Повне зібрання короткої прози. Том 2

Майстер каптурів

— Каптур!

— У нього каптур!

Робітники й покупці гуртом кинулися бігти тротуаром. Юнак з хворобливо-жовтим обличчям полишив свій велосипед і помчав слідом. Людей ставало все більше, підтягувалися ділки в сірих піджаках, секретарі з втомленими обличчями, службовці й робочий люд.

— Хапай його! — натовп роєм летів уперед. — Хапай старого!

Юнак з хворобливим обличчям підхопив з ринви камінь і пожбурив його. У старого він не влучив, натомість розлетілася вітрина крамниці.

— У нього каптур, це точно!

— Знімайте!

Полетіло ще каміння. Переляканий захеканий старий намагався проштовхнутися між двома солдатами, що заступали шлях. Камінь влучив йому в спину.

— Що ти хочеш приховати? — юнак з хворобливим обличчям підбіг і став просто перед старим. — Чому ти боїшся проби?

— Він хоче щось приховати! — робітник стягнув зі старого капелюх. Жадібні руки потяглися до тонкої металевої стрічки на голові чоловіка.

— Ніхто не має права ховатися!

Старий упав, приземлившись на долоні й коліна, його парасолька відкотилася геть. Один зі службовців таки дістався до каптура й стягнув його. Натовп ошаленів, намагаючись поділити металеву стрічку. Раптом юнак закричав і відступив, тримаючи стрічку над собою.

— Дістав! Дістав! — гукнув він, відбіг назад до велосипеда і хутко закрутив педалями, досі стискаючи погнуту стрічку.

На узбіччі зупинилося поліцейське авто, заревла сирена. Поліцейські роботи повистрибували й заходилися відтісняти натовп.

— Вас поранено? — вони допомогли старому підвестися.

Розгублений старий похитав головою. Його окуляри звисали з одного вуха. Обличчя було вимащене слиною і кров’ю.

— Чудово, — металеві пальці копа відпустили його. — Краще заберіться геть з вулиці, кудись у приміщення. Для вашого ж добра.

Директор Чистки Росс відсунув доповідну.

— Ще один. Я радітиму, коли нарешті ухвалять законопроект про заборону щитів.

Пітерз підвів погляд.

— Ще один?

— Знову знайшли каптур — щит проти зондування. Це вже десятий за останні сорок вісім годин. Вони розсилають їх дедалі більше.

— Розсилають, підсовують під двері, запихають у кишені, лишають біля столів — шляхи поширення найрізноманітніші.

— Якби ж більше людей нам повідомляло.

Пітерз вишкірився.

— Це диво, що взагалі хтось повідомляє. Каптури не просто так надсилають саме цим людям. Їх обирають не навмання.

— А як тоді їх обирають?

— Їм є що приховувати. Чому б їм інакше надсилали каптури?

— Але як щодо тих, хто нам таки про це повідомив?

— Вони бояться їх носити. Вони віддали нам каптури, щоб уникнути підозри.

Росс похмуро задумався.

— Мабуть.

— У невинної людини не має причин приховувати свої думки. Дев’яносто дев’ять відсотків населення радіє, що їхній розум сканують. Більшість людей хочуть довести свою відданість, а цей один відсоток у чомусь таки винен.

Росс розкрив картонну папку й дістав погнутий металевий обруч. Він уважно його оглянув.

— Подивіться на це. Просто шматок сплаву, але він справді відсікає всі проби. Тепи казяться. Він їх глушить, вони не можуть його обійти — для них це шок.

— Ви ж надіслали зразки до лабораторії?

— Ні, звісно. Я не хочу, щоб якісь працівники лаби зробили собі каптури. Нам вистачає проблем!

— У кого забрали цей?

Росс натиснув кнопку на столі.

— Зараз дізнаємося. Послухаємо рапорт від тепа.

Двері розтанули, і до кімнати ввійшов худорлявий юнак з хворобливо-жовтим обличчям. Він побачив металевий обруч в руках Росса й силувано, насторожено посміхнувся.

— Викликали?

Росс оглянув юнака. Біляве волосся, блакитні очі. На вигляд звичайний собі юнак, першокурсник якогось коледжу. Але Росс знав, що це лише видимість. Ернест Еббад був телепатичним мутантом — тепом. Одним з кількох сотень, які працювали на Чистку. Вони знімали проби, щоб перевіряти громадян на відданість.

До тепів перевірка на відданість була ненадійною. Клятви, стеження, прослуховування — цього було замало. Вимога, що кожна людина повинна довести свою відданість, в теорії була правильною, але на практиці мало хто міг це зробити. Здавалося, що від презумпції «винен, доки не доведено протилежне» доведеться відмовитися й повернутися до законів римського права[6].

Після Мадагаскарського вибуху 2004-го вдалося розв’язати проблему, яка здавалася невирішуваною. Тоді кілька тисяч розквартированих у цій зоні вояків накрили хвилі важкої радіації. Серед тих, хто вижив, у небагатьох потім були діти, зате серед кількох сотень цих дітей виявилося чимало з неврологічними характеристиками радикально нового типу. Вперше за тисячі років з’явилися люди-мутанти.

Тепи з’явилися випадково, але вони вирішили найгострішу проблему, з якою зіткнувся Вільний Союз: виявлення і покарання нелояльних громадян. Тепи були безцінними для уряду Вільного Союзу — і тепи про це знали.

— Це ти конфіскував? — запитав Росс, постукавши по обручу.

Аббад кивнув.

— Так.

Юнак слухав його думки, а не промовлені слова. Росс розгнівано почервонів.

— Як виглядав той чоловік? — різко запитав він. — На пластині з доповідною не було жодних деталей.

— Його звати доктор Френклін. Він директор Комісії з федеральних ресурсів, шістдесят сім років, приїхав відвідати родичку.

— Волтер Френклін! Я чув про нього. — Росс здивована подивився на Аббада. — Тож ти вже...

— Я зміг його просканувати, щойно з нього зняли каптур.

— Куди Френклін подався після нападу?

— Сховався, як йому й порадила поліція.

— Вони прибули?

— Після того, як уже забрали каптур, звичайно. Все пройшло бездоганно. Френкліна помітив інший телепат, не я. Мені повідомили, що він рухається в мій бік, і коли підійшов Френклін, я закричав, що на ньому каптур. Перехожі здійняли галас, зібрався натовп. Прибув другий телепат, і ми скеровували юрбу, аж доки не підібралися до нього. Я власноруч дістав капюшон — далі ви знаєте.

Росс якусь мить помовчав.

— Ти знаєш, як до нього потрапив каптур? Ти це просканував?

— Він отримав його поштою.

— А він...

— Він гадки не має, хто чи звідки йому це надіслав.

Росс насупився.

— Тоді він не може дати нам більше інформації про них — про відправників.

— Про майстрів каптурів, — холодно відповів Аббад.

Росс підвів очі.

— Про кого?

— Майстрів каптурів. Хтось же їх робить. — Обличчя Аббада стало суворим. — Хтось виготовляє ці захисні щити, щоб не пропускати нас.

— І ти певен...

— Так, Френклін нічого не знає! Він учора ввечері прибув до міста, і вже вранці поштовий автомат передав йому каптур. Спочатку старий вагався, а тоді купив каптура й прикрив ним стрічку. Він пішки вирушив до будинку своєї небоги. Ми засікли його вже за кілька хвилин, щойно він потрапив у радіус.

— Схоже, цими днями їх побільшало. Розсилається все більше каптурів, але ти про це й так знаєш. — Росс стиснув щелепи. — Ми маємо знайти відправників.

— Це забере час. Вочевидь, вони ніколи не знімають капюшонів, — обличчя Аббада перекосилося. — Чорт, нам доводиться підходити до них так близько! Наш радіус сканування надзвичайно обмежений. Але рано чи пізно ми знайдемо одного з них, колись ми зірвемо з когось каптура і знайдемо його.

— За минулий рік було виявлено п’ять тисяч людей у каптурах, — нагадав Росс. — П’ять тисяч — і жоден з них нічого не знав. Ні звідки надійшли ці каптури, ні хто їх виготовив.

— Коли нас буде більше, наші шанси зростуть, — похмуро відповів Аббад. — Зараз нас замало. Але колись...

— Ви ж збираєтеся взяти з Френкліна пробу, чи не так? — звернувся до Росса Пітерз. — Як і передбачено процедурою.

— Думаю, так, — Росс кивнув до Аббада. — Ти можеш цим зайнятися. Нехай хтось із вашої групи візьме повну пробу й перевірить, чи заховане щось цікаве у його несвідомій нейрозоні. Рапорт про результати передаси мені за звичною процедурою.

Аббад попорпався в пальті, дістав котушку із записом і кинув на стіл перед Россом.

— Тримайте.

— Що це?

— Повна проба Френкліна. Усі рівні — повністю досліджені та записані.

Росс вирячився на юнака.

— Ви...

— Ми вирішили не зволікати. — Аббад рушив до дверей. — Це хороша робота, Каммінґз робив. Ми виявили значну нелояльність, щоправда, більше ідеологічну, ніж відкриту. Можливо, ви захочете його взяти. Коли йому було двадцять чотири, він знайшов якісь старі книжки й музичні записи, і це справило на нього велике враження. У кінці запису наша повна оцінка його відхилення.

Двері розтанули, й Аббад пішов.

Росс і Пітерз дивилися йому вслід. Зрештою Росс взяв котушку із записом й поклав до папки з погнутим металевим каптуром.

— Бляха, — сказав Пітерз. — Вони зняли пробу без наказу.

Росс кивнув, глибоко задумавшись.

— Так. І я зовсім не певен, що мені це подобається.

Чоловіки дивилися один на одного і знали, що просто зараз за дверима кабінету Ернест Аббад сканує їхні думки.

— Чорт! — безпорадно вигукнув Росс. — От срань!

Волтер Френклін захекано роззирався довкола. Неслухняною рукою він нервово витер піт зі свого зморшкуватого обличчя.

З коридору долинало відлуння кроків агентів Чистки, і долинало все гучніше.

Утікши від натовпу, він лише тимчасово врятувався. Це було чотири години тому. Тепер сонце сідало, й на Нью-Йорк спадав вечір. Він зміг пробитися через пів міста, майже на околиці — і ось його публічного оголосили в розшук.

За що?! Він все життя пропрацював на уряд Вільного Союзу. Жодного нелояльного вчинку. Жодного, крім того, що він відкрив ранкову пошту, знайшов каптура і, повагавшись, зрештою одягнув його. Він згадав невелику етикетку з інструкцією.

ВІТАННЯ!

Щит проти зондування надсилається вам як подарунок від майстра у щирому сподіванні, що для вас він буде цінним.

Дякую вам.

І все. Жодної іншої інформації. Він довго роздумував, чи варто його одягати. Волтер ніколи не вчиняв нічого протизаконного, йому не було чого приховувати — жодної нелояльності до Союзу. Але сама думка його зачаровувала. У каптурі його розум був би його власним, ніхто б не міг туди зазирнути. Його розум знову належав би лише йому — приватний і прихований. Можна думати, що забажаєш, і всі думки вже не призначалися б ні для кого, крім тебе самого.

Зрештою він зважився й одягнув каптур, прикривши його своїм старим «гомбурґом[7]». Не встиг Френклін вийти на вулицю, як за десять хвилин довкола нього вже кричав і лютував натовп, а тепер його ще й оголосили у розшук.

Френклін у розпачі шукав виходу. Що йому робити? Він постане перед Радою Чистки. Жодних обвинувачень не висуватимуть — тягар виправдання лежатиме на ньому, він матиме довести свою лояльність. Хіба він справді колись чинив щось протизаконне? Може, він забув про якісь свої вчинки? Він одягнув каптур. Можливо. У Конгресі був якийсь законопроект, за яким використання щитів від зондування стане злочином, але ж його ще не ухвалили!

Агенти Чистки були вже близько, майже дістали його. Він відступав униз коридором готелю, розпачливо роззираючись. Світився червоний знак «ВИХІД». Він поквапився до нього й далі підвальними сходами, на темну вулицю. Залишатися надворі було небезпечно, там був натовп, тож Френклін намагався залишатися в приміщенні стільки, скільки було можливо. Але тепер вибору не лишалося.

Позаду пролунав пронизливий крик. Щось різонуло повз нього, випаливши частину тротуару. Слем-промінь. Френклін помчав, засапуючись, за ріг і вниз вулицею. Люди з цікавістю поглядали на нього, коли він пробігав повз.

Старий перебіг людну вулицю й прилаштувався до групи, що прямувала до театру. Чи помітили його агенти? Він нервово роззирнувся, нікого не було видно.

На розі він рушив через дорогу на сигнал світлофора. Діставшись до острівця безпеки посередині, Френклін побачив лискучу машину Чистки, що потроху наближалася. Його помітили? Він залишив острівець, рухаючись до бордюру на протилежному боці. Машина Чистки раптом рвонула з місця, прискорюючись. З’явилася ще одна, що рухалася з протилежного боку.

Френклін дійшов до узбіччя.

Перше авто зупинилося. З нього почали вистрибувати агенти Чистки, збираючись на тротуарі.

Він був у пастці, ніде було сховатися. Втомлені покупці й офісні працівники навколо уважно спостерігали за ним без жодного співчуття в погляді. Хтось посміхався з байдужою цікавістю. Френклін очманіло роззирався. Жодного закладу, жодних дверей, жодної людини.

Раптом перед ним зупинилося авто, його двері від’їхали вбік.

— Сідай, — з водійського сидіння перехилилася молода дівчина, на її вродливому обличчі застиг нетерплячий вираз. — Сідай, кажу тобі!

Він сів. Дівчина закрила двері, й машина рвонула. Попереду з’явилося авто Чистки й заблокувала проїзд своїм блискучим корпусом, ще одне наближалося ззаду.

Дівчина схилилася над панеллю керування, й машина раптом здійнялася в повітря. Вони злетіли, обганяючи транспорт попереду й швидко набираючи висоту. Позаду небо освітив фіолетовий спалах.

— Пригнись! — крикнула дівчина. Френклін впав на сидіння. Вони пролетіли широкою дугою, опинившись під захистом колон будинків. Наземні авто Чистки здалися й поїхали геть.

Френклін підвівся й тремтячою рукою витер лоба.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Будь ласка, — дівчина додала швидкості. Вони пролетіли комерційний район міста і тепер рухалися над житловими околицями. Дівчина керувала мовчки, пильнуючи небо попереду.

— Хто ти? — запитав Френклін.

Дівчина щось йому кинула.

— Одягни це.

Каптур. Френклін розстібнув його й незграбно начепив на голову.

— Одягнув.

— Без цього ми потрапимо в радіус сканування тепів. Ми завжди маємо бути обережними.

— Куди ми летимо?

Дівчина обернулася до нього, оглянула спокійними сірими очима, притримуючи кермо однією рукою.

— Ми летимо до Майстра каптурів, — відповіла вона. — Тебе оголосили в розшук як особливо небезпечного, зараз ти й години без мене не протримаєшся.

— Але я не розумію, — Френклін похитав головою, здивований. — Чого їм від мене треба? Що я зробив?

— Тебе підставили. — Дівчина запустила авто широкою дугою, вітер пронизливо свистів в амортизаторах і крилах. — Підставили тепи. Усе відбувається дуже швидко, тож не можна гаяти часу.

Невисокий лисий чоловік зняв окуляри й простягнув Френкліну руку, зіщулено його розглядаючи. — Радий зустрітися з вами, докторе. Я з великою цікавістю стежив за вашою роботою в Раді.

— Хто ви? — запитав Френклін.

Невисокий чоловік сором’язливо усміхнувся.

— Я Джеймс Каттер, або ж Майстер каптурів, як мене називають тепи. Це наша фабрика, — він обвів рукою приміщення. — Погляньте.

Френклін роззирнувся довкола. Це був склад, старезний дерев’яний будинок минулого століття. Масивні поточені шашелем балки здіймалися вгору, сухі й потріскані. Бетонна підлога. Старомодні флуоресцентні лампи поблискували й мерехтіли на стелі. Вкритими вологими плямами стінами тягнулися опуклі труби.

Старий поволі рушив кімнатою, роздивляючись приміщення, Каттер ішов поруч. Френклін був розгубленим, усе відбувалося надто швидко. Вони були десь за Нью-Йорком, на занедбаній промисловій околиці. Довкола працювали люди, схилившись над матрицями й ливарними формами. Повітря було гарячим, крутився старий вентилятор. Склад безперестанку відлунював і вібрував.

— Це... — пробурмотів Френклін. — Це тут...

— Так, це тут ми робимо каптури. Не дуже вражає, чи не так? Згодом ми сподіваємося переїхати в нове приміщення. Ходімо, я покажу вам усе.

Каттер штовхнув бічні двері, й чоловіки увійшли до невеликої лабораторії, заваленої пляшками й ретортами.

— Це кімната для досліджень. Теоретичних і прикладних. Деякі були успішними, якісь результати ми зможемо використати, якісь, сподіваємося, не доведеться. Крім того, це допомагає чимось зайняти біженців.

— Біженців?

Каттер відсунув якесь обладнання і всівся за лабораторний стіл.

— Більшість людей тут з тих самих причин, що й ви. Їх підставили тепи, звинуватили у відхиленні. Але ми дісталися до них першими.

— Але чому...

— Чому вас підставили? Через вашу посаду. Директор урядового відділу. Усі ці люди чимось виділялися — і всіх їх підставили пробами тепів. — Прихилившись до запліснявілої стіни, Каттер закурив сигарету. — Ми досі живі, бо десять років тому в урядовій лабі було зроблено відкриття. — Він постукав по каптуру. — Цей сплав захищає від телепатичних проб, його випадково відкрив один із наших вчених. Тепи одразу вийшли на нього, але він примудрився втекти, зробити партію каптурів і розіслати своїм колегам. Так ми й почали.

— Скільки тут людей?

Каттер розсміявся.

— Не можу вам цього сказати. Достатньо, щоб виготовляти капюшони й розповсюджувати їх. Для важливих людей в уряді, людей на владних позиціях, науковців, службовців, освітян.

— Навіщо?

— Бо ми хочемо дістатися до них першими, випередити тепів. До вас ми дісталися надто пізно. На вас уже зробили повний рапорт і пробу — ще до того, як каптур надійшов поштою. Тепи поступово беруть уряд в облогу. Вони вишуковують найкращих, доносять на них і домагаються арешту. Якщо теп каже, що людина нелояльна, Чистка не може її не затримати. Ми намагалися вчасно передати вам каптур. Вони б не змогли подати рапорт, якби ви були в каптурі, але вони нас перехитрили. Вони наслали на вас натовп і відібрали каптур. Щойно його забрали, вони передали рапорт у Чистку.

— То ось чому вони хотіли його зняти.

— Тепи не можуть подати фальшивий рапорт на людину, розум якої непрозорий для проби, у Чистці не такі вже й дурні.

Тепи спочатку мають зняти каптур, тож усі, хто носять каптури, перебувають поза їхнім впливом. Досі тепи використовували розлючений натовп, але це не дуже ефективно. Тому вони працюють над законопроектом у Конгресі. Законопроектом сенатора Волдо про заборону щитів. Він зробить носіння каптурів незаконним, — Каттер іронічно посміхнувся. — Якщо людина невинна, то чому вона заперечуватиме проти сканування свого розуму? Законопроект прирівняє носіння щитів до злочину. Люди, які отримуватимуть каптури, миттю здаватимуть їх Чистці. Навіть один із десяти тисяч не захоче залишити каптура, якщо покаранням буде ув’язнення і конфіскація майна.

— Я якось зустрічався з Волдо. Не вірю, що він запропонував би такий законопроект, розуміючи його наслідки. Якби йому пояснити...

— Саме так! Пояснити йому. Законопроект треба зупинити, бо якщо його ухвалять, нам кінець. І тепи це розуміють. Хтось має поговорити з Волдо і переконати його, — очі Каттера світилися. — Ви з ним знайомі, він вас згадає.

— Що ви пропонуєте?

— Френкліне, ми пошлемо вас назад — зустрітися з Волдо. Це наш єдиний шанс зупинити законопроект, а його треба зупинити.

Транспорт з гуркотом мчав над Скелястими горами, внизу мигтіли чагарники і ліс. — Десь праворуч має бути рівне пасовище, — сказав Каттер. — Я приземлюся там, якщо зможу його знайти.

Він вимкнув двигун, і гуркіт стих. Вони знижувалися над пагорбами.

— Он там, по правий бік, — сказав Френклін.

Каттер плавною дугою повів транспорт до землі.

— Звідси ми зможемо дістатися до маєтку Волдо пішки. — Від зіткнення із землею їх струснуло, випущені опори вгрузли в ґрунт, і вони нарешті зупинилися.

Високі дерева довкола ледь колихалися під вітром. Середина ранку, повітря прохолодне і свіже. Вони були високо в горах з боку Колорадо.

— Які в нас шанси дістатися до нього? — запитав Френклін.

— Невеликі.

Френклін занервував.

— Але чому? Чому невеликі?

Каттер відчинив двері транспорту й зістрибнув на землю.

— Давайте, — він допоміг Френкліну вибратися й захряснув за ним двері. — Волдо охороняють, довкола нього стіна з роботів. Саме тому ми ніколи раніше й не намагалися. Ми не робили б цього і зараз, якби ситуація не була критичною.

Вони проминули пасовище, спускаючись схилом по вузькій, порослій травою стежці.

— Навіщо їм це? — запитав Френклін. — Тепам. Чому вони прагнуть влади?

— Людська природа, я припускаю.

— Людська природа?

— Тепи нічим не відрізняються від якобінців, «круглоголових», нацистів чи більшовиків[8]. Завжди є група, яка хоче вести людство — для його ж власного блага, звісно.

— І тепи вірять у це?

— Більшість тепів вірять, що вони за своєю природою повинні бути поводирями людства. Люди без телепатичних здібностей для них нижчий вид. Тепи — наче наступний щабель, homo superior. І оскільки вони вищі, то, природно, мають і керувати, вирішувати все за нас.

— Але ви з цим не згодні, — сказав Френклін.

— Тепи відрізняються від нас, але це не означає, що вони вищі. Телепатичні здібності не означають вищості загалом. Тепи — не вища раса. Вони люди з особливою здатністю, але це не дає їм права вказувати всім іншим, що робити. Ця проблема постає не вперше.

— А хто ж тоді має вести людство? — запитав Френклін. — Хто має керувати?

— Ніхто не повинен вести людство, воно має вести себе саме, — Каттер раптом зупинився і напружився. — Ми майже на місці, просто перед нами маєток Волдо. Зберіться, усе залежить від наступних кількох хвилин.

— Кілька роботів-охоронців, — Каттер опустив бінокль, — але мене хвилює не це. Якщо біля Волдо є теп, він відчує наші каптури.

— І ми не можемо їх зняти.

— Ні. Тоді вони про все довідаються й передадуть у центр від тепа до тепа. — Каттер обережно скрадався вперед. — Роботи зупинять нас і вимагатимуть документи. Ми розраховуватимемо на вашу директорську перепустку.

Чоловіки вилізли з кущів і перейшли відкрите поле в напрямку до маєтку сенатора Волдо. Вони дісталися до ґрунтової дороги й рушили нею, мовчки вдивляючись перед собою.

— Стій! — з боку поля прожогом наближався робот-охоронець. — Назвіть себе!

Френклін показав йому перепустку.

— У мене директорський допуск. Ми хочемо зустрітися з сенатором, я його давній приятель.

Доки робот вивчав картку-посвідчення, клацали автоматичні реле.

— Директорський допуск?

— Саме так, — відповів Френклін, починаючи нервувати.

— Геть з дороги, — нетерпляче наказав Каттер. — Нам ніколи гаяти час.

Робот невпевнено відступив.

— Вибачте, що зупинив вас, сер. Сенатор у головній будівлі. Проходьте прямо.

— Чудово. — Каттер і Френклін минули робота. На круглому обличчі Каттера виступив піт. — Нам вдалося, — прошепотів він. — Тепер будемо сподіватися, що всередині немає тепів.

Френклін дістався до ґанку і почав повільно підніматися сходами, Каттер тягнувся за ним. Біля дверей Френклін зупинився, глянувши на молодшого чоловіка.

— Може, мені...

— Уперед, — Каттер виглядав напруженим. — Давайте зайдемо всередину. Там безпечніше.

Френклін підвів руку. У дверях щось гучно клацнуло — лінза сфотографувала його й відправила зображення на перевірку. Френклін мовчки молився. Якщо оголошення Чистки про розшук дісталося навіть сюди...

Двері розчинилися.

— Уперед, — випалив Каттер.

Френклін увійшов, роззираючись у напівтемряві. Він кліпав, призвичаюючись до тьмяного світла вестибюля. До них хтось ішов, якась постать, невисокий гнучкий силует, що швидко наближався. Волдо?

Худорлявий юнак з хворобливо-жовтим обличчям і восковою посмішкою увійшов до вестибюля.

— Доброго ранку, докторе Френклін, — привітався він, скинув на плече слем-рушницю і вистрелив.

Каттер і Ернест Аббад дивилися на липке місиво, що колись було доктором Френкліном. Обидва мовчали. Нарешті Каттер підвів руку, його обличчя побіліло.

— Обов’язково було його вбивати?

Аббад ворухнувся, раптом згадавши про його присутність.

— Чому ні? — він знизав плечима і спрямував слем-рушницю Каттеру в живіт. — Він був уже старим і не протримався б довго в таборі під захисним арештом[9].

Каттер дістав пачку сигарет і повільно закурив, не зводячи погляду з обличчя юнака. Він ніколи раніше не бачив Ернеста Аббада, але він знав, хто це. Він спостерігав, як юнак знічев’я копнув тіло на підлозі.

— То Волдо теж теп, — сказав Каттер.

— Так.

— Френклін помилявся. Волдо чудово розуміє наслідки свого законопроекту.

— Звичайно! Законопроект про заборону щитів — ключовий елемент нашого плану. — Аббад повів дулом слем-рушниці. — Знімай каптура. Я не можу тебе просканувати, і мене це нервує.

Каттер завагався. Замислений, він кинув сигарету на підлогу й роздушив підошвою.

— Чому ти тут? Зазвичай ти у Нью-Йорку, а сюди шлях далекий.

Аббад посміхнувся.

— Ми перехопили думки доктора Френкліна, коли він сів у машину до тієї дівчини — до того, як вона передала йому капюшон. Вона не встигла, і ми отримали її чітке візуальне зображення — побачене із заднього сидіння, звичайно. Вона розвернулася, щоб передати йому каптур. Чистка взяла її дві години тому. Вона чимало знала — наш перший реальний контакт. Ми змогли знайти твою фабрику й схопити більшість робітників.

— Справді? — тихо промовив Каттер.

— Вони під захисним арештом. Їхні каптури конфісковані, як і запаси для розповсюдження. Матриці розібрані. Наскільки мені відомо, ми схопили всю групу. Ти останній.

— Тоді хіба важливо, чи зніму я свій каптур?

Очі Аббада зблиснули.

— Знімай. Я хочу просканувати тебе, Майстре каптурів.

— Не розумію, про що ти говориш, — пробурмотів Каттер.

— Кілька твоїх людей здали нам твоє зображення — і деталі твоєї подорожі сюди. Я прибув, наперед повідомивши Волдо через нашу телепатичну систему оповіщення. Хотів бути тут особисто.

— Чому?

— Бо це подія. Велика подія.

— А яка твоя роль у цьому? — не вгавав Каттер.

Жовте обличчя Аббада перекосилося.

— Замовкни! Знімай! Я можу пристрелити тебе зараз же, але хочу спочатку просканувати.

— Добре, я зніму. Проскануй мене, якщо хочеш. Зніми повну пробу. — Каттер замовк, всерйоз задумавшись. — Це буде твій вирок.

— Про що ти говориш?

Каттер зняв каптур і кинув його на стіл біля дверей.

— Отже? Що ти бачиш? Що мені відомо — щось невідоме для інших?

Мить Аббад мовчав.

Нараз його обличчя скривилося, рот безгучно засмикався. Слем-рушниця затремтіла, Аббад заточився, його худорляве тіло забилося в конвульсіях. Він дивився на Каттера з жахом.

— Я дізнався про це зовсім нещодавно, — сказав Каттер. — У нашій лабораторії. Я не хотів цього використовувати — але ти змусив мене зняти каптура. Я завжди вважав своїм найважливішим відкриттям сплав — до цього. Але в певному сенсі це навіть важливіше, ти згоден?

Аббад не відповів. Його обличчя стало хворобливо-сірим, губи заворушилися, але не пролунало жодного звуку.

— У мене було передчуття — і виявилося, що воно не підвело. Я знав, що телепати є нащадками єдиної групи, результатом нещасного випадку — водневого вибуху на Мадагаскарі. Я багато про це думав. Більшість відомих нам мутантів з’являються рівномірно серед видів, які досягнули фази мутації. Не в поодинокій групі на одній території, а всюди, де тільки є представники цього виду.

Натомість причиною вашої появи стало пошкодження плазми статевих клітин невеликої групи людей. Ви не є мутантами в сенсі природного розвитку в еволюційному процесі. Вид людина розумна ще в жодному сенсі не досягнув фази мутації, тож, імовірно, ви не мали б бути мутантами.

Я провів дослідження — якісь біологічні, якісь суто статистичні, соціологічні. Ми зіставляли факти про вас, про кожного члена групи, якого могли знайти. Якого ви віку, чим заробляєте на життя, скільки з вас одружені, скільки в кого дітей. Зрештою я виявив факти, які ти зараз скануєш.

Каттер схилився до Аббада, пильно вдивляючись в обличчя юнака.

— Ти не справжній мутант, Аббаде. Ваша група існує через випадковий вибух. Ви відрізняєтеся від нас, тому що постраждав репродуктивний апарат ваших батьків. У вас немає однієї важливої риси, яка притаманна справжнім мутантам. — Слабка посмішка скривила обличчя Каттера. — Чимало з вас одружені, але немає жодних свідчень про дітей. Жодних! Жодної дитини тепа! Ви не здатні до розмноження, Аббаде. Ви стерильні, усі ви. Коли ви вимрете, інших уже не буде. Ви не мутанти, ви виродки!

Аббад захрипів, його тіло затремтіло.

— Я бачу це у твоїй свідомості, — він із зусиллям опанував себе. — Ти нікому про це не розповідав, правда ж? Ти єдиний, хто знає?

— Ще дехто знає, — відповів Каттер.

— Хто?

— Ти знаєш. Ти мене просканував, а оскільки ти теп, то й усі інші...

Аббад вистрелив, міцно притиснувши слем-рушницю до власних грудей, і розлетівся на шматки. Каттер відсахнувся, затуливши обличчя руками, заплющив очі й затамував подих.

Коли він забрав руки, нічого вже не лишилося.

Каттер похитав головою.

— Запізно, Аббаде, недостатньо швидко. Сканування миттєве — і Волдо перебуває в радіусі, а далі система оповіщення. І навіть якщо вони не встигли дізнатися від тебе, мене вони не зможуть не перехопити.

Позаду долинув шум. Каттер розвернувся. Агенти Чистки швидко просочувалися до зали, поглядаючи то на рештки на підлозі, то на Каттера.

Директор Росс невпевнено наблизився до Каттера, розгублений і наляканий.

— Що тут трапилося? Де...

— Проскануйте його! — відрізав Пітерз. — Приведіть сюди тепа, швидко. Приведіть Волдо. Дізнайтеся, що сталося.

Каттер іронічно посміхнувся.

— Звичайно, — сказав він і з полегшенням осів. — Проскануйте мене, мені немає чого приховувати. Приведіть тепа, нехай зніме пробу — якщо тільки ви ще зможете якогось знайти.