною кімнатою. Вона зацікавилася фортепіано і підійшла до нього.

— Це ж те, на якому я грала на концерті для батьків! — здивовано вигукнула вона до Ірене Урегус.

— Так, — відповіла їй жінка. — Але, будь ласка, тихіше, ти ж тут не сама, — Ірене кивнула у бік ліжок.

— А хто там? — пошепки спитала дівчинка.

— Хворі учениці. Ми перенесли їх зі шпиталю, бо там останній тиждень дуже небезпечно. Доглядаємо за ними тут.

Аеніль зацікавлено подивилася на ліжка. Придивившись до незатягнутого фіранкою, вона схвильовано сказала:

— А то не…

— Так. То Нітетіс. Вона без свідомості і її не можна тривожити. Тому поводься тихо.

— Вона вилікується?

— Так. Але ще дуже нескоро…

Пролунав різкий стукіт у двері. Евагор підійшов до них, прислухався, потім натиснув щось, і двері беззвучно прочинилися. До кімнати швидко вбігла жінка. Аеніль її впізнала, і, злякана, відступила за спину Ірене Урегус, яка вже піднялася з дивану. Марія Тартуй або ж Маріах ніа Тіамах, скинула каптур:

— Там вкрай небезпечно… Ледве до вас дібралася.

Ірене зблідла і перезирнулася з Евагором. Якщо для такої сильної чарівниці там небезпечно… Марія тримала щось на руках. Сіре і невелике, що зливалося з її плащем. Сивоволоса жінка опустилася на коліна і поставила перед собою… Іно, що злякано обернула своє сховане під завеликим для неї плащем личко до присутніх.

Аеніль скрикнула від радості і одразу кинулася до сестрички, забувши про свій страх перед жінкою, яка, безперечно, була вампіром. Дівчина схопила Іно на руки і міцно стисла. Маленька щось тихо пробелькотіла, але Аеніль її не розчула, з її очей текли сльози щастя.

Маріах дивилася на дітей, і вираз її холодних очей пом’якшав, а обличчя просвітліло.

— Дівчинка нагадала мені Аду, — промовила вона тихо Евагору, немов виправдовуючись.

— Ви справді хочете її побачити?

Вираз обличчя жінки враз спохмурнів. Вона стримано кивнула, а її погляд метнувся до крайнього ліжка за шторкою. Майстер Нвагор підійшов до нього, але Маріах його зупинила:

— Чи не забагато тут світла для неї?

Майстер роззирнувся і сказав:

— Здасться, ні. — І відкрив завісу, але не до кінця.

За завісою стояло велике ліжко. Воно видавалося повністю порожнім. Лише коли жінка підійшла і схилилася над ним, там щось заворушилося. Зовсім маленька дівчинка, не набагато старша за Іно, але худіша і тендітніша за сестричку Аеніль, зовсім непомітна, поворухнулася. Вона повільно повернула свою голівку до матері, відкрила очі, сповнені невимовного страждання, й одразу закрила їх.

Маріах взяла у свої долоні її тоненьку ручку. Жінка нічого не говорила, але Евагор помітив, як прозорі, немов кришталь, сльози стікали її обличчям. Дівчинка зібралася з силами і повернула голову назад до стіни. Маріах піднялася і закрила шторку, а потім швидко пішла до дверей. Перед тим, як вийти, вона промовила тихо до майстра Евагора:

— Подбайте про неї.

Майстер мовчки кивнув.

Коли жінка вийшла, Аеніль підбігла до майстра Евагора, міцно тримаючи за руку Іно, і затараторила:

— Дякую вам! Я навіть не знаю, як можу вам віддячити! Готова зробити все, що завгодно! Ви не можете уявити…

— Мені не потрібно дякувати, — прохолодно перебив її чоловік.

— Чому? — тихо перепитала Аеніль.

— Це зробила Гелео. Іно потрапила туди, звідки зазвичай не повертаються. Можна було лише обміняти її на когось іншого. І Гелео віддала своє життя, аби врятувати її.

Радісний і щасливий вираз на обличчі Аеніль вмить зник. Вона відкрила уста, щоб щось промовити, але не змогла. Повільно повернулася у крісло і закрила обличчя руками. Іно тихо сіла поряд з нею і обережно торкнулася її ручкою, але Аеніль не відреагувала.

У цей момент стіни кімнати задрижали. Ірене стривожено роззирнулася.

— Це щось серйозне, — тихо вимовила вона.

— Так. Але тут нам нічого не загрожує… Навіть якщо вся Академія буде зруйнована, ця кімната вціліє.

Тремтіння стихло. Із заштореного ліжка долинув тоненький і ледь чутний голос:

— Майстре Евагоре…

Викладач швидко підійшов до ліжка Ади та щільно затягнув за собою завісу.

— Мама ж не подумала, що я від неї відвернулася? — змучено вимовила дівчинка. — Це через світло… вже день.

Евагор розгублено озирнувся на штору.

— Я… Я скажу їй. Вибач, це моя провина. Мені здалось…

— Нічого. Тільки скажіть.

— Обов’язково, — кивнув майстер.

Дівчинка більше нічого не говорила, і він вийшов.

Потім якось винувато усміхнувся до Ірене. Втретє за сьогодні пролунав стукіт у двері. Наполегливий і енергійний. Елітіс насторожено глянув на двері. Емблема сокола засвітилася зеленим кольором, і він заспокоївся.

— Це хтось з Клану, — сказала Ірене.

Майстер Елітіс відчинив двері. Що його вразило одразу — так це повна тиша і спокій, що були по той бік. За дверима стояв Леонт Зевксідем з радісним виразом обличчя.

— Майстриня Лікофрон прислала мене вам сказати…

— Як вона могла! — обурилася Ірене. — Зараз же небезпечно!

— Ні! Все скінчилося! Звіра щойно знищили. Ніхто не знає подробиць, відомо тільки, що тут якось причетна дівчинка з першого курсу відділення чародіїв, Флорія. Звіра і всіх небезпек вже нема! А викладачі під керівництвом гранд-майстра Тороса нині полюють за рештою чаклунів з Ордену Ворона. Це сказала майстриня Лікофрон і наказала негайно вас повідомити.

— Добре, дякую… Це приємна новина. Передаси їй, щоб негайно скликала засідання Клану.

— Добре, а… — щось утримувало Леонта від того, аби йти.

— З Нітетіс все гаразд, — заспокоїв його майстер. — Ми її тепер знову перенесемо у шпиталь, і там, я думаю, ти зможеш її побачити.

— Добре, — кивнув Леонт, кинув стривожений погляд на Аеніль та вибіг з кімнати.

Аеніль підняла голову і сама здивовано подивилася у відкриті двері.

— Не сумуй, — промовила до неї Ірене Урегус. — Все буде добре.

— Зіграй щось, — тихенько пробелькотіла Іно.

Аеніль подивилася на сестричку, потім витерла заплакані очі і підійшла до фортепіано. Іно побрела за нею, тримаючись за учнівську мантію. Невдовзі пролунали перші ноти.

Нвагор та Ірене вийшли за двері.

— Аж не віриться, — пробурмотів майстер, розглядаючи коридор, де все було потрощене і напівзруйноване, але тепер сповнене спокою і тиші.

Жінка озирнулася назад у кімнату:

— Гарно вона грає… Здається, я зрозуміла, що ти мав на увазі тоді, коли сказав, що вона краща.

— Справді? — майстер зацікавлено поглянув на медсестру. — Але я помилився. Не лише вона має серце. Його мають й інші. Їх навіть більше, ніж можна було сподіватись у такому місці, як це.

Ірене перевела погляд на зашторені ліжка, а потім, немов прокинувшись від дрімоти, здивовано і несподівано спитала:

— То Містерії нам не знадобляться?

— Цього разу ні, — з полегшенням відповів майстер Евагор Елітіс.

Аеніль продовжувала грати, тримаючи Іно на колінах. Тиха та ніжна мелодія наповнювала кімнату і коридор, впевнено линула Академією.