Аеніль

Розділ 11 БЕНКЕТ У ЧАС СКОРБОТНИЙ

Аеніль сиділа у своїй кімнаті й похмуро дивилася поперед себе на картинку з дивним пейзажем у блакитних тонах, що їй колись подарувала Гелео. На ліжку перед дівчиною лежала розкрита книжечка з казками. Вона читала їх колись Іно, а тепер знову перечитувала.

Пролунав тихий, але рішучий стукіт у двері. Аеніль здивовано повернула голову. Після того, як вона вилила обід в обличчя служниці, яка його принесла, до неї в кімнату ніхто не стукав. Аеніль повагалася, але потім таки сказала:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і в кімнату, зігнувшись, зайшов майстер Евагор Елітіс. Відколи Аеніль бачила його попереднього разу, він зблід і схуд, ліва рука була на перев’язі. Дівчинка чула про його невдалий Поєдинок з іншим викладачем, через який їх обох мало не вигнали з Академії. Врятувало тільки те, що нині в Академії не до слідкування за порушеннями статутів, коли Звір вільно розгулює її коридорами, і коли кожен викладач потрібен дія захисту.

— Я чув про твою негідну поведінку, — відзначив одразу майстер, коли сів на стілець біля дверей.

— І що? — з викликом сказала Аеніль.

Майстер проігнорував її тон і спокійно продовжив:

— Так далі не можна. Ти повинна взяти себе в руки. Ти вже тиждень занять пропустила, тобі необхідно вчитись.

— Навіщо? Що це дасть?

Аеніль була готова кричати, але щось стримувало її. Вона не могла говорити з майстром надто зухвало. Це не Гелео, і не її однокурсниці.

— Щось таки дасть. А якщо ти й далі себе так вестимеш, то лише нашкодиш собі й іншим.

— Ну й нехай!

— Мені байдуже, що ти шкодиш собі, — знову проігнорував її виклик майстер. — Але я не можу дозволити тобі нашкодити Іно.

— Як це? — тихо і розгублено сказала Аеніль, її вираз обличчя вмить змінився.

— Якщо я зніму захист, ти не втечеш знову?

— Втечу, — відповіла Аеніль, але якось нерішуче.

— Втечеш. І цього разу вже точно потрапиш у руки Звіра, або темних чаклунів, або вампірів, які нині вже не ховаються. І загинеш. І що ми тоді скажемо Іно, коли знайдемо її? У тебе більше немає сестри, бо вона, дурна, зовсім не подумала, що буде потрібна тобі живою. Так їй сказати?

Аеніль не знайшла, що відповісти. По її обличчю розлився рум’янець. Було видно, що дівчина відчуває сором.

— Я не подумала про це, — тихо сказала вона нарешті. — А ви й справді можете знайти Іно?

— Так. Якщо ти не завдаватимеш зайвого клопоту. Ти не уявляєш, наскільки це складно… і наскільки це дорого коштуватиме — повернути її. Але це буде зроблено.

— Будь ласка, знайдіть її! Я вам усе життя буду вдячна!

— Моєї заслуги тут немає. І дякувати мені нічого. Я знімаю чари і надіюсь, що ти поводитимешся розумно.

Майстер кинув око на розгорнену книжку, яку колись дав Аеніль, усміхнувся і вийшов. Дівчинка помітила його погляд і ще більше розгубилася. Їй же хотілося показати всім, що вона мучиться, а не розважається читанням казок.

Після розмови з майстром Евагором Аеніль почала ходити на заняття. Більшість уроків відбувалися в учнівській або у вітальні алхіміків для усього курсу. Бувало, що одночасно йшло кілька уроків для різних курсів. Звір таки вніс плутанину і труднощі у навчальний процес в Академії.

— Не розумію, чому вони не припинять навчання! — обурено промовила Аеніль після чергового уроку.

— Семестр вже закінчується, скільки тут залишилося. Та й іспити скасували, виставлять підсумкові оцінки за поточними… — відказала їй Ембла.

— Але ж це небезпечно, вчитись у таких умовах!

— Не більше, ніж сидіти по вітальнях і трястися від страху, — втрутився у розмову дівчат хлопець з другої групи алхіміків — Мілон Діакторід, трохи пихатий і самовпевнений, але говірливий і компанійський.

— Ніхто не трясеться, — обурилася Ембла.

Розмова мало цікавила Аеніль, і вона відсунулася далі від Ембли на дивані, де вони вдвох сиділи. В учнівській було повно учнів з різних курсів і груп. Шум відволікав Аеніль і не давав їй остаточно заглибитися у похмурі та тривожні думки.

— Справді? А чого ж сьогодні на уроці історії Ери дівчата вищали, коли Звір пробирався якимось з сусідніх коридорів? — усміхнувся Мілон.

— Я не вищала, — вперто, але не дуже щиро сказала Ембла.

— Ну, тобі краще знати. Хоч, може, це й добре, бо тим вереском ви, напевне, налякали бідолаху Звіра до півсмерті.

Ембла не змогла втримати посмішку.

— І все ж Аеніль права. Чому б не зробити перерву у навчанні, доки не вдасться знищити Звіра?

— В Академії бували й тяжчі часи, але й тоді навчання не припинялося, хоч здатними вчитися були лише кілька учнів, — сказав Мілон.

— Як це?

— Інші всі були або мертві, або поранені. Це у Темні Часи було, треба краще вчити історію Академії. Хоч ми це ще не проходили, я просто сам читав. Тоді Академія була напівпорожньою, сповненою всіляких монстрів і чудовиськ, чарівники утримували лише кілька кімнат і намагалися там чомусь вчити рідіючі ряди учнів.

— Жах.

— Так. У порівнянні з тим, у нас тут все просто чудово. Подумаєш, пару учнів і викладачів загинуло, пару десятків зникло і ще пару десятків поранено. А всього у нас тут не менше двох тисяч людей живе, працює і вчиться.

— Ого, як багато.

— Еге ж.

До Мілона підійшов хмурий, згорблений і дуже худий хлопець:

— Пішли, нам пора, — буркнув він.

— Це Мирон, мій друг, — відрекомендував його Емблі Мілон. — А це Ембла, моя знайома.

Мирон навіть не глянув у бік дівчини. Мілон попрощався і пішов з одногрупником.

— Звідки він тебе знає? — байдуже спитала Аеніль.

— А він теж… е… Так вийшло, що ми познайомилися, — не знала що відповісти Ембла, бо про Клан їй було заборонено хоча б комусь говорити. Та Аеніль і не стала особливо допитуватися.

Наступного дня, у п’ятницю, занять не було, бо йшла підготовка до шкільного балу. Він відбувається щоразу перед закінченням семестру, двічі на рік. Окрім самого балу, одночасно проходять конкурс краси дія дівчат, фінал з Гри та святковий бенкет.

Вітальня алхіміків було схожа на бджолиний вулик. Аеніль уже насиділася у своїй кімнаті, тому вирішила за краще посидіти тут, забившись у найдальший куток. Порушувати прохання майстра Евагора і полишати приміщення вітальні без дозволу вона не наважувалася.

У вітальню вбігла розпашіла Ембла і одразу кинулася до Аеніль:

— У мене чудова новина! Ти не повіриш!

— Що там таке? — стомлено пробурчала Аеніль.

— Нітетіс жива, — проказала Ембла пошепки. — Тільки про це поки не можна нікому казати.

Аеніль скочила на ноги.

— Як жива? Але ж умертвій завжди вбиває свою жертву! — швидко зашепотіла дівчина. — Сабілла тут усі деталі порозписувала, хто такі ці умертвії, що і як вони роблять… Наче особисто їх знала.

— Може, й знала, — Ембла з осторогою озирнулася на Сабіллу, котра запекло лаялася через щось з Савлієм Іданнфірсом. — У будь-якому разі вона жива. Допоміг захист кімнати, її особистий захист і, очевидно, якісь захисні чари, що встиг накласти майстер Евагор. Хоч вона все одно однією ногою в могилі і ще може померти, тому про це нікому й не кажуть.

— А звідки ти дізналась?

— Мені розповіла Івонна, медсестра. Вона за нею доглядала і чула розмови майстрів-цілителів.

— А її ти звідки знаєш? — Аеніль дивувалася, звідки в замкнутої Ембли з’явилося стільки друзів.

— Ми познайомилися, коли я відвідувала шпиталь, — тут Емблі було нічого приховувати. — І коли ходила дивитися на підготовку до конкурсу краси. Івонна буде приймати у ньому участь. Вона дуже красива!

— І ти теж хотіла б приймати участь? — спитала Аеніль.

— Е… Та ні, мабуть, ні… — почервоніла Ембла і поквапилася перевести розмову. — Уявляєш, яка це несправедливість, що майстра Евагора тяжко поранив батько Нітетіс. Він же насправді захистив її! І якби він не приніс її одразу у шпиталь, доки отрута з кинджала не встигла поширитися, то вона б точно померла. А тепер бідний майстер навіть не може заняття проводити, його до кінця семестру буде заміняти та Хілея Ехем, зовсім молода дівчина.

— Не може проводити заняття? Я думала, то в нього просто справи були, що його не було на цьому тижні…

— Ні. Він в шпиталі, тяжко поранений.

— Як це? Він же приходив у понеділок… — Аеніль змовкла і задумалася. — Це ж треба… А майстер Амасіс не знає, що вона жива?

— Начебто знає, але йому забороняють її провідувати. Всім забороняють, крім кількох майстрів, що розбираються у тих темних чарах.

— І він не попросив вибачення у майстра Евагора?

— Не знаю. Навряд.

До дівчат підійшов Леонт. Він якось нерішуче зупинився поряд з ними, а потім сказав:

— Ембло, не залишиш мене з Аеніль? Мені треба з нею поговорити наодинці.

Ембла змовницьки посміхнулася подрузі, кивнула й пішла до своєї кімнати. Аеніль же піднялася й обурено подивилася на Леонта, який так безцеремонно увірвався у вітальню і привернув до себе численні зацікавлені погляди дівчат відділення. Їй зовсім не хотілося знову чути якісь насмішки на свою адресу.

— Е… — Леонт помітив, що Аеніль не в настрої, тому вирішив почати з іншого, — ти знаєш, що Нітетіс не загинула? Вона жива! Тільки це таємниця.

— Знаю, — холодно відрізала Аеніль. — І я дуже за неї рада, — додала вже тепліше.

Леонт знову зам’явся, але потім таки наважився:

— Аеніль, я хотів запросити тебе на післязавтрашній бал.

— Що? — обурилася Аеніль. — Я й сама здатна туди піти, навіщо мене запрошувати!

— Е… Ну, просто я думав, що цікавіше йти разом…

— Тьху, я краще піду з Емблою, ніж з тобою. Ще чого! Я взагалі туди не хочу йти.

Аеніль розвернулася і пішла у свою кімнату. Розгублений Леонт був змушений піти з вітальні. Перед дверима кімнати Аеніль очікувала Ембла:

— Ну що? Він тебе запросив? — радісно спитала вона.

— Намагався, — роздратовано відказала Аеніль.

— Ти що… не захотіла з ним йти? — здивувалася Ембла.

— Ще чого! Я краще з тобою піду. Нащо він мені здався.

— Дивна ти. Я б була на сьомому небі від щастя, якби він запросив мене. А зі мною… зі мною не вийде.

— Чому не вийде?

— Е… Мене запросили… — відвела погляд Ембла.

— Хто? — здивувалася Аеніль.

— Ну… Я ще не знаю… я сказала йому, що подумаю… Я не впевнена…

— Хто? — наполягала Аеніль, її це неабияк зацікавило.

— Анахарсій, — випалила Ембла і зашарілася.

— Хто?! — Аеніль була вражена. — І ти віриш, що це щиро? Може, вони з Савлієм знову надумали щось, щоб познущатись з тебе!

— Е… От тому я й не знаю… Наче щиро… Але все одно боюсь…

— Та ну, ти що. Відмов йому. А то будеш жалкувати.

— А раптом він мені помститься, якщо відмовлю? Думаю, що краще погодитися… Там же буде багато людей, і викладачів, що він мені зробить? Крім того, я… ну у мене тепер є друзі, які мене захистять, якщо що.

— Мілон? — усміхнулася Аеніль.

— А хоч би й він, — з викликом відказала Ембла.

— То чого ж він тебе не запросив?

— Він запросив Сафію Ехем, найкрасивішу дівчину на першому курсі, з відділення чародіїв. Вона теж братиме участь у конкурсі. Та й не хочу я, щоб він мене запрошував. От якби Леонт… Але нехай.

— Не заздрю тобі, краще йти самій, ніж з Анахарсіем.

— Ну чому? Він нормальний. Ну трохи нахабний, але так… нормальний, — Ембла намагалася переконати перш за все себе.

— Як хочеш. Я піду сама. Або взагалі не піду, — голос Аеніль знову став похмурий, бо вона згадала про Іно. Дівчинка попрощалася з Емблою і зайшла у свою кімнату.

Учнівський бал відбувався цього року у їдальні. Вона бyлa більш захищена, ніж головна бенкетна зала Академії, де зазвичай проходили усі свята. Учнівські столи розставили по краях кімнати, тісно один до одного, звільнивши місце по центру. Розмістили у залі також невелике підвищення, що мало слугувати сценою — там гратиме оркестр і проходитиме конкурс краси. Спеціальні столи для Гри були поставлені окремо у кутку.

Хоч далеко не всі учні Академії прийшли на бал, але приміщення їдальні було заповнено вщерть, ледь можна було протиснутися.

Похмура й сердита Аеніль стояла біля входу. Ніхто їй не сказав, що на бал можна заходити лише у чиємусь супроводі, а не поодинці. Така була давня традиція і спеціальні чари обмежували вхід. Її вже дістали насмішливі погляди і шепотіння знайомих учнів з відділення алхімії, і вона б уже давно пішла назад, якби не перспектива провести цілий день, вечір і більшу частину ночі у повній самотності у порожній вітальні.

Нарешті вона не витримала і таки розвернулася, щоб йти назад, і зіткнулася з викладачами, що підходили до дверей. Це був майстер Евагор, все ще дуже хворобливого вигляду. Він шкутильгав, тримаючи за руку Ірене Урегус, що тепер була у скромній медсестринській мантії. Хоча ще невідомо, хто кого тримав. Цілком можливо, що Ірене допомагала йому йти. Аеніль привіталася, а майстер сказав:

— Чому ти тут стоїш?

— Я не знала, що самій зайти не можна… — відповіла Аеніль.

— І ніхто тобі не сказав? Ну й учні. І ніхто тебе не запросив?

— Ну, запросив. Тільки я відмовила.

Майстер усміхнувся і похитав головою.

— Ну добре, давай я тебе проведу. У порожній вітальні тобі робити нічого, а тут хоч трохи розвієшся.

І, не звертаючи уваги на розгублений погляд Ірене, майстер взяв Аеніль за руку та провів у бальну залу. Проте Аеніль, що спершу мовчки скорилася, потім, коли вони зайшли, стурбовано запитала:

— А як же пані Урегус?

— Не хвилюйся, у неї все одно багато обов’язків у лікарні. Вона б не була тут довго.

— Вона гарна.

— Хто? — не зрозумів спочатку майстер.

— Панна Урегус. Їй дуже личить нова зачіска.

— Яка зачіска?

— У неї раніше було довге волосся, а тепер коротке і красиво укладене завитками, — почала терпляче пояснювати Аеніль.

— Гм. Я й не помітив. Зовсім неуважний став. Хоча й справді, для дечаризації її мали постригти…

Майстер сів поряд з похмурою дорослою парою та дівчиною років сімнадцяти. Аеніль їх ніколи раніше не бачила, але вони їй не сподобалися. Незнайома дівчина якось гостро зиркнула у бік Аеніль, і дівчинці стало моторошно.

— Вітаю, пане й пані Тарту, — промовив майстер.

— Доброго дня, майстре Елітісе, — прохолодно і стримано, але й ввічливо промовив чоловік.

Аеніль помітила, що в очах жінки, холодних і жорстоких, майнула вдячність, коли вона віталася з майстром.

— Це старша донька наша, Сатіах ніа…

— Сатія Тарту, — грубо перебив жінку чоловік. Та зблідла і схилила голову, кивнувши.

Майстер Евагор кивнув з посмішкою, що трохи пом’якшило лютий погляд, який Діор Тарту кинув на дружину. Однак не пом’якшило повні ненависті очі Сатії, що втупилися у майстра.

— Це Аеніль дель Уберті, — промовив він, несподівано для Аеніль, — дочка послів Ерлі, моїх давніх друзів, які нині відбули з Академії у справах.

— Продовжуєте сімейні традиції? — усміхнувся чоловік. — Політичні справи вашого брата?

— Не зовсім, я цим мало цікавлюсь. Просто з паном Уберті ми любили пограти у Гру на дозвіллі.

Аеніль здивовано дивилася на майстра Евагора. Вона зустрічала його брата у своїх батьків, але самого не бачила ніколи.

— Можеш йти до своїх друзів, — промовив Евагор до Аеніль. — Або, якщо хочеш, можеш залишитись тут. Скоро почнеться конкурс краси і одночасно фінал з Гри, потім бал і, зрештою, святковий бенкет.

Аеніль подивилася у інший бік залу. Там Ембла з напруженим і трохи зляканим виглядом вислуховувала Анахарсія. Савлій, що прийшов, чи, швидше, був притягнений Сабіллою, продовжував про щось з нею сперечатися, Леонт мовчки сидів з якоюсь незнайомою Аеніль дівчиною з третьої групи алхіміків. Була й Гелео, стояла, схована за каптуром, зовсім неподалік, з дівчиною у химерному зеленому шарфі поверх мантії й досить незвичною, хоч і людською, зовнішністю — дуже довгим світло-коричневим волоссям, яскраво-зеленими очима і блідо-рожевою шкірою. Аеніль відвернулася, коли її помітила Гелео, і сказала:

— Та ні, я посиджу тут.

Майстер кивнув і став дивитися, як служники застилали килимом підвищення, де мали виступати учасниці конкурсу краси. Аеніль звернула увагу, що до зали увійшли дві дівчини, і не стрималася від питання:

— А хіба пари на бал не повинні складатись з хлопця і дівчини?

Сатія пирснула сміхом, холодним, як крижана вода, але Аеніль пропустила його повз вуха.

— Колись так було, — відповів майстер Евагор. — Але через те, що на деяких відділеннях або мало хлопців, або мало дівчат, це скасували. Та й загалом це не академічна традиція, це завели арнінські дворяни, якій й стали проводити перші конкурси тут. Тепер достатньо прийти або з другом, або з подругою, чи як там вийде. Також батьки можуть брати дітей…

Евагор змовк, бо до них нерішуче підійшла Гелео.

— Привіт, — тихо промовила вона до Аеніль.

Аеніль промовчала, відвернувшись убік. Знову пролунав сміх Сатії і вона різко сказала:

— Синьошкіру ігнорують, от біда, — від гострих очей молодшої Тарту не сховає і каптур.

Аеніль теж навмисно засміялася. Гелео деякий час стояла, а потім вибігла з зали. Її спробувала зупинити дівчина у зеленому шарфі, але безуспішно.

Евагор стурбовано подивися услід лебенійці і сказав Аеніль:

— Чому ти так?

— Вона обманювала мене. Я їй не пробачу, — холодно промовила Аеніль, хоч її голос тремтів. Вона сама не сподівалася на таку реакцію Гелео.

Евагор спохмурнів, але нічого не сказав.

— Вже розпочинається конкурс краси, — спробувала розрядити напруження Марія Тарту.

— А я хочу подивитися на Гру, — капризно і наполегливо промовила Сатія. — Триста років мені треба тих дівок видивлятися. Якби ж їх можна було…

— Пішли, якщо хочеш, — різко перебив її батько.

Майстер Елітіс пропустив Діора Тарту, а Сатія спритно перестрибнула через невисокий стіл. Її рухи були плавні, заворожуючі й водночас моторошні, не схожі на людські. Коли після стрибка вона пригнулася, а потім випрямилася, хижо зиркнувши на Аеніль, учениця згадала… Ніч, коли вона виконувала покарання майстра Евагора… учень, що лежав у коридорі… і темна фігура, що схилилася над ним. Дівчинка тоді відчула на собі погляд, хоч і не бачила його… Той же погляд, що й зараз. Аеніль зблідла й несвідомо підсунулася ближче до майстра Елітіса.

— Це тобі не зала для фізичних тренувань, — жорстко гримнув Діор на дочку і вліпив їй запотиличника.

Вона здригнулася від удару, але нічого не сказала, мовчки пішла поряд з ним до столів, де розсідалися гравці.

Тим часом майстриня Іветт оголосила про початок конкурсу краси. На сцену вийшло дванадцятеро дівчат і вона стала оголошувати їхні імена:

— Лая Іветт, Сафія Ехем, Енгільда, Івонна Хомська, Адель Йонсон, Хілея Ехем…

Коли Діор і Сатія відійшли достатньо далеко, Марія Тарту тихо промовила до Елітіса:

— Сатіах стає неконтрольованою. Занадто багато собі дозволяє.

— Повна протилежність Ади? — спитав Елітіс.

— Я не знаю… Я не думаю, що вона насправді така зла… Вона страждає. Через Аду, а, може, й ще через щось… Думаю, що це знак протесту. Аби тільки це нічим поганим не закінчилося.

Марія подивилася на Аеніль і спитала:

— А це про її сестру…

— Так, — кивнув Евагор.

Аеніль прислухалася, хоч спробувала зробити вигляд, ніби дивиться на дівчат, які тепер по черзі походжали по сцені перед викладачами, що мали обрати серед них найкрасивішу.

— Це ж треба, щоб так все сплуталося… Однак Дім не зможе тут дуже зарадити, навіть якби був у цьому особисто зацікавлений. Домовитися ми можемо, але платити…

— За це не турбуйтесь. Ми вас просимо лише домовитися.

Марія здивовано і стривожено подивилася на Евагора, потім на Аеніль і тихо промовила:

— Добре.

Тепер дівчата, що брали участь у конкурсі, мали відповісти на різні питання, що задавали викладачі, й опісля станцювати під гру майстрині Елізи Ежені Іветт. Танцювала найкраще її донька — Лія Іветт.

Коли завершувала танцювати остання з учасниць, гарненька білявка Адель Йонсон, по залу прокотився гуркіт і затремтіли стіни і підлога. Музика стихла і всі змовкли. Гуркіт знову повторився, щось схоже на грім, але зовсім поруч, в якомусь з сусідніх з залою коридорів. Вкотре затремтіти стіни, зі стелі став сипатися пил і дрібні камінці. Прозвучало приглушене ревіння, після чого всім стало зрозуміло, що це. Учні запанікували, кинулися хто до центру зали, хто, навпаки, попід стіни. Після чергового ревіння і гуркоту почали вищати дівчата. «Мітон таки був правий — такий вереск кого завгодно налякає», — подумала Аеніль.

Викладачі посхоплювалися зі своїх місць і кинулися заспокоювати учнів. По четверо майстрів вмить опинилося біля всіх дверей, що вели до зали. Очевидно, що це все передбачалося, і план дій було розроблено. Майстер Евагор теж підвівся, але нікуди від Аеніль не відійшов. Один з викладачів, що пробігав поряд, кинув на нього погляд, але, зваживши на хворобливий вигляд Елітіса, нічого не сказав і побіг собі далі. Марія Тарту теж піднялася і стривожено та напружено вдивлялася у ту частину залу, де скупчилися гравці у Гру та їхні вболівальники.

Паніку серед учнів не вдавалося зупинити, доки не пролунав громовий голос Аера Тороса:

— Спокійно! Учні, негайно поверніться на свої місця! Ми все контролюємо і нікому нічого не загрожує!

Його голос звучав так суворо, впевнено і сильно, що це подіяло. Поступово шум стих, і налякані учні розсілися по своїх місцях. Через якийсь час віддалилося ревіння і стихло дрижання стін. Майстриня Іветт за вказівкою майстра Тороса почала грати якусь веселу мелодію. Викладачі ще якийсь час постояли біля дверей, а потім повільно розійшлися туди, де сиділи раніше. Кілька викладачів вийшло з зали.

— Все минуло, — знову пролунав голос Тороса. — Можемо продовжити свято, нас чекає ще багато цікавого.

Як не дивно, але переляк швидко пройшов. Можливо, через могутній і заспокійливий голос Тороса, що переконував у захищеності, або через безсумнівно чарівну музику майстрині Іветт, або й через те, що за останні три тижні учні вже звикли до вільного пересування Академією Звіра. Гравці повернулися до Гри, а конкурсантки вийшли на сцену, очікуючи підсумків.

Коли почали оголошувати результати конкурсу, то на дванадцятому місці опинилася Дія Іветт, що неабияк засмутило її матір. Незважаючи на вміння танцювати, вона була надто повною для красуні. А в конкурсі перемогла Івонна Хомська — медсестра й магістрантка першого року навчання.

— Урегус зраділа б, — промовив майстер Евагор Елітіс. — Це одна з її колишніх учениць, Ірене колись керувала її дипломною роботою. Ну а тепер працює разом з нею медсестрою.

Аеніль помітила, як біля столів для Гри сталося пожвавлення.

— Схоже, що став відомий переможець, — сказала Марія Тарту.

Молодий майстер Йован Бейсінга, який і в Аеніль викладав теорію і практику Гри, вийшов на сцену, яку вже полишили переможці конкурсу краси, у супроводі високого білявого третьокурсника, якого Аеніль кілька разів бачила у коридорах підземелля, хоч він був не з відділення алхіміків. Майстер оголосив:

— Переможцем у фінальному етапі Гри став Вібій Крісп, учень третього курсу першої групи відділення чарівництва.

Майстер Евагор Елітіс байдуже глянув на хлопця, а от Марія Тарту враз спохмурніла. Аеніль помітила, що поки усі дивилися на переможця, біля столів для Гри відбулася невелика сутичка. Невдовзі звідти вийшов Діор Тарту, тягнучи за шкіберки Сатію, яка несамовито пручалася. Майже ніхто не звернув уваги, як вони полишили зал, хоч на обличчі і руках дівчини вже було кілька кривавих подряпин.

Майстер Елітіс провів їх пильним поглядом, а потім запитально поглянув на Марію Тарту.

— Тепер зрозуміло… — пробурмотіла та. — Той учень з відділення книжників… Він же був єдиним реальним суперником переможця! А ми ще дозволяли їй грати з Вібієм… Думали, що вона справді цікавиться Грою… А Вібій просто використав її!

Марія Тарту підвелася, ввічливо вклонилася і збиралася йти, але Евагор її зупинив:

— Не поспішайте з висновками. З вигляду цього хлопця не скажеш, що він надто підступний.

Марія глянула на майстра, сердитий вираз став м’якшим.

— Ох, Сатіах… — промовила вона із зітханням.

— Не карайте її суворо, цим ви тільки зашкодите їй ще більше…

Марія невиразно стенула плечима, хвилину повагалася, а потім схилилася над Евагором і тихо промовила до нього:

— Бенкет у час скорботний…

Вклонилася вдруге і цього разу таки вийшла з зали.

Вібія Кріспа нагородили як переможця турніру, а потім майстриня Іветт сіла за фортепіано і почала грати. Нехай і розчарована програшем доньки, грала вона все одно чудово. Аеніль не могла наслухатися. Кілька інших викладачів, магістрантів й учнів теж стали грати поряд з нею на різних інструментах. Залою залунала м’яка і спокійна мелодія. Розпочався бал. Учениці, багато з яких були в ошатних платтях, з учнями, що теж подумали про свій вигляд, почали танцювати. Особливу увагу привертала до себе Івонна, переможниця конкурсу — вона просто сяяла від радості і краси, її зовсім не зачепив переполох, спричинений Звіром. Тепер красуня була зовсім не схожа на ту непримітну дівчину-медсестру, яку Аеніль не раз зустрічала у шпиталі. Дівчинка закрила очі, щоб повністю відчути музику, цілком поринути у її світ.

Майстер Евагор уважно спостерігав за нею.

Бал тривав кілька годин. Коли, нарешті, всі потомилися, майстер Аер Торос, що був на сьогоднішньому святі головним, оголосив про бенкет. Вмить крізь бічні двері зайшли служники і почали ставити на столи наїдки. Такої кількості різноманітних страв Аеніль ще не бачила, хоч в Академії стіл не вирізняється скудністю. Оскільки за півдня всі добряче зголодніли, то вже за хвилину залу наповнило цокотіння ложок і виделок, стукання посуду та інші столові звуки. Зала нагадала, що вона, перш за все, їдальня.

Аеніль їла не надто охоче. На якийсь час музика змусила забути про проблеми, але тепер їй знову стало смутно і тривожно.

Бенкет мав закінчитися близько півночі, але ще до його завершення майстер Нвагор та Аеніль вийшли з залу. Дівчинка була стомлена, і вчитель це бачив. Коли вони вийшли, то майстра чекав сюрприз — навпроти дверей, обпершись об постамент, стояла Ірене Урегус.

— Що ти тут робиш? — здивовано мовив він.

— Та от прийшла допомогти вам дійти до шпиталю, — сердито промовила Ірене, хоч майстер бачив з її стомленого вигляду, що прийшла вона вже давно, якщо й взагалі йшла кудись звідси.

Евагор похитав головою, і вони мовчки пішли до сходів. Майстер скоса поглянув на Ірене і справді переконався, що у неї чудова зачіска, спеціально створена. А її медсестринська мантія була не звичайною, а святковою. І взагалі вона виглядала чарівно, не зрівняти з тим жалюгідним видовищем, яке відкрилося йому колись у підземному казематі Академії. Очевидно, що жінка готувалася до свята. Майстер мовив до Ірене виправдувальним голосом:

— Тепер я впевнений, що Аеніль зможе зіграти Містерію. Вона третя.

Ірене здивовано подивилася на Евагора, а Аеніль сонним голосом спитала:

— Що?

— Нічого. Прийде час, зрозумієш, — відповів майстер дівчині.

Вони підійшли до східців у підвал.

— Я відведу Аеніль, а ти йди до шпиталю чи зачекай.

— Я зачекаю, — стомлено промовила Ірене і демонстративно обперлася об постамент біля проходу.

Майстер усміхнувся і спустився з Аеніль униз. Коли вони підходили до дівчачої вітальні алхіміків, Аеніль спитала:

— Майстре, та дівчина… Сатія… я впевнена, що вона…

— Я знаю.

— Знаєте? — вражено перепитала Аеніль, її сонливість немов рукою зняло. — Але як же… чому ви…

— Ворог мого ворога — мій друг. Запам’ятай це. Хоч користуватись цим слід дуже обережно…