Знамення Долі

9

Кілька годин і багато Відображень потому я зробив перепочинок під чистим небом, в такому місці, де поблизу було мало їжі для вогню.

Я скупався в неглибокому струмку і витягнув з якогось Відображення новий одяг. Чистий і сухий, я приліг відпочити на березі, викликавши собі їжу.

Виникло відчуття, що тепер майже кожен день 30 квітня…

Здавалося, що майже всі, з ким я зустрічаюся, знають мене, і майже кожний вів зі мною ретельно продуману подвійну гру.

Навколо мене гинули люди, катастрофи ставали повсякденними подіями.

Немов гігантська мережа в'язалось навколо мене. Я відчував себе фігуркою у відеогрі.

Що ж буде далі? Чого мені тепер чекати? Метеоритного обстрілу?

І як же бути з причиною? Чи є ключ до загадки? Ні, ключ таки повинен бути.

Безіменна наїзниця, яка пожертвувала своїм життям, щоб витягнути мене з вогню, сказала, що хтось переслідує мене і що є ще хтось попереду, хто перегороджує мені дорогу.

Що все це означало?

Чи повинен я почекати появи переслідувачів, захопити їх і з'ясувати, чого вони хочуть?

Або навпаки, слід піти на прорив, стрімко, в надії спіймати іншого ворога і вчинити допит вже йому?

Чи дадуть вони обидва одну і ту ж відповідь, або вони з різних угруповань? Чи є дві відповіді?

Чи задовольнить чиюсь честь дуель?

Я згоден битися.

Можливо потрібний хабар?

Я можу заплатити.

Все, що вимагалося, це відповідь, за якою послідує мир і спокій.

Я нервово хихикнув.

Ця термінологія з біса нагадувала про смерть. Але невже тільки смерть могла бути рішенням…

— От погань! — Прокоментував я, ні до кого не звертаючись.

І шпурнув у потік камінь.

Потім я підвівся і підійшов до води.

На піску, на протилежному березі, були написані слова:

«Повертайся назад!»

Я стрибнув на них, розтоптав і кинувся бігти.

Світ навколо мене крутився в божевільній танці, я увійшов у потрібне Відображення.

Рослинність зникла.

Скелі перейшли в валуни, стали світліше і заіскрилися.

Я біг через долину кришталевих призм під жахливим пурпуровим небом.

Вітер серед райдужних каменів… Музика Еола…

Одяг рве вітер.

Пурпур над головою переходить в блідо-зелений колір.

Пронизливі, ріжучі слух звуки… земля тріскається…

Ще швидше…

Я став гігантом, велетнем.

Той же пейзаж, але в зменшеному масштабі…

Немов циклоп-велетень, я перемелюю камені під своїми ногами.

Пил веселок на моїх чоботях, завитки хмар над моїми плечима…

Повітря стає все густішим, ледь не рідким…

Зелене повітря…

Вири…

Повільний рух на межі сил…

Я пливу в ньому…

Мимо пропливають вежі замків, пристосованих до акважиття…

Виблискуючі снаряди, мов світлячки, атакують мене…

Я нічого не відчуваю.

Зелене поступово переходить у блакитне…

Тонше… тонше…

Блакитний дим і повітря стає наповнений пахощами…

Я стискаю зуби.

Швидше!

Котячий язичок вогню, ще один…

Холодне полум'я танцює, як водорості в океані.

Піднімається все вище і вище…

Гойдаються, згинаються стіни з полум'я…

Кроки за спиною.

Не озирайся, зміщуйся.

Небо розколоте на дві частини кометопдібно летячим сонцем…

Промайнуло і знову зникло… знову і знову…

Три дні і майже стільки ж ударів серця…

Задихаючись, я поглинаю пряне повітря.

Я мчу по березі річки, що світиться, по полю, покритому пористим лишайником, у якого колір крові…

Його спори перетворюються на коштовні камені, падають, немов кулі…

Ніч над мідною рівниною. Дзвін кроків віддається луною у вічності.

Колінчасті, схожі на механізми рослини, що втягують назад в консолі металеві стебла і шипи…

Клак, клак, зітхання…

Що це? Тільки луна за моєю спиною?

Я різко обертаюся.

Хто це ховається під деревом, схожим на млин?

Або це всього лише танець тіней в моїх очах, стомлених безперервними зміщеннями через Відображення?

Вперед, вперед!

Далі, крізь скло і наждак, оранжевий лід, краєвид блідої плоті.

Сонця не видно, тільки розсіяне світло.

Немає і землі, тільки найтонші мости і острови в повітрі.

Світ — кристалічна матриця.

Вгору, вниз, навколо, крізь дірку в повітрі, вниз по тунелю…

Ковзаючи до темно-синього берега мідно-жовтого нерухомого моря…

Сутінки без зірок, слабке сяйво всюди…

Ця місцевість мертва.

Блакитні скелі, зруйновані статуї не схожих на людину створінь…

Все нерухоме.

Стоп…

Я намалював навколо себе магічний круг, підсилив його енергією і законом Хаосу.

В самому центрі захисного кола я розстелив свій плащ, витягнувся на ньому і заснув.

І мені приснилося, що піднімається чорна хвиля, що розмиває частину кола, а з моря виповзає зелений лускатий звір з пурпурними волоссям і гострими зубами, щоб випити мою кров.

А коли я прокинувся, то побачив, що коло розімкнуте і зелене лускате створення з пурпурними волоссям лежить мертве в напівдесятка ярдів від мене…

Фракір щільно обмотався навколо його шиї, пісок навколо був весь зритий.

Мабуть. я дуже міцно спав.

Я глянув на вилізлі з орбіт очі чудовиська, підібрав свою вірну удавку, яка прилипла до мого зап'ястя, прошепотів Фракіру кілька вдячних слів.

Що ж, я перетнув ще один крихкий місток над нескінченністю…

На наступному етапі моєї подорожі я ледь не потрапив у раптово виниклу повінь під час першого ж привалу, зробленого мною для відпочинку.

Але тепер я був напоготові і встиг вчасно зробити переміщення в інше Відображення.

Потім я отримав нове попередження, написане палаючими літерами на скелі обсидіанової гори.

Мені знову пропонувалося піти додому, повернутися, припинити свій рух.

Моя пропозицію поговорити в черговий раз було проігноровано.

Я продовжував йти до тих пір, поки не настав час спати, і тоді я розбив табір в Чорній країні — мовчазній, сірій, туманній, сирій, затхлій.

Я знайшов собі підходящу, добре захищену і зручну для оборони розколину, наклав охороняюче від всякої магії закляття і заснув.

Пізніше — я не можу сказати точно, скільки минуло часу — з важкого сну без сновидінь мене вивело постійне пульсування Фракіра на моєму зап'ясті.

Я прокинувся і тут же поставив собі питання — в чому справа?

Я поки нічого особливого не помічав в межах мого обмеженого кола зору.

Але Фракір, який хоч теж досконалий не на сто відсотків, ніколи не подасть сигналу тривоги без відповідної причини.

Я чекав, напружено вслухаючись, викликавши тим часом в уяві мінливий візерунок Логруса…

Коли він повністю сформувався переді мною, я ввів в нього руку немов у рукавичку, і потягнувся в Відображення.

Я рідко ношу з собою клинок довше кинджала середніх розмірів, не люблю, коли відтягує пояс кілька футів сталі, чіпляючись при цьому за зустрічні кущі, а часом і за свої власні ноги.

Мій батько, а також більшість родичів, як в Амбері, так і в Хаосі, просто обожнюють важкі, незручні — з моєї точки зору — мечі, але, ймовірно, вони зліплені з більш щільної глини, ніж я.

В принципі, я проти мечів нічого не маю.

Я навіть люблю фехтувати і вмію тримати меч в руках, але тягати меч весь час з собою — ні вже, вибачте, це не по мені — меч всякий раз натирає мені стегно.

Так що я вважаю за краще мати Фракіра і покладатися на імпровізацію.

Тим не менше зараз…

Так, я готовий був визнати, що зараз зовсім непогано було б стискати в рукаві руків'я якого-небудь важкого меча, бо звідкись ззовні і зліва від мене долинало шипіння і виникали неприємні асоціації дряпання по каменю.

Я тягнувся крізь Відображення, відшукуючи підходящий клинок…

Я шукав… шукав…

Прокляття!

Я був надто далеко від культур, які застосовують метали, і знаходяться на потрібній ступені розвитку і включають відповідну анатомію своїх представників.

Я продовжував гарячково шукати, на лобі в мене виступила піт…

Далі, ще далі…

Звуки зовні ставали все голосніше, вони явно наближалися.

Зовсім поруч я почув шипіння, гарчання, тріск, жахливий рев.

Є контакт!

Я відчув руків'я зброї в долоні.

Схопити і закликати до себе!

Я закликав його, напевно, занадто сильно, тому що удар від його віддачі відкинув мене до стіни.

Я сперся спиною об стіну на той момент, поки виривав клинок з піхов, в які він був вкладений.

І в цей момент зовні настала тиша.

Я чекав.

Десять секунд, п'ятнадцять, двадцять, півхвилини… Тиша.

Я витер спітнілі руки об штани і знову прислухався.

Нарешті я обережно зробив крок вперед.

Перед ущелиною не було нічого, крім легкої хмарки туману.

І коли відкрився простір для бічного огляду, я знову нічого особливого не побачив.

Ще крок…

Нічого.

Ще один.

Тепер я був уже на порозі.

Я подався вперед і кинув швидкий погляд в обидві сторони.

Точно, ліворуч щось лежить — темна маса, нерухома, замаскована туманом.

Причаїлося? Готується кинутися на мене?

Що б це не було, воно залишалося нерухомим і зберігало повну тишу.

Я вчинив так само.

Через деякий час я помітив ще один силует приблизно таких же обрисів поряд з першим і, можливо, третій — трохи далі…

Жодне з цих створінь не виявляло бажання підняти той жахливий гамір, який я чув лише кілька хвилин тому.

Я продовжував уважно вдивлятися в околиці.

Минуло ще щонайменше кілька хвилин, перш ніж я зробив крок назовні.

Все залишалося в мовчазній нерухомості.

Ще один крок…

Я трохи почекав, потім зробив ще крок.

Нарешті, рухаючись дуже повільно, я підійшов до першої тварини.

Це був огидний виродок, покритий лускою кольору звернутої крові.

Важила звірюка не менше двох сотень фунтів, вся вона була довга і жилава.

Прочинивши вістрям меча пащу, я побачив гострі огидні ікла.

Я міг собі спокійно дозволити це зробити, тому що голова диявольського створіння була майже повністю відсічена від решти частини тулуба. Мушу зауважити, що пророблено це було явно дуже спритно і на диво рівно.

З розрізу ще сочилася оранжево-жовта густа рідина. Дивлячись з того місця, де я стояв, я бачив, що і дві інших потвори були в точності такого ж виду.

І вони теж були мертві.

Друга бестія, оглянута мною, мабуть, перед самою загибеллю намагалася бігти, і у неї не вистачало ноги.

Третю просто порубали на шматки.

Всі вони спливали помаранчевої рідиною і трішки пахли гвоздикою.

Я оглянув витоптаний п'ятачок, де все це відбувалося. У мішанині з дивної крові звірів, роси і відбитків звіриних лап я виявив сліди, дуже схожі на Відображення звичайних чобіт цілком нормальних розмірів.

Я розширив радіус пошуку і незабаром натрапив на ще один абсолютно виразний відбиток.

Напрямок його вказував у бік, звідки я прийшов.

Мій переслідувач?

Може бути сам П?

Той, хто пустив по моєму сліду собак?

І сам же прийшов до мене на допомогу? Ні, абсурд…

Я похитав головою.

Я втомився шукати сенс там, де його, схоже, не було.

Я спробував продовжити пошуки, але більше слідів не виявив. Тоді я повернувся до рятівної ущелини, там підібрав піхви свого меча і сунув меч в піхви. Потім я повісив меч на пояс, а пояс перечепив через плече, щоб меч звисав уздовж спини.

Я не уявляю, як я міг би бігти з мечем на стегні.

Потім я трохи перекусив холодним м'ясом і хлібом і випив води з ковтком вина.

А потім я продовжив свою подорож.

Більшу частину наступного дня я біг, хоча «день», напевно, не дуже вдала назва для пересування під небесами в клітку або пересічених пунктиром, або осяяних рухомими вогненними колесами, або фонтанами вогню.

Я біг, поки не втомився.

Тоді я перепочив, поїв і знову побіг.

Я заощаджував їжу, бо відчував, що за новою їжею доведеться тягнутися дуже далеко, а сама ця операція вимагає від організму енергетичних витрат.

Я уникав зрізати шлях, тому що миттєві переходи в кружляючих тепер Відображеннях, ці диявольські спринти теж мають свою ціну, а я не хотів прибути на фініш вичавленим лимоном.

Я часто перевіряв, чи немає погоні.

Зазвичай я нічого підозрілого не помічав, але іноді мені все ж здавалося, що я бачив далекого переслідувача.

Але тут були можливі й інші пояснення, враховуючи деякі фокуси таких Відображень.

Я біг до тих пір, поки не відчув, що наближаюся до своєї мети.

На моєму шляху більше не виникало нових катастрофічних катаклізмів, услід за якими звичайно слідував наказ повернути назад.

Я мигцем подумав — що б це могло означати?

Хороший знак, або ж попереду мене чекає щось ще гірше?

У будь-якому випадку я вже знав, що ще один привал і невеликий відрізок шляху після — і я опинюся там, куди прямував.

Додайте трохи обережності, пару прийомів безпеки, і вже з'являться підстави для оптимізму.

Тепер я біг через обширне, схоже на ліс скупчення з кристалічних структур.

Чи були це живі істоти або ж просто геологічні утворення — я не знав.

Кристали спотворювали перспективу, і зсуватися стало важче.

Тим не менше, я не виявив тут, на цій скляній блискучій рівнині, ознак живих істот, і це змусило мене прийняти рішення влаштувати останній привал саме тут.

Я наламав скляних гілок і встромив їх у рожевий грунт, який консистенцією нагадував наполовину затверділу замазку.

Незабаром біля мене утворився круговий палісад на рівні мого плеча, центром якого був я.

Я змотав Фракіра із зап'ястя, зробив необхідні вказівки і помістив його на гребінь моєї виблискуючої стіни.

Фракір подовжився, витягнувшись в тонку нитку, обвиваючи навколо склоподібних сучків.

Я відчув себе тут у безпеці.

Я не вірив, що яка-небудь істота зможе перетнути бар'єр без того, щоб Фракір НЕ зістрибнув на нього і смертельною хваткою не задушив би його.

Я розстелив плащ, ліг на нього й заснув.

Як довго я спав — не знаю.

Не пам'ятаю, чи снилося мені що-небудь. Ніщо не потривожило мій сон.

Нарешті я прокинувся, покрутив головою, відновлюючи орієнтування, але вид з усіх боків залишався колишнім — мене оточували переплетені кристалічні гілки.

Я повільно підвівся на ноги, спробував навколишнє мене стінку на міцність.

Міцність виявилася цілком задовільною, навіть, мабуть занадто.

Вибудувана мною захисна стінка перетворилася на скляну клітку.

Хоча мені і вдалося відламати кілька гілок поменше, але вони були, в основному зверху і не могли допомогти мені звільнитися.

Ті гілки, які я встромив у грунт, стали помітно товщі і, схоже, пустили міцне коріння. Вони не хотіли поступатися ударам мого чобота.

Чортяче невезіння вивело мене з себе.

Я змахнув мечем, і скляні осколки бризнули на всі боки.

Я прикрив обличчя плащем і завдав ще кілька ударів, потім я помітив, що моя рука мокра — по ній струменіла кров, деякі з цих осколків були дуже гострі.

Я відклав меч і почав штовхати стіни моєї клітки ногами.

Стіни тріщали, дзвеніли, але не піддавалися. Зазвичай я не страждаю клаустрофобією, і моєму життю негайна небезпека не загрожувала, але щось в цій блискучій тюрмі мене дратувало, навіть призводило в сказ поза залежністю від загальної ситуації.

Я розлючено бився зі стіною хвилин двадцять і тільки потім прийшов в стан, коли зміг задуматися над нинішнім становищем.

Я оглянув переплетіння гілок, поки не помітив нитку Фракіра серед них.

Тоді я торкнувся його кінчиками пальців і прошепотів наказ.

Нитка розгорілася, пробігла всі кольори спектру, потім зупинилася на помаранчевому світінні.

Я швидко відійшов до центру своєї клітки і повністю загорнувся в плащ.

Я вирішив, що, якщо я сяду, деякі осколки пролетять велику дистанцію і сильніше вдарять мене.

Тому я продовжував стояти, випроставшись і захищаючи голову і шию руками і плащем.

Потріскування поступово посилювався і, нарешті, перейшло в тріск, стукіт і дзвін скла, що розліталося.

Мене несподівано вдарило в плече, але я встояв на ногах.

Коли все стихло, я озирнувся по сторонах.

Виявилося, що я стояв по кісточки в уламках гілок і що дах моєї клітки зник.

Деякі з бічних стовбурів цієї твердої, схожої на корал речовини розкололися майже до рівня грунту, інші стояли покосившись під неприродним кутом, і декілька ударів ногою змусили їх звалитися на землю.

Плащ мій виявився подекуди порваним, а Фракір, обвивши мою щиколотку, почав міграцію до свого постійного місця проживання на моєму зап'ясті.

Під підошвами моїх чобіт хрумтіли уламки.

Я залишив місце свого несподіваного полону. Відійшовши в сторону, я обтрусив плащ і себе самого.

Потім я йшов приблизно з півгодини, залишивши це місце далеко позаду. Тільки тоді, в гарячій долині, де трохи тхнуло сіркою, я зупинився, щоб поснідати.

Коли я закінчував сніданок, я почув тупіт і хрускіт. Я озирнувся.

Рогата, ще й озброєна бивнями істота мчала по гребеню з правого боку від мене, переслідувана безволосим помаранчевим створінням з довгими кігтями і роздвоєним загостреним хвостом.

Обидва вили, але не в тон один одному.

Я плюнув, дивлячись їм у слід.

Одна мерзота ганяється за іншою, тільки й усього.

Я перетинав простори, завмерлі в обіймах моторошного морозу, потім проходив через палаючі вогнем і теплом краї, під швидкозмінним або безтурботним небом.

Кілька годин потому, я, нарешті, побачив ланцюжок невисоких пагорбів, темних на тлі блискаючого над ними північного сяйва.

Ось воно.

Мені залишалося тільки лише підійти і увійти туди, і за самим останнім і сам важким з переходів я побачу свою мету.

Я рішуче рушив уперед. Потрібно скоріше закінчити цю справу і взятися за інші, більш важливі.

Коли я покінчу з цим, я повернуся прямо в Амбер через Карту.

Це легше, ніж йти назад по своєму власному сліду.

До мети ж своєї я не міг перебратися за допомогою Карти, тому що було неможливо створити таку Карту.

Так як я біг повільно, то спочатку мені здалося, що струс грунту під ногами мені тільки здавався. Але я був позбавлений цієї ілюзії, коли невеликі камінчики під ногами і навколо мене раптом самі по собі стали перекочуватися з місця на місце.

Чому б і ні?

Чого тільки мені не довелося долати досі!

Як ніби дивна моя Немезида пунктуально рухала пальцем уздовж списку і в даний момент підійшла до пункту «землетрус».

Ну, добре.

Принаймні, поблизу не було видно об'єктів великої висоти, які могли б на мене завалитися.

— Радуйся, сучий син! — Крикнув я в небеса. — Але дуже скоро тобі буде зовсім не смішно, це я тобі обіцяю.

Немов у відповідь струси стали лютіше і так посилилися, що я був змушений зупинитися, або я опинився б лежачим на землі.

Прямо на моїх очах грунт в деяких місцях почав опускатися, кренитися. Я швидко озирнувся по сторонах, намагаючись визначити, що мені робити — йти вперед, відступити або залишитися на місці.

У грунті почали утворюватися тріщини, поки ще невеликі, і я почув тяжкий скребучий звук.

Земля піді мною раптом пішла вниз приблизно на шість дюймів, і найближча щілина стала ширше.

Я повернувся і побіг туди, звідки прийшов.

Мабуть це була помилка. Послідувала особливо жорстка судома землі, і я був збитий з ніг. Перш ніж встиг піднятися, широка щілина утворилася на відстані витягнутої руки від мене. Прямо на моїх очах вона ставала все ширше.

Я скочив на ноги, перестрибнув її, спіткнувся, знову піднявся на ноги і побачив перед собою нову тріщину, яка розкривалася ще швидше, ніж та, через яку я перестрибнув.

Я знову піднявся на ноги. Я стояв на нестійкій похилій рухомій площині на яку перетворилася рівнина. Всюди чорними блискавками зазміїлись тріщини. Гойдаючись, рівнина-стільниця з кожним коливанням відкривала їх все ширше і ширше під акомпанемент моторошного тріску і гуркоту.

Величезні ділянки грунту пропадали на очах, падаючи у прірву. Мій невеликий острів теж уже приготувався до падіння.

Я стрибнув, потім ще, і ще, намагаючись дістатися до відносно стабільної зони.

Мені це не вдалося.

Нога моя не дотяглася до краю, і я полетів у безодню, але встиг вхопитися руками за виступ. Деякий час я висів, розгойдуючись, потім почав підтягуватися.

Виступ почав кришитися, я встромив у нього нігті скоцюрблених пальців, намацуючи опору, і знову повис, кашляючи і лаючись.

Я намагався знайти на глинистій стіні яку-небудь опору для ніг. Вона трохи подалася під ударами моїх чобіт, я всадив носки чобіт глибше, моргаючи запорошеними очима і намагаючись відшукати надійну опору для рук нагорі.

Я відчув, як Фракір переповзає з моєї кисті, утворюючи невелику петлю, в надії відшукати досить міцну зачіпку, щоб зіграти роль якоря.

Даремно.

Ліва рука знову зірвалася.

Я повис на одній правій, гарячково нишпорячи іншою рукою.

Посипалася земля, і права рука теж стала зісковзувати.

Крізь пил і сльози в запорошених очах я раптом побачив над собою якийсь темний силует, майже тінь.

Права рука зірвалася, і я відштовхнувся ногами, щоб спробувати в останній раз.

Ледь руки мої метнулися вгору, як чиїсь пальці обхопили моє праве зап'ястя.

Секунду опісля до однієї руки приєдналася друга, і мене швидко потягли наверх, занадто швидко і легко. Я перевалився через край прірви, негайно постаравшись стати на ноги. Протер від пилу очі.

— Люк!

Він був одягнений у зелене, і меч, схоже, не доставляв йому таку масу незручностей, як мені, тому що досить значних розмірів піхви висіли в нього на боці. Схоже, заплічним мішком йому служив згорнутий плащ, а застібку він носив як прикрасу на лівій стороні грудей — тонка штучка, якась золота пташка.

— Сюди! — Сказав він.

Він повернувся, і я поспішив за ним.

Він вів мене по дотичній до маршруту, по якому я увійшов в цю долину, назад і вліво. Чим далі, тим стійкішим ставав грунт під нашими ногами.

Нарешті ми вибралися на невисокий пагорб, який, здається, був абсолютно поза зоною тектонічного обурення. Тут ми зупинилися, щоб кинути погляд назад.

— Не підходьте ближче! — Прогримів звідти потужний голос.

— Спасибі. Люк, — подякував я.

Я перевів подих.

— Не уявляю, яким чином ти опинився тут і чому…

Він підняв руку.

— Зараз я хотів би знати одне, — вимовив він.

Він почухав коротку бороду, яка відросла в нього за досить короткий час, і одночасно показав мені перстень з блакитним каменем, яке він носив на пальці.

— Що саме, говори, — відповів я.

— Яким чином вийшло так, що той, хто зараз звернувся до нас, має твій голос?

— Прокляття! — Вигукнув я. — Адже він з самого початку здавався мені знайомим!

— Так у чому ж справа? — Наполягав Люк. — Ти ж знаєш? Кожного разу, коли тобі загрожує небезпека, він попереджає тебе — «Не рухайся далі!» Він це робить твоїм власним голосом, як луна.

— А ти давно йдеш за мною?

— Досить порядно.

— А ті бестії біля ущелини, де я розбив свій табір?

— Так, це я спас тебе від зустрічі з ними. Так куди ж ти прямуєш і хто з нами говорив?

— Поки що у мене є тільки підозра щодо того, що відбувається. І взагалі це досить довга історія. Але відповідь має знаходитися он за тією грядою пагорбів.

Я махнув рукою в бік блискавиць.

Люк теж глянув у той бік, потім кивнув.

— Що ж, тоді — вперед!

— Але там землетрус, і в самому розпалі, — зауважив я.

— Він, здається, обмежений цією долиною. Ми можемо зрізати шлях і обійти її стороною.

— І з ще більшою ймовірністю зустріти на своєму шляху ще одну подібну катастрофу.

Він похитав головою.

— Створюється враження, що той, хто намагається зупинити тебе, змушений накопичувати сили заново після кожної нової спроби.

— Так, але ці спроби стають все частіше, — відповів я, — і з кожним разом вони все ефективніші.

— Тому що ми все ближче до джерела, так? — Запитав він.

— Так.

— Тоді поспішімо.

Ми спустилися по протилежному схилу пагорба, потім піднялися на інший і знову спустилися.

Поштовхи до того часу вщухли настільки, що перетворилися в періодичне тремтіння грунту, а потім і зовсім припинилися.

Ми вибралися в нову долину, яка деякий час вела нас далеко вправо від нашої мети, потім плавно повернула у бік безплідних і голих пагорбів, у бік нашої мети, де танцювали блискавки і фіолетове небо розрізала низько нависла, схожа на хмару, площина.

Поки що ніяких нових небезпек не було.

— Люк, а що сталося тієї ночі на горі, в Нью-Мексико? — Запитав я якийсь час опісля.

— Мені тоді довелося швидко піти геть, — відповів він.

— А тіло Дена Мартінеса?

— Я забрав його з собою.

— Навіщо?

— Мені не хотілося залишати докази на очах у будь-якого випадкового перехожого.

— Але ж насправді це нічого не пояснює.

— Я знаю, — кивнув він.

Він перейшов на повільний біг.

Я біг поруч з ним.

— І ти знаєш, хто я такий? — Продовжив я.

— Так.

— Звідки?

— Не зараз, — сказав він. — Поговоримо про це після.

Він прискорив біг, я зробив те ж саме.

— І чому ти за мною стежив?

— Я ж врятував твою шкуру, хіба не так?

— Так, і я тобі вдячний, але все ж я хотів би отримати відповіді на свої питання.

— Наввипередки до того косого каменю, — запропонував він.

І він помчав щодуху.

Я теж кинувся бігти і наздогнав його, але як не старався, не міг вийти вперед. І дихали ми занадто важко, щоб задавати питання і відповідати на них.

Я змусив себе ще більше збільшити швидкість.

Він зробив те ж саме, тримаючись зі мною врівні. Похилена скеля — наша мета — була ще досить далеко. Ми бігли пліч-о-пліч, і я зберігав свої сили для фінішного ривка. Можливо, це було просто ненормально, але ми з Люком стільки бігали наввипередки… Тепер це була вже майже звичка. І старе суперництво. Він став бігати трохи швидше або я повільніше?

Мої руки працювали як поршні, ноги голосно тупотіли. Я взяв дихання під контроль і налагодив потрібний ритм.

Я вийшов трохи вперед, і Люк нічого не зробив у відповідь. Камінь раптом виявився набагато ближче, ніж здавалося.

Ми йшли в такому положенні приблизно півхвилини, потім Люк немов з ланцюга зірвавшись, з дивовижною легкістю обійшов мене…

Так, пора додати…

Я змусив свої ноги переступати ще швидше. Кров гуркотіла у вухах. Я зі схлипом втягував повітря і в мене всі сили тепер йшли на біг. Відстань між нами почало скорочуватися. Похило стояча скеля ставала все ближче і ближче.

Я встиг порівнятися з ним до того, як ми прийшли до фінішу, але, незважаючи на всі зусилля, так і не зміг обійти його.

Все так же пліч-о-пліч ми промчали повз камінь і разом звалилися на землю.

— Фотофініш, — видихнув я.

— Доведеться записати нічию, — прохрипів Люк. — Ти, як завжди, здивував мене в самому кінці.

Я витягнув свою флягу з водою і простягнув йому. Він прополоскав рот і повернув флягу мені. Поступово, роблячи ковтки по черзі, ми її спорожнили.

— Прокляття, — сказав нарешті Люк.

Він поволі підвівся на ноги.

— Подивимося, що за цими пагорбами.

Я встав і пішов поряд з ним.

Відновивши дихання, я відразу ж сказав йому:

— Схоже, що ти біса багато знаєш про мене, а я про тебе — майже нічого.

— Напевно, — кивнув він. — А краще було б навпаки. Я впевнений…

— Що це означає?

— Не зараз, — відповів він все тією ж фразою. — Після. Адже неможливо прочитати «Війну і мир» в обідню перерву.

— Я не розумію…

— Час, — сказав він. — Його завжди або занадто багато або катастрофічно не вистачає. І в даний момент у нас його дуже мало.

— Я зовсім заплутався.

— Ще б.

Пагорби поступово наближалися, а земля під ногами стала стійкішою.

Ми продовжували повільно, але неухильно просуватися вперед.

Я згадав припущення Білла і Рендома, попередження Мег. Подумав і про дивний патрон, який я знайшов в куртці у Люка.

— Там, куди ми йдемо, — почав Люк, перш ніж я встиг поставити своє питання, — Колесо-Привид, вірно?

— Так.

Він розсміявся.

— Значить, там, в Санта-Фе, ти говорив правду. Для твоєї машини і справді потрібне особливе навколишнє середовище. Єдине, що ти не сказав мені тоді, це те, що тобі вдалося відшукати підходяще місце і побудувати машину.

Я кивнув.

— А як йдуть справи з твоїм планом створення нової компанії? — запитав я.

— Це я придумав тільки для того, щоб вивести тебе на відверту розмову.

— А хто такий Ден Мартінес, і що він говорив?

— Не знаю. — Він вловив мій недовірливий погляд і поспішно додав: — Я й справді його не знаю. І я як і раніше не знаю, чого ж він хотів і чому стріляв в нас.

— Люк, а чого ти, власне, хочеш?

— Ось зараз я хочу подивитися на твою диявольську машину, — відповів він. — Те, що ти її побудував у чорта на куличках, надає їй якісь особливі властивості?

— Так.

— А саме?

— А саме такі, про які я й не підозрював, на жаль.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — сказав я, — але відповіді на питання — це гра для двох.

— Ей, я ж тебе тільки що витягнув з дірки в землі.

— Люк… у мене є підозри, що саме ти намагався вбити мене на протязі декількох років кожного останнього дня квітня?

— Так… але не останнім часом, — відповів він. — Чесно.

— Так, значить, ти справді намагався?

— Ну так… Але у мене були підстави.

Розумієш, це з біса довга історія, і…

— Боже мій, Люк! Що я тобі зробив?

— Все не так просто… — Зітхнув він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба і почали підійматися на нього.

— Далі не треба, — сказав я. — На той бік нам не перейти.

Він завмер.

— Чому?

— У тридцяти або сорока футах закінчується атмосфера.

— Ти жартуєш?

Я мовчки похитав головою.

— І з того боку набагато гірше, — додав я. — Нам потрібно знайти прохід. Трохи далі вліво повинен бути такий…

Я повернувся і попрямував в ту сторону. Незабаром я почув звук кроків позаду.

— Значить, ти надав машині свій голос, — почув я за спиною голос Люка.

— Значить, так.

— Тепер я розумію, чого ти хотів, і що тут відбувалося. У цьому божевільному Відображенні твоя машина усвідомила себе. Вона вийшла з-під контролю, а тепер ти хочеш її вимкнути. Ось хто намагався вбити тебе чи змусити повернути назад, — твоє «Колесо-Привид». Вірно.

— Можливо.

— Чому ж ти не скористався Картою?

— Для такого місця як це, яке постійно перебуває в стані трансформації, неможливо зробити Карту. А що ти взагалі знаєш про Карти?

— Я знаю достатньо, — відповів він.

Я побачив попереду прохід, який шукав.

Перед самим входом я зупинився.

— Люк, — заговорив я, — я не знаю хто ти і чого хочеш, навіщо і як ти потрапив сюди, і ти, схоже, не квапишся розповісти мені про це, тому я розповім тобі дещо сам, безплатно.

Далі нас чекає дуже небезпечний шлях. Можливо, тобі варто було б повернутися туди, звідки ти прийшов, і залишити цю справу на мене одного. Тобі немає сенсу піддавати себе небезпеці.

— Мені здається, сенс є, — не погодився Люк. — До того ж, я можу тобі придатися.

— Яким чином?

Він знизав плечима.

— Йдемо далі, Мерлін. Я хочу побачити її на власні очі.

— Гаразд. Раз так, пішли.

Я повів його у вузький прохід у розколотій скелі.