Знамення Долі

4

Зворотний шлях був довгим. По дорозі я змінив костюм.

Вихід з мого лабіринту привів мене, як виявилося, на вузьку вуличку — Щілина між двома брудними цегляними стінами.

Все ще йшов дощ, і день наближався до вечора. На іншій стороні вулиці, на краю світлового озера, що відкидалося єдиною цілою вуличною лампою на стовпі, я побачив свою машину.

На секунду я з тугою подумав про сухий одяг в багажнику, потім попрямував знову до будинку з вивіскою «Склади Брута».

У вікні першого поверху горіло тьмяне світло, кидаючи слабкий відсвіт на вхідні двері, які без цього залишалися б зовсім неосвітленими. Я почав повільно підніматися по щаблях, абсолютно промоклий і помірно насторожений.

Двері квартири Мелмана були не замкнені, я повернув ручку і увійшов. Включивши світло, я замкнув їх за собою.

Швидко пройшовши по кімнатах, я переконався, що квартира покинута. Я переодягнувся, скориставшись платтяною шафою Мелмана. Його штани виявилися мені трохи завеликі в поясі і по довжині. Карти, щоб вони не промокли, я поклав у нагрудну кишеню.

Другий ступінь.

Я почав систематичний обшук квартири. Кілька хвилин потому я наткнувся на його окультний щоденник, який зберігався в замкненому ящику нічного столика. Він був такий же неохайний, як і вся ця квартира, з неправильно написаними або викресленими словами, з плямами від пива і кави.

У ньому я виявив масу відповідних відомостей упереміж з особистим матеріалом — сни, медитація і так далі. Я почав гортати щоденник, намагаючись відшукати місце, де описувалася б зустріч Мелмана з господарем.

Я нарешті знайшов це місце і уважно переглянув. Опис цієї події займав досить багато сторінок і складався, в основному, з незвичайних захоплень з приводу функціонування Дерева. Я вже майже вирішив відкласти цей зошит до кращих часів, як раптом, пробігаючи вже останні сторінки, натрапив на вірш. Манера нагадала мені Суінберна — надто багато ілюзій, рваний ритм, але справа була не в цьому. В очі мені кинулася стрічка: «Нескінченні відображення Амбера, забарвлені його зрадницькою плямою…»

Тут теж було забагато алітерацій, але для мене важливішим за все був сенс. Зміст рядка розбудив в мені заснуле на якийсь час почуття вразливості і змусив діяти поспішніше. Раптово мені нестерпно захотілося швидше забратися звідси і якнайдалі, щоб спокійно обдумати становище, що склалося.

Більше в кімнаті нічого несподіваного не виявилося. Я зібрав купу старих газет, які у надлишку валялися всюди, відніс їх у ванну і там підпалив, відкривши вікно назовні для припливу свіжого повітря. Потім я відвідав святилище Мелмана, притягнув до ванної картину з Деревом Життя і згодував її вогню. Потім я вимкнув у ванній світло і прикрив двері.

Так, мабуть, критик, мистецтвознавець з мене не вийшов би.

Я попрямував до книжкових полиць, де височіли пачки різноманітних паперів і почав їх переглядати. Я розібрав вже другу пачку до половини, коли цю діяльність перервав раптовий телефонний дзвінок.

Світ навколо мене, здавалося, застиг, а мої думки помчали навскач.

Ну, звичайно, сьогодні день, коли, як передбачалося, я повинен був дістатися до квартири Мелмана і загинути тут.

Цілком прийнятними здавалися шанси, що якщо щось сталося, то вже завершилося до даного моменту.

Тому міг дзвонити сам П, щоб дізнатися, чи можна вже відправляти мій некролог друзям і родичам.

Я обернувся і відшукав поглядом телефон, який стояв під стіною в спальні. І тут же зрозумів, що мені потрібно зняти трубку.

Поки я йшов до телефону, він задзеленчав два або три рази — від дванадцяти до вісімнадцяти секунд. За цей термін мені потрібно було вирішити, якою буде моя відповідь.

Жарт, образа чи загроза?

Або… спробувати видати себе за Мелмана?

А раптом щось вийде? Розсудливість диктувала останній варіант, що давав не менше задоволення, ніж інші, і в разі успіху я міг дізнатися дуже багато.

Мабуть варто спробувати. Я вирішив обмежитися односкладовими відповідями, прикинувшись пораненим, який задихається і втрачає свідомість. Я підняв трубку, приготувавшись почути хоча б голос П і визначити, чи знаю я його.

— Так?

— Ну? Готово? — Почулося з трубки.

Чорт забирай! Це була жінка. Значить, я неправильно використовував займенник, неправильно припускав стать, невірно ставив питання. Один з двох — це зовсім непогано, а?

Я невиразно простогнав у відповідь.

— Так…

— Що трапилося?

— Я поранений, — промимрив я.

— Це серйозно?

— Здається… не знаю… У мене щось… Тут… Краще б подивитися…

— Що таке? Це він тебе?

— Так… мені важко говорити… голова крутиться… приходь…

Я випустив трубку на важіль і самовдоволено посміхнувся. Зіграно було вельми непогано і, схоже, що я її переконав.

Я пройшов у вітальню, сів в те ж саме крісло, яке займав не так давно, посунув ближче столик з великою попільничкою і потягнувся за улюбленою трубкою; час трохи відпочити і поміркувати.

Але кілька секунд по тому я відчув знайомий, майже електричний свербіж.

Частку миті потому я був уже на ногах, схопив попільничку — недопалки полетіли в різні боки, як кулі — проклинаючи в котрий раз свою власну тупість.

Одночасно, гарячково крутив головою на всі боки, озираючи кімнату.

Ось вона! Поруч з фортепіано біля червоного драпірування, приймає форму…

Я почекав, поки неясний силует повністю оформився, і з усіх сил жбурнув попільничку.

За мить вона вже стояла там — висока, зі світло-каштановим волоссям, темноока, стискаючи в руці щось на зразок автоматичного пістолета тридцять восьмого калібру.

Попільничка вдарила її в живіт, і вона зі стогоном склалася навпіл.

У ту ж мить я висмикнув пістолет з її рук і відкинув його в протилежний кут кімнати.

Потім я схопив її за обидва зап'ястя, стиснув і жбурнув у найближче крісло, не випускаючи її рук. У лівій руці вона ще тримала Карту. Це було зображення вітальні Мелмана, і зроблена Карта була в тому ж стилі, що і Дерево Життя, і Карти в моїй кишені.

— Хто ти? — Гаркнув я.

— Ясра, — процідила вона у відповідь. — А ти — мрець.

Вона широко розкрила рот, і голова її впала до моєї руки. Я відчув вологе дотик її губ до шкіри мого передпліччя. Ліва моя рука продовжувала притискати її кисть до підлокітника крісла. У наступну секунду я відчув у цьому місці пекучу біль.

Це не був укус, немов вогненний кіготь увійшов в цьому місці в мою плоть.

Я відпустив її зап'ястя і відсмикнув руку. Рухи мої стали дивно повільними і слабкими. У руці з'явилося крижане поколювання, а потім це відчуття стало підніматися вгору. Рука безсило повисла, і раптом я взагалі перестав її відчувати, наче вона зникла. Ясра легко вивільнилась, посміхнулася мені, злегка торкнула мої груди кінчиками пальців і штовхнула.

Я впав на спину. Я відчував сміховинну слабкість і не міг контролювати свої рухи.

Коли я впав, то болі від падіння не відчув. Щоб повернути голову і подивитися на Ясру, вимагалося неймовірна зусилля. Ясра піднялася з крісла.

Відпочивай, — сказала вона з похмурою посмішкою. — А коли прокинешся, залишок твого короткого існування буде дуже болючим.

Вона зникла з поля мого зору, і кілька секунд потому я почув, як вона піднімає трубку телефону.

Я був упевнений, що вона дзвонить П, і я вірив тому, що вона сказала. Принаймні, я зустрінуся із загадковим художником.

Художником! Я поворушив пальцями правої руки. Вони ще слухалися мене, хоча і дуже повільно і з неймовірними труднощами. Напружуючи до межі волю і свій локомоторний апарат, я спробував підняти свою руку до грудей.

Результатом був повільний, поштовхами, але все ж рух. На щастя, я впав на лівий бік, і моя спина маскувала цю активність.

Рука моя тремтіла, але рухалася, здавалося, все повільніше, поки нарешті не дісталася до нагрудної кишені. Потім пройшли століття, поки пальці намацували край картонного прямокутника. Зрештою одна з Карт піддалася, і мені вдалося зігнути руку так, щоб побачити Карту. Голова до цього моменту почала сильно крутитися, очі став застеляти якийсь серпанок. Я не був упевнений, що зможу зробити перехід. Звідкись здалеку доносився голос Ясри. Вона з кимось розмовляла, але я не міг розібрати жодного слова.

Всі сили, що у мене ще залишалися, я зосередив на Карті.

Це було зображення Сфінкса на грубій скельної полиці. Я потягнувся до нього, але безрезультатно. Мою свідомість було немов обкладено ватою, а сил залишалося, мабуть, тільки на одну спробу.

Раптово я ніби відчув прохолоду, а Сфінкс, здається, ворухнувся. Я відчув, що падаю вперед, у чорну хвилю, яка зметнулася й поглинула мене.

І в цій послідуючій чорноті все скінчилося.

Приходив я в себе довго.

Свідомість по краплі таки поверталося, але руки й ноги немов налилися свинцем, а зір залишалося затуманеним. Жало леді Ясри, схоже, отруїло мене нейротропною отрутою. Я спробував зігнути пальці на руках і ногах, але не зміг з упевненістю сказати, чи вдалося мені це. Тоді я постарався поглибити і участити дихання. Це мені вдалося.

Через деякий час до мене долинув звук, схожий на рев. Через деякий час опісля він помітно вщух, і я раптом збагнув, що це реве у мене у вухах моя власна кров, що біжить по жилах.

Ще через деякий час я відчув биття серця, а потім почав прояснюватися і зір. Світло і тінь, смутні форми перетворилися на пісок і скелю. Мені стало трохи холодно в деяких місцях.

Потім мене охопило тремтіння, декілька хвилин я трусився, як у лихоманці, потім тремтіння пройшло, і я зрозумів, що можу рухатися.

Але я як і раніше відчував жахливу слабкість, тому ворушитися поки не став.

Я лежав і слухав — різноманітні звуки — шарудіння, шурхіт — вони доносилися звідкись зверху і спереду.

Незабаром я почав відчувати своєрідний запах.

— Послухайте, ви вже прокинулися?

Це було сказано приблизно там, звідки до мене долинали звуки.

Я вирішив, що ще не цілком готовий, щоб кваліфікувати свій стан, тому нічого не відповів.

Я чекав, поки мої кінцівки стануть більш живими і слухняними.

— Ні, справді, якби ви могли дати мені знати, що чуєте мене, — Почувся той самий голос. — Я дуже хочу скоріше почати.

Цікавість нарешті пересилила розсудливість, і я підняв голову.

А! Так я і знав!

На сіро-блакитній скельній полиці переді мною сидів Сфінкс, теж блакитний — тіло лева, великі, притиснуті до тіла крила з пір'ям, безстатеве обличчя, звернене до мене. Він облизався, показавши мені при цьому вельми вражаючий набір іклів, різців і корінних зубів.

— Що саме ви хочете почати? — Запитав я.

Я повільно перейшов в сидяче положення і зробив кілька глибоких зітхань.

— Ну як же! Відгадування загадок, — відповів Сфінкс. — Те, що у мене найкраще виходить.

— Давайте відкладемо до наступного разу, — сказав я.

Я чекав, поки перестануть бігати вогненні мурашки всередині моїх рук і ніг.

— Вибачте, але я змушений наполягти на своєму.

Я потер ниючі передпліччя і злобно подивився на крилату істоту.

Велика частина історій про сфінксів, які я міг зараз пригадати, закінчувалися тим, що сфінкс пожирав тих, хто був не в змозі відповісти на його загадку.

Я заперечливо похитав головою.

— Я у вашу гру грати не буду.

— У такому випадку вам зараховується поразка, — з посмішкою повідомив він.

Він напружив м'язи передніх лап і плеча.

— Стривайте, — сказав я.

І підняв руку.

— Дайте мені хвилину-дві, щоб прийти в себе. Можливо, я зміню своє рішення.

Сфінкс розслабився і кивнув.

— Гаразд, так буде більш офіційно. Нехай вже буде п'ять хвилин. Дайте мені знати, коли будете готові.

Я піднявся на ноги і став розмахувати руками і потягатись, тим часом намагаючись озирнутися навколо і вивчити місцевість.

Ми знаходилися, схоже, на дні давно висохлого каналу або річки. Піщане дно подекуди всіювали помаранчеві, сірі і блакитні скелі. Прямо переді мною круто піднімалася кам'яна стіна, на виступі якої влаштувався Сфінкс.

У висоту вона мала футів двадцять п'ять.

Приблизно на такій же відстані по іншу сторону дна йшов вгору другий камінь приблизно тієї ж висоти. Сухе дно праворуч досить круто підвищувався, а зліва плавно опускалася. У тріщинах подекуди проросли шпичасті зелені кущики. Час дня, судячи з освітлення, був близький до сутінків. На блідо-жовтому небі непомітно було й сліду сонячного диска. Я чув далекий посвист вітру, але руху повітря не відчувалося. Було досить прохолодно, але терпимо.

Неподалік я побачив камінь завбільшки з невелику важкоатлетичну штангу.

Два нерівних кроки — я продовжував розмахувати руками, як млин, і розігрівати м'язи — і моя рука уперлася в землю поруч з каменем.

— Ви готові? — Запитав Сфінкс, прокашлявшись.

— Ні, — сказав я, — але впевнений, що вас це не зупинить.

— Ви не помилились.

Я відчув непоборне бажання позіхнути, і так у зробив.

— У вас спостерігається якась відсутність належного азарту, — несхвально зауважив Сфінкс. — Але увага: У вогні я піднімаюся від землі, січуть мене і вітер і струмені води, скоро побачу я всі речі світу.

Я мовчав. Пройшла, напевно, хвилина.

— Ну? — Запитав нарешті з цікавістю Сфінкс.

— Що «ну»?

— Ви знайшли відповідь?

— Відповідь на що?

— На загадку, звичайно!

— Я чекав. Ніякого питання не було, тільки серія тверджень. Я не можу відповідати на питання, якщо мені невідомо, що це за питання.

Сфінкс як ніби дещо розгубився.

— Е-е-е… Але така усталена історична форма. Питання мається на увазі в контексті. Це ж очевидно, що питання звучить: «Що є я?»

— З таким же успіхом це могло бути питання: «Хто похований в могилі Гранта? «Ну, гаразд, не будемо сперечатися. Що це таке?.. Фенікс, звичайно, гніздиться на землі, повстає з полум'я, злітає в повітря все вище, в хмари…

— Неправильно.

Сфінкс посміхнувся і став готуватися до стрибка.

— Почекайте, — зажадав я. — Чому неправильно? Відповідь підходить. Можливо, ви чекали іншого, але і моя відповідь не суперечить умовам завдання. Чи не так?

Він похитав головою.

— Остаточне судження про правильність відповіді роблю я, і визначення також роблю я.

— Тоді це просто шахрайство.

— Ні!

— Припустимо, я випив половину вмісту пляшки. Вона тепер наполовину порожня або наполовину повна?

— І те, і інше одночасно.

— Згоден. Але це те ж саме. Якщо не випити їх всю. Це як з хвилями або частинками.

— Ваш підхід мені не подобається, — похитав головою Сфінкс. — Це дасть дорогу різного роду двозначностям. І взагалі, це може тільки зіпсувати весь сенс загадування загадок.

— Це не моя вина, — сказав я, стискаючи і розтискаючи кулаки.

— Але ви справді зачепили цікаве питання.

Я енергійно кивнув.

— Але правильна відповідь ПОВИННА бути тільки одна. Я так думаю.

Я знизав плечима.

— Ми живемо далеко не в ідеальному світі, — висловив я свою думку.

— Гм-м…

— Давайте будемо вважати, що це нічия, — запропонував я. — Ніхто не виграв, але ніхто і не програв.

— Такий варіант видається мені естетично відштовхуючим. — Але в масі ігор він, між іншим, діє відмінно.

— Крім того, я трохи зголоднів…

— Ах, ось воно що… Правда виходить назовні, — я осудливо похитав головою.

— Але я хочу, щоб все було чесно. Адже я по-своєму служу істині теж. Ваша пропозиція про нічию припускає варіант виходу.

— Чудово. Я радий, що ми знайшли прийнятний варіант і…

— Нехай все вирішить моя відповідь. Загадуйте вашу загадку.

— Що ще за дурниці? — Обурено вигукнув я. — Немає в мене ніяких загадок.

— Тоді придумайте яку-небудь, і попрошу вас, швидше. Тому що це єдиний вихід із нашого глухого кута. Інакше я буду вважати вас переможеним. — І він знову загрозливо поворушив м'язами.

— Ну, добре, — сказав я роздратовано, — гаразд… Одну секунду… Що за чорт… ось!

Що це таке — зелене і червоне, І кружляє, і кружляє, і кружляє?

Сфінкс моргнув два рази, потім насупив чоло й задумався. Я використав паузу, яка утворилася, щоб провести ще одну серію дихальних вправ і трохи побігати на місці.

Вогонь в тілі трохи згас, голова стала ясною, пульс вирівнявся.

— Ну? — Запитав я через кілька хвилин, намагаючись в точності скопіювати його тон.

— Я думаю.

— Не поспішай, подумай гарненько.

Тим часом я трохи побоксувати з тінню, зробив кілька ізометричних вправ. Небо злегка потемніло, в правій півсфері роїлося кілька зірок.

— Гм-м… — Невпевнено промовив я, — мені не хотілося б квапити тебе, але…

Сфінкс невдоволено пирхнув.

— Я ще думаю.

— Ймовірно, нам слід встановити ліміт часу…

— Мені залишилося небагато.

— Ну, що ж… Якщо ти не проти, я відпочину.

Я розтягнувся на піску і заплющив очі, пробурмотів наказ Фракіру охороняти мене. Потім я заснув.

Я прокинувся від тремтіння, яке охопило мене, від вітру і світла, що били в обличчя. Знадобилося всього декілька секунд, щоб зрозуміти, що вже настав ранок. Небо ліворуч від мене на очах світлішало. Зірки мерхнули. Хотілося пити. І їсти теж..

Я піднявся, протер очі, намацав свій гребінець і привів в порядок волосся, потім подивився на Сфінкса.

— І кружляє, і кружляє, і кружляє… — Бурмотів він.

Я відкашлявся. Ніякої реакції.

Бестія дивилася в простір повз мене. Я вже почав подумувати про те, щоб просто потихеньку втекти.

— Ні, — погляд перемістився на мене.

— Доброго ранку, — сказав я життєрадісно.

У відповідь коротко клацнули ікла.

— Ну, добре, — продовжував я, — ти вже і так використовував набагато більше часу, ніж я. Якщо ти не знайшов відповіді, я більше грати не збираюся.

— Мені твоя загадка не подобається, — нарешті повідомив він похмуро.

— Вибач. Але такі правила гри.

— Яка ж відповідь?

— Ти здаєшся?

— Я змушений. Яка відповідь?

Я підняв руку.

— Не поспішай. У всьому потрібен порядок. Спочатку я хотів би дізнатися відповідь на твою загадку, а вже потім скажу відповідь на свою.

Він кивнув.

— Що ж, це справедливо. ну, добре. Зосередження Чотирьох Світів.

— Як? — Ошелешено втупився в нього я.

— Правильна відповідь — «Зосередження Чотирьох Світів».

Я згадав слова Мелмана.

— Але чому? — Запитав я.

— Воно лежить на перетині світів чотирьох елементів, де піднімається полум'я із землі, що атакується вітрами і водою.

— А як щодо всіх речей світу, які звідти видно?

— Це відноситься або до точки бачення з цього місця, або до імперіалістичних планів господаря Зосередження, або як до першого, так і до другого одночасно.

— А хто господар?

— Я не знаю. Для відповіді це надлишкова інформація.

— Гм-м… а де ж ти роздобув таку мудровану загадку?

— Почув від одного мандрівника кілька місяців тому.

— А чому зараз ти вибрав цю загадку, а не якусь іншу?

— Я її не розгадав, значить це хороша загадка.

— А що сталося з цим мандрівником?

— Він відправився далі не з'їденим. Він на мою загадку відповів.

— У нього було ім'я?

— Він не назвався.

— Опиши його ласка.

— Не можу. Він був добре задрапований.

— І він більше нічого не розповідав про зосередження Чотирьох Світів?

— Ні.

Я зітхнув.

— Що ж, думаю, що мені теж слід трохи пройтися.

Я повернувся обличчям до схилу праворуч від мене.

— Стривай!

— У чому справа? — Обернувся я.

— Твоя загадка, — вимогливо запитав він. — Я сказав тобі відповідь на мою. Тепер ти повинен пояснити мені, що таке — зелене і червоне, і кружляє?

Я подивився під ноги, понишпорив поглядом і побачив підходящий камінь, схожий на пятифунтову гантель. Я зробив кілька кроків і зупинився поруч з ним.

— Жаба в Кузінатрі, — сказав я.

— Що?

М'язи його лап і плечей набрякли, очі перетворилися в щілини, а численні зуби стали чітко видні. Я сказав кілька слів Фракіру, відчув, як він заворушився, присів і схопив в праву руку важкий зручний камінь.

— Саме так, — додав я.

І випростався.

— Одна з таких…

— Це паскудна, неправильна загадка! — Прогарчав Сфінкс.

Лівим вказівним пальцем я швидко накреслив у повітрі хрестик.

— Що ти робиш? — Запитав він насторожено.

— Накреслюю точку між твоїми вухами і очима, — пояснив я.

У цей момент Фракір став видимим, зісковзнувши з зап'ястя і обвиваючи мої пальці. Очі Сфінкса кинулися на нього.

Я підняв камінь на висоту плеча. Один кінець Фракіра повис вільно, погойдуючись, з моєї простягнутої руки. Він почав потроху розгоратися, потім засяяв, як розпечений срібний дріт.

— Мені здається, наша зустріч закінчилася внічию, — впевнено вимовив я. — А як вважаєте ви?

Сфінкс провів язиком по губах.

— Так, — нарешті сказав він і глибоко зітхнув. — Здається ви маєте рацію.

— У такому разі бажаю вам усього найкращого. І до побачення.

— Так. Шкода. Дуже добре. Але перш, ніж ви покинете мене, чи можу я дізнатися ваше ім'я — на всяк випадок?

— Чому б і ні? — Сказав я, посміхнувшись. — Я Мерлін з Хаосу.

— Ага… — Сказав він. — Значить, за вас хтось прийшов би помститися?

— Ймовірно.

— Тоді нічия — кращий варіант. Прощайте.

Я трохи позадкував, потім повернувся і рушив вниз по схилу. Я був насторожі до тих пір, поки не відійшов на достатню відстань, але мене ніхто не переслідував.

Тоді я не кваплячись побіг.

Мені хотілося їсти й пити, але посеред цієї кам'янистої пустелі, під цим лимонним небом, мені навряд чи підвернувся б сніданок. Фракір зввся в кільце на лівому зап'ясті і згас. Я почав глибоко дихати, віддаляючись в сторону, протилежну сходячому світилу.

Вітер куйовдив волосся, задував в очі пісок. Я попрямував у бік скупчення валунів і проминув їх. Серед тіней, які вони відкидали, небо здалося мені щавельно-зеленуватим. Я знову вибіг на рівнину, вже не таку сувору. У небі пливли хмари, вдалині щось блиснуло.

Я встановив мірний ритм бігу, досяг невеликого підйому, подолав його і спустився по схилу, покритому рідкісною високою травою, яка хвилями гойдалася на вітрі. Вдалині зарості низьких дерев з густими мочалками-кронами… Я попрямував туди, злякавши по дорозі маленьку істоту з помаранчевим хутром, яка вистрибнула на моєму шляху і поскакала кудись вліво. Секунду опісля, наді мною промайнула чорна птиця. Жалібно каркаючи, вона полетіла в ту ж сторону.

Я продовжував бігти, і небо ставало все темнішим.

Тепер небо було зелене, трави густі і теж зелені. З нерівними проміжками набігали пориви вітру. Дерева поступово наближалися. З їх гілок лунав співучий звук. Вітер ніс хмари.

Тяжкість залишала мої м'язи, і її заміняла звична текуча легкість.

Я минаю перше дерево, топчу довге опале листя, пробігаючи серед волохатих стовбурів. Стежка, по якій я біжу, добре втоптана, на ній відбитки дивних ніг, сліди. Дорога звивається, стає то ширше, то вужче.

По обидві сторони місцевість піднімається, дерева вже співають, як басисті віолончелі.

Небо, яке іноді визирає у просвіти між гілками, набуває кольору блакиті. На ньому перисті хмари, як сріблясті струмки. На схилах по обидва боки дороги з'являються блакитні квіти.

Стіни схилів ростуть, стають вище моєї голови. Дорога стає кам'янистою. Я продовжую бігти.

Моя стежка розширюється, повільно йде вниз, ще не бачачи і не чуючи її, я відчуваю запах води. Тепер обережно… Я роблю поворот і бачу річку з високими скелястими берегами.

Тепер ще повільніше. Піниться, вирує потік. Слідувати за всіма його вигинами.

Повороти, вигини, високо над головою дерева, їх коріння висять в повітрі на стіні праворуч від мене, вони сіро-жовті…

Смуга, по якій я біжу стає ширше, під ногами більше піску і менше каменю. Нижче, нижче… На рівні голови, тепер плеча…

Ще один поворот стежки, схил іде вниз… До пояса… Навколо зелені дерева, над головою блакитне небо, праворуч втоптана дорога. Я підіймаюся на схил, біжу вздовж дороги.

Дерева і кущі, пташині трелі, холодний вітер. Із задоволенням втягуючи прохолодне повітря, я прискорюю крок. Дерев'яний міст… Розмірений стукіт підошов по гучному настилу… Цей струмок впадав у невидиму мені річку, уздовж якої я до цього рухався. Порослі мохом, вологі валуни уздовж берега струмка, низька кам'яна стіна зліва, попереду сліди возів…

По обидві сторони — зарості диких квітів, далекий сміх, що віддається луною, іржання коня, скрип воза. Поворот наліво. Дорога стала ще ширше, тіні і сонячне світло, тіні і світло. Зліва річка. Вона стала ширше і виблискує на сонці. Туман або дим над наступним пагорбом…

Наближаючись до вершини, я уповільнюю крок. Обтрушую одяг і уповільнюю крок. Привожу в порядок волосся. Мої легені з шумом качають повітря, піт на лобі охолоджує обличчя.

Я спльовую налізлу в рот дорожню пилюку. Внизу під пагорбами вартує дерев'яний готель, кілька столів винесені на ганок, що виходить на річку, і збитий з грубо оструганих дощок. Ще кілька столів стоять в саду поруч із будинком.

Прощай, на сьогодні досить, я прибув.

Я спустився з пагорба і виявив колонку біля дальнього кінця будівлі готелю. Там, під струменем води я вимив обличчя і руки.

Ліве передпліччя все ще саднить, і в тому місці, де до нього приклалася Ясра, шкіра була запалена.

Потім я пройшовся до ганку і зайняв невеликий столик, заклично помахавши служниці, яку побачив усередині будинку. Трохи згодом вона принесла мені вівсянку, сосиски, яйця, масло, суничне повидло і чай. Я попросив повторити і швидко покінчив з усім цим. Коли я розправився з другою порцією, до мене повернулося відчуття норми, і я став жувати вже повільніше, насолоджуючись їжею і дивлячись на протікаючу мимо річку.

Так несподівано закінчився цей день. Я передчував задоволення від подорожі без особливої мети, довгі ліниві канікули, адже моя робота була завершена. На шляху стояла лише дріб'язкова справа П, і я не сумнівався, що з ним-то я швидко впораюсь.

І ось я сиджу тут, все виразніше розуміючи, що вплутався в якусь дуже небезпечну і вельми незвичайну справу. Причому зовсім не розуміючи, в чому ж все-таки справа. Допиваючи другу чашку чаю і насолоджуючись свіжістю сонячного ранку, який поступово розводив свої пари, я міг би потрапити під гіпноз помилкового відчуття спокою і миру, але я знав, що це почуття швидкоплинне. Тепер для мене не буде справжнього спокою, справжнього відпочинку. Озираючись на події вчорашнього дня, я зрозумів, що не можу більше довіряти своїм миттєвим реакціям. Пора було думати над яким-небудь планом.

В першу чергу в мій список невідкладних справ я включив визначення особистості П і його усунення, але ще раніше стояло визначення мотивів.

Виразно і безповоротно кануло в небуття моє припущення, що я маю справу з примітивним психопатом. П явно діяв за чітким планом, обдумано, і при цьому володів деякими вельми незвичайними можливостями і здібностями.

Я почав планомірне прочісування мого минулого, вибираючи ймовірних кандидатів. Мабуть, я міг би назвати кілька персон, цілком здатних влаштувати все, що зі мною сталося, але не міг з упевненістю сказати, хто саме з них настільки недружелюбно ставиться до мене. І все ж в щоденнику Мелмана згадувався Амбер. Таким чином, теоретично, вся ця справа відразу перетворювалося в діло сімейне, і я був просто зобов'язаний повідомити про нього інших, але це було б майже те ж саме, що попросити допомоги, здатися, визнати, що я не в змозі залагодити свої власні неприємності. Загроза моєму житті — це було моє особисте діло. І Джулія… Це було теж моя особиста справа. За це я повинен помститися особисто. Мені необхідно було ще подумати.

Колесо-Привид?

Я затримався на цій думці, залишив її, потім знову до неї повернувся.

Колесо-Привид… Ні.

Не випробуване, все ще в процесі доведення…

І спливло воно у мене в свідомості тільки тому, що це була моя особиста іграшка, моє головне досягнення в житті, мій сюрприз для всіх решти.

Я просто намагаюся знайти найлегший вихід з положення. Але мені необхідні додаткові дані, щоб вкласти їх у нього, а отже, потрібно було добути ці дані.

Колесо-Привид. В даний момент я гостро потребував нової інформації. У мене були Карти і щоденник, але грати з Картами я більше не мав наміру, тим більше, що перша ж спроба виявилася своєрідною пасткою. Найближчим часом я вивчу щоденник, хоча первісне враження підказувало мені, що я навряд чи дізнаюся з нього ще щось корисне.

Записи Мелмана носили занадто суб'єктивний характер. Мені слід було повернутися до нього додому, щоб як слід оглянути квартиру, на випадок, якщо я пропустив що-небудь істотне. Потім… мені необхідно зв'язатися з Люком і з'ясувати, чи не може він повідомити мені щось нове — значення може мати саме дрібне зауваження. Так…

Я зітхнув. Ще якийсь час я сидів і дивився на річку, допиваючи чай.

Потім я провів Фракіра над пригорщею грошей і відібрав достатню кількість трансформованих ним знаків, щоб вистачило заплатити за їжу.

Пора було бігти назад.