Повне зібрання короткої прози. Том 2

Сніданок у сутінках

— Тату, ти відвезеш нас сьогодні до школи? — квапливо запитав Ерл, виходячи з ванної.

Тім Маклін налив собі другу чашку кави.

— Могли б і самі пройтися, діти. Машина в гаражі.

— Там дощ, — надулася Джуді.

— Ні, дощу немає, — виправила сестру Вірджинія і відсунула штору. — Там туман, а не дощ.

— Дайте-но я гляну. — Мері Маклін витерла руки й відійшла від умивальника. — Який дивний день! Це справді туман? Більше схоже на дим, нічого не розгледіти. А що казали у прогнозі?

— Я не зміг нічого знайти по радіо, — відповів Ерл. — Суцільні шуми.

Тім розсердився.

— Ця бісова штука знову зламалася? Я ж наче щойно її лагодив. — Він підвівся, сонно підійшов до приймача й почав гратися з налаштуваннями. Троє дітей снували довкола нього, збираючись до школи. — Дивно, — зрештою сказав Тім.

— Я пішов, — оголосив Ерл, прочиняючи двері.

— Зачекай на сестер, — наказала для порядку Мері.

— Я готова, — озвалася Вірджинія. — Який у мене вигляд?

— Виглядаєш чудово, — відповіла Мері, цілуючи її.

— Я зателефоную в службу радіоремонту з офісу, — сказав Тім.

Раптом він замовк. Перед дверима кухні стояв Ерл, блідий і мовчазний, з розширеними від жаху очима.

— Що трапилося?

— Я... Я повернувся.

— Що таке? Ти захворів?

— Я не можу піти до школи.

Усі витріщилися на нього.

— Що трапилося? — Тім схопив сина за руку. — Чому ти не можеш піти до школи?

— Вони... Вони мене не пустять.

— Хто?!!

— Солдати. — Хлопця прорвало. — Надворі озброєні солдати. І вони йдуть сюди.

— Йдуть? Йдуть сюди? — перепитав розгублено Тім.

— Вони йдуть сюди і збираються... — Ерл затнувся, нажаханий. З ґанку долинув тупіт важких чобіт. Удар. Тріск дерева. Голоси.

— Боже мій, — видихнула Мері. — Тіме, що відбувається? Тім зайшов до вітальні, його серце боляче калатало. Перед дверима стояли троє чоловіків у сіро-зеленій формі, обвішані зброєю і складним плетивом обладнання. Трубки і шланги, метри товстих кабелів, втулки і шкіряні лямки, антени, химерні маски. За масками Тім розгледів втомлені неголені обличчя, червоні очі, що дивилися на нього з відвертою ворожістю.

Один із солдатів різко скинув рушницю на плече, націлившись просто в Макліна. Тім отупіло дивився на нього. Рушниця. Довга і тонка, як голка. Прикріплена до мотка трубок.

— Що ви, заради... — почав було він, але солдат миттю його урвав.

— Ти хто? — голос був грубим, гортанним. — Що ти тут робиш? — він відсунув маску. Обличчя під нею було брудним, хворобливо-жовту плоть вкривали порізи і шрами від віспи. Кількох зубів бракувало, кілька були зламані.

— Відповідай! — наказав другий солдат. — Що ти тут робиш?

— Показуй документи, — сказав третій. — Глянемо твій секторальний номер. — Його погляд застиг на дітях і Мері, що німо стояли біля дверей їдальні. Його щелепа відвисла.

— Жінка!

Троє солдатів здивовано вирячилися на них.

— Що це в біса таке? — запитав вражено перший. — Як довго ця жінка тут перебуває?

Тім нарешті оговтався.

— Це моя дружина. Хіба це...

— Твоя дружина?! — не повірили вони.

— Мої дружина і діти. Заради Бога!

— Твоя дружина? І ти привів її сюди? Та ти, мабуть, збожеволів!

— У нього попелова хвороба, — сказав один із них, опустив рушницю й пройшов через вітальню до Мері. — Ходімо, мала. Ти підеш з нами.

Тім кинувся на них.

Його вдарило силовим щитом, і він розпластався. Зусібіч насунула темрява, у вухах дзвеніло. Голова пульсувала, усе розпливалося. Перед очима рухалися невиразні силуети. Голоси.

Кімната. Тім зосередився.

Солдати заганяли назад дітей. Один із них схопив Мері за руку й надірвав сукню, оголюючи плечі.

— Чорт! — прогарчав солдат. — Він притяг її сюди, а вона навіть не щеплена!

— Забирайте її із собою.

— Слухаюсь, капітане, — солдат потягнув Мері до вхідних дверей. — Зробимо з нею, що зможемо.

— Малих теж беріть, — капітан махнув іншому солдатові, що стояв поруч з дітьми. — Я не розумію. Ні масок. Ні документів. І як у цей будинок не поцілили? Вчора ж був найгірший вечір за останні місяці!

Попри біль, Тім підвівся. У роті була кров, зір затуманило.

Він сперся на стіну.

— Послухайте, — протягнув він. — Заради Бога.

Капітан здивовано витріщився на кухню.

— Це... їжа?! — він повільно пройшов крізь їдальню. — Гляньте!

Інші солдати увійшли за ним, забувши про Мері та дітей.

Вони зачудовано оточили стіл.

— Тільки погляньте на це!

— Кава! — один із солдатів схопив кавник, почав жадібно пити, але похлинувся і пролив трохи на кітель. — Гаряча. Боже, гаряча кава!

— І вершки! — інший солдат розчахнув дверцята холодильника. — Погляньте: молоко, яйця, масло, м’ясо. — Йому відібрало мову. — Та тут повно їжі!

Капітан зник у комірчині. Він вийшов, тримаючи в руках ящик з консервованим горошком.

— Забирайте решту, не лишайте нічого. Повантажимо все у змію.

Він з грюкотом поставив ящик на стіл і не зводячи очей з Тіма заходився порпатися у своєму брудному кітелі, аж доки видобув сигарету. Капітан закурив повільно, зосередивши погляд на Тімові.

— Гаразд, — сказав він. — Послухаємо, як ти це поясниш.

Тім розкрив рота — й одразу ж стулив його. Жодного звуку. В його голові було порожньо. Він не міг думати.

— Звідки ви взяли їжу, звідки усі інші речі? — капітан обвів рукою кухню. — Посуд, меблі. Чому в цей будинок не влучили? Як ви пережили вчорашній обстріл?

— Я... — Тім затнувся.

Капітан зловісно на нього наступав.

— Жінка, діти, усі ви. Що ви тут робите? — його голос був різким. — Тобі, шановний, варто це якось пояснити. Або ти поясниш, що ви тут робите, або нам доведеться усіх вас спалити.

Тім всівся за стіл і судомно, глибоко вдихнув, намагаючись зосередитися. Його тіло нило, руки тремтіли. Він витер закривавленого рота, дістав хустку й виплюнув у неї шматки поламаного кутнього зуба.

— Ну ж бо, — поквапив капітан.

Мері й діти прослизнули назад до кімнати. Джуді плакала, обличчя Вірджинії застигло від шоку, Ерл зблід і дивився на солдатів широко розплющеними очима.

— Тіме, — запитала Мері, поклавши руку йому на плече. — З тобою все гаразд?

Тім кивнув.

— Я в порядку.

Мері натягла сукню назад на плечі.

— Тіме, їм це так не минеться. Хтось обов’язково прийде. Поштар, сусіди. Вони не можуть просто...

— Стули рота, — відрізав капітан, його очі дивно зблиснули. — Поштар? Про що ти взагалі говориш? — він простягнув руку. — Покажи свою жовту картку, мала.

— Жовту картку? — розгублено перепитала Мері.

Капітан потер щелепу.

— Ні жовтої картки, ні масок, ні документів.

— Вони заги, — сказав один із солдатів.

— Можливо, а може й ні.

— Вони заги, капітане. Нам краще спалити їх, щоб не ризикувати.

— Тут коїться щось дивне, — відповів капітан, смикнув за шворку на шиї і витяг приєднану кабелем коробочку. — Я викличу сюди поліка.

— Поліка? — солдати занервували. — Не треба, капітане. Ми й самі розберемося, не кличте нікого. Полік нас нагне, і ми ніколи...

— Дайте Мережу Б, — сказав у передавач капітан.

Тім поглянув на Мері.

— Послухай, люба. Я...

— Стули рота, — солдат штурхнув його. Тім замовк.

— Мережа Б, — завищала коробка.

— Є вільний полік? Ми натрапили на щось дивне. П’ятеро осіб. Чоловік, жінка, троє дітей. Жодних масок чи документів, жінка не щеплена, будинок геть неушкоджений. Меблі, побутова техніка, біля двохсот фунтів їжі.

Оператор завагався.

— Так. Полік зараз виїде, лишайтеся там і не дайте їм втекти.

— Не дамо. — Капітан запхав коробку назад під одяг. — Полік зараз буде, а тимчасом давайте повантажимо їжу.

Знадвору долинув низький оглушливий гуркіт. Будинок струснуло, у буфеті брязкнув посуд.

— Боже, — сказав один із солдатів. — Десь близько.

— Сподіваюсь, щити протримаються до ночі. — Капітан підхопив ящик із консервованим горошком. — Беріть решту, маємо все винести до прибуття поліка.

Солдати теж нагребли їжі й рушили за ним до вхідних дверей будинку. Зі стежки їхні голоси були вже ледь чутними.

Тім підвівся.

— Залишайтеся тут, — сказав він кволо.

— Що ти надумав? — знервовано запитала Мері.

— Може, мені вдасться вибратися звідси. — Він побіг до чорного входу, неслухняними руками відсунув клямку, відчинив двері й вийшов на ґанок позаду. — Нікого не бачу. Якби ж тільки ми могли...

Він затнувся.

Довкола проносилися сірі хмари. Сірий попіл, що затуляв усе навколо. Проглядали лише невиразні тіні. Поламані силуети, тихі й нерухомі в сірості.

Руїни.

Понівечені будівлі, купи брухту, і повсюди — уламки. Він повільно спустився сходами. Бетонна стежка раптово уривалася, за нею все вкривали шлак і руїни. І більше нічого, нічогісінько, скільки сягав погляд.

Ніщо не ворушилося, ніщо не дихало, у сірій тиші не вчувалося жодного життя і жодного звуку. Лише блукаючі хмари попелу, шлак і нескінченні руїни.

Міста більше не було. Будинки були геть знищені, ні людей, ні життя. Похилені стіни, порожні, зяючі провалля. Серед уламків росли кілька темних травинок, і Тім схилився доторкнутися до них. Грубі, товсті стебла. І шлак. Це був металевий шлак, поплавлений метал. Тім підвівся.

— Поверніться в будинок, — наказав упевнений голос.

Тім заціпеніло обернувся. Позад нього на ґанку, вперши руки в боки, стояв невисокий чоловік із запалими щоками. Його очі були маленькими й блискучими, як дві вуглинки. Форма інакша, ніж була на солдатах, маска відсунута з обличчя. Шкіра жовтувата, трохи блискуча й щільно напнута на вилицях. Обличчя хворобливе, понівечене гарячкою і втомою.

— Хто ви? — запитав Тім.

— Даґлас. Політичний комісар Даґлас.

— То ви... з поліції?

— Саме так. А тепер повертайтеся, мені потрібні ваші відповіді, у мене до вас чимало запитань.

— Перша річ, яку я хочу знати, — сказав комісар Даґлас, — це як ваш будинок залишився неушкодженим.

Тім, Мері і діти сиділи рядком на дивані. Мовчазні й нерухомі, розгублені від шоку.

— То як? — поквапив їх Даґлас.

Тім нарешті спромігся на відповідь.

— Послухайте, — почав він. — Я не знаю. Я нічого не знаю. Ми прокинулися сьогодні вранці, як завжди, одягнулися і поснідали.

— На вулиці був туман, — підхопила Вірджинія. — Ми визирнули назовні й побачили туман.

— І радіо не працювало, — додав Ерл.

— Радіо? — худе обличчя Даґласа перекосилося. — Вже кілька місяців не було жодних аудіосигналів. Тільки для урядових цілей. Цей будинок, усі ви — я нічого не розумію. Якщо ви заги...

— Заги? Що воно таке? — запитала Мері.

— Це від «совєцькі війська загального призначення».

— Тобто почалася війна?

— Два роки тому напали на Північну Америку, — відказав Даґлас. — У 1978-му.

— У 1978-му? Тобто зараз 1980-й. — Тім осів. Раптом він потягнувся до кишені, дістав гаманець й кинув його Даґласові. — Гляньте ось на це.

Даґлас недовірливо розкрив гаманець.

— Що там?

— Бібліотечна картка, поштові квитанції. Подивіться на дати. — Тім розвернувся до Мері. — Здається, я зрозумів. Мені сяйнула ідея, коли я оглядав руїни.

— А ми виграємо? — втрутився Ерл.

Даґлас уважно розглядав гаманець Тіма.

— Дуже цікаво. Тут усе старе, видане сім або вісім років тому. — Його очі зблиснули. — Що ви намагаєтеся сказати? Що ви потрапили сюди з минулого? Що ви подорожуєте в часі?

До кімнати повернувся капітан.

— Змію завантажено, сер.

Даґлас коротко кивнув.

— Чудово. Ваш патруль може відбувати.

Капітан глянув на Тіма.

— Ви з ними розберетеся?

— Я про них подбаю.

Капітан віддав честь.

— Звісно, сер. — Він хутко зник у дверях. Надворі він і його люди вибралися на довгу тонку вантажівку, схожу на трубу, поставлену на гусеничні траки, і та з ледь чутним двигтінням рвонула геть.

За мить лишилися самі тільки сірі хмари й невиразні обриси зруйнованих будинків.

Даґлас походжав туди-сюди, оглядаючи вітальню, шпалери, світильники й крісла. Він узяв кілька журналів й побіжно їх проглянув.

— З минулого, але не з далекого минулого.

— Сім років.

— Хіба це можливо? Мабуть. Чимало речей трапилося за останні місяці. А тепер от подорожі в часі. Ви вибрали поганий пункт призначення, Макліне. Треба було рухатися далі. — Даґлас іронічно вишкірився.

— Ми не обирали. Це просто сталося.

— Щось ви таки мали зробити.

Тім похитав головою.

— Ні, нічогісінько. Ми прокинулися вже тут.

Даґлас задумався.

— Тут. Через сім років у майбутньому. Пройшли крізь час. Ми нічого не знаємо про подорожі в часі, з цим ніхто не працював, але тут є очевидне військове застосування.

— Як почалася війна? — тихо запитала Мері.

— Почалася? Вона не починалася. Сім років тому війна вже була, як ви пам’ятаєте.

— Справжня війна. Ця.

— Не було якогось моменту, коли все перетворилося на... на ось це. Ми воювали в Кореї. Ми воювали в Китаї. В Німеччині, Югославії та Ірані. Війна розросталася все далі. Зрештою бомби почали падати й тут. Вона прийшла, як чума. Війна розрослася, а не почалася. — Раптом він відклав записник. — Рапорт про вас виглядатиме підозріло, можуть вирішити, що в мене попелова хвороба.

— Що це за хвороба? — запитала Вірджинія.

— Радіоактивні частинки в повітрі потрапляють у мозок і спричиняють божевілля. Кожен із нас хоча б трохи нею уражений, навіть попри маски.

— Я дуже хочу знати, хто перемагає, — повторив Ерл. — Що то була за вантажівка? В неї ззаду ракета?

— Змія? Ні, це турбіни. У неї на носі бур — може прорізатися крізь уламки.

— Сім років, — сказала Мері. — Так багато змінилося, що це здається неможливим.

— «Так багато»? — Даґлас знизав плечима. — Мабуть. Я пам’ятаю, що сам робив сім років тому. Ще був у старших класах, вчився, мав квартиру і авто. Ходив на танці, купив телевізор. Але це вже починалося. Сутінки. Оце все. Лише я ще про це не знав. Ніхто з нас не знав, але вони вже спадали.

— То ви політичний комісар? — запитав Тім.

— Я наглядаю за військовими, відстежую політичні відхилення. У тотальній війні ми повинні тримати людей під постійним наглядом. Один комуняка в Мережах може все зруйнувати, і ми не повинні цього допустити.

Тім кивнув.

— Так. Вони вже насувалися — сутінки. Тільки ми цього ще не розуміли.

Даґлас оглянув книжки на полиці.

— Я прихоплю кілька із собою. Вже місяці не читав художньої літератури. Більшість зникла, спалили у 1977-му.

— Спалили?

Даґлас перебирав книжки.

— Шекспір, Мілтон, Драйден. Я візьму те, що старіше. Так безпечніше. Ніякого Стейнбека чи Дос Пассоса. Навіть полік з таким може мати проблеми. Якщо ви залишитеся тут, то ось цього краще позбудьтеся. — Він постукав пальцем по «Братах Карамазових» Достоєвського.

— «Якщо ми залишимося»! А хіба ми маємо вибір?

— Ви хочете лишитися?

— Ні, — тихо відповіла Мері.

Даґлас кинув на неї швидкий погляд.

— Отож. І я так думаю, що не хочете. Якщо ви лишитеся, то вас, звісно, розділять. Діти живуть у канадських розподільчих центрах. Жінки працюють у підземних трудових таборах-мануфактурах. Чоловіки автоматично стають частиною війська.

— Як ті солдати, що ми бачили, — сказав Тім.

— Якщо тільки ви не відповідаєте вимогам ІД-блоку.

— Що це?

— Індустріальний дизайн і технології. Яка у вас освіта? Щось пов’язане з наукою?

— Ні, бухгалтерія.

Даґлас знизав плечима.

— Що ж, вам дадуть стандартний тест. Якщо у вас достатньо високий рівень інтелекту, можете потрапити до Політичної служби. Нам потрібно чимало людей. — Він замислено замовк з книжками в руках. — Вам краще повернутися, Макліне. Вам буде важко призвичаїтися до цього. Я б повернувся, якби міг, але не можу.

— Повернутися? — перепитала Мері. — Але як?

— Так само, як прийшли.

— Ми просто перемістилися.

Даґлас зупинився на порозі.

— Минулої ночі була одна з найпотужніших РКР-атак.

Вони накрили увесь цей район.

— РКР?

— Роботокеровані ракети. Совєти систематично знищують континентальну Америку, миля за милею. РКР дешеві, тож вони виробляють їх мільйонами і запускають. Увесь процес автоматизований: їх збирають роботизовані фабрики й одразу посилають на нас. Сюди вони дісталися минулої ночі — ціла хмара. Вранці прибув патруль і не знайшов нічого. Окрім вас, звичайно.

Тім повільно кивнув.

— Я починаю розуміти.

— Можливо, вибух концентрованої енергії активував якусь нестабільну часову діру. Як розлом у земній корі. Через нас постійно стаються землетруси, але часотруси... Цікаво. Думаю, саме це і сталося. Вивільнення енергії і руйнування матерії засмоктало ваш будинок у майбутнє, перенесло на сім років уперед. Вулиця, все тут, зокрема й це місце, було стерте на порох. Ваш будинок — сім років тому — принесло відпливом. Мабуть, хвиля від вибуху прорвалася крізь час.

— Засмоктало в майбутнє, — повторив Тім. — Уночі, доки ми спали.

Даґлас уважно подивився на нього.

— Сьогодні буде друга РКР-атака. Вона має доруйнувати те, що лишилося. — Він глянув на годинник. — Зараз четверта пополудні, атака почнеться за кілька годин. Вам слід сховатися під землею. Тут ніщо не виживе. Я можу забрати вас із собою, якщо захочете, але якщо вирішите ризикнути, зостатися тут...

— Думаєте, це може повернути нас назад?

— Можливо. Я не знаю. Це рулетка. Воно може повернути вас додому, а може й не повернути. Якщо ні...

— Якщо ні, то в нас не буде шансів вижити.

Даґлас дістав з кишені карту й розгорнув її на дивані.

— Патруль залишатиметься в цій зоні ще пів години. Якщо надумаєте приєднатися до нас під землею, рухайтеся вулицею в цей бік. — Він намалював на карті лінію. — Отут відкрите поле, де стоїть патруль політичного підрозділу. Вони проведуть вас під поверхню. Зможете знайти поле?

— Думаю, так, — відповів Тім, розглядаючи карту. Його губи скривилися. — Це поле колись було середньою школою, куди ходили мої діти. Вони якраз туди збиралися, коли їх зупинили солдати. Зовсім нещодавно.

— Сім років тому, — нагадав Даґлас, згортаючи карту й пхаючи її до кишені. Він натягнув маску й рушив до вхідних дверей, вийшов на ґанок. — Може, ще зустрінемося, а може, й ні. Це буде ваше рішення. Вам так чи так треба вирішувати. У будь-якому разі — щасти.

Даґлас розвернувся й жваво покрокував геть від будинку.

— Тату, — вигукнув Ерл, — ти йдеш в армію? Ти будеш носити маску й стріляти з однієї з таких рушниць? — його очі захоплено світилися. — Ти будеш водити змію?!

Тім Маклін присів навпочіпки й притягнув сина до себе.

— Тобі б цього хотілося? Ти справді хочеш лишитися тут? Якщо я буду носити маску й стріляти з таких рушниць, то ми не зможемо повернутися.

Ерл засумнівався.

— А ми не можемо повернутися пізніше?

Тім похитав головою.

— Боюсь, що ні. Ми маємо вирішити зараз, чи ми повертаємося.

— Ти чув містера Даґласа, — з відразою сказала Вірджинія. — За кілька годин почнеться атака.

Тім підвівся й почав походжати туди-сюди.

— Якщо ми лишимося в будинку, нас рознесе на друзки.

Будьмо чесними, є лише примарний шанс, що нас перемістить назад у наш час. Малесенька імовірність — і дуже великий ризик. Чи хочемо ми лишатися тут під РКР, що будуть падати довкола, знаючи, що будь-якої миті може настати кінець, чути, як вони наближаються, вдаряючи все ближче, лежати на підлозі, чекати і вслухатися.

— Ти точно хочеш повернутися? — запитала Мері.

— Звичайно, але ж який ризик!

— Я не питаю про ризик, я питаю, чи ти справді хочеш повернутися. Може, ти хочеш лишитися тут, може, Ерл має рацію: ти будеш у формі і в масці, з однією з цих голкових рушниць. Водитимеш змію.

— А ти будеш у трудовому таборі! А діти — в урядовому розподільчому центрі! Як, думаєш, це буде? Чого вони їх вчитимуть? Ким вони виростуть? І повір...

— Можливо, вони навчать їх бути дуже корисними.

— Корисними! Для чого? Для себе? Для людства? Чи для воєнщини?

— Принаймні вони виживуть, — відповіла Мері. — Вони будуть у безпеці. Якщо ж ми залишимося в будинку, чекаючи на обстріл...

— Звісно, — обурився Тім. — Вони будуть живими, навіть, можливо, здоровими, нагодованими, добре вдягненими і доглянутими. — Він подивився на дітей, його обличчя скам’яніло. — Вони виживуть і доживуть до зрілості. Але ким вони стануть? Ти чула, що він сказав? Спалення книжок у 77-му. З чого вони навчатимуться? Які ідеї залишилися з 77-го? У що вони будуть вірити після урядового розподільчого центру? Якими будуть їхні цінності?

— Є ще ІД-блок, — відказала Мері.

— Індустріальний дизайн і технології. Для здібних. Для розумників з фантазією, зайнятих логарифмічними лінійками й олівцями. Малюватимуть, креслитимуть і робитимуть відкриття. Можливо, туди візьмуть дівчат, і вони розроблятимуть зброю. Ерл зможе піти в Політичну службу. Він працюватиме, щоб зброю й далі використовували. Якщо хтось із військових почне ухилятися чи не захоче стріляти, Ерл зможе доповісти на них і відправити на перенавчання. Відновити їхню політичну віру — у світі, де ті, в кого є мізки, розробляють зброю для тих, хто мізків не має.

— Але ж вони залишаться живими, — повторила Мері.

— У тебе дивне уявлення про те, що означає бути живим! Ти називаєш це життям? Може й так, — Тім втомлено похитав головою. — Може й так. Може, нам треба піти за Даґласом під землю. Залишитися у цьому світі. Залишитися живими.

— Я цього не казала, — м’яко зауважила Мері. — Тіме, я лише хочу знати, чи ти справді розумієш, чому це варто робити. Варто залишитися в будинку, ризикуючи, що це нас не поверне.

— То ти хочеш ризикнути?

— Звичайно! Ми просто мусимо це зробити! Ми не можемо віддати їм дітей — до розподільчого центру. Щоб їх навчили ненавидіти, вбивати й нищити. — Мері втомлено усміхнулася. — Вони ж завжди ходили до школи Джефферсона. А тут, у цьому світі, це лише гола пустка.

— То ми повертаємося? — втрутилася Джуді, благально схопивши Тіма за рукав. — Ми вже повертаємося?

Тім вивільнив свою руку.

— Дуже скоро, люба.

Мері повідчиняла шафи й почала в них порпатися.

— Там щось лишилося? Що вони забрали?

— Ящик консервованого горошку й усе з холодильника. А ще розбили вхідні двері.

— Ми точно перемагаємо! — вигукнув Ерл. Він підбіг до вікна й визирнув назовні. Попіл, що завис у повітрі, його розчарував. — Я нічого не бачу! Лише туман! — він запитально поглянув на Тіма. — Тут завжди туман?

— Так, — відповів Тім.

Обличчя Ерла спохмурніло.

— Сам лише туман? І більше нічого? І сонце ніколи не світить?

— Я приготую кави, — сказала Мері.

— Чудово. — Тім увійшов до ванної й оглянув себе у дзеркалі. Кров у його роті підсохла й запеклася, голова розколювалася. Його нудило.

— Усе це здається неможливим, — сказала Мері, коли вони всілися за стіл на кухні.

— Так, неможливим. — Тім сьорбнув кави. З-за столу, де вони сиділи, було видно вікно. Хмари попелу і невиразні, похилені силуети зруйнованих будинків.

— Той чоловік не повернеться? — поцікавилася Джуді. — Він був такий худий і дивний на вигляд. Він не повернеться, правда ж?

Тім глянув на годинник, була десята. Він перевів його на четверту п’ятнадцять.

— Даґлас сказав, що все почнеться після заходу сонця. Вже недовго чекати.

— Тож ми таки залишаємося в будинку, — сказала Мері.

— Так.

— Навіть якщо шанси невеликі?

— Навіть якщо шанси повернутися невеликі. Ти рада?

— Рада, — відповіла Мері, її очі сяяли. — Воно того варте, Тіме. Ти ж знаєш. Що завгодно варте, будь-який шанс. Повернутися! І ще дещо. Тут ми будемо разом, нас не розділять — не розлучать.

Тім долив собі кави.

— Ми можемо зручно влаштуватися. Мабуть, ще години три чекати. Спробуймо ними насолодитися.

О шостій тридцять впала перша РКР. Вони відчули удар — могутню хвилю, що прокотилася з низьким гулом і накрила будинок.

Джуді вибігла з вітальні, її обличчя було білим від жаху.

— Тату! Що це?

— Нічого. Не хвилюйся.

— Вертайся до нас, твій хід, — нетерпляче гукнула Вірджинія. Вони грали в «Монополію».

Ерл скочив на ноги.

— Я хочу подивитися! — він збуджено підбіг до вікна. — Я бачу, де вона впала!

Тім підняв штору й визирнув. Оддалік мерехтіла пляма яскравого білого світла. Над нею висів стовп яскравого диму.

Будинок струснуло другим ударом. Тарілка впала з полиці і розбилася у раковині.

Надворі було майже темно. Тім не зміг розгледіти нічого, крім двох білих стовпів. Хмари попелу губилися в мороці — попіл і пошматовані залишки будинків.

— Ця вже ближче, — сказала Мері.

Впала третя РКР. Шибки у вітальні розлетілися, всіявши скалками килим.

— Нам краще сховатися, — сказав Тім.

— Куди?

— У підвал. Ходімо. — Тім відкрив двері до підвалу, й усі стривожено рушили вниз.

— Їжа, — зупинилася Мері. — Нам краще забрати те, що лишилося.

— Гарна ідея. Діти, ви спускайтеся, а ми будемо за хвилину.

— Я теж можу щось нести, — заперечив Ерл.

— Ідіть до підвалу, — впала четверта РКР, трохи далі, ніж попередня. — І тримайтеся подалі від вікна.

— Я щось до нього підсуну, — сказав Ерл. — Великий лист фанери з-під мого потяга.

— Чудова ідея. — Тім з Мері повернулися на кухню. — Їжа, посуд, щось іще?

— Книжки. — Мері нервово роззирнулася довкола. — Я не знаю, мабуть, це все. Ходімо.

Її слова потонули в страшенному гуркоті. Кухонне вікно тріснуло, осипавши їх уламками скла. Тарілки з полиці над раковиною полетіли вниз вихором битої порцеляни. Тім схопив Мері й повалив на підлогу.

З розбитого вікна накочувалися зловісні сірі хмари і заповзали до кімнати. Вечірнє повітря тхнуло кислотним, гнилим запахом. Тім здригнувся.

— Облишимо їжу. Повертаємося.

— Але ж...

— Облиш. — Він підхопив її і потягнув сходами вниз. Вони ввалилися досередини, й Тім з грюкотом зачинив двері.

— Де їжа? — запитала Вірджинія.

Тім тремтячою рукою витер чоло.

— Вона нам не знадобиться.

— Допоможи мені, — попросив захекано Ерл. Тім допоміг йому затулити фанерним щитом вікно над мийкою. Підвал був холодним і тихим, бетонна підлога — трохи вологою.

Дві РКР вдарили одночасно. Тіма знесло на підлогу, і він застогнав від удару об бетон. На мить його огорнула чорнота.

Тоді він звівся на коліна, шукаючи об що б обпертися.

— Усі в порядку? — вичавив він.

— Я так, — відповіла Мері. Джуді почала скімлити, Ерл навпомацки пробирався кімнатою.

— Зі мною все гаразд, — сказала Вірджинія. — Здається.

Світло то розгоралося, то тьмяніло, а потім раптом згасло.

У підвалі запала цілковита темрява.

— Отже, почалося, — сказав Тім.

— У мене є ліхтарик. — Ерл увімкнув його. — Як вам?

— Чудово, — відповів Тім.

Упало ще кілька РКР. Підлога під ними підстрибнула, почала кришитися і вигинатись. Будинок струснула потужна хвиля.

— Нам краще лягти, — сказала Мері.

— Так. Лягайте. — Тім незграбно розтягнувся на підлозі.

Довкола сипалися уламки тиньку.

— Коли це припиниться? — запитав з тривогою Ерл.

— Невдовзі, — відповів Тім.

— І ми тоді повернемося?

— Так. І ми тоді повернемося.

Майже одразу пролунав наступний вибух. Тім відчув, як бетон під ним ворушиться, набухає і підіймається разом з ним усе вище й вище. Він заплющив очі, відчайдушно намагаючись не зіслизнути. Розбухлий бетон продовжував підійматися, зусібіч тріщали балки і опори, осипався тиньк. Тім чув, як лопається скло, і десь далеко — тріскіт полум’я.

— Тіме, — долинув до нього тихий голос Мері.

— Так.

— Ми не виберемося звідси.

— Не знаю.

— Я знаю, що не виберемося.

— Може й ні. — Раптом Тіма привалило дошкою, і він застогнав від болю у спині. Його поховало під уламками деревини і тиньком. Він відчув кислий запах нічного повітря і попелу, повітря з вулиці просочилося всередину крізь розбиту шибку й розповзалося підвалом.

— Татку, — почувся голос Джуді.

— Що?

— Ми не повернемося?

Він розтулив рота, щоб відповісти, але його слова урвав страшенний гуркіт. Тіма шарпнуло вибухом, й усе довкола зарухалося. Увірвався сильний, гарячий потік повітря, облизуючи й впиваючись у тіло. Тім продовжував міцно притискатися до бетону. Вітер тягнув його, намагаючись виволокти за собою. Коли гаряче повітря обпалило йому руки й обличчя, Тім закричав.

— Мері...

А тоді запала тиша. Пітьма і тиша.

Авто.

Авто, що зупинялися неподалік. Голоси й тупіт кроків. Тім заворушився, вибираючись з-під дошок. Він звівся на ноги.

— Мері, — він роззирнувся, — ми повернулися.

Підвал перетворився на руїну. Стіни поламані й прогнуті. Крізь величезні зяючі діри виднілася зелена трава зовні. Бетонна стежка, невеликий трояндовий сад, оздоблений ліпниною з білого гіпсу сусідський будинок.

Лінії телефонних стовпів, дахи, будинки, місто. Як було завжди, щоранку.

— Ми повернулися! — його охопила несамовита радість. Вдома! У безпеці! Це скінчилося. Тім квапливо продирався крізь уламки поруйнованого будинку. — Мері, ти де?

— Я тут, — Мері підвелася, з неї осипався тиньковий пил. Вона була вся біла — волосся, шкіра, одяг. Обличчя порізане й подряпане, сукня порвана. — Ми справді повернулися?

— Містере Маклін! Ви в порядку?

До підвалу зістрибнув поліцейський у синій уніформі. За ним зістрибнули ще двоє чоловіків у білому. Зовні збирався натовп сусідів, які стривожено намагалися щось розгледіти.

— Я в нормі, — відповів Тім. Він допоміг Джуді й Вірджинії підвестися. — Думаю, ми всі в нормі.

— Що трапилося? — поліцейський розсовував дошки, пробираючись до них. — Бомба? Це була бомба?

— Будинок розлетівся на друзки, — сказав один з практикантів у білому. — Ви певні, що ніхто не постраждав?

— Ми були тут, внизу. У підвалі.

— Усе гаразд, Тіме? — гукнула місіс Гендрікз, жваво спускаючись до них.

— Що трапилося? — прокричав Френк Фоулі й собі з гуркотом зістрибнув униз. — Боже, Тіме! Що в дідька ви тут робили?

Двоє практикантів у білому підозріло оглядали руїни.

— Вам пощастило, містере, дуже пощастило. Нагорі не лишилося взагалі нічого.

Фоулі підійшов до Тіма.

— Чорт, хлопче! Я ж казав тобі полагодити той водонагрівач!

— Що? — відповів розгублено Тім.

— Водонагрівач! Я казав тобі, що там щось негаразд з проводкою. Мабуть його не вимкнули, і він перегрівся, — Фоулі нервово підморгнув. — Але не бійся, я мовчатиму. Страховка. Можеш на мене покластися.

Тім розтулив було рота, але не промовив жодного слова. Що він міг сказати? Ні, це був не зламаний водонагрівач, який він забув полагодити. Ні, це була не несправна проводка у плиті. Ні те, ні інше. І не витік у газовій трубі, і не непрочищена конфорка, і не скороварка, яку забули вимкнути.

Це була війна. Тотальна війна. І не лише моя війна. І не моєї родини. І не мого будинку.

Війна і твого будинку теж. Твого, мого й усіх інших будинків. І тут, і в сусідньому кварталі, сусідньому місті, сусідньому штаті, країні й континенті. Увесь світ — отакий. Розруха і руїни. Туман і волога трава, що росте на поіржавілому шлаку. Війна проти нас усіх. Проти всіх тих, хто тісниться по підвалах у передчутті чогось жахливого. Блідих і наляканих.

І коли вона справді прийде, коли мине п’ять років, вже нікуди буде втікати. Жодних повернень, стрибків у минуле, подалі від неї. Коли війна прийде по всіх, вона забере їх назавжди.

З неї буде вже не вислизнути, як їм вдалося цього разу.

Мері дивилася на нього. Поліцейський, сусіди, практиканти в білому — всі вони дивилися на нього. Чекаючи на пояснення. Щоб він пояснив їм, що саме відбулося.

— То це був водонагрівач? — боязко запитала місіс Гендрікз. — Це був він, так, Тіме? Таке трапляється, ніколи не знаєш, чи...

— Може, це був самогонний апарат? — припустив сусід, кволо намагаючись жартувати.

Він не міг їм розповісти. Вони не зрозуміють, бо не хочуть розуміти. Вони не хочуть знати. Вони хочуть, щоб їх заспокоїли. Він бачив це в їхніх очах — жалюгідний, нікчемний страх. Вони відчували, що сталося щось жахливе, і боялися. Вони вдивлялися в його обличчя, шукаючи розради, слів утіхи. Слів, які притлумили б їхній страх.

— Так, — важко відповів Тім. — Це був водонагрівач.

— А що я казав! — видихнув Фоулі, і всі з полегшенням зітхнули. Перешіптування, нервове гигикання, кивки і смішки.

— Треба було його полагодити, — провадив далі Тім. — Треба було давно вирішити проблему, до того, як усе зайшло так далеко. — Тім оглянув стривожених людей, що стояли навколо й хапалися за його слова. — Давно слід було за це взятися — до того, як стало запізно.