Знамення Долі

10

Коридор був занурений в напівтемряву і місцями дуже вузький. У міру нашого просування вперед ставало все холодніше, але через деякий час ми опинилися на скельній площадці, що виходила до димлячої ями. В повітрі тхнуло чимось на зразок аміаку, ноги в мене замерзли, а лице палало, як і повинно було тут бути.

Я з зусиллям моргнув пару раз, вивчаючи нові обриси Лабіринту, проступаючі крізь пливучий туман. Над усім простором висіла туманна пелена кольору перлин, і крізь цю напівтемряву іноді виблискували помаранчеві спалахи.

— Де ж воно? — З цікавістю запитав Люк.

Я показав прямо вперед, де тільки що зблиснув черговий спалах.

— Там, — відповів я.

Якраз в цей момент туман злегка розвіявся, і ми побачили кілька похмурих гребенів, розділених чорними сідловинами. Гребені ці зигзагами йшли до остова, який нагадував фортецю через оточучу його низьку стіну, за якою виднілося кілька металевих конструкцій.

— Локальний Лабіринт, — пробурмотів Люк. — Ми підемо низом чи по гребеню стіни? — Я посміхнувся.

— По різному, іноді понизу, а іноді верхи.

— Ну а куди зараз?

— Ще не знаю. Мені щоразу доводиться заново його вивчати. Потрібен час… Бачиш, він постійно змінюється, і тут можливі сюрпризи.

— Сюрпризи?

— Ну, бачиш, вся ця чортова перечниця плаває в озері рідкого гелію і водню. Навколо неї переміщається Лабіринт. Кожного разу він інший. Крім того, не можна забувати про атмосферу. Якщо піти прямо по гребеню, то місцями опинишся за її межами і, природно довго не протримаєшся. Температура теж коливається від страшної спеки до моторошного холоду. Потрібно знати, коли повзти, коли дертися, коли робити ще що-небудь, і взагалі — в який бік іти.

— А як ти все це визначаєш?

— Але-але! — Похитав я головою. — Я беру тебе з собою, але це ще не означає, що я розкрию тобі всі секрети.

Туман почав знову підніматися з глибини западини, збираючись у маленькі хмарки.

— Тепер я розумію, чому для цього місця не можна виготовити Карту, — сказав він.

— Так… — Сказав я трохи згодом. — Ну, гаразд, сюди.

— А що, якщо воно на нас нападе, поки ми в Лабіринті? — Запитав Люк.

— Можеш залишатися тут, якщо хочеш, — замість відповіді сказав я.

— Ні. Ти справді хочеш вимкнути це?

— Ще не знаю. Пішли.

Я зробив кілька кроків вперед і вправо. У повітрі наді мною виникло слабке світлове коло. потім воно стало яскравішим. Я відчув руку на своєму плечі.

— Що… — Почав було він.

— Ні кроку далі! — Вимовив раптом голос, в якому я впізнав свій власний.

— Я думаю, ми можемо домовитися, — швидко сказав я. — У мене є деякі ідеї, і…

— Ні! — Рішуче відповів Привид. — Я чув слова Рендома і розумію, що він наказав.

— Я готовий не підкоритися його наказу, — сказав я, — якщо буде кращий варіант.

— Ти хочеш просто обманути мене. Ти хочеш МЕНЕ вимкнути!

— Цією демонстрацією сили ти тільки погіршуєш положення, — продовжував я. — Зараз я пройду і…

— Ні!

З кола вдарив могутній порив вітру.

Я похитнувся і побачив, як мій рукав став спочатку коричневим, а потім помаранчевим. Прямо на моїх очах він почав розсипатися на порох.

— Що ти робиш? Мені треба з тобою поговорити, пояснити тобі…

— Не тут! Не зараз! Ніколи!

Мене відкинуло від Люка. він піймав мене, впавши на одне коліно. Нас вдарило поривом арктичного вітру, перед очима затанцювали іскорки льоду, заблищали найяскравіші кольори, ледь не засліпивши мене.

— Стій! — Крикнув я, але мене ніхто не послухав.

Грунт, здавалося, зник з-під ніг, але я не відчував, щоб ми кудись падали. Швидше здавалося, що ми зависли в світловому штормі.

— Стій! — Крикнув я ще раз, але мої слова віднесло кудись в нескінченність.

Світлове коло зникло, немов віддаляючись по тунелю, але завдяки сенсорному перевантаженню я зрозумів, що ми з Люком віддаляємося від джерела світла, нас відкинуло на відстань, рівну половині тріщини в скелі.

Але ніде поблизу не було нічого такого, за що можна було б зачепитися або використовувати як орієнтир.

Почувся слабкий звук, сжожий на дзижчання, потім він перейшов в гудіння, потім в глухий рев.

Мені здалося, що неподалік невеликий паровоз штурмував схил пагорба під неможливим кутом, потім я побачив перевернутий водопад, лінію неба під зеленими хвилями. Повз нас стрімко пронеслася паркова лавка, на якій застигла синьошкіра жінка з виразом жаху на обличчі, яка побілілими пальцями вчепилась у цю лавку.

Я з поспішністю відчаю поліз у кишеню, усвідомлюючи, що ми можемо бути знищені в будь-який момент.

— Що це? — Прокричав Люк мені у вухо.

Він ледь не вивернув мені руку, за яку відчайдушно чіплявся.

— Буря у Відображенні! — Крикнув я у відповідь.

Потім я додав без всякої на те потреби:

— Тримайся!

Вітер жбурнув мені в обличчя якусь істоту, схожу на кажана, і її тут же віднесло геть, тільки на лівій щоці залишився вологий слід.

Потім щось ударило мене в ліву ногу.

Повз нас проплив перевернутий гірський хребет, корчачись в агонії…

Рев ще більше посилився. світло, що оточувало нас, запульсувало, закружляло широкими кольоровими стрічками. Теплові лампи, вітрові гонги.

Раптово я почув крик Люка, немов його вдарило, але не міг обернутися, щоб допомогти йому. Ми перетнули район спалахів, які нагадували блискавки, де волосся на моїй голові піднялося дибки, а по шкірі пробігли мурашки.

Я намацав у кишені колоду Карт і витягнув її. У цей момент нас почало обертати, і я злякався, що Карти вирве в мене з рук. Я міцно стиснув їх, побоюючись перебирати і знайти потрібну, притискаючи їх до грудей, потім я повільно і обережно підняв їх вище.

Та, що лежала зверху, повинна була стати нашим виходом з положення, що створилося.

Навколо нас набухали і лопалися величезні темні пухирі, виливаючи солодкий отруйний дим.

Піднявши руку, я побачив, що шкіра стала сірою, забарвлюючись люмінесцентними розводами. Рука Люка, яка міцно стискала мою, здавалася рукою мерця, а коли я кинув на нього погляд, мені відповіла безглуздою усмішкою мертва голова.

Я відвернувся і знову сконцентрував свою увагу на Картах. Мені було важко сфокусувати погляд крізь оточуючу нас сіру каламутну пелену, крізь дивне спотворення перспективи, але я нарешті все ж зміг розглянути Карту. Це був шматочок покритого травою берега… я неначе вже колись його бачив… як давно це було?

Берег, оточений нерухомою водою, виступаючий край незрозумілого кришталевого виступу, що стирчав в полі зору праворуч…

Люк спробував мені щось прокричати, судячи з долинаючих з-за спини звуків, але я не міг розібрати ні слова.

Я продовжував вдивлятися в Карту, і вона поступово стала яснішати, але занадто повільно.

Щось сильно вдарило мене під праве ребро.

Я змусив себе не звертати уваги на ці дрібні неприємності і продовжував концентруватися на Карті.

Нарешті зображення на Карті неначе поплило до мене назустріч, стало об'ємнішим.

Я відчув знайомий холодок, коли зображення поглинуло мене, а я — його. Майже елегійна тиша стояла над цим озером.

Я впав обличчям у траву, серце стукало, як молот, боки ходили ходором, ребро сильно нило… Я ледве дихав, і суб'єктивне відчуття вируючої навколо реальності ще не залишило мене, як вторинне зображення шосе в закритих очах після цілого дня виснажливої їзди в машині.

Вдихаючи солодкий запах води, я втратив свідомість.

Я смутно відчував, що мене наче кудись тягнуть, несуть… потім мені начебто допомагали йти самостійно… Потім послідував період повного безпам'ятства, який перейшов у сон.

Я йшов по вулицях зруйнованого Амбера під низько навислим небом. Кульгавий ангел з вогненним мечем промчав у височині наді мною, завдаючи жахливих ударів. І там, куди ударяв меч, піднімалися дим, пил і полум'я. Німбом ангелу служило моє Колесо-Привид, яке випускало могутній потік жахливого вітру, який обтікав обличчя ангела, немов іскриста пелена, і сіяв страх і руйнування всюди, де вітер торкався землі.

Палац був наполовину зруйнований, неподалік стояли шибениці, в їх петлях гойдалися мої родичі. В одній руці я стискав меч, з зап'ястя звисав Фракір. Я підіймався наверх, наближаючись до місця битви з чорною Немезидою.

Поки я дерся по кам'янистому шляху, мене охопило моторошне відчуття, немов моя поразка неминуча і вирішена заздалегідь. Але я вирішив, що якщо і так, жахлива істота піде звідси з ранами, які їй довго доведеться зализувати.

Воно помітило мене, коли я був уже близько, і обернулося в мою сторону.

Обличчя його було ще закрито, але воно вже підняло меч. Я кинувся вперед, шкодуючи лише про те, що в мене не вистачило часу отруїти лезо мого меча.

Я двічі описав мечем коло, ухилився від удару і сам вдарив кудись в ліве коліно ворога.

Послідував спалах світла, і я почав падати. Навколо мене летіли осколки вогню, немов вогняні сніжинки в заметіль.

Я падав немов цілу вічність, навіть з половиною, поки, нарешті, не опустився спиною на плаский камінь, розкреслений як сонячний годинник, ледь не опинившись простромленим великим гострим штирем, що стирчав посередині циферблата.

Навіть уві сні це було щось божевільне.

У дворі Хаосу не було ніяких сонячних годинників, тому що там не було сонця. Я перебував на краю Двору, у високій чорній вежі. Я виявив, що не в змозі рухатися, не кажучи вже про те, щоб встати.

Наді мною на невисокому балконі у своєму звичайному стані стояла моя мати, Дара, дивлячись вниз на мене з висоти приголомшливої краси і влади.

— Мамо! — Крикнув я. — Звільни мене!

— Я послала допомогу тобі, — відповіла вона.

— А що з Амбером?

— Не знаю.

— А мій батько?

— Не говори зі мною про мертвих.

Раптом на мене стало опускатися тонке, як голка, вістря.

— Допоможи! — Крикнув я. — Швидше!

— Де ти? — Крикнула у відповідь мати.

Вона повертала голову, шукаючи мене всюди.

— Куди ти пропав?

— Я тут! — Заволав я.

— Де?

І я відчув, як вістря торкнулося моєї шиї.

Сон розлетівся на тисячу осколків і зник.

Мої плечі спиралися на щось непіддатливе, ноги були витягнуті вперед.

Хтось стискав моє плече, і чиясь рука торкнулася шиї.

— Мерль, з тобою все в порядку? Хочеш пити?

Я глибоко зітхнув, потім зі свистом випустив повітря і кілька разів моргнув.

Світло навколо було блакитним, світ повний кутів і ліній.

Перед моїм обличчям з'явився черпак.

— Випий — це вода, — сказав він.

Це був його голос.

Я випив всю воду.

— Хочеш ще?

— Так.

— Почекай секунду.

Я почув звук кроків, він кудись пішов. Я дивився прямо перед собою на освітлену розсіяним світлом стіну в шести або семи футах від мене. Потім я провів долонею по підлозі. Вона, здається, була з того ж матеріалу.

Незабаром Люк, посміхаючись, повернувся, і подав мені черпак. Я вихилив його й повернув Люку.

— Будеш ще? — Запитав він.

— Ні. Де ми?

— У великій і зручній печері.

— А де ти взяв воду?

— У сусідній каверні нагорі, он там.

Він показав рукою.

— Там повно води. І до того ж достатньо їжі. Хочеш їсти?

— Поки що ні. З тобою все нормально?

— Кілька синців, — відповів він, — але, загалом, живий. У тебе, здається, переломів теж немає, а поріз на щоці вже засох.

— Це вже щось, — кивнув я.

Я повільно підвівся на ноги, останні волокна сну залишили мене, коли я встав. Тут я побачив, що Люк повернувся і йде. Я автоматично зробив кілька кроків слідом за ним, поки мені не прийшло в голову запитати: — Ти куди?

— Туди.

Він показав рукою, в якій тримав черпак.

Слідом за ним я вийшов через отвір в стіні в сусідню невелику печерку розмірами з мою стару вітальню.

Тут було холодно. Уздовж стіни ліворуч від входу стояло кілька великих дерев'яних бочок, і Люк повісив черпак на край найближчої. Біля протилежної стіни вишикувалися картонні ящики та мішки.

— Це — консерви, пояснив Люк. — Фрукти, овочі, шинка, риба, бісквіти, солодощі, кілька ящиків вина… Є і похідна грубка, і паливо до неї. Є навіть пара пляшок коньяку, — з гордість додав він.

Він повернувся і швидко вийшов, минувши мене, знову прямуючи в великий зал.

— А тепер куди? — Запитав я.

Але він крокував швидко і не відповідав. Мені довелося ворушитися, щоб не втратити його з виду. Ми проминули кілька відгалужень, коридорів і проходів. Нарешті він зупинився біля маленького отвору вгорі, кивнувши мені.

— Тут просто діра і кілька дощок над нею. І дуже добре мати над нею таке прикриття, скажу я тобі.

— Що все це означає? — Запитав я.

— Через хвилину ти все зрозумієш. Іди сюди.

Він повернув за сапфіровий кут і зник. Майже повністю дезорієнтований, я рушив у тому напрямку. Після декількох поворотів я зрозумів, що абсолютно заблукав. Люка ніде не було видно.

Я зупинився і прислухався.

Не було чутно ні найменшого звуку, за винятком мого дихання.

— Люк, ти де? — Покликав я.

— Тут, нагорі, — долинув до мене його голос.

Він ніби знаходився десь зверху і праворуч від мене.

Я пірнув під низьку арку і опинився в яскраво-блакитний камері з все тієї ж кристалічної субстанції, що і все інше в цьому місці. Світло падало через невеликий отвір у стелі приблизно у восьми футах наді мною.

— Люк! — Знову покликав я.

— Я тут, — почулася відповідь.

Я встав точно під отвором, примружившись від яскравого світла, і прикривши очі козирком з долоні. У світлі, який міг бути світлом раннього ранку або вечора, голова Люка в ореолі мідного волосся з'явилася в дірі наді мною.

Він знову посміхався.

— Це, як я зрозумів, вихід назовні? — Запитав я.

— Для мене, — відповів він.

— Що це означає?

Почувся скребучий звук, і частину виходу назовні закрив край великого валуна.

— Що ти робиш?

— Пересуваю камінь, щоб закрити отвір, — відповів він, — а потім вставлю кілька клинів.

— Навіщо?

— Щоб залишався прохід для повітря й ти не задихнувся.

— Чудово. Але чому я тут, все таки?

— Давай не будемо влаштовувати тут семінар з філософії, — посміхнувся Люк.

— Люк, чорт забирай, що відбувається?

— Невже тобі ще не ясно, що я взяв тебе в полон? Ти тепер в'язень, — Сказав він. — Між іншим, блакитний кристал екранує будь-яке повідомлення через Карту і, до того ж, позбавляє тебе магічних здібностей, якщо вони застосовуються до об'єктів, які знаходяться за межами цих стін. Ти поки що живий, але без іклів і в такому місці, де я можу до тебе легко дістатися, якщо мені буде потрібно.

Я окинув поглядом найближчі стіни.

— Не сподівайся, — сказав він погрозливо. — У мене вигідне становище.

— Тобі не здається, що ти винен мені хоча б пояснення?

Він якийсь час дивився на мене, потім кивнув.

— Мені потрібно повернутися, — сказав він. — Я спробую взяти Колесо-Привид під контроль. Будуть якісь пропозиції?

Я розсміявся.

— У мене з ним зараз не найкращі стосунки. Боюся, що нічим не зможу тобі допомогти.

Він знову кивнув.

— Але я все одно повинен спробувати. Боже мій, яка зброя! Якщо я з ним впораюся, то прийду до тебе позичити ще якусь ідейку, а ти поки подумай про це. Добре?

— Я багато про що подумаю, Люк, і знаю наперед, що не всі мої думки прийдуть тобі до смаку.

— Ти нічого не зможеш зробити у своєму становищі, — зневажливо махнув він рукою.

— Бувай, — коротко кинув я.

Він почав засовувати отвір валуном.

— Люк! — Крикнув я.

Він зупинився і уважно подивився на мене. На його обличчі з'явився вираз, якого я ніколи раніше у нього не бачив.

— Це не моє ім'я, — відповів він після тривалої паузи.

— Як же тебе звати?

— Я твій двоюрідний брат Рінальдо, — гордовито промовив він. — Я вбив Каїна і, на жаль не зміг прикінчити Блейза. Я не зміг як слід кинути бомбу на похоронах Каїна — хтось мене помітив. Але я знищу Амбер — за допомогою Колеса-Привида або без нього… Але мені буде набагато легше, якщо у мене в руках буде така міць.

— Яка муха тебе вкусила, Люк… тобто Рінальдо? В чому справа? Через чого ця вендета?

— Я почав з Каїна, — продовжував він, — тому що саме він убив мого батька.

— Я не знав…

Я дивився на застібку у вигляді фенікса у нього на грудях.

— Я не знав, що у Бранда був син, — вимовив я нарешті.

— Тепер будеш знати, старий приятель! Ось чому я не можу відпустити тебе і змушений тримати в цій темниці. Щоб ти не попередив решту.

— У тебе нічого не вийде з цієї затії.

Він кілька секунд мовчав, потім знизав плечима.

— Перемога чи поразка, але я повинен спробувати.

— Але чому саме тридцятого квітня? — Раптово згадав я. — Поясни мені.

Він в останній раз наліг на валун.

— Це день, коли я дізнався про смерть мого батька.

Валун встав на призначене йому місце, повністю заблокувавши отвір.

Почулися швидкі удари молотка.

— Рінальдо!

Він не відповів.

Я бачив його тінь крізь напівпрозорий камінь. За хвилину він випростався, а потім зник з виду.

Я почув стукіт його каблуків по каменю зовні.

— Рінальдо!

Він знову не відповів, і я почув кроки, що віддалялися.

Я відраховую дні по тому, як темніє і знову світлішає блакитний мінерал стін.

Минуло вже більше місяця в моїй в'язниці, хоча я не знаю, наскільки повільно або швидко тече тут час по відношенню до інших Відображень.

Я обійшов усі зали та каверни цієї величезної печери, але не виявив виходу назовні.

Карти мої тут безсилі, навіть ті, фатальні, знамення долі…

Магія тут безсила, обмежена стінами кольору каменя на персні Люка.

Мені починає постійно здаватися, що втеча в божевілля краще, ніж ось таке положення, але розум мій не підкорявся цій слабкості. Занадто багато загадок не дає мені спокою…

Мартінес…

Мег Девлін і моя озерна леді…

Але чому?

І чому всі ці роки ми провели разом — я і Люк, чи Рінальдо, мій ворог?

Я повинен знайти спосіб попередити інших. Якщо йому вдасться нацькувати на них Колесо-Привид, тоді мрія Бранда — мій кошмар помсти — Буде приведений у виконання і стане реальністю.

Тепер я розумію, що наробив безліч помилок.

Навіть занадто…

Прости мене Джулія. Я знову і знову буду міряти мою темницю кроками. Повинна ж бути діра в блакитнуватій логіці, оточуючій мене, проти якої я шпурляю мій розум, мої крики, мій гіркий сміх.

Вниз по коридору, по тунелю вгору…

Блакить всюди, з усіх боків.

І Відображення не в силах мені допомогти.

Тут немає Відображень.

Я, Мерлін, в'язень, син Корвіна Зниклого, і моя світла мрія звернена проти мене самого.

Я блукаю своїй темниці, як власний привид.

Я не можу допустити, щоб все так скінчилося.

Можливо наступний тунель, або наступний…