Повне зібрання короткої прози. Том 2

Виставковий експонат

— На вас якийсь дивний одяг, — зауважив робот-водій громтрансу, зупиняючись біля узбіччя. Двері авто від’їхали. — Що це за маленькі круглі штучки?

— Це ґудзики, — пояснив Джордж Міллер. — Вони і виконують певну практичну функцію, і слугують за прикрасу. Це старий костюм з двадцятого століття, я ношу його, бо працюю над цим періодом.

Він заплатив роботу, підхопив свій портфель і поквапився сходами до Історичної агенції. Головна будівля вже відчинилася, всюди снували чоловіки і жінки в мантіях. Міллер зайшов у приватний ліфт, втиснувся поміж двома кремезними інспекторами з дохристиянського відділу і за мить уже прямував до свого рівня — середини двадцятого століття.

— Доранок, — буркнув він до інспектора Флемінґа, якого зустрів біля стенду ядерного двигуна.

— Доранок, — різко відповів Флемінґ. — Слухай, Міллере, давай нарешті з цим розберемося. Уяви, що всі почнуть одягатися, як ти, ігноруючи суворі урядові вимоги. Ти міг би бодай іноді знімати цей свій клятий антикваріат? І що це, в біса, у тебе в руці? Неначе якась розчавлена ящірка юрського періоду.

— Це портфель із крокодилячої шкіри, — пояснив Міллер. — Я ношу в ньому свої котушки з науковими дослідженнями. Це був символ влади управлінського класу в пізньому двадцятому столітті. — Він відкрив портфель. — Спробуй зрозуміти, Флемінґу. Користуючись повсякденними предметами з періоду мого дослідження, я змінюю своє ставлення до нього із суто розумової цікавості на справжнє занурення. Ти часто зауважуєш, що я дивно вимовляю окремі слова. Насправді це акцент американських бізнесменів при адміністрації Ейзенгауера. Вкурюєш?

— Що? — пробурмотів Флемінґ.

— «Вкурювати» — це вираз з двадцятого століття. — Міллер виклав свої котушки з даними досліджень на стіл. — Тобі щось від мене треба? Якщо ні, то я стаю до роботи. Я знайшов захопливі докази на підтвердження гіпотези, що хоча американці двадцятого століття самі клали плитку на підлогу, але вони не пряли ниток для виготовлення одягу. Хочу відповідно змінити тематичні стенди.

— Вчені — найгірші з фанатиків, — проскреготів Флемінґ. — Ти відстав на двісті років, закопався у свої експонати й артефакти, дурні точні копії всякого непотребу.

— Я люблю свою роботу, — м’яко відповів Міллер.

— Ніхто не скаржиться на твою роботу, але ж не все зводиться до неї. Ти є частиною політичного і соціального життя нашого суспільства. Я тебе попередив, Міллере! Рада отримує скарги на твої дивацтва, і хоча їм подобається твоя відданість роботі... — його очі значуще звузилися, — але ти зайшов надто далеко.

— Моє серце належить моєму ремеслу, — відповів Міллер.

— Серце належить ремеслу? Що це означає?

— Це з двадцятого століття, — на обличчі Міллера була неприхована зверхність. — Ти просто бюрократ нижчого рангу у величезній машині, лише функція у безликому культурному цілому без власної думки. У двадцятому столітті кожна людина мала власне уявлення про те, як треба працювати. Мистецьке ремесло, гордість від досягнень — для тебе це порожні слова. У тебе немає душі — це ще одне поняття золотих днів двадцятого століття, коли в людей була свобода і вони могли вільно висловлювати свої думки.

— Стережися, Міллере! — Флемінґ нервово переступив з ноги на ногу і стишив голос. — От же кляті книжники! Забудь про свої плівки, прийми, нарешті, реальність. Ти накличеш на нас біду своїми розмовами. Можеш ідеалізовувати минуле, якщо хочеш, але пам’ятай, що його більше немає, воно давно поховане. Часи змінюються, суспільство прогресує. — Він роздратовано обвів рукою стенди, якими був заставлений поверх. — Це лише недосконалі копії минулого.

— Ти піддаєш сумніву мої дослідження? — закипів Міллер. — Це абсолютно точні копії! Я відкоригував їх згідно з останніми даними. Немає нічого, чого я б не знав про двадцяте століття.

Флемінґ похитав головою.

— Говорити з тобою — марна справа, — він розвернувся й стомлено поплівся сходами геть.

Міллер поправив комірець і розмальовану вручну яскраву краватку, розрівняв свій діловий синій піджак у тонку смужку, вміло закурив люльку, забиту двохсотрічним тютюном, і повернувся до своїх котушок.

Чому Флемінґ не дасть йому спокою? Флемінґ, офіційний представник великої ієрархії, що липкою сірою павутиною оповила всю планету, кожен виробничий, спеціалізований і спальний модуль. О, свободо двадцятого століття! Він ненадовго зупинив свій плівковий сканер, його обличчя набуло замріяного виразу. Захоплюючий час мужності й індивідуалізму, коли люди були людьми...

Щойно Міллер поринув у мрії про принади предмету свого дослідження, як почув незрозумілий шум, що долинав з центру виставки — зсередини детального, ретельно відтвореного інтер’єру.

У глибині виставки хтось ходив.

Міллер чув якісь звуки. Хтось чи щось прокралося повз захисний бар’єр, що відділяв виставку від відвідувачів. Міллер вимкнув сканер, повільно звівся на ноги й обережно пішов у бік виставки. Тремтячи всім тілом, він вимкнув бар’єр і переліз через огорожу на цементний тротуар. Кілька відвідувачів здивовано кліпнули, побачивши невисокого дивно вбраного чоловіка, що прокрадався поміж копіями предметів двадцятого століття, з яких складалася виставка, і зник усередині.

Захеканий Міллер зійшов з тротуару на старанно доглянуту гравієву стежку. Можливо, це був хтось з інших вчених, прислужник Ради, що рознюхував, чим би його дискредитувати. Десь знайти невідповідність, якусь дріб’язкову помилку. На його чолі виступив піт, злість змінилася жахом. Праворуч від нього була клумба з виткими трояндами і низенькими фіалками. Далі — вологий зелений газон і блискучий білий гараж з напівпіднятими дверима. Гладенький зад «б’юїка» 1954-го року — і тоді вже сам будинок.

Він мав бути обережним. Якщо це й справді був хтось із Ради, на нього чекатиме конфлікт з офіційною ієрархією. Можливо, це навіть якийсь великий начальник, може навіть сам Едвін Карнап, Президент Ради, посадовець найвищого рангу Н-Йоркської гілки Світового Директорату. Міллер боязко піднявся трьома цементними сходинками. Він був на ґанку будинку двадцятого століття, що стояв у центрі виставки.

Це був гарний будиночок, і якби він жив у ті дні, то хотів би собі саме такий. Типове каліфорнійське бунгало з трьома спальнями. Він прочинив вхідні двері й зайшов до вітальні. Камін, темно-червоні килими, модерний диван і крісло-гойдалка. Низенький кавовий столик з твердого дерева зі скляною стільницею, мідні попільнички, запальничка і стос журналів. Гладкий пластик, сталеві торшери, книжкова шафа, телевізор, венеційське вікно, що виходить на сад перед будинком. Міллер перейшов через кімнату до зали.

Будинок був відтворений надзвичайно детально. Ноги гріло ледь відчутне тепло від обігрівача підлоги. Він заглянув у першу спальню. Вона була очевидно жіноча: шовкові покривала, білі накрохмалені простирадла, важкі штори. Туалетний столик, пляшечки і баночки, велике кругле дзеркало. У шафі — одяг. Халат на кріслі, капці, охайно складені біля ліжка нейлонові панчохи.

Міллер пройшов далі коридором і зазирнув у наступну кімнату. Яскраві шпалери з клоунами, слонами і канатоходцями. Дитяча. Два маленькі ліжка для хлопців. Моделі літачків, комод і радіо на ньому, кілька гребінців, шкільні підручники, пенали, знак «Парковка заборонена» і запхані під раму дзеркала фотографії. Альбом з поштовими марками.

І теж нікого.

Міллер зазирнув у ванну і навіть перевірив викладену жовтими кахлями душову. Він пройшов через їдальню, зі сходів заглянув у підвал, де стояли пральна машина і сушка, а тоді відчинив задні двері й оглянув подвір’я. Газон, сміттєспалювач, кілька маленьких дерев, а за ними — тривимірна проекція, що відтворювала сусідні будинки й розчинялася у неймовірно переконливих блакитних схилах. І тут нікого. На подвір’ї не було ані душі. Він зачинив двері й пішов назад.

Раптом з кухні долинув сміх.

Жіночий сміх, дзенькіт ложок і посуду. І запахи. Навіть він, вчений, не одразу зрозумів, що це. Бекон, кава і гарячі млинці. Хтось снідав, як снідали у двадцятому столітті.

Він пройшов коридором повз чоловічу спальню, де лежали розкидані одяг і взуття, до дверей на кухню.

Вродлива жінка років сорока і двоє хлопчиків-підлітків сиділи за невеликим хромованим пластиковим столом. Вони вже майже доїли свій сніданок, і хлопці нетерпляче вовтузилися.

Сонце світило крізь вікно над раковиною, електричний годинник показував пів на дев’яту, у кутку радісно цвірінькало радіо.

Посеред столу стояв великий кавник з чорною кавою, оточений порожніми тарілками, молочними склянками і срібними столовими приборами.

На жінці були біла блузка і картата твідова спідниця. На обох хлопцях були вицвілі блакитні джинси, легкі светри і кросівки. Його досі ніхто не помітив. Міллер заворожено стояв біля дверей кухні, в якій і далі лунали сміх і балачки.

— Запитайте батька, — сказала жінка з удаваною суворістю. — Дочекайтеся, доки він повернеться.

— Він уже дозволив, — запротестував один з хлопчиків.

— Запитайте його знову.

— Вранці він завжди не в гуморі.

— Не сьогодні. Сьогодні він гарно виспався, його лихоманка минулася. Допоміг цей новий антигістамінний препарат, який прописав йому лікар. — Вона подивилася на годинник. — Глянь, чому батько затримується, Доне. Він так спізниться на роботу.

— Тато шукає газету, — один із хлопців відсунув стілець і підвівся. — Її знов кинули не на поріг, а кудись у квіти. — Хлопчик розвернувся до дверей, і Міллер опинився з ним обличчям до обличчя. На мить у його голові промайнула думка, що хлопець виглядає знайомим, дуже знайомим — наче хтось, кого він знав, але молодший. Міллер застиг, очікуючи на зіткнення, але дитина раптом спинилася.

— Боже, — сказав хлопчик. — Ти мене налякав.

Жінка швидко підвела погляд на Міллера.

— Що ти там робив, Джордже? — невдоволено запитала вона. — Сідай і допивай каву.

Міллер повільно зайшов на кухню. Жінка пила каву, обидва хлопці вже були на ногах і тулилися до нього.

— Ти ж дозволив нам поїхати на вихідні в табір на Рашн-Рівер[27] зі шкільною групою? — запитав його Дон. — Ти тоді ще сказав, що я можу позичити спальний мішок зі спортзалу: мій ти віддав Армії Порятунку, бо в тебе алергія на капок[28].

— Так, — невпевнено пробурмотів Міллер. Дон. Так звали хлопчика. А його брата — Тед. Але звідки він це знав? Жінка підвелася з-за столу й заходилася збирати брудний посуд, щоб віднести до раковини.

— Вони казали, що ти вже пообіцяв, — кинула вона через плече. Посуд у раковині дзенькнув, жінка почала посипати його мильною стружкою. — Але ж пам’ятаєш той раз, коли вони хотіли сісти за кермо і наполягали, що ти дозволив, хоча, звичайно, ніхто їм нічого такого не дозволяв.

Міллер розгублено сів за стіл і несамохіть почав гратися люлькою. Потім він поклав її на мідну попільничку і взявся розглядати рукав піджака. Що тут відбувалося? У нього запаморочилося в голові, Міллер різко підвівся й поквапився до вікна.

Будинки, вулиці, далекі схили за містом, люди і їхні голоси. Фонова тривимірна проекція виглядала дуже переконливо. Але чи справді це була проекція? Як він міг знати? Що тут взагалі відбувалося?

— Джордже, що трапилося? — запитала Марджорі, пов’язуючи довкола талії рожевий синтетичний фартух й відкриваючи гарячу воду. — Тобі треба швидше сідати в машину і їхати на роботу. Ти сам учора казав, що старий Дейвідсон обурювався, наче ви спізнюєтеся на роботу, а потім стоїте й теревените біля кулера, розважаєтеся в робочий час.

Дейвідсон. Слово зачепило Міллера. Він його, звісно, знав. Виринула чітка картинка: високий старигань із сивим волоссям, худорлявий і суворий, в жилеті й з кишеньковим годинником. А тоді й весь офіс «Юнайтед електронік компані», дванадцятиповерховий будинок у торговому районі Сан-Франциско. Газети і сигарний прилавок у вестибюлі, автомобільні гудки, заставлені паркувальні майданчики, ліфт, забитий секретарками із сяючими очима і в тісних светриках, запах парфумів.

Міллер поплентався з кухні у коридор, повз власну спальню, спальню дружини і до вітальні. Вхідні двері були відчинені, він вийшов на ґанок.

Був ясний квітневий ранок. Солодко пахло прохолодне повітря, роса на газонах ще не висохла. По Вірджинії-стріт у бік Шеттак-авеню тягнувся ранковий потік машин — люди поспішали на роботу. З другого боку дороги йому радісно помахав своєю «Окленд триб’юн» Ерл Келлі, кваплячись тротуаром до автобусної зупинки.

Удалині Міллер розгледів Бей-бридж[29], острови Єрба Буена і Трежер. За ними починалося власне саме Сан-Франциско.

За кілька хвилин він уже мчатиме в офіс через міст у своєму «б’юїку» разом з тисячами інших ділків у синіх ділових костюмах в тонку смужку.

Повз нього на ґанок вибіг Тед.

— То можна? Ти не проти, щоб ми поїхали в табір?

Міллер облизав сухі губи.

— Теде, послухай мене. Відбувається щось дивне.

— Що саме?

— Я не знаю, — Міллер нервово походжав ґанком. — Сьогодні ж п’ятниця, так?

— Звичайно.

— І мені так здавалося. — Але звідки він знав, що сьогодні п’ятниця? Звідки йому взагалі щось про це відомо? Хоча, звичайно, це була п’ятниця, кінець довгого важкого тижня, коли старий Дейвідсон щодень не давав йому спокою. Особливо в середу, коли через страйк затримувалося замовлення «Дженерал електрік».

— Хочу дещо запитати, — звернувся Міллер до сина. — Цього ранку я пішов з кухні за газетою.

Тед кивнув.

— Так. То й що?

— Я підвівся і вийшов з кухні. Скільки часу мене не було? Недовго, правда ж? — він підшукував слова, але в його голові вирував рій розрізнених думок. — Я сидів за столом на кухні з вами всіма, а тоді підвівся, пішов шукати газету і невдовзі повернувся. Так було? — у його голосі вчувався розпач. — Зранку я прокинувся, поголився і одягнувся. З’їв на сніданок гарячі млинці з беконом, випив кави. Правда ж?

— Правда, — погодився Тед. — То й що?

— Я так зазвичай і роблю.

— Гарячі млинці ми їмо лише по п’ятницях.

Міллер повільно кивнув.

— Так. Гарячі млинці — по п’ятницях. Тому що твій дядько Френк їсть з нами по суботах і неділях, а він терпіти не може гарячих млинців, тож ми перестали їх їсти по вихідних. Френк — брат Марджорі. Він служив у піхоті під час Першої світової, був полковником.

— Бувай, — раптом попрощався Тед, до якого щойно приєднався Дон. — Побачимося ввечері.

Тримаючи під пахвою шкільні підручники, хлопці попленталися до великої сучасної школи в центрі Берклі.

Міллер повернувся в будинок і машинально почав шукати у шафі свій портфель. Де ж це він? Чорт, його треба знайти. Там рахунок Трокмортона, і Дейвідсон репетуватиме на все горло, якщо він десь його забув — як того разу в кафетерії «Тру блу», коли всі святкували перемогу «Янкіз[30]» у серії. Де він, у біса?

Міллер повільно випростався, коли нарешті згадав. Звісно. Він залишив портфель біля робочого столу, кинув його там після того, як дістав плівки з даними досліджень і почав розмову з Флемінґом. В Історичній агенції.

Він повернувся на кухню до дружини.

— Слухай, Марджорі, — сказав він хрипко. — Я, мабуть, не поїду сьогодні в офіс.

Марджорі стривожено повернулася до нього.

— Джордже, щось негаразд?

— Я... Я зовсім розгубився.

— У тебе знову лихоманка?

— Ні. Це щось у голові. Як звуть психіатра, якого рекомендувала «АБВ[31]», коли в дитини місіс Бентлі стався той напад? — він напружив свій розладнаний мозок. — Ґрюнберґ, здається. Приймає у приміщенні стоматології. — Міллер рушив до дверей. — Я поїду до нього. Зі мною щось негаразд, по-справжньому негаразд. І я не знаю, що саме.

Адам Ґрюнберґ був великим кремезним чоловіком далеко за сорок, з кучерявим каштановим волоссям і в окулярах у роговій оправі. Вислухавши розповідь Міллера, Ґрюнберґ відкашлявся і струсив порошинку з рукава свого костюма від «Брукс бразерз[32]».

— Може, щось трапилося, коли ви шукали газету? — задумливо запитав він. — Якась подія? Спробуйте пригадати цю частину дуже детально. Ви підвелися з-за столу, вийшли на ґанок і взялися шукати її в кущах. Що було далі?

Міллер збентежено потер чоло.

— Не знаю, я зовсім розгубився. Не пам’ятаю, щоб шукав якусь газету, а лише як повернувся в будинок і що було далі. А до того — лише події, пов’язані з Історичною агенцією, сварку з Флемінґом.

— А що за історія була з вашим портфелем? Повернімося до нього.

— Флемінґ сказав, що він скидається на розчавлену ящірку юрського періоду, а я відповів...

— Ні, я маю на увазі той момент, коли ви шукали його в шафі, але не знайшли.

— Я зазирнув у шафу, і його там, звичайно, не було. Він стоїть біля мого столу в Історичній агенції на рівні двадцятого століття, поруч з експонатами. — Обличчя Міллера набуло дивного виразу. — Боже, Ґрюнберґу. Ви ж розумієте, що це все може бути лише виставкою? Ви, усі люди тут — може бути, що ви несправжні, просто частина виставки.

— Не дуже приємний для нас варіант, правда? — запитав Ґрюнберґ з легкою усмішкою.

— Люди у снах в безпеці доти, доки сновида не прокинеться, — відповів Міллер.

— Тож я вам снюся? — поблажливо розсміявся Ґрюнберґ. — Гадаю, треба вам за це подякувати.

— Я тут не тому, що ви мені подобаєтеся, а тому, що терпіти не можу Флемінґа і всю Історичну агенцію.

— Цей Флемінґ... Ви не пам’ятаєте, чи думали про нього раніше, до того, як пішли шукати газету?

Міллер звівся на ноги й став походжати розкішним кабінетом між шкіряними кріслами й великим столом з червоного дерева.

— Мені треба з цим розібратися. Я — експонат, штучна копія минулого. Флемінґ попереджав, що зі мною щось таке трапиться.

— Сядьте, містере Міллер, — сказав Ґрюнберґ м’яко, але наполегливо.

Коли Міллер знову всівся, психіатр продовжив:

— Я розумію, про що ви кажете. У вас є відчуття, що все довкола вас нереальне, така собі театральна сцена.

— Виставка.

— Так, виставка в музеї.

— У Н-Йоркській Історичній Агенції. Рівень Р, рівень Двадцятого століття.

— І на додачу до цього загального відчуття, скажімо, неістотності, є також конкретні проектовані спогади про людей і місця з-поза цього світу. З іншого виміру, в якому міститься цей. Можна навіть сказати, що реальність, яка існує тут, є лише таким собі світом тіней.

— Цей світ не здається мені світом тіней, — Міллер розлючено грюкнув по обтягнутому шкірою бильцю крісла. — Цей світ цілком реальний, і саме в цьому проблема. Я прийшов з’ясувати, що то за дивні звуки, і тепер не можу з нього вийти. Боже, то мені тепер доведеться вештатися цією виставкою решту свого життя?

— Знаєте, насправді такі відчуття бувають у людей досить часто, особливо в буремні часи. Де, до речі, була та газета? Ви її знайшли?

— Мені це абсолютно...

— Може, саме вона є джерелом вашого роздратування? Я бачу, що ви бурхливо реагуєте на згадки про газету.

Міллер втомлено похитав головою.

— Забудьте.

— Так, це дрібничка. Хлопчик-газетяр недбало кидає газету в кущі, а не на поріг, і вас це злить. Це повторюється знову і знову, зокрема сьогодні вранці — коли ви саме збиралися на роботу. Здається, що ця ситуація символізує всі дріб’язкові розчарування і проблеми на роботі, все ваше життя.

— Та мені начхати на газету, — Міллер глянув на годинник. — Я йду геть — уже майже полудень. Старий Дейвідсон сваритиметься, якщо я не встигну в офіс до... — він затнувся. — І ось знову.

— Що знову?

— Усе це! — Міллер нетерпляче махнув рукою в бік вікна. — Це місце, цей бісів світ. Виставка!

— У мене є гіпотеза, — повільно сказав доктор Ґрюнберґ. — Я її озвучу, а ви вже самі вирішите, вгадав я чи ні. — Він підвів на Міллера свій проникливий професійний погляд. — Ви колись бачили, як діти граються з космічними кораблями?

— О Боже, — простогнав бідолашний Міллер. — Та я бачив, як комерційні ракетні вантажники злітають і приземляються у космопорті «Ла-Гуардіа[33]», курсуючи між Землею і Юпітером, Ґрюнберґ стримано усміхнувся.

— Стежте за моєю думкою і спробуйте відповісти на запитання: це через напруження на роботі?

— Що ви маєте на увазі?

— Як було б чудово, — спокійно сказав Ґрюнберґ, — жити у світі майбутнього. З космічними кораблями і роботами, що виконують за нас усю роботу. Тоді ми могли б відкинутися в кріслі й ні про що не піклуватися. Не було б жодних турбот, жодних проблем, жодних розчарувань.

— Мої обов’язки в Історичній агенції — це чимало турбот і розчарувань. — Міллер різко підвівся. — Слухайте, Ґрюнберґу. Або цей світ — виставка на рівні Р Історичної агенції, або я — бізнесмен середньої ланки, що намагається втекти від реальності. Зараз я не можу вирішити, що з цього правда. Якоїсь миті мені здається, що тут усе справжнє, а вже наступної...

— Це можна легко з’ясувати, — сказав Ґрюнберґ.

— Як?

— Ви шукали газету. На стежці, на газоні. Де саме ви її знайшли? Вона лежала на стежці? На ґанку? Спробуйте згадати.

— Легко. Вона лежала на тротуарі. Мені треба було лиш перестрибнути через огорожу захисного бар’єру.

— На тротуарі. Тож поверніться туди і знайдіть точне місце.

— Навіщо?

— Щоб ви могли переконатися, що по той бік нічого немає.

Міллер глибоко вдихнув.

— Але припустимо, що там щось є.

— Це неможливо. Ви самі сказали, що лише один із цих світів справжній, а оскільки цей світ справжній... — Ґрюнберґ постукав по своєму масивному столу з червоного дерева, — ви нічого не знайдете по той бік.

— Так, — відповів Міллер після короткої паузи. На його обличчі з’явився і застиг якийсь дивний вираз. — Ви допомогли мені розібратися, де я помилився.

— Помилилися? — Ґрюнберґ розгубився. — Але...

Міллер рушив до дверей кабінету.

— Я нарешті починаю розуміти. Намагаючись вирішити, який світ справжній, я неправильно ставив запитання. — Він похмуро усміхнувся до доктора Ґрюнберґа. — Тепер мені очевидно, що вони обидва справжні.

Міллер зловив таксі й повернувся додому. Там було порожньо: хлопці досі сиділи у школі, Марджорі поїхала пройтися по магазинах у торговий район. Він чекав усередині, доки не переконався, що на вулиці нікого немає, а тоді рушив стежкою до тротуару.

Він легко знайшов місце, яке шукав. Повітря там тремтіло, туманний тунель переходу починався одразу на межі паркувальної смуги. Крізь нього можна було розгледіти невиразні тіні.

Міллер мав рацію. Там був інший світ, довершений і справжній, так само реальний, як і тротуар під ногами.

Довгі металеві перила, обрізані по краях. Міллер упізнав їх: це була загорожа, яку він перестрибнув, щоб зайти всередину виставки. За нею стояла система захисних бар’єрів. Вимкнена, звісно. Ще далі — решта поверху й далекі стіни будівлі Агенції.

Міллер обережно зробив крок уперед. Імла довкола замерехтіла, туманна і невиразна. Тіні по той бік стали чіткішими. Якийсь силует у темній синій мантії, вочевидь відвідувач, що оглядав експонати. Силует зарухався і зник. Міллер побачив свій робочий стіл з плівковим сканером і купами котушок із дослідженнями. Поруч зі столом був його портфель, точнісінько там, де він очікував його побачити.

Доки він роздумував, чи варто перелазити назад через огорожу, з’явився Флемінґ.

Якийсь внутрішній інстинкт змусив Міллера зробити крок назад. Можливо, через вираз на обличчі чиновника. Хай би що це було, але Міллер відступив і вже стояв упевнено на цементному тротуарі, коли Флемінґ підійшов до переходу. Його обличчя було червоним, губи скривилися від злості.

— Міллере, — роздратовано сказав він. — Ану виходь сюди.

Міллер розсміявся.

— Будь хорошим хлопчиком, Флемінґу, і кинь сюди мій портфель. Це та дивна штука біля мого столу. Я показував її тобі, пам’ятаєш?

— Облиш ці дурні забавки і послухай мене! — відрізав Флемінґ. — Це серйозно. Карнап уже про все знає, я був змушений йому повідомити.

— Молодець. Відданий бюрократ.

Міллер схилився закурити люльку. Він затягнувся і випустив велику хмару сірого тютюнового диму крізь перехід на поверх Р. Флемінґ закашлявся і відступив.

— Що це? — обурився він.

— Це тютюн. Одна з речей, які тут є, дуже поширена речовина у двадцятому столітті. Ти не чув про неї, бо твій період — це друге століття до нашої ери, елліністичний світ. Я не знаю, чи тобі б там сподобалося. У них все було кепсько з каналізацією, та й тривалість життя була дуже короткою.

— Про що ти взагалі говориш?

— Якщо порівнювати, то тривалість життя у моєму періоді досить довга. Ти б бачив, яка в мене тут ванна! Жовті кахлі, душ. У кімнатах відпочинку Агенції нічого подібного немає.

— Іншим словами, ти збираєшся залишатися там, — невдоволено буркнув Флемінґ.

— Тут добре, — безтурботно відповів Міллер. — І, звичайно, моє життя тут краще за пересічне. Дозволь описати його тобі. У мене вродлива дружина — так, шлюб у цю добу дозволяється і навіть схвалюється. Я маю двох гарних дітей, хлопців, які на ці вихідні поїдуть на Рашн-Рівер. Вони живуть зі мною і дружиною, повністю під нашою опікою, держава в це ще не втручається. У мене є новий «б’юїк»...

— Маячня, — сплюнув Флемінґ. — Психотичні марення.

— Ти впевнений?

— Та ти ідіот! Я завжди знав, що ти надто его-рецесивний, щоб жити реальністю, зі своїми анахронічними втечами. Іноді я шкодую, що теоретик. Краще б я пішов у інженери, — губи Флемінґа смикнулися. — Ти знаєш, що ти божевільний? Ти стоїш посеред штучної виставки, яка належить Історичній агенції, посеред купи пластику, дротів і балок. Це лише копія минулої епохи, імітація. І тобі більше подобається там, ніж у реальному світі.

— Дивно, — відповів задумано Міллер. — Здається, я зовсім нещодавно чув щось схоже. Ти часом не знаєш доктора Ґрюнберґа? Він психіатр.

Раптом без жодних формальностей у виставковому залі з’явився директор Карнап зі своїм почтом помічників і експертів. Флемінґ поспіхом відступив. Міллер опинився лицем до лиця з однією з найвпливовіших фігур двадцять другого століття. Він посміхнувся й підняв руку у привітанні.

— Гей, божевільний ідіоте! — гаркнув Карнап. — Вилазь звідти, доки ми не витягли тебе силоміць. Якщо нам доведеться це зробити, тобі кінець. Ти знаєш, що вони роблять з невиліковними психотиками? На тебе чекатиме евтаназія. Я даю тобі останній шанс вийти з цієї виставки...

— Вибачте, — урвав його Міллер, — але це не виставка.

На важкому обличчі Карнапа раптом з’явився подив. На коротку мить його зверхній тон зник.

— Ти досі намагаєшся вдавати...

— Це часові ворота, — спокійно продовжив Міллер. — Ви не дістанете мене звідси, Карнапе, не дотягнетеся. Я повернувся на двісті років у минуле, потрапив у попередню координату існування. Я знайшов перехід і втік з вашого континууму в цей, і ви нічого не можете вдіяти.

Карнап з експертами стали колом і почали обговорювати свої подальші дії. Міллер терпляче чекав. Він вирішив не з’являтися в офісі до понеділка, тож у нього була купа часу.

Невдовзі Карнап знову підійшов до переходу, зупинившись перед огорожею.

— Цікава теорія, Міллере. У психотиків є дивна здатність раціоналізовувати свої марення у логічну систему. Абстрактно твої уявлення послідовні, внутрішньо несуперечливі. Але...

— Але що?

— Але вони хибні, — Карнап знову почувався впевнено і, здавалося, насолоджувався розмовою. — Ти думаєш, що справді в минулому. Так, експозиція надзвичайно точна, твоя робота завжди була якісною, і автентичність деталей не порівняти з жодною іншою виставкою.

— Я намагався добре виконувати свою роботу, — пробурмотів Міллер.

— Ти носив архаїчний одяг і говорив в архаїчній манері. Ти робив усе можливе, щоб повернутися назад у часі, цілком присвятив себе роботі. — Карнап постукав по огорожі нігтем. — І буде дуже прикро, Міллере, надзвичайно прикро зносити таку правдоподібну копію.

— Я розумію, до чого ви хилите, — сказав зрештою Міллер, — і, звісно, погоджуюся з вами. Я дуже пишався своєю роботою і не хотів би побачити, як її зруйнують. Але насправді це нічого не змінить, так ви лише закриєте часовий портал.

— Ти певен?

— Звичайно. Виставка — це місток, що пов’язує нас із минулим. Я пройшов крізь виставку, а не заховався у ній. Я за її межами. — Він вишкірився. — Ваш демонтаж мене не зачепить, але якщо хочете закрити мене тут, то зробіть це. Не думаю, що матиму бажання повернутися. Хотів би я, щоб ви теж побачили цей бік, Карнапе. Це чудове місце, тут є свобода, можливості. Уряд має обмежені повноваження і відповідальний перед людьми. Якщо комусь не подобається його робота, з неї можна звільнитися. Тут немає евтаназії. Заходьте! Я відрекомендую вас своїй дружині.

— Ми доберемося до тебе, — сказав Карнап, — а заодно і до всіх твоїх психотичних вигадок.

— Сумнівно, щоб хтось із цих «психотичних вигадок» через це переймався. Ґрюнберґ не переймався. Не думаю, що Марджорі почне...

— Ми вже готуємося до демонтажу, — спокійно сказав Карнап. — Ми зруйнуємо все — секцію за секцією, поступово. Щоб ти зміг отримати і наукову, і мистецьку насолоду від того, як твій уявний світ розвалиться на шматки.

— Ви лише змарнуєте час, — відповів Міллер, розвернувся і пішов геть по тротуару. Він ступив на гравієву стежку й піднявся на ґанок будинку.

У вітальні Міллер всівся у крісло-гойдалку й увімкнув телевізор. Згодом він вийшов на кухню, дістав з холодильника пляшку крижаного пива і радісно приніс її у безпечну, комфортну вітальню.

Вмостившись перед телевізором, він помітив якийсь згорток на невисокому кавовому столику.

Міллер криво посміхнувся. Це була ранкова газета, яку він так довго шукав. Марджорі принесла її разом з молоком, як завжди, і, звичайно, забула йому сказати. Міллер задоволено позіхнув, потягнувся по неї, впевнено розгорнув і прочитав великі чорні літери першого заголовка:

РОСІЯ ОГОЛОСИЛА ПРО СТВОРЕННЯ КОБАЛЬТОВОЇ БОМБИ

НА СВІТ ЧЕКАЄ ЦІЛКОВИТЕ ЗНИЩЕННЯ