Повне зібрання короткої прози. Том 2

Джеймс П. Kpoу

— Ти мала нікчема! Ти... людина! — роздратовано заверещав новенький робот Z-типу.

Донні почервонів і поплентався геть. Робот казав правду.

Він справді був людською істотою, людським дитям. Наука нічого не могла з цим вдіяти, тож він мав з цим жити, бути людиною у світі роботів.

Йому хотілося померти, хотілося лежати під травою, де хробаки поїдали б його тіло, проповзали крізь нього, пожираючи мозок, його бідолашний людський мозок. Z-236r, його роботичний приятель, більше не мав би з ким гратися, і от тоді б він пошкодував.

— Ти куди зібрався? — пирхнув Z-236r.

— Додому.

— Нюня!

Донні не відповів. Він зібрав свої чотиривимірні шахи, запхав їх до кишені й побрів поміж рядами екардових дерев до людського кварталу. Z-236r залишився позаду, виблискуючи у промінні полудневого сонця блідою вежею з металу і пластику.

— Наче мені не байдуже! — прокричав сердито Z-236r. — Думаєш, хтось справді хоче гратися з людьми? Втікай додому, ти... Ти смердиш!

Донні не відповів, але зіщулився ще дужче, звісивши голову на груди.

— Що ж, це сталося, — сказав похмуро Едґар Паркз до своєї дружини, що сиділа навпроти за кухонним столом.

Ґрейс різко підвела погляд.

— Що сталося?

— Сьогодні Донні вказали на його місце. Він розповів мені, коли я переодягався. Один із нових роботів, з яким він грався, назвав його людиною. Бідне дитя! На біса вони нас цим діймають? Чому не дадуть нам спокій?

— То ось чому він не хотів обідати... Донні у себе в кімнаті, я знала, що щось трапилося. — Ґрейс поклала долоню на чоловікову руку. — Він змириться, ми всі це важко переживали. Але він сильний, він впорається із цим.

Ед Паркз підвівся з-за столу й пішов до вітальні свого скромного п’ятикімнатного житлового модуля, розташованого в кварталі, відведеному для людей. Їсти не хотілося.

— Роботи! — він безсило стиснув кулаки. — Хотів би я дістати хоч одного, хоч раз. Дотягнутися руками до його нутрощів, повиривати жмути дротів і запчастин. Хоча б раз у житті!

— Може, колись тобі трапиться така нагода.

— Ні, цього ніколи не буде. Так чи так, а люди неспроможні обходитися без роботів, це правда, люба. Людям бракує розуму, щоб самостійно керувати суспільством. Списки доводять це двічі на рік. Давай визнаємо: людям не дорівнятися до роботів. Але ж на біса вони нам цим допікають! Тицяють просто в обличчя, як сьогодні Донні. Мене влаштовує бути камердинером у робота, це хороша робота, добре оплачувана і легка, але коли моєму малому кажуть, що він...

У вітальню зайшов Донні, і Ед враз замовк.

— Привіт, тату.

— Привіт, синку. — Ед ніжно поплескав хлопця по спині. — Як ти? Хочеш, подивимося видовища?

Люди щовечора виступали на відеоекранах, вони були хорошими артистами. Це була єдина сфера, в якій роботи не могли з ними конкурувати. Людські істоти малювали, писали, танцювали, співали і ставили вистави на забаву роботам. Готували вони теж краще, але роботи не їдять. Людські істоти мали свою нішу. Їх наймали як камердинерів, артистів, продавців, садівників, будівельників, майстрів, сезонних працівників і робітників на фабриках.

Але коли йшлося про посади на зразок координатора громадського контролю чи наглядача за обігом юзонних стрічок, що живили енергією дванадцять планетарних гідросистем...

— Тату, можна в тебе дещо спитати?

— Звичайно, — Ед, зітхнувши, сів на диван, зручно вмостився і схрестив ноги. — Про що?

Донні тихо сидів поруч, його маленьке округле обличчя було серйозним.

— Тату, я хотів запитати про Списки.

— О, звісно, — Ед потер підборіддя. — Справді, за кілька тижнів Списки, час всерйоз братися за твою підготовку. Ми візьмемо кілька пробних тестів і розберемо їх. Може, нам удвох вдасться підготувати тебе до класу двадцять.

— Чуєш, тату, — Донні прихилився ближче до батька, його голос був тихим і напруженим. — А скільки людей взагалі склало ці їхні Списки?

Ед раптом підвівся і почав походжати кімнатою, з похмурим виразом набиваючи свою люльку.

— Знаєш, синку, важко сказати. У людей немає доступу до записів С-сховища, тож я не можу знати напевно. За законом будь-яка людина, результат якої буде серед 40 відсотків найкращих, може податися на класифікацію з поступовим підвищенням відповідно до подальших результатів. Я не знаю, скільки людей спромоглися...

— Але бодай одна людина колись склала той Список?

Ед нервово сковтнув слину.

— Боже, дитино, я не знаю. Тобто я справді не знаю про жодну таку людину, якщо так формулювати запитання. Мабуть, ні. Списки використовуються лише три століття, до того уряд був реакційним і забороняв людям конкурувати з роботами, тепер він ліберальний, і ми можемо конкурувати за Списками, треба лиш набрати достатньо балів. — Його голос затремтів і затих. — Ні, синку, — сказав він сумно. — Жодна людина ніколи не склала Списку. Ми... ми просто недостатньо розумні.

У кімнаті запала тиша. Донні кволо кивнув, його обличчя було незворушним. Ед намагався не дивитися на сина і зосередився на люльці, його руки тремтіли.

— Усе не так погано, — додав він рипучим голосом. — У мене хороша робота. Я камердинер у чудового робота N-типу, отримую великі чайові на Різдво і Великдень. Маю лікарняний, коли хворію, — він гучно прочистив горло. — Усе не так погано.

У дверях стояла Ґрейс. Вона зайшла до кімнати, її очі блищали.

— Ні, зовсім не погано. Ти відчиняєш перед цією штукою двері, подаєш їй інструменти, виконуєш доручення, телефонуєш куди скажуть, змащуєш, лагодиш, співаєш їй, говориш з нею і скануєш для неї плівки.

— Замовкни, — роздратовано буркнув Ед. — А що, по-твоєму, я маю робити? Звільнитися? Може, я маю косити газони, як Джон Голлістер чи Піт Клейн? Принаймні мій робот називає мене на ім’я, як живу істоту. Він зве мене Едом.

— А людина колись складе Списки? — запитав Донні.

— Так, — впевнено відповіла Ґрейс.

Ед кивнув.

— Звичайно, хлопче, неодмінно. Може, колись люди і роботи житимуть разом як рівня. У роботів є Партія рівності, що має десять місць у Конгресі. Вони думають, що людей слід допускати без Списків, оскільки очевидно, що... — він затнувся. — Тобто оскільки жодна людина досі не спромоглася їх скласти.

— Донні, — гарячково додала Ґрейс, схилившись над сином. — Послухай мене, слухай дуже уважно. Про це майже ніхто не знає. Роботи не хочуть про це говорити і більшість людей цього не знає, але це правда.

— Що саме?

— Я знаю, що одна людина отримала клас. Цей чоловік склав Списки десять років тому і пробивається далі нагору. Зараз він уже в класі два, а скоро потрапить у перший. Ти мене почув? Людина! І він пробивається нагору.

Донні дивився на неї з недовірою.

— Справді? — недовіра обернулася мрійливою надією. — У класі два? Ти не жартуєш?

— Це все балачки, — буркнув Ед. — Чую їх усе життя.

— Це правда! Я чула, як два роботи говорили про це між собою, коли прибирала одну з інженерних секцій. Вони замовкли, щойно мене помітили.

— Як його звати? — запитав вражений Донні.

— Джеймс П. Кроу, — гордо сказала Ґрейс.

— Дивне ім’я, — пробурмотів Ед.

— Його справді так звати, я знаю. Це не вигадка, а правда! І колись, одного дня, він опиниться нагорі. У Вищій Раді.

Боб Макінтайр стишив голос.

— Так, це правда. Його звати Джеймс П. Кроу.

— То це не вигадка? — жадібно перепитав Ед.

— Така людина справді існує, і він справді у класі два. Пробився нагору, Списки склав просто на раз! — Макінтайр клацнув пальцями. — Роботи все замовчують, але це факт. Усе більше людей дізнається, новини ширяться.

Вони стояли біля службового входу до велетенської будівлі Структурних досліджень. Роботи-чиновники заклопотано заходили й виходили з головних дверей. Високопосадовці, що вміло й ефективно керували терранським суспільством.

Землею правили роботи. Як свідчили історичні плівки, так було завжди. Людей винайшли під час Тотальної війни Одинадцятого Міллібара. Тоді було перевірено й використано всі можливі види озброєнь, і люди були одним із багатьох. Війна цілковито занапастила суспільство, десятиліття потому повсюди панували анархія і руїни. Лише поступово під терпеливим керівництвом роботів відновився порядок.

Люди були корисними для реконструкції, але як їх взагалі винайшли, яким було їхнє призначення, якою була їхня функція у Війні — знання про це загубилося у вибухах водневих бомб.

Історики могли заповнити цю прогалину лише здогадами — що вони й зробили.

— А чому таке дивне ім’я? — запитав Ед.

Макінтайр знизав плечима.

— Я знаю тільки, що він молодший радник Північної безпекової конференції і вже на черзі до Ради, коли отримає клас один.

— А що про це думають роби?

— Їм це не подобається, але вони нічого не можуть вдіяти.

Закон каже, що вони мають допускати людину до роботи, якщо та має достатню кваліфікацію. Вони не сподівалися, звичайно, що колись людина матиме таку кваліфікацію, але цей Кроу таки склав Списки.

— Це справді дивно: людина, розумніша за робів. Цікаво, як так вийшло.

— Він був звичайним майстром. Механіком, що лагодив машини й розробляв електросхеми. Некласованим, звичайно. А тоді раптом склав свої перші Списки, потрапив до класу двадцять. На наступних піврічках отримав дев’ятнадцятий, і вони були змушені дати йому роботу. — Макінтайр захихотів. — Оце так біда, так? Їм довелося сидіти поруч з людською істотою.

— І як вони відреагували?

— Хтось звільнився, вирішивши, що краще піти, ніж сидіти поруч з людиною. Але більшість лишилася, є чимало порядних робів.

— Хотів би я зустрітися із цим Кроу.

Макінтайр насупився.

— Та розумієш...

— У чому річ?

— Наскільки я знаю, він не дуже любить, коли його часто бачать з людьми.

— Чому це? — наїжачився Ед. — Що не так з людьми? Чи він надто поважний і могутній, сидить там з роботами...

— Річ не в тому, — у Макінтайрових очах з’явився дивний вираз, мрійливий і відсторонений. — Не лише в цьому, Еде. У нього є план, грандіозний план. Я не мав би розповідати, але це знаменитий план.

— І що він задумав?

— Поки не можу сказати, дочекайся, коли він потрапить у Раду, потерпи, — очі Макінтайра гарячково світилися. — Це просто бомба, що струсить увесь світ, від якої здригнуться зірки і сонце.

— То розкажи!

— Я й сам точно не знаю, але в Кроу є щось у рукаві, щось неймовірне. Ми всі на це чекаємо, чекаємо на цей день.

Джеймс П. Кроу задумано сидів за полірованим столом з червоного дерева. Ім’я, звісно, було вигаданим. Він узяв його після перших експериментів, посміхаючись при цьому до себе. Ніхто ніколи не дізнається, що воно означає, це залишиться його приватним жартом, персональним і прихованим. А все ж то був хороший жарт, гострий і доречний[11].

Він був невисоким чоловіком ірландсько-німецького походження. Струнким, зі світлою шкірою, блакитними очима і білявим волоссям, яке спадало на обличчя, тож доводилося зачісувати його назад. Кроу ходив у непрасованих мішкуватих штанях і підкочував рукава, був нервовий і дратівливий, безперестанку курив, пив чорну каву й уночі зазвичай не міг заснути. В його голові безупинно роїлися думки.

Кроу раптом звівся на ноги і підійшов до відеопередавача.

— Пришліть Уповноваженого колоній, — наказав він.

Металево-пластикове тіло Уповноваженого проштовхнулося крізь двері в кабінет. Робот R-типу, терплячий і ефективний.

— Ви хотіли... — він затнувся, побачивши людину. На мить його світлі очні лінзи з сумнівом зблиснули. Його риси скривила ледь помітна відраза. — Ви хотіли мене бачити?

Кроу раніше вже спостерігав цей вираз. Безліч разів. Він звик до нього — чи принаймні майже звик. Подив, а тоді гордовита відстороненість, холодна, підкреслена формальність. Він був «містер Кроу». Не Джим. Закон змушував їх звертатися до нього як до рівного. Когось це зачіпало більше, когось менше.

Хтось неприховано демонстрував ворожість. Цей робот стримувався, бо Кроу був його офіційним начальником.

— Так, я хотів тебе бачити, — спокійно сказав Кроу. — Мені потрібен звіт вашого відділу. Чому він досі не надійшов?

Робот закляк, досі гордовитий і відсторонений.

— Підготовка такого звіту забирає чимало часу. Ми докладаємо всіх зусиль.

— Він має бути готовий протягом двох тижнів, не пізніше.

У роботі точилася внутрішня боротьба між вкоріненими упередженнями і урядовими вимогами.

— Звісно, сер. Звіт буде готовий за два тижні. — Він рушив геть з кабінету, двері за ним зачинилися.

Кроу гучно зітхнув. Докладають всіх зусиль? Аякже. Аби лише не вдовольнити людської істоти, навіть якщо вона у ранзі радника і отримала клас два. Усі вони саботували роботу, аж до найнижчої ланки. Дошкуляли дрібницями.

Двері розтанули, і в кабінет жваво в’їхав інший робот.

— Здоров, Кроу. Маєш хвилинку?

— Звичайно, — Кроу усміхнувся. — Заходь і сідай. Я завжди радий з тобою поговорити.

Робот вивалив Кроу на стіл якісь папери.

— Тут записи й таке інше. Робочі дрібнички. — Він уважно подивився на людину. — Ти виглядаєш засмученим. Щось сталося?

— Затримується звіт, який мені потрібен. Хтось не поспішає.

— Звична історія, — зітхнув L-87t. — До речі, ми ввечері зустрічаємося. Не хочеш зайти і виголосити промову? Має зібратися багато учасників.

— Що це за зустріч?

— Партійна. Про рівність. — L-87t махнув правим затискачем, вивівши у повітрі якусь подобу півкола — Знак Рівності. — Ми були б раді, якби ти був з нами, Джиме. Прийдеш?

— Ні. Хотів би, але у мене купа роботи.

— О, ну гаразд. У будь-якому разі, дякую. — Робот рушив до дверей, але біля виходу зупинився. — Знаєш, ти дав нам струму в руку. Живе підтвердження нашого переконання, що людські істоти — рівня роботам, і що вони повинні мати відповідне визнання.

Кроу кволо усміхнувся.

— Але люди не рівня роботам.

L-87t обурено заторохтів.

— Чому ти так кажеш? Хіба ти не живий доказ цьому? Подивися на результати своїх Списків. Вони бездоганні, жодної помилки. І за кілька тижнів ти отримаєш клас один, найвищий клас.

Кроу похитав головою.

— Вибач, але люди рівня роботам десь як роботи рівня кухонній плиті, дизельному двигуну чи снігоочиснику. Є чимало речей, яких люди не можуть робити, давай визнаємо цей факт.

L87-t розгубився.

— Але ж...

— Я кажу, що думаю. Ти ігноруєш реальність, люди і роботи цілковито різні. Ми, люди, можемо співати, грати, писати п’єси, оповідання і опери, малювати, будувати декорації, квітники і будинки, готувати смачну їжу, кохатися, видряпувати сонети на меню — роботи цього не можуть. Але роботи можуть споруджувати дуже складні міста й створювати досконалі машини, працювати днями без перепочинку, думати без перерви на емоції, засвоювати без часової затримки складну інформацію.

Люди кращі в одних сферах, роботи — в інших. У людей розвинені емоції та почуття, естетичне сприйняття. Ми чутливі до кольорів, звуків, текстур і приправленої вином ніжної музики. Усе це дуже гарні речі, цінні, але вони цілковито недоступні для розуміння роботами. Роботи ж виключно інтелектуальні — що теж чудово. Обидві реальності чудові. Емоційні люди, чутливі до мистецтва, музики і драми. Роботи, що думають, планують і розробляють механізми. Але це не означає, що ми однакові.

L-87t сумно похитав головою.

— Я не розумію тебе, Джиме. Хіба ти не хочеш допомогти своєму виду?

— Хочу, звичайно, але по-справжньому, не ігноруючи фактів й не утверджуючи ілюзорних уявлень, що люди і роботи взаємозамінні, однакові елементи.

В очних лінзах L-87t загорілася цікавість.

— То яке ж тоді твоє рішення?

Кроу міцно стиснув щелепи.

— Покрутись тут ще кілька тижнів, і, може, сам побачиш.

Кроу вийшов з будівлі Терранської служби безпеки і попрямував вулицею. Довкола нього вирували потоки роботів, яскраві корпуси з металу і пластику на змащених шарнірах. За винятком камердинерів, люди ніколи сюди не заходили. Це був управлінський район, осердя, ядро, де відбувалися планування й організація, з цього кварталу контролювалося життя міста. Всюди були роботи: у наземних машинах, на рухомих підйомниках і балконах. Вони заходили в будинки, викочувалися з них, стояли блідими блискучими групами там і тут, як римські сенатори, розмовляючи, обговорюючи справи.

Дехто з роботів побіжно і формально з ним вітався, киваючи металевою головою, й одразу відвертався. Більшість же цілковито його ігнорували або відступали, щоб уникнути контакту. Іноді, коли Кроу проходив поруч, компанія роботів раптово замовкала. Їхні очні лінзи проводжали його похмурим і враженим поглядом. Вони з подивом і злістю помічали його нарукавний колір класу два. Коли ж він ішов далі, позаду чулося гнівне обурене дзижчання. Він рухався у напрямку людського кварталу, і на нього озиралися.

Біля входу до Бюро внутрішнього контролю стояли кілька садівників із секаторами і граблями в руках, вони висаджували і поливали газони біля великих громадських будівель. Чоловіки захопленими поглядами спостерігали за Кроу, один із них збуджено помахав до нього, жваво і з надією. Рядовий прислужник, що махав до єдиної людини, яка змогла класифікуватися.

Кроу стримано махнув у відповідь.

Обоє чоловіків дивилися на нього з благоговінням і пошаною. Вони проводжали його поглядом, аж доки він зник за рогом головного перехрестя. Там Кроу загубився в натовпі ділків, що затоварювалися в міжпланетних торгових рядах.

Ятки просто неба вгиналися від товарів з багатих колоній Венери, Марса й Ґанімеда. Роботи носилися тут зграями, щось мацаючи, до чогось прицінюючись, перемовляючись і пліткуючи. Було тут і трохи людей, переважно відповідальних за постачання слуг, які прийшли поповнити запаси. Кроу проштовхався крізь натовп на ринку і наближався до людського кварталу. Він уже відчував його запах. Ледь помітний терпкий людський запах.

Звісно ж, роботи його не мали. У світі машин, що не мали запаху, людський дух був особливо відчутним. Колись частина міста, де зараз розташовувався людський квартал, процвітала. Коли ж сюди заселилися люди, ціни на нерухомість упали, бо роботи поступово повиїжджали звідси, і тепер тут жили тільки люди. Кроу, незважаючи на свій статус, теж був зобов’язаний жити в людському кварталі. Його стандартне людське п’ятикімнатне помешкання стояло в дальшій частині. Звичайний дім, як у всіх.

Він підвів руку перед вхідними дверима, і ті розчинилися. Кроу швидко зайшов, і вони знову з’явилися. Він глянув на годинник. Час іще був, на робочому місці його чекали аж за годину.

Кроу потер руки. Він завжди із захопленням приходив сюди, у власне помешкання, де він виріс, де жив як звичайна некласована людська істота — до того, як натрапив на це і почав своє блискавичне сходження у вищі класи.

Кроу пройшов своїм маленьким тихим будинком, щоб попрацювати в гаражі позаду. Він відсунув засув і відчинив двері. У гаражі було тепло й сухо. Кроу вимкнув сигналізацію, складне переплетення дзвіночків і дротів, які направду не були потрібними: роботи ніколи не заходили в людський квартал, а люди нечасто крали одні в одних.

Замкнувши за собою двері, Кроу всівся перед купою механізмів, зібраних в центрі гаража. Він увімкнув струм, і все загуділо. Ожили циферблати і стрілки, загорілися індикатори.

Прямокутне сіре Вікно перед ним потьмяніло до світло-рожевого і злегка замерехтіло. Вікно. Серце Кроу боляче гупало, він натиснув клавішу. Вікно перестало мерехтіти й показало зображення. Кроу підсунув до Вікна сканер й увімкнув його. Зображення ставало чіткішим, сканер клацнув. Зарухалися якісь форми, невиразні обриси, що тремтіли і розпливалися.

Кроу налаштував контрастність.

Двоє роботів стояли біля столу, рухаючись жваво і рвучко. Він сповільнив зображення. Роботи щось сортували. Кроу збільшив зображення, і предмети розрослися достатньо, щоб лінзи сканера могли зафіксувати і зберегти все у належній якості.

Роботи сортували Списки, Списки класу один. Оцінювали й розділяли на стоси. Кількасот стосів запитань і відповідей.

Перед столом стовбичив стривожений натовп, нетерплячі роботи чекали на свої результати. Кроу пришвидшив зображення. Двоє роботів забігали, перетасовуючи й відсортовуючи Списки, їхні силуети розпливалися. Аж ось один з них підняв Список класу один з відповідями.

Список. Кроу зафіксував його у Вікні, скинувши швидкість до нуля. Список можна було роздивитися, як експонат на виставці. Плівковий сканер загудів, записуючи питання і відповіді.

Кроу не страждав від почуття провини. Жодних докорів сумління за те, що використовував Часове вікно, аби підгледіти результати. Він робив це вже десять років поспіль, пробиваючись нагору із самого низу, від некласованого і до вершини Списків, класу один. Він ніколи себе не обманював: якби він не знав відповідей наперед, то нічого б не склав, а досі залишався б некласованим, внизу, разом з іншою людською масою.

Списки були пристосовані під розум роботів. Це було творіння роботів, породження їхньої культури. Чужої людям культури, до якої їм було важко пристосуватися. Не дивно, що Списки складали лише роботи.

Кроу видалив зображення у Вікні й відсунув сканер убік. Він спрямував Вікно назад у часі, промотуючи на кілька століть у минуле. Йому ніколи не набридало дивитися на давні часи, часи до Тотальної війни, що зруйнувала людське суспільство і знищила всі людські традиції. Часи, коли людина жила без роботів.

Він погрався з налаштуваннями, вловлюючи момент. Вікно показувало роботів, що відбудовували повоєнне суспільство, розтікаючись по зруйнованій планеті, розчищаючи її від уламків, зводячи величезні міста і споруди. Разом з рабами-людьми, громадянами-прислужниками другого сорту.

Він бачив Тотальну війну. Дощ смерті з неба, квітучі бліді пломені руйнування. Він бачив, як людське суспільство розчиняється в радіоактивних частинках. Усе людське знання і культура губляться в хаосі.

І знову він дивився на свою улюблену сцену. Сцену, яку він постійно переглядав, отримуючи неймовірне задоволення від такого унікального видовища: людські істоти в підземній лабораторії на початку війни конструюють і будують перших роботів, оригінальних роботів A-типу. Чотири століття тому.

Ед Паркз повільно плівся додому, тримаючи сина за руку. Донні мовчки дивився під ноги. Хлопець був блідим і нещасним, з червоними напухлими очима.

— Вибач, тату, — промимрив він.

Ед сильніше стиснув синову долоню.

— Нічого, хлопче, ти зробив, що міг, тож не хвилюйся про це. Може, наступного разу пощастить. Почнемо готуватися раніше. — Він стиха вилаявся. — Ці нікчемні металеві баки. Прокляті бездушні бляшанки!

Спадав вечір, сонце вже сідало. Вони удвох повільно піднялися сходами ґанку й увійшли до будинку. Ґрейс зустріла їх біля дверей.

— Не пощастило? — вона глянула на їхні обличчя. — Бачу. Та сама стара історія.

— Стара історія, — повторив гірко Ед. — У нього не було шансів. Безнадійно.

З їдальні долинули звуки чоловічих і жіночих голосів.

— Хто там? — дратівливо запитав Ед. — У нас гості? Заради Бога, тільки не сьогодні.

— Пішли, — Ґрейс потягнула його на кухню. — Є новини, може, хоч вони тебе підбадьорять. Донні, і ти йди з нами, тобі це теж буде цікаво.

Ед з Донні зайшли на кухню. Там було повно людей: Боб Макінтайр зі своєю дружиною Пет, Джон Голлістер, його дружина Джоан з двома доньками, Піт і Роуз Клейни, сусіди Нет Джонсон, Тім Дейвіс і Барбара Стенлі. Кімната гуділа від жвавої розмови. Усі гуртом оточили стіл, збуджені й нервові.

Стіл був заставлений бутербродами і пляшками з пивом. Чоловіки і жінки сміялися, щасливо усміхалися, їхні очі радісно блищали.

— Що трапилося? — пробурчав Ед. — Ми щось святкуємо?

Боб Макінтайр поплескав його по плечі.

— Привіт, Еде! Сталося дещо важливе. — Він помахав плівкою зі свіжим випуском новин. — Зберися, тебе це вразить.

— Зачитай йому, — радісно гукнув Піт Клейн.

— Ну ж бо! Читай! — усі оточили Макінтайра. — Послухаємо ще раз.

Обличчя Макінтайра було бадьорим.

— Отже, Еде, він нарешті зробив це. Він там.

— Хто? Що хто зробив?

— Кроу, Джим Кроу. Він склав Списки класу один, — котушка з плівкою тремтіла в руці Макінтайра. — Він потрапив до Вищої Ради. Розумієш? Він уже там. Людська істота! Член найвищого керівного органу планети.

— Боже! — вигукнув вражений Донні.

— А що далі? — запитав Ед. — Що він робитиме?

Макінтайр нервово усміхнувся.

— Скоро дізнаємося. Нам відомо, що він щось замислив, ми це відчуваємо. І ми ось-ось побачимо результат.

Кроу швидким кроком увійшов до Палати Ради, тримаючи портфель від пахвою. Сьогодні він одягнув новий модний костюм, зачесав волосся й начистив черевики.

— Добрий день, — ввічливо привітався він.

На нього розгублено дивилися п’ятеро роботів. Усі вони були старими, кожному було понад сто років. Потужні роботи N-типу, що запанували у сфері управління з моменту своєї появи. Неймовірно старий робот D-типу, якому було вже майже три століття. Коли Кроу рушив до свого місця, п’ятеро роботів розступилися, щоб дати йому дорогу.

— Ви... — звернувся до нього робот N-типу. — Ви новий член Ради?

— Саме так, — Кроу всівся на своє місце. — Хочете перевірити мої документи?

— Якщо можна.

Кроу передав картку, яку йому видали в комісії Списків. П’ятеро роботів уважно її вивчили й зрештою повернули.

— Здається, все в порядку, — неохоче визнав D.

— Звісно, — Кроу відкрив портфель. — Я одразу стаю до роботи. Є чимало матеріалів, які треба розібрати. У мене є кілька звітів і плівок, які вам варто переглянути.

Не зводячи очей з Джима Кроу, роботи розсілися по своїх місцях.

— Це нечувано, — сказав D. — Ви серйозно? Ви справді збираєтеся сидіти тут поруч з нами?

— Аякже, — відрізав Кроу. — Годі марнувати час, є важлива справа.

До нього схилився робот N-типу, масивний і зверхній, тьмяно поблискуючи своїм інкрустованим, вкритим патиною корпусом.

— Містере Кроу, — сказав він холодно. — Ви маєте розуміти, що це абсолютно неможливо. Хоча закон і дає вам — технічно — право сидіти в цій...

Кроу спокійно посміхнувся у відповідь.

— Раджу ознайомитися з моїми результатами Списків. Ви побачите, що я за весь час жодного разу не помилився. Мої результати бездоганні. Наскільки мені відомо, жоден з вас не має таких результатів, тому відповідно до урядових правил, затверджених офіційним указом комітету Списків, я ваш керівник.

Слова пролунали, як вибух бомби. П’ятеро роботів вражено застигли у своїх кріслах. Їхні очні лінзи схвильовано поблискували. Палата загуділа тривожним дзижчанням.

— Покажіть, — буркнув N, простягаючи затискач. Кроу кинув йому в’язку своїх Списків, і роботи жваво кинулися їх сканувати.

— Це правда, — підтвердив D. — Неймовірно. Жоден робот ніколи не мав бездоганних результатів. За нашими ж законами ця людина справді є нашим керівником.

— Тепер, — продовжив Кроу, — берімося до справи. — Він розклав плівки і звіти. — Я не гаятиму часу. У мене є до вас пропозиція, важлива пропозиція щодо найбільшої проблеми у нашому суспільстві.

— І що ж це за проблема? — з тривогою запитав X.

Кроу напружився.

— Проблема людей. Підкорених людей у світі роботів. Лакеїв при чужій культурі, обслуги роботів.

Тиша.

П’ятеро роботів сиділи цілковито нерухомо. Це сталося. Те, чого вони боялися. Кроу відкинувся в кріслі, закурюючи сигарету. Роботи спостерігали за кожним його рухом — руками, сигаретою, димом і сірником, який він роздушив ногою. Цей день настав.

— Що ви пропонуєте? — запитав зрештою D з металевою гідністю. — Яке ваше рішення?

— Я пропоную роботам негайно евакуюватися з Землі. Скласти речі й відлетіти, емігрувати в колонії на Ґанімед, Марс і Венеру. Залишити Землю нам, людям.

Роботи враз попідводилися.

— Нечувано! Ми збудували цей світ. Це наш світ! Земля належить нам. Вона завжди нам належала.

— Справді? — запитав похмуро Кроу.

Роботи з переляку заклякли. Надзвичайно стривожені, вони завагалися.

— Звичайно, — зрештою промимрив D.

Кроу потягнувся до стосу плівок і звітів. Роботи злякано спостерігали за ним.

— Що це? — нервово запитав N. — Що у вас там?

— Плівки, — відповів Кроу.

— Які плівки?

— Історичні, — Кроу покликав одягненого в сіре слугу — людину, — і той квапливо заніс до кімнати плівковий сканер. Кроу подякував, і чоловік рушив до виходу. — Стривай. Можливо, ти захочеш залишитися й подивитися на це, друже мій.

Слуга на нього перелякано подивився, але пройшов углиб кімнати і став там, тривожно роззираючись.

— Що відбувається? — запротестував D. — Що ви робите?

Для чого це все?

— Дивіться, — Кроу увімкнув сканер і заправив у нього першу плівку. У повітрі над центром столу Ради з’явилося тривимірне зображення. — Дивіться уважно. Ви надовго запам’ятаєте цю мить.

Зображення стало чіткішим. Вони дивилися крізь Часове вікно. З’явилися кадри Тотальної війни. Люди-техніки, що гарячково працюють у підземній лабораторії. Вони щось збирають. Збирають...

— Це ж А! — пронизливо вигукнув слуга. — Робот А-типу! І вони його збирають!

Усі п’ятеро роботів Ради з переляку загуділи.

— Виведіть звідси цього слугу! — наказав D.

Нові кадри. Перші роботи A-типу виходять на поверхню на свій перший бій. Далі інші ранні роботи, що рухаються поміж руїн і попелу, обережно просуваючись уперед. Бій роботів. Вибухи білого світла. Блискучі хмари частинок.

— Перші роботи були солдатами, — пояснив Кроу. — Згодом почали розробляти досконаліші типи, які працювали техніками, лаборантами, інженерами.

На сцені з’явилася підземна фабрика. Ряди роботів, що стоять біля пресів і штампувальних машин. Вони працюють швидко і ефективно — під керівництвом людини-наглядача.

— Ці плівки — підробка! — гнівно вигукнув N. — Ви сподіваєтеся, що ми в це повіримо?

З’явилася наступна сцена. Роботи, вдосконалені типи, складніші й витонченіші. На них покладається все більше економічних і виробничих функцій мірою того, як людей винищує Війна.

— Спочатку роботи були примітивними, — пояснив Кроу. — Вони забезпечували елементарні потреби людей. Війна тривала, набувала все більших масштабів, з’являлися новіші типи роботів. Під кінець люди почали виготовляти типи D та Е, які вже дорівнялися до людей — а в понятійних здібностях їх навіть перевершували.

— Це нісенітниця! — заперечив N. — Роботи еволюціонували. Ранні типи були простими, бо вони були первинними ланками, примітивними формами, з яких постали складніші. Закон еволюції цілком пояснює цей процес.

З’явилася нова сцена. Останні етапи Війни. Роботи воюють з людьми. Зрештою роботи перемагають. Повний хаос останніх років. Нескінченні пустки, над якими пролітають попіл і радіоактивні частинки. Суцільні руїни.

— Усі архіви були знищені, — вів далі Кроу. — Роботи стали панувати, не знаючи як і чому, не знаючи, звідки вони самі постали. Але тепер ви бачите факти: роботи були створені людьми як допоміжні інструменти, а під час Війни вони вийшли з-під контролю.

Він вимкнув сканер, і зображення згасло. Приголомшені роботи сиділи і мовчали.

Кроу схрестив руки на грудях.

— Отже, що ви скажете? — він вказав великим пальцем на слугу, що зіщулився у глибині кімнати, вражений і заціпенілий. — Тепер знаєте і ви, і він. Як гадаєте, про що він зараз думає? Я скажу вам. Він думає...

— Звідки ви дістали ці плівки? — урвав його D. — Вони не можуть бути справжніми, це підробка.

— Чому їх не знайшли наші археологи?! — надривно закричав N.

— Я відзняв їх власноруч, — відповів Кроу.

— Власноруч?! Як це?

— Крізь Часове вікно, — Кроу жбурнув на стіл грубий пакунок. — Ось схема. Якщо хочете — можете зібрати власне Часове вікно.

— Машина часу! — D схопив пакунок і проглянув вміст.

Старече обличчя скривилося від обурення. — Ви підглядали в минуле, а отже...

— Він підглядав і в майбутнє! — несамовито вигукнув N. — У майбутнє! Це пояснює його бездоганні Списки. Він сканував їх наперед.

Кроу нетерпляче помахав своїми паперами.

— Ви почули мою пропозицію. Ви бачили плівки. Якщо ви відхилите мою пропозицію, я опублікую ці записи і схеми. Кожна людина у світі дізнається правдиву історію і свого походження, і вашого.

— То й що? — нервово запитав N. — Ми можемо дати собі раду з людьми. Якщо буде повстання, ми його придушимо.

— Справді? — Кроу раптом звівся на ноги, він враз посуворішав. — Добре поміркуйте. Громадянська війна на всій планеті, де по один бік люди з накопиченою за століттями ненавистю, по другий — роботи, вмить позбавлені свого міфу, які щойно дізналися, що з’явилися як механічні інструменти. Ви впевнені, що знаєте, хто переможе? Справді впевнені?

Роботи мовчали.

— Якщо ви залишите Землю, я не оприлюднюватиму записів. Обидві раси зможуть існувати далі, кожна з власною культурою і суспільством. Люди тут, на Землі, роботи — в колоніях. Ніхто не володар, ніхто не раб.

П’ятеро розлючених та обурених роботів завагалися.

— Але ми століттями працювали, щоб підняти з руїн цю планету! Це безглуздя! Що ми скажемо? Як ми пояснимо наш відхід?

Кроу хижо вишкірився.

— Ви можете сказати, що вашій величній панівній расі не місце на Землі.

Запала тиша. Четверо роботів N-типу, ставши колом і стиха перешіптуючись, знервовано дивилися один на одного. Масивний D сидів мовчки, лінзи його архаїчних латунних очей пильно розглядали Кроу. На обличчі робота застиг спантеличений вираз переможеного.

Джим Кроу спокійно чекав.

— Можна потиснути твою руку? — запитав сором’язливо L-87t. — Я скоро відлітаю однією з перших хвиль.

Кроу стримано простягнув руку. L-87t, знітившись, потиснув її.

— Сподіваюся, це спрацює, — вів далі L-87t. — Виходь іноді з нами на зв’язок, тримай у курсі.

Ззовні будинку Ради долинули голоси вуличних мегафонів, стривоживши перші присмерки пізнього полудня. Всюди в місті мегафони повторювали своє послання — директиву Ради.

Люди, кваплячись додому з роботи, зупинялися послухати. В однотипних будинках людського кварталу зацікавлені й уважні чоловіки й жінки, виринувши із звичної життєвої рутини, піднімали голови. Всюди, в кожному місті на Землі, роботи й людські істоти полишали свої заняття й дослухалися до ревіння урядових мегафонів.

— Це повідомлення від Вищої Ради. Рада постановила, що багаті планети-колонії Венера, Марс і Ґанімед залишаються у виключному користуванні роботів. Жодній людині не дозволено перебувати поза межами Землі. Щоб повною мірою скористатися винятковими ресурсами й зручними умовами життя, усі роботи Землі мають переселитися в одну з цих колоній на власний вибір.

Верховна Рада вирішила, що Земля не є належним місцем для роботів. Її спустошеність і напівзруйнований стан роблять планету непридатною для раси роботів. Усі роботи будуть переміщені до їхніх нових осель у колоніях настільки швидко, наскільки вдасться організувати транспортування.

Людям за жодних обставин не можна з’являтися на території колоній. Колонії залишаються у виключному використанні роботів. Людському населенню буде дозволено залишитися на Землі.

— Це повідомлення від Вищої Ради, яка постановила, що багаті планети-колонії Венера...

Кроу відійшов від вікна, цілком задоволений.

Він повернувся до свого столу і продовжив розкладати папери зі звітами в акуратні стоси, побіжно переглядаючи кожен перед тим, як покласти на відповідну купку.

— Сподіваюся, люди зможуть самостійно впоратися, — повторив L-87t. Кроу продовжував перевіряти звіти, маркуючи кожен своєю письмовою паличкою. Він працював швидко, вдумливо, цілковито занурившись у роботу. Кроу заледве помічав робота, що затримався біля дверей. — Ти можеш коротко розповісти мені, яке врядування ви тут утворите?

Кроу нетерпляче підвів погляд.

— Що?

— Яка у вас буде форма правління? Як ваше суспільство буде облаштовано тепер, коли ти витурив нас із Землі? Яке у вас буде врядування замість нашої Вищої Ради і Конгресу?

Кроу не відповів. Він уже знову поринув у роботу. На його обличчі застиг дивний серйозний вираз, особлива твердість, якої L-87t раніше не помічав.

— Хто керуватиме справами? — перепитав L-87t. — Хто буде урядом тепер, коли нас немає? Ти сам казав, що люди не демонструють спроможності керувати складним сучасним суспільством. Ви зможете знайти людину, здатну із цим впоратися? Чи існує людська істота, спроможна вести за собою людство?

Кроу силувано посміхнувся і продовжив працювати.