Аеніль

Розділ 1 ЗАВІСА ТІНЕЙ

Молода жінка у викладацькій мантії квапилася тьмяним коридором підземелля Академії, яке було ледь освітлене кіптявим полум’ям смолоскипів. Грубий килим на підлозі приглушував кроки, однак вона щохвилини озиралася назад та поглядала у бічні проходи. Вочевидь не хотіла, аби її помітили. Обличчя сховане за каптуром, і лише зрідка спалахи вогню вихоплювали його з темряви. Вона мала біляве волосся й різкі, зовсім прості риси, але рухи й незворушний вираз очей виказували її благородне походження.

Підземелля цілковито безлюдні в такий пізній час. Жінка швидко збігла сходами ще глибше й зупинилася перед невеликими, однак важкими дверима. Знову озирнулася і, як тінь, прослизнула усередину кімнати.

У центрі невеликого приміщення були розташовані колом вісім постаментів зі смолоскипами. Вони горіли зеленим полум’ям, що відкидало химерні відблиски на гранітні стіни із висіченими там орнаментами: сцени полювання, військові паради — важко сказати, яке це мало відношення до Академії.

Жінка зайшла у центр кола, й факели відразу стали яскравішими. Вона простягла руки в різні боки, і її долоні опинилися над вогнем. Здавалося, що зелене полум’я проходить крізь них. Викладачка виглядала спокійною — для неї це звичний ритуал.

Полум’я спалахнуло яскравіше, й на обличчі жінки з’явилося занепокоєння. Вона тривожно глянула на свої руки. Долоні затремтіли, однак жінка продовжувала тримати їх над факелами.

Підлога всередині кола стала напівпрозорою й невдовзі зникла. На її місці була бездонна темінь. Залишився лише маленький виступ, на якому ледь помістилися ноги жінки. Одночасно в стіні кімнати з’явилися двері.

Викладачка швидко прибрала руки зі смолоскипів і обережно переступила із центру кола за його межі. Якийсь час вона стояла, здивовано розглядаючи свої почервонілі долоні, що продовжували тремтіти. Ще трохи і шкіра б обгоріла. Вона підійшла до дверей і щось промовила. Ті відчинилися, й жінка зайшла досередини.

Грубі кам’яні стіни кімнати ховалися за червоними гардинами. Вікон не було, як і всюди у підвалах, але світло могло проникати крізь тонкі канали у стінах, що підіймалися вгору. Вже занадто пізно, щоб звідти досягав хоч промінчик. У кімнаті горів лише один великий факел, і він добре її освітлював. Тут був холодний камін та кілька крісел, розставлених колом.

Чоловік років тридцяти нетерпляче походжав кімнатою. Його темне волосся вже було посічене сивиною. Він мав довгий рівний ніс, густі брови й пронизливі чорні очі. Природна смаглявість шкіри майже зникла за час багаторічного перебування в кам’яних стінах Академії.

Коли жінка зайшла, він зупинився й запитально глянув на неї.

— Ти запізнилась, вже початок першої. — У цьому холодному твердженні відчувалася роздратованість.

— Прошу вибачення, мене затримала учениця Івонна. Майстер Теїр попрохав, щоб я допомогла їй із захистом від чарів. У дівчини завтра інтернантський іспит. Я не могла йому відмовити.

Жінка теж була роздратована, але намагалася говорити спокійно.

— Я не розумію їх, Ірене. Вони не дозволяють тобі отримати звання майстра, але постійно звертаються по допомогу. Ти лише магістерка. Ти не зобов’язана це робити. Це навіть проти правил.

— Я зобов’язана. Майстре Елітісе, ви прекрасно це розумієте. За мною стежать, мені дорого коштувала довіра майстра Теїра. Я боюсь викликати у нього підозри.

— Мені здається, що ти швидше викличеш їх, якщо неухильно виконуватимеш всі його забаганки.

Жінка гордо підняла погляд і холодно відрізала:

— Я не виконую нічиїх забаганок. Я лише здійснюю накази керівників. У моєму становищі я не можу не робити цього.

Майстер Елітіс посміхнувся. Йому завжди подобалася ця впевненість, за якою ховаються глибокі сумніви. Він не став нічого говорити. Риси обличчя Ірене розгладилися, і вона теж усміхнулася.

— Давайте поговоримо про справу, а не про мене, — промовила вона тепліше.

Майстер сів у велике крісло біля незапаленого каміна. Її прохання він пропустив повз вуха.

— Я лише хочу, щоб ти швидше стала майстринею. Ти найсильніша серед нас, але вони зв’язали тобі руки. Я не стану лідером Клану, а майстер Стесагор вже надто старий — йому необхідна заміна.

— Лідером нашого Клану може бути лише ронеєць. У мені немає й краплі крові вашого народу. Я дуже ціную довіру, але ніколи не погоджуся на це. Я надто вірна Клану, щоби порушувати його правила. Не потрібно нічого змінювати. Я підтримаю лише вашу кандидатуру.

Жінка пояснювала неохоче й немов нерозумному учню. Їй була неприємна ця розмова. Чоловік вдавав, що не помічає її інтонації. Він продовжив:

— Це смішно, я простий алхімік, мені ніколи не стати магом. А ти вже досягла цього рівня. Тобі необхідний лише дозвіл використовувати більше сили й щоб вони не могли встановлювати нагляд. Якщо тебе так сильно турбують формальності, то ти можеш бути й неофіційним лідером. Таке вже траплялось — посада голови Клану визнається почесною, а всім керує його перший радник.

На обличчі Ірене з’явилося вагання. Вона довго шукала, як відповісти, не заперечивши свої попередні слова:

— Якщо ви станете головою, я виконуватиму будь-які ваші накази.

Майстер Елітіс знов усміхнувся. Потім посерйознішав і сказав:

— Мій брат входить до Президії Синедріону. Я збираюся поговорити з ним, щоб він нарешті висунув твоє питання на обговорення. Цьогорічний склад Президії якнайкращий.

— У майстра Георгіса Елітіса і так багато проблем. Може, не варто турбувати його зараз? Він уже зробив для нас дуже багато.

— Іншого шансу може не бути. Надіюсь, що це вдасться, хоч він уже давно мені не довіряє. Це через мене у нього погіршилась репутація. Наступного року він може втратити місце в Президії, навряд чи йому допоможуть еоли. Тобі необхідно бути особливо обачною цього тижня. Припини свої експерименти.

— Про них нікому не відомо, крім вас. Ці досліди необхідно проводити регулярно за спеціальним графіком, інакше результату не буде, або він буде дуже поганий. Проте я зроблю все, що у моїх силах.

Чоловік кивнув, а потім відірвав погляд від каміна, де з минулої зими не палав вогонь, і перевів його на жінку. Він пильно оглянув її і сказав:

— Сідай. Чому ти стоїш?

Він помітив, що вона ховає руки за спиною. Його очі звузилися.

Ірене переступила з ноги на ногу, глянула на крісло й сіла. Вона трималася так, що з рукавів мантії виглядали лише кінчики пальців. Майстер Елітіс уважно дивився на її руки. Він бачив, що вони тремтять. Ірене довго мовчала, але нарешті сказала:

— Нічого страшного. Це лише Факели.

— Мої Факели? — чоловік підняв здивований погляд на жінку.

— Так. Вони чомусь обпекли мене, — неохоче пояснила вона.

Майстер задумався, потім різко піднявся й підійшов до жінки. Він схилився й підняв одну з її рук. Лише стиснуті зуби й тремтіння виказували Іренин біль, обличчя залишалося незворушним.

Майстер уважно розглянув долоню у світлі смолоскипа. Шкіра почервоніла й подекуди узялася пухирцями — це був серйозний опік.

— Мабуть, це через час. Вони розраховані на прохід опівночі, — невпевнено сказав він. — Тобі необхідно зняти біль.

Він поклав свою руку на її, але Ірене не дала йому вимовити закляття. Вона прибрала руку й промовила:

— Не треба. Невдовзі біль мине сам. Не можна знімати його так. Треба спершу дізнатися, чому це сталося. Я вже проходила там після півночі, але таке трапилося вперше.

Чоловік був вимушений погодитися. Він повернувся у своє крісло.

— Вони обпікають лише простих людей та учнів.

— І тих, хто не входить у Клан?

— Ні, я вирішив, що це буде підозріло… А чому ти запитуєш?

— Я боюсь… що зробила деякі речі, які можуть виключити мене з Клану. Боюсь, що я надто сильно заглиблююсь у Темряву.

Чоловік пильно дивився їй у вічі. Вона не ховала погляд. У очах жінки було видно тривогу.

— Це через ті досліди? Я попереджав тебе, що до добра це не доведе. Воно й починалось погано.

— Такі закляття завжди починаються погано. Вони надто складні, щоб опанувати їх з першого разу. Я не знала, що можу контролювати лише дівчат, тому вийшов провал із тим хлопцем. Мені жаль його, я не бажала йому нічого поганого.

— А нещодавній випадок з дівчиною? Ми й досі тримаємо її у себе. Що ти з нею зробила? Твої пояснення Клану були недостатні, тобі повірили лише завдяки довірі до тебе майстра Стесагора. Але я не хочу про це говорити, давай перейдемо до справи…

Цього разу вже жінка не послухала його:

— Я сама не знаю, що з нею сталося. Я не хотіла пояснювати, бо це викликало б ще більше підозр. Можливо, я контролювала її надто довго. Якби ви дозволили мені побачити дівчинку, я б спробувала їй допомогти. — Жінка нахилилася вперед, немов намагалася привернути більше уваги майстра. — Ви повинні зрозуміти, що я боюся. Я не наважуюся довірити це навіть майстру Стесагору. Я відчуваю, що закляття якісь неправильні. Цей контроль лякає мене, але я вже не можу утриматися від цього. Необхідно довести досліди до кінця, бо буде ще гірше. І вони приваблюють. Це немов інший світ. Відчуття повної влади над ученицями, а на заняттях вони навіть не підозрюють, що сталося з ними попередньої ночі. Але я боюся цього. Я боюся, що не лише я контролюю їх, боюся, що там є ще щось. Це темні чари, вони надто небезпечні. Я не знаю, як довго я буду достатньо захищеною і контролюватиму саму себе, аби не зробити чогось… Я боюся, що Темрява поглине мене. Я хочу, щоб ви допомогли мені позбутися цього.

Обличчя майстра стало серйозним, але відповів він байдуже:

— Я нічого не можу зробити. Треба було думати раніше, я тебе попереджав. Але я не став би надто переживати на твоєму місці. Факели Зеленого Полум’я не зачіпають Темних.

Жінка відхилилася назад.

— Що ж. Давайте перейдемо до справ, — промовила вона холодно й рішуче, немов попередньої розмови не було. — Ви отримали вимоги Ордену?

— Так, — сказав чоловік і дістав з кишені мантії згорнений пергамент. Він передав його Ірене, й вона почала уважно читати.

Майстер підвівся й став походжати по кімнаті. Потім зупинився і підійшов до книжкової шафи, що стояла у кутку. Почав зосереджено перебирати книги й папери, немов щось шукав.

— Як ми і вважали, — промовила Ірене, — вони хочуть включити нас до складу Ордену. Це ультиматум, а не перемовини.

Чоловік озирнувся на неї, але нічого не сказав.

— Деякі пункти слабкі. Ми зможемо потягти час, але сутичка рано чи пізно станеться. Хіба що ви згодитесь повністю підкоритися Темряві?

— Ми не згодимось на це. Цей папірець образливий. Майстер Стесагор навіть не прочитав його, він наказав його спалити. А заодно й посланця, що його приніс. Я ледве його відмовив. — Майстер говорив і продовжував щось шукати у шафі. На його обличчі з’явилася сумна усмішка, коли він дістав якийсь пошарпаний рукопис з-під купи паперів. Обтрусив його від пилу, поклав на вільну полицю й повернувся обличчям до Ірене. — Але переговори вигідні для нас. Нам необхідний час, щоб зібрати сили.

— Буде складно боротися з ними, — задумливо промовила Ірене. — Але ми маємо перевагу. Їм невигідно знищувати нас, тому вони лише спробують залякати. Їм потрібно, щоб ми увійшли до Ордену — добровільно або примусово. Від нашого знищення вони програють. Баланс буде порушено, і Вісім Кланів перестануть існувати, якщо хоч один зникне.

— Нещодавно вони включили до себе Сьомий Клан. Тепер усі три темні клани входять до Ордену.

— Як їм це вдалося? — стривожено запитала Ірене.

— Захопили їхнього голову та катували його. І дочку заступника. Вони й решта швидко погодились. Зрештою, цього можна було очікувати. Сьомий Клан такий же темний, як і Орден. Це була майже дружня угода.

— Але ж вони запевняли нас, що боротимуться?! Симоніда, а її брат там, постійно переконувала мене в цьому! — обурилася Ірене.

— Вони й боролись. Але жертвувати своїм життям заради міфічної самостійності вони не будуть.

— Тепер на черзі ми і Четвертий Клан…

— Думаю, що тільки ми.

— Що? — Ірене здивовано зиркнула на майстра. Потім перевела погляд на полицю, біля якої він стояв.

— Усі три світлі клани до смерті пересварились поміж собою, а Четвертий дуже сильний і дбає лише про власні інтереси. Їм достатньо мати половину голосів — і вони зможуть повністю контролювати Вісім Кланів, бо світлі ніколи не домовляться з Четвертим.

— Вони й з нами ніколи не домовляться. Ми співпрацювали лише з Четвертим і Сьомим. Вони й так фактично контролюють Вісім Кланів.

— Було б непогано довести їм це.

— У крайньому випадку ми можемо вийти з Вісімки. Ми не настільки сильні зараз, щоб обов’язково там бути.

— Але ми входимо до восьми найсильніших кланів Академії. І буде важко пояснити усім, чому ми полишаємо Вісімку. Ми лише програємо від цього.

— Я так не думаю. — У голосі Ірене чувся скептицизм. — Наодинці ми зможемо стати значно сильнішими.

— Твоя помилка у тому, що ти вважаєш, ніби всі мають такі сили, як ти, — відповів майстер. — Якщо ми вийдемо з Восьми Кланів, ми розсиплемось, як стос ветхого пергаменту. Усі злякаються й полишать Клан.

— Ми можемо не дозволити їм зробити це, — зі зловісною усмішкою промовила Ірене.

— Чим ми тоді відрізнятимемось від Темних?

Усмішка зникла, і Ірене вимушено кивнула. Після хвилинної мовчанки вона запитала:

— Ви хотіли щось мені показати? — Вона перевела погляд на рукопис.

Замість відповіді майстер Елітіс повернувся й сів у своє крісло. Його погляд не говорив нічого. Ірене завжди інтригувала така його поведінка. Вона грайливо усміхнулася, піднялася зі свого маленького крісла й підійшла до полиці. Взяла рукопис і стала його гортати.

Після кількох сторінок усмішка зникла. Вираз ставав усе похмурішим. Вона запитально подивилася на майстра.

— Що це?

— Я знайшов це у однієї зі своїх учениць. Підозрюю, що вона і твоя також.

Ірене подивилася на початок і кінець, але підпису не було. Оглянула почерк, але він нічого їй не сказав. Вона викладає не менше ніж у сотні учениць, важко визначити, чиє це. Утім Ірене на стала уточнювати, а відразу спробувала виправдатися:

— Я не можу передбачити ycix побічних ефектів. Досі мені здавалося, що це на них не сильно впливає.

— Не сильно? Першокурсниця записує у свій нотатник чорні закляття, які й не всі викладачі знають. І малює всіляких чудовиськ, яких тут не бачили з Темних Часів. Уяви, якби це потрапило на очі не мені, а якомусь іншому викладачу?

Ірене не знайшла, що відповісти. Вона ще трохи погортала рукопис і поклала його назад.

— Хто вона? — нерішуче запитала Ірене.

— Що ти з ними робиш? Куди ти їх водиш? Де вона все це бачила?

— Я не впевнена, що вона це десь бачила, можливо, її свідомість…

— А я не впевнений, що…

Раптом майстер змовк і прислухався. Ірене теж напружилася. Почувся шум, глухий і такий сильний, що затремтіли стіни. Вмить обоє опинилися у центрі кімнати спиною до спини. У руках майстра з’явився чарівний посох — він носив його під мантією. Жінка схрестила руки, готуючись до захисного закляття.

Шум посилився — немов потужний вітер проносився сусідніми коридорами. Стіни задрижали ще сильніше. Зі стелі посипався пил.

Чоловік і жінка не вимовили й звуку. Здавалося, вони не дихають. Пил сипався в очі, але Ірене та майстер не кліпали.

Шум почав стихати. Ще кілька сильних поштовхів — заскрипіли дерев’яні перегородки на стелі, книжкова шафа з’їхала вбік. Тремтіння і звук стихли, однак минуло ще чимало часу, перш ніж чоловік із жінкою ворухнулися.

Вони довго безмовно обтрушували один одного та крісла. Коли знову сіли, чоловік сказав:

— Треба буде укріпити стелю. Це приміщення нікуди не годиться.

— Як довго це триватиме? — розлючено запитала Ірене.

Майстер стенув плечима.

— Вони вже не в змозі його контролювати. Це погано закінчиться, — сказала вона.

— Вони його ніколи не контролювали.

— Тобто?

— Це не вони притягли його сюди. Ніколи б не наважились. Воно прийшло само.

— Але ж…

— Вони вигадали цю легенду, аби здаватись сильнішими. Воно нападе на них у першу чергу.

Ірене озирнулася на рукопис, що продовжував лежати на порожній полиці, притрушений пилом.

— Досить про ці неприємності, — глухо промовила вона. — Давайте обговоримо щось радісніше. Я виконала доручення майстра Стесагора й переглянула всіх кандидатур для учнівського відділення Клану. Цього року дуже мало вартих уваги. На відділенні алхімії лише четверо ронейців. Жоден з них нічим особливим не вирізняється, але вони повинні увійти до Клану за правом крові.

Вона махнула рукою і в повітрі з’явилося коло. У ньому по черзі виникали зображення першокурсників, що у цей час мирно спали у своїх ліжках. Останній хлопець був загорнутий з головою.

Ірене кілька хвилин терпляче чекала, потім рішуче підійшла до кола й черкнула по поверхні пальцем. Хлопець відкинув ковдру і став протирати очі. Він стривожено озирався по боках, не розуміючи, що його розбудило. Задоволена Ірене повернулася у своє крісло.

Майстер Елітіс лише краєм ока зиркав на її старання. Він про щось напружено думав. Ірене терпляче чекала його відповіді.

— Я ось подумав, що ми зробили велику помилку, коли видозмінили захисні чари кімнат наших учнів, — промовив він нарешті. — Тепер вони найменш захищені з усіх відділень.

— Це давні сумніви, — сказала Ірене, роздратована, що він не прокоментував її слова й зображення. — Але ми можемо спостерігати за ними й допомогти у разі небезпеки, у той час як на інших відділеннях, якщо щось відбуватиметься у кімнаті, викладач не зможе нічого зробити.

— Ніхто ще не потребував нашої допомоги. Скільки пам’ятаю, у жодній з кімнат учнів в Академії нічого не сталось. Ми використовуємо ці зміни лише задля шпигування за ними. Серед них є талановиті, які відчувають це. Чи дізнаються інакше. Вони перестають відчувати себе у безпеці. У їхніх серцях з’являються страх і тривога, а зовсім не специфіка алхімічних чарів. А потім ненависть і злість. Мені здасться, це — основна причина того, що з нашого відділення виходить найбільше Темних.

Ірене слухала уважно, але не сказала нічого. Коли майстер говорить серйозно, з ним краще не сперечатися.

У колі в повітрі і далі було зображення зляканого хлопця. У погляді Ірене з’явилася провина. Згодом виникло відображення вестибюлю. Жінка не прибирала коло, бо збиралася показати ще дещо.

— Мені здасться, що нам пора відходити від принципу першорядності крові при наборі до Клану. Усі ці першокурсники простолюдини. Ми можемо взяти лише сімох, а з них відібрати чотирьох для справжнього вступу у Клан. В Академії на першому курсі більше сотні учнів, серед них є кілька десятків дуже талановитих і перспективних. Але через наші правила ми вимушені брати цих чотирьох нездар. Добре, що майстер Стесагор відмовився від практики обов’язкового набору ронейців з інших відділень.

Майстер Елітіс та майстер Стесагор — єдині, кому Ірене могла пробачити критику структури й правил Клану, але це не означало, що їй подобалося це слухати. Вона оживилася під час останніх слів:

— Я розмовляла з майстром Стесагором на цю тему. Він багато у чому з вами згоден і доручив мені вивчити усіх першокурсників, незалежно від їхньої крові. Але в першу чергу ми маємо розглянути ронейців. Мені здається, потрібно взяти хоча б двох.

— Вибирай сама, мене ніхто з них не зацікавив.

— Нітетіс Зевксідем — перша дівчинка, яку я вам показувала. У неї сильна схильність до чарівництва, дивно, чому вона опинилася в нас. Можливо, через своїх братів, вони всі тут навчаються. Якщо я правильно передбачила, вона зможе стати чарівником-алхіміком, таке поєднання зустрічається дуже рідко.

— У тебе, наприклад, — іронічно додав майстер.

Ірене спалахнула.

— Якщо вона вас не влаштовує, мені байдуже, — холодно сказала вона.

— Ні-ні, я пожартував. Хто ще?

— Мілон Діакторід: у нього є певні схильності до відчуття чарівних просторів. Його я показувала другим.

— А хто той бідолаха, якого ти розбудила?

— Леонт Зевксідем, брат Нітетіс. Вони близнюки.

— Візьмемо усіх трьох.

Ірене кивнула, хоча була здивована рішенням майстра. Особливо після його попередніх слів про їхню нездарність.

— Я відібрала ще п’ятьох учнів. Троє з нашого відділення, один з відділення книжників й одна з відділення чарівників.

У повітрі знов почали з’являтися зображення.

— Ембла Ньєрдсон — найперспективніша з усіх. Надзвичайно розумна й дуже наполеглива. Прекрасні здібності до алхімії. Дуже високого походження, належить до одного з найдавніших родів Свергарду. Від народження має титул графині Ґульдскір.

У колі з’явилася бліда й хвороблива дівчинка, що спала з відкритим ротом. Солом’яне волосся, великі вуха й затонкі губи псували її обличчя. Хоч загалом відчувалися благородні риси. Майстер Елітіс скептично хмикнув. Ірене проігнорувала це.

— Савлій Іданнфірс, — вказала вона на чорнявого і засмаглого хлопця, що навіть уві сні хмурив брови. — Ніяких особливих здібностей, але має потяг до насильства й Темряви. Згодиться для чорної роботи.

Майстер дістав якусь картку і став її розглядати. Ірене це не сподобалося, однак вона знала, що він її слухає:

— Сабілла — навська принцеса, в Академії як простолюдинка з Трот Рону. Справжнє ім’я не відоме й нам. На диво, не має такого потягу до Темряви, як можна було сподіватися з її походження, так що у нас є шанси відбити її в Ордену, який колекціонує всіх представників Темних дворянських родів. Щоправда вкрай дика, невихована й неохайна.

Ірене заплющила очі й стисла руки. Майстер Елітіс подивився на коло з зацікавленням. За представниками інших відділень вона не могла шпигувати, користуючися чарами алхімічного відділення. Їй доводилося діставати ці зображення з глибин своєї пам’яті, куди вона їх дбайливо сховала. З’явився нечіткий обрис худенької, довговолосої, білявої дівчинки. Та уважно і з серйозним виглядом дивилася у коло, немов слухала настанови викладача. Так воно, мабуть, і було, коли Ірене це запам’ятовувала.

— Патриція Дансейні. Дворянка, хоч і дрібна. Одна з найрозумніших на курсі. Має схильність до Світла, але не критичну. Якщо з нею попрацювати, зможе стати повноцінним членом Клану.

Зображення змінилося на обличчя хлопця, що виглядав роздратованим. Він кудись поспішав, а його зупинили. І тепер учень нетерпляче щось слухав, раз по раз озираючись.

— Керт. Він другокурсник. Не розумію, як ми прогавили його минулого року. І як його не підхопили інші. Має неймовірний талант у Грі. Минулого року виграв академічний чемпіонат у одиночці, але його дискваліфікували «за використання заборонених карток і чарівних прийомів». Насправді ж він не порушив жодного писаного правила, лише скористався прогалинами у них. Якби було кому за нього заступитися, то ніщо не завадило б йому стати переможцем.

Тільки тепер коло зникло.

Ірене витерла піт з чола. Її страшенно дратувала ця особливість організму, але знімати піт чарами вона не хотіла. Жінка завжди уникала застосування чар на собі, навіть щоб сховати недоліки чи вилікуватися.

— Непогано.

— Ви згідні з усіма? Необхідно відкинути когось, оскільки ви обрали брата Нітетіс.

— Мені байдуже, просто навряд чи сестра зможе приховувати участь у Клані від брата-близнюка. Потрібно брати або обох, або нікого. Знаю це на власному досвіді.

Ірене кивнула і, повагавшись, додала:

— Взагалі-то, я найбільше сумнівалася саме у Нітетіс. Вона надто прив’язана до Світла. І характер у неї надто життєрадісний. Крім того, — Ірене опустила погляд, — ви були праві, вона мені просто подобається. Дівчинка нагадує мені мене в юності. Особливих перспектив у Клані я для неї не бачу, якщо чесно.

— Навряд чи майстру Стесагору сподобається, що ми візьмемо лише одного ронейця. Якби я все вирішував, я б і його не брав, але ми повинні зважати на настрої Клану. Кількість ронейців треба скорочувати поступово. Тільки минулого року було введено правило, що дозволило аж двом неронейцям вступити у Клан. До цього протягом століть можна було брати лише одного, та й то не щороку. Якщо ми скоротимо кількість від п’яти ронейців до одного — це буде занадто. Треба відкинути когось іншого.

— Навіть не знаю. Вирішуйте самі. Ви ж їх знаєте?

— Так. Мені здається, двох розумниць буде забагато. Залишимо Дансейні у спокої. У неї надто сильний потяг до еолів, для нас це неприпустимо. Якщо вона розкриється комусь з них, нас вмить викриють. Нам слід уникати їх, вони надто сильні.

— Справді, я про еолів не подумала. А ще так ретельно розпитувала про її інтереси. Та й Ньєрдсон цілком замінить їх обох.

Деякий час тривала мовчанка, потім Ірене нерішуче сказала:

— Якщо це все, то я піду? Завтра у мене перший урок. Важка лекція, я ще не підготувала її. Хочеться хоч пару годин поспати.

Майстер не сказав нічого. Ірене стенула плечима, кілька хвилин сиділа мовчки, а потім обережно піднялася, немов боялася його потривожити, й позадкувала до дверей. Жінка не спускала з чоловіка очей — раптом він подасть якийсь знак, щоб вона зачекала. Коли Ірене вже торкнулася ручки, майстер несподівано сказав:

— Аеніль.

— Що? — перепитала Ірене, бо не відразу зрозуміла, про що йде мова.

— Аеніль.

— Аеніль? А, це дівчинка з… чекайте… з другої групи. Ні… з першої. Вона одногрупниця Ньєрдсон і Зевксідем, вибачте, постійно плутаю ці класи. Ви хочете, щоб і вона увійшла до нас?

— Ні. Що ви про неї думаєте?

— Не знаю. Нічого особливого я не помітила. Серед переваг хіба що її батьки — вони працюють у нас послами від Ерлі. Дванадцять років. Дрібна дворянка. Така дрібна, що може й простолюдинка.

Майстер Елітіс мовчав, й Ірене вирішила висловитися відверто:

— Як на мене, вона одна з гірших на нашому відділенні. Майже ніяких чарівних здібностей, надзвичайно слабка і вразлива. Об’єкт насмішок усього відділення. Занадто прив’язана до своєї молодшої сестри, не знаю, як ту звати. Мала живе з батьками у лівому крилі. Аеніль заради сестри готова на все. Її можна легко використовувати, але яка з цього користь? Чому ви назвали це ім’я?

— Вона краща на нашому відділенні, — холодно сказав майстер.

Ірене завмерла. На її чолі зрадливо виступив піт. Такого прорахунку вона не очікувала. Найбільше в світі жінка боялася образити чимось майстра Елітіса. А її необережні слова… Вона думала, що він просто перевіряв її пам’ять.

— Ну, я не особливо її вивчала, вам видніше. Я згідна, що вона гарненька і у неї… — почала Ірене виправдовуватися, але зрозуміла, що це зайве. Вона відчула злість.

Це принизливо — відмовлятися від своїх слів просто так. Нехай переконає:

— Чому найкраща? І в якому розумінні?

— У прямому.

Майстер подивився в очі Ірене. Погляд був без осуду, навіть дружній, немов він хотів довірити їй таємницю. Ірене відразу полегшало. Вона попрямувала до свого крісла, аби сісти і вислухати, що він розповість, однак чоловік зупинив її жестом.

— Уже справді пізно. Нам час повертатись.

Він підвівся і попрямував до дверей. Ірене була дуже терплячою, але цього разу намагалася показати йому усім виглядом, що вона потребує хоч якихось пояснень. Інакше не засне, ламаючи собі голову над тим, що він знайшов у цій непримітній дівчинці. Майстер помітив це й усміхнувся.

— Вона має серце, Ірене. Серце.

Вираз Ірене був еталоном нерозуміння. Так виглядають її учні, коли вона просить їх сказати сімнадцяте правило Мнесарха для сполучення алюмінію із сіркою при створенні псевдосрібла. Це було її улюблене питання для всіх, хто її діставав. Відповідь на нього у всій Академії знає лише вона. Та й то тільки сімнадцяте правило, бо решту тридцять два їй було ліньки запам’ятовувати. Тепер жінка зрозуміла, що відчувають її учні.

Пояснення Евагора точно не дасть їй заснути. Краще б він мовчав. Тоді б вона вирішила, що чоловік просто пожартував.

Ірене повернулася, щоб вийти услід за майстром Елітісом, і завмерла. Він стояв перед відчиненими дверима. Проходу не було. Його затуляв зловіще чорний, непроглядний туман, на поверхні якого клубочилися хмарки якогось пилу чи диму.

— Що це, Евагоре?

Вона називала його на ім’я лише коли хвилювалася. Та він був наляканий, щоб помітити це. Ірене підійшла й наблизила руку до темної поверхні, але торкнутися не наважилася.

Ірене кинула на чоловіка швидкий погляд. У його обличчі відчувалася стривоженість і досада, жінка виглядала спокійнішою, ніж він. Чоловік погано вмів приховувати свій страх.

— Мене викрили… От свол… Але як вони змогли? Я… — лайнулася Ірене, але її перебив майстер:

— Тебе не викрили. Це не вони, хіба не видно, що це чаклунські чари? — У його голосі відчувалася лють. — Орден Ворона не збирається вести з нами переговори.

Майстер Елітіс відійшов від туману й сів назад у крісло. Схилив голову, що означало — він напружено думає.

Ірене повільно наблизилася до нього із запитальним поглядом. Лише через кілька хвилин вона наважилася його перервати:

— Необхідно звернутися до Безмовного Арбітра. Вони порушили кодекс — переговорний процес ще не завершено.

— Немає сенсу, — стомлено сказав майстер. — У них кращі захисники. Зрештою, це можна було передбачити.

— Я теж хороший захисник.

— Тобі не можна показуватись там. Взагалі-то, для нас це навіть краще. Ми готувались до боротьби. Просто я цього не хотів.

— Я вас розумію.

Тривога остаточно зникла з обличчя Ірене. Її непокоїло лише незнання — жінка вперше бачила такі чари. Якийсь час вона мовчки дивилася на майстра Елітіса, котрий теж узяв себе в руки. Потім впевнено підійшла до пелени і схрестила руки для закляття. Судячи з широко розставлених ніг, це мало бути щось дуже сильне.

— Що ти робиш? — різко підвівся майстер.

— Ми ж маємо якось вийти звідси? — іронічно сказала Ірене.

Елітіс підійшов і взяв її за руку, немов неслухняну ученицю. Здавалося, це мало б її роздратувати, однак вона скорилася і покірно пішла за ним із грайливо-питальним поглядом в очах. Майстер пояснив:

— Це Завіса Тіней. Її не можна знищувати — там хтось з наших. Це попередження Ордена. Ходімо, звідси є інший вихід.