Повне зібрання короткої прози. Том 2

Популярний автор

— У мене дуже пунктуальний чоловік, — похвалилася Мері Елліс. — Він за двадцять п’ять років жодного разу не спізнився на роботу, і при цьому зараз він досі десь у будинку. — Вона попивала свій запашний вуглеводно-гормональний напій. — Більше того, він буде тут ще щонайменше десять хвилин.

— Це неймовірно! — відповіла Дороті Лоуренз, яка свій уже допила і тепер насолоджувалася зволожуючим спреєм для шкіри, що розбризкувався на її майже голе тіло автоматичним інжектором над диваном. — Цікаво, що вони ще понавинаходять!

Місіс Елліс світилася гордістю, неначе це вона працювала на «Терран девелопмент».

— Так, це неймовірно. Як казав хтось в офісі, всю історію людської цивілізації можна описати в термінах розвитку транспорту. Звісно, я нічого не тямлю в історії — хай цим займаються люди з Урядових досліджень, — але з того, що цей чоловік розповів Генрі...

— Де мій портфель? — почувся нервовий голос зі спальні. — Боже, Мері! Я знаю, що вчора ввечері залишив його на чистці.

— Ти залишив його нагорі! — гукнула у відповідь Мері. — Глянь у шафі.

— Чому б йому бути у шафі? — згори долинули метушливі звуки. — Здавалося б, принаймні про портфель можна не хвилюватися. — Генрі Елліс зазирнув у вітальню. — Знайшов. Вітаю, місіс Лоуренз.

— Доброго ранку, — відповіла Дороті. — Мері казала мені, що ви досі тут.

— Так, я справді досі тут, — дивлячись у дзеркало, що повільно оберталося довкола нього, Елліс поправив краватку. — Люба, тобі щось треба в центрі?

— Ні, — відповіла Мері. — Нічого не спадає на думку. У разі чого, наберу на офісний відеофон.

— А ви справді опиняєтесь в центрі в один крок? — запитала місіс Лоуренз.

— Принаймні дуже близько до нього.

— Сто шістдесят миль! У це неможливо повірити. Мій чоловік дістається туди дві з половиною години — моноджетом по комерційних маршрутах і до паркінгу, а звідти ще треба дійти до офісу.

— Я знаю, — відказав Елліс, підхоплюючи свої капелюх і куртку. — Раніше я робив так само, але зараз уже ні. — Він поцілував на прощання дружину. — Бувай, побачимося ввечері.

Був радий вас бачити, місіс Лоуренз.

— А чи можна мені подивитися? — з надією в голосі запитала місіс Лоуренз.

— Подивитися? Авжеж. — Елліс поквапився через будинок, крізь задні двері й сходами на подвір’я. — Гайда за мною! — вигукнув він нетерпляче. — Не хочу спізнюватися. Уже дев’ята п’ятдесят дев’ять, а я маю бути на місці о десятій.

Місіс Лоуренз енергійно поквапилася за Еллісом. На подвір’ї стояв великий круглий обруч, що яскраво блищав під ранковим сонцем. Елліс клацнув перемикачами біля опори, і обруч зі сріблястого став мерехтливо-червоним.

— Я пішов! — гукнув Елліс і жваво ступив усередину. Обруч довкола нього затремтів, почулося тихе «хлоп» — і світло згасло.

— Боже мій! — видихнула місіс Лоуренз. — Він зник!

— Генрі в комерційному кварталі Нью-Йорка, — виправила її Мері Елліс.

— Якби ж то і в мого чоловіка був люк Джиффі. Може, у мене вистачить грошей купити йому такий, коли вони з’являться на ринку.

— О так, вони дуже зручні, — погодилася Мері. — Генрі, мабуть, уже просто зараз вітається з хлопцями.

Генрі Елліс опинився у своєрідному тунелі. Довкола нього в обидва боки тягнулася сіра безформна труба, що нагадувала оповитий туманом каналізаційний колектор.

У вхідному отворі позаду виднілися нечіткі обриси його будинку. Задній ґанок і подвір’я, Мері, що стояла у своєму червоному топі й широких штанях. Поруч з нею — місіс Лоуренз у зелених картатих шортах. Кедрове дерево і рядки петуній. Схил. Маленькі акуратні будинки Цедар-Ґроувз, Пенсильванія. А на виході перед Генрі...

Місто Нью-Йорк. Миготливі обриси вулиці перед його офісом і сама велетенська будівля — монумент з бетону, скла і сталі. Людський потік. Хмарочоси позаду, зграї моноджетів, що заходять на посадку, повітряні дорожні знаки. Незліченні офісні працівники, що квапилися вчасно добігти до своїх робочих місць.

Елліс спокійно рушив у бік Нью-Йорка. Він уже достатньо довго користувався люком Джиффі, щоб запам’ятати, скільки до нього кроків. П’ять. П’ять кроків крізь мерехтливий сірий тунель — і він уже був за сто шістдесят миль. Елліс зупинився і озирнувся. Досі він зробив лише три. Дев’яносто шість миль, більш як половина шляху.

Четвертий вимір був дивовижною штукою.

Елліс притулив портфель до ноги, дістав люльку й заходився шукати в кишені тютюн. У нього досі було тридцять секунд, щоб дійти до роботи. Ціла купа часу. Спалахнула запальничка, і Генрі вміло затягнувся. Він закрив запальничку й запхав назад до кишені.

Направду дивовижа. Люк Джиффі став революційним винаходом. Тепер можна було дістатися будь-куди миттєво, не гаючи часу і не стояти в безкінечних заторах з іншими моноджетами, що теж кудись прямували. Транспортна проблема гостро стояла ще із середини двадцятого століття. Щороку все більше родин переїжджало з міст у сільську місцевість, закорковуючи й без того переповнені потоки транспорту на дорогах й повітряні маршрути моноджетів.

І ось нарешті знайшлося рішення. Люків Джиффі можна встановлювати скільки завгодно, вони не перетиналися. Люк Джиффі поєднував місця не в просторі, а через якийсь інший вимір — вони до пуття не пояснили йому, як саме. Тепер кожна терранська сім’я зможе встановити собі такий рівно за тисячу кредитів: одні ворота в себе на подвір’ї, інші — в Берліні, на Бермудах, у Сан-Франциско чи Порт-Саїді. Будь-де у світі. Був, звичайно, один недолік: стаціонарні ворота. Ти можеш вибирати лише один маршрут — і все.

Але для офісних працівників це було ідеально. Заходиш з одного боку, виходиш з другого. П’ять кроків — і сто шістдесят миль. Сто шістдесят миль, які до цього були жахіттям у дві з половиною години: скрегіт машин, несподівані зупинки, моноджети, що тебе підрізають, любителі поганяти, неуважні пілоти, копи в засідках, виразка і кепський настрій. Тепер це в минулому — принаймні для нього як працівника «Терран девелопмент», що виробляло люки Джиффі. А незабаром — для всіх, коли вони з’являться на ринку.

Елліс зітхнув. Час працювати. Він уже бачив Еда Голла, що мчав до будинку ТД, перестрибуючи по дві сходинки за раз, за ним біг Тоні Френклін. Пора ставати до роботи. Елліс нахилився за портфелем.

Аж раптом він побачив їх.

Мерехтлива паволока в цьому місці була тонкою. Наче якийсь перехід, де мерехтіння було слабшим. Трохи збоку від його черевика, просто за краєм портфеля.

За переходом, одразу за сірим мерехтінням, виднілися три крихітні силуети. Дуже маленькі чоловічки, не більші за комах.

Вони дивилися на нього з неймовірним здивуванням.

Елліс вирячився на них, забувши про портфель. Три крихітні чоловічки були вражені не менше. Жоден з них не ворушився, крихітні постаті заціпеніли від жаху. Роззявивши рота, Генрі нахилився роздивитися їх, його очі округлилися.

З’явилася четверта маленька постать. Усі вони стояли, прикуті до своїх місць, з виряченими очима. На них були якісь мантії, коричневі мантії і сандалі. Дивне, нетерранське вбрання. Загалом чоловічки виглядали зовсім не по-терранському. Їхній розмір, їхні дивного кольору темні обличчя, їхній одяг — і їхні голоси.

Раптом крихітні чоловічки почали пронизливо кричати один на одного, попискуючи дивною тарабарщиною, і забігали метушливими, схвильованими колами. Вони бігали з неймовірною швидкістю, носилися, як мурахи на розпеченій сковороді, безупинно попискуючи пронизливими голосами.

Елліс намацав ручку портфеля і повільно його підняв. Маленькі постаті із захопленням і жахом дивилися, як величезна сумка здіймається над ними. В Елліса промайнула ідея. Боже мій, а що як вони пройдуть в люк Джиффі крізь цей сірий туман?

Але він не мав часу це з’ясовувати — він уже спізнився. Елліс випростався й поквапився до виходу з тунелю в Нью-Йорк. Миттю він вийшов під сліпуче сонце, раптом опинившись на жвавому розі вулиці перед офісом.

— Привіт, Генрі! — крикнув Дональд Поттер, що біг до входу до будівлі ТД. — Гайда!

— Біжу-біжу, — Елліс мимохіть поквапився за ним. Позаду круглі ворота люка Джиффі світилися над тротуаром, як привид у мильній бульбашці.

Елліс піднявся нагору сходами в офіс «Терран девелопмент», уже зосереджений на важкому дні попереду.

Коли кабінети почали замикати і всі готувалися розходитися по домівках, Елліс зайшов до координатора Патрика Міллера.

— Містере Міллер, скажіть, а ви ж відповідаєте і за змістовну частину досліджень?

— Так, а що?

— Дозвольте вас дещо запитати. Де саме проходить люк Джиффі? Він же має десь проходити.

— Він проходить цілковито поза нашим континуумом, — Міллерові вже хотілося додому. — Крізь інший вимір.

— Це я знаю. Але де саме?

Міллер дістав з нагрудної кишені хустинку і розгорнув її на столі.

— Мабуть, краще я поясню тобі це так. Припустимо, що я двовимірна істота, а ця хустинка відповідає твоєму...

— Це я бачив мільйон разів, — розчаровано сказав Елліс. — Це лише аналогія, а мені не цікаві аналогії, я хочу змістовну відповідь. Де проходить мій люк Джиффі між входом тут і виходом у Цедар-Ґроувз?

Міллер розсміявся.

— А чого ти взагалі питаєш?

Елліс нараз став обережнішим і байдуже знизав плечима.

— Просто цікаво. Має ж він десь проходити.

Міллер поклав руку Еллісу на плече у дружній, братерській манері.

— Генрі, старий, залиш це нам. Добре? Ми — розробники, ти — покупець. Твоя робота — користуватися люком, допомогти нам його перевірити, повідомляти про несправності чи дефекти, щоб ми могли вийти з ним на ринок наступного року й бути певними, що все гаразд.

— Насправді... — почав було Елліс.

— Що таке?

Елліс затнувся на півслові.

— Нічого, — він узяв до рук свого портфеля. — Справді нічого. До завтра. Дякую, містере Міллер, гарного вечора.

Він поквапився вниз, геть з будівлі ТД. Тьмяні обриси люка Джиффі виднілися у згасаючому світлі пізнього полудня. У небі вже було повно моноджетів, стомлені робітники і клерки розпочинали свою довгу мандрівку додому, за місто. Безкінечний переліт. Елліс підійшов до воріт і ступив усередину. Яскраве світло довкола нараз потьмяніло і згасло.

Він знову опинився у мерехтливому сірому тунелі. У дальшому кінці світилося коло із зеленого і білого. Круті зелені схили і його будинок, його подвір’я, кедр і клумби. Цедар-Ґроувз.

Два кроки по тунелю. Елліс зупинився, сів навпочіпки і уважно оглянув підлогу тунелю, сіру миготливу стіну туману, в яку вона переходила, — і сам перехід. Перехід, який він помітив уранці.

Вони досі були там. Але чи справді вони? Це була вже інша група. Цього разу їх зібралося вже десять чи одинадцять. Чоловіки, жінки і діти, що стояли разом і дивилися на нього з побожністю і зачудуванням. Кожен не більш як пів дюйма заввишки. Маленькі перекошені постаті, що дивно переміщувалися і змінювали форму, мінливі кольори і відтінки.

Елліс поквапився далі. Крихітні постаті дивилися йому вслід. Він на мить озирнувся поглянути на їхнє мікроскопічне зачудування, — і ступив на своє подвір’я.

Він вимкнув люк Джиффі й піднявся сходами ґанку. До будинку Елліс увійшов замислений.

— Привіт, — гукнула з кухні Мері. Вона прошурхотіла до нього у своїй короткій прозорій сорочці й обвила руками. — Як сьогодні робота?

— Добре.

— Усе гаразд? У тебе дивний вигляд.

— Так, усе добре, — Елліс механічно поцілував дружину в чоло. — Що на вечерю?

— Дещо вишукане. Сіріусанський кротячий стейк, одна з твоїх улюблених страв. Згодиться?

— Звичайно, — Елліс кинув капелюх і пальто на крісло.

Крісло згорнуло їх і відклало вбік. Генрі досі виглядав задумливим і відстороненим. — Усе чудово, мила.

— Справді нічого не трапилося? Ти ж не посварився знову з Літом Тейлором?

— Ні, звісно ж ні, — Елліс невдоволено похитав головою. — Усе гаразд, люба, годі мене шпиняти.

— Ну добре. Сподіваюся, що це правда, — зітхнула Мері.

Наступного ранку вони знову чекали на нього.

Він побачив їх, щойно ступив у люк Джиффі. Невеличка група, що чекала на нього у мерехтливій сірості, як жуки, впіймані у шматок желе. Вони рухалися рвучко, так швидко, що руки й ноги розпливалися. Чоловічки намагалися привернути його увагу, божевільно попискуючи своїми зворушливо тоненькими голосами.

Елліс зупинився і присів навпочіпки. Вони щось просунули крізь стіну тунелю, крізь перехід у сірості. Воно було маленьке, настільки маленьке, що він заледве його бачив. Білий прямокутник на кінці мікроскопічної жердинки. Вони дивилися на нього вичікувально, зі страхом і надією на обличчях. Відчайдушною, благальною надією.

Він узяв прямокутник, і той відламався, наче маленький тендітний пелюсток троянди з бутона. Елліс незграбно впустив його і спробував підібрати. Маленькі постаті з жахом спостерігали, як величезні руки сліпо обмацують підлогу тунелю.

Нарешті він знайшов квадратик і обережно його підняв.

Той був замалим, щоб щось розібрати. Що це? Літери? Якісь тонесенькі лінії, але він не міг їх прочитати, надто вже були дрібні. Елліс дістав гаманець, обережно поклав прямокутник між двома картками і запхав гаманець назад до кишені.

— Прочитаю пізніше, — сказав він.

Його голос прогуркотів, відлунюючи по тунелю. Від цього звуку маленькі істоти кинулися навтьоки, геть від сірого мерехтіння в темряву позаду, пронизливо кричучи тоненькими голосами. За мить їх не стало — повтікали, як перелякані миші. Він залишився сам.

Елліс став на коліна й спробувати зазирнути за сіре мерехтіння крізь перехід, де вони стояли, чекаючи на нього. Він побачив щось невиразне і покручене, сховане в розмитій паволоці. Якийсь ландшафт, який було важко розгледіти.

Схили, дерева і поля, але дуже-дуже маленькі й нечіткі.

Він глянув на годинник. Боже, вже десята! Він квапливо звівся на ноги й поспішив з тунелю на гарячий тротуар Нью-Йорка. Спізнився. Він вибіг сходами будівлі «Терран девелопмент» і вниз коридором до свого кабінету.

В обід він зазирнув до дослідницьких лабораторій.

— Привіт, — гукнув він до Джима Ендрюза, що проходив повз, навантажений звітами й обладнанням. — Маєш хвилинку?

— Чого тобі, Генрі?

— Хочу позичити дещо. Збільшувальне скло. — Він замислився. — Мабуть, краще навіть фотонний мікроскоп, потужності десь сто-двісті.

— Дитячі забавки, — Джим знайшов йому мікроскоп. — Слайди потрібні?

— Так, і кілька порожніх слайдів.

Елліс повернувся з мікроскопом до свого кабінету і поставив його на стіл, посунувши папери. Перед тим він обачно відправив свою секретарку міс Нельсон геть з кімнати на обід.

Генрі обережно і дбайливо дістав крихітну річ зі свого гаманця й поклав між двома скельцями.

Це справді були літери, але він нічого не зміг прочитати, бо це було щось цілковито незнайоме. Складні переплетені маленькі літери.

Якийсь час він роздумував, а тоді потягнувся до відеофона внутрішнього зв’язку.

— З’єднайте мене з Лінгвістичним відділом.

За мить з’явилося доброзичливе обличчя Ерла Пітерсона.

— Привіт, Еллісе. Чим можу допомогти?

Елліс завагався. Тут треба було бути обережним.

— Привіт, Ерле, старий. Хочу попросити тебе про послугу.

— Послугу? З радістю допоможу давньому другові.

— У вас же є там внизу та Машина? Яка перекладає, коли вам доводиться працювати з документами позатерранських культур.

— Звичайно. А що?

— Можна мені нею скористатися? — заторохтів Генрі. — Це дещо делікатна справа, Ерле. У мене є один знайомий на... е-е-е... Центавра VI, і він написав мені... е-е-е... використовуючи місцеву семантичну систему центавріанців, а я...

— Ти хочеш скористатися Машиною, щоб перекласти листа? Звичайно. Думаю, це можна зробити. Принаймні цього разу. Неси його сюди.

Елліс спустився до нього. Ерл показав, як працювати з Машиною, і щойно той відійшов, Елліс згодував їй маленький прямокутник. Лінгвістична машина клацала і дзижчала, а Елліс тихо молився, щоб папірець не виявився замалим і не застряг десь між зчитувачами Машини.

Але вже за кілька секунд стрічка вислизнула зі слота, її автоматично обрізало, і вона впала до кошика. Лінгвістична Машина одразу повернулася до обробки інших запитів — важливіших матеріалів з різних експортних філій ТД.

Елліс розгорнув плівку тремтячими пальцями. Слова затанцювали перед його очима.

Якісь запитання. Вони щось у нього запитували. Боже, це вже було серйозно. Він уважно все прочитав, ворушачи губами. У що він втелепався? Вони ж чекатимуть на відповіді, він узяв їхній папірець із собою. Мабуть, вони чекатимуть його на шляху додому.

Елліс повернувся до свого кабінету й потягнувся до відеофона.

— Дайте зовнішній дзвінок, — попросив він.

З’явився відеомонітор зовнішнього зв’язку.

— Слухаю, сер.

— З’єднайте мене з Федеральною інформаційною бібліотекою, — попросив Елліс. — З Відділом культурних досліджень.

Ввечері його, звісно, знову чекали. Але вже не ті самі постаті. Це було дивно: щоразу там стояла інша група. Їхній одяг теж дещо змінився, став іншого відтінку. Як і ландшафт позаду. Дерев, які він бачив раніше, вже не було. Схили залишилися, але змінили колір, ставши сіро-білими, затуманеними. Може, це сніг?

Елліс присів навпочіпки. Йому вдалося їм допомогти: відповіді з Федеральної інформаційної бібліотеки були завантажені до Лінгвістичної машини для зворотного перекладу. Відповіді тепер були тією ж мовою, що й запитання, але на втричі більшому шматку паперу.

Елліс поклав папірець на ніготь великого пальця й вкинув крізь сіре мерехтіння, наче граючи в марблз. Той перелетів через шість чи сім маленьких фігурок і скотився схилом, на якому вони стояли. За мить перестрашені нерухомі постаті несамовито кинулися за ним. Вони зникли у розмитих невидимих глибинах свого світу, й Елліс важко звівся на ноги.

— Що ж, — пробурмотів він до себе. — От і все.

Але він помилився. Наступного ранку на нього знов чекала нова група — з новими запитаннями. Крихітні чоловічки просунули свій мікроскопічний прямокутний папірець крізь перехід у стіні тунелю і перелякано стояли, чекаючи. Елліс присів і почав його шукати.

Зрештою йому це вдалося. Він поклав прямокутник у гаманець і вийшов, похмурий, у Нью-Йорк. Це вже були не забавки.

Йому що, доведеться тепер постійно їм допомагати?

Аж раптом він усміхнувся. Це була найдивніша річ, про яку він коли-небудь чув. Крихітні пройдисвіти були по-своєму милі. Маленькі серйозні обличчя зі стурбованим виразом, перелякані, вони боялися його, по-справжньому боялися. Та і як не боятися? Порівняно з ними він був велетнем.

Елліс задумався про їхній світ. Що це була за планета? Дивно, що вона така крихітна, але ж розмір відносний. Маленька, звичайно, порівняно з ним. Маленька й шаноблива. Він бачив їхні страх і спраглу, розпачливу надію, коли вони підсовували йому свої папірці. Вони залежали від нього, молилися, щоб він дав їм відповіді.

Елліс усміхнувся.

— Дуже незвична робота, — сказав він до себе.

— Ти знову тут? — здивувався Пітерсон, коли він ополудні з’явився у Лінгвістичній лабораторії.

— Розумієш, я отримав нового листа від мого друга з Центавра VI.

— Справді? — на обличчі Пітерсона з’явилася підозра. — Ти ж не розводиш мене, Генрі? У цієї Машини купа роботи, сам знаєш. Постійно щось приходить. Ми не можемо дозволити марнувати її час на...

— Це справді серйозна справа, Ерле, — Елліс поплескав по гаманцю. — Дуже серйозна справа. Це не порожні балачки.

— Ну гаразд. Якщо це справді так... — Пітерсон кивнув команді операторів Машини. — Томмі, пусти цього хлопця до Перекладача.

— Дякую, — прошепотів Елліс.

Він отримав переклад, знову відеофоном з’єднався з дослідницьким відділом Бібліотеки і передав їм запитання. Ввечері перекладені відповіді вже лежали обережно складеними в його гаманці, й Елліс рушив з будівлі «Терран девелопмент» до свого люка Джиффі.

Як завжди, на нього чекала нова група.

— Хлопці, дивіться, що я приніс, — прогримів Елліс, вкидаючи папірець крізь перехід у мерехтінні. Відповіді скотилися у мікроскопічний світ, підстрибуючи зі схилу на схил, а маленькі чоловічки бігли за ними, смішно перебираючи своїми коротенькими ніжками. Елліс з цікавістю спостерігав, як вони мчали, й гордо усміхався.

Вони справді поспішали, жодних сумнівів. Він бачив їх уже невиразно. Вони шалено мчали геть від мерехтливої стіни. Вочевидь, лише невеличка частина їхнього світу дотикалася до люка Джиффі — лише в одному місці, де мерехтіння було тоншим. Він пильно дивився на той бік.

Просто зараз чоловічки розгортали папірець, троє чи четверо. Вони розігнули сторінку й читали відповіді.

Елліс рушив тунелем до власного подвір’я, його розпирало від гордості. Сам він не міг прочитати їхніх запитань, а коли отримав переклад, то не міг відповісти. За нього працював спочатку Лінгвістичний відділ, решту робив відділ досліджень Бібліотеки, але Елліс почувався гордо. Зігрітим зсередини глибоким і світлим теплом. Вираз їхніх облич, те, як вони дивилися на нього з відповідями в руці. Момент, коли вони усвідомили, що він відповість на їхні запитання. Те, як вони мчали за ними. Це була своєрідна насолода, і це було надзвичайно приємно.

— Непогано, — пробурмотів він, відчиняючи двері чорного входу й заходячи до будинку. — Дуже непогано.

— Що непогано, любий? — запитала з-за столу Мері, швидко підвівши погляд. Вона відклала журнал і звелася на ноги. — Слухай, ти здаєшся таким щасливим! Що трапилося?

— Нічого. Справді нічого! — він гаряче поцілував її в губи. — Ти й сама маєш сьогодні чудовий вигляд, мала.

— О, Генрі, — Мері привабливо зашарілася. — Як мило.

Він подивився на дружину, на ній був світлий синтетичний халат.

— І вбрана гарно.

— Генрі! Та що це з тобою? Ти виглядаєш таким натхненним! Елліс усміхнувся.

— О, думаю, мені подобається моя робота. Знаєш, це найвища насолода — пишатися добре виконаною роботою, як то кажуть. Робота, якою ти можеш пишатися.

— А хто завжди говорить, що ти просто коліщатко у великій безликій машині, повний нуль і ніхто?

— Усе змінилося, — твердо сказав Елліс. — Я працюю над... е-е-е... над новим проектом. Новим завданням.

— Новим завданням?

— Збираю інформацію. Своєрідне, так би мовити, творче завдання.

До кінця тижня він передав їм чимало інформації.

Він почав виходити на роботу близько дев’ятої тридцять.

Так він мав цілих тридцять хвилин, щоб, спершись на коліна й долоні, заглядати крізь перехід у мерехтінні. Він навчився вже досить добре розрізняти і самих чоловічків, і те, що вони робили у своєму мікроскопічному світі.

Їхня цивілізація була примітивною, поза жодними сумнівами. За терранськими стандартами це взагалі заледве була цивілізація. Наскільки він розумів, у них фактично не було науки, якась аграрна культура, сільські комуни, монолітна племінна організація і невелика кількість мешканців.

Принаймні кожного разу, коли він дивився, їх було небагато. Цього він ніяк не міг збагнути. Щоразу, коли він приходив, його зустрічали нові люди. Жодних знайомих облич. Так само змінювався і світ. Дерева, поля, фауна і, очевидно, погода.

Може, їхній час плинув інакше? Вони рухалися жваво і рвучко, як пришвидшена відеоплівка, їхні голоси були пронизливими. Може, в цьому була справа? Може, це був цілком інший всесвіт, у якому часова структура була докорінно іншою?

Що ж до їхнього ставлення до нього, то тут не було жодних сумнівів. Після кількох зустрічей вони почали приносити йому жертви, неймовірно маленькі шматки копченої їжі, зготованої в печах і на відкритих цегляних вогнищах. Якщо він опускав ніс достатньо близько до сірого мерехтіння, то вловлював ледь відчутний аромат їжі. Запах був чудовий, різкий і сильний, з прянощами. Здається, це було м’ясо.

У п’ятницю він приніс збільшувальне скло і розглядав їх крізь нього. Це справді було м’ясо. Вони приводили тварин розміром з мурах, щоб забити й приготувати, підводили їх до печей. У збільшувальне скло він міг краще роздивитися їхні обличчя. Обличчя були дивні, суворі й засмаглі, з особливим, рішучим поглядом.

На нього, звичайно, вони дивилися завжди однаково — з виразом, в якому поєднувалися страх, пошана й надія. Від цього погляду він почувався дуже добре. Так вони дивилися на нього, і тільки на нього. Між собою вони сварилися й сперечалися — іноді навіть люто гамселили одне одного, билися, качаючись по землі клубком коричневих мантій. Вони були запальним і сильним видом, він починав ними захоплюватися.

І це було добре, бо Елліс почував гордість за те, що робив. Йому подобалося, що йому поклоняється ця горда, сильна раса. Вони були сміливими.

Десь на п’яту зустріч за мерехтінням стояла дуже красива споруда. Якийсь храм, місце релігійного поклоніння.

Поклоніння йому! Вони створили справжню релігію навколо нього. Він почав виходити на роботу о дев’ятій, щоб мати можливість пробути з ними цілу годину. На середину другого тижня у них вже з’явився справжній ритуал. Процесії, палаючі смолоскипи, якісь пісні чи гімни, жерці у довгих мантіях і гостро приправлені підношення.

Утім, жодних ідолів. Очевидно, він був настільки великий, що вони не могли осягнути його зовнішності. Він спробував уявити, як це мало виглядати з їхнього боку мерехтіння. Велетенський силует, що вивищувався над ними, за стіною сірої паволоки. Невиразна істота, чимось подібна на них, але водночас абсолютно від них відмінна. Інший вид істоти, очевидно. Більша — але відмінна і в інших аспектах, коли він говорив, відлуння гриміло по всьому люку Джиффі. Від цього вони досі панічно кидалися навтьоки.

Релігія розвивалася. Він змінював їх. Своєю присутністю і своїми відповідями — точними, правильними відповідями, які він отримував у Федеральній інформаційній бібліотеці й перекладав Лінгвістичною машиною на їхню мову. Звичайно, з їхнім часовим плином на відповіді їм доводилося чекати поколіннями, але вони вже звикли до цього. Вони чекали і сподівалися, вони передавали запитання, й через кілька століть він давав відповіді, відповіді, які вони, певна річ, використовували.

— Що відбувається? — запитала Мері, коли він якось повернувся додому на годину пізніше. — Де ти був?

— Працював, — байдуже відповів Елліс, знімаючи капелюх і пальто. Він впав на диван. — Я втомився, по-справжньому втомився, — зітхнув Елліс з полегшенням і жестом наказав сенсору дивана принести віскі з цитриною.

Мері підійшла до нього.

— Генрі, я трохи хвилююся.

— Хвилюєшся?

— Ти не маєш так тяжко працювати, тобі треба більше відпочивати. Коли ти востаннє був у справжній відпустці? Подорожував за межі Терри, за межі системи? Ти знаєш, мені хочеться зателефонувати тому Міллеру й запитати в нього, чи справді варто чоловікові твого віку давати стільки...

— Чоловікові мого віку! — розгнівано пирхнув Елліс. — Не такий я вже й старий.

— Звичайно, ні, — Мері сіла біля нього й лагідно оповила руками. — Але ти не повинен стільки працювати, ти заслуговуєш на відпочинок. Тобі так не здається?

— Це інше. Ти не зрозумієш, це не та попередня робота, де лише звіти, статистика і кляті папери. Це...

— Що це?

— Це інше, я вже не просто коліщатко, це щось мені дає. Я не можу тобі пояснити, мабуть, але я мушу це робити.

— Якби ти розповів детальніше...

— Я не можу розповісти тобі більше, — відповів Елліс, — але у світі більше немає нічого подібного. Я пропрацював на «Терран девелопмент» двадцять п’ять років, двадцять п’ять років однаковісіньких звітів, день у день. І за ці двадцять п’ять років я ніколи так добре не почувався.

— О, справді? — проревів Міллер. — Годі прикидатися! Зізнавайся, Еллісе!

Елліс розтулив рота й одразу стулив.

— Про що ви говорите? — запитав він перелякано. — Що трапилося?

— Не викручуйся! — обличчя Міллера на відеоекрані почервоніло. — Хутко до мого кабінету.

Екран згас.

Елліс приголомшено сидів за столом. Поступово він опанував себе й звівся на тремтячі ноги.

— Боже мій! — напівпритомний від шоку, він кволо витер холодний піт з чола. Отак вмить усе пішло шкереберть.

— Якісь проблеми? — запитала співчутливо міс Нельсон.

— Ні, — Елліс заціпеніло рушив до дверей, він був геть розбитий. Що такого дізнався Міллер? Боже! Що ж такого...

— Містер Міллер, здається, розлючений.

— Так, — Елліс сліпо плівся коридором, його думки кружляли колами. Міллер здавався дуже розлюченим, він, мабуть, якось про все дізнався. Але чому він так розгнівався? Хіба йому не байдуже? На Елліса ніби дмухнуло крижаним холодом, ситуація була небезпечною. Міллер був його керівником, з правом наймати і звільняти. Може, він вчинив щось неправильне чи порушив закон, скоїв злочин? Але який?

Яке діло Міллеру до них?! Як це обходило «Терран девелопмент»?

Він відчинив двері до офісу Міллера.

— Ось і я, містере Міллер, — промимрив він. — У чому річ? Міллер дивився на нього розлючено.

— Ця твоя дурнувата історія про двоюрідного брата з Проксими.

— Тобто... е-е-е... ви маєте на увазі приятеля з Центавра VI?

— Ти... ти брехун! — Міллер підстрибнув. — Після всього, що компанія для тебе зробила!

— Я не розумію, — промимрив Елліс. — Що я...

— Як гадаєш, для чого взагалі ми дали тобі люк Джиффі?

— Для чого?

— Для перевірки! Щоб ти його випробовував, ти, банькатий смердючий венеріанський цвіркун! Компанія великодушно дозволила тобі користуватися люком Джиффі до його виходу на ринок, а що ти зробив натомість? Ти ж, ти...

Елліс теж почав закипати. Зрештою, він працював на ТД двадцять п’ять років.

— Вам не здається, що не слід бути таким грубим? Я виклав за нього тисячу золотих кредитів.

— Що ж, сходи до бухгалтерії, і тобі повернуть гроші. Я вже дав вказівку команді конструювання спакувати і опечатати твій люк Джиффі.

Елліс був приголомшений.

— Але чому?!

— А й справді, чому?! Тому що він бракований! Тому що він не працює! Ось чому. — Очі Міллера горіли технологічним гнівом. — Інспекційна команда виявила там витік завширшки в милю. — Він скривив губи. — Ніби ти того не знаєш!

Серце Елліса завмерло.

— Витік? — прохрипів він налякано.

— Витік. І добре, що я завбачливо санкціонував періодичні перевірки. Якби ми покладалися на таких людей, як ти...

— Ви впевнені? Мені здавалося, що все гаразд. Тобто що я діставався куди треба без проблем, — не здавався Елліс. — Жодних претензій з мого боку.

— Жодних. Жодних претензій з твого боку. Саме з цієї причини ти не отримаєш люка на заміну, саме тому ти сьогодні повертаєшся додому моноджетом. Тому що ти не доповів про витік! І якщо ти ще колись спробуєш утнути щось таке в цьому офісі знову...

— Чому ви вважаєте, що я знав про... про дефект?

Міллер осів у кріслі, охоплений люттю.

— Завдяки твоєму щоденному паломництву до Лінгвістичної машини, — сказав він стримано. — З листом начебто від твоєї бабусі на Бетельґейзе II. Хоча ніякого листа не було, це був цілковитий обман. Ти отримував листи через витік у своєму люку Джиффі!

— Як ви можете знати? — нахабно пискнув Елліс, припертий до стіни. — Можливо, там і був дефект, але ви не можете довести жодного зв’язку між вашим недоладно сконструйованим люком Джиффі і моїми...

— Твої повідомлення, — відрізав Міллер, — які ти всучував нашій Лінгвістичній машині, не були написані позатерранським шрифтом. Вони не з Центавра VI чи якоїсь іншої системи поза Террою. Це староєврейська. І є лише одне місце, де ти міг їх дістати, Еллісе. Тож не намагайся викручуватися.

— Староєврейська! — розгублено вигукнув Елліс і зблід, як полотно. — Боже, то інший континуум — це ж четвертий вимір. Очевидно, що це час. — Він затремтів. — І розширення Всесвіту. Це пояснює їхній розмір, чому кожного разу нова група, нове покоління...

— Ми й так достатньо ризикуємо з цими люками Джиффі, прокладаючи тунелі крізь інші часопросторові континууми. — Міллер втомлено похитав головою. — Ти безвідповідальний, ти знав, що мав доповісти про дефект.

— Я ж нікому не заподіяв шкоди, правда? — Елліс раптом дуже занервував. — Вони здавалися задоволеними, навіть вдячними. Боже, я справді не хотів нікому зашкодити.

Міллер гнівно і пронизливо заревів. Якийсь час він кружляв по кімнаті, а потім зрештою дістав щось і кинув на стіл, просто перед Еллісом.

— Не зашкодив. О так, звичайно, ти нікому не зашкодив. Подивися на це, я взяв її в Архіві античних артефактів.

— Що це?

— Дивися сам! Я звірив це з одним із твоїх списків запитань. Слово в слово, точнісінько те саме. Усі твої списки, запитання й відповіді — усе тут. Ти, багатоногий ґанімедіанський коростяний жук!

Елліс узяв книгу й розгорнув її. Після кількох сторінок на його обличчі з’явився дивний вираз.

— Господи! Вони записали все, що я їм передав, звели це у книгу. Кожне слово. І додали коментарі. Це все тут — кожне слово. Отже, я справді вплинув на них. Вони передали все далі, записали все це.

— Повертайся до свого кабінету. Годі з мене, не хочу більше тебе сьогодні бачити, не хочу взагалі ніколи тебе більше бачити. Чек з компенсацією за звільнення прийде як звичайно.

Шокований, з дивним схвильованим виразом Елліс схопив книгу й похитуючись пішов до дверей.

— Містере Міллер, а я можу забрати її? Взяти з собою?

— Звичайно, — втомлено відповів Міллер. — Звичайно, ти можеш її забрати. Почитаєш дорогою додому — в громадському моноджетному транспорті.

— Генрі дещо тобі покаже, — радісно прошепотіла Мері Елліс, тримаючи місіс Лоуренз за руку. — Скажи йому, будь ласка, те, що треба.

— Те, що треба? — невпевнено перепитала місіс Лоуренз, трохи знітившись. — Що він має показати? Сподіваюсь, це не щось живе?

— О ні, — Мері підштовхнула її до дверей кабінету. — Просто усміхайся. — І продовжила звичайним голосом: — Генрі, прийшла Дороті Лоуренз.

Генрі Елліс з’явився на порозі свого кабінету. Він коротко вклонився — поважна фігура у шовковому халаті, з люлькою в роті й кульковою ручкою в руках. — Добрий вечір, Дороті, — сказав він низьким, гарно поставленим голосом. — Не будете ласкаві зайти до мого кабінету на хвилину?

— Кабінету? — місіс Лоуренз невпевнено зайшла до нього. — Що ви вивчаєте? Тобто Мері казала, що ви щось робите останнім часом, щось цікаве, тепер, коли ви без... Тобто коли ви більше буваєте вдома. Втім, вона нічого не розповіла мені про суть.

Очі місіс Лоуренз з цікавістю пробіглися кабінетом. Там було повно карт і фоліантів довідників, величезний стіл з червоного дерева, атлас, глобус, шкіряні крісла і неймовірно стара електрична друкарська машинка.

— Господи! — вигукнула вона. — Як дивно! Уся ця старовина.

Елліс щось обережно дістав з книжкової полиці і недбало їй простягнув.

— До речі, погляньте ось на це.

— Що це? Книга? — місіс Лоуренз взяла книгу й з цікавістю її оглянула. — Боже, важка, правда? — вона прочитала текст на обкладинці, її губи ворушилися. — Що це означає? Здається дуже давньою. Які дивні літери! Ніколи не бачила нічого подібного. «Біблія». — Вона з цікавістю підвела очі. — Що це?

Елліс ледь помітно усміхнувся.

— Це...

До неї нарешті дійшло, і від усвідомлення місіс Лоуренз перехопило подих.

— Боже мій! Та це ж ваша книга!

Елліс усміхнувся і велично, скромно почервонів.

— Просто дрібничка, яку я звів докупи, — протягнув він байдуже. — Моя перша, правду кажучи. — Він задумливо грався своєю кульковою ручкою. — А зараз, якщо ви мені пробачите, я маю повертатися до роботи.