Повне зібрання короткої прози. Том 2

Законна здобич

Професор Ентоні Даґлас задоволено вмостився у своєму І м’якому червоному шкіряному кріслі, втомлено зітхнув, важко крекчучи, зняв черевики і відштовхнув їх ногою в куток. Чоловік відкинувся на спинку, склав руки на своєму товстому череві й заплющив очі.

— Втомився? — запитала Лора Даґлас, відвернувшись на мить від плити. Вона співчутливо дивилася на нього своїми чорними очима.

— Ще б пак! — Даґлас глянув на вечірню газету, що лежала на дивані навпроти. Чи варто заради неї вставати? Ні, не варто. Він попорпався в кишені свого піджака, дістав сигарету й неспішно її закурив. — Я дуже втомився. Ми беремося за цілковито новий напрям досліджень. Цілий виводок кмітливих молодих людей прибув сьогодні з Вашинґтона. З портфелями і логарифмічними лінійками.

— Тебе ж не...

— О ні, я й досі головний, — радісно усміхнувся Даґлас. — Навіть думати про це забудь. — Його огорнув блідо-сірий сигаретний дим. — Мине ще кілька років, доки вони мене обженуть. Їм доведеться спочатку трохи відточити свої лінійки...

Його дружина усміхнулася і продовжила готувати вечерю. Може, це була просто така атмосфера маленького містечка в Колорадо. Непохитні й незворушні гірські вершини довкола, розріджене прохолодне повітря. Безтурботні мешканці. Хай там як, а її чоловіка, здавалося, зовсім не хвилювали виклики й сумніви, що тиснули на інших представників його професії. Когорту ядерних фізиків усе більше поповнювали енергійні новачки, і старожили раптом почали непокоїтися за свої крісла. Усі коледжі, кафедри фізики й лабораторії заполонили зграї кваліфікованих молодих людей. Навіть тут, у коледжі Браянт, далеко від битих шляхів.

Але якщо Ентоні Даґлас і хвилювався, то ніяк цього не виказував. Він щасливо відпочивав у своєму кріслі, з заплющеними очима й з блаженною усмішкою на обличчі. Він був втомлений, але спокійний. Професор ще раз зітхнув, але цього разу більше від задоволення, ніж утоми.

— Може, я й достатньо старий, аби годитися їм у батьки, — пробурмотів він ліниво, — але я досі на кілька кроків попереду і краще розуміюся на грі. А крім того...

— А крім того знаєш, за які мотузки треба смикати.

— Це теж. Хай там як, але я думаю, що з цим новим напрямом, який ми розпочали...

Він раптом затнувся.

— Що таке? — запитала Лора.

Даґлас нараз підвівся у кріслі. Його обличчя раптом зблідло. Він із жахом на щось вирячився, вхопившись за бильця крісла, його рот стулявся й розтулявся.

За вікном було величезне око. Гігантське око, що уважно роздивлялося кімнату, вивчало його. Око цілком заступало краєвид за вікном.

— Господи! — вигукнув Даґлас.

Око враз відсунулося. Надворі лишилися тільки вечірній присмерк, темні схили й дерева, вулиця. Даґлас повільно осів у кріслі.

— Що там було? — запитала схвильовано Лора. — Ти щось побачив? Когось на вулиці?

Даґлас стискав і розтискав кулаки. Його губи нервово посмикувалися.

— Я кажу правду, Біле, я бачив його на власні очі. Воно було справжнім. Я б не вигадував, ти ж знаєш. Ти не віриш мені?

— Хтось ще його бачив? — запитав професор Вільям Гендерсон, задумливо жуючи олівець. Він уже звільнив місце за обіднім столом, відсунувши тарілку й прибори, і розгорнув свій записник. — Лора теж його бачила?

— Ні, Лора стояла спиною.

— Коли це було?

— Пів години тому. Я щойно повернувся додому. Близько шостої тридцять. Саме зняв взуття, відпочивав. — Тремтячою рукою Даґлас витер чоло.

— То, кажеш, воно було без тіла? Відокремлене? Лише... око?

— Лише око. Одне велетенське око, що витріщалося на мене. Розглядало. Неначе...

— Неначе що?

— Неначе дивилося у мікроскоп.

Запала тиша.

— Ти завжди був переконаним емпіриком, Даґу, — сказала руда дружина Гендерсона, що сиділа за столом навпроти. — Ти ніколи не вірив у нісенітниці. Але це... Шкода, що більше ніхто його не бачив.

— Звісно, ніхто його більше не бачив!

— Що ти маєш на увазі?

— Клята штука дивилася на мене. Це мене вона вивчала, — від хвилювання Даґлас майже кричав. — Як, думаєщ, я почуваюся, якщо мене вивчає око завбільшки з рояль? Боже мій, та якби я не був настільки раціональним, то вже збожеволів би!

Гендерсон з дружиною перезирнулися. Біл, на десять років молодший за Даґласа темноволосий красень, і життєрадісна Джин Гендерсон, лекторка з дитячої психології, гнучка і повногруда, у нейлоновій блузі й широких штанях.

— А ти що думаєш? — запитав її Біл. — Це більше твоя парафія.

— Це твоя парафія, — відрізав Даґ. — Не намагайся відкинути це як якусь хворобливу проекцію. Я прийшов до тебе, тому що ти голова біологічного департаменту.

— То ти гадаєш, що це була тварина? Гігантський лінивець чи щось таке?

— Це має бути якась тварина.

— Може, це чийсь жарт, — припустила Джин. — Чи якийсь рекламний щит. Вивіска офтальмології, яку хтось проносив повз вікно.

Даґлас уже заледве себе стримував.

— Око було живим. Воно дивилося на мене. Воно оглянуло мене, а тоді відсунулося, наче від лінзи. — Він здригнувся. — Кажу вам, воно вивчало мене!

— Лише тебе?

— Мене. Нікого більше.

— Ти чомусь переконаний, що воно дивилося згори, — зауважила Джин.

— Так, згори. Просто на мене. Авжеж. — Дивний вираз промайнув на обличчі Даґласа. — Ти права, Джин. Воно справді дивилося наче згори. — Він показав рукою вгору.

— Мабуть, це був Бог, — задумливо протягнув Біл.

Даґлас не відповів. Його обличчя стало попелясто-блідим, зуби зацокотіли.

— Казна-що, — відповіла Джин. — Бог — це психологічний трансцендентний символ, який виражає несвідомі сили.

— Воно дивилося на тебе з докором? — запитав Біл. — Наче ти вчинив щось неправильне?

— Ні, з цікавістю. З величезною цікавістю. — Даґлас підвівся. — Я маю повертатися, Лора вважає, що в мене трапився якийсь напад. Я їй, звісно, нічого не розповів. У неї немає належної наукової підготовки, тож їй важко буде змиритися з моєю історією.

— Це важкувато навіть для нас, — зізнався Біл.

Знервований Даґлас рушив до дверей.

— Вам не спадає на думку жодного пояснення? Може, це щось вимерле, що досі кружляє над цими горами?

— Нічого з відомого нам. Але якщо я почую про щось таке...

— Ти кажеш, що воно не нахилилося, щоб на тебе подивитися, а дивилося просто згори, — сказала Джин. — Тоді це не могла бути тварина чи якась інша земна істота. — Вона замислилася. — Можливо, за нами спостерігають.

— Не за вами, — роздратовано виправив жінку Даґлас. — Лише за мною.

— Інша раса, — підхопив Біл. — Ти думаєш...

— Може, це якесь око з Марса.

Даґлас обережно прочинив вхідні двері й визирнув назовні. Була глупа ніч. Легкий вітерець гойдав дерева, віявся вздовж траси. На тлі пагорбів виднівся невиразний темний силует Даґласової машини.

— Якщо придумаєте якесь пояснення, телефонуйте.

— Випий кілька пігулок фенобарбіталу перед тим, як влягатися, — порадила Джин. — Це заспокоїть твої нерви.

Даґлас вийшов на ґанок.

— Слушна думка, дякую. — Він похитав головою. — Господи, може, я божеволію? Гаразд, ще побачимося.

Він почав спускатися сходами, міцно тримаючись за поручні.

— Добраніч! — гукнув Біл. Двері зачинилися, і світло на ґанку згасло.

Даґлас обережно рушив до автівки. У цілковитій темряві він намагався витягнутою рукою намацати двері. Крок. Другий. Це було по-дурному. Дорослий чоловік, уже, вважай, підстаркуватий. І то в двадцятому столітті. Третій крок.

Діставшись до машини, Даґлас відчинив двері, швидко прослизнув досередини і замкнувся. Вмикаючи двигун і фари, він видихнув тиху подячну молитву. Так по-дурному. Гігантське око. Це, мабуть, чиясь витівка.

Він краяв собі мозок, намагаючись зрозуміти, хто б це міг бути. Студенти? Якісь жартівники? Комуністи? Змова, щоб довести його до божевілля? Він був важливою фігурою. Може, навіть найважливішим ядерним фізиком у всій країні. І ще цей новий проект...

Даґлас повільно виїхав на тиху трасу, вдивляючись у кожен кущ і дерево. Машина прискорювалася.

Змова комуністів. Хтось зі студентів був у клубі лівого спрямування. Якась група з вивчення Маркса. Може, це вони зібралися...

Щось зблиснуло у світлі фар. Щось на узбіччі траси.

Даґлас приголомшено вирячився на прямокутний видовжений брусок у траві при дорозі, якраз там, де росли великі темні дерева. Брусок виблискував і мерехтів. Даґлас пригальмував, майже зупинившись.

На узбіччі лежав золотий зливок.

Це було неймовірно. Професор повільно опустив вікно й визирнув. Невже це справді золото? Він нервово розсміявся. Навряд чи. Він, звісно, багато разів працював із золотом. І зливок виглядав справжнім. Але, мабуть, це був свинець, брусок позолоченого свинцю.

Проте... Звідки?

Жарт. Витівка. Діти з коледжу. Вони могли помітити його авто дорогою до Гендерсонів і знали, що незабаром він повертатиметься.

Або ж... Або ж це справді було золото. Може, тут проїхав якийсь бронемобіль, його круто занесло, от зливок і випав у траву. В такому разі у темряві на узбіччі траси лежав невеличкий скарб.

Але закон забороняв володіти золотом. Він буде змушений повернути його уряду. Проте він може спробувати відпиляти невелику частинку і для себе. Крім того, навіть якщо він його поверне, то, поза сумнівом, отримає винагороду. Можливо, кілька тисяч доларів.

В його голові промайнула божевільна думка. Взяти зливок, запакувати і полетіти з ним у Мексику, за межі країни. В Еріка Барнза є двомісний літак, він легко зможе перевезти зливок у Мексику і там продати. Вийти на пенсію. Жити в достатку до кінця життя.

Даґлас розлючено пирхнув. Повернути зливок — його обов’язок. Зателефонувати в Денверський монетний двір, повідомити про знахідку. Чи в поліцейський відділок. Даґлас здав назад, під’їхав до металевого бруска, вимкнув двигун і вийшов на темну трасу. Він мав це зробити. Як відданий громадянин — і, Бог свідок, п’ятдесят перевірок підтвердили, що він справді був відданим громадянином, — він мав це зробити. Професор заліз назад в автівку і спробував намацати ліхтарик на панелі. Якщо хтось загубив золотий зливок, його обов’язком було...

Золотий зливок. Неможливо. Його раптом пройняв крижаний холод, серце стиснулося. — Хіба хтось отак поїде і залишить золотий зливок? — чітко й переконливо промовив до нього внутрішній голос.

Коїлося щось дивне.

Його охопив страх. Даґлас застиг, тремтячи від жаху. Темна, безлюдна траса. Мовчазні гори. Він був сам. Ідеальне місце.

Якби вони хотіли схопити його...

Вони? Хто вони?

Він швидко роззирнувся довкола. Мабуть, ховаються в деревах, чекають на нього. Чекають, доки він перейде трасу й зійде з дороги в ліс. Нахилиться, щоб підібрати зливок. І щойно він це зробить — швидкий удар і кінець.

Даґлас кинувся назад в автівку і завів двигун. Він витиснув педаль газу і відпустив гальма. Автівка смикнулася й почала від’їжджати. Даґлас відчайдушно намагався втримати кермо, його руки тремтіли. Він мав забратися геть звідси. Геть — доки вони не дістали його.

Перемкнувшись на швидшу передачу, він озирнувся крізь прочинене вікно. Зливок досі був там, досі виблискував серед темної трави на узбіччі. Але тепер він виглядав дивно, нечітко, повітря навколо нього мінилося і тремтіло.

Раптом зливок потьмянів і зник. Його блиск поглинула темрява.

Даґлас глянув угору і зойкнув з переляку.

У небі над ним щось заступало зірки. Гігантська тінь, така величезна, що в голові в нього запаморочилося. Тінь рухалася просто над ним, безтілесна, але жива.

Обличчя. Згори дивилося гігантське, космічне обличчя. Неначе велетенський місяць, що заступив небо. Обличчя на мить завмерло, шукаючи його — саме на тому місці, звідки він щойно від’їхав, — а тоді, як до того зливок, потьмяніло і зникло в пітьмі. Знову виринули зірки. Він був сам.

Даґлас осів на сидінні. Його руки зісковзнули з керма і безсило впали обабіч, машину люто повело й почало носити по трасі. Він заледве встиг знову вхопити кермо.

Не лишалося жодних сумнівів. Його хтось переслідував. Намагався його дістати. Але не комуністи чи якісь студенти-штукарі. І не викопна тварина з далекого минулого.

Що б це не було, ким би вони не були, але це не мало стосунку до Землі. Воно — вони — були чимось з іншого світу. Вони полювали на нього.

Саме на нього.

Але чому?

Піт Берґ уважно його вислухав.

— Продовжуй, — сказав він, коли Даґлас договорив.

— Оце і все. — Даґлас розвернувся до Біла Гендерсона. — Не кажіть тільки, що я збожеволів. Я справді його бачив. Воно дивилося на мене. Цього разу вже ціле обличчя, а не лише око.

— Ти думаєш, що око було частиною цього ж обличчя? — запитала Джин Гендерсон.

— Я в цьому впевнений. Обличчя мало той самий вираз, що й око. Вивчало мене.

— Ми маємо зателефонувати в поліцію, — сказала Лора Даґлас тонким, кволим голосом. — Так не може далі тривати. Якщо хтось полює на нього...

— Поліція не допоможе. — Біл Гендерсон походжав туди-сюди кімнатою. Було вже пізно, за північ. У будинку Даґласів всюди горіло світло. Старий Мілтон Ерік, голова кафедри математики, сидів у кутку й уважно слухав, його зморшкувате обличчя залишалося незворушним.

— Ми можемо припустити, — сказав спокійно професор Ерік, вийнявши люльку з-поміж жовтих зубів, — що це неземна раса. Їхній розмір і розташування говорять про те, що вони не з Землі.

— Але ж вони не можуть просто висіти в небі! — вибухнула Джин. — Ніхто на таке не здатен!

— Можливо, існують інші конфігурації матерії, які в нормальному стані не поєднані і не пов’язані з нашою. Можливо, вони розташовані одна відносно одної в координатах, які абсолютно неможливо пояснити у наших теперішніх поняттях, і так співіснує нескінченна чи принаймні велика кількість систем всесвіту. І завдяки якомусь особливому розташуванню площин у цей момент ми дотичні до однієї з цих інших конфігурацій.

— Він має на увазі, — пояснив Біл Гендерсон, — що люди, які полюють на Даґа, не з нашого всесвіту. Вони з геть іншого виміру.

— Обличчя мерехтіло, — пробурмотів Даґлас. — І зливок, і обличчя спочатку заколихалися, а потім зникли.

— Відсунулися, — припустив Ерік. — Повернулися у свій всесвіт. Скидається на те, що вони можуть переходити до нас, мають, так би мовити, діру, крізь яку можуть пройти і повернутися.

— Дуже шкода, — сказала Джин, — що вони такі величезні.

Якби вони були меншими...

— Так, розмір на їхньому боці, — визнав Ерік. — Це прикро.

— Це все безглузді умоглядні балачки! — знервовано закричала Лора. — Доки ми тут сидимо і вигадуємо якісь теорії, вони на нього полюють!

— Це може пояснити богів, — раптом сказав Біл.

— Богів?

Біл кивнув.

— Хіба не бачите? У минулому ці істоти дивилися на нас, у наш всесвіт, крізь перехід. Можливо, навіть спускалися через нього. Первісні люди бачили їх і не могли пояснити. І довкола цього заснували релігію. Молилися їм.

— Гора Олімп, — сказала Джин. — Звісно. І Мойсей зустрів Бога на горі Синай. Ми високо в Скелястих горах. Мабуть, контакт відбувається лише на височині. У горах, таких як ці.

— І тибетські монахи теж живуть на найвищому гірському масиві у світі, — додав Біл. — Уся ця місцевість. Найвища і найстаріша частина світу. Усі великі релігії починалися з гір, від людей, які побачили Бога і несли про це слово.

— Чого я не можу зрозуміти, — сказала Лора, — так це чому вони хочуть саме його, Даґа. Вона безпорадно розвела руками. — Чому не когось іншого? Чому вони обрали саме його?

Обличчя Біла було суворим.

— Гадаю, це досить очевидно.

— Поясни, — проскрипів Ерік.

— Хто такий наш Даґ? Один з найкращих ядерних фізиків у світі. Працює над суперсекретними проектами в галузі. Передові дослідження. Уряд підтримує все, що робиться в коледжі Браянт, бо тут працює Даґлас.

— То й що?

— Вони полюють на нього через його здібності. Через його знання. Зважаючи на їхній розмір порівняно з нашим світом, вони можуть розглядати нас так само уважно, як ми розглядаємо у біологічних лабораторіях, наприклад, культуру Sarcina Pulmonum. Але це не означає, що вони культурно розвиненіші за нас.

— Ну звичайно! — вигукнув Піт Берґ. — Даґ потрібен їм через його знання. Вони хочуть викрасти його і використати його розум на службі їхнім власним культурам.

— Паразити! — охнула Джин. — Мабуть, вони завжди були залежними від нас. Розумієте? Люди зникали й раніше, викрадені цими істотами, — вона здригнулася. — Можливо, вони вважають наш світ чимось на зразок випробувального полігону, де для них у муках напрацьовуються нові техніки і знання.

Даґлас поривався був відповісти, але так нічого й не сказав. Заціпенілий, він сидів у кріслі, схиливши голову набік.

Зовні, у темряві за будинком, хтось кликав його на ім’я.

Він підвівся і рушив до дверей. Усі здивовано вирячилися на нього.

— Що трапилося? — запитав Біл. — Куди ти, Даґу?

Лора схопила його за руку.

— Що трапилося? Ти занедужав? Скажи щось! Даґу!!! Професор Даґлас вирвався, відчинив вхідні двері і вийшов на ґанок. Блідий місяць м’яко освітлював усе навкруги.

— Професоре Даґлас! — знову почувся голос, солодкий і свіжий — жіночий голос.

Освітлена місячним сяйвом, під сходами ґанку стояла дівчина. Білява, років, може, двадцяти. У картатій спідниці, светрі зі світлої ангори й шовковій хустинці на шиї. Вона стривожено махала йому з благальним виразом на маленькому обличчі.

— Професоре, маєте хвилинку? Щось жахливе сталося з... — вона побігла геть від будинку в темряву, і він не розчув останніх слів.

— Що трапилося? — прокричав Даґлас.

Він уже заледве чув її голос. Вона віддалялася.

Даґласа розривала нерішучість. Якусь мить він вагався, а тоді роздратовано поквапився за нею сходами вниз. Дівчина відступала все далі, заламуючи руки, її повняві губи судомило від розпачу. У світлі місячного сяйва було добре видно кожен її нажаханий, агонізуючий подих, кожне колихання грудей під светром.

— Чого тобі? — крикнув Даґлас. — Що трапилося? — розлючений, він намагався її наздогнати. — Заради Бога, зупинися!

Дівчина досі відступала геть, заманюючи його все далі від будинку, до великої зеленої галявини в університетському містечку. Даґлас сердився. Бісова дівчина! Чому вона не може на нього зачекати?

— Зачекай хвилину! — гукнув він, намагаючись її наздогнати. Засапуючись, він вибіг на темну галявину. — Хто ти? Якого біса ти...

Раптом щось спалахнуло. Сліпучий промінь світла вдарив поруч, випаливши на галявині яму, що задимілася за кілька футів від нього.

Даґлас зупинився, приголомшений. Вдарив другий промінь, цього разу просто перед ним. Хвилею тепла професора відштовхнуло назад. Він заточився і мало не впав. Дівчина раптом зупинилася. Вона стояла мовчазна й нерухома, з незворушним обличчям, неначе воскова. Вона раптом стала неживою.

Але Даґласу ніколи було про це думати. Він розвернувся й почав незграбно відступати назад до будинку. Вдарив третій промінь, просто перед ним. Даґлас звернув праворуч і впав у чагарник, що ріс під стіною. Хитаючись і задихаючись, він зупинився біля бетонної стіни будинку і щосили до неї притиснувся.

Раптом у повному зірок небі над ним щось ледь помітно замерехтіло. А тоді все припинилося. Даґлас був сам. Жодних променів. І...

Дівчини теж більше не було.

Наживка. Талановита підробка, щоб виманити його з будинку, щоб він вийшов на відкриту місцину, де вони могли б у нього поцілити.

Він звівся на тремтячі ноги й обійшов будинок. Біл Гендерсон, Лора і Берґ стояли на ґанку, нервово роззираючись, намагаючись знайти його. Машина теж стояла поруч, припаркована на виїзді. Може, якщо йому вдасться дістатися до неї...

Професор глянув на небо. Самі лише зірки. Жодного їхнього сліду. Якщо йому вдасться добігти до машини і від’їхати по трасі геть від гір, до Денвера, який розташований нижче, тоді він, може, буде у безпеці.

Даґлас глибоко, судомно вдихнув. До машини лише десять ярдів. Тридцять футів. Якби тільки добігти до неї...

Він швидко побіг стежкою до виїзду, рвучко відчинив двері машини, заскочив досередини, одним швидким рухом увімкнув запалювання й відпустив гальма.

Машина покотилася вперед, двигун загуркотів. Даґлас відчайдушно втопив педаль газу і стрімко помчав уперед. На ґанку Лора заверещала й побігла сходами вниз. Її крики й перелякані вигуки Біла загубилися в ревінні двигуна.

За мить Даґлас уже летів трасою геть від міста — довгою звивистою дорогою на Денвер.

Він зателефонує Лорі вже звідти. Вона зможе до нього приїхати, вони разом сядуть на потяг у східному напрямку. Біс із цим коледжем Браянт, під загрозою його життя. Він їхав усю ніч, годинами не зупиняючись. Сонце вже зійшло і повільно піднімалося небосхилом. На дорозі з’явилося більше машин. Він обігнав кілька дизельних вантажівок, що повільно й незграбно тягнулися трасою.

Даґлас потроху заспокоювався. Гори були позаду. Відстань від них зростала...

Ставало тепліше, і професор трішки збадьорився. У країні були сотні університетів і лабораторій. Він легко зможе продовжити свою роботу деінде, і вони ніколи не дістануть його, якщо забратися подалі від гір.

Даґлас пригальмував. Бак був майже порожнім.

Праворуч від дороги стояли заправка і невеликий придорожній кафетерій. Побачивши його, він згадав, що не снідав. Шлунок почав протестувати. Біля кафетерію стояли кілька припаркованих машин. Усередині за буфетною стійкою сиділи люди.

Даґлас з’їхав з траси і скотився до заправки.

— Повний бак! — гукнув він до оператора і ступив на гарячий гравій, не вимикаючи двигуна. Хотілося пити. Тарілка млинців із шинкою, гаряча чорна кава... — Я можу залишити її тут?

— Машину? — одягнений у біле оператор відкрутив ковпачок і почав заливати бак. — Чи що ви маєте на увазі?

— Заправ і запаркуй її для мене. Я повернуся за кілька хвилин. Хочу перехопити щось на сніданок.

— Сніданок?

Даґлас розсердився. Що не так з цим чоловіком? Він вказав на кафетерій. Там водій вантажівки саме прочинив скляні двері, вийшов на сходинку й задумано колупався в зубах. Усередині метушилася офіціантка. Даґлас уже відчував запах кави й бекону, що смажився на сковороді. Долинав ледь чутний металевий звук музичного автомата. Теплий, дружній звук.

— Кафетерій.

Оператор припинив заправляти. Він повільно опустив шланг і повернувся до Даґласа зі здивованим виразом на обличчі.

— Який кафетерій? — запитав він.

Кафетерій заколихався й враз зник. Даґлас ледь стримався, щоб не скрикнути від жаху. На місці, де щойно стояв заклад, було голе поле.

Зеленувато-коричнева трава. Кілька заіржавілих консервних бляшанок. Пляшки. Якийсь непотріб. Похилений паркан.

Удалині — силуети гір.

Даґлас спробував себе опанувати.

— Я трохи втомився, — пробурмотів він і хитаючись поліз назад у автівку. — Скільки з мене?

— Я щойно почав заливати...

— Тримай, — Даґлас тицьнув йому купюру. — Геть з дороги. — Він увімкнув двигун і рвонув на трасу. Приголомшений оператор дивився йому вслід.

Надто близько. Вони знов майже його дістали. Це була пастка, і він ледь не втрапив у неї.

Але насправді його жахало не це. Він уже виїхав з гір, а вони й досі його переслідували.

Це не допомогло. Він був не в більшій безпеці, ніж учора. Вони були всюди.

Машина летіла по трасі. Він практично дістався до Денвера — але що з того? Це геть не важливо. Він міг хоч вирити яму в Долині Смерті[15] — і все одно не бути в безпеці. Вони полювали на нього й не збиралися відступати. Щонайменше це було очевидно.

Даґлас відчайдушно намагався зосередитися. Він мав щось придумати, знайти якийсь вихід.

Паразитична культура. Раса, що полювала на людей, користалася з людських знань і відкриттів. Хіба не це казав Віл? Вони полювали за його винаходами, його унікальними здібностями і знанням ядерної фізики. Його вибрали, виокремили з групи через його видатні здібності й підготовку. Вони будуть переслідувати його, аж доки не дістануть. А тоді... Що тоді?

Його охопив жах. Золотий зливок. Приманка. Дівчина-примара, що виглядала справжньою. Людний кафетерій. Навіть запахи їжі. Смажений бекон. Гаряча кава.

Боже, якби ж то він був звичайною людиною, без навичок, без особливих умінь. Якби ж тільки...

Раптом щось ляснуло, і повело повело. Даґлас люто вилаявся. Колесо. І то саме зараз...

Саме зараз.

Даґлас зупинився на узбіччі, вимкнув двигун і потягнув ручник. Він трохи посидів у тиші, а потім почав порпатися у кишенях піджака, шукаючи зім’яту пачку сигарет. Професор повільно закурив і відчинив вікно, щоб випустити дим.

Він, певна річ, вже був у пастці і нічого не міг з цим вдіяти. Очевидно, шину пробили спеціально. Щось згори розкидали по дорозі. Може якісь цвяхи.

Траса була порожня. Жодної машини в полі зору. Він був зовсім сам, застряг між містами. До Денвера лишалося ще тридцять миль, тож жодних шансів туди дістатися. Довкола самі лише жахливо рівні поля, безлюдні рівнини.

Нічого крім пласкої землі і блакитного неба вгорі.

Даґлас визирнув у вікно. Він їх не бачив, але вони були там.

Чекали, доки він вийде з автівки. Його знання, його вміння будуть використані позаземною культурою. Він стане інструментом у їхніх руках. Усі його надбання стануть їхніми. Він буде їхнім рабом.

Втім, це був по-своєму комплімент. Серед усіх людей обрали саме його. За його вміння і знання. Його щоки злегка почервоніли. Вони, мабуть, якийсь час вивчали його. Величезне око, вочевидь, не раз спостерігало за ним крізь свій телескоп, чи, може, мікроскоп, чи що то було. Дивилося вниз і розглядало його. Оцінило його здібності і зрозуміло, що він може бути корисним для їхньої культури.

Даґлас відчинив двері і вийшов на гаряче узбіччя. Він кинув сигарету і спокійно її загасив. Глибоко вдихнув, потягнувся і позіхнув. Тоді професор побачив сяючі блискітки на асфальті.

Це були цвяхи. Обидві шини передніх коліс здулися.

Над ним щось замерехтіло. Даґлас мовчки чекав. Тепер, коли це нарешті сталося, він більше не боявся, а спостерігав за усім з якоюсь відстороненою цікавістю. Щось наростало, розгорталося над ним, розбухаючи й розширюючись. Якусь мить воно висіло нерухомо, а тоді опустилося.

Даґласа накрила велетенська космічна сітка. Вона почала підійматися, його затиснуло канатами. Даґлас рухався вгору, до неба, але був спокійний, незворушний і більше не боявся.

Чого боятися? Він робитиме майже те саме, що й завжди. Звичайно, він сумуватиме за Лорою і коледжем, дружніми інтелектуальними розмовами на кафедрі, світлими обличчями студентів. Але, поза сумнівом, він знайде товариство і нагорі.

Знайде, з ким працювати. Досвідчені уми, з якими можна спілкуватися.

Сітка підіймала його усе швидше. Дорога швидко віддалялася. Земля перетворилася з пласкої поверхні на кулю. Даґлас спостерігав за нею з професійною цікавістю. Над ним, за переплетеним мереживом сітки, він бачив обриси іншого всесвіту, нового світу, до якого рухався.

Постаті. Дві велетенські фігури сиділи навпочіпки. Неймовірно гігантські й згорблені. Одна з них тягнула сітку, інша спостерігала, тримаючи щось у руках. Позаду був якийсь ландшафт. Невиразні форми, надто великі, щоб Даґлас міг осягнути їх поглядом.

— «Ну нарешті, — пролунало в його голові. — Оце так боротьба!»

— «І воно того вартувало», — подумала інша істота.

Їхні думки гриміли в голові Даґласа. Могутні думки велетенських мізків.

— «Я був правий, цей поки найбільший. Яка здобич!»

— «Важить, мабуть, під двадцять чотири реґети!»

— «Ну нарешті!»

Враз спокій полишив Даґласа, він похолов від жаху. Про що це вони говорили? Що вони мали на увазі?

Аж тут його витрусили із сітки, і він полетів униз. Щось стрімко наближалося. Що це? Пласка, блискуча поверхня.

Дивовижно схожа на сковороду.