Повне зібрання короткої прози. Том 2

Золотий чоловік

— Тут завжди так спекотно? — запитав комівояжер, звертаючись до відвідувачів, що сиділи за буфетною стійкою і по обшарпаних кабінках уздовж стіни. Це був середнього віку огрядний чоловік з доброзичливою усмішкою, у м’ятому сірому костюмі, білій сорочці у плямах від поту, з провислим метеликом і в панамі.

— Лише влітку, — відповіла офіціантка.

З відвідувачів ніхто навіть не ворухнувся. В одній з кабінок сиділи підлітки, уважно дивлячись одне на одного, — хлопець і дівчина. Двоє робітників — волохаті засмаглі руки, закочені рукави — далі їли собі бобовий суп з булочками. Худий обвітрений фермер. Літній бізнесмен у блакитному саржевому костюмі й жилеті, з кишеньковим годинником. Темний щуролиций таксист, що пив каву. Втомлена жінка, яка зайшла дати спочинок ногам і розклала свої клунки.

Комівояжер дістав пачку сигарет. Він з цікавістю огледів брудний кафетерій, закурив, сперся ліктями на стійку й звернувся до свого сусіда.

— Як називається це місто?

— Волнат-Крік, — буркнув чоловік.

Комівояжер потроху сьорбав колу, недбало тримаючи сигарету пухкими білими пальцями. Потім він поліз у кишеню піджака і дістав шкіряний гаманець. Довго й задумливо перебирав картки і папери, якісь нотатки, відривні талони, брудні папірці й купу різних інших дрібничок — і зрештою видобув фотографію.

Він поглянув на неї, а тоді зайшовся низьким горловим сміхом.

— Подивись-но на це, — звернувся він до сусіда.

Чоловік далі читав газету.

— Гей, глянь на це, — комівояжер штурхнув його ліктем і підсунув фотографію. — Вражає, еге ж?

Чоловік роздратовано кинув оком на фотографію. На ній була зображена гола по пояс жінка років, може, тридцяти п’яти, що відвернулася від камери. Її тіло було блідим і обвислим. В неї було вісім грудей.

— Колись бачив таке? — захихотів комівояжер. Його маленькі почервонілі очі танцювали, на обличчі грала хтива посмішка. Він далі штурхав сусіда ліктем.

— Я таке вже бачив, — кинув з огидою чоловік і повернувся до газети.

Комівояжер помітив, що на фотографію задивився худий старий фермер, і радо йому її передав.

— А тобі як, діду? Цікавезна штука, правда?

Фермер з байдужим виразом подивився на світлину. Він перегорнув її, подивився на потертий зворот, ще раз глянув на зображення, а тоді кинув назад комівояжеру. Фотографія злетіла зі стійки, кілька разів крутнулася в повітрі й впала на підлогу зображенням догори.

Комівояжер підняв її і обтрусив. Обережно, майже ніжно, він поклав її назад у гаманець. Офіціантка краєм ока теж побачила зображення, і її очі зблиснули.

— Нічогенька, правда? — підморгнув їй комівояжер. — Тобі так не здається?

Офіціантка байдуже знизала плечима:

— Не знаю. Я бачила купу таких біля Денвера. Цілу колонію.

— Там це й сфотографували. Це табір АПД у Денвері.

— Там хтось ще лишився? — запитав фермер.

Комівояжер неприємно розсміявся.

— Жартуєш? — він зробив короткий і швидкий ріжучий жест рукою. — Вже ні.

Тепер до розмови почали уважно дослухатися всі відвідувачі. Навіть старшокласники у кутку перестали триматися за руки й сиділи випроставшись, із зачудованими очима.

— Якось я бачив дивний вид біля Сан-Дієґо, — сказав фермер. — Мабуть, минулого року. Мали крила, як у кажанів. Шкіра замість пір’я. Шкіра й кістяні крила.

— Це ще дрібниці, — вклинився у розмову щуролиций таксист. — У Детройті був двоголовий. Я бачив його на виставці.

— Живого? — запитала офіціантка.

— Ні. Вони його вже евтанули.

— На соціології, — озвався старшокласник, — нам купу різних показували. Крилатих з півдня, з велетенськими головами, яких знайшли у Німеччині, потворних, зі шпичаками, як у комах. І...

— Найгірші, — заявив літній бізнесмен, — це ті англійські. Вони ховаються у вугільних шахтах. Їх не могли знайти аж до минулого року. — Він похитав головою. — Сорок років у шахтах, множилися й розвивалися. Майже сотня. Одна з тих груп, що вижили під землею у часи Війни.

— У Швеції нещодавно теж знайшли новий вид, — додала офіціантка. — Я читала. Кажуть, контролюють розум на відстані. Лише кілька таких. АПД їх дуже швидко дістали.

— Це, мабуть, новозеландський вид, — сказав один із робітників. — Вони читають думки.

— Читати і контролювати — це різні речі, — заперечив бізнесмен. — Коли я чую про щось таке, то дуже радий, що в нас є АПД.

— Був вид, який виявили одразу після Війни, — сказав фермер. — У Сибіру. Вміли рухати предмети. Психокінетичні здібності. Совєцьке АПД одразу їх схопило. Ніхто цього вже навіть не пам’ятає.

— Я пам’ятаю, — заперечив бізнесмен. — Я тоді був ще дитиною. Пригадую, що це були перші деви, про яких я почув. Батько покликав мене з братами й сестрами у вітальню і розказав нам про них. Ми тоді ще добудовували дім. То були часи, коли АПД масово усіх перевіряла і ставила штампи на передпліччі. — Він продемонстрував тонкий, вузлуватий зап’ясток. — Шістдесят років тому мені тут поставили штамп.

— Тепер вони перевіряють лише при народженні, — додала офіціантка. Вона здригнулася. — Був один у Сан-Франциско цього місяця. Перший за більш ніж рік. Вони думали, що тут уже все скінчилося.

— Поступово їх стає все менше, — сказав таксист. — Фріско не дуже постраждало. На відміну від деяких інших міст. Не так, як Детройт.

— У Детройті за рік досі народжується десять-п’ятнадцять таких, — докинув старшокласник. — У самому місті й на околицях. Там лишилася ще купа відстійників. Люди йдуть туди, не зважаючи на роботичні попереджувальні знаки.

— А якого виду був той, якого знайшли в Сан-Франциско? — запитав комівояжер.

Офіціантка розвела руками.

— Та звичайний. Без великих пальців на ногах. Зібганий. Великі очі.

— Нічний тип, — сказав комівояжер.

— Мати його переховувала. Кажуть, йому вже було три роки. Вона вмовила лікаря підробити АПД-характеристику. Давній друг родини.

Комівояжер допив колу і сидів, граючись знічев’я сигаретами і дослухаючись до гамору розмови, яку сам і почав. Старшокласник захоплено схилився до дівчини навпроти, вихваляючись обширом своїх знань. Худий фермер і бізнесмен сіли разом, пригадуючи давні часи, останні роки Війни, до першого Десятирічного плану реконструкції. Таксист і двоє робітників розказували якісь свої байки.

Комівояжер кивнув до офіціантки.

— Думаю, — сказав він задумливо, — що той, з Фріско, спричинив чималу колотнечу. Це ж трапилося зовсім неподалік.

— Так, — буркнула офіціантка.

— Цей бік Затоки[16] не постраждав, — продовжував комівояжер. — У вас тут ніколи таких не бувало.

— Ні, — офіціантка раптом заметушилася. — Тут ніколи таких не було. Ніколи. — Вона згребла брудний посуд зі стійки і пішла геть.

— Ніколи? — запитав здивовано комівояжер. — У вас ніколи не було жодних девів по цей бік Затоки?

— Ні, жодного. — Вона зникла на кухні, де біля плити стояв кухар у білому фартусі й з татуйованими зап’ястками. Офіціантка відповіла надто гучно, різко і силувано. Фермер враз замовк і підвів погляд.

Тиша впала завісою. Усі звуки раптом урвалися. Відвідувачі дивилися на їжу, враз напружившись і спохмурнівши.

— У цих краях — жодного, — підтвердив таксист, гучно й виразно, ні до кого прямо не звертаючись. — Ніколи.

— Звісно, — добродушно погодився комівояжер. — Я лише...

— Думай перед тим, як говорити, — сказав один із робітників.

Комівояжер кліпнув.

— Звісно, друже, звісно. — Він почав нервово порпатися в кишені. Четвертак і десять центів впали додолу, і він похапцем їх підняв. — Не ображайтеся.

На мить знову запала тиша, а тоді, розуміючи, що ніхто не збирається відповідати, заговорив старшокласник.

— Я чув дещо, — завзято почав він, явно почуваючись у центрі уваги. — Хтось казав, що бачив щось подібне на дева на фермі Джонсонів...

— Стули пельку! — процідив бізнесмен, не повертаючи голови.

Почервонівши, хлопець осів на стільці. Його голос затремтів і урвався. Він почав розглядати власні долоні і зніяковіло сковтнув.

Комівояжер заплатив офіціантці за колу.

— Як найшвидше дістатися до Фріско? — почав було він, але офіціантка вже відвернулася.

Відвідувачі за стійкою були зосереджені на їжі, ніхто не підводив погляду. Усі їли в цілковитій тиші, з ворожими, непривітними обличчями. Кожен дивився у свою тарілку.

Комівояжер підняв свою напхапну валізу, штовхнув скляні двері й вийшов під спопеляюче сонячне проміння. Він рушив до свого пошарпаного «б’юїка» 1978-го року, запаркованого неподалік. Дорожній поліцейський у блакитній сорочці стояв у тіні тенту, ліниво розмовляючи з молодою жінкою у жовтій шовковій сукні, що волого обліпила її струнке тіло.

Перед тим як сідати в машину, комівояжер на мить зупинився. Він помахав рукою і привітався з поліцейським.

— Скажіть, а ви добре знаєте це містечко?

Поліцейський глянув на сірий пом’ятий піджак комівояжера, метелика і сорочку в плямах від поту. Номери іншого штату.

— Чого тобі?

— Я шукаю ферму Джонсона, — сказав комівояжер. — Я тут, щоб зустрітися з ним щодо одного позову. — Він підійшов до поліцейського, тримаючи в пальцях маленьку білу візитівку. Я юрист із Нью-Йоркської гільдії. Можете підказати, як туди дістатися? Я не бував тут уже кілька років.

Нет Джонсон сидів розкинувшись на нижній сходинці ґанку, дивився на полудневе сонце і бачив, що добре воно. Гнучкий, сухорлявий чоловік з трубкою в жовтих зубах, у картатій червоній сорочці й полотняних штанях, із сильними руками, сірим кольору сталі волоссям, що на шістдесят п’ятому році діяльного життя було й досі густим.

Він спостерігав за своїми дітьми, що гралися біля будинку.

Перед ним, сміючись, пробігла Джин. Її груди здіймалися під грубою сорочкою, чорне волосся розвівалося. Їй було шістнадцять. Ясні очі, сильні стрункі ноги, вигинисте молоде тіло, що трохи схилялося вперед під вагою двох підков. За нею галопом мчав Дейв. Чотирнадцять років, білі зуби, темне волосся. Красивий хлопчик, син, яким можна пишатися. Дейв обігнав сестру і зупинився біля дальнього кілка. Він стояв вичікувально, розставивши ноги і вперши руки в боки, легко тримаючи дві свої підкови. Засапана Джин поспішала до нього.

— Уперед! — гукнув Дейв. — Ти кидаєш першою. Я чекаю.

— Щоб ти їх потім позбивав?

— Щоб я підштовхнув їх ближче.

Джин кинула першу підкову на землю й міцно вхопила обома руками другу, не зводячи очей з дальнього кілка. Її струнке тіло зігнулося, одна нога ковзнула назад, спина вигнулася. Дівчина ретельно прицілилася, заплющила одне око, а тоді вміло жбурнула підкову. Та дзвінко вдарилася об кілок, крутнулася трохи довкола, а тоді відскочила й відкотилася вбік, здійнявши хмару пилу.

— Непогано, — прокоментував Нет Джонсон, сидячи на сходах. — Але надто жорстко. Спробуй м’якше. — Його груди розпирала гордість. Спітніла дівчина знову прицілилася й жбурнула підкову. Двоє сильних, красивих дітей, майже дорослих, на порозі зрілості. Граються разом під спекотним сонцем.

Але був ще Кріс.

Кріс стояв на ґанку, склавши руки. Він не грав. Він спостерігав. Він стояв там, відколи Дейв і Джин почали гру, на його вродливому витонченому обличчі, як завжди, був напівзосереджений, напіввідчужений вираз. Неначе він дивився повз них, кудись далі. За поле, за стайню, за русло струмка, за ряди кедрів.

— Давай і ти, Крісе! — гукнула Джин, доки вони з Дейвом йшли через поле збирати підкови. — Не хочеш зіграти?

Ні, Кріс не хотів грати. Він ніколи не грав. Він перебував у якомусь своєму приватному світі, світі, у який ніхто з них не міг увійти. Він ніколи не приєднувався до них — ні в іграх, ні в співах, ні в інших родинних розвагах. Він завжди був сам. Відсторонений, відособлений, замкнутий. Дивився наскрізь, повз усіх і все — доки щось у ньому не перемикалося, і тоді він оживав і знову ненадовго повертався до їхнього світу.

Нет Джонсон потягнувся й витрусив свою люльку об сходинку. Він знов набив її тютюном зі шкіряного капшучка, дивлячись на старшого сина. Кріс саме ожив і пішов у бік поля. Він рухався повільно, спокійно склавши руки, неначе справді ненадовго спустився зі свого світу до їхнього. Джин його не помітила, вона стояла спиною і готувалася кидати.

— Ой, — розгублено сказав Дейв. — А ось і Кріс.

Кріс підійшов до сестри, зупинився і простягнув руку. Висока поважна постать, спокійна й незворушна.

— Дати тобі одну? Ти хочеш зіграти?

Джин нерішуче віддала йому підкову.

Кріс нічого не відповів. Він трохи нахилився, пружно вигнув своє неймовірно граційне тіло, а тоді рвучко метнув підкову. Та полетіла, вдарилася об дальній кілок і запаморочливо закрутилася довкола. Зачіп.

Обличчя Дейва спохмурніло.

— От завжди він так.

— Крісе, — дорікнула Джин. — Ти граєш нечесно.

Так, Кріс не грав чесно. Він пів години споглядав — а тоді вийшов і зробив один кидок. Один ідеальний кидок, абсолютно бездоганний зачіп.

— Він ніколи не помиляється, — поскаржився Дейв.

З порожнім виразом, Кріс стояв під полудневим сонцем, як золота статуя. Золоте волосся, золота шкіра, блискучі золоті волоски на його голих передпліччях і ногах...

Раптом він напружився. Нет розгублено підхопився.

— Що сталося? — крикнув він.

Кріс розвернувся кругом, його величне тіло сторожко напружилося.

— Крісе! — гукнула Джин. — Що...

Кріс кинувся геть. Як енергетичний промінь пострілу, він промчав полем, через паркан, крізь стайню і на той бік. Його летючий силует, здавалося, ковзав по сухій траві, доки він спускався у висохле русло струмка поміж кедрами. Короткий золотий спалах — і він зник. Розчинився. Не було жодного звуку. Жодного поруху. Він цілковито злився з ландшафтом.

— Що трапилося цього разу? — втомлено запитала Джин.

Вона підійшла до батька й примостилася в тіні. На її гладенькій шиї й верхній губі виблискував піт. Сорочка була в плямах поту. — Що він побачив?

— Він за чимось побіг, — заявив Дейв, підійшовши до ґанку.

— Можливо, а втім, хтозна, — пробурчав Нет.

— Я, мабуть, скажу мамі, щоб вона не чекала його на вечерю, — мовила Джин. — Він, певно, не повернеться.

Нета Джонсона охопили злість і безпорадність. Ні, Кріс не повернеться. Ані на вечерю, ані, може, навіть наступного дня — чи й післязавтра. Він зникне на бозна-скільки. Невідомо куди. Невідомо чому. Геть один, десь на самоті.

— Якби це допомогло, — почав було Нет, — я б послав когось із вас за ним, але ж...

Він затнувся. Ґрунтовою дорогою до ферми під’їжджав автомобіль. Брудний пошарпаний старий «б’юїк». За кермом сидів огрядний червонолиций чоловік у сірому піджаку, який радісно їм помахав, паркуючи машину і вимикаючи двигун.

— Добридень, — привітався чоловік, вибираючись назовні.

Він ввічливо трохи підняв свого капелюха. Чоловік був середнього віку, добродушний на вигляд, дуже спітнілий і вже йшов сухою стежкою до ґанку. — Не допоможете мені?

— Чого тобі? — хрипко запитав Нет Джонсон. Він був наляканий і мовчки молився, поглядаючи краєм ока на русло струмка. Боже, якби він тільки залишався там, подалі звідси.

Поруч нерівно, судомно дихала Джин. Вона була нажахана. Обличчя Дейва було незворушним, але блідим.

— Хто ти? — запитав Нет.

— Мене звати Бейнз. Джордж Бейнз. — Чоловік простягнув руку, але Джонсон її проігнорував. — Можливо, ви чули про мене. Я власник корпорації «Пацифіка девелопмент». Ми будуємо усі ці бомбостійкі будинки за містом. Ті маленькі круглі будиночки, які ви бачите, коли їдете головною трасою з Лафайєта.

— Чого тобі? — Джонсон заледве стримував дрож у руках.

Він ніколи не чув про цього чоловіка, але бачив ту забудову. Її неможливо було не помітити — великий мурашник потворних коробок, що обступили трасу. Бейнз виглядав саме як людина, що може ними володіти. Але що йому знадобилося тут?

— Я купив десь тут трохи землі, — пояснив Бейнз, помахавши пакою хрустких паперів. — Ось документи, але я вже до дідька змучився її шукати. — Він доброзичливо усміхнувся. — Я знаю, що це десь поруч, десь по цей бік дороги штату. Як сказав службовець в окружному реєстраційному бюро, це десь за милю в цей бік від он того схилу. Але я ніколи не розбирався в цих клятих картах.

— Це не тут, — урвав його Дейв. — Тут самі тільки ферми. Нічого не продається.

— Це і є ферма, діду, — добродушно відповів Бейнз. — Я купив її для себе і своєї дружини. Щоб тут оселитися. — Він скривив свого кирпатого носа. — Не зрозумійте мене неправильно, я не збираюся зводити тут жодних забудов. Це суто для мене. Стара ферма, двадцять акрів, помпа й кілька дубів...

— Дай гляну документи, — Джонсон схопив папери і, доки Бейнз здивовано кліпав, швидко їх проглянув. Його обличчя посерйознішало, і він віддав їх назад. — Що ти собі думаєш? Це документи на ділянку за п’ятдесят миль звідси.

— П’ятдесят миль! — Бейнз був приголомшений. — Без жартів? Але мені сказали...

Джонсон звівся на ноги і загрозливо навис над товстуном. Він досі був у першокласній фізичній формі — і підозрював щось лихе.

— Реєстратор, аякже. Сідай в машину і їдь геть звідси. Я не знаю, що ти надумав чи навіщо ти тут, але я хочу, щоб ти забрався з моєї землі.

У масивному кулаці Джонсона щось зблиснуло. Металева трубка, що зловісно блищала під полудневим сонцем. Бейнз побачив її і сковтнув. — Не ображайтеся, містере. — Він нервово відступив. — А ви справді дратівливий народ. Зберігаймо спокій, гаразд?

Джонсон не відповів. Він міцніше перехопив шмаг-трубку й чекав, щоб товстун поїхав.

Але Бейнз не поспішав.

— Слухай, друже. Я проїхав у цій печі п’ять годин, шукаючи свою кляту ферму. Не заперечуєш, якщо я скористаюся туалетом?

Джонсон подивився на нього з підозрою. Зрештою підозріливість перейшла у відразу. Він знизав плечима.

— Дейве, покажи йому, де туалет.

— Дякую, — Бейнз вдячно вишкірився. — І якщо це не завдасть вам великого клопоту, то, може, дасте мені склянку води. Я з радістю за неї заплачу. — Він з розумінням гигикнув. — Ніколи не даєте спуску людині з міста, еге ж?

— Боже, — Джонсон з огидою відвернувся від товстуна, що плентався за його сином до будинку.

— Тату, — прошепотіла Джин, яка з переляканими очима прибігла до ґанку, щойно Бейнз зайшов у будинок. — Тату, думаєш, він...

Джонсон обійняв її.

— Тримайся. Він скоро поїде.

У блискучих темних очах дівчини був німий жах.

— Щоразу, коли приходить хтось з водопостачальної компанії, податківець, якийсь волоцюга, діти — та будь-хто, — у мене жахливо починає боліти тут. — Вона схопилася за серце, прикривши рукою груди. — І так уже тринадцять років. Скільки ще ми так витримаємо? Скільки?!

Чоловік на ім’я Бейнз вийшов з туалету і подякував. Дейв Джонсон мовчки стояв біля дверей, напружений, зі скам’янілим виразом на молоду обличчі.

— Дякую, синку, — зітхнув Бейнз. — Чи можу я попросити ще склянку холодної води? — він прицмокнув тонкими губами у приємному передчутті. — Після того, як наїздишся поміж цих кілків у пошуках діри, яку тобі впарив якийсь підозрілий продавець нерухомості...

Дейв пішов на кухню.

— Мамо, цей чоловік хоче води. Тато сказав, що можна дати.

Дейв відвернувся. Бейнз на мить побачив матір, сиву й невисоку, що підходила до вмивальника зі склянкою. Її незворушне обличчя було висушеним і зморшкуватим.

Тоді Бейнз поквапився з кімнати в коридор, пройшов через спальню, відчинив двері й опинився перед туалетом. Тут він розвернувся і помчав назад через вітальню до їдальні, а тоді до іншої спальні. Вмить він обійшов увесь будинок.

Визирнув у вікно. Оглянув задній двір: залишки поіржавілої вантажівки, вхід до підземного бомбосховища, консервні бляшанки, курчат, що греблися довкола, пса, який спав під сараєм, кілька старих автомобільних покришок.

Бейнз знайшов двері у двір і, нечутно їх відчинивши, вийшов назовні. Нікого не було видно. Там була стайня — стара похилена дерев’яна будівля. За нею кедрові дерева і якийсь струмок. Старий вуличний туалет.

Він обережно зайшов за ріг будинку. У нього було секунд може з тридцять. Бейнз залишив двері туалету зачиненими, тож хлопець подумає, що він знову там. Тимчасом він зазирнув у будинок крізь вікно. Велика шафа, повна старого одягу і в’язок журналів.

Бейнз розвернувся й рушив назад. Дістався до рогу будинку й почав його обходити.

Раптом його шлях заступив сухорлявий силует Нета Джонсона.

— Ну що ж, Бейнзе. Ти сам напросився.

Блимнув рожевий спалах. На мить сліпучий розряд зблиснув яскравіше за сонце. Бейнз відстрибнув і потягнувся до кишені. Чоловіка зачепило краєм променя, мало не збивши з ніг ударною хвилею. Його екранований піджак всотав і знешкодив енергію пострілу, але від отриманого розряду у нього зацокотіли зуби, і якусь мить він трусився, як маріонетка на мотузках. Його огортала темрява. Бейнз відчував, як матерія щита світиться білим, намагаючись узяти всотану енергію під контроль.

Він дістав власну трубку — у Джонсона щита не було.

— Вас заарештовано, — суворо оголосив Бейнз. — Покладіть трубку і підніміть руки вгору. Покличте родину. — Він зробив жест трубкою. — Вперед, Джонсоне. Швидко.

Шмаг-трубка сіпнулася, а тоді випала у Джонсона з рук.

— Ти досі живий, — на його обличчі був жах, — тож ти, мабуть...

Прибігли Дейв і Джин.

— Тату!

— Підійдіть сюди, — наказав Бейнз. — Де ваша мати?

Дейв заціпеніло кивнув головою в бік будинку.

— Вона там.

— Знайди її і приведи сюди.

— Ти з АПД, — прошепотів Нет Джонсон.

Бейнз не відповів. Він був зайнятий своєю шиєю, відтягував відвислу плоть. Блиснули дроти накладного мікрофона, який він дістав зі складки між подвійним підборіддям і переклав до кишені. З ґрунтової дороги долинули звуки двигунів, рівний гуркіт, що стрімко наближався. Дві краплі з чорного металу підлетіли й запаркувалися біля будинку. Звідти вистрибнув натовп чоловіків у темних сіро-зелених одностроях Цивільної урядової поліції. З неба опускалися зграї чорних цяток, як хмари відразливих мух, що затуляли сонце. З них посипалися люди й обладнання. Чоловіки поволі спускалися на парашутах.

— Його тут немає, — сказав Бейнз, коли підійшов перший чоловік. — Він утік. Повідом Віздому в лабораторію.

— Ми перекрили весь сектор.

Бейнз розвернувся до приголомшеного і мовчазного Нета Джонсона, його син і донька стояли поруч.

— Звідки він знав, що ми наближаємося? — запитав Бейнз.

— Я не знаю, — пробурмотів Джонсон. — Він просто... знав.

— Телепат?

— Не знаю.

Бейнз знизав плечима.

— Що ж, незабаром ми це з’ясуємо. Кільце стискається, все оточено. Він не зможе вислизнути, хай на що він здатний. Хіба якщо він уміє дематеріалізовуватися.

— Що ви з ним зробите, коли... якщо впіймаєте його? — хрипко запитала Джин.

— Вивчатимемо його.

— А тоді вб’єте?

— Це залежить від оцінки лабораторії. Якщо розкажете мені більше, я зможу точніше сказати.

— Ми не можемо нічого розповісти, ми самі більше нічого знаємо. — Від відчаю дівчина ледь не кричала. — Він же не говорить.

Бейнз аж підскочив.

— Що?!

— Він не говорить. Він ніколи з нами не говорив. Ніколи.

— Скільки йому років?

— Вісімнадцять.

— І він з вами не спілкується? — Бейнза аж у піт кинуло. — За вісімнадцять років ви не вибудували з ним жодного семантичного містка? Він взагалі бодай якось виходить на контакт? Знаками? Кодами?

— Він... ігнорує нас. Він їсть, залишається дома. Іноді грається з нами, коли ми граємося. Або сидить поруч. Іноді його немає днями, і ми не знаємо, що він робить чи де він. Він спить у стайні — сам.

— Він і справді золотого кольору?

— Так. Шкіра, очі, волосся, нігті. Геть усе.

— І він великий? Нормально сформований?

Дівчина на мить завагалася. Дивний вираз, як короткий спалах, з’явився на її обличчі.

— Він неймовірно красивий. Бог, що спустився на землю. — Її губи скривилися. — Ви не зможете його знайти. У нього є здібності, про які ви не маєте уявлення. Сили, що настільки перевершують ваші обмежені...

— Гадаєш, ми не зможемо його взяти? — насупився Бейнз. — Приземляється все більше команд. Ви ніколи не бачили, як працюють лещата Агенції. Ми шістдесят років це відпрацьовували. Якщо він втече, це буде вперше...

Бейнз раптом замовк. До ґанку швидко наближалися троє чоловіків. Двоє цивільних поліцейських у зелених одностроях, третій був між ними. Він ішов мовчки — гнучка, блискуча постать, що височіла над двома іншими.

— Крісе! — закричала Джин.

— Ми взяли його, — сказав один із поліцейських.

Бейнз нервово крутив у руках свою шмаг-трубку.

— Де? Як?

— Він сам здався, — відповів поліцейський з трепетом у голосі. — Він прийшов до нас добровільно. Тільки погляньте на нього, він як металева статуя. Як якесь... божество.

Золота фігура на мить зупинилася біля Джин, а тоді повільно й спокійно розвернулася до Бейнза.

— Крісе! — закричала Джин. — Навіщо ти повернувся?! Навіщо?!

Ця ж думка гризла і Бейнза. Він відмахнувся від неї — принаймні поки що. — Перед будинком є джет? — запитав він.

— Готовий до вильоту, — відповів хтось з ЦП.

— Чудово. — Бейнз пройшов повз них і спустився сходами на ґрунтове поле. — Рушаємо. Я хочу доставити його просто в лабораторію.

Якусь мить він оглядав масивну фігуру, що спокійно стояла між двома цивільними поліцейськими. Поруч з ним вони, здавалося, зсохлися, стали незграбними й потворними. Як гноми... Що там казала Джин? «Бог, що спустився на землю». Бейнз розлючено рушив геть.

— Уперед, — буркнув він грубо. — Цей може виявитися проблемним, ми ніколи з таким не стикалися. Ми не знаємо, на що він, у дідька, здатен.

Посеред камери на стільці сиділа фігура. Чотири голі стіни, підлога і стеля. Рівне біле світло, що безперервно освітлювало кожен закуток камери. Під стелею в дальній стіні є вузький проріз — спостережні вікна, крізь які видно нутрощі камери.

Кріс сидів тихо. Він не рухався, відколи камеру замкнули.

Зовні на дверях були важкі засуви, біля спостережних вікон на своїх місцях сиділи техніки. Він дивився в підлогу, схилившись уперед і склавши руки. Його обличчя було спокійним, майже незворушним. Протягом чотирьох годин він навіть м’язом не поворушив.

— Отже? — запитав Бейнз. — Що ви дізналися?

— Небагато, — похмуро пробурмотів Віздом. — Якщо не розколемо його за сорок вісім годин, евтануємо. Не можна ризикувати.

— Ти думаєш про туніський вид? — запитав Бейнз. Він теж про нього думав. Вони знайшли десяток девів, що жили в руїнах покинутого північноафриканського міста. Їхній метод виживання був простим: вони вбивали й поглинали інші життєві форми, а тоді імітували їх і займали їхнє місце. Їх назвали «хамелеонами». Було втрачено шістдесят життів, доки вдалося знищити останнього. Шістдесят експертів найвищого класу, добре тренованих працівників АПД.

— Жодних зачіпок? — запитав Бейнз.

— Він суттєво відрізняється від інших. Буде складно. — Віздом постукав по стосу котушок з плівками. — Це повний звіт, усі матеріали, які ми отримали від Джонсона та його родини.

Ми накачали їх психомивом, а тоді відпустили. Вісімнадцять років — і жодного семантичного контакту. Та все ж він виглядає нормально розвиненим. Зрілий у тринадцять — коротший, швидший за наш життєвий цикл. Але звідки грива? Весь цей золотистий пух? Наче позолочена римська статуя.

— Чи є вже звіт аналітичного підрозділу? Ви ж, очевидно, робили знімки мозкових хвиль.

— Зробили повне сканування, але потрібен час щоб їх розшифрувати. Ми тут гасаємо як навіжені, доки він там просто сидить! — Віздом вказав своїм коротким пальцем на вікно. — Ми його досить легко зловили, тож навряд чи він справді багато вміє, так? Але я хотів би знати, що саме. До евтаназії.

— Може, нам слід потримати його живим, доки не дізнаємося?

— Евтаназія за сорок вісім годин, — уперто повторив Віздом. — Незалежно від результатів. Він мені не подобається, від нього в мене по тілу бігають мурахи.

Віздом стояв, нервово жуючи сигару. Він був рудоволосий, з м’ясистим обличчям, огрядний і важкої тілобудови, з могутніми грудьми і холодними, глибоко посадженими проникливими очима на жорсткому обличчі. Ед Віздом був директором Північно-Американського відділення АПД і зараз він нервував. Його маленькі очі бігали туди-сюди сірими спалахами сигналу тривоги на його грубому, масивному обличчі.

— Ти думаєш, — повільно сказав Бейнз, — що це й усе?

— Я завжди так думаю, — відрізав Віздом. — Я повинен так думати.

— Я хотів...

— Я знаю, що ти хотів сказати. — Віздом походжав туди-сюди серед письмових столів, техніків на лавках, обладнання і гулу комп’ютерів, дзижчання зчитувачів плівки і лабораторних комунікаційних дротів. — Ця штука прожила вісімнадцять років зі своєю родиною, і навіть вони її не розуміють. Навіть вони не знають, чим вона є. Вони знають, що вона робить, але не знають як.

— І що він робить?

— Він знає.

— Знає що?

Віздом зірвав шмаг-трубку з паска й кинув на стіл.

— Ось.

— Що?

— Бери, — за сигналом Віздома оглядове вікно відчинилося на дюйм. — Застрель його.

Бейнз кліпнув.

— Ти ж казав через сорок вісім годин.

Вилаявшись, Віздом схопив трубку, прицілився крізь вікно просто в спину фігури на стільці й натиснув на гашетку.

Сліпучий рожевий спалах, і в центрі камери розцвіла енергетична хмара. Вона розгорілася, а тоді згасла темною хмаркою попелу.

— Господи Боже! — видихнув Бейнз. — Ти...

Він затнувся. Постать більше не сиділа. Коли Віздом стріляв, вона неймовірно швидко ухилилася від променя й кинулася геть, у куток камери. Тепер вона повільно поверталася назад, з порожнім обличчям, досі занурена у свої думки.

— Це вже вп’яте, — сказав Віздом, відкладаючи трубку. — Останнього разу Джеймісон і я стріляли разом. Не допомогло.

Він точно знав, коли влучать промені, і куди саме.

Бейнз і Віздом перезирнулися. Обоє думали про те саме.

— Але навіть читаючи думки, він не зміг би знати, куди влучить промінь, — сказав Бейнз. — Коли — можливо. Але не куди. Ти б сам знав, куди влучиш?

— Я — ні, — просто відповів Віздом. — Я стріляв швидко і, вважай, майже випадково, — він насупився. — «Випадково».

Це треба перевірити. — Він покликав групу техніків. — Приведіть інженерну команду. Негайно. — Він узяв папір з ручкою і почав малювати ескіз.

Доки інженерна команда працювала, Бейнз зустрівся зі своєю нареченою в холі перед лабораторією, великому головному вестибюлі будівлі АПД.

— Що там з ним? — запитала вона. Аніта Ферріз була високою білявкою, з блакитними очима і зрілою, ретельно доглянутою фігурою. Приваблива ділова жінка під тридцять. Вона була одягнена в сукню з металевої фольги і плащ з червоно-чорною смугою на рукаві, емблемою A-класу. Аніта була директоркою Семантичного агентства, Урядовою координаторкою найвищого рівня. — Є щось цікаве цього разу?

— Це просто надзвичайно, — Бейнз провів її з вестибюля у темний закуток бару. Там тихо грала музика — мінливе розмаїття математично згенерованих мелодій. Невиразні тіні впевнено рухалися в темряві від столу до столу. Тихі й ефективні роботи-офіціанти.

Аніта посьорбувала свій «Том Коллінз», Бейнз переповідав, про що вони дізналися.

— А може бути, — замислено запитала Аніта, — що він створив собі якийсь захисний конус? Був такий тип, що згортав середовище силою розуму. Без інструментів, прямим впливом свідомості на матерію.

— Психокінетика? — Бейнз нервово постукував пальцями по стільниці. — Сумніваюся. Цей має здатність передбачати, а не контролювати. Він не може зупиняти променів, але чудово вміє від них ухилятися.

— Він проскакує крізь молекули?

Бейнза не розвеселив жарт.

— Це серйозно. Ми шістдесят років боремося з такими штуками — це більше, ніж наш з тобою сумарний вік. Вдалося виявити вісімдесят сім типів девіацій, справжніх мутантів, здатних до розмноження, а не випадкових виродків. Це вісімдесят восьмий. Ми по черзі дали собі з ними раду. Але цей...

— Чому ти так нервуєш через нього?

— По-перше, йому вісімнадцять. Це вже неймовірно, Що родина спромоглася ховати його аж так довго.

— Ті жінки поблизу Денвера були навіть старшими. Ті, що з...

— Вони були в Урядовому таборі. Хтось нагорі грався з ідеєю дозволити їм розмножуватися. Для якихось виробничих цілей. Ми відкладали евтаназію роками. Але Кріс Джонсон залишався живим поза нашим контролем, тоді як ті штуки в Денвері були під постійним наглядом.

— Може, він нешкідливий. Ти завжди вважаєш, що девіанти — це загроза. Він може бути навіть корисним. Хтось же вважав, що ті жінки можуть знадобитися. Можливо, цей тип має щось, що просуне наш вид уперед.

— Але який вид? Точно не людський. Це як у тому анекдоті: «Операція минула успішно, але пацієнт помер». Якщо ми використовуватимемо мутантів для власного виживання, то саме мутанти успадкують Землю, а не ми. Це будуть мутанти, які виживатимуть заради себе. Не сподівайся, що ми можемо закувати їх і очікувати, що вони нам служитимуть. Якщо вони справді вищі за homo sapiens, у рівній боротьбі вони виграють. Щоб вижити, ми повинні перемудрити їх ще на початку.

— Іншими словами, ми знатимемо, хто стане homo superior, щойно вони переможуть — за визначенням. Тобто це будь-хто, кого нам не вдасться евтанути.

— Десь так, — відповів Бейнз. — Припускаючи, що людина вища справді існує. Може, це просто людина особлива. Людина з якоюсь покращеною характеристикою.

— Неандертальці, мабуть, теж думали, що кроманьйонці — це лише люди з покращеною характеристикою. Трохи розвиненішою спроможністю вигадувати символи й обтесувати кремінь. Твій опис цієї істоти свідчить, що в ньому є щось радикальніше за звичайне покращення.

— Ця істота, — повільно сказав Бейнз, — має здатність передбачення. Досі їй вдавалося виживати. Вона давала собі раду зі скрутними ситуаціями краще, ніж могли б я чи ти. Як довго, гадаєш, ми б залишалися живими у тій камері під обстрілом енергетичних променів? У певному сенсі в нього є абсолютна здатність виживання. Якщо він завжди може точно...

Динамік на стіні ожив.

— Бейнзе, ти потрібен в лабораторії. Забирайся з бару й піднімайся сюди.

Бейнз відсунув стілець і звівся на ноги.

— Ходімо. Тобі теж буде цікаво подивитися, що там понавигадував Віздом.

Група поважних сивих високопосадовців АПД стояла тісним колом, слухаючи худорлявого молодика у білій сорочці з закоченими рукавами, який розповідав про чудернацький куб з металу і пластику, що стояв у центрі оглядової платформи. З нього стирчали батареї загрозливих сопел трубок, блискучих дул, що визирали з переплетіння лабіринту дротів.

— Це, — жваво розповідав молодик, — наш перший справжній тест. Куб стріляє випадковим чином — чи, принаймні, настільки випадковим, наскільки нам вдалося зробити. Масивні кулі скидаються на повітряний потік, а тоді вільно падають вниз і замикають реле. Вони можуть падати практично в будь-якому напрямку. Куб стріляє відповідно до місця падіння куль. Кожне падіння створює нову конфігурацію частоти і напрямку пострілів. Усього є десять трубок. Кожна постійно рухатиметься.

— І ніхто не знає, як він стрілятиме? — запитала Аніта.

— Ніхто, — Віздом потирав свої товсті руки. — Йому не допоможе читання думок, не з цією штукою.

Доки куб перекочували на вихідну позицію, Аніта підійшла до оглядового вікна і охнула. — Це він?

— Щось не так? — запитав Бейнз.

Аніта зашарілася.

— Я очікувала побачити якусь... якусь потвору. Боже мій, та він же такий красивий! Як золота статуя. Як божество!

Бейнз розсміявся.

— Йому вісімнадцять, Аніто. Він надто юний для тебе.

Жінка продовжувала вдивлятися в оглядове вікно.

— Тільки поглянь на нього. Вісімнадцять? Не вірю.

Кріс Джонсон сидів на підлозі у центрі камери у споглядальній позі — голова похилена, руки складені, ноги підібгані під себе. У яскравому промінні ламп його могутнє тіло світилося й мерехтіло, як блискуча статуя з м’якого золота.

— Красивий, правда? — запитав Віздом. — Гаразд. Починайте.

— Ви збираєтеся його вбити?! — запитала схвильована Аніта.

— Ми збираємося спробувати.

— Але він... — вона розгублено затнулася. — Але ж він не монстр. Він не схожий на інших, комах чи тих огидних штук з двома головами. Чи жахливих потвор з Тунісу.

— А хто ж він тоді? — запитав Бейнз.

— Не знаю, але ви не можете просто взяти і вбити його. Це жахливо!

Куб увімкнувся, і дула смикнулися, тихо змінюючи розташування. Три з них відсунулися, зникнувши у кубі, натомість виринули інші. Швидко, без затримки, вони застигли на позиціях, а потім раптово, без попередження, почали стріляти.

Сліпучі енергетичні промені розлетілися віялом, складним мереживом, яке щомиті мінилося, розпускаючись під різними кутами і з різною швидкістю — несамовитим вихором, що вихоплювався з бійниць у камеру внизу.

Золотий силует миттю почав рухатися. Він стрибав з боку в бік, вміло ухиляючись від спалахів енергії, що випалювали все довкола нього. Накотилися хмари диму, затуляючи рухому постать, і Кріс зник у тумані з тріскотливого полум’я і попелу.

— Зупиніть це! — закричала Аніта. — Заради Бога, ви його вб’єте!

Камера перетворилася на вогняне пекло, в якому рухомий силует остаточно зник. Віздом мить почекав, а тоді кивнув технікам, що керували кубом. Ті почали тиснути на кнопки керування, дула сповільнилися й зрештою зупинилися. Частина втягнулася назад у куб. Внутрішні механізми перестали гудіти, і все затихло.

Кріс Джонсон досі був живий. Він виринув з осідаючих хмар попелу, почорнілий і попечений, але неушкоджений. Він ухилився від усіх променів. Він крутився поміж них і серед них, як танцюрист, що стрибає між блискучими вістрями мечів рожевого полум’я. Він вижив.

— Ні, — пробурмотів приголомшений і похмурий Віздом. — Він не телепат. Ми стріляли випадковим чином, без наперед заданого алгоритму.

Вони втрьох перезирнулися, вражені і перелякані. Аніта тремтіла. Її обличчя зблідло, блакитні очі розширилися.

— Тоді що? — прошепотіла вона. — Що це було? Що він уміє?

— Він добре вгадує, — припустив Віздом.

— Він не вгадує, — відповів Бейнз, — не дуріть себе. У цьому й річ.

— Ні, він не вгадує, — повільно кивнув Віздом. — Він знає.

Він передбачає кожен постріл. Цікаво... Чи може він в принципі помилятися? Чи може він припуститися помилки?

— Ми впіймали його, — зауважив Бейнз.

— Ти сказав, що він здався добровільно, — на обличчі Віздома був дивний вираз. — Він повернувся вже після того, як лещата стиснулися?

Бейнз аж підстрибнув.

— Так, після.

— Він не міг прорватися крізь кільце, тому й повернувся. — Віздом криво посміхнувся. — Мабуть, лещата справді спрацювали бездоганно. На це ми й розраховували.

— Якби була бодай одна діра, — сказав Бейнз, — він би знав про це і вислизнув.

Віздом покликав групу озброєної охорони.

— Заберіть його звідси. В камеру для евти.

— Віздоме, ти не можеш... — закричала Аніта.

— Він занадто нас випереджає. Ми не здатні з ним змагатися. — Очі Віздома були суворими. — Ми можемо лише здогадуватися, що буде далі, тоді як він — знає. Для нього все це — певність. Втім, не думаю, що це допоможе йому уникнути евти, камера миттєво заповнюється газом. — Він нетерпляче поквапив охоронців. — Уперед, ведіть його одразу вниз. Не гайте часу.

— Невже нам це вдасться? — задумливо протягнув Бейнз.

Охоронці зайняли позиції біля одного з люків кімнати. Бартові обережно відсунули засув. Два перші охоронці обережно зайшли всередину, тримаючи напоготові шмаг-трубки.

Кріс стояв у центрі камери, спиною до охоронців, які скрадалися до нього. Спочатку він стояв мовчки, цілком нерухомо. Охоронці оточували його, їх ставало все більше у камері. Аж тоді...

Аніта скрикнула. Віздом вилаявся. Золота постать розвернулася і з карколомною швидкістю стрибнула вперед. Повз потрійну лінію охорони й далі крізь двері в коридор.

— Хапайте його! — загорлав Бейнз.

Звідусіль бігли охоронці. Енергетичні спалахи освітили коридор і рухомий силует, що вже добігав до сходів.

— Марна справа, — спокійно сказав Віздом. — Ми не можемо в нього влучити. — Він натиснув одну кнопку, потім іншу. — Але, можливо, це допоможе.

— Що... — почав було Бейнз, але стрибаюча постать несподівано кинулася просто на нього, і він упав набік. Постать промайнула повз. Вона бігла легко, з незворушним обличчям, ухиляючись і відстрибуючи від променів, що спалахували довкола неї.

Золоте обличчя на мить сяйнуло над Бейнзом. Постать пробігла й зникла в одному з бічних коридорів. Охоронці кинулися за нею, припадаючи на одне коліно й стріляючи. Тривожно лунали накази. У нутрощах будинку вже гриміло важке озброєння. Закривалися шлюзи, запечатуючи коридори.

— Господи Боже, — видихнув Бейнз, звівшись на ноги. — Він тільки й робить, що тікає?

— Я віддав наказ ізолювати будинок, — сказав Віздом. — Виходи перекриті. Ніхто не зможе зайти чи вийти. Він ховається у цій будівлі, але не вибереться звідси.

— Якщо є бодай один вихід, який ми прогледіли, він знатиме про нього, — непевно зауважила Аніта.

— Ми контролюємо кожний вихід. Ми схопили його одного разу, схопимо й вдруге.

Увійшов робот-посланець. Він шанобливо передав Віздому повідомлення.

— Від аналітиків, сер.

Віздом розгорнув плівку.

— Зараз дізнаємося, як він думає. — Його руки тремтіли. — Може, нам вдасться знайти його вразливе місце. Хоч він і може нас перехитрувати, але це не означає, що він невразливий. Він лише передбачає майбутнє, проте не може його змінити. Якщо попереду лише смерть, його здібності не...

Голос Віздома затих. За мить він передав плівку Бейнзу.

— Я буду в барі, — сказав Віздом. — Візьму якийсь добрий міцний напій. — Його обличчя стало свинцево-сірим. — Скажу лише одне: — я дуже сподіваюся, що це не раса майбутнього.

— Що там, в аналізі? — нетерпляче запитала Аніта, зазираючи Бейнзу через плече. — Як він думає?

— Він не думає, — відповів Бейнз, передаючи плівку назад шефу. — Він узагалі не думає, у нього немає фронтальних доль. Це не людська істота — він не використовує символів. Це просто тварина.

— Тварина, — повторив Віздом. — З однією високорозвиненою здібністю. Не вища людина, взагалі не людина.

По коридорах будівлі АПД відлунювали брязкіт обладнання і тупіт охорони. В будинок вливалася сила-силенна цивільної поліції і займала позиції поруч з охороною. Один за одним коридори й кімнати перевірялися й опечатувалися. Врешті-решт золоту постать Кріса Джонсона знайдуть і заженуть у глухий кут.

— Ми завжди боялися, що з’являться мутанти з вищими розумовими здібностями, — задумливо промовив Бейнз. — Деви, для яких ми будемо тим, чим для нас є гомініди. Щось з завеликим черепом, телепатичними здібностями, досконалою семантичною системою, неперевершеною здатністю до символізації й обчислення. Продовження нашої еволюції, досконаліша людська істота.

— Він керується рефлексами, — сказала спантеличено Аніта. Вона сиділа з результатами аналізу в руках за одним зі столів і уважно їх вивчала. — Рефлексами — як лев. Золотий лев. — З дивним виразом на обличчі вона відсунула плівку. — Лев-божество.

— Чудовисько, — уїдливо виправив її Віздом. — Золотаве чудовисько, ти маєш на увазі.

— Він швидко бігає, — сказав Бейнз. — І це все. Жодних інструментів. Він нічого не будує і не використовує. Він лише стоїть і чекає на відповідну можливість, а тоді щодуху біжить.

— Це найгірше з усього, на що ми могли очікувати, — сказав Віздом. Його м’ясисте обличчя було свинцево-сірим. Він по-старечому зсутулився, його грубі руки тремтіли й відмовлялись слухатися. — Нас витіснить якась тварина! Тварина, що тільки й вміє, що бігати та переховуватися. Яка навіть не говорить! — він розлючено сплюнув. — Ось чому вони не могли з ним говорити. Ми чудувалися, яку семантичну систему він використовує. Та ніякої! Спроможності думати і говорити не більше, ніж у собаки.

— Це означає, що розум програв, — підхопив хрипко Бейнз. — Ми останні зі свого роду — як динозаври. Ми розвинули розум настільки, наскільки це можливо. Може, навіть занадто. Ми вже дійшли до межі, коли знаємо так багато — думаємо так багато, — що вже не можемо діяти.

— Люди, які думають, — підхопила Аніта, — це не люди, які діють. Розум став давати паралізуючий ефект. Але ця істота...

— Здатності цієї штуки значно переважають наші. Ми можемо пригадувати попередні досвіди, пам’ятати їх, вчитися на них. Але про майбутнє ми, в кращому разі, можемо робити лише приблизні здогади, спираючись на нашу пам’ять про те, що траплялося в минулому. Проте ми ніколи не можемо бути впевненими. Ми змушені говорити про імовірності в кольорах сірої гами, а не як про чорне і біле. Ми лише вгадуємо.

— А Кріс Джонсон не вгадує, — додала Аніта.

— Він бачить те, що попереду. Бачить, що настає. Він, назвімо це так, передбачає, може бачити майбутнє. Можливо, він навіть не сприймає його як майбутнє.

— Ні, — задумливо сказала Аніта. — Для нього воно має виглядати як теперішнє. У нього ширше теперішнє. Але його теперішнє спрямоване вперед, а не назад. Для нас лише минуле є певним. Для нього певним є майбутнє. І він, можливо, не пам’ятає минулого — не більше, ніж звичайні тварини пам’ятають попередні події.

— У процесі розвитку, — сказав Бейнз, — еволюції його виду він, імовірно, розширить свою здатність передбачення. Замість десяти хвилин — тридцять хвилин. Тоді година. День. Рік. Зрештою вони будуть спроможні бачити все своє життя. Кожен із них житиме в твердому, незмінному світі. Не буде жодних змінних, жодної непевності. Жодного руху! Вони не матимуть чого боятися. Їхній світ буде досконало статичним, твердою цеглиною матерії.

— А коли настане смерть, — сказала Аніта, — вони приймуть її. Без боротьби, бо для них вона вже трапилася.

— Уже трапилася, — повторив Бейнз. — Для Кріса наші постріли вже відгриміли. — Він грубо розсміявся. — Вищі здатності виживання не означають вищості людини. Якщо трапиться наступний всесвітній потоп, виживе лише риба. Якщо трапиться ще один льодовиковий період, можливо, не лишиться нікого, крім полярних ведмедів. Коли ми відсовували засув, він уже бачив людей, точно бачив, де вони стоятимуть і що саме збираються робити. Чудова здатність, але не розумовий розвиток. Суто фізичне відчуття.

— Але всі виходи перекриті, — наполягав Віздом. — Він бачить, що не може вийти. Він здався раніше — і здасться знову. — Директор похитав головою. — Тварина. Без мови, без інструментів.

— З новим чуттям, — сказав Бейнз. — Та істота не потребує нічого іншого. — Він поглянув на годинник. — Уже по другій.

Будівля повністю ізольована?

— Тобі не можна виходити, — заявив Віздом. — Ти маєш лишатися тут усю ніч — доти, доки ми не спіймаємо того виродка.

— Я питав про неї, — Бейнз вказав на Аніту. — Вона має повернутися в Семантичний відділ о сьомій ранку.

Віздом знизав плечима:

— Вона мені не підпорядковується. Якщо хоче, то може йти.

— Я залишуся, — вирішила Аніта. — Я хочу бути тут, коли він... коли його знищать. Я спатиму тут. — Вона завагалася. — Віздоме, а є якийсь інший вихід? Якщо він просто тварина, то ми могли б...

— Здати його в зоопарк? — Віздом зайшовся істеричним сміхом. — Тримати його в зоопарку? Та на Бога! Його треба вбити!

Велика блискуча постать довго сиділа, скоцюрбившись у темряві. Він був у коморі. З усіх боків стояли коробки й ящики, складені рівними рядами один на одному, всі акуратно пораховані і промарковані. Тихі й покинуті.

Але вже за кілька хвилин сюди увірвуться люди й обшукають кімнату. Він бачив це. Він бачив їх усюди в кімнаті, чітко і виразно, чоловіків з шмаг-трубками і суворими обличчями, чоловіків з поглядами вбивць, що вистежують його.

Картинка була однією з багатьох. Одна з багатьох чітко окреслених сцен, дотичних до його власної. І до кожної з них дотикалася подальша множина пов’язаних сцен, що ставали все невиразнішими й зрештою зникали. Прогресуюча непрозорість, де кожна наступна подія була менш виразною.

Але теперішнє і варіанти, що були найближчі до нього, він бачив чітко. Зокрема сцену з озброєними чоловіками. Тому йому слід було втекти з цієї комори, перш ніж вони з’являться.

Золота постать спокійно звелася на ноги й рушила до дверей. Коридор був порожнім, він уже бачив себе зовні, у порожньому гуркотливому коридорі з металу й світла від утоплених ламп на стелі. Він сміливо штовхнув двері і вийшов.

Навпроти через хол блимав ліфт. Він попрямував туди й увійшов до його кабінки. За п’ять хвилин сюди прибіжить натовп охоронців, які теж заскочать сюди. До того він уже вийде з ліфта й відправить його назад. Він натиснув кнопку і піднявся на наступний поверх.

Він ступив у закинутий прохід. Нікого не було видно. Його це не здивувало, він не вмів дивуватися. Для нього просто не існувало такого поняття. Місце речей, просторове розташування всієї матерії в безпосередньому майбутньому були для нього настільки ж певними, як відчуття власного тіла. Єдине, що залишалася невідомим, — це те, чого вже не існувало. Іноді — невиразно, туманно — він замислювався, куди ж зникали речі, коли він їх уже пройшов.

Він заховався у невеликій комірчині. Її щойно обшукали і знову відчинять лише через пів години. Принаймні на це він міг розраховувати, принаймні настільки далеко він бачив. А тоді...

А тоді він зможе побачити іншу територію, місця далі. Він невпинно рухався, переходив у нові, не бачені раніше місця. Крізь панораму з картин і сцен, що постійно розгорталася, застиглі ландшафти, що простягалися попереду. Усі предмети були статичними. Фігурами на величезній шахівниці, якою він рухався з незворушним обличчям, склавши руки. Відсторонений спостерігач, що бачив предмети в майбутньому так само чітко, як і ті, що під ногами.

Просто зараз він скрутився у маленькій комірчині й бачив незвично різноманітну кількість варіантів майбутнього на наступні пів години. Попереду їх було чимало. Пів години поділилися на неймовірно складні візерунки окремих конфігурацій. Він потрапив до критичного регіону, звідки мав пройти крізь світи карколомної складності.

Він зосередився на сцені за десять хвилин. Вона виглядала як тривимірний кадр: важкий кулемет у кінці коридору, що перекриває усе аж до протилежного кінця. Чоловіки, що обережно рухаються від дверей до дверей, повторно оглядаючи кімнати, як вони це постійно робили. Щойно спливуть пів години, вони дістануться до комірчини. Сцена показала, як вони зазирають досередини. До того часу його, звісно, тут уже не буде.

Він не був у тій сцені. Він перейшов до іншої.

Наступна сцена показувала вихід. Охоронці стояли суцільним строєм, жодного проміжку між ними. У цій сцені він був.

В ніші, збоку, просто у дверях. Зовні було видно вулицю, зорі, ліхтарі, силуети рухомих автомобілів і людей.

На наступній картині він повернувся, геть від виходу. Там було не пройти. На ще одній він бачив себе біля інших виходів, легіон золотих постатей, що відтворювалися знову й знову, доки він досліджував території попереду, одна за одною. Але всі виходи були перекритими.

У котрійсь із невиразних сцен він побачив себе на підлозі, обгорілого й мертвого, — він намагався пробігти крізь шеренгу до виходу.

Але ця сцена була розмитою. Лише одна з багатьох, розпливчаста і нечітка. Незмінний шлях, яким він рухався, не проходитиме крізь неї, не приведе його туди. Золота постать у тій сцені, ця мініатюрна лялька в кімнаті, стосувалася його лише опосередковано. Це справді був він, але далекий він, той, якого він ніколи не зустріне. Він уже забув про ту сцену й дивився на іншу картину.

Міріади картин, що оточували його, були заплутаним лабіринтом, павутиною, яку він тепер розглядав відтинок за відтинком. Він дивився на ляльковий будинок з нескінченних кімнат, сили-силенної кімнат, кожна з власними меблями і ляльками — застиглими і нерухомими. У багатьох повторювалися ті самі ляльки і меблі. Часто траплявся і він сам. Двоє чоловіків на платформі. Жінка. Знов і знов ті самі комбінації.

П’єса відтворювалася часто, ті ж актори й декорації рухалися всіма можливими способами.

До того як настав час залишати комірчину, Кріс Джонсон встиг оглянути всі кімнати, дотичні до тієї, в якій він зараз був.

Він побував у кожній, ретельно все там дослідивши.

Він штовхнув двері і спокійно ступив у коридор. Він точно знав, куди йде і що має робити. Примостившись у тісній комірчині, він спокійно й звично оглянув кожну мініатюру себе, знайшов, яка з добре видимих конфігурацій лежить на його незмінному шляху, саме ту кімнату в ляльковому будинку, ту єдину сцену з калейдоскопа, в яку він рухатиметься.

Аніта вислизнула зі своєї сукні з металевої фольги, почепила її на вішак, а тоді розшнурувала черевики й турнула їх ногою під ліжко. Вона саме знімала бюстгальтер, коли двері відчинилися.

Вона охнула. Велика золота постать нечутно і спокійно зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.

Аніта вхопила з туалетного столика свою шмаг-трубку. Її рука тряслася, тіло била дрож.

— Чого тобі? — різко запитала вона, судомно стискаючи трубку. — Я тебе вб’ю.

Постать дивилася на неї мовчки, склавши на грудях руки. Вона вперше бачила Кріса Джонсона зблизька. Велике горде обличчя, вродливе і байдуже, широкі плечі, золота грива волосся, золота шкіра, вкрита блискучим пушком.

— Чого тобі? — запитала вона, задихаючись. Її серце шалено калатало. — Чого ти хочеш?

Вона легко могла його вбити, але шмаг-трубка тремтіла в її руках. Кріс Джонсон не виказував жодного страху, він зовсім її не боявся. Чому? Хіба він не розумів, що це? Що йому може заподіяти ця маленька металева трубка?

— Звичайно, — раптом сказала вона придушеним шепотом. — Ти бачиш майбутнє. Ти знаєш, що я не збираюся тебе вбивати. Інакше ти б сюди не прийшов.

Вона почервоніла, перелякана — і засоромлена. Він точно знав, що вона зробить. Він бачив усе так, як вона бачила ці стіни кімнати, висувне ліжко, свій одяг, що висів у шафі, сумочку і різні дрібнички на туалетному столику.

— Гаразд, — Аніта відступила, а тоді поклала трубку на туалетний столик. — Я не вбиватиму тебе. Навіщо мені це робити? — вона дістала із сумочки сигарети і нервово закурила, її пульс мов оскаженів. Аніта була налякана і дивно схвильована. — Ти збираєшся залишатися тут? Це не допоможе. Вони пройшли крізь житловий блок уже двічі. Вони повернуться.

Чи розуміє він її? З його виразу вона нічого не могла збагнути, лише якусь відсторонену гідність. Боже, який він величезний! Не може бути, щоб йому було лише вісімнадцять — це ж мав бути ще хлопчик, дитина. Він виглядав радше як якийсь великий золотий бог, що спустився на землю.

Вона розлючено відігнала цю думку. Він не бог, він чудовисько. Золотаве чудовисько, що прийшло посісти місце людини, витіснити людину із Землі.

Аніта знову схопила шмаг-трубку.

— Геть звідси! Ти тварина! Велика тупа тварина! Ти навіть не розумієш, що я кажу, — ти навіть не маєш мови. Ти не людина.

Кріс Джонсон продовжував мовчати. Неначе чекав. Чекав на що? Він не виявляв жодних ознак страху чи нетерпіння, хоча в коридорі зовні відлунювали тупіт людей, що шукали його, звуки ударів металу об метал, пістолетів й енергетичних трубок, що тяглися довкола, крики і нерозбірлива лайка, доки будинок обшукували й опечатували секцію за секцією.

— Вони схоплять тебе, — сказала Аніта. — Ти тут у пастці.

Вони будь-якої миті почнуть обшукувати це крило. — Вона розлючено загасила сигарету. — Заради Бога, чого ти чекаєш від мене?

Кріс рушив до неї, Аніта відсахнулася. Його могутні руки схопили дівчину, і вона охнула від несподіванки. Якусь мить вона сліпо, відчайдушно відбивалася.

— Відпусти! — вона вирвалася й відстрибнула від нього.

Його обличчя було незворушним. Він знову спокійно насувався на неї, як байдужий бог, що йшов її взяти. — Забирайся! — не випускаючи шмаг-трубки, вона спробувала підвестися. Але зброя вислизнула з її руки і покотилася підлогою.

Кріс нахилився, підібрав трубку і простягнув її дівчині на розтуленій долоні.

— Господи, — прошепотіла. Тремтячи, вона взяла трубку, потримала в руці, а тоді знову поклала на туалетний столик.

У напівтемній кімнаті велика золота постать світилася і мерехтіла яскравим силуетом у пітьмі. Бог — ні, не бог. Тварина.

Велика золота тварина без душі. Вона розгубилася. Хто він, усе ж?.. Чи може він був і тим, й іншим? Вона похитала головою, збентежена. Було пізно, майже четверта. Аніта була виснаженою й розгубленою.

Кріс обхопив її, ніжно і м’яко прихилив до себе її обличчя і поцілував, міцно тримаючи могутніми руками. Вона не могла дихати. Її огорнула темрява, змішана з блискучим золотим мерехтінням. Заколисуючи, зусібіч закружляла пітьма і Аніта вдячно в ній тонула. Пітьма оповила її й розчиняла у все швидшій круговерті чистої сили, щомиті потужнішій, аж доки гул її ритму нарешті не заступив усе інше.

Аніта кліпнула. Вона підвелася й машинально поправила волосся. Кріс став перед шафою, потягнувся вгору і щось звідти дістав.

Він повернувся до неї й кинув на ліжко важкий металевий дорожній плащ.

Аніта розгублено вирячилася на плащ:

— Чого ти хочеш?

Кріс стояв біля ліжка і чекав.

Вона невпевнено взяла плащ, охоплена крижаним жахом.

— Ти хочеш, щоб я тебе звідси вивела, — сказала вона м’яко. — Повз охорону й ЦП.

Кріс не відповів.

— Вони одразу тебе вб’ють. — Вона непевно звелася на ноги. — Ти не можеш пробігти повз них. Боже мій, ти тільки те й робиш, що бігаєш? Має бути кращий спосіб. Можливо, мені вдасться переконати Віздома. Я з класу А — управлінського класу, я можу звернутися безпосередньо до Повного Директорату. Я, мабуть, зможу стримати їх, назавжди відкласти евту. Якщо ми спробуємо прорватися, імовірність проти нас мільйон до одного...

Вона вмовкла.

— Але ти не ризикуєш, — продовжила вона повільно. — Ти не маєш справи з імовірностями. Ти знаєш, що буде. Ти вже бачив карти. — Вона уважно вдивлялася в його обличчя. — Ні, тебе неможливо перехитрувати. Просто неможливо.

Мить вона стояла в задумі, а тоді швидким рішучим рухом схопила плащ й накинула на свої голі плечі. Вона застібнула важкий пасок, дістала з-під ліжка взуття, схопила сумочку й поквапилася до дверей.

— Ходімо. — Аніта дихала швидко, її щоки почервоніли. — Пішли. Доки ще є вибір, який з виходів обрати. Моя машина запаркована зовні, поруч з будівлею. Ми зможемо дістатися до мене за годину, я маю зимовий будиночок в Аргентині, й у крайньому разі ми можемо полетіти туди. Це в глушині, далеко від міст, самі лише джунглі й болота. Відрізаний майже від усього. — Вона швидко рушила до дверей.

Кріс витягнув руку й зупинив її. Ніжно і терпляче він заступив їй шлях.

Він довго чекав, напружившись, а тоді крутнув ручку і швидко вийшов у коридор.

Коридор був порожнім, там нікого не було. Аніта побачила лише короткий відблиск — спину охоронця, що поспішав геть.

Якби вони вийшли на секунду раніше...

Кріс рушив коридором униз, і вона побігла за ним. Він рухався легко, швидко. Вона заледве за ним устигала. Він неначе точно знав, куди йти. Праворуч, вниз бічним коридором, технічним проходом. Нагору вантажним ліфтом. Вони піднялися й миттю зупинилися.

Кріс знову зачекав, а потім відчинив двері і вийшов з ліфта. Знервована Аніта рушила навздогін. Поруч вона чула звуки — озброєних чоловіків, десь дуже близько.

Вони були вже біля виходу. Подвійна шеренга охоронців стояла просто попереду. Двадцять чоловіків, суцільна стіна — і масивні важкі роботизовані кулемети в центрі. Чоловіки були насторожі, виснажені й напружені, з широко розплющеними очима. Усі впевнено тримали зброю. Керував ними офіцер Цивільної поліції.

— Ми тут ніколи не пройдемо, — прошепотіла Аніта. — Ми не пройдемо й десяти футів. — Вона розвернулася назад. — Вони...

Кріс узяв її за руку і спокійно пішов уперед. Її охопив сліпий жах. Вона шалено відбивалася, намагаючись вирватися, але його пальці були неначе сталеві, вона не могла їх розтиснути. Велика золота істота тихо й невблаганно тягнула її за собою до подвійної шеренги охоронців.

— Ось він!!! — усі миттю підняли зброю й кинулися в бій. Крутнулося дуло роботизованого кулемета. — Взяти його!!!

Аніта заціпеніла, неначе паралізована. Вона сперлася на його могутнє тіло, безпорадно продовжуючи йти під його натиском. Шеренги охоронців наступали суцільною стіною рушниць. Аніта намагалася потамувати свій страх. Вона заточилася і майже впала, але Кріс легко її втримав. Вона знову спробувала вирватися, дряпала його, била...

— Не стріляйте! — закричала вона.

Чоловіки завагалися.

— Хто вона? — охоронці довкола зарухалися, намагаючись прицілитися в Кріса і не влучити в неї. — Кого він схопив?

Один із них побачив червоно-чорну смугу на її рукаві. Вищий управлінський клас.

— Вона з класу А, — шоковані охоронці відступили. — Міс, відійдіть!

Аніта нарешті спромоглася заговорити.

— Не стріляйте. Він під моїм арештом... Розумієте? Я забираю його звідси.

Стіна охоронців нервово відсунулася.

— Нікому не дозволено виходити. Директор Віздом наказав...

— Я не підпорядковуюсь Віздому, — вона спромоглася сказати це суворим рішучим тоном. — Геть з дороги. Я забираю його до Семантичного агентства.

Якусь мить нічого не відбувалося. Жодної реакції. Тоді повільно, непевно, один із охоронців відступив.

Кріс з карколомною швидкістю зірвався з місця, геть від Аніти, пробігши крізь прохід повз розгублених охоронців на вулицю. Йому в спину безладно полетіли спалахи енергії. Охоронці з криками кинулися надвір. На Аніту, що залишилася позаду, ніхто не зважав. Охоронці і важкий кулемет потягнулися в темряву раннього ранку. Завили сирени, заревіли патрульні автівки.

Приголомшена і розгублена Аніта стояла, спершись на стіну і намагаючись відновити дихання.

Він утік. Він кинув її. Господи Боже, що вона наробила! Вона збентежено струснула головою і закрила руками обличчя. Її загіпнотизували. Вона втратила волю, здоровий глузд, свій розум! Тварина, велике золоте чудовисько обдурило її, скористалося нею. І тепер він утік, загубився в нічній пітьмі.

Сльози розпачу струменіли її заціпенілими пальцями. Вона безсило витирала їх, а вони все текли і текли.

— Він утік, — сказав Бейнз. — Тепер ми ніколи його не впіймаємо. Він, мабуть, уже за мільйон миль звідси.

Аніта сиділа зіщулившись у кутку, обличчям до стіни. Маленькою згорбленою купкою, пригнічена й жалюгідна.

Віздом походжав туди-сюди:

— Але куди він міг податися? Де він зможе сховатися? Його ніхто не переховуватиме! Всі знають закон про девів!

— Він більшу частину життя прожив у лісі. Він полюватиме — це те, чим він завжди займався. Вони дивувалися, що він там робить на самоті, а він полював на здобич і спав під деревами. — Бейнз грубо розсміявся. — І перша ж жінка, яку він зустріне, буде рада сховати його — як оця. — Він вказав великим пальцем на Аніту.

— Тож, зрештою, все це золото, ця грива, ця богоподібна постава — не просто так. Не лише окраса. — Товсті губи Віздома скривилися. — Він має не одну здібність — він має дві.

Одна є новою, найновішою в методах виживання. Інша ж стара як життя. — Він припинив походжати і злісно подивився на згорблену постать у кутку. — Оперення. Яскраве пір’я, гребінь у півня, лебеді, птахи, барвиста луска у риб. Блискуче хутро і гриви у тварин. Тварини не завжди виглядають чудовиськами.

Леви не чудовиська. Чи тигри. Чи будь-які великі коти. Вони що завгодно, але не чудовиська.

— У нього не буде проблем, — сказав Бейнз. — Він проскочить — доти, доки існують людські жінки, готові про нього попіклуватися. І оскільки він бачить наперед, у майбутнє, він уже знає, що людські самиці не можуть йому опиратися.

— Ми схопимо його, — пробурмотів Віздом. — Я змусив Уряд оголосити надзвичайний стан. Військова і Цивільна поліція шукатимуть його, армії людей — ціла планета експертів з найсучаснішими машинами і обладнанням. Ми заженемо його, рано чи пізно.

— Тоді це вже не матиме значення, — сказав Бейнз. Він поклав руку на плече Аніти і з іронією поплескав по ньому. — У тебе буде компанія, кохана, ти не будеш одна. Ти лише перша у довгій низці жінок.

— Дякую, — проскрипіла Аніта.

— Найдавніший метод виживання і найновіший, поєднані в одній досконало пристосованій тварині. Як, у біса, ми збираємося його зупинити? Тебе ми можемо відправити в стерилізаційний кабінет, але нам не вдасться виявити всіх тих жінок, яких він зустріне на своєму шляху. І якщо ми пропустимо бодай одну, нам кінець.

— Але треба спробувати, — відповів Віздом. — Знайти всіх, кого зможемо, перш ніж він розмножиться. — Його обличчя було стомленим і посірілим, але в очах раптом зблиснув вогник надії. — Може, його характеристики рецесивні, може, наші їх витіснять.

— Я б на це не ставив, — сказав Бейнз. — Думаю, я вже знаю, яка з двох ліній виявиться домінантною. — Він криво посміхнувся. — Тобто в мене є чуйка, що це будемо не ми.