Аеніль (Дмитро Федорович Кузьменко) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Розділ 2 АЛХІМІКИ

Тонкий сонячний промінчик проник у тьмяну кімнату крізь віконце під самою стелею. Повільно опустився холодною й вогкою кам’яною стіною, де подекуди між камінням пробивався мох і пліснява. Досяг громіздкого ліжка, на якому згорнулася клубочком мала дівчинка. З-під трьох товстих ковдр визирав лише кінчик її носика. Він зморщився, коли його торкнувся промінь. Пролунало фиркання, а потім позіхання. Рука неохоче відгорнула ковдру з обличчя. Дівчинка скривилася, відкрила одне око й кинула погляд на віконце вгорі. Таки справді пора вставати.

Спершу з-під ковдри висунулися її голі ніжки, потім руки, і вона потягнулася. Скинула з себе усі ковдри, одна з яких упала на підлогу. Намагалася зробити це одним рішучим рухом, але спросоння не розпізнала їхнього положення й заплуталася. Вона довго лежала у пожмаканій нічній сорочці й терла долонями обличчя. Нарешті змусила себе відкрити обоє очей і сісти, хоч при цьому мало не втратила рівновагу. Знову смішно скривилася, немов от-от заплаче, і кілька разів кліпнула.

У неї було приємне обличчя, але красунею її не назвати. Пасма короткого темно-коричневого волосся обрамляли бліде обличчя. Вона ніколи не була смаглявою, а за кілька тижнів навчання у підземеллях ще більше побіліла. Хоч і не так, як учні старших курсів, котрі провели тут не один рік. У порівнянні з ними, вона ще цілком нормальна. Мала карі очі з ледь помітними природними тінями під ними. У дівчинки був дуже виразний, пронизливий погляд. Звичайно, не тоді, коли протирала свої сонні очі.

Дівчинка схилилася з ліжка у пошуках взуття. Ступати босими ногами на вогку кам’яну підлогу вона не стане й спросоння. Потім, хитаючись, пішла до шафки у кутку, дістала звідти рушник і так само невпевнено полишила свою кімнату.

Після повернення з вбиральні вона виглядала більш свіжою, але все ще час від часу позіхала. Дівчинка застелила ліжко і зітхнула, коли побачила, що одна з ковдр забруднилася об підлогу. Прибирай — не прибирай, а підлога все одно щоранку волога й брудна. Немає сенсу навіть килим стелити — намокне й він.

Дівчинка вкотре сумно оглянула свою спальню і почала одягатися. Ця кімната була у підвалі — як і всі кімнати учнів з відділення алхімії. Вони були значно просторіші, ніж спальні інших відділень, але за простір доводилося розплачуватися холодом, вогкістю та майже цілковитою відсутністю сонячного світла. Тут навіть був камін, у ньому ще тліли залишки розпаленого ввечері вогню. Його нерідко палили навіть улітку.

Сніданок вона пропустила, як завжди. Для неї було важливіше поспати зранку зайву годину, ніж попоїсти. Тепер, коли йшла на перший урок, жалкувала. Але не через голод. Їдальня знаходилася на першому поверсі, там тепло й сухо, а вид з великих вікон дуже гарний, тоді як майже всі заняття алхіміків проходять у підвалах. Вона заздрила учням з інших відділень, що ніколи не спускаються під ці моторошні склепіння.

Дівчинка йшла й дивилася собі під ноги. Вона немов боялася спіткнутися. У загальному коридорі, сповненому учнів, що вів до більшості класних кімнат, учениця ще більше схилилася й зіщулилася. Причина невдовзі стала зрозуміла.

Над головою дівчинки щось тріснуло, і на неї посипалася хмара пилу. Вона злякано підскочила й відбігла вбік. Енергійно обтрушувала волосся, краєм ока намагалася побачити, що то було, і, одночасно, слухала веселий регіт, що котився коридором. Наскільки вона зрозуміла, це було якесь просте закляття, що здмухнуло товстелезний шар пилу з виступів склепіння їй на голову. Алхіміки не вчать чарівницьких чар, тому такий жарт був справжнім подвигом, і сміх супроводжували оплески.

— Аеніль-Попелюшка! Де твоя швабра? — Цей вигук спричинив нову хвилю реготу.

— Анахарсій, — сердито прошепотіла Аеніль і повернулася у бік високого чорнявого хлопця, що усміхався на весь рот. Він був зі старшого курсу. Другого або третього. Вона дивилася на нього так люто, що він не втримався від сміху, хоч завжди намагався смішити, а не сміятися. Поряд з ним стояв менший хлопець, Савлій Іданнфірс — одногрупник Аеніль. Теж чорнявий і дуже схожий на першого. Їй захотілося «врізати» їм обом, вона стисла кулаки і ступила крок назустріч.

— Ось, тримай, — пролунав інший, єхидний голос, і Аеніль не зчулася, як щось тріснуло її по лобі.

Вона скривилася від болю, але промовчала. Це був дрібний камінець чи щось подібне. Їй здавалося, що обличчям тече кров, і вона обережно торкнулася пораненого місця. Але там був лише синець.

Жарт був невдалий, майже ніхто не засміявся. Старший заспокійливо поплескав розчарованого меншого по плечу і зайшов у один з бокових класів. На обличчі малого з’явилася ненависть і образа, він люто зиркнув на Аеніль та показав їй кулака. Потім розвернувся і швидко пішов геть.

Аеніль зітхнула — її чекає нелегкий урок. Потерла синець і повільно пішла до свого класу. Вона уникала поглядів інших учнів, особливо тих, кого знала. Її одногрупниця і староста групи Нітетіс, що стояла неподалік, спробувала підбадьорити дівчину поглядом. Вона б і заговорила з нею, але Аеніль уникала розмов майже з усіма, просто ігнорувала їх.

Нітетіс була радісною чорнявою дівчинкою з трохи довгуватим, але гарненьким носом, великуватими передніми зубами, що змушували її верхню губу трохи виступати, теплими темно-карими очима. Вона завжди трималася впевнено, дуже енергійно й швидко рухалася, жестикулювала й говорила. Це можна було спостерігати й зараз, коли дівчина намагалася переконати свою подругу Еліну:

— Ти не розумієш! Справа зовсім в іншому! Якщо ти виконуєш всі практичні роботи на відмінно і пишеш додаткові реферати, то тобі не потрібно здавати іспит! Він ставиться автоматично! Є таке правило, Зенон сам казав мені, тут нема ніякого шахрайства!

У Аеніль не було бажання слухати ці пусті теревені про навчання, тому вона швидко їх проминула, ледь помітно кивнувши одногрупницям. Нітетіс підбадьорливо махнула їй рукою у відповідь, а Еліна навіть уваги не звернула.

За кілька секунд пролунав вигук:

— Аеніль! Диви не наткнися на стіну!

Голос звучав зневажливо, але Аеніль вмить підняла обличчя, що сяяло від радості. До неї прямувала дівчина з товстими окулярами на носі.

— Ембла! Привіт! — Здавалося, Аеніль забула все, що сталося кілька хвилин тому.

Дівчинка підійшла й по-свійськи обійняла Аеніль однією рукою за плече.

— Як справи?

— Не дуже, — знову спохмурніла Аеніль. Вона була певна, що Ембла все бачила і теж з неї сміялася.

Але не тримала на неї зла через це. Ембла була її єдиною справжньою подругою.

Аеніль відчула, як у горлі зароджується кашель. Це все через пил, але поки що вона стримувалася.

Ембла гордо поправила свої окуляри — на всьому першому курсі вони були лише у неї. На здивування Аеніль, Емблі швидко вдалося перетворити ці химерні склянки з об’єктів насмішок на предмет заздрості.

Ембла була дуже худою і мала хворобливий вигляд — у неї завжди були якісь синюваті кола під очима, їх не приховували навіть окуляри. Широкі тонкі губи вона часто неприємно кривила. Свої великі вуха на предмет заздрості їй перетворити не вдалося, з них сміялися і досі. У дівчинки було коротке світле волосся, дуже жорстке, воно стирчало у всі боки, немов солома. Попри це, вона тримала себе впевнено і жартували з неї значно рідше, ніж з Аеніль.

Єдина людина, що не давала спокою Емблі — старшокурсник Анахарсій, який щойно викликав у неї сміх на адресу подруги. Ембла його постійно уникала і зараз вийшла з-за дверей одного з класів, лише коли він зник. Для Аеніль не було сенсу ховатися — вона не могла знати, хто дістане її наступного разу.

— Чому мені так не щастить, — хмуро сказала Аеніль.

— Нічого страшного. — У Ембли чомусь не було сьогодні бажання втішати подругу. Вона теж виглядала невеселою.

— У тебе щось трапилось? — відразу відгукнулася Аеніль.

— Ні. Нічого.

Ембла не хотіла говорити, але Аеніль відчувала, що та щось приховує. І в її голосі чулося вагання. Треба трохи почекати, вона все розповість. Емблі більше нікому довіритися.

— Чому я така нездара, — повернулася до своєї проблеми Аеніль. — У всіх природній захист як треба, а в мене немає ніякого. Всі можуть робити зі мною, що хочуть.

— Не перебільшуй, — заспокійливо і з видом знавця промовила Ембла. — Звичайно, як дія чарівника чи алхіміка захист у тебе слабенький, але не такий вже він і поганий. Ти ж дворянка. Тобі просто треба контролювати себе.

— Легко сказати. Як я можу стриматися, коли вони регочуть наді мною? Мені хочеться натовкти їм пики!

— Ти ж знаєш, чим закінчуються твої спроби? Новими синцями. Якщо ти не кидатимешся на них з кулаками, то ніхто тебе й пальцем не зачепить. Просто не зможе. Коли ти бажаєш напасти на когось, твій захист зникає.

— Краще вже синець, ніж сміх, — пробурмотіла Аеніль.

Ембла стенула плечима, й вони зайшли у клас з алхімії. Це був зовсім невеликий клас у самому кінці коридору. Тут викладав практичні заняття з алхімії майстер Евагор Елітіс. Лекції та семінари у більшості груп читала майстер Аделіна Лікофрон у великому й просторому головному класі з алхімії.

Чотири старезні парти протягом не одного століття з честю витримували безкінечні атаки учнів, хоча вигляд у них був дуже пошарпаний. Усі стіни були заставлені шафами зі склянками різної форми і кольору, в’язками трав, грудками камінців та зваленими у купки книгами. Стіл викладача мав відносно новий вигляд, але теж був завалений вщент. Навіть дивно, як воно все трималося разом і не падало. Збоку від столу були потьмянілі від часу дубові двері, що вели до кабінету майстра.

Щойно Аеніль зайшла до класу, як кашель, який вона стримувала, вирвався назовні. Вона закрила обличчя руками, але нічого зробити не могла. Пил, здавалося, забився їй у самі легені.

Савлій, один з двох учнів, що вже були у класі, засміявся:

— Бідненька Аеніль закашлялась. Може, віднести тебе до шпиталю? Ти ж сама не дійдеш.

Але навіть його друг Тім, що сидів поряд, не підтримав цього жарту. Вигляд скоцюрбленої маленької фігурки, що здригалася від безупинного кашлю, викликав жалість, а не сміх.

Ембла тримала подругу за плечі й зосереджено розмірковувала, чим їй допомогти. На обличчі дівчини з’явився радісний вираз. Вона відступила, виставила вперед руки, щось ретельно прошепотіла, і в класі здійнявся вітерець, спершу слабкий, а потім сильніший. Він був спрямований на Аеніль, і дуже швидко якимось дивним чином поздував з неї усі залишки пилу. Це справді допомогло, бо за кілька хвилин Аеніль перестала здригатися, хоч продовжувала тремтіти в обіймах подруги.

Коли вона забрала руки з обличчя, її очі були червоні від самовільних сліз. Але чергові насмішки не пролунали, бо дівчинка стояла спиною до Савлія, який вже забув про неї і був зайнятий з Тімом двобоєм чарівними картками для Гри.

Аеніль ретельно витерла хустинкою очі й пішла на своє місце у кутку класу. Ембла теж сиділа сама, але за першою партою. Аеніль дуже хотіла сидіти поряд з Емблою хоча б на деяких уроках, але попрохати про це не наважувалася.

За своїм столом Аеніль довго розкладала книги з алхімії, чисті та з нотатками аркуші, пера, чорнило та невеликий набір інгредієнтів, які їм необхідно було зібрати для сьогоднішнього заняття. Вона майже усі вихідні нишпорила садом, лісом та підземеллями Академії у пошуках цих порошків, камінців, моху та трав, у той час як більшість її однокурсників просто виміняли усе в старших учнів або випросили у ключника. У цього доброго старого було все, що завгодно.

До класу зайшли Нітетіс з Еліною. По дорозі вони продовжували сперечатися, але Нітетіс знайшла час, щоб підбадьорливо глянути на Аеніль і спитати:

— Як справи?

— Нормально, — ледь чутно відповіла Аеніль.

Дивно, як Нітетіс вдасться робити купу справ одночасно: не припиняючи розмови з Еліною, вона почала розкладати на столі власні записи, пробігати їх очима, перекинулася кількома словами з братом — Леонтом, який теж щойно зайшов до класу.

Леонт був таким же чорнявим, енергійним і веселим, як і його сестра. Але, на відміну від неї, часто поринав у роздуми, і на його чолі з’являлися зморшки. Зі сторони це було досить смішно, та з нього ніхто не сміявся, бо він міг за себе постояти. Навіть Савлій його побоювався.

Хлопець радісно кивнув Аеніль і сів поряд з сестрою. Час від часу він поглядав на дівчинку, немов збирався щось запитати, але так нічого й не сказав. Це була його звична поведінка, що вже давно дратувала Аеніль, тому вона його просто ігнорувала.

Несподівано Аеніль подумала, що не така вже в неї і погана група. Лише Савлій її дістає, з іншими у дівчинки більш-менш нормальні стосунки. Еліна і Тім теж іноді з неї сміються, але не надто образливо. Ембла її подруга, Нітетіс теж добре до неї ставиться. Та й Леонт. Він, хоч і часто її дратує, іноді навіть вступається за неї, як і Нітетіс. А от Ембла її ніколи не захищала, та це не мало значення. Так що не все так погано, як здавалося їй кілька хвилин тому, коли з неї сміялося піввідділення.

Відчинилися бокові двері, і до класу зайшов зі свого кабінету майстер Евагор Елітіс. Він кивнув учням, потім махнув рукою на їхню спробу підвестися й привітатися, як вимагали інші викладачі, і сів за свій стіл.

Якийсь час він ретельно вивчав свої записи, лише зрідка уважно і пронизливо поглядав на учнів. Одного разу його погляд зупинився на Емблі, і в очах майнула стривоженість. Іншого разу він поглянув на Аеніль. Вона помітила цей погляд і опустила голову, почервонівши. Їй було соромно, що викладач бачить її здоровенний синець та червоні від сліз і кашлю очі. Вона боялася, що він зараз скаже їй щось перед усією групою, але чоловік мовчки повернувся до своїх записів.

Через кілька хвилин майстер Елітіс підвівся й жестом наказав Емблі розставити казанки для приготування сумішей перед кожним з учнів. Сам став походжати по класу і розповідати, що саме і як вони будуть готувати з того, що їм треба було знайти. Він задумливо поглядав на те, як незграбно Ембла справлялася з розставлянням казанків.

Вони мали створити суміш, яка викликала густий і тривалий туман у приміщеннях.

Замість того, щоб слухати викладача, Аеніль вслухалася у шепотіння за сусідніми партами. Їй здавалося, що всюди звучить її ім’я, що одногрупники або думають, як з неї насміятися, або просто перемивають їй кісточки. Куди й поділося задоволення від своєї групи, що охопило її кілька хвилин тому.

Насправді, лише за партою перед Аеніль, де сидів Савлій з Тімом, кілька разів згадали дівчинку сміхом. І лише у Савлія цей сміх був недобрим.

— Я сказав, що можна розпочинати, — несподівано пролунав різкий, але спокійний голос викладача над головою Аеніль. Вона пропустила все, що він говорив раніше.

Дівчинка почервоніла і взялася за казанок. Добре, що процес приготування цієї суміші був описаний у підручнику. Вона відкрила його, але майстер сердито глянув на неї і промовив:

— Я ж сказав, що це самостійна робота!

Під хихотіння, що лунали класом, Аеніль довелося закрити книгу. Тепер їй залишалося надіятися лише на долю, адже сиділа вона сама і підказати було нікому. Зрозуміло, що завдання вона не виконає, бо все прогавила. Добре буде, якщо суміш не вибухне. Але сталося усе навпаки…

Коли Аеніль відвернулася на хвилину до шафи у пошуках стабілізуючого порошку, Савлій непомітно щось підсипав у її казанок.

І щойно Аеніль вкинула знайдений порошок, як пролунав глухий звук і весь вміст казанка опинився на парті та на самій дівчинці. Обличчям і мантією стікала смердюча зеленувата рідина. Аеніль захотілося провалитися крізь землю, щезнути назавжди. Увесь клас зайшовся реготом, не втрималася й Ембла. Навіть завжди суворий і похмурий викладач теж усміхнувся.

З червоним від сорому обличчям й очима, повними сліз, дівчина вибігла з класу і побігла до дівочої вбиральні. Добре, що це було недалеко і коридори були пусті.

У туалетній кімнаті їй довелося скинути не лише верхню мантію, а й сорочку, на яку теж просочилася ця огидна суміш. Знову й знову вона вмивала обличчя й руки перед дзеркалом і відтирала невеликі плями зі спідниці та колін. Але їй здавалося, що ця гидота назавжди залишиться на ній. Сльози не переставали текти обличчям. Вона вся тремтіла від безсилої люті і відчаю. Раніше досить спокійна дівчинка, тепер вона ледь контролювала себе.

Її сорочка і мантія лежали у раковині, що вже повністю наповнилася водою, котра навіть стікала на підлогу.

Аеніль постійно підходила до дзеркала і дивилася на своє мокре, розчервоніле від безперервного тертя обличчя. Їй здавалося, що там ще залишилася та рідина. Потім дівчинка безсило опустилася на холодну мармурову підлогу і зайшлася плачем, закривши обличчя.

Довго побути на самоті їй не вдалося. У коридорі почулися швидкі кроки. Та перш ніж пролунав скрип дверей до вбиральні, Аеніль забігла до туалетної кабінки і зачинилася.

— Аеніль? Це я, — з цими словами у Аеніль упав камінь з душі, і вона відразу вийшла.

Ембла стояла посеред умивальників і дивилася на воду, що текла на підлогу. Потім обернулася до Аеніль:

— Як ти?

Вигляд у подруги був стривожений. А Аеніль знала — якщо Емблу колись щось і турбувало, то лише вона сама. Питання було даниною ввічливості, тому Аеніль не стала на нього відповідати. Натомість здивовано запитала:

— А що ти тут робиш?

Ембла знову тривожно і якось сумно глянула на Аеніль. Потім опустила погляд і лише після тривалої мовчанки сказала:

— У мене теж не вийшла суміш. Я ненароком перевернула казанок. Правда, це було не так невдало, як в тебе, — Ембла не змогла втримати посмішку, але то була сумна посмішка. Її щось непокоїло. Аеніль добре відчувала це.

— А що сталось? Щось з руками?

Ембла злякано зиркнула на Аеніль і сховала руки у кишені мантії. Але потім кивнула. Все одно їй більше нікому було довіритися.

— А що з ними? — не вгавала Аеніль. Вона вже перестала плакати і забула про свої неприємності. Тепер дівчинка цілком зосередила увагу на проблемах подруги.

— Навіть не знаю… Болять долоні, немов я їх обпекла… і погано слухаються пальці…

— Потрібно піти в шпиталь! Чому ти не зробила цього раніше?

— Та не знаю… По-моєму, не варто…

— Ще й як варто! Я піду з тобою. Сьогодні після занять, добре?

Ембла нерішуче кивнула. Потім глянула на одяг Аеніль, що плавав у раковині, і сказала:

— Я зараз принесу тобі нову мантію і сорочку, — і перш ніж Аеніль встигла щось сказати, Ембла вийшла з вбиральні.

Чекати її довго не довелося, вона повернулася, і Аеніль обережно вдягла чистий і сухий одяг, що належав Емблі. Сорочка і мантія були трохи великуваті для Аеніль, бо подруга була вищою. Однак дівчинка все одно була дуже рада, адже навіть не знала, що робити з власним одягом. Навіть якщо його вдасться висушити, одягати його вона нізащо не буде.

Ембла підійшла до раковини з одягом і перекрила воду, що давно лилася на підлогу. Вона вже піввбиральні залила. Ембла почала механічно полоскати мантію. Це здивувало Аеніль — подруга їй ніколи не допомагала і взагалі, здавалося, мала відразу до будь-якої роботи. Тому Аеніль не відразу знайшла, що сказати, і минуло кілька хвилин, перш ніж вона промовила:

— Та ти що? Я сама розберусь! — І відсторонила Емблу від раковини.

Ембла байдуже стенула плечима і відійшла. Проте її допомога знадобилася пізніше. Вдруге за сьогодні викликавши вітерець, Ембла допомогла хоч трохи просушити одяг.

— Майстер Елітіс покарав Савлія, — усміхнулася Ембла. — Він буде чистити туалети сьогодні ввечері. Якщо врахувати його знання чар, то йому доведеться помучитися.

Аеніль теж усміхнулася, але не надто зраділа. Вона була задоволена, що Савлія покарали, але добре знала, що їй від цього буде тільки гірше. Тепер він не заспокоїться, поки не помститься.

Коли Аеніль охайно згорнула одяг, то помітила, що вода все ще не перестає капати на підлогу.

Звернула на це увагу й Ембла. Вона раптом стривожено оглянула вбиральню, немов уперше її побачила, і нерішуче підійшла до раковини. Стала розглядати умивальник, сіпаючи за різні виступи і візерунки. Здавалося, вона просто боїться, що через них усю вбиральню заллє водою. Аеніль здивовано спостерігала за подругою:

— Що це ти робиш?

Аж раптом почувся якийсь скрип, і Ембла перелякано відсахнулася від раковини. Та повільно від’їхала вбік і відкрила вхід, за яким був вогкий кам’яний коридор зі сходами, що вели кудись униз, у пітьму.

— Це таємний хід! — вигукнула Аеніль і підійшла. — Цікаво, куди він веде?

Але Ембла не поділяла захоплення й інтерес подруги. Вона продовжувала відступати назад, аж доки не вперлася у стіну.

— Закрий… закрий його… — ледь чутно пробурмотіла вона.

— Як? Це ж ти його відчинила, — здивувалася Аеніль. Утім, коли побачила наляканий вигляд подруги, почала уважно розглядати раковину в пошуках ключа. Та через кілька хвилин раковина сама повернулася на місце і закрила собою вхід. Вода перестала капати.

Аеніль полегшено зітхнула:

— Добре, що воно само закрилось. Якби викладачі побачили, нам би дісталось.

Ембла теж зраділа.

— Нам пора йти, скоро закінчиться урок, а треба ще забрати наші речі з класу.

Аеніль кивнула. Жодна з дівчат не хотіла залишатися у цій вбиральні, хоч кожна зі своїх причин. Тому відразу ж, як Аеніль востаннє вимила обличчя і руки, вони вийшли звідти.

Коли вони повернулися до класу з алхімії, там вже нікого не було. Лише плаваючі кімнатою клаптики туману свідчили, що урок відбувся і суміші, схоже, у всіх вдалися.

Дівчата підійшли до своїх парт і стали складати речі до торбин. Аеніль звернула увагу, що її стіл чистий, і навіть запаху тієї гидоти не було чутно. Вона запхнула свій вологий одяг у сумку.

У цей час відкрилися двері у кабінет викладача, і він зайшов до класу. Ембла, котра вже склала свої речі, швидко вийшла. Вона помітила, як він уважно дивився на її руки, що ледь слухалися її під час уроку, і дуже боялася, що він стане про щось розпитувати.

Аеніль залишилася наодинці з майстром Елітісом у класі. На відміну від Ембли, вона не стала втікати, а навпаки підійшла до майстра, щоб запитати домашнє завдання. Їй не дуже хотілося це робити, але вона розуміла, що краще це спитати у майстра, ніж у одногрупників.

Майстер байдуже їй відповів, а потім подивився на її чоло. Спершу він хотів накласти просте заклинання, яке б умить прибрало синець. Він навіть наблизив руку до лоба дівчинки. Але потім згадав Ірене, котра ніколи не накладала заклять на себе чи на когось з близьких їй. І, мабуть, правильно робила. На хвилину він завагався, а потім став розглядати синець. Дівчинці це не сподобалося, але вона нічого не сказала. Лише скривилася, коли його пальці торкнулися болючого місця.

— Тобі треба бути обережнішою, — сказав він іронічно і холодно. — З таким природнім захистом, як у тебе, якщо не навчишся себе контролювати, матимеш серйозні проблеми.

Він саркастично посміхнувся і вийшов з кімнати.

Кілька хвилин Аеніль стояла, стиснувши кулаки так, що побіліли пальці. Її обличчя знову пашіло від сорому і образи.

— Що це таке? — бурмотіла вона про себе. — Чому всі немов змовились проти мене? Тільки й думають, як би болючіше зачепити…

Вона знала, що має найслабший чарівний захист на курсі. Навіть серед учнів відділення книжників, які майже не застосовують чари, такого слабкого немає. Тому її так легко образити, і навіть завдати болю. Всі це знали. Але навіщо їй постійно про це нагадувати?

На очах дівчинки знову виступили сльози, однак вона швидко їх витерла й спробувала заспокоїтися. Записала на клаптику паперу домашнє завдання, забрала свої речі і вийшла з класу з сердитим виразом обличчя.

* * *

Коли майстер Евагор Елітіс зайшов до викладацької вітальні алхіміків, то відчув напруження, що там панувало. Симоніда Садіатт та Ірене Урегус розмовляли у кутку кімнати. Говорили вони тихо й зовні спокійно, але було зрозуміло, що це дуже вибухонебезпечна розмова. Проте майстер Еіітіс зрадів хоча б тому, що тепер йому не доведеться самому говорити з Садіатт. Цю неприємну частину роботи виконала Ірене.

Він наблизився до них і поглядом дав зрозуміти Ірене, що пора закінчувати, доки вони не призначили одна одній Поєдинок. До цього залишалося недовго, судячи з виразів їхніх облич.

Ірене холодно кивнула Садіатт і попрямувала за майстром в інший куток вітальні, де знаходилися їхні столи. Майстер Садіатт вийшла, й вони залишилися у кімнаті самі.

Обличчя Ірене палало від гніву, вона ледь стримувала злість:

— От негідниця… Брехня і зрада — це вся їхня сутність…

— Невже ти сподівалась, що вона почне вибачатись? — іронічно відказав майстер.

— Ну… — У голосі Ірене почулася нерішучість. Це їй самій аж ніяк не сподобалося, тому вона твердо додала. — Вчора вона говорила протилежне, запевняла…

— Ти забуваєш, хто вона. Хто вони. Не дивись на їхню поведінку і не слухай їхніх слів. Це тільки заплутує.

Після паузи він продовжив:

— Ми вважаємо, що вона для Ордену — ніщо. Чому ми так вважаємо? З її власних слів, фактично. Майстер Стесагор значно розумніший за усіх нас. Він не раз натякав мені, що з Садіатт не все так просто.

— Тобто?

— Вона може бути ким завгодно. Навіть головою Ордену.

Очі Ірене розширилися від здивування.

— Ну, це вже ви перегнули палицю. Вона лише нещодавно увійшла до Ордену, ніхто не довірить їй такої важливої посади.

— А чому ти вважаєш, що вона увійшла нещодавно?

— Як це чому? Бо вона була в нашому клані. Не могла ж вона… — Ірене змовкла і замислилася.

— Могла, — спокійно продовжив майстер Елітіс. — Вона покинула наш клан лише після того, як майстер Стесагор дізнався, що вона співпрацює з Темними. А як довго і як глибоко Симоніда з ними співпрацювала — цього він не знав. У нього навіть була думка, що вона навмисно дала себе розкрити.

Ірене мовчала. Вона розуміла, що Елітіс правий.

— Злість іноді засліплює нас, закриває очевидні речі. Намагайся контролювати себе, Ірене.

Жінка кивнула. Вона ненавиділа, коли її повчали, допускаючи лише два винятки — коли це робив майстер Стесагор або Евагор.

Пролунав ледь чутний стукіт у двері вітальні. Так стукати можуть хіба що учні. Ірене усміхнулася й промовила голосно і різко:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, й до вітальні нерішуче зайшла учениця. На голові у неї був каптур, що мав здатність приховувати обличчя. Мантії з такими каптурами видавали представникам нелюдських народів, аби вони уникали насмішок та переслідувань з боку інших учнів. Однак від викладачів ховатися було нічого, більше того, це було неввічливо. Учениця це знала, тому відразу скинула каптур.

Ірене не змогла приховати здивування. Майстер Елітіс кинув короткий байдужий погляд на дівчину і став перебирати сувої пергаменту на своєму столі. Він щось шукав.

Дівчина мала світло-синю шкіру, яскраво-блакитне волосся, губи й очі. За людськими мірками їй мало б бути років сімнадцять.

Вона нерішуче переступила з ноги на ногу й оглянула вітальню. Усі її рухи були плавні, неспішні і спокійні, хоча в дивних яскравих очах відчувалося хвилювання.

— Майстер Мейсон… — Вона говорила дуже тихо, але й цього було достатньо, аби почути, наскільки дивним у неї був голос.

Приглушений, глибокий, він немов долинав з бездонного колодязя. У ньому відчувалося якесь шипіння. Відразу на думку приходило порівняння із сичанням змії.

— Майстра Мейсона немає, як бачиш. Йому щось передати? — запитала Ірене, зацікавлено розглядаючи дівчину.

— Ні… Тобто… Мені потрібно віддати йому реферат…

— То давай. Можеш залишити на його столі. Я йому скажу, хто передав…

— Ні… Він може його не прийняти… — дівчина потупила погляд. — Я не виконала роботу вчасно. І я хотіла з ним поговорити… Пояснити…

Ірене кивнула з розумінням. Майстер Мейсон був керівником відділення алхімії, попри те, що не викладав жодної алхімічної дисципліни. Він славився своєю жорсткістю і навіть ворожнечею з деякими учнями, у той час як від інших майже нічого не вимагав.

— Я можу подивитися його розклад, аби ви знали, де шукати, — сказала Ірене. — Бо він може й не прийти сюди на цій перерві.

Майстер Елітіс підняв на неї здивований погляд — вона дуже рідко прагнула комусь чимось допомогти, особливо учням. Ірене проігнорувала його реакцію.

В очах дівчини з’явилася вдячність, і вона радісно кивнула. Ірене підійшла до розкладу занять і стала його розглядати. Немов ненароком, промовила:

— А ви…

Дівчина не зрозуміла, і з запитальним виглядом ступила крок уперед. Майстер Елітіс підняв голову і байдуже відповів замість неї:

— Лебенійка.

Після чого продовжив переглядати пірамідки з сувоїв. Йому ніяк не вдавалося знайти потрібного, і в його рухах вже відчувалося роздратування.

— А, так, — дівчина енергійно кивнула. — Мене звати Гелео, а повністю — Гелео он-га Гіархо аріо о-Тегард.

— Ірене Урегус, магістерка алхімії та чародійства, — вимушена була відрекомендувалися Ірене, аби не порушувати правил увічливості.

Майстер Елітіс промовчав, хоч і відчув запитальний погляд дівчини на собі. Вона була здивована, що він знав її народ, адже більшість викладачів уявлення не мали, звідки вона. Їй завжди доводилося розповідати все самій, а потім ще й довго пояснювати, де знаходиться її країна.

Ірене розірвала тишу:

— У майстра Мейсона сьогодні другого уроку немає, а третій — у другій групі чарівників. Це в їхньому головному класі на третьому поверсі. Ви, напевне, зможете зустріти його там до або після заняття.

— Дуже вам дякую, панно магістерко, — промовила дівчина. Тривоги в її голосі поменшало.

Однак саме в цю хвилину двері рвучко відчинилися й до вітальні впевнено зайшов не хто інший, як майстер Йон Aуст Мейсон власною персоною.

Це був високий красивий чоловік, з лискучим світлим волоссям до плечей, атлетичною статурою, впевненими та рішучими рухами. Його погляд завжди був зверхнім і насмішкуватим, немов у дворянина серед зграї блазнів. Саме так він і почував себе поміж учнів, а, можливо, і серед колег.

Він рішуче пройшов до свого столу, навіть не глянувши в бік учениці, що на нього чекала. Поклав на стіл стос списаних учнями аркушів, заглянув у кілька шухляд, а потім незадоволено оглянув поверхню столу. Зиркнув у бік Ірене, котра продовжувала вивчати розклад, але вже свій.

— Ви не бачили на моєму столі папку з роботами учнів?

— Ні, — холодно і байдуже відповіла Ірене. Було помітно, що ставлення до свого керівника у неї не дуже позитивне. Проте майстер Мейсон пропустив відповідь повз вуха і відповів сам:

— Так. Я, мабуть, залишив їх у своєму кабінеті, а не тут.

Він уже звик до майже цілковитого бойкоту його персони викладачами відділення алхімії. Адже його призначили згори, без будь якого узгодження з ними і після звільнення з цієї посади майстра Стесагора, якого тут усі дуже поважали. Усі знали, що майстра Мейсона призначили лише для того, аби контролювати це неблагополучне відділення. Керівництво Академії завжди боялося, щоб жодне відділення не очолив представник Темних, а майстра Стесагора завжди в цьому підозрювали.

— Майстре Мейсоне… — пролунав нерішучий голос Гелео. Вона тільки зараз наважилася звернутися до нього. Увесь її вигляд говорив про хвилювання і страх.

Ірене відійшла від розкладу і сіла за свій стіл. Вона з жалем дивилася на дівчину.

Майстер Мейсон повернувся до лебенійки і зміряв її зневажливим поглядом. Потім поглянув на Ірене. В його очах відчувалося питання: «Що вона тут робить?» Ірене проігнорувала цей погляд.

— Я завершила реферат з теорії чарів, — таким же тремтячим голосом продовжувала дівчина…

— Реферат потрібно було здати позавчора, — грубо відрізав майстер і відвернувся, вказуючи, що розмова завершена.

— Майстре, я прошу вибачення, але… я не могла виконати практичну частину раніше… я маю певні проблеми з використанням чарів… мені це дуже складно…

— Мене це не стосується, — у голосі майстра почала відчуватися роздратованість, він навіть не обернувся до учениці. —Якщо ви не здатні чарувати, то вам нічого тут робити. Повертайтеся у свої Лебенії і навчайтеся там. Бісероплетінню, — він неприємно захихотів.

Руки лебенійки, що тримали товсту пачку ретельно списаних аркушів, затремтіли. Ірене звернула увагу на її химерні, яскраво-блакитні нігті. Вони аж побіліли, з такою силою вона стиснула реферат. Обличчя дівчини скривилося — так схоже на людину, й одночасно не схоже. Великі синюваті сльози виступили у її очах. Вона розвернулася й пішла до дверей. На виході затрималася і поклала свій реферат на одну з полиць шафи, що там була. Потім обернулася і зовсім несподівано вклонилася Ірене. Швидко і беззвучно вийшла з вітальні.

Майстер Мейсон розібрався зі своїми паперами і теж невдовзі вийшов.

— Бідна дівчинка, — проказала Ірене. — Навряд чи вона колись складе у нього іспит.

— З яких це пір ти переймаєшся долею учнів? — іронічно запитав майстер Елітіс.

— Я вперше бачу лебенійку… і… Мені здається, що Мейсон ставиться до неї так саме через її кров. А я ненавиджу таке, особливо, якщо мова йде про дітей.

— Тебе можна зрозуміти. — Майстер Елітіс усміхнувся.

Ірене враз спохмурніла.

— Так. Бо я теж відчувала себе так, коли вчилася, коли мене взяли до Клану.

— Не варто перейматись через це так сильно, — заспокійливо промовив майстер. — Таке всюди трапляється, нічого дивного і страшного тут немає. В Академії бувають набагато жахливіші речі. Краще захищати учнів від них.

— Так. Ви праві, — відповіла після паузи Ірене.

Вона підійшла до дверей і взяла з полиці роботу лебенійки, повернулася за свій стіл і стала її розглядати. Почерк у дівчини був химерний. Літери дуже рівні, правильно виписані, але з якимись химерними гачками і нахилами в інший бік.

— «Відділення чародійства, перший курс, третя група», — зачитала Ірене частину підпису лебенійки.

— То й що? Хочеш у неї викладати?

— Можливо… — задумливо відповіла Ірене. — Я впевнена, що ця робота краща, ніж усі інші, які перевіряв Мейсон.

Майстер Елітіс щось нерозбірливо мугикнув, а потім сказав:

— Добре, досить вже про дурниці розмовляти. Мені пора йти, заняття розпочалось.

Ірене запитально обернула до нього голову. Але він не продовжив, бо саме знайшов той сувій пергаменту, який так довго шукав.

З радісним виглядом чоловік обережно поклав його у кишеню і лише потім сказав:

— Я бачив сьогодні ту дівчинку… з твоїх… У неї проблеми з руками. Вона ледве володіє ними, сьогодні перевернула казанок з сумішшю на уроці.

— З руками? — здивовано перепитала Ірене.

— Так.

— Не знаю… невже це пов’язано? — у її голосі звучала розгубленість.

Майстру це не сподобалося. Він чекав пояснень, а не питань.