Аеніль

Розділ 5 ФОРТЕПІАНО

Цієї п’ятниці Аеніль та Нітетіс були звільнені від занять. До полудня вони разом займалися з викладачкою музики. Потім майстриня Іветт їх відпустила:

— Йдіть уже. Відпочиньте, заспокойтеся й приготуйтеся до вечірнього концерту. Пісні ви вивчили добре, все залежатиме від вашого внутрішнього стану.

Дівчата ввічливо кивнули й вийшли. До обіду вони трохи побродили алеями та околицями лісу. Потім пішли в замок, бо по обіді вже було прохолодно — відчувалося наближення зими.

— Я так хвилююсь, — промовила Нітетіс у порожній вітальні (всі учні були ще на останньому уроці). — Старший брат постійно насміхається з моїх занять музикою, а він обіцяв прийти на концерт разом з батьком.

— Я теж хвилююсь, — нерішуче сказала Аеніль. — Але мої батьки навряд чи будуть.

Хвилювалася вона не через те, як зіграє, а через відсутність надії, що її батьки прийдуть, і через те, як вона виглядатиме на концерті, коли до всіх виступаючих прийдуть.

— Чому? — здивувалася Нітетіс. — Це ж так рідко буває. Батько казав, що такий концерт відбувається лише раз у семестр.

— Вони зараз дуже зайняті, — неохоче відповіла Аеніль. — У них там якісь важливі переговори.

— Зрозуміло. Шкода. Я тебе розумію: до нас з Леонтом батько якось запізнився на день народження. Було невесело.

Аеніль хотіла сказати, що запізнитися і не прийти — це різні речі, але стрималася. Нітетіс відчувала, що для подруги ця розмова неприємна, тому не стала більше говорити.

Вони так і просиділи у тиші до появи решти учнів. Але Аеніль зараз не хотіла бачити ні Емблу, ні інших, тому відразу полишила вітальню.

Дівчина піднялася на одну з веж, куди дозволялося ходити учням, і, щільніше загорнувшись у мантію, стала дивитися на гори на горизонті. Вона дуже швидко промерзла до кісток, але спускатися не хотіла.

На сходах почулися кроки. Аеніль повернулася і побачила Нітетіс.

— Ось ти де, — сказала та. — Я тебе всюди шукала.

— А що? — несподівано для самої себе різко відповіла Аеніль.

— Та ні, нічого, — знітилася Нітетіс. — Я тобі не завадила?

— Ні, ні, — поспішила виправитися Аеніль.

— Просто там дуже шумно. Всі набридають з питаннями. А я й так як на голках, хочеться спокою, — виправдувальним тоном проказала Нітетіс.

— Так, це заважає.

Дівчатка трохи постояли, а потім стали походжати вздовж огорожі, щоб зігрітися. Коли вони підійшли до сходів униз з іншого боку круглого майданчика, то побачили дівчину, що сиділа там спиною до них. Аеніль спробувала втримати Нітетіс, щоб та не підходила, але Нітетіс прошепотіла:

— Це ж Еліна!

І, перш ніж Аеніль змогла завадити, пустотливо пішла до одногрупниці. Аеніль залишилася стояти і сердитися на себе. Їй зовсім не хотілося, щоб Нітетіс так різко втручалася в Елінину самоту. Аеніль так і не зрозуміла, чому Еліна плакала попереднього разу.

— Привіт! — голосно і радісно сказала Нітетіс і обійняла за плечі Еліну.

Та від несподіванки підскочила і відштовхнула Нітетіс, але, коли побачила, хто це, то сердитий вираз обличчя змінився на вимушену усмішку. Аеніль з полегшенням помітила, що Еліна цього разу не плакала. Отже, не так страшно, що Нітетіс її перервала.

— Це ти… — промовила Еліна. — Тільки не роби так більше.

— Добре, — усміхнулася Нітетіс. — А що ти тут робиш?

— Е… — Еліна ледь помітно почервоніла.

Аеніль бачила, що Еліна тримає за спиною шматок полотна і пензель. А на сходах, де вона сиділа, лежали розкидані масляні фарби та інші малярські причандалля. Еліна побачила, що Аеніль на неї дивиться, й кинула у відповідь ворожий погляд. Аеніль підозрювала, що тепер Еліна вважатиме її винною у тому, що вони з Нітетіс завадили малюванню.

— Малюю, — нарешті видушила з себе Еліна.

Вона зрозуміла, що приховати це неможливо і дівчата вже все побачили. Достатньо було й одного різкого запаху фарб.

— А що саме? Можна глянути? — не вгавала Нітетіс.

Обличчя Еліни враз спохмурніло і вона холодно відказала:

— Ні. — Проте, коли побачила здивування в обличчі Нітетіс, швидко додала вже більш м’яким тоном: — Незавершені картини не можна показувати, це поганий знак.

Як не як, а Нітетіс була найближчою подругою Еліни, тому остання не могла дозволити собі поводитися з нею грубо.

— А, зрозуміло. Ну добре, ми не будемо тобі заважати.

— Та ні, можете тут залишатися, я вже йду, — сказала Еліна і швидко зібрала свої речі.

Вона пішла до виходу з іншої сторони вежі і, коли проходила повз Аеніль, то злісно прошепотіла:

— Ти заплатиш за це.

Аеніль спершу здалося, що вона не розчула, і на обличчі з’явився вираз здивування. Але потім дівчинка зрозуміла, що навіть якщо слова не такі, то інтонація сумнівів не залишала. У неї похололо на серці, а в шлунку з’явилося неприємне відчуття. Еліна вже зникла на сходах, а Аеніль все вагалася між бажанням наздогнати її, попросити вибачення, якщо потрібно, та образою за несправедливе звинувачення і погрозу. Однак так нічого й не зробила.

Аеніль йшла поряд з Нітетіс немов у напівсні. Обхідними дорогами вони неспішно брели до зали, де мав відбутися концерт. Це було у викладацькій частині замку, потрапити туди можна було з внутрішнього двору.

Нітетіс помітила, що Аеніль не до розмов, і не стала їй надокучати. Іноді вона досить уважно слідкувала за настроєм інших, хоч і не завжди.

В одному з проходів Аеніль, що дивилася собі під ноги, пішла прямо, замість того, щоб повернути. Лише за кілька хвилин дівчина помітила, що Нітетіс поруч немає. Стурбована, вона зупинилася й оглянула незнайомий коридор. Тривога зросла, коли Аеніль відчула, що це таємний хід — чарівний, а не реальний простір. Вона швидко побігла назад і їй пощастило знайти вихід. Коли дівчинка опинилася у нормальному коридорі, її чоло було вкрите потом, а руки тремтіли. Боялася вона не через страх перед чарівними просторами (вони вже знайомилися з основами орієнтування у них на заняттях), значно більше вона боялася заблукати й запізнитися на концерт. Аеніль витерла чоло і оглянулася. Вихід з ходу був трохи в іншому місці, ніж вхід, але вона знала, де знаходиться. Тому пішла в напрямку сходів, що вели на другий поверх до концертної зали.

Це була викладацька частина замку. По обидва боки коридору знаходилися двері до кімнат викладачів. Несподівано одні з них заскрипіти й відчинилися. Аеніль відсахнулася, утім звідти ніхто не вийшов. Вона підійшла ближче і зазирнула всередину. У кімнаті нікого не було. З вікна дув сильний протяг, що розвіював навіть важелезні гардини.

Кімната була дуже маленькою і вщерть заставленою різним мотлохом, коробочками, пляшечками, стосами пергаменту й книгами. Мабуть, усі покої викладачів такі захаращені. Проте щось у цій кімнаті надавало їй затишності і привабливості. Аеніль не хотілося звідти йти.

Різкий порив вітру відкрив двері шафи й скуйовдив стос пергаменту, що там лежав. Один з листів випав і плавно опустився біля ніг Аеніль. Вона його підняла і збиралася покласти на місце, але в коридорі почувся якийсь шум, і дівчина швидко вибігла з кімнати, сховавши пергамент у кишеню мантії.

Кілька хвилин Аеніль простояла у порожньому коридорі, але в кімнату повернутися не наважилася. Тому причинила двері, відкриті протягом, і попрямувала до сходів.

На концерт вона мало не запізнилася, прийшла перед самим початком. Викладачка музики зустріла її біля входу до зали і сердито провела до кімнати, де очікували свого виступу учні.

— Я й не помітила, куди ти зникла, — стривожено прошепотіла Нітетіс. — Я дуже переживала, як би ти не заблукала, але майстриня заборонила мені йти тебе шукати.

— Та нічого, я просто не туди звернула, — виправдувалася Аеніль.

— Тихо! — гаркнула викладачка і вийшла на сцену оголошувати першого учасника.

Аеніль підійшла до завіси, що відгороджувала бічну кімнату з учнями від сцени, і зазирнула у щілинку. Вона все ще не втрачала надію, що її батьки прийдуть. Однак, швидко оглянувши напівпорожню залу, зі смутком опустила очі. Там було немало знайомих їй викладачів і службовців. Але батьків вона не побачила. Був там і батько Нітетіс, лисуватий викладач історії Ери, і такий же лисуватий її старший брат Зенон, що навчався в магістратурі. Ще кількох викладачів вона знала в обличчя, а кількох службовців, мабуть, послів, бачила у батьків. Її дуже здивувала присутність у найдальшому кутку майстра Евагора Елітіса. Дівчинка й не знала, що в нього є якісь родичі серед учнів.

Аеніль відійшла углиб кімнати, коли Нітетіс, що виступала першою, вийшла на сцену із червоними від хвилювання щоками.

Аеніль сіла в найдальшому кутку кімнати і спробувала пригадати свою композицію. Вона мала виступати однією з останніх, тому треба було чимось зайняти час, аби дарма не хвилюватися.

— Нітетіс Зевксідем, учениця першої групи першого курсу відділення алхімії. Виконає фрагмент «Місячне сяйво» з опери «Ліміада» Арта Герцога, — прозвучав гучний голос майстрині Іветт.

Коли залунала приємна мелодія фортепіано, Аеніль розслабилася і заплющила очі. Дівчина сперлася об стіну, але щось врізалося їй у бік, і вона згадала про пергамент, що підібрала у тій кімнаті.

Аеніль переконалася, що ніхто з учнів не звертає на неї увагу — всі зосереджено поглядають на сцену — і обережно витягла пергамент з кишені. Хоч куточок, де сиділа дівчина, був темний, світло від факела достатньо освітлювало лист. Схоже, це був запис зі щоденника:

— Аеніль! — вигук над самим вухом повернув дівчинку до тями саме тоді, коли вона завершила читати пергамент. З сердитим виглядом перед нею стояла майстриня Іветт.

— Твоя черга! Бігом на сцену!

Аеніль швиденько сховала пергамент v кишеню і вибігла до фортепіано. Добре, що в цей момент у кімнаті очікування залишилося лише троє незнайомих їй учнів, що виступатимуть після неї. Решта вже сиділи поряд з батьками.

Дівчинка сіла і спробувала заспокоїтися.

— Аеніль дель Уберті виконає сьому елегію з опери Ейвінда фон Ґутенштайна «Далека земля», — у голосі викладачки все ще чулося роздратування. «Мабуть, залі довелося почекати мого виступу», — подумала Аеніль.

І раптом вона збагнула, що початок мелодії вилетів із голови. Дівчина не пам’ятала звідти жодної ноти. Пальці були готові грати, але якусь іншу частину. У животі з’явився неприємний холодок. Вона відчула, що ось-ось накотиться хвиля страху. Дівчинка почервоніла, її руки затремтіли. «Якби не цей пергамент…» — подумала вона. І раптом згадала… Пісню, яку грала колись у дитинстві, яку так любила Іно… Цілком іншу пісню. Таких вони ніколи не вчили в Академії. І вона почала грати.

Тиха мелодія полинула безмовною залою. Аеніль грала бездоганно, це зрозуміли навіть ті, що й не підозрювали про зміну репертуару. Головна тема піднімалася вгору, потім змовкала і виринала інша — більш сумна. І головна тема знову нерішуче поверталася у мелодію. І хоч пісня була велика, дівчині не хотілося її завершувати. Тому перед фінальним фрагментом вона стала імпровізувати, включати повтори та варіації, розгортаючи елегію у велике музичне полотно. Виступ Аеніль зайняв майже годину.

Коли вона завершила, якийсь час панувала повна тиша. А потім залунали гучні оплески. Дехто навіть вставав. Аеніль почувалася ніяково. Вона навіть не піднімалася зі стільчика, втупивши погляд у свої побілілі від напруги пальці.

Шум стих і майстриня Іветт ледь чутно промовила:

— Це була елегія «До Маріамни»… ммм… одного аренардського композитора.

Викладачка була вражена ще більше, ніж інші. Аеніль сприйняла ці слова як ознаку закінчення свого виступу і швидко спустилася у залу. Вона не піднімала голови. Всі дивилися на неї, а її щоки палали від сорому. Саме зараз дівчині не хотілося привертати до себе зайву увагу. На відміну від усіх інших дітей, що грали на концерті, їй доведеться сидіти самій, бо послухати її виступ ніхто не прийшов.

Дівчинка сіла у задньому ряді й сховала голову за бильця попередніх сидінь. Проте довго бути самій їй не довелося. До неї підсіла Нітетіс, котра покинула своїх братів і батька:

— Супер! Я й не знала, що ти вмієш так грати! — захоплено зашепотіла та. — Хто б подумав! Так круто поставити Іветт на місце! Буде знати, як на тебе кричати і називати нездарою!

— Та я не хотіла, я просто забула… Вона називала мене нездарою?

— Ой… Вибач, я не мала цього говорити, — Нітетіс почервоніла і відвернулася. — Тільки не видавай мене. Я думаю, що вона говорила несерйозно. Просто вихваляла мене перед батьком, а я підслухала.

Аеніль не знала, як реагувати. Майстриня Іветт була її найулюбленішою викладачкою. А музика — найулюбленішим предметом. На очах виступили сльози, які вона ледь змогла приховати.

— Мілон Діакторід з другої групи першого курсу відділення алхімії виконає «Різдвяну ніч» Калліста Рутенського.

Чорнявий стрункий хлопець, очевидно, що ронеєць, впевнено зайняв місце за фортепіано і почав грати.

— Багато щось ронейців тут, — Аеніль спробувала заговорити на іншу тему, щоб позбутися гіркоти на душі. — Таке враження, що у всіх ронейців батьки працюють в Академії. Дивно, у вас же невеличка країна?

— Так… — Голос Нітетіс прозвучав дивно. Аеніль повернулася і побачила, що подруга ховає погляд.

— Що?

— Та ні, нічого. Гарна пісня, правда?

Аеніль зрозуміла, що зачепила щось неприємне для Нітетіс. Вона кивнула на запитання подруги, але на пісню не звертала уваги: намагалася зрозуміти, що значив непевний, трохи сумний вираз Нітетіс.

Несподівано подруга тихо заговорила, не підіймаючи погляду:

— Навряд чи ти зрозумієш… Багато чого я взагалі не можу сказати… Але ронейці тут… Вони особливі, алхімія — це ронейське відділення, якщо хочеш знати. Але… краще б я була неронейкою…

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? Мої батьки звичайні ремісники, яких привіз сюди один маг, вони були його слугами, працювали в нижньому замку… Але у батька були здібності… він закінчив Академію і став викладачем. Ронейці багато значать тут, але від них і вимагається багато. А вся наша багаточисленна родина — це брудна пляма серед дворянських ронейських родів Академії, які тут… Я й так забагато сказала.

— Я не знала… Я не думала, що це має тут значення.

— Має. І дуже велике, — сумно промовила Нітетіс. Аеніль побачила сльози в її очах.

Мілон завершив грати і спустився до свого батька, який сидів у одному з перших рядів. Аеніль якось бачила Діакторіда-старшого у своїх батьків. Мабуть, той був послом абощо.

— Анімаїса Каро з другого курсу другої групи відділення чародійства. Виконає «Весняний танець» — народну хантійську пісню.

Повненька дівчина почала грати веселу мелодію. Це трохи підняло настрій обом подругам. Нітетіс кивнула в бік майстра Евагора Елітіса, що сидів у тому ж останньому ряду, що й дівчата, але в іншому кутку.

— Він єдиний не аплодував тобі і не підвівся, коли ти закінчила грати.

— Мабуть, не сподобалось, — байдуже сказала Аеніль, хоч нотки образи в її тоні відчувалися.

— Така гра, яка була в тебе, не може не сподобатися. Він просто надто самовпевнений і зневажливий до інших. Як і всі вони, — вже тихіше додала Нітетіс.

— Цікаво, а до кого він прийшов?

— Не знаю. Може, до цієї, що грає?

— Ні, он її мати сидить у третьому ряду. Вона якусь мову викладає. Гм… — Нітетіс дістала програму вечора зі своєї кишені. — Це передостання… Ще виступатиме Марія Ямчі, але до неї він не міг прийти…

— Чому?

— Її батько, посол Трот Рону, терміново від’їхав з Академії.

— Мої, мабуть, теж зайняті, — нерішуче промовила Аеніль. — А звідки ти знаєш, що він посол?

Аеніль звикла, що тільки вона знає послів та інших службовців, що працюють в Академії.

Нітетіс здивовано глянула на неї.

— А ти не… — Потім загадково усміхнулася. — Через кілька хвилин усе зрозумієш.

Нітетіс знову зазирнула у програму.

— Дивно. Марія остання. Після неї ще мала виступати Оріона з нашого відділення, але вона чомусь викреслена. Це її я не змогла знайти, щоб віддати запрошення.

Коли це ім’я прозвучало, Аеніль зблідла і ще раз глянула на майстра. Він перехопив її погляд, і це налякало її ще більше. А раптом чоловік дізнався, що вона бачила ту ученицю в лікарні? По її шкірі пробігли мурашки.

Повна дівчинка сіла в зал до своєї, такої ж повненької, матері. Вони відразу почали про щось шепотітися, а вже втомлена майстриня Іветт оголосила:

— Марія Ямчі, третій курс перша група відділення алхімії. Виконає фрагмент «Альбіона» з опери «Ельда ді Ріа» Барнабаса Брайна ді Торо.

На сцену вийшла струнка дівчина з кучерявим русявим волоссям. Вона осяйно усміхнулася і махнула рукою спершу в протилежний дівчатам куточок зали, а потім і їм.

Аеніль все зрозуміла. Вона не знала імені цієї дівчини, але часто бачила її з Нітетіс, і ще частіше з Еліною.

— Марія — подруга Еліни, я з нею теж товаришую. Це вона мені про своїх батьків розповіла.

— Еліни? — нерішуче почала Аеніль.

— Ага. Он вона сидить, прийшла до Марії замість її батька.

Аеніль тільки зараз помітила руде волосся Еліни в іншому кутку зали. Їй стало ще сумніше. Спершу дівчинка подумала, що оскільки до Марії ніхто не прийшов, то не вона одна буде тут без батьків. Однак до Марії прийшла її краща подруга. Аеніль же грала, можливо, найкраще у своєму житті, невідомо для кого. Звичайно, з нею була Нітетіс, але це інше. Вона швидше знайома, ніж справжня подруга.

— Я не бачила Еліну, коли дивилась, хто є…

— Вона запізнилася. Прийшла десь під час третього виступу.

— А їй сподобалось, як я грала? — нерішуче спитала Аеніль.

— Здається, вона теж підводилася й аплодувала. Хоча точно не знаю, не звернула уваги, якщо чесно.

Аеніль дуже хотілося помиритися з Еліною, але вона не знала, як це зробити. Зрештою, цьому дуже заважала і її власна образа.

Після закінчення концерту Еліна повністю ігнорувала присутність Аеніль. Вона про щось тихо розмовляла з Марією. Нітетіс пішла до своїх батьків, і Аеніль знову залишилася сама. Вже був пізній вечір, і вона побоювалася йти до кімнат сама. Нещодавно в школі зникла одна учениця, а незадовго до того сталося ще щось — якийсь час на заняття і з занять їх супроводжували викладачі й служники.

Аеніль не хотіла залишатися на святкову вечерю, яка мала невдовзі розпочатися, вона почувалася тут зайвою і самотньою.

Дівчина не знала, що робити, тому сиділа і чекала. Дивилася на Нітетіс, котра про щось весело сперечалася з Еліною (у останньої при цьому був доволі похмурий вираз). Потім ронейка пішла до батька з братами і про щось поговорила з ними. Ця розмова звела нанівець її радість. Такого хмурого вигляду у Нітетіс Аеніль ще не бачила. Дівчина трохи мовчки постояла біля батька, а потім нерішуче пішла до виходу з зали.

Там стояв майстер Евагор Елітіс. Нітетіс зупинилася біля нього і щось пробурмотіла. Аеніль не відривала від неї погляд, вона не розуміла, що відбувається. Ніхто з присутніх у залі не звертав уваги на розмову Нітетіс з майстром. Елітіс щось їй сказав і знову сів у своє крісло. Нітетіс вийшла з зали.

Минуло чимало часу, всі почали виходити на вечерю, а Нітетіс не поверталася. Зрештою, зала спустіла і в ній залишилися лише Аеніль і майстер Елітіс. Дівчина не знала, що робити — чи йти з усіма, чи ні. Зрештою, турбота про подругу подолала сумніви і вона рішуче підійшла до майстра.

Що ж це таке, що навіть батько Нітетіс не поцікавився, куди вона подалася, а спокійно пішов з усіма на вечерю.

— Де Нітетіс? — наполегливо запитала Аеніль.

Майстер не відповів. Натомість він повільно підвівся й уважно подивився на Аеніль.

— Де вона?! — наполягала Аеніль, хоч від погляду майстра їй було не по собі.

— Ходімо, — спокійно мовив той і повернувся до виходу.

— Куди? — з похололим від страху серцем тихо перепитала Аеніль.

Вона багато чула про всілякі темні клани і організації, що існують в Академії і до яких входять мало не всі викладачі.

— Ти ж збираєшся у свою кімнату? Я тебе проведу. Чи, може, хочеш таки на вечерю? Тоді поспішай, бо спізнишся.

— Е… ні… — Аеніль відлягло від серця. — А ви туди йдете? До наших кімнат?

— Так. Мені потрібно в учительську.

— А…

І Аеніль пішла за майстром. Хоч вона і побоювалася його трохи, але все ж таки краще йти з ним, аніж самій.

Деякий час вони йшли мовчки, потім Аеніль набралася сміливості і повторила своє питання:

— То куди ви відправили Нітетіс?

Майстер зупинився, знову уважно глянув на дівчинку. Потім озирнувся пустими коридорами, де вони стояли, поклав руку на її плече, схилився і тихим, стомленим голосом промовив:

— У мене до тебе є одне прохання, Аеніль.

Дівчинка рішуче звільнилася від руки чоловіка і тихо перепитала:

— Яке? — Її дратувало, що їй не відповідають на питання, але тон майстра заінтригував.

— Ніколи, чуєш, ніколи не задавай подібних питань Нітетіс. Не запитуй у неї, куди вона ходить і що робить. Не питай про ронейців і все інше, ти сама знаєш про що. Не треба ятрити її рани, вони у неї й так заглибокі.

Аеніль не знайшла, що сказати, але опустила погляд. Вона почувала себе винною. Можливо, через нещодавнє розпитування Нітетіс, можливо, через щось інше.

— І мене теж можеш не питати, бо я не відповім. Є речі, які тобі краще не знати.

Майстер повернувся і пішов далі. Аеніль побрела за ним.

Біля входу до кімнат учениць відділення алхімії майстер попрощався з нею і пішов до сходів. Аеніль зайшла у вітальню. Було пізно і тут майже нікого не було. Лише двоє старшокурсниць про щось перешіптувалися у куточку. Вони зміряли Аеніль зневажливим поглядом і продовжили розмову.

На виході з вітальні до коридору з кімнатами Аеніль вклякла. До неї долинула тиха мелодія, така чарівна і знайома. Зі зляканим й одночасно радісним виглядом вона побігла до своєї кімнати. Там справді була Іно. Сиділа на підлозі біля дверей із Сяйвом у руках. Її очі повернулися у бік Аеніль, і та побачила, що дівчинка плаче, до того ж уже давно.

— Хто це? — пролунав тремтливий голос.

— Це я, — не менш тремтячим від хвилювання голосом відповіла Аеніль й обійняла сестру. Вона теж заплакала.

Аеніль сиділа б з сестричкою тут до ранку, але побоювалася уваги сусідок, тому швиденько завела Іно до своєї кімнати.

— Чому ти тут?

— Мене привів служник. Мама і тато поїхали. Я житиму з тобою.