Який чудесний світ новий!

ЧАСТИНА 1

Близько восьмої години світло почало меркнути. Гучномовці на вежі клубної будівлі Сток-Поджеса почали штучним чоловічим тенором оголошувати про закриття полів для Гольфу. Леніна й Генрі перервали свою гру й попрямували до клубу. Зі скотного двору Трасту внутрішніх і зовнішніх секрецій долинало мукання тисяч корів, які забезпечували своїми гормонами й молоком сировину для величезної фабрики в Фарнгем Роялі.

Нескінченне дзижчання гелікоптерів розкололо сутінкову тишу. Кожні дві з половиною хвилини бамкання дзвона й сюрчання свистків повідомляли про відправлення одного з легких монорейкових поїздів, які перевозили нижчокастових гравців у ґольф від їхніх відокремлених полів до метрополії.

Леніна й Генрі сіли у свій вертоліт і злетіли вгору. На висоті у вісімсот футів Генрі зменшив оберти Гвинтів гелікоптера, і вони на якусь хвилину-дві зависли над потемнілим краєвидом. Ліс дільниці Бернгем Бічс нагадував якийсь тьмяний став, що простягався аж до освітленого берега призахідного неба. Темно-червоне на обрії, небо мінилося кольорами з помаранчевого до жовтого, переходячи врешті-решт угорі у бліду водянисту зеленавість. Північніше понад деревами вивищувалася дванадцятиповерхова фабрика внутрішніх і зовнішніх секрецій, усі вікна якої світилися потужним і сліпучим електросяйвом. Під ними розташувалися будівлі ґольф-клубу – величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку стіни-перегородки трохи менші будиночки, призначені для альфа- й бета-членів клубу. Всі підходи до монорейкової станції були аж чорні від представників нижчих каст, які снували там, немов мурахи. З-попід скляного склепіння станції виїхав освітлений потяг, що прямував південно-східним курсом. Провівши його поглядом уздовж потемнілої рівнини, Леніна й Генрі побачили величні будівлі Слауського крематорію. Для безпеки нічних літаків його чотири височезні комини були підсвічені прожекторами й увінчані темно-червоними застережними ліхтарями. Це слугувало орієнтиром.

— А чому довкола цих труб якісь ніби балкончики? – запитала Леніна.

— Фосфорна реґенерація, – коротко пояснив Генрі. – Підіймаючись вгору димарем, гази проходять три окремі стадії обробки. Після кожної кремації оксид фосфору (Р₂0₅) зазвичай просто виходив у повітря. А тепер реґенерують понад дев’яносто вісім відсотків оксиду. Більш ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це становить майже чотириста тонн фосфору щороку лише в Англії. – Генрі повідомляв це радісно й гордовито, так щиро тішачись цим досягненням, немовби це все була його заслуга. – Гарно думати про те, що навіть після своєї смерті ми можемо й далі приносити суспільну користь. Сприяти ростові рослин.

Леніна тим часом задивилася вниз на монорейкову станцію.

— Гарно, – погодилася вона. – Дивно тільки, що альфи й бети не виростять більше рослин, ніж ті малі нещасні гамми, дельти й епсилони.

— За своїм фізико-хімічним складом всі люди рівні, – повчально мовив Генрі. – Крім того, навіть епсилони здійснюють деякі суттєві послуги.

— Навіть епсилони... – Леніні раптом пригадався той випадок, коли ще маленькою дівчинкою в школі вона прокинулася серед ночі і вперше усвідомлено почула той шепіт, що переслідував її у снах. Вона побачила на тлі місячного променя ряд маленьких білих ліжечок; почула знову той тихий-претихий голос, який нашіптував (ці вікопомні, незабутні слова назавжди закарбувалися в її пам’яті після стількох нічних повторювань): «Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого. Навіть епсилони корисні. Нам не обійтися без епсилонів. Кожен працює для когось іншого. Немає нікого зайвого...» Леніні пригадався її перший шок від страху й подиву; її роздуми впродовж безсонної години; а тоді, під впливом цих нескінченних повторів, поступове заспокоєння її розбурханої свідомості, притишення, пригладження, потайне підкрадання сну...

— Я припускаю, що епсилони нічого не мають проти того, щоб бути епсилонами, – мовила вона вголос.

— Звичайно, що ні. Як може бути інакше? Вони ж навіть не уявляють, як це бути кимось іншим. Ми, звісно, були б проти цього. Ну, але ж нас інакше зумовлювали. Крім того, в нас зовсім інша спадковість.

— Я рада, що не стала епсилоном, – переконано сказала Леніна.

— Якби навіть ти стала епсилоном, – додав Генрі, – завдяки зумовлюванню ти була б дуже вдячна, що не стала бетою або альфою. – Він увімкнув передній пропелер, і вертоліт полетів у напрямку Лондона. За їхніми спинами на заході червоні й помаранчеві кольори вже майже зникли; над головою в них усе почорніло від важких хмар. Коли вони пролітали над крематорієм, гелікоптер підкинуло вгору, бо він потрапив під струмінь гарячого газу, що піднімався з димарів, а тоді так само несподівано вертоліт провалився додолу, опинившися знову в прохолодному повітрі.

— Оце так американські гірки! – захоплено розреготалася Леніна.

Але Генрі озвався на диво меланхолійним тоном.

— А знаєш, що то були за гірки? – запитав він. – Це було остаточне й цілковите зникнення якоїсь людської істоти. Знесіння вгору струменем гарячого газу. Цікаво було б знати, хто це був – чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... – Він зітхнув. А тоді рішуче й бадьоро додав: – Так чи інакше, але в одному ми можемо не сумніватися: хоч хто б була ця істота, вона прожила щасливе життя. Тепер усі щасливі.

— Так, тепер усі щасливі, – луною відгукнулася Леніна. Впродовж дванадцяти років вони чули, як ці слова повторювалися по сто п’ятдесят разів щоночі.

Зробивши посадку на даху сорокаповерхового багатоквартирного будинку у Вестмінстері, де мешкав Генрі, вони попрямували відразу до їдальні. Там в оточенні веселої й гамірної компанії вони насолодилися чудовою вечерею. Сому їй подали разом із кавою. Леніна спожила дві напівграмові таблетки, а Генрі три.

О дев’ятій двадцять вони перетнули вулицю в бік щойно відкритого в Вестмінстерському абатстві кабаре. Ніч була майже безхмарна, безмісячна й зоряна; але Леніна й Генрі, на щастя, навіть не усвідомили цього доволі депресивного факту. Яскраві електричні реклами ефектно приховали зовнішню пітьму. «КАЛЬВІН СТОУПС І ЙОГО ШІСТНАДЦЯТЬ СЕКСОФОНІСТІВ». Ці величезні літери заклично сяяли з фасаду оновленого абатства. «НАЙКРАЩИЙ У ЛОНДОНІ ОРГАН КОЛЬОРІВ І АРОМАТІВ. УСЯ НАЙНОВІША СИНТЕТИЧНА МУЗИКА».

Вони зайшли всередину. Повітря здавалося гарячим і трохи задушливим від пахощів амбри й сандалу. На куполоподібній стелі зали кольоромузичний орган миттєво намалював тропічний захід сонця. Шістнадцять сексофоністів виконували стару улюблену мелодію: «Немає жодної у світі білім Пляшки, як ця солодка й люба Пляшечка моя». Чотириста пар витанцьовували п’ятикроковий танець на лискучій підлозі. Леніна й Генрі невдовзі стали чотириста першою парою. Сексофони завивали, як коти під місяцем, стогнучи в альтових і тенорових регістрах, немовби в передчутті оргазму. Збагачене розкішними обертонами, їхнє трепетне багатоголосся наближалося до кульмінації, стаючи дедалі гучнішим і гучнішим – аж поки врешті-решт дириґент помахом руки випустив на волю останню оглушливу ноту цієї безтілесної музики так, що всі вісімнадцять тілесних музикантів просто перестали існувати. Громовиця у ля-бемоль мажорі. А тоді майже в суцільній тиші, майже в суцільній темряві почалося поступове затухання, дімінуендо, що крок за кроком, чвертьтонами, стишувалося до ледь чутного шепоту, до напівзникомого домінантакорду, що завис у повітрі (тоді як ще й далі можна було розрізнити пульсування п’ятичетвертного ритму), насичуючи потьмянілі секунди інтенсивністю очікування. Аж ось це очікування було винагороджене. Зненацька й вибухово зійшло сонце, а шістнадцятка водночас розродилася піснею:

Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало!

Пляшечко моя, навіщо ви мене декантували?

Всередині у тебе синє небо,

Й погода завжди гарна;

Бо

Немає жодної у світі білім Пляшки,

Як ця солодка й люба Пляшечка моя.

Ступаючи по п’ять кроків разом з іншими чотирмастами парами довкола Вестмінстерського абатства, Леніна й Генрі все ще танцювали в цілком іншому світі – теплому, барвистому, безкінечно дружньому світі святкової соми. Які були всі добрі, вродливі, чудові й веселі! «Пляшечко моя, мені тебе так завжди бракувало...» Але Леніні й Генрі вже нічого не бракувало... Вони були всередині, тут і тепер – у безпечній утробі, де гарна погода, де вічно синє небо. А коли виснажені шістнадцятеро музик відклали вбік свої сексофони і з апарата синтетичної музики зазвучав найновіший повільний «Мальтузіанський блюз», вони, мабуть, перетворилися на ембріонів-близнюків, що лагідно погойдувалися на хвилях пляшкового океану з замінника крові.

— На добраніч, любі друзі. На добраніч, любі друзі. – Гучномовці завуальовували свої команди ввічливістю м’яких мелодій. – На добраніч, любі друзі...

Слухняно, разом з усіма іншими, Леніна й Генрі залишили будівлю. Депресивні зірки за цей час уже пройшли доволі довгий шлях у небесах. Але хоча розділовий екран світлових реклам уже великою мірою померкнув, ця молода пара ще й далі залишалася в щасливому невіданні стосовно ночі.

Друга доза соми, яку вони спожили за півгодини перед закриттям, вибудувала цілком непроникну стіну між реальним усесвітом і їхньою свідомістю. Так і не виходячи зі своїх пляшок, вони перетнули вулицю й піднялися ліфтом до кімнати Генрі на двадцять восьмому поверсі. Та попри всю свою запляшкованість і незважаючи на другу грамульку соми, Леніна не забула вжити всі протизаплідні заходи безпеки, згідно з нормативними вимогами. Роки інтенсивної гіпнопедії та Мальтуазіанських вправ тричі на тиждень, починаючи з дванадцяти років і до сімнадцятиріччя, зробили процедуру вживання цих заходів такою ж автоматичною й неуникною, як кліпання очима.

— О, якраз нагадала собі, – мовила вона, виходячи з ванної кімнати, – Фанні Краун хотіла довідатися, де ти знайшов той симпатичний зелений патронташ-кулішницю, який ти мені дав.

ЧАСТИНА 2

Що другого четверга в Бернарда були дні Солідарної служби. Після ранньої вечері в Афродітеумі (куди згідно з Другим параграфом статуту було обрано нещодавно Гельмгольца) він попрощався зі своїм приятелем і, зупинивши на даху таксі, звелів водієві летіти до Фордзонівської громадської співальні. Апарат піднявся на кілька сотень метрів, а тоді розвернувся на схід, і ось уже Бернардовим очам відкрилася величезна і прекрасна будівля співальні. Освітлені прожекторами всі триста двадцять метрів штучного каррарського мармуру виблискували своєю сліпучою білосніжністю понад Ладгейтським пагорбом; з кожного кута платформи для гелікоптерів здіймався, виблискуючи малиновим сяйвом на тлі нічного неба, височенний символ «Т», а з отворів двадцяти чотирьох золотистих сурм гриміла врочиста синтезована музика.

— Чорт, я запізнився, – буркнув собі під ніс Бернард, побачивши годинник співальні Біґ-Генрі. І справді, коли він розраховувався з таксистом, Біґ-Генрі почав уже відбивати час.

— Форд, – пролунав з усіх золотистих сурм потужний бас. – Форд, Форд, Форд... – Дев’ять разів. Бернард побіг до ліфта.

Велика аудиторія для святкувань Дня Форда та інших масових Громадських співів містилася в партері будинку. Над нею розташувалося сім тисяч кімнат, по сотні на кожному поверсі, в яких кожні два тижні відбувалися служби Солідарних груп. Бернард спустився на тридцять третій поверх, квапливо побіг уздовж коридору, якусь мить постояв, вагаючись, перед дверима до кімнати 3210, а тоді, набравшись відваги, відчинив їх і ввійшов досередини.

Слава Форду! Він був там не останній. Три стільці з дванадцяти, що стояли довкола круглого столу, були ще не зайняті. Якомога непомітніше він умостився на найближчому з них і наготувався зустрічати з насупленим виглядом тих, що прийдуть ще пізніше.

Дівчина ліворуч повернулася до нього й запитала:

— В яку гру ти грав сьогодні? Перешкоди чи Електромагнітку?

Бернард зиркнув на неї (О, Форде! То була Морґана Ротшильд) і мусив, почервонівши, зізнатися, що не грав у жодну. Морґана ошелешено вирячилася на нього. Запала незручна тиша.

Тоді вона демонстративно відвернулася вбік, звернувшися до спортивнішого на вигляд чоловіка, що сидів ліворуч од неї.

«Гарний початок Солідарної служби», – подумав із жалюгідним виглядом Бернард, наготувавшись до чергового провалу в намаганні досягти спокути і примирення. Якби ж то він уважніше роздивився навколо, замість того щоб квапливо падати на найближчий стілець! Міг би тоді сісти поміж Фіфі Бредлоу і Джоанною Дізель. А він натомість узяв і сліпо вмостився біля Морґани. Морґани! О, Форде! Оті її чорні бровища... радше одне бровище... бо вони сходяться в неї на переніссі. О, Форде! А праворуч була Клара Детердінґ. Це правда, що Кларині брови не сходилися на переніссі. Але вона була аж занадто пневматична. Тоді як Фіфі і Джоанна були те, що треба. Пухкенькі, біляві, не затовсті... Але між ними всілося оте хамло, Том Кавагучі.

Останньою прийшла Сароджіні Енґельс.

— Ти запізнилася, – суворо дорікнув їй президент групи. – Щоб більше цього не було.

Сароджіні вибачилася і хутенько вмостилася поміж Джимом Бокановським і Гербертом Бакуніним. Група тепер була в повному складі, її солідарне коло довершене і бездоганне. Чоловік, жінка, чоловік, і так далі кільцем нескінченних видозмін довкола столу. Дванадцятеро душ, готових стати одним цілим, зійтися, злитися, розчинитися своїми дванадцятьма окремішніми ідентичностями в одному великому єстві.

Президент підвівся, осінив себе знаком «Т» і, увімкнувши синтетичну музику, випустив на волю під акомпанемент неголосного і невтомного барабанного бою цілий ансамбль інструментів – квазідухових і суперскрипкових, – що почали безперестанку й тужливо повторювати коротку й неймовірно щемливу мелодію першого Солідарного гімну. Знову і знову – і ви вже не вухом сприймали цей пульсуючий ритм, а діафрагмою; передзвін і голосіння цих повторюваних циклічно гармоній проникали вже не в мозок, а прямо в нутрощі, сповнені жаги і співпереживань.

Президент знову осінив себе знаком «Т» і сів на місце. Розпочалася служба. Освячені таблетки соми було покладено на центр столу. Любовну чашу соми з полуничним морозивом передавали з рук у руки, і дванадцять уст прикладалися до неї зі словами: «Я п’ю за своє знищення». А тоді під акомпанемент синтетичного оркестру всі заспівали Перший солідарний гімн.

О, Форде, нас дванадцять; та нехай Ми як одна ріка всі канемо у Лету;

І разом понесемося ми в Рай

Твоїм стрімким сліпучим Драндулетом.

Дванадцять тужливих строф. А тоді любовна чаша вдруге пішла по колу. «Я п’ю за Велике Єство», – повторювали гості нові слова. Тоді всі випили з чаші. Музика не стихала ні на мить. Лунав бій барабанів. Ридання й протиставлення гармоній ставали просто одержимими, розтоплюючи нутрощі. Всі заспівали Другий солідарний гімн.

Прийди, Єство Велике, друже наш,

І розчини дванадцять у одному!

Ми вмерти хочемо для вищого життя,

Щоб повернутися назад додому.

І знову дванадцять строф. Вже почала відчуватися дія соми. Очі заіскрилися, щоки розпашілися, внутрішнє світло всесвітньої щедроти проявилося на кожному обличчі щасливими, привітними усмішками. Навіть Бернард почав потроху відтавати. Коли Морґана Ротшильд повернулася й сяйнула до нього усмішкою, він також спробував їй усміхнутися. Але ж те бровище, те чорне здвоєння... на жаль, воно ще й далі там було; він просто не міг ним знехтувати, хоч як намагався. Він ще не аж настільки відтанув. Можливо, якби він сидів між Фіфі і Джоанною... Ось уже втретє пустили по колу любовну чашу. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – проголосила Морґана Ротшильд, бо саме надійшла її черга ініціювати цей круговий обряд. Вона сказала це голосно і збуджено. Тоді випила й передала чашу Бернардові. «Я п’ю за неминучість Його Пришестя», – повторив він, щиро намагаючись відчути, що це Пришестя неминуче; але бровище не давало йому спокою, а Пришестя, на його думку, було справою страшенно далекого майбутнього. Він випив і передав чашу Кларі Детердінґ. «Знову буде провал, – промайнула в його голові думка. – Я знав, що так буде». Але він зібрав усі сили в кулак, щоб сяйнути усмішкою.

Любовна чаша завершила чергове коло. Президент підніс руку й подав сиґнал; хор заспівав Третій солідарний гімн.

Відчуй прихід Великого Єства!

Радій і радісно вмирай!

Бо я є ти, а ти є я!

Бий, барабане, музичко, грай!

Один рядок змінював собою другий, а голоси тремтіли від дедалі інтенсивнішого збудження. Відчуття неминучості Пришестя пронизувало повітря електричним струмом. Президент вимкнув музику, і після останньої ноти фінальної строфи запала абсолютна тиша – тиша напруженого очікування, що пульсувало й вібрувало своїм наелектризованим існуванням. Президент простягнув руку; і раптово над їхніми головами пролунав Голос, глибокий і потужний Голос, мелодійніший за будь-який звичайний людський голос, багатший, тепліший, насичений любов’ю, жагою і співчуттям, розкішний, таємничий, надприродний Голос. Дуже поволі, затихаючи і стаючи дедалі басовитішим, він вимовив: «О, Форде, Форде, Форде». Відчуття тепла трепетно поширилося від сонячного сплетіння до найдальших кінчиків тіл усіх слухачів; їхні очі наповнилися сльозами; їхні серця й усі їхні нутрощі заворушилися, немовби почали жити своїм окремим життям. «Форде!» – розчинялися вони; «Форде!» – танули й танули. Аж ось раптово тон змінився.

— Слухайте! – сповістив сурмою Голос. – Слухайте! – Вони прислухалися. Голос після паузи стишився до шепоту, але цей шепіт був якийсь пронизливіший від найгучнішого крику. – Ступні Великого Єства, – шепотів він, повторюючи слова: – Ступні Великого Єства. – Шепіт став ледь чутний. – Ступні Великого Єства на сходах. – І знову запала тиша; а очікування, що на якусь мить ослабло, знову стало напруженим, і це напруження нагніталося, нагніталося, майже до точки розриву. Ступні Великого Єства – о, вони їх чули, вони їх чули, ступні м’яко спускалися сходами, підходили чимраз ближче і ближче, спускаючись невидимими сходами. Ступні Великого Єства. І раптом напруга сягнула точки розриву. Морґана Ротшильд вирячила очі, роззявила рота, а тоді скочила на ноги.

— Я чую його, – заволала вона. – Я чую його.

— Він наближається, – крикнула Сароджіні Енґельс.

— Так, він наближається, я його чую. – Фіфі Бредлоу і Том Кавагучі одночасно зірвалися зі своїх місць.

— О, о, о! – невиразно засвідчила Джоанна.

— Він приходить! – зарепетував Джим Бокановський.

Президент нахилився й одним доторком запустив несамовитий дзвін тарілок і вереск міді, гарячкове гупання томтомів.

— О, він приходить! – заверещала Клара Детердінґ. – Ай! – вискнула вона, немовби їй різали горло.

Відчуваючи, що настав час і йому щось учинити, Бернард також зірвався з місця і закричав:

— Я його чую. Він приходить.

Але це було неправдою. Нічого він не чув, і ніхто до нього не приходив. Ніхто... попри всю цю музику, попри загальну екзальтованість. Але він розмахував руками й вигукував щось разом з усіма; а коли всі інші почали витанцьовувати якусь джиґу, тупаючи й човгаючи ногами, він також затанцював і зачовгав.

Вони пішли по колу, кільцеподібною танцювальною процесією, поклавши руки на стегна попереднього танцюриста, накручуючи коло за колом, співаючи в унісон, тупаючи ногами в ритмі музики, відбиваючи цей ритм руками, ляскаючи ними по сідницях того, хто був попереду; дванадцять пар рук, що ляскали, немов одна; дванадцять пар сідниць, що глухо озивалися на це ляскання, немов одна. Дванадцятеро в одному, дванадцятеро в одному. «Я чую Його, я чую, як Він приходить». Музика набирала темпу; дедалі швидше тупотіли ноги, чимраз хутчіш і хутчіш відбивали ритм руки.

Аж ось раптово зарокотав гучний синтетичний бас, виспівуючи слова, що проголошували наближення злиття-примирення й остаточної кульмінації солідарності, пришестя дванадцятьох-в-одному або втілення Великого Єства. «Оргія-поргія», – виводив потужно він на тлі томтомів, що й далі вибивали свій гарячковий барабанний дріб:

Оргія-поргія, Форд і потіха,

Цьомки юначкам, не знатимем лиха.

Хлопці й дівчата зіллються в одному,

Оргія-поргія краща за сому!

— Оргія-поргія, – підхопили танцюристи літургійний рефрен, – Оргія-поргія, Форд і потіха, цьомки юначкам...

Вони співали, а світло поволі згасало... згасало і водночас ставало теплішим, насиченішим, червонішим, аж поки вони вже всі витанцьовували в темно-червоному присмерку, притаманному складові ембріонів. «Оргія-поргія...» У цій утробній пітьмі кривавого кольору танцюристи ще якийсь час рухалися по колу, невтомно відбиваючи цей нескінченний ритм. «Оргія-поргія...» Аж ось коло почало розпадатися, розриватися, дробитися на окремі частинки, котрі скуповували диванчики, що оточували – коло в колі – стіл і довколишні стільці. «Оргія-поргія...» Проникливий цей Голос і далі м’яко наспівував і вуркотів; здавалося, що в цих червонавих сутінках якийсь велетенський чорний голуб лагідно ширяв над танцюристами, що лежали тепер там долілиць або горілиць.

Вони стояли на даху; Біґ-Генрі щойно відспівав одинадцять разів. Ніч була спокійна й тепла.

— Було чудесно, правда? – мовила Фіфі Бредлоу. – Просто чудесно, правда ж? – Вона поглянула на Бернарда з виразом абсолютного захоплення, але захоплення, в якому вже не було місця жодній схвильованості або збудженню... адже якщо ви збуджені, то ви ще не до кінця вдоволені. Вона ж світилася спокійним екстазом досягнутої наповненості, вмиротвореності, не просто пустопорожнім пересиченням і спустошеністю, а врівноваженістю існування, заспокоєною і збалансованою життєвою енергією. Насичений і невичерпний спокій. Адже Солідарна служба не тільки брала, але й давала, вичерпувала, щоб наповнити. Фіфі сягнула повноти і досконалості, вона вже була не просто собою, а чимось значно більшим. – Ну, скажи, хіба ж це не було чудесно? – наполягала вона, дивлячись на Бернарда очима, що світилися надприродним сяйвом.

— Так, це було чудесно, – збрехав він, дивлячись убік; вираз її преображенного обличчя був одночасно звинуваченням йому й іронічним нагадуванням про його власну відокремленість.

Він відчував не менш жалюгідну ізольованість тепер, як і тоді, коли почалася служба, – навіть ще більшу ізольованість через оцю нічим не заповнену пустку, нічим не погамований голод. Відділений і непримиренний, тоді як усі інші змогли розчинитися у Великому Єстві; самотній навіть у Морґаниних обіймах – фактично ще самотніший, ще безнадійніше одинокий, ніж будь-коли у своєму житті. Виринувши з того темно-червоного присмерку й опинившись у звичному сяйві електроламп, він відчув, як його комплекс неповноцінності сягнув своєю інтенсивністю рівня нестерпного болю, що агонізує. Він був абсолютно жалюгідний і нещасний, причому цілком можливо (у цьому звинувачувало його сяйво її очей), можливо, він сам у цьому був винний. – Просто чудесно, – повторив він; але йому з голови ніяк не зникало те кляте Морґанине бровище.