Який чудесний світ новий!

РОЗДІЛ 14

Лікарня для умираючих «Парк Лейн» являла собою шістдесятиповерхову вежу, викладену з блідо-рожевих кахлів. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, ціла низка розфарбованих у веселенькі кольори повітряних катафалків здійнялася, стрекочучи, з даху і полетіла понад парком на захід, до Слауського крематорію. Ліфтер дав Дикунові всю необхідну інформацію, і він спустився до палати №81 (палати швидкоплинного згасання, як пояснив ліфтер) на сімнадцятому поверсі.

Це була велика палата, що аж світилася від сонячного світла і жовтої фарби на стінах, у якій містилося дванадцять ліжок, і всі вони були зайняті. Лінда помирала не самотня – у компанії з іншими і з усіма сучасними вигодами. У повітрі безперестанку бриніли веселі синтетичні мелодії. Біля підніжжя кожного ліжка, навпроти його тимчасового власника, що готувався помирати, стояв телевізор. Усі ці телевізори були постійно ввімкнені, з ранку до ночі. Що чверть години в палаті автоматично змінювався загальний аромат.

— Ми намагаємося, – пояснила медсестра, яка зустріла Дикуна біля дверей, – створити тут якомога приємнішу атмосферу, щось середнє між першокласним готелем і палацом чуттєвок, якщо ви мене розумієте.

— Де вона? – знехтував Дикун ці чемні пояснення.

Медсестру це образило.

— Ви надто квапитеся, – зронила вона.

— Чи є якась надія?

— На те, щоб вона не померла?

Він кивнув.

— Ні, звісно, що немає. Якщо вже когось сюди направляють, немає жодної... – Спантеличена скорботним виразом його поблідлого обличчя, вона раптово зупинилася на півслові. – Але ж у чому річ? – здивувалася вона. Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів. (Та й тих відвідувачів тут майже не бувало; а зрештою, чого б це вони мали сюди приходити?) – Ви, може, занедужали, га?

Він похитав головою.

— Вона моя мати, – ледь чутно вимовив він.

Медсестра нажахано і приголомшено зиркнула на нього, а тоді хутко відвела свій погляд. Вона почервоніла як рак, від шиї аж до скронь.

— Відведіть мене до неї, – звелів Дикун, намагаючись казати це якомога буденнішим тоном.

Усе ще червона, вона рушила палатою. Їм услід оберталися моложаві обличчя без жодних зморщок (адже згасання наставало так швидкоплинно, що не встигало позначати своїм тліном щоки, лише серце і мозок). Їх оглядали порожні й байдужі очі осіб, що впали в друге дитинство. Дикун аж здригнувся, дивлячись на них.

Лінда лежала на останньому в довгому ряді ліжок, попід стіною. Підпершися подушками, вона дивилася півфінал південноамериканського чемпіонату з тенісу на Ріманових поверхнях, що відтворювався беззвучно і в зменшеному масштабі на екрані телевізора біля підніжжя її ліжка. У цьому скляному осяйному квадраті безшумно снували туди-сюди маленькі постаті, наче рибки в акваріумі, – мовчазні, але невгамовні мешканці іншого світу.

Лінда дивилася з невиразною і незбагненною усмішкою на вустах. Її бліде, набрезкле обличчя світилося ідіотською радістю. Вона вряди-годи заплющувала повіки, і тоді здавалося, ніби вона дрімає. І враз, легенько здригнувшись, вона знову пробуджувалася – пробуджувалася, щоб бачити акваріумне гасання тенісистів, чути, як виспівує Супер-Вокс-Вурлітцеріана «Стискай мене, котику, й не відпускай», вдихати теплі запахи вербени, що проникали сюди крізь вентилятор над її головою, – прокидалася до цього всього або радше поринала в новий сон, складовою частиною якого й були ці речі, трансформовані й просякнуті сомою в її крові, а тоді знову всміхалася своєю розгубленою й безбарвною посмішкою дитинячої втіхи.

— Ну, я мушу йти, – сказала медсестра. – Зараз до мене прибуває ціла партія дітей. А ще й ота палата №3. – Вона показала на стелю. – Пацієнт може відійти з хвилини на хвилину. Ну, будьте як удома. – І вона квапливо рушила геть.

Дикун присів біля ліжка.

— Ліндо, – прошепотів він, узявши її за руку.

Почувши своє ім’я, вона озирнулася. Її імлисті очі прояснилися, коли вона його впізнала. Стиснула йому руку, всміхнулася, її вуста заворушилися, а тоді цілком неочікувано її голова впала на груди. Вона заснула. Він сидів і дивився на неї, намагаючись знайти під складками її обвислої шкіри молоде і світле обличчя, що нахилялося над ним у дитинстві в Малпаїсі, пригадати (і він заплющив очі) її голос, її рухи, усі події їхнього спільного життя. «Треба добре ручки мити...» Який чарівний був її спів! А ці наївні дитячі віршики, такі дивовижні й загадкові!

У здорової дитини

На сніданок вітаміни.

Він відчував, як його повіки стають вологими від сліз, коли він почав пригадувати ці слова і Ліндин голос, який постійно їх повторював. А тоді ще урок читання: Іде кіт через лід, а те кача дрібно скаче; й елементарні інструкції для бета-працівників на складі ембріонів. І ще довгі вечори біля вогню або, якщо влітку, на даху їхньої хижі, коли вона розповідала йому про Інше Місце, за межами Резервації: про це прекрасне пречудове Інше Місце, пам’ять про яке, про цей небесний, райський сад добра і благодаті, він і далі зберігав у чистоті й недоторканності, не забруднивши її зіткненням з реальністю цього справжнього Лондона, з цими реальними цивілізованими чоловіками й жінками.

Раптовий вереск пронизливих голосів примусив його розплющити очі й озирнутися, квапливо витираючи сльози. У кімнату нескінченним потоком заходили ідентичні восьмирічні хлопчики-близнята. Вони заходили пара за парою, пара за парою: немовби в якомусь кошмарному сновидінні. Їхні обличчя, або ж їхнє безліч разів відтворене мопсоподібне обличчя – адже воно було однаковісіньке у всіх них – дивилося прямо перед собою, вибалушивши очі й роздуваючи ніздрі. Всі вони були вбрані в одяг кольору хакі. Всі мали широко роззявлені роти. Заходили в палату, про щось поміж собою базікаючи й попискуючи. На якусь мить здалося, що в палаті аж кишіло від них. Вони заповнили всі проходи поміж ліжками, видиралися на них, лазили попід ними, зазирали в телевізори, кривлялися до пацієнтів.

Лінда їх здивувала і навіть збентежила. Вони скупчилися біля її ліжка, дивлячись перелякано й дурнувато, мов якісь тваринки, що зіштовхнулися з чимось неочікуваним.

— Ой, гляньте, гляньте! – боязко й не надто голосно вигукували вони. – Що з нею таке? Чому вона така товста?

Вони ще ніколи в житті не бачили такого обличчя, як у неї, не бачили такого старого обличчя, з обвислою шкірою, не бачили такого тіла, що вже не було струнким і худорлявим. Усі ті шістдесятирічні жіночки, що готувалися помирати, мали зовнішність юних дівчаток. А Лінда, у свої сорок чотири роки, на противагу їм здавалася монстром набрезклої і спотвореної дряхлості.

— Яка вона огидна! – зашепотіли вони. – Гляньте на її зуби!

Раптом якийсь мопсоподібний близнюк вистромив свою мордочку з-попід ліжка поміж Джоновим стільцем і стіною, а тоді вирячився на спляче Ліндине обличчя.

— Я вам кажу... – почав було він; але не закінчив речення, а раптом завищав. Дикун схопив його за шкірку, підняв над стільцем, а тоді, боляче ляснувши по вухах, пожбурив його з вереском геть.

Почувши його крики, на поміч прибігла головна медсестра.

— Що ви йому зробили? – сердито запитала вона. – Як ви смієте бити дітей!

— Ну, то заберіть їх геть від цього ліжка. – Голос Дикунів тремтів від обурення. – Чого сюди приперлися ці смердячі малі негідники? Це просто ганебно!

— Ганебно? Про що ви говорите? їх зумовлюють на позитивне сприйняття смерті. І ось що я вам скажу, – суворо попередила його вона, – якщо ви знову втрутитесь у процес їхнього зумовлення, я покличу прибиральників, і вони викинуть вас звідси геть.

Дикун зірвався на ноги і підступив на кілька кроків до неї. Його рухи і вираз обличчя були такі загрозливі, що медсестра нажахано відсахнулася від нього. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб опанувати себе, а тоді він мовчки відвернувся від неї і знову сів біля ліжка.

Заспокоївшись і з почуттям власної гідності, медсестра вимовила дещо писклявим і невпевненим голосом:

— Я вас попередила, тож начувайтеся. – Та все ж таки вона забрала геть занадто допитливих близнят, заохотивши їх долучитися до гри в розстібування блискавок, яку організувала одна з її колеґ в іншому кінці палати.

— А тепер біжи й випий своє горнятко кофеїнового розчину, – звеліла вона тій другій медсестрі. Відчувши знову свою зверхність, вона стала значно впевненішою, і її настрій поліпшився. – Анумо, діти! – вигукнула вона.

Лінда почала крутитися на ліжку, на якусь мить розплющила очі, роззирнулася довкола помутнілим поглядом, а тоді знову поринула в сон. Сидячи біля неї, Дикун щосили намагався відновити той настрій, який його опанував усього лише декілька хвилин тому.

— У здорової дитини, – почав він повторювати ці слова, немовби якесь заклинання, що могло б оживити померле назавжди минуле.

Але заклинання не спрацьовувало. Прекрасні спогади вперто не бажали з’являтися; воскрешалися тільки осоружні спомини про заздрощі, гидоту і злидні. Попе, на чиї плечі з порізу скрапує кров;

Лінда, що спить, якось потворно скрутившись, і мухи, що позліталися до розлитого на підлозі біля ліжка мескалю; і хлопчаки, що й далі обзивають її гидкими словами, коли вона проходить повз них... Ох, таж ні, ні! Він заплющив очі і струсив головою, намагаючись позбутися цих спогадів. «У здорової дитини...» Він почав думати про ті часи, коли сидів у неї на колінах, а вона співала, пригорнувши його до себе, знову і знову, гойдаючи його, заколисуючи до сну. «У здорової дитини, дитини, дитини...»

Супер-Вокс-Вурлітцеріана сягнула вже свого крещендо, немовби аж захлинаючись; і раптом система циркуляції запахів замінила пахощі вербени інтенсивним ароматом пачулі. Лінда ворухнулася й розплющила очі, кілька секунд збентежено дивилася на півфіналістів, а тоді піднесла голову, втягнула ніздрями насичене новими запахами повітря і раптом усміхнулася – усмішкою, сповненою дитинячого захоплення.

— Попе, – пробурмотіла вона, знову заплющуючи очі. – Ох, як це мені подобається, як це подобається... – Вона зітхнула і знову занурилася в подушки.

— Але ж, Ліндо! – почав мало не благати її Дикун, – невже ти мене не впізнаєш? – Він зробив усе, що міг, витратив стільки зусиль, чому ж вона не дозволяє йому це все забути? Він майже люто стиснув її розм’яклу руку, немовби хотів силою змусити її повернутися з цього сну, сповненого мерзенних утіх, з цих нікчемних і огидних спогадів... назад у теперішній час, назад у реальність; жахливу, страхітливу реальність... і все ж таки величну, істинну, неймовірно цінну саме завдяки неминучості того, чого вони так жахалися. – Невже ти мене не впізнаєш, Ліндо?

Він відчув, як у відповідь легенько стиснулася її рука. Його очі наповнилися слізьми. Він нахилився над нею й поцілував.

Її вуста ворухнулися.

— Попе'! – прошепотіла вона знову, немовби жбурнула йому в обличчя ціле відро екскрементів.

У ньому раптом закипіла злість. Пристрасть його скорботи, вдруге зневажена, знайшла собі інший вихід, трансформувавшись у пристрасть люті, що агонізує.

— Але ж я Джон! – заволав він. – Я Джон! – І він, сповнений лютого розпачу, схопив її за плече і струсонув.

Лінда затріпотіла віями й розплющила очі; вона його побачила і впізнала – «Джоне!» – але перенесла його реальне обличчя, його реальні й несамовиті руки у свій уявний світ, помістивши їх десь там, серед запахів пачулі і співів Супер-Вурлітцера, серед видозмінених спогадів і химерно викривлених почуттів, з яких і складався всесвіт її сновидінь. Вона знала, що це Джон, її син, але уявила його зазіхачем на той ідилічний Малпаїс, де вона якраз проводила свої сома-вакації разом із Попе. Джон був сердитий, бо їй подобався Попе, він трусив нею, бо Попе лежав з нею в ліжку... немовби це було погано, немовби всі цивілізовані люди такого не робили. – «Всі ми належимо одне од...» – Зненацька її голос перетворився на ледь чутне хрипіння. Вона роззявила рота; робила відчайдушні спроби наповнити легені повітрям. Але робила це так, ніби зовсім забула, як треба дихати. Спробувала закричати... але не змогла видобути жодного звуку; і тільки жах, яким наповнилися її вирячені очі, свідчив про її страждання. Вона схопилася руками за горло, а тоді почала хапати ними повітря... повітря, яке вона вже не годна була вдихнути, повітря, яке перестало для неї існувати.

Дикун зірвався на ноги й нахилився над нею.

— Що сталося, Ліндо? Що сталося? – Його голос був сповнений благання; так, ніби він просив її заспокоїти його.

Погляд, звернений до нього, був сповнений невимовного жаху... жаху і, як йому здалося, докору. Вона спробувала підвестися на ліжку, але знову впала на подушки. Її обличчя потворно викривилося, а губи посиніли.

Дикун кинувся бігти палатою.

— Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше!

Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом.

— Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала.

— Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив.

Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва.

Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав.

Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище!), то на близнят (бідолашні діти!), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином.

Вона підступила до нього й поторсала за плече.

— Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою.

— Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро.

— Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули.

— О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже...

— Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера.

Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі.

Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду.

— Вона померла? – запитав він.

Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей.

— Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним.

Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся.