Повне зібрання короткої прози. Том 2

Сувенір

— Приземляємося, сер, — повідомив робот-пілот. Почувши це, Роджерз сіпнувся й миттю підвів погляд. Він випростався й припасував гальмівні ремені. Корабель почав швидке й тихе зниження до поверхні планети.

Це був — серце Роджерза затріпотіло — світ Вільямсона. Легендарна загублена планета, яку знайшли лише через три століття. Знайшли цілковито випадково, звичайно. Ця блакитно-зелена планета, святий Грааль Галактичної системи, була майже дивом відкрита звичайною розвідувальною місією.

Френк Вільямсон був першим терраном, що винайшов міжсистемний двигун — першим, хто вистрибнув із Сонячної системи у всесвіт за її межами. Він так і не повернувся. Його, як і його світ, його колонію, не знайшли. Було безліч чуток, хибних слідів, вигаданих історій — і все.

— Отримую дозвіл на посадку, — оголосив робот-пілот, збільшивши гучність контрольного динаміка і перемкнувшись на прийом.

— Майданчик вільний, — долинув примарний голос з поверхні. — Пам’ятайте, ми нічого не знаємо про ваші посадкові механізми. Якої довжини має бути смуга? Бар’єри безпеки для екстреного гальмування увімкнені.

Роджерз усміхнувся. Він чув, як пілот повідомляє, що жодних смуг не потрібно. Не для цього корабля. Бар’єри безпеки можна спокійно опустити.

Три сотні років! Щоб знайти світ Вільямсона, знадобилося чимало часу. Багато вчених визнали справу марною. Хтось вважав, що він так нікуди й не долетів і помер у космосі. Тож, може, світу Вільямсона взагалі не існувало. Бо й справді не було жодних певних підказок чи зачіпок, де його шукати. Френк Вільямсон з ще трьома родинами зник у порожнечі, і більше про них не чули.

Дотепер...

На полі його зустрів молодий чоловік. Він був худий, рудий і одягнений у кольоровий костюм з яскравої тканини.

— Ти з Галактичного Центру Трансляції?

— Так, Едвард Роджерз, — хрипко відповів він.

Чоловік простягнув йому руку. Роджерз незграбно її потиснув.

— Мене звати Вільямсон, — сказав молодик. — Джин Вільямсон.

Ім’я оглушило Роджерза, наче грім.

— То ти...

Чоловік кивнув, його погляд був загадковим.

— Я його прапрапраправнук. Тут є його могила. Можеш навідати її, якщо забажаєш.

— Я ледь не його самого очікував побачити. Він... Він для нас майже божество. Перша людина, що покинула межі Сонячної системи.

— Для нас він теж багато означає, — відповів Джин. — Він привів нас сюди. Вони довго блукали, доки знайшли придатну для життя планету. — Вільямсон махнув у бік міста, що лежало за посадковим майданчиком. — Ця виявилася прийнятною, десята планета цієї системи.

Очі Роджерза сяяли. Світ Вільямсона! У нього під ногами.

Він важко гупав по сходинках трапу, яким вони спускалися з майданчика. Скільки людей у Галактиці мріяли зійти трапом до світу Вільямсона пліч-о-пліч з молодим нащадком Френка Вільямсона!

— Кожен захоче тут побувати, — сказав Вільямсон, неначе прочитавши його думки. — Насмітити тут і нарвати квітів, забрати із собою жменю землі. — Він дещо нервово розсміявся. — Але Трансляція проконтролює їх, звичайно.

— Авжеж, — запевнив його Роджерз.

На останніх сходинках трапу Роджерз раптом зупинився. Він вперше поглянув на місто.

— Щось не так? — запитав Джин Вільямсон з ледь помітним здивуванням.

Вони, звісно, були відрізані, ізольовані, тож, мабуть, це була не така вже й несподіванка. Диво, що вони взагалі не жили в печерах, поїдаючи сире м’ясо. Але Вільямсон завжди символізував прогрес і розвиток, він був людиною, яка йшла попереду інших.

Його космічний двигун за сучасними стандартами був примітивним і архаїчним, але це не вплинуло на легенду: Вільямсон лишався піонером, винахідником. Людиною, яка творила.

Та все ж місто було не більш ніж поселенням, з кількома десятками будинків і кількома адміністративними й промисловими будівлями на околицях. За містом простягалися зелені поля, схили й широкий степ. Наземний транспорт повільно їхав вузькими вуличками, а більшість мешканців міста ходили пішки. Це виглядало неймовірним анахронізмом, пережитком минулого.

— Я звик до єдиної галактичної культури, — сказав Роджерз. — Трансляція всюди підтримує єдиний технологічний та ідеологічний рівень. Важко одразу пристосуватися до такої радикально іншої соціальної стадії, але ж ви були відрізані.

— Відрізані? — перепитав Вільямсон.

— Від Трансляції. Ви були змушені розвиватися без сторонньої допомоги.

Перед ними зупинився наземний транспортник. Його водій вручну відчинив двері.

— Я знайомий з цими технологіями, тож зможу пристосуватися, — запевнив його Роджерз.

— Насправді ми вже понад століття отримуємо координати Трансляції, — відповів Вільямсон, сідаючи в машину і знаком запрошуючи Роджерза сісти поруч.

— Не розумію, — здивувався Роджерз. — Ти хочеш сказати, що ви підключилися до мережі, але навіть не спробували...

— Ми отримуємо ваші координати, — відказав Джин Вільямсон, — але наші громадяни не зацікавлені в тому, щоб їх використовувати.

Наземний транспортник мчав по шосе уздовж підніжжя велетенського червоного схилу. І вже незабаром місто залишилося позаду у тьмяних відблисках сонячного проміння. Обабіч дороги росли кущі і ще якісь рослини. Прямовисний бік схилу здіймався, вивищуючись стіною з насичено-червоного піщаника — шорсткуватий, незайманий.

— Гарний вечір, — сказав Вільямсон.

Роджерз кивнув, але здавався стривоженим.

Вільямсон опустив вікно, і в транспортник війнуло холодним повітрям. Залетіло кілька комароподібних комах. Десь далеко два крихітні силуети орали поле — чоловік і величезний незграбний звір.

— Коли ми будемо на місці? — запитав Роджерз.

— Невдовзі. Більшість із нас мешкає за містом. Ми живемо в сільській місцевості — в ізольованих самодостатніх фермерських поселеннях. Вони побудовані за зразком феодальних маєтків Середньовіччя.

— Тоді ви підтримуєте лише дуже елементарний рівень життя. Скільки людей живе на кожній фермі?

— Близько сотні чоловіків і жінок.

— Сто людей не спроможні впоратися з чимось складнішим за ткацтво, промислове фарбування чи виробництво паперу.

— У нас є спеціальні промислові підрозділи — виробничі системи. Це транспортник — показовий приклад того, що там виробляють. У нас є зв’язок, каналізація, медичні заклади.

Наші технологічні розробки відповідають рівню Терри.

— Терри двадцять першого століття, — уточнив Роджерз. — Тобто Терри три століття тому. Ви навмисне підтримуєте архаїчну культуру всупереч координатам Трансляції. Який у цьому сенс?

— Це наш вибір.

— Але ж ви не можете надавати перевагу нижчій культурній стадії. Кожна культура має рухатися разом з усіма, і Трансляція підтримує єдиний рівень розвитку. Вона інтегрує перевірені технології й відкидає решту.

Вони наближалися до ферми — «маєтку» Джина Вільямсона. Вона складалася з кількох простих будиночків, що тулилися один до одного в долині, збоку від шосе, оточені полями й пасовищами. Наземний транспортник звернув на вузьку бічну дорогу й обережно запетляв долиною вниз. Опускалися сутінки. Холодний вітер задував у вікно, водій увімкнув фари.

— Ви використовуєте роботів? — запитав Роджерз.

— Ні, — відповів Вільямсон. — Ми виконуємо всю роботу власноруч.

— Це абсолютно довільне розрізнення, — зауважив Роджерз. — Робот — це та сама машина. Ви ж не відмовляєтеся від машин як таких, цей транспортник — теж машина.

— Так і є, — визнав Вільямсон.

— Машина — це вдосконалений інструмент, — вів далі Роджерз. — Сокира — це проста машина. Палиця стає інструментом, простою машиною в руках людини, яка намагається нею до чогось дотягнутися. Машина — це лише багатоелементний інструмент, який дає доступ до більших потужностей. Людина — це тварина, що виробляє інструменти, й людська історія — це історія перетворення інструментів на машини з більшими й ефективнішими функціональними елементами. Якщо ви відмовляєтеся від машин — ви відмовляєтеся від суті людської природи.

— Ми приїхали, — сказав Вільямсон. Транспортник зупинився, й водій відчинив перед ними двері.

У темряві височіли три чи чотири будинки. Кілька розмитих силуетів рухалися довкола — людських силуетів.

— Вечеря готова, — сказав Вільямсон, принюхуючись. — Я чую її запах.

Вони зайшли до головної будівлі. Кілька чоловіків і жінок сиділи за довгим грубим столом, перед ними були розставлені тарілки й таці. Вони чекали на Вільямсона.

— Це Едвард Роджерз, — оголосив Вільямсон. Люди з цікавістю поглянули на Роджерза, а тоді повернулися до їжі.

— Сідай поруч зі мною, — запросила його темноока дівчина.

Вони звільнили місце для нього край столу, але Вільямсон їх зупинив.

— Ні, ти мій гість, тому маєш сидіти поруч зі мною.

Дівчина і її сусід розсміялися, Роджерз ніяково всівся поруч з Вільямсоном. Лавка під ним була грубою і твердою. Він оглянув дерев’яну чашку ручної роботи. Їжа була накладена у великі дерев’яні горщики. Рагу, салат і великі буханці хліба.

— Ми неначе повернулися у чотирнадцяте століття, — сказав Роджерз.

— Так, — погодився Вільямсон. — Наш спосіб життя походить ще з римських часів, класичного світу. Від галлів, бриттів.

— Ці люди тут. Вони...

Вільямсон кивнув.

— Моя сім’я. Ми розділені на невеликі об’єднання, що живуть відповідно до традиційних патріархальних уявлень. Я найстарший чоловік і законний голова родини.

Люди їли швидко, зосереджені на їжі — вареному м’ясі з овочами, загрібаючи його окрайцем намащеного маслом хліба і запиваючи молоком. Кімнату освітлювали флуоресцентні лампи.

— Неймовірно, — пробурмотів Роджерз. — Ви досі використовуєте електрику.

— О так. На цій планеті чимало водоспадів. Транспортник також електричний, працює на батареї.

— А чому тут немає старих чоловіків? — Роджерз бачив кількох висхлих старих жінок, але серед чоловіків Вільямсон був найстаршим. Йому було не більше тридцяти.

— Битви, — відповів Вільямсон з промовистим жестом.

— Битви?

— Кланові війни між сім’ями є важливою частиною нашої культури, — Вільямсон кивнув у бік столу. — Ми довго не живемо.

Роджерз був вражений.

— Кланові війни? Але ж...

— У нас є прапори і герби — як у давніх шотландських племен.

Він торкнувся яскравої стрічки на своєму рукаві, що зображала птаха.

— У кожної родини є свої емблеми і кольори, і ми б’ємося за них. Родина Вільямсонів більше не контролює планету, в нас взагалі більше немає централізованого управління. З приводу важливих речей ми влаштовуємо плебісцит — голосування всіх кланів. Кожна родина на планеті має голос.

— Як американські індіанці.

Вільямсон кивнув.

— Це племінна система. З часом, гадаю, ми остаточно розділимося на окремі племена. Зараз ми ще зберігаємо спільну мову, але вже розпадаємося — децентралізуємося. У кожної родини є власні уявлення, власні традиції і звичаї.

— А за що ви б’єтеся?

Вільямсон знизав плечима.

— Іноді за якісь реальні речі на зразок земель чи жінок.

Іноді за уявні. Престиж, наприклад. Коли йдеться про питання честі, ми щопівроку влаштовуємо офіційні публічні битви. Від кожної родини по чоловікові, найкращий воїн і його зброя.

— Як середньовічні турніри.

— Ми все брали з традицій, людської традиції як цілого.

— У кожної сім’ї є також власне божество?

Вільямсон розсміявся.

— Ні. Загалом ми, мабуть, якісь анімісти. Це про відчуття певної позитивної життєвості у всьому, що відбувається. — Він підняв буханець хліба. — Дякуємо за все це.

— За те, що самі ж і вирощуєте.

— На планеті, даній нам, — Вільямсон задумливо надкусив хліб. — Старі записи свідчать, що корабель заледве сюди дотягнув. Палива майже не лишалося, один член екіпажу помер, інші були на черзі. Якби не трапилася ця планета, загинула б уся експедиція.

— Сигару? — запропонував Вільямсон, коли відставили порожні горщики.

— Дякую, — Роджерз мимохіть взяв сигару. Вільямсон закурив свою і сперся на стіну.

— Скільки ти тут пробудеш? — невдовзі запитав він.

— Недовго, — відповів Роджерз.

— Для тебе приготували ліжко, — сказав Вільямсон. — Ми засинаємо рано, але ще будуть якісь танці, співи, театр. Ми присвячуємо чимало часу постановкам, пишемо п’єси.

— Це для психологічної розрядки?

— Нам подобається рухатися і працювати руками, якщо ти про це.

Роджерз роззирнувся. Стіни були розписані фресками, намальованими просто на грубому дереві.

— Розумію, — сказав він. — А фарби ви виготовляєте з глини і ягід?

— Насправді ні, — відповів Вільямсон. — Виробництво фарби у нас розвинене, завтра я покажу тобі нашу піч для просушування. Вироби з тканин і захисні покриття — це одні з тих речей, які нам найкраще вдаються.

— Цікаво. Децентралізоване суспільство, що поступово рухається назад до примітивного племінного устрою. Суспільство, яке навмисне відмовляється від технологічних і культурних здобутків Галактики і, таким чином, свідомо ухиляється від контакту з рештою людства.

— Лише з єдиним, контрольованим Трансляцією суспільством, — виправив Вільямсон.

— Ти знаєш, чому Трансляція підтримує єдиний рівень для всіх світів? — запитав Роджерз. — Я поясню тобі. Є дві причини. Перша полягає в тому, що та кількість знання, яке людство накопичило, не дозволяє витрачати зусилля на повторення тих самих експериментів. Це марнування часу.

Якщо відкриття вже було зроблене, його безглуздо повторювати знову на незліченних планетах по всьому всесвіту. Інформація, отримана кожним із тисяч світів, відсвічується до Центру Трансляції, а звідти — до всіх у Галактиці. Трансляція вивчає досвід, відбирає важливе і скоординовує все у раціональну, робочу систему. Трансляція впорядковує весь людський досвід у несуперечливу структуру.

— А друга причина?

— Коли є уніфікована культура, яка контролюється з єдиного центру, тоді немає воєн.

— Це правда, — погодився Вільямсон.

— Цим простим рецептом ми знищили війну. Ми маємо гомогенну культуру на подобу тієї, що була у Давньому Римі, — спільну культуру для всього людства, яка підтримується по всій Галактиці. Кожна планета є такою ж її частиною, як і будь-яка інша. Немає відсталих культур, в яких проростають заздрість і ненависть.

— Таких, як наша.

Роджерз повільно видихнув.

— Так. З вами ми опинилися у дивній ситуації. Ми шукали світ Вільямсона три століття, ми прагнули його, мріяли знайти. Він був для нас як Імперія Пресвітера Йоана[13] — чарівним світом, відрізаним від решти людства. Можливо, навіть неіснуючим, адже Френк Вільямсон міг розбитися.

— Але він не розбився.

— Так, і світ Вільямсона досі живий, з власною культурою.

Свідомо відокремлений, з власним способом життя і власними стандартами. Тепер ми встановили контакт, і наша мрія здійснилася. Людям Галактики скоро повідомлять, що світ Вільямсона знайшовся, що ми можемо повернути першу колонію за межами Сонячної системи на її законне місце в Галактичній культурі.

Роджерз потягнувся до кишені й дістав металевий пакунок. Він відкрив його і поклав на стіл охайний новий документ.

— Що це? — запитав Вільямсон.

— Статут приєднання. Підпиши його, щоб світ Вільямсона міг стати частиною Галактичної культури.

Вільямсон і решта людей у кімнаті затихли і мовчки дивилися на документ.

— То як? — запитав знервовано Роджерз і підсунув документ ближче до Вільямсона. — Прошу.

Вільямсон похитав головою.

— Вибач, — він посунув документ назад до Роджерза. — Ми вже проголосували. Не хочу тебе засмучувати, але ми вже вирішили не приєднуватися. Це наше остаточне рішення.

Бойовий корабель першого класу вийшов на орбіту за межею гравітаційного поясу світу Вільямсона.

Командор Ферріз з’єднався з Центром Трансляції.

— Ми прибули. Що далі?

— Десантуйте команду зв’язківців, повідомте, щойно буде контакт з поверхнею.

За десять хвилин полковник Піт Метсон вже падав за бортом у герметичному гравітаційному костюмі. Він повільно дрейфував до блакитно-зеленої кулі внизу, перекручуючись у повітрі. Поверхня планети була вже близько.

Метсон приземлився, кілька разів підскочивши, а тоді, хитаючись, звівся на ноги. Він опинився поруч із лісом. У затінку велетенських дерев зняв захисний шолом. Міцно стискаючи бластер, Метсон рушив вперед, обережно пересуваючись поміж дерев.

Клацнули навушники.

— Є якась активність?

— Жодної, командоре, — відповів він.

— Праворуч від тебе поселення, можеш випадково на когось наштовхнутися. Продовжуй рухатися й спостерігай, решта команди вже десантується. Подальші інструкції надійдуть через мережу Трансляції.

— Чекатиму, — пообіцяв Метсон, тримаючи напоготові бластер. Він для проби націлився в далекий схил і натиснув на гашетку. Схил розсипався на порох, здійнявшись стовпом дрібних скалок.

Метсон видерся на довгий кряж і роззирнувся довкола, прикривши очі рукою.

Він побачив поселення. Воно було невеликим, десь як провінційне містечко на Террі, і виглядало цікаво. Метсон мить повагався, а тоді спритно спустився з кряжа й попрямував до будинків. Він рухався швидко і був насторожі.

Над ним з бойового корабля першого класу вже спускалися ще троє членів його команди, стискаючи рушниці і м’яко приземляючись на поверхню планети.

Роджерз згорнув Статут приєднання і повільно запхав назад до кишені.

— Ви усвідомлюєте, що робите? — запитав він.

У кімнаті запала мертва тиша. Вільямсон кивнув.

— Звичайно. Ми відмовляємося ставати частиною вашої системи Трансляції.

Пальці Роджерза непомітно натиснули на передавач мережі. Мережа ожила.

— Шкода це чути, — відповів він.

— Ти здивований?

— Не зовсім. Трансляція передавала цифровий звіт наших скаутів. Завжди була імовірність, що ви відмовитеся, і в мене є інструкції на цей випадок.

— І які в тебе інструкції?

Роджерз глянув на годинник.

— Поінформувати, що у вас є шість годин, щоб приєднатися до нас — або ж бути знищеними. — Він раптом звівся на ноги. — Мені шкода, що так склалося. Світ Вільямсона — одна з наших найцінніших легенд, але ніщо не має зруйнувати єдність Галактики.

Вільямсон теж підвівся. Його обличчя було попелясто-білим, кольору смерті. Вони з викликом дивилися один на одного.

— Ми будемо битися, — тихо сказав Вільямсон, судомно І стискаючи й розтискаючи кулаки.

— Це неважливо. Ви отримували координати Трансляції щодо розробки озброєння, ви знаєте, що є у нашого військового флоту.

Інші люди тихо сиділи на своїх місцях, заціпеніло витріщаючись у свої порожні тарілки. Ніхто не ворушився.

— Це справді необхідно? — різко запитав Вільямсон.

— Різноманіття культур треба уникнути, щоб Галактика могла залишатися мирною, — твердо відповів Роджерз.

— Ви знищите нас, щоб уникнути війни?

— Ми знищимо що завгодно, щоб уникнути війни. Ми не можемо дозволити нашому суспільству виродитися на непокірні провінції, що постійно сперечаються між собою і воюють — як ваші клани. Ми стабільні, бо не маємо навіть поняття різноманіття. Однаковість має бути збережена, а відмінності слід запобігти. Сама ідея має залишатися невідомою.

Вільямсон обміркував це.

— Ви думаєте, що зможете зберегти ідею різноманіття невідомою? Існує стільки семантичних відповідників, підказок, словесних слідів. Навіть якщо ви нас підірвете, це може повторитися десь іще.

— Ми ризикнемо, — Роджерз рушив до дверей. — Я повернуся на корабель і чекатиму там. Раджу вам переголосувати. Знаючи, як далеко ми готові зайти, можливо, результат буде іншим.

— Навряд чи.

Тієї ж миті мережа зашепотіла до Роджерза.

— На Трансляції Північ.

Роджерз пальцем підтвердив готовність слухати.

— У вашій зоні бойовий корабель першого класу, команда вже висадилася. Не відлітайте, доки вона не відступить. Ми наказали закласти міни з ядерними зарядами.

Роджерз не відповів. Його пальці судомно стиснули передавач.

— Що трапилося? — запитав Вільямсон.

— Нічого, — Роджерз прочинив двері. — Я маю терміново повернутися на корабель. Ходімо.

Щойно корабель Роджерза залишив світ Вільямсона, командор Ферріз вийшов з ним на зв’язок.

— Північ каже, що ти їх уже попередив, — сказав Ферріз.

— Так і є. Вона також безпосередньо сконтактувала з вашою командою, наказала готуватися атакувати.

— Мені доповіли. Скільки часу ти їм запропонував?

— Шість годин.

— Думаєш, вони поступляться?

— Не знаю, — відповів Роджерз. — Сподіваюся, але навряд чи.

Світ Вільямсона повільно обертався на оглядовому екрані зі своїми зеленими лісами, блакитними річками й океанами. Можливо, Терра колись теж так виглядала. Роджерз бачив бойовий корабель першого класу, велику сріблясту кулю, що повільно оберталася довкола планети.

Легендарний світ відшукали і вийшли з ним на зв’язок. Тепер його належало знищити. Він намагався цьому запобігти, але безуспішно, він не міг відвернути неминучого.

Якщо світ Вільямсона відмовляється приєднуватися до Галактичної культури, його знищення ставало необхідністю — похмурою і очевидною. Це був вибір між світом Вільямсона і Галактикою: щоб зберегти більше, слід пожертвувати меншим.

Він як міг зручно вмостився біля оглядового екрана і чекав.

Коли сплинули шість годин, з планети здійнявся ряд чорних цяток і повільно полетів у бік бойового корабля першого класу. Він упізнав їх — старомодні реактивні космічні кораблі.

Стрій антикварних військових суден, що піднімався у бій.

Планета не поступилася, вони збиралися битися. Вони були готові радше загинути, ніж відмовитися від свого способу життя.

Чорні цятки швидко збільшувалися і вже перетворилися на ревучі яскраві металеві диски, що летіли недоладним строєм. Жалюгідне видовище. Роджерз почувався дивно зворушеним, спостерігаючи, як реактивні кораблі розділяються на групи для контакту. Бойовий корабель Трансляції скоригував орбіту на безпечнішу й летів ледачою, ефективною дугою. Батареї енергетичних трубок висовувалися, шикучись зустріти атаку.

Раптом стрій старезних кораблів пірнув. Вони загуркотіли над крейсером і почали хаотично стріляти. Трубки крейсера взяли їх на приціл. Кораблі почали незграбно перешиковуватися, наближаючись для другої спроби, нового обстрілу.

Безбарвне енергетичне полум’я огорнуло їх, і вони зникли.

Командор Ферріз зв’язався з Роджерзом.

— Бідолашні дурні, — його важке обличчя було сірим. — Атакувати нас на цих бляшанках!

— Пошкодження?

— Взагалі жодних, — Ферріз тремтячою рукою витер чоло. — У нас немає пошкоджень.

— Що далі? — холодно запитав Роджерз.

— Я не буду керувати операцією мінування, передав це Трансляції. Вони самі мають цим зайнятися. Удар має бути вже за...

Зелено-блакитна планета під ними судомно здригнулася. Тихо і легко вона розвалилася на шматки. Полетіли уламки, дрібні фрагменти, і планета розчинилися хмарою білого полум’я — блискучою масою розпеченого вогню. На мить вона перетворилася на мініатюрне сонце, освітлюючи порожнечу, а тоді згасла, лишивши по собі лише попіл.

Захисні щити корабля Роджерза ожили. Уламки, що полилися на них дощем, миттю були розщеплені.

— Що ж, — сказав Ферріз. — Це кінець. Північ доповість, що скаути помилилися, і світ Вільямсона так і не знайшли. Легенда залишиться легендою.

Роджерз спостерігав, аж доки останні уламки остаточно не розлетілися й лишилася тільки невиразна, вицвіла тінь. Захисні щити автоматично вимкнулися. Праворуч від нього бойовий корабель першого класу прискорився і попрямував у систему Риґи.

Світу Вільямсона більше не існувало, галактична культура була в безпеці. Ідеї, поняття про відокремлену культуру з власними уявленнями і звичаями позбулися у найефективніший з можливих способів.

— Чудова робота, — прошепотіла відстежувальна система Трансляції. Північ була задоволена. — Міни з ядерними зарядами були розставлені бездоганно. Нічого не лишилося.

— Нічого, — погодився Роджерз. — Геть нічого.

Полковник Піт Метсон штовхнув вхідні двері, усміхаючись від вуха до вуха.

— Привіт, люба! Сюрприз!

— Піте! — Глорія Метсон підбігла й кинулася чоловікові на шию. — Чому ти вдома? Піте...

— Дали відгул на сорок вісім годин. — Піт з переможним виглядом кинув додолу свою дорожню сумку. — Привіт, малий.

— Привіт, — сором’язливо озвався до нього син.

Піт присів і відкрив сумку.

— Як ваші справи? Як школа?

— Він знову хворів, — відповіла Глорія. — Але вже майже одужав. Але що сталося? Чому вони...

— Військова таємниця, — Піт порпався у сумці. — Дивися, — він щось дістав і протягнув синові. — Я тобі привіз сувенір.

Він віддав синові дерев’яну чашку ручної роботи. Хлопець боязко взяв її і почав крутити у руках, здивований і зачудований.

— А що таке сувенір?

Метсон спробував пояснити це складне поняття.

— Ну, це щось, що лишається тобі на згадку про інше місце.

Щось, чого ти не маєш там, де є зараз. Розумієш? — Метсон постукав по чашці. — З цього можна пити. Воно зовсім не схоже на наші пластикові чашки, правда ж?

— Правда, — відповів хлопчик.

— Поглянь на це, Глоріє. — Піт витрусив із сумки великий згорток тканини з барвистим візерунком. — Купив задешево, ти зможеш зробити з цього сорочку. Що скажеш? Колись бачила таке?

— Ні, не бачила, — відповіла вражена Глорія. Вона взяла тканину і вражено мацала її пальцями.

Піт Метсон сяяв, дивлячись на дружину й сина, що стояли із сувенірами, які він їм привіз, і мали нагадувати про його подорож у віддалені місця, чужі землі.

— Оце так, — прошепотів його син, розглядаючи чашку з усіх боків. У його очах спалахнуло якесь дивне світло. — Дякую дуже, тату, за... за сувенір!

Дивне світло в його очах розгоралося.