Аеніль

Розділ 6 МІСТЕРІЯ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Аеніль хотіла прокинутися раніше, аби взяти щось перекусити на кухні для Іно, доки та спить. Проте, дівчина, як завжди, проспала.

Промінчик з отвору під стелею кімнати опустився на обличчя Аеніль, вона звично скривилася і розплющила очі. Їй знадобилося кілька секунд, щоб згадати про Іно. Вона радісно повернулася на бік, але Іно на виділеному для неї місці великого ліжка не було.

Посмішка зникла з обличчя разом з рештками сну. Аеніль сіла і одразу заспокоїлася. Іно була тут. Вона стояла біля шафки з книжками і беззвучно обмацувала палітурки.

Мала дівчинка відчула рух на ліжку, застигла, а потім повільно повернула голову у бік сестри:

— Прокинулась? — тихо спитала вона.

— Так… Думала встати раніше, але проспала, — винувато сказала Аеніль.

Іно не відповіла. Вона навпомацки повернулася у ліжко.

— Як ти тут спиш? Тут страшно, — дівчинка говорила спокійно і байдуже, але Аеніль стривожилася.

— Що страшного? Тут цілком безпечно, ця кімната…

— Це погана кімната, — категорично відказала Іно, та потім м’якше додала: — Але мені тут подобається, бо тут є ти.

— Не розумію… Ця кімната захищена чарами від усього, боятись нічого.

— Ні. От у моїй кімнаті було не страшно.

— Може, ти просто не звикла?

— Не знаю. Я хочу їсти, — Іно втомилася пояснювати.

— Добре. Зачекай, я зараз збігаю на кухню і візьму щось…

— Я з тобою, — безапеляційно заявила Іно.

— Ні, зачекаєш тут. — Аеніль аж здригнулася від думки, що одногрупники побачать її з сестрою.

Іно підсунулася ближче і знову сказала:

— Я не залишусь тут сама.

Щось у її голосі стривожило і переконало Аеніль.

— Добре, — тільки й змогла відповісти старша сестра.

У будь-якому разі Іно від усіх не сховаєш. І Аеніль не хотіла бути схожою у цьому на батьків.

Вже у вітальні вона зрозуміла, що сьогоднішній день буде не найлегшим у її житті. Перешіптування дівчат-старшокурсниць за спиною, приглушений сміх — все це Аеніль сприйняла на свою адресу. Точніше на адресу сестрички, що безтурботно йшла поруч, щось мугикаючи собі під ніс. Аеніль почервоніла, опустила голову і міцніше притисла до себе Іно. Та чудом уникала зіткнення з меблями й окремими ученицями, які бігали туди-сюди дівчачою вітальнею алхіміків.

Через повільне дріботіння Іно вони запізнилися на сніданок і знову привернули увагу, якої так не хотілося Аеніль. Вона ще сильніше схилила голову і повела сестричку до свого місця за столами.

— Що, найнялась провідницею для якоїсь каліки? — пролунав за спиною глузливий голос Савлія, підтриманий нерідким сміхом. — Невже так сутужно з фінансами? Я думав, що чистку туалетів краще оплачують.

Аеніль старалася його не слухати, але Іно вуха не заткнеш. Маленька перестала мугикати і її вираз спохмурнів. Вона відразу відчувала, коли розмова заходила про неї. Навіть якщо й не розуміла змісту, за інтонацією вловлювала все.

Тільки коли сіла поруч з Емблою, Аеніль змогла трохи розслабитися і заспокоїти бурю всередині. Вона готова була терпіти чимало образ на свою адресу, але за одне слово Савлія про Іно ладна була його вбити.

— Хто це? — запитала Ембла.

Ці байдужі слова ще дужче зіпсували настрій Аеніль. Вона так чекала підтримки і співчуття з боку подруги.

— Моя сестра, — холодно відповіла Аеніль.

— Вона що…

— Сліпа.

— А… Гм… Чому я не бачила її раніше? Я взагалі не знала, що в тебе є сестра, — Ембла зовсім не реагувала на крижаний тон Аеніль, настільки була заглиблена у якісь власні думки.

— Вона жила з батьками. Вони поїхали, і тепер сестра житиме зі мною.

— Зрозуміло. Слухай, я хотіла тебе спитати щодо тої, — Ембла притишила голос, — синьошкірої. Ти що, справді з нею дружиш?

— Так. А що? — Аеніль готова була от-от зірватися. Іно це відчувала, тому поспішала наїстися, а от Ембла і вухом не вела. Такий вже в неї характер, коли думає про щось своє, на інших взагалі не зважає.

— Ну… Ти хіба не чула, що про них розповідають? То дуже небезпечні істоти зі Східної Ери…

— Сама ти «істота»! — огризнулася Аеніль, схопила Іно і вибігла з залу зі сльозами на очах.

Ембла здивовано дивилася їй услід. Вона зовсім нічого не зрозуміла і за кілька хвилин, стенувши плечима, продовжила снідати. Тільки Нітетіс, яка спостерігала за всім з сусіднього столу, стривожено підвелася і вийшла одразу за Аеніль.

Перші дні з Іно пройшли жахливо. Хоча, крім вранішньої фрази Савлія у понеділок, більше образ Аеніль не чула, вона не розуміла, як їй вдавалося втриматися від сліз при сторонніх протягом цього тижня. Мабуть, лише завдяки підтримці Нітетіс, а трохи згодом і Ембли, до якої нарешті дійшло, як переживає її подруга. Все одно майже половину часу Аеніль проплакала. Не вдавалося їй і нормально спати вночі — заважав страх перед наступним днем.

І хоч завтра була субота, цієї ночі Аеніль теж майже не спала. Вранці, ще на зорі, вона піднялася й одягнулася. Від безсоння була принаймні одна користь — Аеніль встигала вранці сходити на кухню і взяти сніданок дія Іно. З цією метою дівчинка й сьогодні вийшла з кімнати.

По дорозі на кухню Аеніль зайшла у жіночу вбиральню, що була біля навчальних класів. Це тут вони з Емблою знайшли колись таємний хід. Останнім часом вона геть забула про це.

Аеніль стала вмиватися біля дзеркала. Вигляд у неї був не найкращий — темні нездорові кола під червоними від безсоння очима, тремтячі руки і міцно стиснуті губи. Їй не хотілося дивитися на своє відображення.

Коли вона зайшла до кабінки, то почула якийсь шум і скрип. Дівчинка піднялася і визирнула у щілинку дверцят. Цей шум вже був для неї знайомий — умивальник з дзеркалом від’їхав і відкрив прохід у якесь темне підземелля. Серце Аеніль завмерло і вона затамувала подих, вмить забувши про проблеми, що мучили її кілька секунд тому. З темного проходу з’явилася постать. Це була жінка у запиленому і брудному плащі. Аеніль мало не скрикнула, коли впізнала її — магістерка Ірене Урегус, що читала у них спецкурс «Чарівництво і чародійство в алхімії». Жінка обтрусилася, як могла, перед дзеркалом і вмилася, бо обличчя теж було брудне. Аеніль помітила, якою стомленою і стривоженою, навіть наляканою виглядала викладачка. Вона зачинила прохід, оглянулася, чи ніде не видно зайвих слідів, і швидко вийшла з вбиральні.

Аеніль трохи почекала, а потім побігла до вітальні, на мить забувши про основну потребу, що привела її сюди. Через це довелося повертатися.

Коли вона нарешті дісталася вітальні, їй вдалося спіймати ще сонну Емблу і все розповісти.

— Магістерка Урегус? Ти впевнена? — Ембла була здивована і трохи налякана.

— Так. Я думаю, нам необхідно відвідати той таємний хід і дізнатись, що там.

— Може, краще розповісти комусь з викладачів?

— Що розповісти? Може, то простий таємний хід, яким користуються усі. Треба спершу глянути, що там, — Аеніль не знала, звідки в неї знову з’явилася така цікавість до того ходу.

— Не знаю…

— Давай. Ти ж хочеш знати? Ходімо, сьогодні субота, маємо вільний день.

— Ну добре, — здалася Ембла, — тільки після сніданку.

Аеніль довелося погодитися.

Після сніданку Аеніль домовилася з Нітетіс, що та догляне за Іно, взяла кілька бутербродів і пляшку з водою на дорогу і потягла Емблу за собою. Настрій у останньої був не найкращий.

Коли ж вони зайшли у вбиральню і Аеніль почала нащупувати те місце, що дозволяло відкрити таємний хід, Ембла, зовсім несподівано дія подруги, різко сказала:

— Ні. Я не піду туди, — і вибігла з кімнати.

Аеніль завмерла, розгублена. Мабуть, вона недооцінила страх Ембли перед цим ходом. Але комусь все одно потрібно його перевірити. І більше може не випасти вільного дня як сьогодні. Проте сама Аеніль не наважувалася туди йти.

Дівчина вийшла і побрела напівпорожніми коридорами, де були навчальні класи. І, немов на її прохання, невдовзі зіткнулася з Гелео, котра читала якусь книгу на потертому кріслі в кутку коридору.

За кілька хвилин вони вже стояли перед відкритим проходом у підземелля. Гелео вмовляти не довелося, вона погодилася піти з Аеніль без вагань.

— Страшнувато трохи, — пробурмотіла Аеніль і освітила перші грубі сходи вниз смолоскипом, який «позичила» в одному з коридорів.

— Так. А що ти хочеш там знайти? — запитала Гелео.

— Навіть не знаю. Але відчуваю, що там є щось важливе. Ембла говорила, що їй снився цей хід. Думаю, це не просто так.

Дівчата почали обережно спускатися вниз. Сходи були високі й круті, із грубо обтесаного каміння, як і стіни склепіння. Прохід тонув у темряві внизу, звертаючи кудись убік. На стінах були держаки від факелів, укриті пилом і павутинням, що свідчило про рідкісну появу тут світла.

Учениці встигли подолати лише кілька сходинок, коли двері за ними зачинилися й ув’язнили дівчат у темряві. Це їх не надто стурбувало — Аеніль вже знала, що двері зачиняються самі по собі. А от те, що від пориву вітру їхній смолоскип мало не погас, справді налякало подруг.

Спуск тривав довго, але зрештою вони опинилися у вузькому і холодному підземному переході. Стіни були вогкі, десь капала вода. Не особливо приємно. Дівчата повільно рушили вперед.

— Надіюсь, що тут не все таке, — пробурмотіла Аеніль.

Гелео промовчала. Вона була заглиблена у якісь думки.

— Тобі не страшно? — знову порушила тишу Аеніль.

— Ні, — тихо відказала Гелео.

— Дивно. Мені трохи моторошно. Не знаю, чого мене сюди потягло. А чому ти так одразу згодилась піти зі мною?

— Чому? Ну… Я бачила, що тобі це потрібно. І я хотіла порадитися з тобою. Ще минулого тижня, але постійно щось заважало.

Аеніль згадала, як Гелео кілька разів чекала її після занять, але поряд завжди була Ембла або Нітетіс.

— Про що порадитись?

— Мій керівник, викладач чародійства, майстер Мейсон каже, що не допустить мене до іспитів… У мене серйозні проблеми з цим предметом. Не знаю, чому мене направили на це відділення, у мене ж немає ніяких здібностей до чародійства.

Дівчата проминули кілька темних розвилок, але, зрештою, прохід вивів їх у ширший і сухіший коридор, у якому навіть горіли невеликі тьмяні факели, щоправда на великій відстані один від одного. Через це там було все одно темно.

— Навіть якщо мені й вдасться здати іспит, то курсову роботу з чародійства я точно не напишу. Потрібно знайти іншого наукового керівника, поки ще є можливість. Я постійно думаю над цим, але не знаю, кого можна попросити… Сумніваюсь, що хоч хтось з викладачів ставитиметься до мене нормально.

— Не сумнівайся! У нас є хороші викладачі, — Аеніль на мить згадала майстриню Іветт, і від цього ентузіазм у її голосі згас, але вона повторила: — Є хороші викладачі, — більше, щоб переконати себе саму, аніж Гелео.

— Я не знаю таких… Тому я й хотіла спитати тебе. Може ти когось знаєш? З якогось предмету, де не потрібні були б практичні вміння з чародійства, але щоб це було якось з ним пов’язане.

— Важко сказати… У нас є спецкурс «Чарівництво і чародійство в алхімії», там нічого «практичного» ми не вивчаємо, лише теорію. Викладачка молода і начебто непогана. Магістерка Ірене Урегус. Але… Не знаю, може це випадковість, та саме сьогодні вранці я бачила, як вона виходила з цього таємного ходу.

— Виходила звідси? Дивно. Хоча у викладачів бувають різні справи…

— З інших викладачів ще непоганий майстер Евагор Елітіс, часом він жорсткий і поводиться підозріло, але дуже розумний. Тільки він алхімію викладає, тому тобі, мабуть, краще спробувати з магістеркою Урегус.

Коридор став не таким брудним і темним, як раніше. Стіни вже були не з грубого каміння, а з рівно обтесаних блоків, подекуди навіть залишалися сліди якихось древніх орнаментів. Проте в цьому коридорі щось лякало ще більше, ніж у попередніх. Якась неприродна цілковита тиша, що переривалася лише приглушеними кроками учениць по підлозі.

Несподівано у проході здійнявся протяг, що загасив усі факели на стінах, окрім смолоскипа Аеніль, який вона вчасно прикрила.

Стривожені дівчата зупинилися і прислухалися. Спершу вони нічого не почули, але страх продовжував зростати. Потім їм здалося, що темрява у коридорі поглиблюється, стає все чорнішою, і їхній смолоскип вже ледь освітлює руки та обличчя, хоча раніше його світла вистачало на кілька десятків футів.

Подруги відступили. Аеніль раптом збагнула, що вони минули таку кількість дверей і проходів, що навряд чи знайдуть дорогу назад, та ще й у такій темряві.

Несподівано почувся шум і задрижали стіни. Рухалося щось велетенське. Аеніль ледь стримала крик і не випустила смолоскип. Шум наближався. Зі стелі почав сипатися пил та дрібні уламки каміння. Аеніль стояла, скута жахом, не в змозі поворухнутися. Але Гелео зреагувала швидко — вона схопила подругу і побігла до найближчих дверей. Це були зовсім маленькі дверцята, у половину зросту дівчат. На щастя, вони відчинилися. За ними була малесенька комірка, куди обидві перелякані учениці ледве втиснулися.

Вони сіли, зігнувшись у три погибелі, підперли ногами дверцята (ноги більше не було куди діти) і затамували подих. Гелео загасила смолоскип, але комірка, на диво, виявилася не абсолютно темною — під стелею був маленьких отвір, з якого долинало ледь помітне, тьмяне, синювате світло.

Це світло й освітлювало два бліді, як полотно, обличчя. У цей момент ніхто б не розрізнив, що у дівчат різний колір шкіри, що належать вони до різних рас.

Шум наближався. Стіни дрижали, немов під час землетрусу, але дівчата не боялися бути похованими під грудами каміння. Вони боялися іншого — того, що там рухалося. А воно вже було біля їхніх дверей. Почувся новий моторошний звук, схожий на посвистування чи звук вітру. Аеніль збагнула, що воно принюхується, від чого мало не зомліла. Гелео закрила руками вуста подруги, але не для того, щоб та задихнулася. Вона просто хотіла сховати хрипке дихання Аеніль. Та потреби в цьому не було, бо дівчинка намагалася не дихати взагалі.

Час тягнувся надзвичайно довго. Минуло лише кілька секунд, а дівчатам здалося, що кілька годин. Шум руху відновився і почав поступово віддалятися.

Не менше години вони просиділи без поруху після того, як зі стелі впала остання порошинка і вдалині коридору затих останній звук.

Першою поворухнулася Гелео. Вона відчинила дверцята і виглянула у коридор. Потім вибралася з комірки і допомогла у цьому Аеніль. Це було непросто, оскільки за годинне сидіння у незручній позі усі частини тіла заніміли.

— Здається, все нормально, — тихо прошепотіла Гелео.

У коридорі немов нічого не змінилося, відколи вони тут були. Факели знову тьмяно горіли, всюди була тиша. Лише шар пилу, дрібні уламки каміння на підлозі, глибші тріщини у стінах нагадували, що тут щось трапилося.

— Потрібно повертатись, — тремтячим голосом прошепотіла Аеніль.

— Гм… Боюсь, що ми не знайдемо дорогу назад, — Гелео із сумнівом оглянула ту частину коридору, з якої вони прийшли. — Надто багато ходів ми минули. Крім того, воно пішло туди… Мені здається, що краще йти вперед. З усіх ходів має бути кілька виходів.

Аеніль не знайшла, що заперечити, і пішла за Гелео. Вона знову запалила свій смолоскип від одного з настінних.

Гелео йшла за власним чуттям, постійно звертаючи у якісь ходи, періодично зупинялася і прислухалася. Аеніль всі ці коридори здавалися однаковими. Зрештою, вони зайшли в кінець одного коридорчика, який завершувався масивними дверима. Вони не були великими — цього не дозволяли розміри стіни, — але вкрай важкими, з товстого дерева, окутого залізом.

— Мені здається, що нам сюди, — нерішуче сказала Гелео.

— Ти впевнена?

— Я відчуваю, що вихід на другий рівень підземелля десь там. А може, й відразу на перший, де наше відділення. Бо ми зараз на третьому рівні.

Дівчата підійшли до дверей. Вони були незамкнені, але ученицям довелося докласти чимало зусиль, аби їх хоч трохи відтягнути, щоб був достатній отвір, у який вони змогли б протиснутися.

— Дивно, — пробурмотіла Аеніль, коли вони опинилися у кімнаті за дверима.

І справді, кімната була незвична. У центрі стояло вісім постаментів зі смолоскипами, що горіли яскравим зеленим полум’ям. Всі стіни були в якихось кам’яних барельєфах, освітлених химерними відблисками вогню. Аеніль хотіла підійти, щоб розглянути факели ближче, але Гелео її зупинила:

— Не підходь краще, ми не знаємо, що то. Зелений колір використовують деякі темні клани, я чула, як про це говорили одногрупниці. Він означає чистоту крові.

— Зелений? Я думала, що дворянські клани використовують синій.

— Дворянські — так. Але є клани, для яких важлива не чистота крові у розумінні дворянства, чистоти крові якогось роду, а чистота крові у розумінні народу. Вони ще більш небезпечні… Мені довелося з такими стикатися, — Гелео приховала сумний погляд.

Окрім дверей, через які зайшли Аеніль та Гелео, у кімнаті були ще одні такі ж навпроти, а також трохи більші на підвищенні ліворуч.

Дівчата підійшли до протилежних дверей. За ними виявилася велика кімната з чималим каміном, де горів вогонь. Попід стінами стояли засклені шафи з книгами, біля каміна — крісла та диван, у центрі — стіл зі стільцями витонченої роботи. Всюди було чисто й охайно. Навіть дивно бачити таке приміщення так глибоко у підземеллі.

— Давай трохи відпочинемо тут, — запропонувала Гелео.

Аеніль погодилася, бо й сама відчувала втому від усього пережитого зранку. Дівчата сіли біля каміна, і Аеніль дістала бутерброди, які захопила вранці.

— Ти їси таке? — невпевнено запитала вона у Гелео.

— Аякже. Я мало чим відрізняюсь від тебе, — сказала вона іронічно, а потім вже більш похмуро додала: — Але більшість і поняття не мають про мій народ, вигадують різну маячню. У тому числі й про їжу.

Аеніль почервоніла. Вона згадала, як Ембла якось розповіла їй, що лебенії харчуються живими комахами. Мовляв, так написано в якійсь енциклопедії.

— Я починаю жалкувати, що поступила в Академію, — продовжила Гелео.

Її голос змінився, Аеніль це відчула. Вона говорила тихіше, шипіння майже не відчувалося.

— Чому?

— Я чекала від неї більшого… А тепер мені здається, що втрачу забагато, і вона того не варта. Бо нічого взамін я тут не отримаю. Я абсолютно нездатна до чародійства.

— Що ти втратиш?

Лебенійка відповіла не одразу. Вона повернула голову до Аеніль і кинула на неї погляд своїми пронизливими яскраво-синіми очима.

— Життя своє втрачу. Принаймні його частину.

— Як це? — здивувалася Аеніть.

— Мені дуже важко тут, так далеко від Лебеній… Усе пояснити дуже складно, але нам дуже непросто жити за межами нашої країни довгий час. З’являється туга і відчай… Навряд чи ти це зрозумієш… Мені так потрібно там побувати.

— Якщо це так важливо, то чому не побуваєш? Завершиш навчання в якійсь іншій Академії, де не такі суворі правила, як у нас.

— Я не можу покинути нашу Академію. Мене направила сюди Верховна правителька Лебеній. Я повинна вивчити тут усі науки і тільки потім повернутися додому. Якщо я залишу навчання, мене не підпустять і до кордону з Лебеніями. А за межами батьківщини, без дозволу Верховної лебенії взагалі довго не живуть.

— А… Тоді тобі справді не позаздриш. Але повинен бути якийсь вихід. Може, в особливих випадках і дозволено покидати Академію.

— Може й дозволено, але на короткий термін. А я добиралася сюди півтора року. Тобто треба три роки, тільки щоб побувати вдома і повернутися. На такий час не відпустять…

— Ну, я не знаю… Але ти не здавайся, все якось вирішиться, — пробувала підбадьорити подругу Аеніль, бо та схилила голову і закрила обличчя руками.

Дівчинці здалося, що Гелео плаче. Так минуло чимало часу у повній тиші, яку Аеніль побоювалася порушувати. Нарешті Гелео піднялася, стала походжати кімнатою і розглядати її. Біля одного кутка вона зупинилася і здивовано промовила:

— Що це?

Аеніль підійшла, і її очі розширилися від страху. Вона відтягнула Гелео від кутка зі словами:

— Не підходь туди!

— А що то? — Гелео повторила питання вже більш стривоженим голосом.

— Не знаю, але щось дуже погане…

У кутку клубочилися змієподібні шматки темного туману, точнісінько такі, які Аеніль бачила у лікарні, у палаті з Оріоною. Дівчинка не довго вагалася і розповіла все Гелео.

— Так… Це справді щось жахливе, — промовила та по закінченню розповіді. — Може, це відбулося десь тут?

— Не знаю, мені здасться, що краще звідси піти.

— Я не думаю, що тут існує велика загроза. Ці шматки туману потрапили сюди через щілини v стінах чи підлозі. Це приміщення відносно безпечне. Але нам справді пора йти.

Гелео повернулася до столика, за яким вони сиділи, і допомогла Аеніль прибрати рештки їхнього обіду. Однак коли вона згрібала крихти з інкрустованої кольоровим камінням поверхні стола, то щось клацнуло, і дівчата побачили, як камін від’їхав убік і відкрив за собою прохід у світлий коридор. Поверхня на вході ледь помітно коливалася. Це могло означати, що хід веде у чарівний простір.

Аеніль підозріло глянула на хід і сказала:

— Мабуть, краще звідси швидше забиратися.

— Зачекай, це може бути вихід з підземелля, — заперечила Гелео.

— Ти впевнена? То ж чарівний простір, він не відомо куди нас заведе.

— Ні. Простір реальний. То просто якісь захисні чари. Мені здасться, якщо ми зможемо їх проминути, то десь там буде вихід.

Дівчатам вдалося пройти прозору завісу. Це було схоже на душ з прохолодної води. Тільки не мокрої. Коридори тут були світлі і чисті, одразу помітно, що за ними доглядають. Простір справді був реальний, Гелео не помилилася. Чарівний Аеніль відчула б одразу.

Вони проминули кілька кімнат, одну невелику залу, але виходу нагору ніде не було видно. Дівчата вже почали сумніватися, чи варто було сюди йти. Несподівано у тиші коридорів вони розчули віддалені голоси. Спершу думали тікати — хто знає, хто може там бути, вони ж і поняття не мали про це місце. Але голоси здавалися звичайними і ніякої загрози не відчувалося, тому учениці підійшли ближче.

Невдовзі вони вже чули їх добре. Аеніль наблизилася до повороту й обережно визирнула у невелику залу на перетині двох коридорів. Вона здивувалася, коли побачила там Сабіллу, що діловито колупалася в носі. І зраділа, що це знайома людина, нехай і така специфічна, але ж не невідомо що. Проте, з ким розмовляла Сабілла, Аеніль не бачила, а визирнути більше не наважувалася.

— Зрозуміла? — пролунав жорсткий жіночий голос.

Сабілла видала якийсь нерозбірливий звук. Це мала бути згода.

— З Містерією жарти погані. Якщо не зробиш, що я наказала, то начувайся, бо жалкуватимеш, що народилася!

Голос жінки звучав загрозливо, але Сабілла й вухом не вела. Вигляд в учениці був ще зухваліший, ніж зазвичай. Видно, що вона ледь стримувалася, аби не огризнутися. Дівчина зосереджено стала виколупувати бруд з-під нігтів.

— Зустрінемося через тиждень, — гаркнула жінка.

Почувся звук кроків, що віддалялися. Схоже, що Сабілла чимось роздратувала ту особу. Учениця показала язик услід жінці, потім розвернулася і пішла в інший бік. Аеніль і Гелео ледь сховалися за поворотом, коли Сабілла пройшла повз них, тихо лаючись.

Коли всі кроки стихли, Гелео сказала:

— Думаю, що треба йти в той бік, що дівчина. Вихід має бути десь там.

Аеніль з нею згодилася, і вони обережно пішли проходом, у якому зникла їхня однокурсниця. Проте цей коридор мав кілька бічних, тому важко було напевно сказати, чи в правильному напрямку вони йдуть. Тут було також чимало дверей, у які подруги не зазирали. Але одні з них їм трапилися відкритими. Аеніль з цікавістю зазирнула туди і відкрила рота від подиву.

Це була повністю кругла невелика кімната без вікон і яких-небудь меблів. У повітрі плавали тьмяні кола, деякі з яких були не темні — у них були зображення. Щось схоже на чарівні кришталеві кулі чи подібні чари. Вони показували окремі місця в Академії — вестибюль, учительську алхіміків, якісь коридори і кімнати.

— Нічого собі, — здивувалася і Гелео, коли зайшла до кімнати слідом за Аеніль. — Це, здасться, виднокола.

Увагу Аеніль привернуло одне коло з зображенням. Там була показана маленька кімната у підземеллі з високим віконцем, вкритим товстими гратами. Судячи з вигляду каміння на підлозі і стінах, це було десь неподалік. У кутку кімнати, поклавши голову з довгим темним волоссям на коліна, сиділа дівчинка. На руках у неї були ланцюги.

— Ув’язнена? — тихо спитала Гелео.

— Так… Мені здасться, це та, що зникла кілька тижнів тому.

— Треба швидше забиратися звідси.

— А може… Може, спробуємо її звільнити? — в Аеніль прокинулося героїчне поривання.

— По-моєму, краще повідомити викладачів.

— Але ж це десь зовсім поруч…

— Ну… давай спробуємо.

Дівчата вийшли з кімнати і пішли далі вузеньким коридором. Вони уважно приглядалися до дверей. У видноколі було помітно частину дверей — повністю з заліза, не переплутаєш. Учениці пройшли до кінця коридору, але таких дверей не було. Дівчата вже збиралися повертатися, коли Аеніль згадала про бічний прохід, який вони бачили перед кімнатою з видноколами. У кінці цього темного і вузького коридорчика подруги й справді знайшли повністю залізні двері.

Ці двері не були замкнені на якісь замки чи чарівні закляття. Лише важкий металевий засув заважав їх відчинити.

Дівчата ледь відсунули засув і зі ще більшими труднощами та скрипом відчинили важелезні двері. За ними виявилися ще одні, у вигляді міцної залізної решітки. От ці вже були замкнені. Гелео стала розглядати замок, а її подруга спробувала привернути увагу дівчини, що непорушно сиділа в кутку та ніяк не реагувала. Аеніль тихо сказала:

— Агов!

Дівчина повільно підняла голову і глянула вбік дівчат крізь своє волосся, яке вона і не намагалася прибрати з обличчя. Розібрати, що виражав той погляд, було неможливо. Але те, що через кілька хвилин вона повернулася у попередню позу, свідчило, що дівчина не звернула особливої уваги на подруг.

Щось у рухах дівчини змусило Аеніль засумніватися у своєму рішенні її звільнити. Хтозна, навіщо її тримають тут під замком. Може, й не через те, що її ув’язнили…

У цей час щось клацнуло — Гелео змогла відчинити замок.

Перш ніж Аеніль встигла її зупинити, лебенійка відсунула двері і зайшла у кімнату. На щастя, нічого страшного не сталося. Ув’язнена дівчина не кинулася на Гелео, щоб загнати ікла і пазурі їй у шию (як на мить уявила собі Аеніль). Аеніль почекала кілька хвилин і теж зайшла усередину.

Гелео розглядала дівчину з певної відстані, але нічого не говорила.

— Що ти тут робиш? — спитала Аеніль.

— Арбітр мовчить, отже, можна діяти, — несподівано сказала дівчина. Голос у неї був глухий і безбарвний, з якимось потойбічним відтінком.

— Що? — не зрозуміла Аеніль.

— Але він завжди мовчить, бо Безмовний. Отже, діяти можна завжди?

— Е… — Аеніль не розуміла, про що говорить дівчина, і спробувала привернути її увагу до себе.

— Ні, не завжди. Чомусь не завжди. А карає він жорстоко.

Аеніль та Гелео здивовано переглянулися.

— Ти про Гру? — спробувала знову запитати у неї Аеніль.

— Гра — це наша реальність. Однак гравці — втрачені люди. Не можна грати, якщо хочеш жити. Не грайте. Втім, гра — це теж життя. Вибір за вами.

— По-моєму, вона повторює почуті від когось фрази, — тихо звернулася до Аеніль Гелео. — Може, вона в шоковому стані абощо.

— Не грайся зі мною, — голос дівчини став похмурішим і погрозливішим. — Невже ви думаєте, що я залишу вас живими після того, що сталося з моєю онукою? На що ви сподівалися? Та якби хоч волосина упала з її голови… — Дівчина змовкла, а потім продовжила більш спокійним голосом: — Сонце сходить і вона ховається, але й із заходом сонця її муки не припиняються. Навіщо вона обрала цей шлях? Заради кого? Це не міг бути простий вибір світла. Серед її роду такого спокон віків не траплялося. Дім Тіамах завжди вважався найбільш вірним. Для цього їй був потрібен якийсь поштовх. Дні й ночі вона проводить у ліжку, не в змозі поворухнутися, у постійних стражданнях і повній самотності. Від неї зреклися всі — і її рід, і всі з того боку, а інший бік не готовий прийняти її. Він її боїться. І навіть ті кілька учнів і викладачів, з якими вона зрідка розмовляє, і приблизно не знають заради чого чи заради кого вона так вчинила.

— Навіщо ти це розповідаєш?

— І вона… Вона теж замішана у цьому. Вона теж є якоюсь частиною… Можливо, навіть одним із ключів.

— Що це все значить? — спантеличено прошепотіла Аеніль. — Мабуть, краще йти звідси.

— Тихіше, давай послухаємо, — несподівано сказала Гелео. Вона із зосередженим виразом обличчя спостерігала за дівчинкою в кутку.

— Ми не можемо контролювати його, навіть бачити… Щось тримає його серце. Що? Цього не буває, не повинно бути в Академії. А Стесагор ще й обрав його… Це все ускладнює… — Потім дівчинка додала іншим тоном: —Таке все ж таки трапляється тут, хоч і дуже рідко. Хтось має велику чарівну силу, а хтось має серце… І цьому ніякі чари, навіть наймогутніші, не стануть на перешкоді…

Дівчинка змовкла і відвернулася до стіни. Учениці трохи постояли в очікуванні, але більше нічого не почули. Гелео кивнула на вихід, і дівчата вийшли з кімнати. Коли Гелео намагалася зачинити замок, щоб ніхто не здогадався, що вони тут були, дівчина у кутку знову повернулася у їхній бік.

Несподівано вона піднялася і рушила до дверей. Дівчина йшла, хитаючись, ледь трималася на ногах. Гелео поспішила зачинити замок, і вони відскочили від грат, налякані. Але дівчина не чинила нічого страшного. Вона просто підійшла до решітчастих дверей, взялася за грати і ледь чутно промовила:

— Містерії розпочинаються… Знайдіть їх, поєднайте їх і змініть їх. Ключі до Містерій… Їх три. Справжніх. Все вирішується в Містеріях.