Аеніль

Розділ 3 ІНО

Ембла категорично відмовилася йти з Аеніль у шпиталь того дня. І у наступні дні також. Аеніль це дуже дивувало й непокоїло, бо зазвичай її подруга не змінювала своїх рішень.

Поступово в Ембли все владналося з руками, вона запевняла, що вони вже не болять. Однак Аеніль відчувала тривогу в її голосі й розуміла, що не все так просто, тому вирішила будь-що відвести Емблу до лікарів. Треба лише знайти підхід, щоб переконати подругу.

— Ти прийматимеш участь у завтрашньому турі з Гри? — перервала тривалу мовчанку Ембла.

Дівчата сиділи на великих мармурових сходах у вестибюлі. Тут завжди повно учнів, що бігали туди-сюди, про щось сперечалися, грали або обмінювалися картками. Тривала велика перерва. До третього уроку було ще чимало часу.

— Ні. Мене Гра не цікавить.

— Ти серйозно? — здивувалася Ембла. — А я гратиму. Не скажу, що я велика прихильниця Гри, але мені подобається. Вона дуже складна, там можливі такі цікаві логічні комбінації… Все потрібно прораховувати. Звичайно, якщо мова не йде про «двобій». То варіант для дубоголових типу Савлія і Тіма.

— Я там нічого не розумію. Мабуть, я просто занадто тупа для Гри, — усміхнулася Аеніль.

— Не говори дурниць. Ти б непогано грала. І в Грі ти змогла б захищатися як слід… — Ембла змовкла і винувато відвела погляд.

Дівчинка зітхнула, але нічого не сказала. Подруга часто забувала, що для Аеніль неприємна тема її беззахисності, й іноді ненароком про це згадувала. Все це було з кращих поривань, намагань допомогти, але все одно неприємно.

Повз них пройшла Еліна. Вона кудись поспішала, але уповільнила хід і зупинилася. Повернула до них голову, зміряла Аеніль прохолодним поглядом і підійшла.

— Ти не бачила Нітетіс? Ніде не можу її знайти, — дружньо звернулася вона до Ембли.

У неї був приємний і спокійний голос. Обличчя майже завжди радісне, але зовсім не таке, як у Нітетіс. У Еліни відчувалася внутрішня тривога й напруженість. Вона була гостра на язик, до того ж її було легко зачепити й образити. Попри це, у дівчинки було багато друзів. Особливо, серед хлопців. Вона була дуже гарненька і приваблива, однак не більше. У неї була вишукана манера поводитись, говорити й одягатися. Еліні було чотирнадцять, вона була найстаршою в групі.

— Ні, а в учнівській її нема?

— Щойно там була. Немає. Вона кудись поділа мій підручник з «Чарівного захисту», а я забула дописати домашню роботу.

Аеніль уважно подивилася в обличчя Еліни, але, на диво, цього разу не помітила там насмішки. Еліна справді переживала через наступний урок. Нерішуче Аеніль дістала підручник зі своєї торбини й мовчки простягнула Еліні. Та здивовано подивилася на неї, в очах на мить з’явилася вдячність.

— Дякую, — промовила вона прохолодно, але ввічливо.

Сіла поряд з дівчатами й стала дописувати роботу, яку тримала в руках. Їй довелося ще кілька разів звернутися по допомогу: Еліна не мала з собою пера й чорнила і не знала одного питання. Обидва рази вона запитувала Емблу, але відповідала їй Аеніль.

На відміну від майже всіх учнів, Аеніль завжди носила з собою у торбині все необхідне для занять на цілий день. Вона не наважувалася залишати свої речі в учнівській, як решта. Та й просто любила цю торбинку, яку пошила власноруч. Ембла на питання чомусь не поспішала відповідати. Вона замислилася над чимось іншим.

При Еліні розмова між подругами не дуже клеїлася. Ембла задумливо дивилася у вітражі над виходом з вестибюлю у двір. Аеніль спостерігала, як Еліна зосереджено шкрябає роботу. Їй дуже хотілося допомогти. Хотілося, щоб одногрупниця перейшла з боку її умовних ворогів на бік її умовних друзів. Еліна, проте, такими високими матеріями не переймалася. Її більше цікавило, скільки існує рівнів захисту у людини, адже це було потрібно для домашнього завдання. Мабуть, не менше, ніж зморщок на її чолі, що з’явилися під час роздумів над цим питанням.

Так вони й просиділи усю перерву в мовчанці, кожна думаючи про своє. На урок дівчата теж йшли разом. Еліна ще раз стримано подякувала Аеніль, коли повертала їй речі.

Маленький клас, де майстер Теосогіус Теїр проводив практичні заняття з чарівного захисту, теж знаходився у підвалі. Ці уроки були для Аеніль пеклом, хоч як майстер не намагався їй допомогти і захистити. Але сьогодні вона була радісною, бо мала привід відпроситися з уроку.

— Відвідати батьків? — неуважно перепитав майстер, порпаючись у своїх паперах.

Аеніль ствердно кивнула.

— Так… Це добре… Тобі щастить, що твої батьки тут працюють, більшість учнів не бачать своїх до закінчення Академії. А ти можеш зустрічатися з ними аж двічі на семестр. І скільки завгодно на канікулах. Звичайно, можеш іти…

Майстер бубнів собі під ніс так нерозбірливо, що Аеніль доводилося прислухатися з усіх сил, аби почути, що він говорить. Їй зовсім не сподобалося його «аж двічі на семестр». Вона не вважала, що це багато.

— Дякую, — радісно промовила вона.

Майстер несподівано подивися на неї. Здавалося, він щойно її побачив. Неуважно кивнув і знову повернувся до паперів.

Майстер Теїр був невисоким повним чоловіком з рідким сивим волоссям. Його водянисті очі, здавалося, дивляться короткозоро й неуважно. Він завжди був настільки заглиблений у свої роздуми, що часто не помічав, що робилося під його носом. Принаймні, учні вважали, що не помічав.

Вчитель часто говорив зовсім не те, що сподівалися почути, давав відповідь, коли про саме питання вже всі забували. Але сьогодні Аеніль пощастило, бо він відповів їй одразу. Вона вибігла з класу й радісно побрела коридорами.

Насправді їй було зовсім не обов’язково відпрошуватися із заняття. Вона могла прийти і після нього. Але таку нагоду дівчинка втрачати не хотіла. Проте тепер їй треба було тинятися десь півгодини, бо до батьків ще йти рано, вони зараз зайняті, і її просто не пропустять у викладацьку частину замку.

Дівчинка піднялася на перший поверх і вийшла на довгу галерею, що обрамлювала внутрішню сторону замку. Хоча погода сьогодні була похмура, але, у порівнянні з підземеллями, їй здавалося, що вона потрапила в інший світ. Заняття вже почалися, й учнів ніде не було. Аеніль весело йшла, вдихала свіже повітря на повні груди і мугикала собі під ніс якусь мелодію.

Несподівано вона побачила у галереї ще когось. Мелодія обірвалася на півноті, й Аеніль підозріло оглянула фігуру в учнівській мантії, що стояла за однією з колон. Дівчинка підійшла й зупинилася за кілька кроків від учня. Постать не звернула на неї уваги, вона стояла, притулившись плечем до колони, спиною до Аеніль.

Аеніль кашлянула. Спершу постать не відреагувала, але за кілька хвилин повільно обернулася. Це була учениця, але обличчя її не було видно. Його приховував каптур та ще якісь чари, через що навіть пряме світло давало змогу побачити лише розпливчаті контури.

— Чого ховаєш обличчя? — підозріло запитала Аеніль. — Що, хтось наклав прищаве закляття? — Вона засміялася, але у відповідь почула лише якесь загрозливе шипотіння.

Фігура випрямилася і стала прямо перед дівчинкою. Аеніль добряче злякалася. Відступати вона не любила, проте позадкувала до дверей якогось класу і взялася за ручку. Там йшло заняття. Якщо ця ненормальна спробує на неї напасти, то вона зможе туди забігти і викладач її захистить.

— Що таке? — у голосі Аеніль був одночасно і гордий виклик, і страх. — Справа не в прищах? Якийсь інший жарт? Чи ти просто вродилась бридкою? — Вона захихотіла, але якось невесело… Слова вирвалися самі собою, Аеніль не хотіла її ображати, адже сама знала, як це.

— Не твоя справа, — відказала дивна учениця. Від цих слів душа Аеніль впала у п’яти, а рука мало не повернула ручку класу… Такого голосу їй ще не доводилося чути. Пронизливо холодний, шиплячий, як у змії, він немов вповзав у її душу.

Проте учениця помітила рух незнайомки і відійшла. Зрозуміло, що вона боялася, аби Аеніль не зайшла до класу. Дівчинці це додало трохи впевненості. Вона відійшла від дверей, гукнула:

— Бридка посіпако Темних, тут тобі не сховатись.

Силувано засміялася і побігла назад до виходу з галереї. Але її вух сягнула відповідь:

— Беззахисна каліко, тебе й служник зможе…

Це змусило Аеніль бігти швидше. Вона була рада, що не почула кінця образи. Її щоки палали від гніву й сорому. Так паскудно їй не було вже кілька тижнів. Навіть минулої суботи, коли Савлій зачинив її на ніч в найбруднішому туалеті школі. Одна викладачка знайшла її тільки під ранок.

У глибині душі Аеніль розуміла, що сама винна, бо треба було поводитися ввічливіше. Але не хотіла собі у цьому зізнаватися.

Дівчинка зайшла до порожнього вестибюлю й піднялася головними сходами на другий поверх. Праве крило замку вважалося учнівським, бо там розміщені навчальні класи та кімнати учнів. А в лівому жили й працювали викладачі, магістранти та посли різних держав. До останніх належали батьки Аеніль. Вони були послами від королівства Ерлі.

Охоронці на вході до «викладацького» крила уважно розглянули посвідчення Аеніль і пропустили її. Хоч якими плутаними були коридори у цій частині замку, Аеніль не забувала шлях до кімнат батьків, відколи її провели першого разу.

Невдовзі вона була перед великими, інкрустованими сріблом дверима. Неподалік були інші, з написом «Представництво Ерлі». Там були кабінети її батьків. Але зараз вона стукала у кімнати, де вони жили. Неприємне відчуття від зустрічі з дивною ученицею зникло, тепер її душа була переповнена радістю.

Відчинила їй старенька служниця, Аеніль пам’ятала її ще з тих часів, коли вони жили вдома. Жінка вклонилася дівчинці й пропустила її у маленький передпокій. У батьків було лише чотири кімнати: зала, дві спальні та бібліотека. Удома вони мали величезний маєток на кілька десятків кімнат. Однак тут було якось затишніше. Усе заставлене витонченими меблями, зовсім не такими грубими, як всюди в Академії. Усі стіни й підлоги вкриті пухнастими килимами, а полиці заставлені різними вазами, кубками та іншими дорогоцінними сувенірами.

Батьки Аеніль були багатими, можливо, дівчинка була багатшою за всіх своїх одногрупників, навіть за Емблу, яка мала титул графині. Від цього багатства їй перепадало все, що завгодно. Хоч і доводилося обмежуватися жорсткими правилами Академії. Усередині замку забороняється користуватися грошима, тут нічого не продається і не купується. Проте їй потрібні були не дорогі подарунки, а зовсім інше.

— Сеньйор і сеньйора відсутні, їх терміново викликали на зустріч з керівництвом. Вони просили передати, що постараються повернутися до вечері, — повільно промовила служниця.

Усю радість Аеніль немов вітром здуло. На очах виступили сльози. Вона так довго чекала на цю зустріч, приготувала усім дарунки. Так чекала, що зараз з сусідньої кімнати вийде мама чи тато і вона зможе кинутися їм на шию і міцно обійняти. Але їх не було. Не було їх і попереднього разу сім тижнів тому. Вона не бачила їх з літа. А це остання нагода зустрітися у цьому році.

— А Іно є? — з тривогою спитала Аеніль.

— Так, звичайно, — підбадьорливо усміхнулася служниця. — Вона з ранку на тебе чекає і кожну хвилину мене перепитує, коли прийде сестричка.

У Аеніль знову потепліло на душі. Служниця промовила:

— Та й не треба так переживати, сеньйорито, батьки сказали, що обов’язково вирвуться з наради на вечерю. Вони теж дуже за вами скучили й давно хочуть побачити.

Жінці хотілося заспокоїти дівчинку, але Аеніль вже не звертала уваги на ці слова. Вона чула їх надто часто, ще коли вони жили вдома. Дівчинка була вдячна служниці за підтримку, це була хороша і добра жінка. Але слів було замало.

З тихим скрипом відчинилися великі двері до однієї зі спалень. Вся увага Аеніль була звернена туди. Вона завмерла з радісним блиском у очах. Навіть подих затамувала.

З-за дверей нерішуче виступила маленька п’ятирічна дівчинка. Вона зробила кілька невпевнених кроків уперед, обмацуючи лівою рукою двері й стіну. Її обличчя просто сяяло від радості. Тільки блідо-сині очі з прямим, незворушним поглядом чомусь завжди виглядали сумно і тривожно. Іно не крутила головою, але було зрозуміло, що вона вивчає кімнату, прислухається. Аеніль була повністю нерухома, навіть очима не кліпала.

Служниця усміхнулася, спостерігаючи за цією сценою, і відступила вбік, щоб не заважати.

Хоч як беззвучно поводилася Аеніль, Іно таки щось почула, бо несподівано кинулася бігти майже прямо на сестру. Вона так химерно дріботіла своїми маленькими ніженьками, що служниця засміялася. Іно лише трохи прогадала з напрямком і пробігла зовсім поряд з Аеніль, але та зловила її і підняла вгору.

Аеніль міцно обіймала сестру, на її очах виступили сльози радості, а маленька заливалася дзвінким сміхом. Дівчині було важкувато тримати Іно на руках, але вона терпіла.

— Аніль! — вигукнула Іно. Вона зажди химерно вимовляла ім’я сестри, як і всі інші слова.

— Так, це я, — засміялася Аеніль.

Вона опустила сестру на підлогу і, тримаючи її за руку, пішла до її кімнати.

— Скоро буде обід, — промовила служниця.

— Я ж щойно пообідала, — озирнулася Аеніль. — У нас обід після другого уроку.

— Нічого, поїсте ще раз, ви ж зовсім худенька.

Аеніль театрально зітхнула, відкинувши голову.

— Худенька! — весело вигукнула Іно. — Тобі треба двічі обідати, — засміялася вона.

— Ой, мовчи, хто б казав, — відповіла Аеніль, і вони зайшли до кімнати Іно.

Це була зовсім маленька спальня: ліжко, невеликий столик і шафка. Уся підлога загромаджена м’якими іграшками. Інших Іно не давали, бо боялися, щоб вона не поранилася. Маленька йшла, розштовхуючи їх ногами. Було видно, що ці іграшки мало для неї значать.

В очах Аеніль знову з’явився сум. Вона бачила, що сестра почувається так само, як і вона в дитинстві. А їй же так потрібна увага. Набагато більше, ніж було потрібно Аеніль.

Іно впевнено провела Аеніль до ліжка. Так дивно це виглядало — як вона навпомацки вела сестру, котра все бачила, але слухняно йшла за нею. Біля ліжка Іно відпустила руку й сіла на підлогу. Аеніль розмістилася поряд, обійнявши її за плечі. У її очах досі блищали сльози.

Іно діловито, із зосередженим виразом обличчя стала прощупувати килим під ногами. Потім відгорнула його, вийняла одну з кам’яних плиток під ним і щось звідти дістала. Обернула сяюче від радості обличчя до сестри, простягла їй невеликий стос металевих карток для Гри і сказала:

— Це тобі! Думаю, в тебе їх нема.

Аеніль на мить втратила дар мови. Де її сестра могла дістати ці картки, які учні шукають по різних закапелках і таємних ходах в Академії? Батьки б ніколи їй такого не дали, служниця теж — бо там дуже гострі краї.

— Де?.. Де ти їх взяла? — нарешті Аеніль спромоглася видушити з себе питання.

— Візьми, — нетерпляче сказала Іно. — Ти ж візьмеш? — стиха перепитала вона, у її голосі затремтіла тривога.

— Так, так.

Аеніль обережно взяла картки і стала їх розглядати. По щоках у неї текли сльози, вона нічого не могла із собою вдіяти.

Картки справді були рідкісними. Хоч Аеніль і не була активним гравцем, але колоду потихеньку збирала. У неї вже було чимало карток, але жодної з тих, що їй дала Іно.

— Це дуже… дуже красиві картки, Іно…

— Ти плачеш? Чому? — розгублено запитала та.

— Не знаю… Просто плачу, — Аеніль стисла сестру в обіймах.

— Я скажу, де їх взяла, якщо хочеш. Тільки пообіцяй зберегти таємницю.

— Обіцяю.

— Тут є таємний хід. Прямо в моїй кімнаті. Я недавно його знайшла…

— Ти що?! — перелякано вигукнула Аеніль. — Як ти могла, ти ж… Тобі не можна…

Обличчя Іно спохмурніло.

— Я хотіла знайти подарунок для тебе. Ти мені завжди щось даруєш. Мені соромно дарувати свої іграшки. Я хотіла подарувати щось корисне.

— Не треба, не треба мені корисного. Всі іграшки, які ти подарувала, — найдорожче, що є у моїй кімнаті. Найбільший подарунок для мене — щоб з тобою все було гаразд. Пообіцяй, що більше ніколи не будеш йти сама у незнайомі місця. Будь ласка, пообіцяй, — голос Аеніль тремтів, вона ніяк не могла зупинити сльози.

— Добре, не піду, — розчаровано пробурмотіла Іно. Потім нетерпляче смикнула за ремінець торбинки Аеніль.

— Ой, як же я забула, — засміялася Аеніль, — у мене теж є для тебе сюрприз.

Саме в цей момент до кімнати зайшла служниця:

— Я вже чекаю вас за стіл.

— Зараз, одну хвилинку, — Аеніль нетерпляче витерла сліди сліз і намагалася говорити не надто схвильовано.

— Я чекаю, — усміхнулася служниця і вийшла.

Аеніль дістала з торбинки червону кулю. Вона була зроблена з чогось схожого на мармур, але дуже легкого.

Іно взяла її і стала обмацувати.

— Що це? Таке холодне, як камінь… Але легеньке.

— Це зачарована куля. Коли тобі буде сумно, вона стане теплою і гратиме ніжну мелодію. А ще нею можна гратися — котити кімнатою. Вона буде завжди повертатися до тебе. Тільки якщо покладеш її, а не кинеш чи штовхнеш, вона залишиться на місці.

— Музика? Я люблю музику! Дякую! — Іно обійняла кулю і притисла її до грудей. — А ти мені зіграєш?

— Так, обов’язково. Нашу улюблену пісеньку. Але після того, як поїмо. Ходімо!

Іно неохоче піднялася за сестрою.

— Сьогодні знову буде та каша… фе…

— Ну хіба ти не з’їси ту кашу на честь приїзду сестри?

— З’їм! Хоч три порції! — вигукнула Іно і знову потягла за собою Аеніль. Цього разу в залу, що була одночасно і їдальнею.

Коли вони повернулися, Аеніль сказала:

— Ти можеш вигадати ім’я цій кульці.

— Ім’я? — Іно замислилася. — Ну… Хай буде Сяйво!

— Сяйво? Гм… а тобі не здається… — Аеніль змовкла. Як їй пояснити, що ця куля не світиться і не сяє. Але в Іно зовсім інше розуміння світла і темряви, тому Аеніль швидко додала: — Взагалі-то непогане ім’я. Мені подобається.

Вони довго сиділи поряд на підлозі серед купи іграшок. І Аеніль терпляче слухала безкінечне щебетання сестри. Іно розповідала про свої заняття, про батьків, які майже не заходять до її кімнати, про служницю, яка її постійно втішає і чомусь плаче ночами у своїй кімнаті, про те, як вона чекала на Аеніль і як сумує, що скоро доведеться прощатися.

Несподівано Іно згадала:

— Зіграти! Ти обіцяла мені зіграти! — Вона скочила на ноги і знову потягла Аеніль у залу.

Цього разу від хвилювання Іно дещо втратила координацію і мало не зіткнулася з одвірком. Добре, що Аеніль вчасно її притримала.

За кілька хвилин Іно вже сиділа у кріслі поряд із фортепіано. У неї був на диво тихий і зосереджений вигляд, як для п’ятирічної дівчинки. Аеніль відкрила фортепіано, перевірила, чи воно правильно звучить, і почала грати.

Ніжна мелодія полинула кімнатою. Мелодія про добро і зло, про відчай і віру, про самотність, про біль і про щастя, про чужі краї і рідну домівку. Цю давню пісню Аеніль грала з дитинства. Колись вона знайшла її у старому пергаменті з нотами у батьківській бібліотеці і була вражена її мелодійністю, красою і глибоким змістом. Й Іно дуже любила цю пісню, бо вона завжди асоціювалася у неї зі старшою сестрою. Адже скільки Іно себе пам’ятає, Аеніль грала цю мелодію.

У Іно був хороший музичний слух. Вона могла б грати набагато краще за Аеніль. Але батьки не хотіли, щоб Іно вчилася музиці. Точніше, не хотіли, щоб до неї приходили зайві викладачі. Достатньо вчителів з обов’язкових предметів. Вони намагалися тримати в секреті свою молодшу дочку. І щоб краще зберігати цю таємницю, поїхали послами сюди, в Академію. Важко сказати, чого вони соромилися більше — чи неповноцінності своєї доньки, чи того, як саме вона такою стала.

Ні Аеніль, ні, тим більше, Іно, ніколи не винуватили батьків у тому, що сталося.

Під час одного з військових парадів у Ерлі було скоєно замах на короля. Від потужних заклять постраждали майже всі, хто його супроводжував. Сеньйора Уберті, яка тримала на руках кількамісячну Іно, несвідомо закрила обличчя немовлям, коли спалахнули перші закляття, від чого маленька Іно і втратила зір.

Коли залунала музика, до зали увійшла і служниця. Вона теж любила слухати Аеніль. Та грала довго. Кілька разів цю пісню та декілька інших, аж доки не почувся скрип вхідних дверей. Аеніль вмить перестала грати й зіскочила на ноги.

Дівчинка радісно вибігла у передпокій, але була вимушена зупинитися. Їй так хотілося кинутися в обійми батьків, але зробити цього вона не могла.

Разом з батьками прийшов якийсь суворий чоловік. Він поводився дуже поважно, мабуть, був важливою персоною.

Радісний вираз обличчя і сяюча усмішка зникли. Аеніль була вимушена дотримуватися етикету — ввічливо вклонитися батькам і гостю та йти в дитячу, доки не покличуть. Проте, коли гостя запросили до зали, мати Аеніль легенько її обійняла, а батько потріпав по голові.

Аеніль дозволили сидіти за вечерею з дорослими. Чи не вперше в житті. Мабуть, батьки відчували провину, що не змогли приділити їй увагу навіть у такий рідкісний день.

Аеніль була сумною і похмурою. Радіти вона не могла, бо її сестрі не дозволили бути за столом. І Аеніль знала, що Іно зараз тихо плаче сама-самісінька у своїй кімнаті.

— Ситуація на Ературському півострові залишається напруженою, — говорив батько Аеніль.

— Але ж інші сторони запевняють, що все владнали? — запитав гість.

— Гранд-майстре Елітісе, ми просто не могли повідомити Академії усе у присутності деяких осіб. Ми наполягаємо на двосторонній зустрічі.

Ім’я гостя здивувало Аеніль. Вона кинула на нього допитливий погляд. Прізвище її викладача алхімії теж Елітіс. І зовні цей чоловік був схожий на її майстра, тільки старший і зовсім сивий. Мабуть, це брат її викладача.

— Тобто, ваша країна не згодна із запропонованим пактом? Це вкрай ризикований крок, що може дестабілізувати ситуацію в регіоні.

— У нас немає вибору. Розумієте, гранд-майстре Елітісе… Аеніль, ти вже поїла? Можеш йти грати до сестри.

Аеніль не мала наміру слухати ці нуднющі розмови, тому повторювати їй не довелося. Коли вона піднімалася, з дитячої кімнати залунала тихенька радісна мелодія. Батьки Аеніль здивовано перезирнулися. Однак гість знав, що то за музика, і підбадьорливо усміхнувся Аеніль. А та швидко пішла втішати сестру.

Проте довго побути разом їм не вдалося. Час відвідин Аеніль вже закінчився. Служниця не дозволила їй попрощатися з батьками, та Аеніль і сама б не наважилася. За закритими дверима зали йшла якась жвава суперечка.

Аеніль передала загорнуті подарунки для батьків служниці. Батьку — рідкісну книгу про їхню країну, написану мандрівниками з півночі, а матері — власноруч вишиту мереживну хустинку для однієї з безлічі антикварних ваз у цих кімнатах.

Вони з Іно довго обіймалися. Маленька міцно тримала в руках Сяйво, яке, хоч і перестало грати, але залишалося теплим. У її очах, як і в Аеніль, стояли сльози.

— Ти точно не приїдеш до нас раніше канікул? — запитала Іно з надією.

— Навряд, це не дозволяється. Але якщо буде привід, то я зроблю все, щоб приїхати.

— Я чекатиму.

— Я теж…

Служниця мало не силою випхала Аеніль за двері, бо інакше б та вічно стояла у передпокої. У коридорі на Аеніль уже чекав охоронець. У нього був сердитий вигляд. Уже давно минув час відвідин, і тепер він повинен був вивести її з викладацької частини, де ввечері учням заборонялося бувати.

У п’ятницю стомлена Аеніль поверталася після занять до дівчачої вітальні. Вона йшла разом з Нітетіс. На останньому занятті — з музики — їм довелося попрацювати. Незрозуміло, чому майстриня Іветт так на них напосіла. Аеніль навіть думала не чекати вечері, а одразу піти у свою кімнату та лягти спати. Проте не могла порушити традицію — розмовляти з Емблою у вітальні.

Дівчата йшли мовчки, бо зазвичай говірлива Нітетіс зараз теж була занадто стомлена.

На учнівських сходах вони зіткнулися з майстром Елітісом-молодшим. Аеніль згадала нещодавню зустріч у батьків з його ймовірним братом. Вона стала уважніше його розглядати, щоб знайти схожість. Майстер це помітив і насупився. Проте погляд Аеніль щось йому нагадав, бо він зупинився і звернувся до дівчат:

— Добре, що я вас зустрів, — сказав він до Нітетіс. — Мені необхідно передати дещо кільком учням.

Він став порпатися у багаточисленних кишенях своєї мантії, а дівчата терпляче чекали. Тепер Аеніль була уже впевнена, що майстер має старшого брата. Такі ж густі насуплені брови, глибоко посаджені очі, худорлява статура. От тільки його брат був зовсім сивим, а майстер ледь помітно. Дивно, чому вона сумнівалася.

Коли майстер відчув, що Аеніль знову його розглядає, і підозріло поглянув на неї, вона одразу відвела очі. Дівчині завжди було важко витримувати пронизливий погляд чорних очей викладача.

Нарешті майстер із задоволеним виглядом дістав з однієї зі свої кишень кілька невеличких шматочків пергаменту. Він переглянув їх, вийняв звідти один, а решту віддав Нітетіс.

— Роздасте учням відділення. Тут шість запрошень, у тому числі й вам. Ви обов’язково маєте прийти і, зрозуміло, достойно підготуватись.

Нітетіс почала зацікавлено розглядати пергаменти. Аеніль хотіла підійти до неї і теж глянути, але майстер її зупинив. Останній пергамент, що він тримав у руках, чоловік простягнув дівчинці і сказав якось співчутливо:

— Вас теж запрошено. — Потім розвернувся і швидко зник у одному з коридорів.

Аеніль розгорнула сувійчик пергаменту:

Тепер зрозуміло, чому їм довелося так попрацювати на попередньому занятті. Майстриня Іветт, напевне, знала про цю подію, бо змушувала Аеніль заучувати саме цю пісню.

Дівчача вітальня алхіміків знаходилася у великому підземному залі. Усе підсвічувалося холодним синюватим вогнем, що палав у западинах серед напівкруглих стін. У тон до освітлення була оформлена вся вітальня — мармур синюватих відтінків, сапфірові килими й крісла, темно-сині гардини на стінах. Тут було дуже просторо, але й прохолодно. Навіть біля вогнів. Здавалося, що полум’я зовсім не гріє. А от крісла, дивани та килими випромінювали тепло. Схоже, за допомогою якихось чарів.

Аеніль з Нітетіс здивовано зупинилися на порозі вітальні. У ній нікого не було, за виключенням Ембли, що гортала книжку у дальньому кутку.

Нітетіс перша зрозуміла, у чому справа, ляснула себе по голові і вигукнула:

— Змагання! Зараз же йдуть змагання, як ми могли забути? Ходімо повболіваємо за наше відділення!

— А… Я теж забула… — нерішуче сказала Аеніль. — Але не піду, мене це не цікавить.

— Ну, як хочеш. У наших справді жодних шансів… Але я побігла. — І Нітетіс справді вибігла з вітальні.

На дверях вона мало не зіткнулася з Еліною. У тої був трохи роздратований вигляд і Нітетіс не стала переконувати її піти. Дівчина знала, що Еліна належить до тих кількох осіб з курсу, які ігнорують спортивні змагання і не відвідують відповідні заняття.

У Еліни було з собою кілька книг. Вона збиралася позайматися, можливо, разом з Емблою, але присутність Аеніль перебила ці плани. Еліна пішла в протилежний від дівчат бік і розташувалася там.

— Що робиш? — спитала Аеніль у Ембли.

— Роблю домашнє з історії чарів. — Вона глянула у бік Еліни. — А вона хотіла, щоб я їй допомогла. У неї проблеми з історією.

— То допоможи, — відгукнулася Аеніль. — Я почекаю.

— Не хочу, я вже втомилася, — неохоче сказала Ембла. — Нехай сама вчить, їй корисно.

— Тобто?

— Якби вона менше бігала невідомо де, то й оцінки в неї були б кращі. Вона навіть у вітальні рідко з’являється, не те що в бібліотеці.

— Я б не сказала, що…

— Та ти нічого не знаєш. Бродить десь по півдня парком чи забороненими частинами Академії, начебто у пошуках натхнення.

— Звідки ти це знаєш? — здивовано запитала Аеніль.

— Вона сама мені говорила, — захихотіла Ембла. — По секрету.

Еліна кинула на дівчат зневажливий та насмішкуватий погляд і вийшла з вітальні. Відчула, що говорять про неї.

— А… Якщо це таємниця, то, може, не треба було… — нерішуче почала Аеніль.

— Що? Ти ж моя подруга!

— Ну, так…

Аеніль не дуже подобалося обговорювати одногрупників за спиною. І вона завжди ніяковіла, коли їй розповідали чужі таємниці.

А Ембла постійно це робила, їй чомусь усі довірялися.

— А як там в тебе з руками? — Аеніль спробувала перевести розмову. — Вже все гаразд? Більше не болять?

— Ну… — Ембла враз спохмурніла. — Вже не болять, хоч іноді трохи поболюють…

— То все нормально?

— Та ні… Я ж кажу, що поболюють. Та ще ці сни…

— Сни? Які?

Ембла змовкла. Вона явно не хотіла цього говорити.

Аеніль терпляче чекала, і дочекалася. Подруга підняла на неї очі, сповнені тривоги і страху:

— Вони мені вже давно сняться. І після них трапляються дивні речі… Той же біль в руках. Мене це лякає.

Ембла знову опустила погляд.

— А що в тих снах? — обережно запитала Аеніль.

— В снах… Я кудись йду, щось роблю…

Ембла здригнулася, а Аеніль мало не підскочила з переляку. Одна з книг, необачно залишена Еліною на краю столу, впала. Після мовчанки, коли Ембла підсунула крісло ближче до Аеніль, вона продовжила:

— Найстрашніше, що мені здасться, ніби я й справді туди ходила… Вранці я просинаюсь зовсім розбита, у мене все тіло болить. Іноді на руках чи ногах синці, подряпини… Аеніль, я боюсь, — Ембла була готова заплакати.

Розповідь налякала Аеніль більше, ніж саму Емблу. Вона обійняла подругу і твердо сказала:

— Тобі необхідно піти в лікарню. І звернутися до когось з викладачів.

— Я боюсь… Раптом я захворіла? Ходжу кудись уві сні, і сама не знаю куди… — Ембла заплакала. — Я боюсь про це дізнатися.

Аеніль не знала, що сказати. Потім таки вимовила:

— Я впевнена, що ти нормальна. Я ж тебе добре знаю. А сни… Це можуть бути якісь темні чари. У нас в Академії такого повно. Хтось міг накласти на тебе закляття. Тобі обов’язково треба піти в лікарню.

— Я… подумаю… Мабуть… Ти ж підеш зі мною?

— Обов’язково!

Ембла піднялася з наміром іти у свою кімнату. Але потім тихо промовила до Аеніль:

— Знаєш… Мені часто сниться, як я спускаюсь в один таємний хід. Раніше я думала, що то просто сон і такого ходу не існує… Але це не так. Це той хід, який ми бачили тоді в жіночому туалеті.

Ембла швидко пішла в коридорчик, що вів з вітальні до кімнат учениць, і не дала змоги Аеніль відповісти.

Аеніль довго сиділа на самоті у вітальні, аж доки не почали повертатися зі змагань інші учениці. Вигляд у них був не надто веселий. Алхіміки, як завжди, нічого не виграли. Серед хлопців усі перші місця позаймали чарівники, а серед дівчат змагання точилися лише між чарівниками і чародіями. Алхіміки та книжники завжди були в хвості у цих спортивних змаганнях. Зате у Турнірі Гри все було навпаки. Та він ще не скоро розпочнеться.

Шум заважав Аеніль зосередитися, і вона вийшла з вітальні. До вечері ще залишалося трохи часу, й дівчинка побрела коридорами підземелля. Вийшла до якось тьмяного коридору з вузенькими сходами нагору в кінці. Коли підійшла до повороту, то відчула, що на сходах хтось є. Зупинилася і прислухалася, потім підійшла до повороту й обережно визирнула з-за стіни.

На сходах, спиною до Аеніль, сиділа Еліна. Закривши обличчя руками, вона беззвучно плакала. Вражена, Аеніль поспішила вийти з того коридору. Вона ніколи не бачила, щоб Еліна плакала. Та завжди була веселою, в крайньому випадку роздратованою і саркастичною, але сумною — ніколи.